Власність: сутність, економічна роль, типи, види та форми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Я вирішив розглянути дану тему з усіх запропонованих тем, так як тема власності актуальна як в теоретичному, так і в практичному аспектах. В економічній думці довгий час панувало уявлення, що власність - відношення людини до речі, влада людини над річчю. Його можливість, розпоряджатися, використовувати матеріальні умови свого існування. При цьому прагнення людини до володіння речами виступало як невід'ємний, природний інстинкт.

Однак у міру накопичення і поглиблення знань про закони розвитку суспільства уявлення про власність стали мінятися убік все більшого визнання не природної, а соціальної її основи.

З проблемою власності найтіснішим чином пов'язано правильне розуміння і використання категорії "економічний інтерес". Під економічними інтересами розуміється прагнення людей до задоволення своїх об'єктивних матеріальних потреб. У будь-якому суспільстві складне сплетіння економічних інтересів. Значною мірою вони виступають як соціальні протилежності. Так, приватні власники зацікавлені в зростанні прибутку за рахунок скорочення заробітної плати найманих працівників. Навпаки, робочі зацікавлені в зростанні заробітної плати, незважаючи на зменшення прибутку. Суперечності економічних інтересів яскраво проявляються у всіх формах конкурентної боротьби. Проблема економічних інтересів найтіснішим чином пов'язана з принципами реалізації прав власності, тобто які і скільки духовних і матеріальних благ дістанеться власнику засобів виробництва. власність економіка ринковий



1. Власність, її сутність та функції. Сутність власності

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим -- це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з'являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов'язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність “кражею”.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші -- як основні економічні відносини, а треті -- як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність -- це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей--продуктів праці. Це -- ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця -- суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність -- це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність факторавиробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб'єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження--привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодовне відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження--привласнення лежить в основі відносин власності.

2. Типи та види форм власності в соціалістичній економічній системі

Соціалістична власність, історично певна форма суспільної власності, складова економічну основу соціалізму (див. також Комунізм ) . Є системою соціально-економічних стосунків з приводу колективного привласнення трудящими матеріальних благ і в першу чергу засобів виробництва на користь всього суспільства.

Суспільна власність виникає в результаті ліквідації капіталістичної приватної власності в ході соціалістичної революції, встановлення диктатури пролетаріату і усуспільнення основних засобів виробництва (див. Націоналізація ), яке об'єктивно готується всім ходом розвитку капіталізму. «Усуспільнення виробництва, -- писав Ст І. Ленін, -- не може не привести до переходу засобів виробництва у власність суспільства...» (Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 26, с. 73). Цей перехід -- вирішальна умова перемоги нового суспільного устрою, т.к. обеспечиваєт широкі можливості для використання продуктивних сил на користь всього суспільства, для безкризового розвитку економіки, ліквідації безробіття, інфляція і ін. соціально-економічних протиріч капіталізму. Соціалістичне усуспільнення основних засобів виробництва підриває, а потім і повністю ліквідовує економічну основу панування експлуататорів і експлуатації трудящих; створює об'єктивні умови для здійснення подальших соціалістичних перетворень, для планомірного розвитку народного господарства на користь зростання добробуту трудящих. «Відмінною рисою комунізму є не відміна власності взагалі, а відміна буржуазної власності» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 4, с. 438). Тому виникнення суспільної власності і становлення комуністичного способу виробництва -- нерозривний і єдиний по своїй суті процес. В ході подальшого розвитку суспільна власність, як по речових об'єктах і матеріальних джерелах, так і по соціальній формі перетворюється вже на результат процесу соціалістичного розширеного відтворення . Дрібна приватна власність товаровиробників, заснована на особистій праці, перетвориться в суспільну на добровільних засадах поступово, протягом всього перехідного періоду від капіталізму до соціалізму (див. Колективізація сільського господарства . Кооперація селянських господарств ) .

На відміну від капіталістичної власності, яка створюється в надрах феодальних буд, соціалістична суспільна власність не може виникнути при капіталізмі, т.к. коммунізм передбачає створення нових, абсолютно інших економічних стосунків і форм, чим капіталістичні. Виникнення суспільної власності -- не стихійний, а цілеспрямований процес передачі засобів виробництва в руки народу, організовуваний і такий, що направляється робочим класом, що узяв владу в свої руки в результаті соціалістичної революції. Сучасні буржуазні економісти, і особливо ідеологи реформістів, намагаються довести, що суспільна власність може виникнути і розвиватися і без революційного перетворення буржуазного суспільства, без встановлення диктатури пролетаріату. Реформісти і праві ревізіоністи обгрунтовують свої міркування тим, що нібито в надрах капіталізму виникає соціалістичний устрій, до якого вони відносять державно-монополістична власність. Звідси вони роблять вивід, що капіталізм еволюційним дорогою «вростає» у соціалізм, який ніби то формується в самій капіталістичній системі, і тому немає необхідності в революційній заміні капіталістичній приватній власності суспільної (див. «Демократичний соціалізм» ) . В основі буржуазного «народного капіталізму» теорії лежить теза про «революцію» в стосунках приватній власності, яка нібито перестала бути монополією класу капіталістів, перетворилася на народну власність. Акціонерна форма капіталу видається за таку суспільну форму, яка ніби то скасовує експлуатацію людини людиною. Звідси робиться вивід про трансформацію капіталістичної приватної власності на засоби виробництва у власність, що знищує класові відмінності між капіталістами і робітниками.

Всі ці теорії розглядаючи об'єктивний процес усуспільнення капіталістичного виробництва, ігнорують головне -- характер власності (тобто кому належать засоби виробництва і хто привласнює результати праці) і місце її в системі виробничих стосунків.

Суспільна власність складає основу соціалістичної системи господарства, визначає внутрішню структуру обох фаз комунізму. Спільне, колективне привласнення засобів виробництва змінює і відношення людей один до одного, породжує спільність їх інтересів, звільняє від всіх видів соціального пригноблення. На базі суспільної власності долається розрив між безпосередніми виробниками і матеріальними умовами їх виробничої діяльності. Всі трудящі як члени соціалістичного суспільства равноправни по відношенню до засобів суспільного виробництва, завдяки чому існує єдність праці і власності. С. с. на засоби виробництва знищує антагоністичні форми стосунків між людьми, обумовлює єдність суспільних і особистих інтересів, змагання, співпрацю і взаємну допомогу трудівників в процесі їх виробничої діяльності. Засоби виробництва функціонують як засоби асоційованих в народно-господарському масштабі виробників, виступають як суспільні і тому перестають бути засобом експлуатації, що міняє класову структуру суспільства. З'являється нова мета виробництва -- задоволення потреб всіх членів суспільства (див. Основний економічний закон соціалізму ) . В умовах суспільної власності на засоби виробництва виникає відповідність виробничих стосунків характеру і рівню розвитку продуктивних сил: суспільному характеру виробництва відповідає суспільна власність на засоби виробництва, яка відкриває простір розвитку продуктивних сил (див. Відповідності виробничих стосунків характеру і рівню розвитку продуктивних сил закон ) . Суспільна власність корінним чином міняє характер праці, він стає суспільним, працею на себе, на своє суспільство. Панування суспільній власності визначає в соціалістичному суспільстві і колективний спосіб управління виробництвом, який будується на основі демократичного централізму .

Суспільна власність на засоби виробництва в своєму розвитку проходіт два рівні -- соціалістичну і комуністичну. С. с. відповідає менш високому рівню розвитку продуктивних сил суспільства і тому є менш зрілою, чим власність комуністична. Відповідно різним історичним дорогам формування, С. с. існує в двох формах: загальнонародною і кооперативною. До складу загальнонародної власності входить земля (у СРСР і МНР(Монгольська Народна Республіка) вся, в ін. соціалістичних країнах -- частково), її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, копальні, транспорт, банки, засоби зв'язки, державні з.-х.(сільськогосподарський) підприємства, державний житловий фонд і т.д.

При соціалізмі загальнонародна власність набуває форми державної власності. Соціалістичну державу забезпечує керівництво економічним життям суспільства, функціонування, управління і розширення соціалістичного виробництва, раціональне використання сукупного суспільного продукту в загальних інтересах, виховує господарське відношення до С. с. у кожного члена суспільства і комуністичне відношення до праці. Всі члени суспільства знаходяться в соціально рівному положенні по відношенню до матеріальних умов суспільної праці. Проте при соціалізмі ще зберігаються істотні відмінності між людьми по їх місцю і ролі в системі суспільного виробництва і пов'язані з ними відмінності профспілкових, галузевих, місцевих і національних інтересів. З'єднання індивідуумів з суспільними засобами виробництва опосередкує їх відношенням до соціалістичної держави, його органів, його підприємств і установ. Члени суспільства виступають учасниками загальнонародних стосунків власності через посредство колективів підприємств і установ, яким передається частина єдиної державної власності в оперативне управління (див. статті Основи законодавства, Соціалістичне державне виробниче підприємство, Радгоспи ) .

Кооперативна форма С. с. виникає в результаті розвитку всіх форм кооперації. Кооперативи, як колективні власники, самостійно володіють, користуються і розпоряджаються засобами, що належать ним, і продуктами виробництва. Загальнонародна і кооперативна форми С. с., будучи однотипними, відрізняються один від одного (див. Кооперативна власність ) .

Провідною і переважаючою формою власності при соціалізмі є загальнонародна (державна) власність. У СРСР, наприклад, питома вага її складає близько 90% (середина 1970-х рр.) суспільних виробничих фондів країни. Централізація основної маси засобів виробництва у власності держави дає можливість здійснювати свідоме регулювання всього суспільного виробництва на основі єдиного господарського плану і проводити його в життя у формі обов'язкових для кожного підприємства планових завдань (див. Планерування народного господарства ) . С. с. дозволяє також концентрувати значну частину доходів в єдиному державному фонді країни (див. Бюджет державний ) і планомірно направляти їх в суспільне виробництво. У міру розвитку соціалізму удосконалюються і стосунки С. с. Відбувається зближення кооперативної і загальнонародної форми С. с., створюються умови для поступового формування єдиною комуністичній власності .

В процесі соціалістичного відтворення вироблені засоби виробництва зберігаються як об'єкти суспільної власності. Предмети ж вжитку як продукти соціалістичного виробництва з точки зору майнових стосунків підрозділяються на дві істотно відмінні соціальні форми. Частина їх утворює фонди спільного вжитку і відтворюється як об'єкти загальнонародної власності (основна частина житлових будинків, будівель і устаткування учбових, лікувальних закладів, майно бібліотек, музеїв і т.д.). Інша частина перетворюється на об'єкти особистій власності і йде в індивідуальний вжиток.

Принцип розподілу по праці обумовлює майнові відмінності між членами суспільства, відома їх нерівність з точки зору об'єму і структури особистого майна. Рівність людей у відношенні до засобів виробництва існує, отже, при відомій їх нерівності у відношенні до предметів вжитку. У цьому полягає протиріччя, внутрішньо властиве майновим стосункам при соціалізмі. Залежність індивідуальних доходів і розмірів особистого майна від праці кожного на суспільних підприємствах створює зацікавленість в прогресивному розвитку соціалістичного виробництва.

Зі свого боку зростання масштабів суспільного виробництва служить економічною основою збільшення матеріального багатства, що поступає в особисту власність членів суспільства. Т. о. колективна праця учасників процесу соціалістичного виробництва виступає як джерело суспільної і особистої власності, а процес розширеного суспільного відтворення є в той же час процесом розширеного відтворення стосунків С. с. Істотне значення при розподілі об'єктів державної, кооперативної і особистої власності поряд з грошовою оцінкою набуває їх структура по натурально-речовій формі і відповідність її потребам суспільства. Це обумовлено тим, що метою соціалістичного виробництва є не вартість, а суспільна споживна вартість.

В соціалістичному суспільстві існує також власність різних громадських організацій: партії, профспілок, молодіжних організацій, спортивних суспільств і ін. Вони не пов'язані безпосередньо з виробництвом, а існують лише у сфері розподілу і вжитку матеріальних благ.

3. Види і форми власності в капіталістичних економічних системах

Ця система виникла на початку XVI ст. й існує у розвинутих країнах до нашого часу. Вона є найскладнішою, оскільки розвиток здійснюється від простого до складного, від складного до складнішого. Це дає підставу в межах однієї системи виділити різні моделі.

Основні риси економічної системи капіталізму. Характеризуючи капіталістичний спосіб виробництва, слід розрізняти позитивні та негативні його риси. Загалом майже за п'ять століть еволюції економічної системи капіталізму продуктивні сили досягли такого розвитку, який не могли забезпечити докапіталістичні формації впродовж 3 млн. років. Зокрема:

відбувся значний прогрес основної продуктивної сили -- людини (її загальноосвітнього, кваліфікаційного, культурного рівнів);

були створені найдинамічніші стимули до праці;

істотно підвищився життєвий рівень найманих працівників;

зросла тривалість життя населення.

Проте капіталістична економічна система має і низку недоліків: '

монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва та їх використання як знаряддя експлуатації, привласнення чужої праці більшості населення, тобто існування приватнокапіталістичної власності;

юридична свобода працівників, які позбавлені засобів виробництва, засобів існування і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім'ї, змушені продавати робочу силу. Внаслідок цього товарне виробництво досягає найвищого розвитку;

праця робітника під контролем капіталіста, який є власником виготовленого продукту, відчуженість найманих робітників від управління виробництвом і власністю;

привласнення капіталістами більшої частини створеного найманими працівниками продукту, зокрема всього додаткового та частини необхідного;

виробництво і привласнення додаткової вартості на основі економічного примусу до праці юридично вільних найманих працівників та її використання для розширення виробництва і паразитичного споживання капіталістами -- основна сутність даної економічної системи;

масове безробіття, значне майнове розшарування громадян, економічні кризи та ін.

Але ці риси не можуть залишатися незмінними протягом майже п'яти століть існування економічної системи капіталізму.

Розвиток даного типу економічної системи у концентрованому вигляді можна продемонструвати еволюцією основних соціально-економічних моделей, в яких з'являються деякі нові риси.

Моделі економічної системи. Ринкова економіка ґрунтується на приватній власності, домінуванні ринкових важелів регулювання народного господарства (через стихійне коливання цін, вільну конкуренцію, стихійне переливання капіталу між галузями, а отже і через економічні кризи та ін.) і означає відсутність державного регулювання, соціального захисту населення. Ця модель, розроблена англійським економістом А. Смітом, існувала у XVIII-- XIX ст. і може бути частково придатною лише для країн з феодальною структурою, для яких капіталізм взірця минулих століть є прогресивнішою системою. Всесвітньо відомий американський економіст Дж. Гелбрейт (як і багато інших авторитетних західних учених) неодноразово стверджував, що такої економіки в наш час у США не існує, а тих людей, хто закликає до її побудови, а отже до повернення до вільного ринку часів А. Сміта, називав психічно хворими.

Соціально орієнтована ринкова економіка -- досконаліша соціально-економічною модель, автор якої -- відомий німецький економіст Л. Ерхард. Ця модель ґрунтується на поєднанні приватної та державної власності (за переважання першої"), ринкових і державних важелів регулювання економіки (за домінування ринкових), а отже є здебільшого ринковою економікою, але із соціальним захистом населення. В Україні за роки незалежності активно формується своєрідний "гібрид" з двох названих моделей. Це капіталізм взірця XIX ст., доповнений мінімальним соціальним захистом населення.

Модель змішаної економіки вважають найдосконалішою. Вона базується на оптимальному поєднанні приватної, колективної та державної власності, певному перерозподілі національного доходу на користь найбідніших верств населення та ін. Але ця модель, попри її позитивні сторони, не повинна стати стратегічною метою України. Адже розвинуті держави світу втілювали модель змішаної економіки впродовж кількох десятиліть відносно невисокими темпами, долаючи економічні кризи.

Часто доводиться чути, що приватна власність і ринкова економіка, яка на ній базується, є відповідно найбільш досконалими формами власності та ефективної економіки. Але насправді це не зовсім і не завжди так. Вони були такими лише на певному етапі існування економічної системи, а нині у розвинутих країнах світу домінують ефективніші форми власності та важелі економіки. Необхідність обмеженості ринкової економіки та приватної власності усвідомлено і на рівні ООН. Так, на Міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації, яка проводилася в червні 1992 р. на рівні голів та урядів держав, найважливішими висновками були:

врятувати людство у межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність, неможливо, позаяк вона ґрунтується на прагненні до нестримного зростання споживання і призводить до різкої поляризації рівня життя, а отже породжує нові та вкрай загострює існуючі соціальні конфлікти;

людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка має виходити з важелів централізованого регулювання на рівні окремої держави та світової співдружності загалом. Нова модель повинна базуватися на інтегрованих інтересах суспільства і лише потім на інтересах приватного підприємництва.

Народна економіка -- найоптимальніша модель соціально-економічного розвитку світової цивілізації, яка відповідає таким вимогам.

Модель народної економіки. Це модель економічної системи, яка зорієнтована на потреби та інтереси людей праці, ґрунтується на домінуванні трудової колективної власності, принципах самоуправління та всебічного соціального захисту трудящих з використанням національного та наднаціонального планування. Таке планування означає застосування планів імперативного (обов'язкового) характеру для державного сектора (частка якого повинна становити 30--35%) та індикативного (рекомендаційного) -- для недержавного сектора, що супроводжується складанням цільових комплексних програм за пріоритетними напрямами розвитку народного господарства, переважанням економічних методів регулювання і територіального комплексного управління замість галузевого. Таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з ринковими важелями саморегулювання.

Пріоритет трудової колективної власності в народній економіці зумовлений домінуванням колективного характеру праці, об'єктивною потребою продуктивних сил у подоланні процесу відчуження найманих працівників від засобів виробництва, а отже праці від власності, а також перевагою колективних цінностей, про що йтиметься в наступних темах.

Адміністративно-командна система. Модель народної економіки найбільшою мірою відповідає типу соціалістичної економічної системи. Вона активно формується у розвинутих країнах світу. В колишньому СРСР була сформована не соціалістична, а адміністративно-командна система.

В ній власність на засоби виробництва більше ніж на 90% перебувала в руках держави, а насправді була узурпована верхівкою бюрократичного апарату (партійного, господарського, радянського). Інші форми власності значною мірою були підпорядковані центрові, який діяв переважно адміністративними методами, що підривало матеріальну зацікавленість трудових колективів та окремих працівників у результатах праці, запроваджувало зрівнялівку в заробітній платі. Отже, ігнорувались ринкові важелі управління економікою, механізм конкуренції, гальмувались процеси впровадження досягнень НТР у виробництво, стимулювалось створення монополій.

Невід'ємною рисою цієї моделі було спрямування значної частини дефіцитних ресурсів на потреби військово-промислового комплексу (майже 35% валового внутрішнього продукту). Ученими обґрунтована думка, що якби СРСР не "розпався" наприкінці 80-х -- на початку 90-х років, ця економічна система проіснувала б недовго.

Крім систем, які мають певні риси моделі народної економіки, у розвинутих країнах світу формуються національні економічні моделі. Основними з них є американська, японська, шведська, південнокорейська та ін. Найбільш близькою до народної економічної системи є шведська модель. Оскільки усі наступні теми певною мірою присвячені проблемі розвитку сучасних моделей економічної системи капіталізму (соціально орієнтованій, змішаній), а також національних економічних моделей, немає потреби зупинятися на їх характеристиці окремо.

4. Види і форми власності в змішаній моделі ринку

Загальна лінія на розвиток системи змішаної не означає одноманітності та стандартизації. Реально в різних країнах та регіонах складаються різноманітні моделі змішаної економіки. Вони відрізняються один від одного своїм специфічним поєднанням різних форм власності, ринку та державного регулювання, капіталу та соціальності, економічної і постекономічне сторін. Ця особливість залежить від багатьох факторів: рівень і характеру матеріально-технічної бази, історичних і геополітичних умов формування суспільного устрою, національних та соціокультурних особливостей країни, впливу тих чи інших соціально-політичних сил і т.п. Більш того, в змішаній економіці, як правило, може домінуватиме та чи інша сторона параметрів.

Оцінимо деякі найбільш характерні моделі змішаної економіки, що склалися в світі. Американська модель - це ліберальна ринково-капіталістичного лістіческая-модель, що передбачає пріоритетну роль приватної власності, ринково-конкурентного механізму, капіталістичних мотивацій, а також високий рівень соціальної диференціації. Германська модель - модель з-них ринкового господарства, яка розширення конкурентних почав пов'язує зі створенням особливої соціальної інфраструктури, що зм'якшує недоліки ринку і капіталу, з формуванням багатошарової інституціональної структури суб'єктів соціальної політики. Шведська модель в її класичному вигляді - це соціальна модель, для якої характерний високий рівень соціальних гарантій, що базуються на широкому перерозподілі доходів і поширенні різноманітних «вільних асоціацій». Японська модель - модель регульованого корпоративного капіталізму, в якій сприятливі можливості накопичення капіталу сполучаються з активною роллю державного регулювання у сферах програмування економічного розвитку, структурної, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики і з особливим соціальним значенням корпоративного (внутрішньофірмового) почала.

Формування змішаної економіки простежується і в умовах перехідних економік, до чого тут складаються різні моделі. Наприклад, під час перетворення китайської економіки, ринковий механізм та недержавний сектор економіки значно посилили свою роль в роки реформ. Однак державне регулювання у формі «напрямного планування» і соціальні гарантії продовжують займати пріоритетне значення в соціально-економічній політиці. Дана модель може бути визначена як переважно соціалістична модель змішаної економіки.

Можливості формування змішаної економіки має також в Росії. Вони пов'язані насамперед з порівняно розвиненим індустріальним базисом, що поєднується з окремими елементами постіндустріалізму, з виниклим різноманіттям форм власності і господарювання, з наявністю традицій регулювання та соціальності, а також з інтенсивним розвитком в роки реформ ринку та підприємництва. Бо все це нашаровуються технологічна многоуклад-ність і перехідний суспільний характер сучасної вітчизняної економіки, що підсилюють її змішаний характер. Вочевидь, що в нашій країні, з урахуванням її великий специфіки, повинна скластися россійская модель змішаної економіки.

5. Реформування форм власності в Україні в 90-х роках при переході до ринку Необхідність, основні напрями та форми реформування відносин власності в Україні

Реформа відносин власності в Україні передбачає формування такої системи відносин власності, яка б повною мірою відповідала досягнутому рівню усуспільнення праці і виробництва в різних сферах, галузях економіки. Це є основою укорінення і функціонування тих видів і форм власності, які дійсно реалізують єдність праці і власності. Вміщують у собі джерела саморозвитку, забезпечують високу ефективність виробництва. Головними напрямами досягнення цієї мети є роздержавлення і приватизація об'єктів державної і колгоспно-кооперативної власності.

Роздержавлення - передача майна, засобів виробництва державного підприємства у володіння, розпорядження та використання трудовому колективу роздержавити підприємства при збереженні його приналежності суспільству, державі.

За своєю сутністю роздержавлення є процесом перетворення трудового колективу в суб'єкт привласнення засобів і результатів виробництва державного підприємства, суб'єкт повного господарського ведення. Основними формами роздержавлення є оренда і акціонування.

Роздержавлення зберігає суспільну власність на майно роздержавлених підприємств, і усуває державну монополію, її економічну реалізацію. Зміст роздержавлення охоплює: заміну адміністративно - командного управління об'єктами суспільної власності економічними методами; перехід від централізовано - встановлених до господарських взаємовигідним договірним зв'язків. У тому числі заміну централізованої системи матеріально - технічного постачання ринковою системою; переведення підприємств загальнонародної власності на принципи господарського розрахунку; перехід до різноманітних форм господарювання.

Одночасно воно обумовлює демократизацію, демонополізацію економіки. Роздержавлення, переробляючи державні підприємства, на самостійних товаровиробників формує достатні умови. для створення конструктивної конкуренції між суб'єктами господарювання в межах суспільної власності.

Приватизація - перехід на безоплатній або платній основі об'єктів державної власності (землі, підприємства житлового фонду та ін) в приналежність, власність, розпорядження і використання трудовими колективам, групам осіб і окремим особам.

Приватизація означає ліквідацію суспільної власності у формі державної власності, її перетворення в різні види і форми приватної власності.

Механізм роздержавлення та приватизації мають юридичний аспект, який констатує зміну прав суб'єктів власності, і економічний аспект як реальний процес трансформації державної і колгоспно-кооперативної власності в різні види і форми приватної власності.

Структуру механізму роздержавлення і приватизації утворюють: принципи, форми і способи реформування державної і колгоспно-кооперативної власності, порядок визначення обсягу

роздержавлення і приватизації; формування органів

роздержавлення і приватизації; визначення технології роздержавлення і приватизації.

Принципи, форми, методи, способи обсяги, суб'єкти і засоби роздержавлення і приватизації встановлюються законодавством України.

Основними формами роздержавлення є, акціонування держпідприємств з наступним продажем певної частини акцій корпоратизованих підприємств їх працівникам іншим громадянам та державним об'єднанням; оренда майна роздержавлених підприємств їх трудовим колективам, господарськими об'єднаннями.

Формами приватизації є: купівля - продаж нероздільних майнових комплексів за конкурсом або на аукціоні; купівля продаж частин у капіталі підприємств за конкурсом на аукціоні, на фондовій біржі, через передоплату або іншими способами; викуп майна, зданого в оренду з викупом; викуп майна трудовим колективом і безкоштовна передача окремих підприємств, частини їх майна; ліквідація підприємств з наступним продажем їх майна за конкурсом на аукціоні, на біржі, через магазини оптової і дрібнооптової торгівлі.

Багатогранний процес приватизації зводиться до двох основних методів: безкоштовного надання громадянам України певної частини державного майна, викуп та продаж державного майна.

Об'єктами державної власності, які підлягають приватизації, є: земельний фонд, житловий фонд, майно підприємств, цехів, дільниць, які виділяються в самостійні підприємства. І є цілісними майновими комплексами: незавершене будівництво; частку в майні господарських товариств та об'єднань, які належать державі.

Суб'єктами приватизації є державні органи приватизації, покупці, продавці, представники і посередники.

Засобами приватизації є приватні та позичені цінності покупців, а так само приватизаційні папери.

Приватизаційні папери - цінні папери, які дають право кожному громадянинові на безкоштовне отримання у власність у процесі приватизації певної частини майна державних підприємств, житлового та земельного фонду.

Законодавством України встановлено чотири їхні види: майново - приватизаційні сертифікати, компенсаційні сертифікати, житлові чеки та земельні бони.

Приватизація державного житлового фонду - відчуження квартир (будинків), прилеглих до них господарських будівель і приміщень державного житлового фонду у власність громадян України.

Приватизація земельного фонду - передача громадянам та юридичним особам Україна земельних ділянок вправо власності, тобто в приналежність, володіння, розпорядження і використання.

Кінцевою метою роздержавлення і приватизації землі та іншого державного майна є створення таких форм власності, які відповідають реальному рівню усуспільнення праці і виробництва в різних сферах, галузях і ланках народного господарства України. Що є необхідною і достатньою умовою переходу до ринкової економічної системи, підвищення ефективності виробництва, рівня життя всіх громадян суспільства.

Зміст перехідної економіки з боку технологічного способу виробництва.

За роки кризи в України деградували продуктивні сили і, перш за все продуктивна основна сила - людина. Це проявляється, по-перше, у значному погіршенні якості відновленої робочої сили. У переважній більшості сім'ї витрати на продукти складають понад 80% їх сукупного доходу, а мінімальна зарплата відшкодовує до 20% фізіологічного рівня виживання.

По друге, в існуванні великої армії безробітних, які втрачають свої професійно кваліфікаційні якості та навички.

По-третє, у зростанні кількості мігрантів, за роки кризи в пошуках роботи, кращих умов життя емігрувало приблизно 7 млн. працівників.

По-четверте, в значному ускладненні надходження дітей з малозабезпечених сімей до ВНЗ.

По-п'яте, в збільшенні смертності людей працездатного віку, скорочення тривалості їх життя.

Якщо виходити з того що, в постіндустріальному або інформаційному суспільстві, на переконання західних вчених, вирішальними елементами розвитку стане творча діяльність людини на основі високого рівня розвитку науки, освіти та інформації, а в Україні відбувається їх деградація. З точки зору розвитку системи продуктивних сил перехідна економіка України характеризується поступовим регресом.

З точки зору техніко - економічний відносин економіка Україна в кордонах СРСР була відкритою. Свідченням цього є те що в народно - господарському комплексі України до 80% виробництва товарів не мало завершеного технологічного циклу. Але що стосується господарсько - світових зв'язків економічна система СРСР і в тому числі Україна була закритою.

Важливими ознаками відкритої економіки є активна участь країни в міжнародному поділі праці, в міжнародній виробничій науково - технічної кооперації, обміні капіталами і ін

У 90-х роках економіка України внаслідок розриву навіть раціональних економічних зв'язків з країнами колишнього СРСР стала в значній мірі закритої до країн СНД. Хоча Україні вперше у 2000 році добилася позитивного сальдо в зовнішній торгівлі, проте, більша частина експорту - товари паливно-сировинної групи. Перш за все, велике зростання випуску продукції чорної металургії. За іншими ознаками економіка Україна залишилася закритою.

Крім цього, в Україні існувало понад 2000 великих підприємств, підпорядкованих загальносоюзним міністерствам і відомствам. За час кризи здійснюється не завжди продумана політика демонополізації; здійснюється не раціональне розукрупнення цих підприємств що, в недалекому майбутньому зробить економіку країни беззахисною перед іноземним капіталом.

Таким чином, з точки зору техніко-економічних відносин перехідна економіка 90-х років теж характеризується певним регресом.

Продуктивні сили і техніко-економічні відносини формують технологічний спосіб виробництва. Усуспільнюється показником рівня його розвитку є ставлення між трьома типами цього способу виробництва, що базується на:

1. Ручній праці.

2. Машинній праці.

3. Автоматизованій праці.

На початку 90-х в Україну частину першого способу виробництва становила до 40%, частина другого до 48%, а частина третього менше 12%. У 90-ті роки у перших значно погіршилася якість технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, оскільки виріс фізичний і моральний знос основних фондів, по друге зменшилася питома вага і якість технологічного способу виробництва. Що базується на автоматизованій праці. По-третє зросла частка виробництва, яка базується на ручній праці, що більшою мірою притаманний сільському господарству.

Таким чином, глянувши на економіку України з точки зору технологічного способу виробництва, перехідна економіка 90-х супроводжувалася рухом у бік докапіталістичної формації і капіталізму 19, початку 20 століття.

Трансформація економічної власності не повинна обмежуватися тільки процесами роздержавлення. Якісні зрушення необхідні у рамках державної власності.

В Україні в 90-х 00-х роках реалізується далеко не оптимальна модель роздержавлення, в тому числі приватизації, характерними рисами якої є:

1. Підпорядкування державного сектора інтересам приватного капіталу. Значна частина державної власності за безцінь переходить в руки директорського корпусу, чиновників, представників тіньового капіталу.

Внаслідок надмірного оподаткування, вилучення амортизаційних відрахувань унеможливлює навіть просте відродження навіть у межах державного сектора.

2. Інтенсивний процес первинного накопичення капіталу.

Закономірністю його у всіх країнах світу є початкова капіталізація сфери послуг, утвердження в ній підприємницької діяльності. Що відносно сільського господарства отримання земельних сертифікатів і ділянок землі селянами і їх вихід з колективних господарств це було широкомасштабним процесом консервації приватної трудової власності, яка в розвинених країнах переважала в сільському господарстві в 15 -16 століттях.

Внаслідок цього в подібних сімейних господарствах використовувався ручний неефективний працю, нерідко з меншим рівнем механізації, ніж при феодальному способі виробництва. Така орієнтація відкинула сільське господарство України в епоху аграрної цивілізації, яка передувала індустріальному суспільству.

3.Створення акціонерних компаній.

В економічну систему України у процес роздержавлення вливається акціонування. На кінець 2000 року налічувалося до 40000 акціонерних товариств. Акціонерна форма власності істотний елемент економічної структури розвинених країн у 20 столітті, оскільки вона є найбільш адекватною формою існування монополій.

Проте на противагу від процесів поступового наповнення акціонерною формою власності в цих країнах демократичним змістом в Україні утверджується в основному колективна капіталістична власність.

4. Формування елементів економічної структури, властивим розвиненим країнам світу на етапі державно-корпоративного капіталізму. Пристрій, який при цьому виникає, логічно називати номенклатурно-клановим капіталізмом.

5.Створення класового суспільства. З точки зору соціальних відносин, які є найближчій формою прояву відносин економічної власності, в Україні активно формується класове суспільство з властивим йому антагонізмом двох основних класів. В Україні в 90-і роки зруйновані окремі раціональні форми економічного регулювання, деградувало управління державним сектором економіки. Одночасно виникли такі атрибути ринкової економіки як фондова, валютна, товарна біржі, а також біржа праці. Ці елементи за умови їх оптимального поєднання у вигляді державного регулювання та ринкового саморегулювання сприятимуть розвитку зрілих форм економічної системи капіталізму.

Якщо розглядати трансформаційні процеси з точки зору організаційної форми розвитку продуктивних сил, то перехідна економіка 90-х характеризується значним посиленням стихійності і хаотичності.

Одночасно позитивними аспектами перехідного періоду в 90-х було отримання певною частиною населення рис підприємців, переоцінка ролі робочого місця, економія при споживанні комунальних послуг та інше.

Таким чином, з точки зору формального підходу, перехідна економіка України характеризується об'єднанням різнотипних економічних систем.

Переважаючими в ній слід вважати процеси первинного накопичення капіталу і капіталізму на нижній ступені його розвитку. На вищій стадії розвитку капіталізму має місце оптимальне поєднання ринкового та державного саморегулювання, яке отримало назву регульованої ринкової економіки.

Якщо врахувати і присутність соціального захисту, то найбільш адекватною економічною категорією яка теоретично висловлює цей тип економіки є «змішана економіка».

Пріоритетність форм власності в перехідний період.

У конституції України з усіх існуючих нині форм власності пріоритет відданий приватної власності, права приватної власності. Ця форма власності відіграє важливу роль у розвиток людської цивілізації, є однією з матеріальних основ економічної свободи людини, базою для формування її індивідуальних потреб та інтересів.

Однак її роль на різних етапах розвитку людства змінюється. І нині в більшості розвинених країн світу вона перестала бути визначальною формою соціально-економічного та науково-технічного прогресу.

Зв'язок економічних інтересів з відносинами економічної власності виражається в тому, що економічна власність-це відносини між людьми з питання присвоєння засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності.

З цього випливає, що прогрес економічної власності швидше здійснюється тоді, коли форми власності найбільш повно забезпечують задоволення потреб та інтересів людей. Економічні інтереси сама конкретна форма прояву відносин економічної власності.

У зв'язку з наявністю в сучасній структурі цих відносин трьох основних типів власності (приватної, колективної і суспільної) виділяють приватні, колективні та суспільні економічні інтереси. Одночасно економічні інтереси - форма виявлення певних видів економічних потреб, їх усвідомлення окремим індивідом, трудовим колективом і суспільством.

Тому разом з економічними потребами економічні інтереси є рішучою силою розвитку суспільного способу виробництва. У західній економічній літературі, а останні роки і в працях окремих вітчизняних економістів виділяється розділ економічних інтересів тільки на громадські та приватні, а колективні інтереси ділять як форму прояву приватних економічних інтересів.

На думку західних вчених, вона відображає реальності не сьогоднішнього дня а приблизно 200 річної давності, коли в економічній системі капіталізму існували переважно тільки 2 форми власності, а колективна була винятком. Той період у багатьох країнах були прийняті конституції, в яких зафіксовано існування тільки 2 форм власності.

Зараз таке твердження перетворилося в стереотип, оскільки кожна велика і навіть середня за розмірами компанія існує у формі акціонерних товариств, які є колективними підприємствами, а властива їм форма власності - теж колективна.

6. Колективна власність - пріоритетна форма трансформаційних процесів

Якщо виходити з практики еволюції капіталістичного способу виробництва то з середини 19 століття, тобто з часу масової появи акціонерних компаній в яких об'єднується капітал кількох індивідуальних підприємств, власність стає колективної капіталістичної.

Її суб'єктом перестає бути тільки окремий індивід.

Присвоєння прибутку здійснюється в залежності від суми, капіталу яку вносить в акціонерну компанію капіталіст. На цю величину він отримує певну кількість акцій, на які за результатами виробництва отримує відповідні суми дивідендів. З цього часу існують колективні економічні інтереси, обумовлені колективним характером власності.

У рамках акціонерної власності колективні економічні інтереси об'єднуються з індивідуальними, тобто колективна власність з приватної. Остання представлена акціями в руках окремих осіб.

Домінуючим економічним інтересом залишається колективний, оскільки величина дивідендів на кожну акцію залежить, перш за все, від результатів колективної праці на підприємстві.

Колективний характер праці на сучасних колективних та народних підприємствах майже ні хто з учених не заперечує. Якщо бути послідовним у своїх твердженнях, то слід визнати, що колективним характером праці повинна відповідати колективна форма власності. Така вимога випливає із закону об'єднання праці і власності.

Акціонерна форма власності тільки частково замінює природу приватної капіталістичної власності. Це означає появу нової якості в рамках єдиної сутності, внаслідок чого ця сутність певним ступенем модифікується.

Якби цього не сталося, то колективна капіталістична власність не могла б забезпечити прогрес продуктивних сил. Цю роль не в силах була виконувати індивідуальна капіталістична власність, що і стало причиною появи нової, більш розвиненої капіталістичної власності.

Приватна власність не могла забезпечити будівництво великих підприємств, об'єктів економічної інфраструктури, розвиток освіти у загальнонаціональному масштабі. Пропорційний розвиток всієї економіки.

Наступний період еволюційних перетворень капіталістичного способу виробництва це форма власності закріплюється в розвитку акціонерних компаній закритого типу. Зараз у США їх називають «партнерствами».

Тому в процесі еволюції капіталістичного способу виробництва, у його рамках відбуваються глибокі зміни у відносинах власності, зумовлені виникненням і розвитком акціонерних товариств відкритого типу, акції яких котируються на фондових біржах.

У великих акціонерних компаніях кількість акціонерів перевищує 4 млн. чоловік. У таких товариствах поряд з колективною капіталістичною власністю розвивається власність найнятих працівників, тобто трудова колективна власність. Тому суб'єктами акціонерної власності частково стають працівники, які на свої акції отримую певну суму дивідендів.

За своєю природою вона протилежна капіталістичної власності, але домінує на підприємствах акціонерного типу колективна капіталістична власність.

Інша справа - трудова колективна власність на підприємствах, викуплених працівниками. Її суб'єктом є трудовий колектив, члени якого - залежно від трудового стажу, кваліфікації та ін - володіють не однаковою кількістю акцій. Інтегрувати інтереси суспільства можуть лише колективна і державна форми власності.

Приватна власність в сучасних умовах нездатна, забезпечити розвиток науки, базисних наукомістких галузей промисловості, атомної енергетики та ін.

7. Приватна та акціонерна форми власності в умовах сучасної ринкової економіки в Україні

Право приватної власності

Право приватної власності на землю означає, що конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному громадянинові або юридичній особі. Особливістю набуття права приватної власності на землю є суб'єкти, які це право реалізують. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства мають різні за обсягом права щодо набуття землі у власність. Так, громадяни України можуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Якщо землі сільськогосподарського призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, можуть перебувати у цих осіб на праві приватної власності.

Юридичні особи, як було зазначено вище, теж можуть бути суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки. Земельні ділянки згідно зі ст. 82 ЗК України набувають у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). їхнє право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо), і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки.