Кредитна система ринкового господарства

Встановлено, що ефективність підприємницької діяльності залежить від належного кредитного забезпечення аграрних підприємств.

В банківській практиці повинні застосовуватись важелі і механізми впливу, які задовольняли б обидві сторони кредитних відносин: кредитора і позичальника. Адже "між результативністю функціонування підприємницьких структур і прибутковістю комерційних банків виникає позитивний зворотний зв'язок: збільшення дохідності виробничої діяльності суб'єктів господарювання сприяє підвищенню прибутковості банківських установ".

Основними принципами банківської діяльності в сфері кредитного забезпечення підприємницьких структур аграрного сектора економіки доступними кредитними ресурсами мають бути оптимізація процентної політики, розширення кредитних програм для пріоритетної галузі - сільського господарства, диференційований підхід до кредитування клієнтів з врахуванням особливостей аграрної сфери, створення сприятливого законодавчого поля для розвитку таких відносин.

Отже, стимулювання агропромислового виробництва через застосування дієвого механізму банківського кредитування сприятиме збільшенню частки кредитних ресурсів як необхідного та ефективного джерела фінансового забезпечення, зростанню підприємницької активності в аграрній сфері економіки, прибутковості як основного мотиву підприємницької діяльності, що в кінцевому результаті позначиться на економічному зростанні економіки країн.



2. Особливості функціонування кредитної системи за умов поглиблення глобалізаційних процесів

В умовах ринкових відносин і недорозвиненості фінансового ринку проблема оцінки ефективності функціонування банківської системи стає все актуальнішою.

З одного боку, банкам необхідно оцінювати внутрішній стан для виявлення прихованих резервів розвитку, а з другого боку, виникає необхідність зовнішнього оцінювання банків-контрагентів для визначення їх надійності, що дасть змогу зробити банківську систему прозорішою і прогнозованою

Посилення між нар одної конкуренції, досвід східноєвропейських країн, фінансова і політична інтеграція яких призвела до обмежень економічного і політичного суверенітету, свідчить про фінансову втрату ними власних національних банківських систем, оскільки провідні позиції на ринку банківських послуг посіли іноземні банки. Вплив світової фінансової кризи на розвиток вітчизняної банківської системи доводить про потребу у визначенні підходів до оцінки важливих аспектів функціонування банків у нових конкурентних умовах з точки зору виявлення взаємозв'язків і взаємозалежності між чинниками, які визначають ефективність банківської діяльності.

Глобалізація економічних і політичних процесів є характерною ознакою сучасного етапу світового розвитку у всіх країнах, що суттєво впливає на розвиток будь якого сектору економіки і на розвиток банківського бізнесу також.

Поняттю "ефективність" в англійській мові відповідають кілька термінів, що у фінансовій літературі трактуються

наступним чином:

effectiveness - здатність досягати раніше визначені цілі (незалежно від того, якою ціною це було зроблено);

efficiency - оптимальне співвідношення витрачених ресурсів і отриманих результатів (незалежно від того, чи була досягнута поставлена мета);

effectuality - сполучення effectiveness і efficiency. Поняттю „ефективність” також відповідає термін performance, що позначає загальний стан організації, включаючи фінансові і нефінансові параметри, досягнутий рівень розвитку і перспективи.

Різноманіття існуючих трактувань термін "ефективність" викликає питання про те, що саме варто розуміти під ефективністю взагалі й ефективністю діяльності банківських установ зокрема.

Економічна ефективність - це інтегроване поняття, яке комплексно характеризує банківську діяльність та вимірюється за співвідношенням певних показників. При цьому слід зазначити, що економічну ефективність функціонування банківської системи доцільно розглядати через оцінку конкурентних позицій

кожного банку на ринку банківських послуг та визначення відповідності ефективності банківської діяльності ефективності інших галузей економіки.

Сутність ефективності банківської діяльності полягає у розв'язанні таких конфліктних цілій: "одержання оптимального прибутку - підтримання на достатньому рівні ліквідності - забезпечення надійності (мінімізація ризиків)" за умови забезпечення належного виконання функцій, покладених на банківську систему.

Тривале економічне пожвавлення, відновлення довіри до банківської системи і відсутність інших інвестиційних можливостей привабило вкладників до банків. Внаслідок цього банківська система у 2011 році повністю досягла і перевищила рівень депозитної бази докризового періоду. Минулого року фінансовий стан і стан капіталу в банківській системі значно покращились. Загальні збитки зменшились майже в три рази у порівнянні з попереднім роком (до 7,7 млрд. грн. у 2011 році у порівнянні з 34,8 млрд. у 2009 році) в умовах різкого зменшення відрахувань до резервів на покриття збитків за позиками, стабільного операційного доходу і скорочених адміністративних витрат. Незважаючи на сумарний негативний фінансовий результат, все більша кількість банків минулого року вийшла на прибуткову діяльність. За даними НБУ, кількість збиткових банків зменшилася з 64 станом на кінець 2009 року до 31 станом на 01.01.2012. У 2011 році банки мали змогу покращити стан свого капіталу (завдяки значному вливанню капіталу акціонерами і скороченню збитків). Так, показник адекватності капіталу досяг рівня 18,9 % станом на кінець року (виріс з 14% на кінець 2008 року та з 18,1% на кінець 2009 року), а обсяг регулятивного капіталу збільшився на 17,5 млрд. грн. протягом минулого року.

Слід зазначити, що при оцінці ефективності діяльності банківської системи доцільно визначитися із кількістю збиткових і прибуткових банків у розрізі груп (табл. 1).

Рентабельність на відміну від прибутку більш повно відображає кінцеві результати діяльності і показує співвідношення економічного ефекту із залученими та розміщеними ресурсами банків.

В цілому, збиткова діяльність банківських установ продовжує залишатися основною тенденцією функціонування банківської системи у 2011 р.

Таблиця 1. Кількість збиткових та прибуткових банків серед груп банків станом на 01.01.2012 року

Група	Кількість банків, од.	Збиткові	Прибуткові
		Кількість банків, од.	Сума збитків, млрд. грн.	Кількість банків, од.	Сума прибутків, млрд. грн.
Група 1	17	2	-7 331 313	15	4 241 405
Група 2	19	9	-4 635 954	10	749 632
Група 3	22	3	-727 029	19	644 526
Група 4	117	16	-1 022 717	101	373 902
Усього	175	30	-13 717 013	145	6 009 465



Прибуткові за результатами 2011 року банки мають низькі показники рентабельності. А в цілому, збитки банківських установ за результатами 2011 р. більш ніж в два рази перевищують прибутки одержані банками.

Що стосується показників рентабельності банків України то починаючи із 2006 р. спостерігається їх зниження, а останні три роки характеризуються не ефективною діяльністю банківської системи (табл.2).

Таблиця 2. Показники рентабельності банківської системи як міра ефективності

Показники	Роки
	2006	2007	2008	2009	2010	2011
Рентабельність капіталу	13,52	12,67	8,51	-32,52	-10,19	-5,27
Мультиплікатор капіталу	7,99	8,61	7,77	7,64	6,84	10,63
Доходність активів	8,60	7,66	8,96	7,25	6,89	13,54
Рентабельність активів	1,61	1,5	1,03	-4,38	-1,45	-0,76

Як свідчать дані табл. 2, основні показники ефективності функціонування банківської системи за аналізований період мають тенденції до зниження з від'ємним значенням. Тобто можна стверджувати, що ситуація подолання кризових явищ в банківській системі залишається актуальною, і говорити про стабілізацію ситуації ще зарано.

На наш погляд, при аналізі ефективності банківської системи доцільно враховувати і той факт - яким чином приток іноземного капіталу впливає на показники ефективності діяльності банків.

Таким чином, оцінювання ефективності діяльності в період виходу із кризи банківської системи України свідчить про те, що ситуація кардинально не змінилася.

Залишаються питання відносно капіталізації банківської системи, структурування доходів і витрат, збалансованості залучених і розміщених ресурсів, оцінки ефективності присутності іноземного капіталу, обґрунтування доцільності адміністративних заходів впливу з боку регулятора та державної підтримки розвитку банківського бізнесу.

2.1 Економічна роль і структура кредитної системи

Ринкова система може нормально функціонувати лише тоді, коли в її судинах постійно циркулюють грошові потоки (готівкові й безготівкові). Безперервність цієї циркуляції забезпечує кредитна система

Становлення ринкових умов господарювання в Україні зумовило перехід до дворівневої банківської системи, а банки є практично найважливішою складовою кредитної системи. Кредитування населення України в сучасних умовах є надзвичайно важливим питанням через те, що соціально-економічний рівень його життя дуже низький.

Певна особа, щоб підвищити свій соціально-економічний рівень життя прагне більших доходів, яких не може забезпечити держава, тому часто люди розпочинають власну діяльність, а на це потрібні чималі кошти. І тут на допомогу може прийти лише розвинена практика кредитування.

Крім того, такого роду допомоги потребують часто й ринкові структури, товарне виробництво, торгівля, тобто усі сфери народного господарства.

Кредит - (від латинського "кредо" - вірю) є формою руху грошового капіталу, який надається в позику на умовах повернення й прибутковості. Наявність кредитних відносин передбачає, з одного боку, тимчасово вільні грошові капітали, власники яких готові надати їх на певний строк за певну винагороду (процент), а з іншого, - підприємців, бажаючих тимчасово використати їх у своїй виробничій діяльності.

В умовах розвинутої ринкової економіки кредит виступає в декількох видах і здійснюється через найрізноманітніші організаційні форми, які в сукупності утворюють кредитну систему, а це: банки, інвестиційні фонди, страхові компанії, фонди. Розглянемо, що вони собою являють.

Банки є центральною фігурою кредитної системи. Саме через них здійснюються основні посередницькі функції між кредиторами й позичальниками. Існує багато різних видів банків, проте за своїм функціональним призначенням і належністю вони можуть бути зведені у дві великі групи: центральні (федеральні) банки і комерційні банки. В сукупності і взаємодії всі банки складають національну банківську систему.

У центрі банківської системи стоїть центральний банк. Він є емісійним, касовим та резервним центром країни. Більшість країн світу мають один центральний банк, наприклад Англійський банк у Великобританії, Бундесбанк у Німеччині, Національний банк в Україні. У США їх аж дванадцять і утворюють вони центральну федеральну систему.

Зумовлено це рядом обставин, характерних саме для США. По-перше, масштабністю країни, по-друге, економічним розмаїттям і великою кількістю комерційних банків (біля 14 тис.), по-третє, політичним компромісом між прибічниками централізації і децентралізації банківської системи. Але й тут виділяється найголовніший банк - Федеральний резервний банк міста Нью-Йорка. До того ж розвитком сучасних засобів сполучення й транспорту формується тенденція до скорочення федеральних банків.

Другу частину кредитної системи складають комерційні банки та їх відділення. Саме вони здійснюють кредитне обслуговування функціонуючих капіталів і населення. Свій капітал комерційні банки утворюють в основному за рахунок депозитів (вкладів, позичок клієнтів). Основним джерелом банківського прибутку виступає різниця (маржа) між процентом, що береться банком за наданий кредит (позика), і процентом, що сплачується банком за депозитами. Отже, банківський прибуток, як і прибуток торговельного і промислового підприємців, бере свій початок з виробництва.

Засновниками комерційних банків можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. За способом формування статутного фонду комерційні банки можуть створюватися як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю.

Комерційні банки бувають універсальними й спеціалізованими. Універсальні банки акумулюють грошові кошти населення, підприємств, організацій, здійснюють грошові розрахунки, розміщують кредитні ресурси, надають традиційні банківські послуги, керують грошово-кредитним обігом. Спеціалізовані банки (кооперативні, селянські, іпотечні, інвестиційні, експортно-імпортні і т. д.) здійснюють грошово-кредитні операції у вузько спеціалізованих сферах.

Інвестиційні банки здійснюють фінансування капітального будівництва, а також реновацію основного капіталу промислових підприємств, транспорту, зв'язку, житлового, комунального й культурно-побутового будівництва. Особливість інвестиційних банків полягає в тому що вони не займаються залученням вкладів населення.

У Великобританії, ПАР та Сінгапурі подібні інститути називають торговими банками, в Південній Кореї - фірмами з торгівлі цінними паперами, у Франції - діловими банками. Виділення інвестиційних банків в окремий вид призвело до розподілу праці в кредитній сфері, причому в деяких країнах таке виділення закріплене законом.

У сучасних банківських системах розрізняють інвестиційні банки двох типів. Для першого з них, котрий є характерним для банківських систем англосаксонського типу, притаманні операції виключно з розміщення й торгівлі цінними паперами. Банки другого типу характерні для романо-германських банківських систем. Тут типовими є операції з середньострокового та довгострокового кредитування.

Іпотечний банк надає довгострокові позики під заставу нерухомого майна.

Поза банківське фінансування довгострокових капіталовкладень у народне господарство здійснюється також через інвестиційні фонди. Джерелом утворення інвестиційних фондів залежно від форми власності можуть бути податки й грошові збори, субсидії, позики, обов'язкові й добровільні пожертви підприємств, організацій і населення. Отже, суть інвестиційних фондів зводиться до акумуляції коштів населення і використання їх для нагромадження. Однією з функцій інвестиційних фондів в умовах приватизації державної власності є обслуговування обігу приватизаційних паперів при розміщенні їх населенням в об'єкти приватизації.

Інвестиційні фонди мають різноманітні юридичні форми, тобто вони можуть діяти як державні організації, акціонерні товариства, приватні установи. Тому управління ними здійснюється суб'єктами тієї чи іншої організації (концерну, асоціації) або правлінням, або конкретним громадянином. Як правило, головним органом управління є загальні збори, конференція, сесія або конгрес. Фонд здійснює свою діяльність, керуючись статутом.

Утворюються й інші фонди, які займаються акумуляцією грошових коштів та інвестуванням їх у ті чи інші галузі народного господарства, зокрема, такі відомі у світі, як Міжнародний валютний фонд. В Україні - це Пенсійний фонд, фонди соціального страхування, Зайнятості і Чорнобиля, Державний валютний фонд та інші.

Головною їх ознакою є те, що вони являють собою сукупність грошових або інших ресурсів, які знаходяться в розпорядженні тих чи інших асоціацій, об'єднань, підприємств, організацій, державних установ, приватних громадян, призначених для цільового використання. В періоди вивільнення їх від цільового використання ці кошти використовуються для інвестицій, кредитування, надання послуг, позик з метою їх нагромадження. Звичайно, якщо це не суперечить чинному законодавству.

Кредитна система, залежно від напрямку кредитної діяльності, включає багато структурних розділів, але головною ключовою фігурою є центральний банк.



2.2 Небанківські фінансово-кредитні установи та особливості їх розвитку

Кредитна система припускає наявність фінансових посередників - банків, які залучають кошти на умовах зворотності від одних суб'єктів і дають їх у позичку іншим суб'єктам

Кредитна система може функціонувати і без фінансових посередників. Власник вільних коштів може прямо і безпосередньо надавати їх у позичку позичальнику.

Така кредитна система стала формуватися в Україні у формі прямих грошових позичок між підприємствами. Але високі ризики таких "прямих" відносин кредиторів і позичальників, розбіжність за сумами і термінами наявної пропозиції коштів з попитом на них у кожній розвитій економічній системі неминуче призводять до виникнення особливих посередників, що на основі акумуляції коштів багатьох суб'єктів забезпечують задоволення практично будь-яких потреб ринкових суб'єктів у позикових засобах. Надання грошових позичок підприємствами один одному в той період відбивало відсутність ринкових фінансових посередників в умовах появи ринкового руху коштів.

Справжнє формування кредитного ринку почалося в нашій країні з виникненням комерційних банків. Уся їхня активна діяльність з видачі кредитів своїм клієнтам із самого початку носила характер ринкових операцій, оскільки здійснювалася не відповідно до централізовано затвердженого плану розподілу кредитних ресурсів, а з обліком їхньої економічної вигідності для банку.

Комерційні банки самі встановлюють вигідні для них умови видачі і погашення позичок, вони можуть вільно вибирати клієнтів, а клієнти - банк. Відношення комерційних банків із клієнтами з приводу надання кредитів створюються як звичайні ринкові відносини. Отже, в міру розвитку мережі комерційних банків відбувалася заміна адміністративно-розподільчих відносин у сфері кредиту на ринку, формувалась кредитна система. Зараз формування кредитної системи знаходиться в прямій залежності від розвитку системи комерційних банків і від остаточного звільнення їх від прямого впливу кредитного центру.

Незважаючи на те, що нова банківська система як і раніше несе на собі печатку старих відомо-розподільчих відносин, проте кредитна система в країні існує і є найбільш розвинутим елементом фінансового ринку. Ринок цінних паперів знаходиться в самій початковій стадії формування. Для нього характерна перевага державних цінних паперів.

Сучасна ринкова економіка представляє собою складний господарський організм, діяльність якого забезпечує велика кількість різноманітних виробничих, комерційних, фінансових та інформаційних структур, які взаємодіють між собою з метою задоволення інтересів різних груп суб'єктів економічних відносин. Основою такої взаємодії є кругообіг матеріальних цінностей і грошових потоків в економіці.

Грошові потоки, як правило, не спрямовуються безпосередньо від одного суб'єкта ринку до іншого, що здебільшого є економічно недоцільним, а рухаються через посередників. У розвинутій ринковій економіці основним посередником, що забезпечує повноцінний кругообіг грошових коштів у господарстві, створюючи тим самим базові передумови для організації економічного циклу, є кредитна система країни - центральна ланка у всій системі взаємозв'язків між суб'єктами ринку.

Економічною основою функціонування кредитної системи, є кредитні відносини, виникнення яких пов'язане з не співпаданням у часі витрат, що здійснюються різними учасниками господарських процесів, і надходженням необхідних для цього доходів. Таке не співпадання, зумовлене об'єктивними економічними причинами, - характерне для переважної більшості суб'єктів ринкової економіки.

У результаті, з одного боку, виникає значна сума тимчасово вільних від обороту грошових коштів, а з іншого - відчувається потреба у додаткових грошових ресурсах. Розв'язується дане протиріччя за допомогою інститутів кредитної системи, в яких акумулюються тимчасово вільні кошти одних суб'єктів ринку і надаються у тимчасове користування іншим, що відповідає економічним і соціальним потребам суспільства в цілому.

Зазначені моменти відображають дві найважливіші історичні передумови становлення і розвитку кредитної системи як центральної ланки економіки. З одного боку, розвиток товарного виробництва і розширення торгівлі обумовили зростання обсягів грошового обороту, що викликало необхідність впорядкування його організації і технічного обслуговування, а з іншого - виникає необхідність у специфічній формі підприємницької діяльності, пов'язаної з нагромадженням і розподілом тимчасово вільних коштів суб'єктів ринку.

Організація виконання цих двох найважливіших економічних завдань призвела до появи особливих підприємств - інститутів кредитної системи, які поділяються на три великі групи:

-центральні банки;

-комерційні банки;

-спеціалізовані кредитно-фінансові установи.

При цьому перші дві групи складають окрему ланку організації кредитних відносин і представляють собою банківську систему країни, тоді як третя група є відносно відособленою системою небанківських установ, що спеціалізуються на виконанні окремих операцій. Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, ще здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.

Центральний банк виступає основним координатором діяльності кредитних інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці. Він, як правило, не вступає у взаємовідносини з підприємствами і населенням, а представляє собою свого роду "банк банків" і "банк держави", що визначається його базовими функціями як основного органу, який координує діяльність кредитної системи в цілому.

В Україні повноваження центрального банку покладені на Національний банк, єдина мережа якого складається з центрального апарату, Кримського республіканського та обласних управлінь, а також Центральної розрахункової падати і регіональних розрахункових палат.

Національний банк України і його регіональні управління в рамках резервної системи виконують функції, які в основному притаманні центральним банкам більшості країн світу:

-здійснює емісію грошей і організовує їх обіг;

-організовує розрахунки між іншими кредитними установами;

-концентрує кредитні ресурси і передає їх за плату іншим банкам, тобто є своєрідним кредитором останньої інстанції для комерційних банків;

-здійснює управління і планування напрямів і масштабів використання кредитних ресурсів і грошового обігу;

-організовує касове виконання державного бюджету та обслуговування державного боргу країни;

-організовує інкасацію та перевезення грошових знаків і цінностей;

-здійснює ліцензування банківської діяльності.

Структура сучасної кредитної системи України наближається до цивілізованого ринкового типу. У ході проведення реформ було взято курс на побудову дворівневої кредитної системи, здатної забезпечувати повноцінне комплексне обслуговування господарського обороту.

Однак цей процес ще не завершено. Потребує суттєвого вдосконалення діяльність Національного банку України, становлення ринків короткострокових і довгострокових грошових капіталів зумовлює необхідність розвитку спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, розширення сфер діяльності кредитних установ неможливе без багатьох допоміжних організацій. Та найважливіше значення має розвиток діяльності комерційних банків як первинної і вихідної ланки кредитної системи.



2.3 Небанківські фінансово-кредитні установи та особливості їх розвитку

Кредитна система держави складається з двох ланок: банківської системи (центральний банк і комерційні банки) і небанківських фінансово-кредитних установ, які часто називають пара-банками. Ядро кредитної системи становлять банки, але в сучасних умовах усе більшу роль в організації суспільного виробництва виконують небанківські фінансово-кредитні інститути. їх широкий розвиток відображає процес структурної перебудови кредитної системи, який є характерною ознакою розвитку сучасної ринкової економіки і виступає таким же особливим та важливим процесом, як і інтернаціоналізація діяльності всіх кредитно-фінансових інститутів.

Небанківські кредитні установи виступають як фінансові посередники на грошовому ринку. Вони, як і банки, акумулюють заощадження населення і надають кредити. Але на відміну від банків ці установи залучають ті заощадження, які банківська система не може прийняти, або не може задовольнити певні, часто індивідуалізовані умови інвестора щодо розміщення своїх грошових коштів. Є характерні особливості у цих фінансових посередників грошового ринку і в самій формі надання кредиту. Останній часто надається у формі купівлі цінних паперів тієї фірми, яка бажає отримати кредит.

До системи пара-банків належить ціла низка різноманітних установ, серед яких перш за все слід назвати інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фонди, страхові компанії, ломбарди, кредитні спілки. На відміну від банків, вони спеціалізуються на одній або декількох операціях, тому їх часто ще називають спеціалізованими кредитно-фінансовими інститутами.

В Україні цей сектор фінансових посередників грошового ринку тільки почав розвиватись і на шляху свого становлення має суттєві перешкоди, бо значна частина структурних елементів даної системи (кредитні спілки, інвестиційні та трастові компанії") взагалі були відсутні в нашій державі в період її існування у складі СРСР. Тому сьогодні держава повинна докласти всіх зусиль, щоб створити й використовувати для вирішення своїх економічних і соціальних завдань потужну систему небанківських кредитно-фінансових установ.

Сутність і основні функції небанківських кредитних установ

Небанківські фінансово-кредитні установи -- це різноманітні установи, які акумулюють тимчасово вільні грошові кошти і розміщують їх у формі кредиту. За своїм загальним функціональним призначенням вони аналогічні банкам, але все ж таки помітно відрізняються від останніх. їх відміна від банків полягає як в особливостях руху тимчасово вільних коштів, так і у формах надання кредиту небанківськими фінансово-кредитними установами.

Перше пов'язано з тим, що банківська система акумулює ті тимчасово вільні кошти, які за невеликим винятком у процесі свого руху набувають ознак руху капіталу, використовуються власником цих грошей як капітал. Дійсно, власник заощаджень (юридична або фізична особа) віддає свої гроші в банк з єдиною метою -- отримати відсоток, тобто власник коштів використовує їх як капітал. Інша справа з тими коштами (принаймні зі значною їх частиною), що акумулюється небанківськими кредитними установами. Значною мірою ті заощадження, що акумулюють пара банки, не набувають у своєму русі форми капіталу. Дійсно, заощадження, які індивід розміщує, вкладаючи їх, наприклад, у страхову компанію або в пенсійний фонд -- зовсім не призначені для отримання від передачі їх у користування якогось відсотка. Мета полягає в тому, щоб зберегти ці кошти і отримати їх назад у разі настання страхового випадку, або досягнення пенсійного віку.

Разом з тим пара банки акумулюють і ті заощадження, що призначені бути капіталом, але для яких банківська система не може забезпечити певні умови їх руху. Так, розміщений у банку депозит завжди має чітко визначену межу прибутковості у формі норми відсотка. Проте власник заощаджень може керуватись у своїй поведінці стосовно цих грошей іншими мотивами. Небанківські фінансово-кредитні установи відрізняються від банківської системи і тим, що розміщення акумульованих грошових коштів на відміну від банків вони здійснюють не у вигляді надання кредиту в суто грошовій формі, а у вигляді купівлі у позичальників їх цінних паперів.

До системи небанківських кредитних установ належать інвестиційні фонди, кредитні спілки, пенсійні фонди, страхові компанії, довірчі товариства і деякі інші установи. Поява цих інститутів обумовлена низкою причин, серед яких можна назвати і деякі загальні, котрі визначили розвиток усієї системи небанківських кредитних установ. Назвемо деякі з них.

На початку XX ст. виникла як явище і постійно посилюється інвестиційна активність населення, що, у свою чергу, обумовлено зростанням його доходів і постійним перетворенням частини цих доходів на заощадження.

3 боку суб'єктів господарювання помітно зростає потреба в інвестиціях, що викликано високим динамізмом сучасного суспільного виробництва.

Залучення заощаджень населення характеризується дорожнечою, і водночас зростає складність організації ефективного управління ними.

Таким чином, у сучасній високорозвиненій ринковій економіці частина доходів, які отримує населення, набуває характеру потенційного інвестиційного ресурсу, а з боку суб'єкта господарювання постійно зростає потреба в такому ресурсі. У той же час готовність населення здати свої заощадження в тимчасове користування визначається індивідуальною мотивацією особи, що передбачає наявність різноманітних форм залучення цих заощаджень. Це різноманіття не може бути забезпечено тільки банківською системою й тому в сучасних умовах набуває стрімкого поширення система небанківських фінансово-кредитних установ.

Становлення вітчизняних небанківських кредитних установ відбувається дуже повільно і зовсім не відповідає тим завданням, що стоять перед державою в період розбудови ринкової економіки. Серед найбільш актуальних проблем, без вирішення яких не можна розраховувати на формування потужної ланки небанківських кредитних установ і посилення їх ролі в розвитку вітчизняної економіки, слід назвати:

Дуже недосконале правове поле, в межах якого функціонують ці установи, а подекуди й відсутність нормативних актів прямого впливу, які б регламентували дії тієї чи іншої ланки цього сектору.

Зазначені проблеми найбільш нагальні для вирішення і не вичерпують усіх перешкод, які необхідно подолати на шляху розбудови небанківської ланки кредитної системи й підвищення її ролі у відтворювальному процесі.

2.4 Світовий досвід розвитку кредитних відносин та практика використання в національній економіці

Актуальність проблеми пояснюється посиленням у світі глобалізаційних процесів, що пов'язані та безпосередньо впливають на зростання зовнішньої заборгованості країн, тому проблема світової боргової кризи за останній 30 років набула неабиякого розмаху. Зростання світової боргової залежності відбувається внаслідок розширення відкритості національних економік та з метою залучення іноземних інвесторів до фінансово-економічного життя країн. Додаткові кредитні ресурси, активізовані через фінансові ринки, дозволяють пришвидшувати у цих країнах процеси ринкового реформування та економічного зростання.

У період економічного спаду економіка країни характеризується активним позичковим фінансуванням, що спричиняє обтяжливе боргове навантаження на бюджет країни. Така ситуація вимагає ґрунтовного вивчення управління боргами та дослідження механізмів зменшення боргового тягаря. У зв'язку з цим поставленим завданням дослідження є вивчення міжнародного досвіду врегулювання боргових проблем, що сприяє розширенню кола інструментів та методів ефективного управління державними запозиченнями.

Міжнародна практика у сфері боргової політики передбачає застосування таких основних методів управління державним боргом:

- конверсія - зміна дохідності позики;

- консолідація (рефінансування) - збільшення строків випущеної раніше позики;

- уніфікація - об'єднання декількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики;

- обмін облігацій за регресивним співвідношенням - прирівнювання кількох раніше випущених облігацій до однієї нової;

- відстрочення погашення позики проводиться, як правило, з метою фінансування раніше випущених позик. На відміну від консолідації, коли власники облігацій продовжують отримувати свій дохід, при відстроченні переносяться не тільки строки погашення позики, але й припиняється виплата доходів;

- анулювання боргів - повна відмова держави від своїх боргових зобов'язань, причиною якої може бути її фінансова неспроможність (банкрутство або політичні мотиви).

Таким чином, на перший погляд найлегшим способом позбавитися тягаря заборгованості є відмовитись від нього, тобто, визнати свою неспроможність сплачувати борги в строк і в повному обсязі, та оголосити тією чи іншою мірою дефолт і шукати шляхів пом'якшення його наслідків.

Однак, оголошення дефолту може принести лише тимчасове полегшення для державного бюджету, але призведе до глобальних наслідків, пов'язаних із зменшенням обсягів іноземних інвестицій в економіку країни, до зменшення обсягів зовнішньої торгівлі, зробить неможливим надалі здійснювати зовнішні запозичення. Це спричинить падіння виробництва в країні, особливо в умовах, коли вітчизняні підприємства потребують значних інвестицій, які здатні підтримати конкурентоспроможність товарів вітчизняних виробників завдяки впровадженню нових технологій та модернізації виробництва. У багатьох випадках такі інвестиції не можуть бути зроблені за рахунок доходів підприємства, а можливим розв'язанням проблеми разом із внутрішніми банківськими кредитами можуть стати прямі іноземні інвестиції та зовнішні запозичення.

Для країни-боржника головною метою реструктуризації є зменшення пікового навантаження платежів з обслуговування та погашення боргу, які припадають на певний період. Реструктуризацію можна розглядати як один з головних напрямів активного управління боргом, важливим завданням якого є зменшення сукупних платежів з обслуговування і погашення боргу та уникнення ситуацій, коли можливе оголошення дефолту країни-позичальника. З такою метою країни-дебітори звертаються до кредиторів з проханням перегляду, іншими словами, реструктуризації боргових зобов'язань. Система управління зовнішнім боргом дозволяє застосовувати різні варіанти реструктуризації, що реалізуються залежно від типів кредиторів та боржників і можуть здійснюються на основі однієї схеми або їх комбінацій.

Так, у 1992 році було списано 50 відсотків державного зовнішнього боргу Єгипту та Польщі. Найбільшим негативним моментом списання є те, що країна, якій списують борги, автоматично втрачає не лише значну частку політичної самостійності, а й може втратити на певний час можливість доступу до міжнародного ринку капіталу в якості самостійного позичальника.

Схема реструктуризації через залучення нових кредитів для оплати минулих боргів є ще більш ризиковою. Країна за таких умов практично потрапляє у кредитну пастку, оскільки борг у такому випадку починає само відтворюватися та затягує країну у боргову яму. Так як залучені кошти, як правило, не вкладаються у продуктивні сфери економіки, а лише покриваюсь старі запозичення, та окрім основного тіла кредиту потрібно сплатити ще й відсотки по обслуговуванню, що знову ж таки лягає на майбутній період.

Викуп боргу як метод управління державним боргом застосовується за наявності можливостей нарощування необхідних обсягів золотовалютних резервів. У той же час, борги таких країн продаються на ринку з великим дисконтом, що свідчить про побоювання інвесторів щодо платоспроможності позичальника. В такій ситуації можна було б дозволити позичальнику самостійно викупити власний борг на відкритому ринку. Це дозволило б на ринкових засадах скоротити загальний обсяг державного боргу без прийняття кредиторами будь-яких узгоджених рішень. Через наявність дисконту дана стратегія в чомусь подібна до часткового списання боргу.

Однак, відповідно до стандартних умов надання позик, боржник не має права на достроковий викуп власних боргів хоча б з двох причин. По-перше, порушується принцип головування кредиторів, тобто їх право на переважне отримання будь-яких вільних коштів боржника, що прострочив платіж. По-друге, виникають феномени "морального ризику" та "зворотнього відбору", коли фактичний виграш отримують найбільш погані позичальники, борги яких торгуються з найбільшим дисконтом.

Мiжнародний валютний фонд складає план змiн, що викладається в листi-зобов'язаннi країни-боржника i включає стандартний перелiк вимог: обмеження зростання грошової маси, скорочення дефiциту державного бюджету, здiйснення контролю над наданням кредитiв, вдосконалення полiтики обмiнного курсу нацiональної валюти (уникнення штучного завищення курсу шляхом девальвацiї), усунення контролю над цiнами, вдосконалення торгового балансу, а також обмеження державного втручання в економiку.

У другій половині 80-х рр. 20 ст. набули поширення свопові операції, що проводились як складові програм реструктуризації комерційної заборгованості окремих країн. Кількість країн, що брали участь у реалізації конверсійних схем, різко збільшилася після 1985 р. - часу, коли Чилі заклали інституційну основу для проведення обміну боргу на акціонерний капітал. Угода щодо зміни структури заборгованості Чилі не зменшувала розмір боргу та відсотків за ним, а лише відтерміновувала виплати у порядку погашення боргу. Крім того, було застосовано механізм мобілізації нових позик. Замість того, щоб отримувати позики через так звані “спонтанні субсидії”, що розподіляються майже пропорційно серед існуючих кредиторів, уряд Чилі розмістив боргові зобов'язання на суму 320 млн. дол. США серед невеликої кількості великих банків-кредиторів, що взяли на себе довгострокові зобов'язання з надання країні фінансових ресурсів.

Такий варіант вирішення питання щодо врегулювання боргу стимулював значний приплив приватного капіталу в національну економіку Чилі, що у 1992 р. спричинило різке підвищення запасів іноземної валюти в країні та сформувало сприятливі умов для економічного розвитку. Загалом, протягом 1985-2000 рр. сума конверсійних операцій за типом обміну боргу на акціонерний капітал склала 38,6 млрд. дол. США.

Отже, цілком слушним є висновок, що практичне застосування планів реструктуризації заборгованості та запропонованих міжнародними фінансовими організаціями і клубами кредиторів умов допомагає долати боргову кризу в окремих країнах, сприяти врегулюванню відносин між боржниками та кредиторами, створювати умови для стабілізації розвитку національних економік країн-боржників та надходження до цих країн міжнародних фінансових ресурсів. Вивчення міжнародного досвіду та закономірностей розвитку кредитних відносин має незаперечне значення для кваліфікованого управління державним боргом країни.



3. Сучасні тенденції та динаміка розвитку кредитної системи України в умовах сучасних глобальних викликів

Механізми кредитного забезпечення аграрних підприємств

В умовах поглиблення економічних реформ в Україні особливого значення набуває розвиток фінансово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення продовольчої безпеки країни, створення умов стійкого нарощування конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції та забезпечення державної підтримки товаровиробників агропродовольчої сфери. Одне з основних джерел фінансових ресурсів - кредитне забезпечення, необхідність якого в аграрному виробництві посилюється особливостями останнього, шо призводить до існування значного розриву між надходженням коштів та їх витрачанням. Ураховуючи, що агропродовольчий сектор економіки країни є найбільш вразливою галуззю, кредитування сільського господарства - ризикований бізнес і одна з першочергових проблем сучасності.

Сільське господарство як стратегічна галузь економіки України в сучасних умовах потребує належного кредитного забезпечення. Збільшення інвестування в цю галузь сприятиме формуванню конкурентоспроможного агропромислового виробництва та вирішуватиме проблему продовольчої безпеки країни.

Належне кредитне забезпечення є визначальним чинником ефективного функціонування будь-якого підприємства. Доступність кредитних ресурсів для сільськогосподарських товаровиробників впливає на збільшення обсягів виробництва, активізує підприємницьку ініціативу та сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності.

В сучасних умовах побудови ринкової економіки зростає роль стимулюючих заходів впливу державної політики на економічний розвиток країни, основою яких є формування дієвого механізму банківського кредитування підприємницької діяльності аграрних підприємств.

Необхідність створення дієвого механізму банківського кредитування продиктовано проблемами в сфері кредитного забезпечення, а питання складових механізму, які б в сукупності сприяли його належному достатньому рівню для фінансового забезпечення підприємств аграрної сфери приділяється недостатньо уваги.

Виділення механізмів ефективного банківського кредитування в якості об'єкта дослідження сприятиме вирішенню актуальної проблеми сучасної економіки - проблеми забезпечення аграрних підприємств необхідними кредитними ресурсами.

Вищевикладені позиції дозволяють визначити об'єкт наукового дослідження - механізм банківського кредитування підприємницької діяльності аграрних підприємств.

Теоретичний зміст поняття "механізм банківського кредитування підприємницької діяльності аграрних підприємств" сформуємо шляхом узгодженості понять "механізм", "банківське кредитування" та "підприємницька діяльність аграрних підприємств".

В економічній літературі наводяться різні тлумачення поняття "механізму": механізм - 1) система ланок, пристрій, спосіб, які визначають порядок певного виду діяльності; 2) система прямих і опосередкованих взаємозв'язків між економічними явищами і процесами, передусім між їх протилежними сторонами, а також між підсистемами і елементами, які виникають у різних типів економічних системах і між ними (за наявності функціонування підприємницьких структур аграрного сектору економіки.

Малахова О.Л. під кредитним забезпеченням підприємницької діяльності розуміє "покриття виробничих витрат суб'єктів господарювання за рахунок кредитних ресурсів, що акумулюються банківськими установами і спрямовуються на поповнення основного і обігового капіталу" [224, с. 114]. Однак, на нашу думку, в такому підході не робиться акцент на особливості кредитного забезпечення саме підприємницької діяльності.

Не існує єдиного підходу до трактування дефініції "механізм кредитного забезпечення", "механізм банківського кредитування", а частіше зустрічаються в літературних джерелах "кредитний механізм", "кредитування механізм", "фінансово-кредитний механізм".

Кредитний механізм - сукупність принципів, організаційних форм, законодавчих норм, методів і правил, спрямованих на управління кредитом.

Кредитування механізм - система, яка визначає послідовність і порядок надання різноманітних видів кредитів та їх зміну щодо нових умов.

Крім того, діюча система кредитування залежить як від ресурсів комерційного банку, так і від встановлених НБУ економічних нормативів діяльності комерційних банків і вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів. Ці нормативи регламентують максимально допустимий об'єм акумульованих засобів, розмір резервних фондів, граничну суму видачі кредиту, і це, в свою чергу, робить кредитний механізм залежним від ліквідності балансів комерційних банків. Тому при побудові дієвого механізму банківського кредитування цей чинник необхідно враховувати.

Тлумачення "підприємницька діяльність аграрних підприємств" означає, що як і інші організаційно-правові форми господарювання, аграрні підприємства націлені на отримання прибутку (тобто здійснюють свою діяльність на основі комерційного розрахунку), який є основним мотивом підприємницької діяльності.

Завдяки підприємницьким здібностям неординарних особистостей, що очолюють аграрні підприємства, впроваджуються новації, прогресивні технології, застосовуються нові методи в організації та управлінні підприємствами. Тобто, підприємницька діяльність пов'язана з постійним удосконаленням і оновленням виробництва, чого вимагають сучасні ринкові умови господарювання, а значить для цієї мети необхідні в достатній кількості фінансові ресурси.

Здійснюючи підприємницьку діяльність підприємець, насамперед, керується комерційним зиском, діє з метою одержання прибутку. Тому він виробляє ті товари, чи ту продукцію, які дають йому прибуток, використовує ті засоби виробництва, які потребують менших витрат і є продуктивнішими. Для підприємця головне - це ефективність виробництва. Мотивом підприємців займатись підприємницькою діяльністю є не лише бажання отримувати прибутки, а й можливість реалізувати свої підприємницькі здібності в практичній діяльності, проявити професіоналізм, ініціативність.

Сьогодні правильна зорієнтованість мотивування щодо підприємницької діяльності передбачає створення такого стану соціально-економічного та політико-правового середовища, який сприяв би становленню та успішному розвитку підприємницької діяльності шляхом надання свободи й гарантій процесу отримання прибутку, володіння, використання й розпорядження ним, що особливо важливо в умовах кризи галузі сільського господарства.

Конкурентні позиції підприємницької структури реалізуються через нововведення, а вони потребують додаткових фінансових ресурсів та ефективного їх використання.

Успіх підприємницької діяльності залежить, в тому числі, і від ризиковості, взяття на себе відповідальності за вирішення проблем з подальшим отриманням позитивних результатів діяльності та матеріального стимулювання. Проте для успішного здійснення підприємницької діяльності, крім підприємницьких здібностей, прагнення потрібні ще й відповідні умови і сприятливе середовище.

Для успішної підприємницької діяльності, спрямованої на відтворення аграрної галузі необхідно створити відповідний механізм кредитного забезпечення, у створенні якого основну роль відіграє держава через створення сприятливого економічного середовища для господарюючих суб'єктів.

Економічна енциклопедія дає таке визначення механізму банківського кредитування в Україні: "послідовність етапів надання кредитів комерційними банками та комплекс умов, вимог, що супроводжують таке надання кожному з них. Основними етапами механізму банківського кредитування в Україні є: а) отримання та розгляд кредитної заявки; б) співбесіда з потенційним позичальником; в) оцінка кредитоспроможності клієнта; г) підготовка до складання кредитної угоди; д) кредитна угода; ж) моніторинг і контроль якості наданих кредитів".

На наш погляд, механізм банківського кредитування підприємницької діяльності аграрних підприємств - це комплекс заходів (включаючи стандартні і нестандартні форми та види кредитних інструментів, сукупність методів, прийомів по організації кредитного процесу, технології кредитування, форми забезпечення кредиту, джерела формування ресурсного потенціалу та банківський контроль), спрямованих на формування взаємовигідних економічних і кредитних відносин, які в цілому забезпечують ефективність агропромислового виробництва через зростання частки кредиту в системі фінансового забезпечення їх підприємницької діяльності.

Результатом формування механізму банківського кредитування підприємницької діяльності аграрних підприємств є кредитна політика як сукупність заходів держави щодо управління кредитними відносинами в країні.

Сукупність заходів, інструментів, прийомів, які застосовуються державою та банківськими установами чинять безпосередній вплив кредитних відносин на динаміку економічного розвитку країни.

Одним із основних методів регулювання є податкова політика, яка полягає в зміні податкових ставок на прибуток, одержуваний фінансово-кредитними інституціями, що має безпосередній вплив на здійснення кредитно-позичкових операцій і зміну процентних ставок як основного інструмента в кредитному забезпеченні економічних суб'єктів. Тобто податкова політика має достатній вплив на державне регулювання діяльності всієї кредитної системи.

Іншим регулюючим методом є участь держави в діяльності фінансово-кредитних інститутів, що в свою чергу може здійснюватися шляхом націоналізації (придбання частини кредитних інститутів державою), створення нових інституцій, пайової участі держави через придбання акцій таких установ, що дає можливість впливати на діяльність фінансово-кредитних установ з метою вирішення проблем погашення державного боргу через продаж урядових цінних паперів своїм кредитним установам і за їх рахунок мати можливість фінансувати інвестиційні проекти національного масштабу.

Застосування законодавчих заходів уряду, місцевих органів влади і законодавчої влади впливає на діяльність інституцій в сфері кредитного забезпечення.

Небанківські фінансово-кредитні установи є фінансовими посередниками на грошовому ринку, що акумулюють тимчасово вільні кошти і розміщують їх у формі кредиту. Вони відрізняються від банківських установ тим, що розміщення акумульованих грошових коштів здійснюють не у вигляді надання кредиту в грошовій формі, а у вигляді купівлі у позичальників їх цінних паперів. Особливістю таких установ є вузька спеціалізація, що чітко регламентується державою.

Попит і пропозиція на кредитні ресурси банківських установ визначається впливом на діяльність фінансово-кредитних інституцій регуляторних заходів центральних органів управління. Так, формою регулювання діяльності таких установ є прямий державний вплив Національного банку України на кредиту систему шляхом розпоряджень органів контролю у формі інструкцій, директив, застосування санкцій за порушення тощо.

Застосовуючи таку форму впливу на ресурсний потенціал банків як операції на відкритому ринку, Національний банк України продає державні облігації цим установам, тим самим зменшує ресурси комерційних банків, що сприяє підвищенню процентної ставки на ринку позичкових капіталів і навпаки.

За допомогою норми обов'язкових резервів здійснюється вплив на позичковий процент банківських установ, а також на прибутковість тих чи інших цінних паперів, оскільки зміст цієї форми регулювання полягає в тому, що комерційні банки зобов'язані зберігати частину своїх ресурсів в Національному банку України. В залежності від зміни цієї норми можуть збільшуватися або зменшуватися обсяги кредитних операцій комерційних банків. Всі ці методи мають вплив на попит і пропозицію кредитних ресурсів.

В сучасних умовах трансформаційних перетворень в економші України важливим і необхідним є наявність конкуренції між кредитними інституціями.

Розвиток кредитної системи сприятиме здоровій конкуренції між кредитними установами і буде альтернативою вибору тієї чи іншої установи для кредитного забезпечення діяльності економічних суб'єктів.

Тому кожний банк чи не банківсько-кредитна установа формує свою кредитну політику, направлену на клієнта, основними аспектами якої є форми і види кредитів, умови надання і погашення кредиту, форми розрахунків тощо.

Управління кредитними відносинами на рівні держави (кредитна політика держави) включає в себе заходи регулювання, що є складовою частиною загальної економічної політики, за допомогою яких здійснюється вплив на позитивні зрушення в системі кредитного забезпечення аграрних підприємств.

Важливим аспектом при цьому є вдосконалення нормативно-правового забезпечення, яке є основою діяльності фінансово-кредитних установ, вдосконалення кредитних інструментів застосованих ними тощо.

Таким чином, органи державного управління (організаційні структури) через правові, адміністративні, економічні важелі чинять вплив на діяльність інституційних структур та формування ними кредитної політики стосовно клієнтів.

Головними фундаментальними цілями кредитної політики комерційного банку є забезпечення, з одного боку, умов дял задоволення кредитних потреб клієнтів, з другого - отримання прибутку за належного рівня своєї ліквідності та мінімізації ризиків за здійснюваними операціями.