Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський Національний економічний університет ім. ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Криворізький економічний інститут

Методичні вказівки

щодо вивчення дисципліни

"ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА"

для студентів усіх спеціальностей та форм навчання

Кривий Ріг 2008 рік

Вступ

Високоефективну і конкурентноспроможну економіку можуть сформувати і в подальшому розвивати тільки професійно компетентні і досвідчені управлінські кадри усіх рівнів, перш за все, господарські керівники і фахівці з базовою економічною освітою. Саме це й є пріоритетним спонукальним мотивом реформування економічної підготовки, а також видання відповідних методичних матеріалів, зорієнтованих на набуття фахівцями достатніх теоретичних знань, практичних навичок розв'язання повсякчасних виробничо-господарських завдань економічного управління підприємствами за ринкових умов господарювання.

Економіка підприємства - це наука про ефективність виробництва, шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших затратах.

Метою вивчення дисципліни є формування у студентів сучасного економічного мислення і системи спеціальних економічних знань з теорії та практики господарювання, в галузі прогнозування і планування економічних процесів, розробки економічної стратегії розвитку, оцінки соціально-економічної ефективності діяльності підприємства.

Предметом курсу є вивчення конкретних форм виявлення дії економічних законів і закономірностей розвитку суспільного виробництва в господарській діяльності підприємства. Предмет пізнання становлять теорія і практика господарювання, формування та використання виробничого потенціалу, взаємодія усіх видів ресурсів, організація і ефективність господарської та інших видів діяльності підприємства.

Дані методичні вказівки підготовлені відповідно до робочої навчальної програми дисципліни «Економіка підприємства». Метою їх підготовки є допомога студентам усіх спеціальностей і форм навчання в освоєнні основних питань даного курсу.

Складаються методичні вказівки з 2-х частин. В першій частині викладено матеріал за такими розділами дисципліни як: підприємство в сучасній системі господарювання; ресурсне забезпечення діяльності підприємства. Друга частина методичних вказівок містить теми наступних розділів: технічна база, організація і планування виробництва; результати та ефективність виробництва; антикризова система господарювання. З кожної теми вміщено основні питання та методичні рекомендації до їх вивчення, запитання для самоконтролю. Також у методичних вказівках узагальнено джерела основної і додаткової літератури для вивчення дисципліни.

1. Загальна характеристика підприємства та його потенціал

1.1 Підприємство як суб`єкт господарювання

Мета вивчення теми - сформувати знання загального змісту і призначення дисципліни „Економіка підприємства”; сутності, ролі та значення підприємства в економічній системі.

1. Економіка як сфера діяльності людей, галузь науки, навчальна дисципліна.

2. Поняття, цілі та напрямки діяльності підприємства.

3. Правові основи функціонування підприємств.

4. Класифікація та структура підприємств.

5. Об'єднання підприємств (організацій).

6. Ринкове середовище господарювання підприємств та організацій.

Економіка є терміном грецького походження, що дослівно означає «мистецтво ведення господарства».

Залежно від ступеня інтеграції складових елементів економічної системи виокремлюють економіку народного господарства країни, економіку тих чи інших галузей і територіальних одиниць, економіку первинних субєктів господарювання. Основною ланкою економічної системи країни, де безпосередньо виробляються товари чи надаються послуги населенню та суспільству в цілому, є економіка фірми (підприємства, організації).

Економіка підприємства - це наука про ефективність виробництва, шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших затратах.

Загальним предметом економіки підприємства є виявлення конкретних форм прояву економічних законів і закономірностей функціонування та розвитку суспільного виробництва у господарській діяльності підприємства.

Дисципліна “Економіка підприємства” має визначену логіку побудови і включає вивчення: теорії та практики господарювання на рівні підприємства; конкретних форм і методів господарювання, принципів формування й використання виробничого потенціалу; взаємодії всіх видів ресурсів; організації та ефективності господарсько-комерційної діяльності підприємства.

Підприємство - це самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України та іншими законами.

Підприємство має самостійний баланс, відокремлене майно, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. До основних ознак підприємства належать: виробничо-технічна єдність; організаційно-соціальна єдність; фінансово-економічна самостійність.

Головну мету діяльності підприємства називають місією. Місією сучасного підприємства вважають виробництво продукції (робіт, послуг) для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку.

У практиці господарювання кожне підприємство є складною виробничо-економічною системою і здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об`єднати в окремі головні напрями: вивчення ринку товарів; інноваційна діяльність; виробнича діяльність; комерційна діяльність; післяпродажний сервіс.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, належить економічна діяльність підприємства.

На ефективність усіх інших видів діяльності істотно впливає соціальна діяльність, яка обумовлює рівень професійної підготовки і компетентності всіх категорій працівників, дійовість застосування мотиваційного механізму, постійне підтримування на належному рівні умов праці та життя трудового колективу.

Підприємство має діяти та господарювати в межах законодавства, що регулює всі напрямки його діяльності. Визначальними для підприємства є Господарський кодекс України, статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір.

Господарський кодекс України ухвалено сесією Верховної Ради України 16 січня 2003 року, чинності даний законодавчий акт набрав з 1 січня 2004 року. Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Підприємство діє на підставі власного статуту. Статут - певне зібрання обов`язкових правил, що регулюють його індивідуальну діяльність, взаємовідносини з іншими суб`єктами господарювання. У статуті визначаються власник та повне найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства та ін.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, повинен укладатися колективний договір.

Колективний договір - угода між власником (або уповноваженим ним органом) і трудовим колективом (або уповноваженим ним органом - профспілкою), що укладається, як правило, щорічно і не може суперечити чинному законодавству України. Колективним договором регулюються виробничі, трудові і економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо останнє передбачене статутом підприємства.

Класифікація підприємств здійснюється за наступними ознаками:

- мета і характер діяльності (комерційні, некомерційні);

- форма власності майна (приватні, колективні, комунальні, державні у т.ч.: казенні підприємства, підприємства, засновані на змішаній формі власності);

- національна належність капіталу (національні, іноземні, змішані (спільні));

- правовий статус і форма господарювання (одноосібні, кооперативні, орендні, господарські товариства);

- галузево-функціональний вид діяльності (промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торгові, виробничо-торгові, торгово-посередницькі, лізингові, банківські, страхові, туристичні тощо);

- технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування (материнські (головні), дочірні, асоційоване підприємство, філія);

- залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду (унітарні, корпоративні);

- за кількістю працюючих та обсягом валового доходу від реалізації продукції за рік (великі, малі, середні).

Структура підприємства - внутрішній устрій підприємства, який характеризує склад підрозділів і систему зв`язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. Розрізняють виробничу й загальну структури підприємства.

Склад підрозділів, в яких виконуються виробничі процеси, характеризує виробничу структуру підприємства.

Принципи класифікації виробничих структур.

1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури (цехова, безцехова, корпусна, комбінатська).

2. За формою спеціалізації основних цехів (технологічна, предметна, змішана).

3. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів (комплексна, спеціалізована).

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників: виробничий профіль підприємства, обсяги виробництва продукції, рівень спеціалізації, місце знаходження підприємства.

Загальна структура - сукупність усіх виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів підприємства.

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися і функціонувати наступні типи об`єднань підприємств та організацій (інтеграційних утворень):

- асоціації - найпростіша форма договірного об`єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників;

- корпорації - договірні об`єднання суб`єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих, комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

- консорціуми - тимчасові статутні об`єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети;

- концерни - форма статутних об`єднань підприємств, що характеризується єдністю власності й контролю; об`єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства різних галузей економіки. Після створення концерну суб`єкти господарювання втрачають свою самостійність, підпорядковуючись потужним фінансовим структурам;

- холдинги - специфічна організаційна форма об`єднання капіталів: інтегроване товариство, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об`єднання. Завдяки цьому холдингова компанія здійснює контроль за діяльністю таких підприємств. Об`єднувані у холдингу суб`єкти мають юридичну і господарську самостійність. Проте право вирішення основних питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії;

- промислово - фінансові групи - об`єднання створюються за рішенням Кабінету Міністрів України для реалізації пріоритетного розвитку галузей виробництва. Одне підприємство визнається головним. Не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації.

Ринок є проявом економічних відносин між людьми, що виникають в результаті 4-х процесів: виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Ринок - сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин.

Функції ринку:

- зв'язок між виробництвом і споживанням;

- регулятивно-контролююча (що, скільки і коли, для кого виробляється);

- стимулююча.

Структуризація і види ринків за ознаками:

1. Суб`єктний склад (ринок споживачів, виробників, проміжних продавців (посередників), державних і громадських установ, міжнародний ринок);

2. Продуктово-ресурсне наповнення (ринок продовольчих і непродовольчих товарів; знарядь і предметів праці та інших товарів виробничого призначення; житла, землі, природних багатств і корисних копалин; побутових, транспортних, комунальних та інших послуг; валюти, грошей і цінних паперів);

3. Елементно-технологічні зв`язки (ринок засобів виробництва, предметів споживання, інновацій та інформації, інвестиційних ресурсів, робочої сили, валютний, грошово-кредитний);

4. Територіально-просторова організація (місцевий, регіональний, національний, транснаціональний, світовий).

Інфраструктура ринку - сукупність організацій (установ), що мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, які здійснюють просування товарів із сфери виробництва у сферу споживання.

Функції ринкової інфраструктури виконують інформаційні центри, товарні, фондові і валютні біржі, страхові компанії, венчурні фірми, транспортні мережі, банки тощо.

1.2 Основи підприємницької діяльності

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення підприємництва в економічній системі.

1. Підприємництво як сучасна форма господарювання.

2. Договірні взаємовідносини і партнерські зв`язки у підприємницькій діяльності.

3. Міжнародна підприємницька діяльність.

Підприємництво - ініціативно-самостійна, господарсько-комерційна діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи - підприємця або юридичної особи - підприємства (організації).

Основні функції підприємницької діяльності представлені на рис. 1.

Рис. 1. Види функцій підприємництва та їх характеристика

Принципи підприємництва:

- вільний вибір бізнесової діяльності,

- залучення на добровільних засадах ресурсів індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування і розгортання такої діяльності,

- самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, встановлення цін на товари і послуги, наймання працівників,

- вільне розпоряджання прибутком (доходом), що залишається після внесення обов`язкових платежів до відповідних бюджетів,

- самостійне здійснення підприємцями - юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності.

Основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності: одноосібна власність, товариства (партнерство), корпоративне підприємництво.

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг - надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу.

Моделі підприємництва:

1. Класична (орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства). 2. Інноваційна (передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу).

3. Змішана.

Значення підприємницької діяльності:

- головний фактор структурних змін у системі господарювання;

- створює середовище для розвитку конкуренції;

- сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів;

- забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

Визначальним при здійсненні підприємницької діяльності є Господарський кодекс України.

Основні види (типи) підприємницької діяльності: виробнича, посередницька (агентування, торгово-комерційна діяльність, аукціонна торгівля, біржове підприємництво), підприємництво фінансових інституцій.

Підприємницьке середовище - сукупність активних правових та соціально-економічних регуляторів й ринкової інфраструктури.

Основні параметри належного бізнесового середовища: стабільність національної кредитно-грошової системи, пільгово-стимулююча система оподаткування окремих підприємців, державна фінансова та інфраструктурна підтримка малого бізнесу, ефективний правовий захист інтелектуальної і промислової власності, науково обґрунтоване і ринково спрямоване ціноутворення, сформованість колективних та індивідуальних матеріальних стимулів, інтеграція підприємництва у світовий економічний простір, достатня привабливість іміджу підприємницької діяльності.

Державна політика щодо активізації підприємницької діяльності повинна передбачати:

- створення економічних, правових та соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу зміцнення національної грошової одиниці, зниження інфляції тощо;

- практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (розвиток інфраструктури, підготовка кваліфікованих кадрів тощо).

Договори є визначальною і по суті єдиною правовою формою партнерських взаємин.

Договір (контракт, угода) - це форма документального закріплення партнерських зв`язків (предмета договору, взаємних прав та обов`язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосередковує взаємини в процесі праці, виробництва і реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.

Види договорів у ринковій системі господарювання:

- установчий (засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї);

- підприємницький (відображає згоду сторін стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької діяльності в певній організаційно-правовій формі).

Підприємницькі договори поділяються на договори, які опосередковують купівлю-продаж, оренду та лізинг; підрядні послуги; трудові відносини; страхування; розрахунки і кредитування; зовнішньоекономічну діяльність тощо.

Типовий зміст підприємницького договору включає:

1. Преамбулу (чітка офіційна назва договору, місце і час (дата) укладення, зазначення факту укладення договору на умовах, викладених в його тексті, юридичні назви сторін (партнерів);

2. Основну частину:

- специфічні умови (предмет договору і кількість товару, якість товару, ціна товару, базові умови поставки, форма оплати, термін поставки, маркування, пакування і тара, здавання - приймання товару, відповідальність сторін, застереження за договором);

- загальні умови (арбітражний припис (застереження), форс-мажорні обставини).

3. Кінцеву (завершальну) частину (необхідні додатки - ескізи, зразки товару; юридичні адреси сторін договору, підписи сторін (партнерів).

Формами співробітництва партнерів за напрямами підприємницької діяльності є:

1) у сфері виробництва: виробниче кооперування, проектне фінансування, управління за контрактом, підрядне виробництво, спільне підприємництво;

2) у сфері торгівлі: звичайні зв`язки, форвардні, передача інформації, експорт, імпорт тощо;

3) у сфері товарообміну: бартерні операції, зустрічна торгівля, комерційна тріангуляція;

4) у сфері фінансових відносин: факторинг; комерційний трансферт.

Міжнародна підприємницька діяльність - співробітництво суб`єктів господарювання двох чи більше країн через виробничу, торговельну, сервісну та ін. види діяльності.

Основні спонукальні мотиви є різними: диверсифікація виробничо-господарської діяльності; розширення ринків збуту; залучення додаткових джерел матеріальних та інвестиційних ресурсів; дешева робоча сила; менші екологічні вимоги; продовження життєвого циклу товару тощо.

Суб`єктами міжнародної підприємницької діяльності можуть бути:

1) фізичні особи - громадяни даної країни, іноземні громадяни та особи без громадянства, які є діє- та правоспроможними;

2) юридичні особи, які зареєстровані в даній країні і мають на її території постійне місцезнаходження;

3) структурні одиниці суб`єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

4) спільні підприємства, які мають постійне місцезнаходження в даній країні.

Розрізняють чотири рівні інтернаціоналізації міжнародної підприємницької діяльності, кожному з яких відповідають свої форми, а саме:

- перший (найнижчий) рівень інтернаціоналізації (форми - окремі зовнішньоекономічні операції: експортно - імпортні, лізингові операції, консалтингові та маркетингові послуги);

- другий - невисокий (форми - різноманітна промислова кооперація: науково-технічна, виробнича, збутова, сервісна та інша);

- третій - високий (форми - спільне підприємництво: створення і функціонування спільних підприємств; ліцензування; управління за контрактом);

- четвертий - надвисокий (форми - територіально-виробничі та багатосторонні міжнародні зв`язки: прикордонна і прибережна торгівля, створення консорціумів, реалізація концесій).

Регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюють як національні, так і міжнародні інституціональні органи.

Серед національних: Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; національний банк; міністерство економіки тощо.

Міжнародні органи: Банк міжнародних розрахунків (БМР); МБРР - спеціалізована установа ООН з надання позик і кредитів країнам - членам ООН; МВФ; Міжнародна фінансова корпорація (МФК) - філія МБРР з інвестування у приватний сектор економіки; ЮНІДО - Рада ООН з промислового розвитку - сприяння розвитку виробничої сфери країн - членів ООН; ЄБРР тощо.

Складовими елементами системи регулювання міжнародної підприємницької діяльності є:

· на національному рівні: форми іноземних інвестицій; вимоги до результатів діяльності іноземного партнера; трансферт прибутку іноземного інвестора; інвестиційні пільги та обмеження; гарантії дотримання прав іноземного партнера;

· на міжнародному рівні: ідентифікація інвестицій та інвесторів; умови імпорту і заохочення іноземного капіталу; переказування коштів; вирішення суперечок господарського і фінансового характеру; норми поведінки іноземних партнерів.

1.3 Управління підприємством

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, організації та механізм реалізації управлінської праці на підприємстві.

1. Сутність і функції процесу управління.

2. Методи управління діяльністю підприємств.

3. Організаційні структури управління підприємствами.

4. Вищі органи державного управління підприємством.

Сучасне управління - це особлива сфера економічних відносин, що має свою логіку розвитку.

Необхідність управління пов`язана з процесами поділу праці на підприємстві і відокремленням управлінської праці від виконавчої.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну (поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання) та вертикальну. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального виробничого процесу.

Управління - діяльність, яка спрямована на координацію роботи інших людей (трудових колективів). Диференціація та координація управлінської праці здійснюються за допомогою вертикального поділу праці.

Зміст управління визначається суспільною діяльністю людей і тому, як особливий вид трудової діяльності, воно виконує ряд функцій:

- визначення потреб споживачів та закономірностей їх формування - передбачає врахування різноманітності потреб, які змінюються;

- зіставлення потреб з можливостями їх задоволення та ресурсами - забезпечує відповідність мети виробництва засобам її досягнення;

- планування - процес визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату;

- організація - формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності;

- мотивація - причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети;

- контроль - вимірювання досягнутих результатів роботи, порівняння їх з запланованими показниками, а за необхідності - коригування цієї діяльності для поліпшення результатів роботи.

Основні функції тісно пов`язані між собою в єдиному процесі управління.

В управлінні сучасною економікою зазвичай керуються такими принципами:

- чіткий розподіл праці;

- додержання дисципліни і порядку;

- повноваження і відповідальність;

- використання мотивації високопродуктивної праці;

- забезпечення рівної справедливості для всіх;

- впевненість у стабільності і постійності роботи;

- дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно з ієрархічним ланцюгом;

- заохочення ініціативи.

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління.

Методи управління - це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей підприємства.

Основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина в процесі виробничої чи іншої діяльності. Розрізняють методи:

- економічні - це прийоми і способи управління, в основі яких лежить використання економічних законів, економічних інтересів і показників (матеріальна відповідальність, державне регулювання, стимулювання, податки, ціноутворення і т.ін.);

- соціально-психологічні методи (реалізують мотиви соціальної поведінки людей - творчий характер праці, суспільне визнання, психологічний клімат в колективі);

- організаційні (адміністративно-правові) - передбачають юридичний (правовий) і адміністративний вплив на відносини людей у процесі виробництва, оскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами: законодавчими актами, інструкціями, положеннями, наказами і розпорядженнями. Передбачається також застосування відповідних матеріальних, адміністративних і карно-правових санкцій.

Згідно з виробничою і загальною структурою підприємства формуються конкретні органи управління ним. Водночас поділ праці у сфері управління зумовлює групування однорідних за функціями робіт і зосередження таких робіт у підрозділах апарату управління.

Управлінський персонал підприємства поділяється на:

- лінійний (забезпечує безпосереднє керівництво виробництвом);

- функціональний (допомагає лінійним керівникам виконувати функції управління своїми підрозділами).

Сукупність лінійних та функціональних органів управління і відносини між ними утворюють систему управління підприємством.

Організаційна структура управління будь-яким суб`єктом господарювання - це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

Зв`язки елементів системи управління поділяються на:

- лінійні (виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління);

- функціональні (характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адміністративного підпорядкування);

- міжфункціональні (мають місце між підрозділами того самого рівня управління).

Характер зв`язків визначає відповідний тип організаційної структури управління суб`єктом господарювання:

1. Лінійна організаційна структура управління - це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. Кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному структурному підрозділі.

Переваги: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль.

Недоліки: керівник має бути висококваліфікованим універсалом.

2. Функціональна організаційна структура передбачає поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних відділів.

Переваги: забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції.

Недоліки: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління.

3. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Дає змогу організувати управління за лінійною схемою (директор - начальник цеху - майстер), а функціональні відділи апарату управління підприємства лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійних керівників не підпорядковано керівникам функціональних відділів апарату управління.

Переваги: забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами.

Недоліки: за умов частих технологічних змін уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінського рішення, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів.

4. Дивізіональна організаційна структура управління базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загально-корпоративних (стратегічні рішення, маркетингові дослідження, фінансова діяльність, тощо) функцій, які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприємницьких структур.

Кожний виробничий підрозділ має власну розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні. Групування видів діяльності суб`єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується автономна організаційна спільність. Можливі три способи групування виробничих підрозділів: продуктовий; за групами споживачів; за місцем знаходження.

Переваги: гнучке реагування на зміни в навколишньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої якості.

Недоліки: потребує збільшення апарату управління та витрат на його утримання.

5. Матрична організаційна структура управління - поряд із лінійними виробниками підприємства й раціональним апаратом управління формують ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки - проектні групи. Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функціональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів.

Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо спеціалістів проектної групи. Одночасно він є функціональним керівником щодо виробничих підрозділів підприємства, котрі забезпечують реалізацію проекту.

Переваги: висока гнучкість та орієнтація на нововведення.

Недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості інформаційних зв`язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні ситуації між ними.

6. Множинна структура - використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління.

Чинна в Україні система загальнодержавного управління підприємствами, організаціями та іншими первинними ланками (утвореннями) національної економіки відображена на рис.2.

Президент України як глава держави в рамках повноважень, визначених Конституцією України, керує всіма сферами діяльності суспільства, включаючи економіку (видає відповідні укази і розпорядження, проводить ділові зустрічі, наради тощо). Певні управлінські рішення приймає також голова адміністрації Президента. Верховна Рада України бере участь в управлінні економікою, окремими її сферами і галузями опосередковано, через формування необхідної законодавчої бази.

Центральну виконавчу владу репрезентує Кабінет Міністрів України, який координує та спрямовує діяльність конкретних ланок національної економіки через відповідні центральні органи виконавчої влади - міністерства, державні комітети, агентства та інші установи.

Рис. 2. Система загальнодержавного управління підприємствами в Україні

1.4 Персонал

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності персоналу підприємства, його кадрової політики, особливостей планування та формування персоналу підприємства.

1. Поняття, класифікація та структура персоналу.

2. Визначення чисельності окремих категорій працівників.

3. Кадрова політика.

4. Система управління персоналом.

5. Оцінка персоналу як важливий елемент системи управління трудовим колективом.

6. Зарубіжний досвід формування та ефективного використання кадрового потенціалу фірми.

Персонал підприємства - це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Усі працівники підприємства поділяються на:

- персонал основної діяльності (промислово-виробничий персонал) - працівники основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони, тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні;

- персонал неосновної діяльності - працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не пов`язані безпосередньо з процесами промислового виробництва.

Персонал підприємства розподіляється за професіями та спеціальностями.

Професія - це вид трудової діяльності, здійснення якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність - це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг, від рівня технічного розвитку.

В 2005 році було введено в дію новий класифікатор професій ДК 003 «Класифікатор професій».

Згідно нього існує наступна класифікація професій:

1. Законодавці, вищі державні службовці, керівники, менеджери (управителі).

2. Професіонали.

3. Фахівці.

4. Технічні службовці.

5. Працівники сфери торгівлі та послуг.

6. Кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства.

7. Кваліфіковані робітники з інструментом.

8. Робітники з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, складання технологічного устаткування та машин.

9. Найпростіші професії.

У типовій структурі персоналу підприємств індустріального сектору України працівники 1-4 груп (управлінський персонал) складають - 18%, 5-9 груп - близько 82%.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Кваліфікація - це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи іншій посаді

Рівень кваліфікації робітників визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників і характеризується розрядами.

Розрахунок планової чисельності промислово-виробничого персоналу (Ч_пвп.пл) здійснюється за формулою:

Ч_пвп.пл = Ч_пвп.б, чол., (1.1)

де Ч_пвп.б - базова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.;

І_g - індекс росту обсягу виробництва в плановому році;

І_пп - запланований індекс росту продуктивності праці.

Планова чисельність основних робітників (Ч_ор) визначається трьома методами:

1. За трудомісткістю виробничої програми:

Ч_ор = , чол., (1.2)

де Т_сум - сумарна трудомісткість виробничої програми, нормо-год.;

Ф_д - ефективний (корисний, дійсний) фонд часу одного робітника на рік, год.;

К_вн - середній коефіцієнт виконання норм робітниками у розрахунковому році.

2. За нормами обслуговування:

Ч_ор = , чол., (1.3)

де n - загальна кількість одиниць устаткування, яке обслуговується, одиниць;

З_м - кількість змін роботи устаткування;

К_яо - коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову:

К_яо=, (1.4)

де f - плановий відсоток невиходів робітників на роботу;

Н_о - норма обслуговування на одного робітника, одиниць.

За нормами колективного обслуговування чисельність основних робітників можна обчислити ще так:

Ч_ор= , чол., (1.5)

де Н_а - кількість основних робітників, які одночасно обслуговують один складний агрегат, чол.

3. За нормами виробітку:

Ч_ор=, чол., (1.6)

де N - планова кількість виробів, натур.один.;

Н_вир.- годинна норма виробітку одного робітника, натур.один.

Планова чисельність допоміжних робітників (Ч_др) визначається аналогічно чисельності основних робітників, якщо для них встановлені певні норми виробітку чи обслуговування. Якщо ж такі норми не встановлені, чисельність допоміжних робітників обчислюється:

Ч_др= , чол., (1.7)

де n_Д - кількість робочих місць допоміжних робітників.

Важливим моментом в обчисленні чисельності робітників підприємства є правильне встановлення ефективного (корисного, дійсного) фонду часу роботи одного середньооблікового робітника.

Цей фонд визначається шляхом складання балансу робочого часу середньооблікового робітника (табл. 1).

Таблиця 1 Баланс робочого часу середньооблікового робітника

Показники	Очікувані результати
1. Кількість календарних днів	365
2. Вихідні і святкові дні	110
3. Номінальний фонд робочого часу, днів	255
4. Цілоденні невиходи на роботу	39
з них:
чергові відпустки	24
у зв`язку з непрацездатністю	6
виконання державних обов`язків	2
з дозволу адміністрації	1
додаткові відпустки	3
прогули	1
цілоденні простої	1
страйки	1
5. Явочний робочий час, днів	216
6. Номінальна тривалість робочого дня, год.	8,0
7. Внутрішньозмінні втрати робочого часу, год.	0,35
8. Фактична тривалість робочого дня, год.	7,65
9. Ефективний (дійсний, корисний) фонд робочого часу за рік, год.	1652,4

Чисельність керівників, професіоналів, фахівців, службовців визначається на основі затвердженого на підприємстві штатного розкладу, в якому встановлюється кількість працівників у кожній із вказаних груп згідно з діючими нормативами чисельності.

Основна мета кадрової політики підприємства полягає в забезпеченні кожного робочого місця і посади персоналом відповідної професії, спеціальності, кваліфікації.

Кадрова політика здійснюється після структурного аналізу професійно-кваліфікаційного складу персоналу. Структурний аналіз персоналу базується на врахуванні рівня кваліфікації, вікового складу, тривалості трудового стажу працівників, співвідношення працівників за статтю.

Також при розробці кадрової політики оцінюється ефективність використання робочого часу на підприємстві, коефіцієнти плинності кадрів, прогнози зайнятості в регіоні та ін.

Управління персоналом - це частина кадрової політики, основними функціями якої є:

- планування потреби в певних категоріях персоналу;

- набір та відбір персоналу;

- визначення заробітної плати і пільг;

- професійна орієнтація і адаптація працівників до конкретних умов роботи;

- забезпечення процесу навчання персоналу;

- оцінка результатів трудової діяльності;

- підвищення або пониження в посаді, переміщення або звільнення.

На підприємствах розрізняють:

1) явочну чисельність працівників підприємства - включає всіх працівників, що з`явилися на роботу;

2) облікову - включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів, незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку тощо;

3) середньооблікову за певний період - визначається як сума середньомісячної чисельності, поділеної на кількість місяців у розрахунковому періоді.

Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не виходить на роботу з поважних причин.

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання потребує обов`язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства.

Така система включає:

- визначення основних статистичних показників чисельності працівників підприємства;

- розрахунки певних показників, які потребують порівняння з аналогічними в споріднених підприємствах або мають аналізуватися в динаміці:

Система показників оцінки трудового потенціалу підприємства містить:

1. Коефіцієнт обороту персоналу за звільненням (відношення кількості звільнених з усіх причин працівників підприємства до їх середньооблікової чисельності);

2. Коефіцієнт обороту персоналу за прийомом (відношення кількості прийнятих працівників до середньооблікової чисельності);

3. Загальний коефіцієнт оборотності персоналу (відношення загальної кількості звільнених та прийнятих працівників до середньооблікової чисельності працівників підприємства);

4. Плинність персоналу (відношення кількості звільнених по причині плинності (за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни) до середньооблікової чисельності працівників підприємства));

5. Стабільність або „відданість” персоналу (середній стаж роботи на даному підприємстві) (відношення загальної суми років роботи на даному підприємстві всього персоналу до середньооблікової чисельності працівників підприємства);

6. Рівень дисципліни (неявок на роботу) (відношення загальної кількості неявок на роботу в людино-днях до загальної кількості відпрацьованих людино-днів);

7. Відповідність кваліфікації робітників ступеню складності виконуваних ними робіт (відношення середнього тарифного розряду групи робітників до середнього тарифного розряду робіт, що виконуються);

8. Співвідношення чисельності окремих категорій працівників (відношення чисельності основних робітників до чисельності допоміжних робітників; відношення чисельності робітників, зайнятих безпосередньо у виробництві до чисельності працівників апарату управління; відношення чисельності висококваліфікованих і кваліфікованих робітників до загальної чисельності робітників).

Зарубіжний досвід формування та ефективного використання трудового потенціалу фірми складається з:

1. Державного фінансування і стимулювання внутрішньофірмової підготовки кадрів через:

- пряме фінансування внутрішньофірмових систем навчання;

- пряме фінансування державними органами альтернативної форми підготовки кадрів, а саме, чергування процесу теоретичної підготовки у навчальному закладі із трудовою діяльністю на умовах часткової зайнятості;

- непряме стимулювання шляхом диференціації податків;

- грошові відрахування самих підприємств.

2. Застосування сучасних систем оцінки різних категорій персоналу.

3. Формування і застосування системи матеріального стимулювання персоналу:

- повсюдне використання тарифної системи як інструмента диференціації оплати праці залежно від складності, умов і важливості роботи в різноманітних її модифікаціях;

- переважне застосування почасової форми заробітної плати у різних її модифікаціях;

- достатньо велике поширення оригінальних систем преміювання;

- повсюдне поширення системи заохочення нововведень;

- збільшення оплати розумової праці проти фізичної;

- стала тенденція до індивідуалізації заробітної плати виходячи з оцінки конкретних заслуг працівника.

4. Залучення працівників до управління виробництвом:

- участь працівників в управлінні працею та якістю продукції на рівні виробничого цеху;

- створення виробничих рад чи спільних комітетів робітників і менеджерів;

- запровадження системи участі персоналу в розподілі одержаного прибутку;

- участь представників найманої праці в роботі рад директорів корпорацій.

1.5 Капітал і виробничі фонди

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення, класифікації капіталу, матеріальних активів, виробничих, основних та оборотних фондів підприємства; процесу спрацювання та амортизації основних фондів; їх відтворення і ефективності використання; напрямів її підвищення; елементного складу оборотних фондів та методів нормування витрат.

1. Загальна характеристика капіталу і виробничих фондів.

2. Оцінка, класифікація та структура основних фондів.

3. Спрацювання, амортизація та відтворення основних фондів.

4. Ефективність відтворення та використання основних фондів.

5. Структура, нормування та використання оборотних фондів підприємства.

Капітал - головна сума коштів, необхідних для започаткування та здійснення виробництва.

Авансований капітал витрачається на придбання засобів виробництва (постійний капітал) та наймання робочої сили (змінний капітал).

Постійний капітал поділяється на:

- основний капітал - це частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці;

- оборотний капітал - це частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання на ринку предметів праці.

Елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їхнього безпосереднього використання у виробничому процесі. Виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є виключно вартісною економічною категорією.

Виробничі фонди підприємства поділяються на:

- основні фонди або ж основні засоби (ОФ) - це засоби праці, які функціонують у виробничому процесі тривалий час (більше одного року), не змінюють своєї первісної натуральної форми та розмірів і переносять свою вартість на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань;

- оборотні фонди - це частина виробничих фондів підприємства, яка повністю споживається в кожному технологічному циклі виготовлення продукції, змінює або втрачає свій первинний натуральний вигляд і повністю переносить свою вартість на вартість продукції.

Оцінка ОФ є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона об`єктивно необхідна для правильного визначення загального обсягу ОФ, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності.

Залежно від моменту проведення оцінки вартість ОФ визначається як:

1. Первісна вартість (В_п) - це фактична вартість ОФ на момент їх придбання і взяття на баланс:

В_п = Ц + З + С + М, грн., (1.8)

де Ц - ціна обладнання, грн.;

З - збори, мита, непрямі податки, грн.;

С - витрати на страхування ризиків, грн.;

М - витрати на установку, монтаж і доведення до необхідного стану ОФ, грн.

2. Відновна вартість (В_в) - це вартість відтворення ОФ в сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що і первісна вартість, але за сучасними цінами і включає результати переоцінки ОФ (індексацію первісної вартості). Визначається:

В_в=, грн., (1.9)

де ?П_п - середньорічний процент приросту продуктивності праці в країні за час використання ОФ;

t - кількість років експлуатації ОФ до моменту визначення відновної вартості.

3. Справедлива або реальна вартість ОФ - це первісна вартість ОФ, одержаних в обмін. Вона дорівнює сумі, за якою цей об`єкт може бути обмінений в разі здійснення угоди між зацікавленими і компетентними незалежними сторонами. Справедливою вартістю вважається ринкова вартість ОФ, яка визначається професійними оцінювачами-експертами.

Залежно від стану ОФ вони оцінюються за:

1. Повною вартістю (первісною або відновною балансовою) - це вартість у новому, не спрацьованому стані (саме за цією вартістю ОФ рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування).

2. Залишковою вартістю, яка визначається як різниця між вартістю, за якою об`єкт ОФ був взятий на баланс підприємства (повною вартістю), та сумою зносу.

3. Ліквідаційною вартістю - залишкова вартість ОФ на час їх вибуття з експлуатації, спричиненого зношенням. За цією вартістю підприємства можуть реалізувати ОФ, списати, передати на баланс іншому підприємству.

У податковому обліку використовується балансова вартість ОФ. Визначається щодо груп основних фондів відповідно їх призначенню (для ОФ першої групи визначається на окремий об`єкт), а також для нематеріальних активів. Розраховується кожного кварталу. Балансова вартість на початок розрахункового кварталу визначається за формулою:

Б_а=Б, (1.10)

де Б_а - балансова вартість ОФ на початок розрахункового кварталу;

Б_(а-1) - балансова вартість ОФ на початок кварталу, що передував розрахунковому;

П_(а-1) - сума витрат, понесених на придбання ОФ, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій ОФ, що підлягають амортизації протягом кварталу, що передував розрахунковому;

В_(а-1) - сума виведених з експлуатації ОФ протягом кварталу, що передував розрахунковому;

А_(а-1) - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у кварталі, що передував розрахунковому.

Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворення ОФ підприємств є їхня класифікація:

1. В залежності від участі у виробничому процесі розрізняють:

- виробничі фонди;

- невиробничі фонди.

2. Для цілей бухгалтерського обліку і статистики (відповідно до Національного стандарту бухгалтерського обліку 7 „Основні засоби”):

- земельні ділянки;

- капітальні витрати на поліпшення земель;

- будівлі, споруди та передавальні пристрої;

- машини та устаткування;

- транспортні засоби;

- інструменти, прилади, інвентар (меблі);

- робоча і продуктивна худоба;

- багаторічні насадження;

- інші основні засоби.

3. Для розрахунків амортизаційних відрахувань, а також для потреб податкового обліку:

- І група (виробничо-технічні будівлі, споруди, їхні структурні компоненти та передавальні пристрої);

- ІІ група (транспортні засоби (включаючи автомобілі); меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні пристрої та інструменти; офісне (конторське) обладнання, пристрої до нього);

- ІІІ група (інші основні фонди, що не ввійшли до груп 1 і 2, а саме: робочі машини та устаткування, силові машини та устаткування, вимірювально-регулюючі пристрої, лабораторне устаткування та інші);

- IV група (електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов`язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів)).

Структура основних фондів - це склад та співвідношення між групами основних фондів відповідно до класифікаційних ознак. Розрізняють такі види структур:

1. Виробнича (технологічна) структура ОФ - це співвідношення різних груп основних фондів у їх загальній вартості, або співвідношення активної і пасивної частини основних фондів.

2. Галузева структура ОФ характеризується співвідношенням питомої ваги ОФ різних галузей до їх загальної вартості.

3. Вікова структура ОФ - це співвідношення ОФ різних вікових груп у їх загальній вартості.