Система соцiального захисту населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

економіка соціальний стратегія ринковий

Найбільш масштабною задачею соціально орієнтованої економіки держави в ринковому господарстві, що формується в Україні є діяльність по соціальному захисту всіх прошарків суспільства і по виробленню стратегії ефективної соціальної політики. Формою її реалізації виступає фактичний образ дій держави, втілена в соціальну політику, що охоплює всі сфери економічних відносин у країні. Існують деякі проблеми, зв'язані з регулюванням зайнятості і забезпечення соціального захисту населення. У даній роботі розглянуті такі немаловажні проблеми , як необхідність і ступінь соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою, стан та проблеми соціального захисту населення в Україні, пенсійна реформа та соціальне страхування, обумовлені відсутністю чіткої діючої нормативно-законодавчої бази, недостатністю фінансування й інших труднощів, що позначається на сформованій політико-соціальній атмосфері, яка формується в ринкових відносинах, що зароджуються, і криміногенній ситуації суспільства, що збільшилася кризою державної влади. Перед початком написання цієї роботи слід продемонструвати структуру соціального захисту в Україні, яка має такий вигляд:

* допомога по безробіттю (ФЗ);

* система короткотермінових грошових допомог при хворобі, при народженні дитини (ФСС, ПФ).

* Універсальні системи

* програма допомоги сім`ям із дітьми (ПФ, ФСС, МБ+ДБ);

* державні програми дотацій і житлових субсидій (ДБ);

* допомога на поховання (ФСС, ПФ, ФЗ, МБ);

* державна система охорони здоров`я (МБ, ДБ, ЧФ);

* державна система освіти(МБ, ДБ).

* Соціальний захист осіб, котрі постраждали в результаті аварії на ЧАЕС

* Система соціальних допомог

* цільові допомоги (грошові, натуральні, безготівкові, тобто пільги по оплаті);

* соціальне забезпечення (система інтернатних установ та територіальних центрів).

* Соціальний захист через недержавні організації

* Соціальна допомога з фондів підприємств

Розділ 1. Суть соціального захисту населення

1.1 Передумови соціального захисту населення

Чим важча економічна ситуація в тій чи іншій країні тим більше і голосніше звучать у ній заклики до соціального захисту населення. Про такий захист настійно просять і жадають його від уряду. Складність положення за таких умов полягає в тім, що, якщо в країні спостерігається економічний спад, знижується виробництво, зменшується створюваний національний продукт, та можливості уряду виділяти додаткові кошти для соціального захисту населення вкрай обмежені. Навантаження на державний бюджет зростають, уряд змушений прибігати до збільшення податків, у зв'язку з чим знижуються доходи працюючих. А це породжує нові соціальні напруги.

Щоб виправити таке положення не достатньо бажання людей одержати соціальний захист від негод життя, що погіршується, також як не достатньо намірів і обіцянок уряду поліпшити життя. Проблема може бути цілком вирішена тільки тоді, коли економіка піде вгору і стане створювати мінімум благ, що необхідний людям. У цьому в остаточному підсумку і складається порятунок. Але що ж робити до того, у період, коли економіка, знаходяться на спаді і нездатні задовольнити потреби всього населення в благах і послугах? Як допомогти людям, які потрапили у важкий стан і кому саме треба допомагати?

Випливає насамперед розуміння, що якщо знизити виробництво благ і послуг у країні й одночасно допомога з-за кордону, якщо закупівля по імпорті не здатні компенсувати таке зниження, а запаси і резерви доведені до мінімуму, то запобігти зниження рівня життя практично неможливо. Настільки ж нереальна в цих умовах задача повного соціального захисту всього населення від зменшення споживання благ і послуг у цілому й у розрахунку на одну людину. Гірше того, якщо ми спробуємо надати блага в потрібній, бажаній кількості одним, то свідомо постраждають інші, кому ці блага не дістануться.

Тому й уряд, і народ повинні усвідомити, що поголовний соціальний захист населення від зниження рівня життя в умовах економічного спаду неможливий. Вірніше, говорити про соціальну підтримку окремих шарів і груп населення найбільше в ній нужденних.

У широкому розумінні слова соціально уразливими вважаються люди, що володіють доходом нижче прожиткового мінімуму. Строго говорячи, при віднесенні тих чи інших груп людей до категорії соціально уразливих варто було б враховувати не тільки їхній поточні грошові доходи, але і грошові заощадження, накопичене багатство, так називаний майновий ценз. Однак, оскільки одержати достовірні зведення про майнове положення людей важко, приходиться використовувати як критерій, що характеризує матеріальне становище людини, його офіційні грошові доходи.

У сформованій практиці соціально уразливими вважаються родини з низьким грошовим доходом на члена родини ( найчастіше це багатодітні родини), родини, що втратили годувальника, матері дітей, що виховують, поодинці, інваліди, старі, пенсіонери отримуючі недостатній посібник, студенти живучі на стипендію, безробітні, люди, що постраждали від стихійних лих, політичних і соціальних конфліктів, незаконного переслідування. У ряді випадків до соціально уразливих шарів відносять дітей. Усі ці люди потребують соціальної підтримки з боку суспільства, влади уряду.

Соціальна підтримка може виявлятися в найрізноманітніших формах: у виді грошової допомоги, надання матеріальних благ, безкоштовного харчування притулку, даху, надання медичної, юридичної психологічної допомоги, заступництва, опікунства, усиновлення.

Питання про те, кому, у яких видах і формах, у якому обсязі надавати соціальну підтримку, відноситься до числа важких у соціальній економіці.. Тому що всім бажаючим одержати допомогу і нужденним у ній просто допомогти неможливо. Ряд економістів і соціологів радять такий рецепт: «Допомагати тільки тим хто не може допомогти собі сам». Звичайно, не легко виявити, хто здатний і хто не здатний допомогти собі сам, але рецепт заслуговує на увагу. У період переходу до ринкової економіки найбільше гостро виявляється проблема соціального захисту населення від росту цін (інфляції) і безробіття. Для того, щоб ріст цін на товари і послуги не призводив до катастрофічного зниження споживання і життєвого рівня, частково застосовується індексація доходів. Це означає, що заробітна плата, пенсії, стипендії, інші види доходів збільшуються в міру росту роздрібних цін.

На жаль, при спаді виробництва ні уряд, ні підприємства не мають можливості підвищити доходи, рівно в стільки разів у скількох підвищуються ціни. Тому що кількість товарів зменшується, та виплата надмірної кількості грошей приведе до повноти ринку грошовою масою і, як наслідок до інфляції.

1.2 Досвід розвинених країн світу у розвитку системи соціального захисту населення

Розглянемо розвиток системи соціального захисту населення на прикладі Російської Федерації. Вибір цієї країни пов'язаний з кількома факторами. Ментальністю населення, звичаями, традиціями, спільним корінням та ін..

Розвиток системи соціального захисту в Російській Федерації в період до середини 1998 р., тобто до початку нової фінансово-економічної кризи, було орієнтовано, головним чином, на пом'якшення негативних соціально-економічних наслідків економічного спаду, високої інфляції і безробіття. Зокрема, на це були спрямовані такі нововведення, як система соціальних позабюджетних фондів, механізми індексації соціальних виплат, розвиток мережі установ соціальної підтримки незахищених категорій громадян.

Одним з важливих наслідків цих зусиль з'явилося те, що частка витрат на соціальні нестатки в сукупних державних витратах зросла майже в два з половиною рази - приблизно з 25 до більш 60%. При цьому в окремі періоди спостерігався ріст соціальних витрат і в реальному вираженні, і у відсотках до валового внутрішнього продукту (ВВП). Однак нарощування частки соціальних витрат не змогло запобігти кризи в соціальній сфері, оскільки ефективність соціальних програм була вкрай низкою. Сформована в Росії система соціальної допомоги схожа на решето, за допомогою якого держава намагається переносити воду від багатих до бідного. Фінансування соціальної сфери організовано настільки нераціонально, що значна частина ресурсів губиться по дорозі, так і не досягаючи людей, що дійсно мають потребу в соціальному захисті.

Приклади неефективної витрати засобів існують практично в кожній галузі соціальної сфери. Але особливо яскраво це виявляється в області соціальних посібників, пільг і компенсацій. Число категоріальних пільг, установлених лише федеральним законодавством, перевищило 150, при наявності понад 230 категорій громадян, що користаються пільгами. З обліком же пільг і виплат, установлених на територіальному рівні, загальне число соціальних виплат перевищує тисячу, а чисельність людей, що претендують на їхнє одержання, наближається до 100 млн. чол. Сумарні зобов'язання по цих виплатах у 1997 оцінювалися приблизно в 350 трлн. руб., що в багато разів перевищувало реальні можливості їхнього фінансування.

Категоріальний принцип, на якому побудована традиційна російська система соціальних трансфертів, привів до того, що основна частина реальних виплат направлялася у відносно благополучні родини, що мають доходи, що перевищують прожитковий мінімум. Відповідно до оцінок Всесвітнього банку, ефективність програм соціальної допомоги в Росії, розрахована як питома вага засобів, що надходять найбіднішим родинам, у сумарних соціальних трансфертах, складає всього 19%. Аналогічний показник у більшості розвитих країн коливається в межах 30-50%. При цьому близько 20% бідних домогосподарств і близько 30% найбідніших домогосподарств у Росії взагалі не одержують ніякої допомоги. Діюча система соціальних виплат і пільг не враховує змін, що відбулися в розподілі доходів і власності. Для забезпеченого населення соціальні виплати і пільги практично не мають економічного змісту, а для нужденних - не гарантують необхідного соціального захисту.

При цьому багато пільг і виплати вводяться в порушення принципів федерального пристрою. Багато федеральних законів декларують право громадян на різні види соціальних виплат, фінансування яких покладається на бюджети суб'єктів федерації і місцевого керування. У силу складного економічного становища більшість цих виплат фактично не виробляються і власне кажучи є нереальними зобов'язаннями.

Дотації на підтримку житлово-комунального господарства і суспільного транспорту одержують державні і муніципальні підприємства, а не нужденні групи населення. Непропорційно висока частка цих засобів, у кінцевому рахунку, перерозподіляється на користь найбільш заможних родин, оскільки вони споживають велику частину відповідних послуг.

Негативні наслідки такої практики відомий - це ріст соціального утриманства, обмеження можливостей для надання допомоги тим, хто дійсно в ній бідує.

Система соціальних послуг населенню також розвивалася по нераціональному шляху. Держава виявилася обтяжено великою мережею бюджетних установ, що виконують усілякі функції в соціальній сфері, не маючи можливості фінансувати ці установи навіть у мінімальному обсязі за рахунок бюджетних засобів. Відсутність концентрації державних ресурсів на найбільш пріоритетних напрямках соціальної допомоги, строго орієнтованих на найбільш уразливі групи населення вело до розпилення засобів і повсюдному недофінансуванню соціальних установ, від чого, у кінцевому рахунку, страждали найменш захищені категорії населення.

При цьому практично не починалося системних спроб сформувати альтернативні джерела фінансування соціальних послуг, що, значною мірою, можуть бути переведені на самооплатність чи фінансуватися за рахунок благодійних засобів. У сфері надання соціальної допомоги не було налагоджено належної взаємодії з недержавними некомерційними організаціями. Лише в одиничних випадках суб'єкти федерації мають законодавство про державне соціальне замовлення, що дозволяє підвищити внесок недержавного сектора в надання соціальних послуг, у той час як на федеральному рівні відповідний законопроект так і не зміг одержати підтримки в Державній думі. Не вдалося налагодити повномасштабної взаємодії в цій області і з релігійними організаціями. Так, величезні засоби витрачалися православною церквою і державою на будівництво і реставрацію культових споруджень, у той час як практична участь церкви в благодійній діяльності було зведено до мінімуму.

Діюча пенсійна система, організована по розподільному принципі, склалася в умовах, коли економічні відносини базувалися винятково на державній власності. Через пенсійну систему держава регулювала не тільки рівень матеріального забезпечення старшого покоління, але і вирішувало багато невластиві для нього задачі. Діюче пенсійне законодавство є невиправдано ускладненим і, подібно іншим елементам соціального забезпечення, розділяє пенсіонерів на велике число пільгових категорій, кожна з який, одержує право на пенсійні виплати, непропорційні їх особистому внеску у фінансування пенсійної системи. Наявність численних пенсійних пільг поставило трудящих у нерівні умови і створило парадоксальну ситуацію, коли обличчя, що платили менші внески, одержують пенсії довше й у більш високому розмірі.

У силу економічних і демографічних факторів, зв'язаних з неминучим старінням населення Росії, пенсійна система, організована по розподільному принципі, у довгостроковій перспективі не зможе забезпечити фінансову стійкість пенсійного забезпечення. Актуальні розрахунки, проведені в Міністерстві праці і соціального розвитку Російської Федерації, показали, що, у відсутності кардинальних реформ, криза пенсійної системи після 2000 р. буде загострюватися і, у кінцевому рахунку, приведе її до повного фінансового краху. У випадку збереження існуючої розподільної системи пенсійного забезпечення її стабілізації можна досягти лише через поетапне підвищення пенсійного віку (у довгостроковій перспективі - до 70-75 років) з одночасним скасуванням усіх наявних пільг. Крім проблем політичного характеру, практична реалізація такого підходу може бути зв'язана і з економічними витратами. У більшості населення чекання дожити до більш високого пенсійного віку будуть низькими. Отже, значно зросте мотивація до відхилення від сплати внесків у Пенсійний фонд Росії, що додатково ускладнить його фінансове положення.

Діюча в Росії система соціального страхування найчастіше виконує невластиві їй функції. Більш третини витрат Фонду соціального страхування складають дотації громадянам на санаторно-курортне лікування, що власне кажучи є схованою формою субсидування неконкурентоспроможної мережі пансіонатів, санаторіїв і будинків відпочинку; приблизно 90% цих субсидій дістається 30% найбільш високоприбутковим родинам, у той час як родини з доходами нижче прожиткового мінімуму практично не користаються пільговими путівками. Принципи виплати посібників по тимчасовій непрацездатності стимулюють масові зловживання в цій області шляхом оформлення фальсифікованих лікарняних аркушів, а також приводять до того, що необґрунтовано велика частка виплат дістається високооплачуваним категоріям працівників.

Значні резерви підвищення ефективності маються й в охороні здоров'я, де структура пропозиції медичних послуг не відповідає реальним потребам в одержанні медичної допомоги. Багато видів допомоги, що набагато дешевше робити в поліклініках, надаються в лікарнях і госпіталях. Бюджетне фінансування використовується, власне кажучи, для підтримки надлишкових штатів і ліжкового фонду, у той час як недофінансуються заходи, найбільш ефективні в плані охорони здоров'я (наприклад, заходу профілактичної спрямованості). Засобу, що витрачаються на охорону здоров'я з консолідованого бюджету і позабюджетних фондів, хоча і перевищували, аж до початку 1998 р., сумарну вартість програми державних гарантій у сфері охорони здоров'я, були розпилені по великому числу медичних установ. Це вело до повсюдного недофінансування лікувальної допомоги, створювало найгострішу недостачу державних засобів, а також волокло додаткові витрати населення на оплату лік і медичної допомоги, велика частина якої повинна надаватися на безкоштовній основі. Згідно даним обстежень, ці витрати виявилися порівнянні з державним фінансуванням. У соціальному плані, що склалася система фінансування охорони здоров'я виявляється вкрай несправедливою: вона фактично позбавляє найбідніші шари населення доступу до медичної допомоги, гарантованої державою, оскільки вони не мають засобів на внесення соплатежів на неформальній основі.

Аналіз ситуації в охороні здоров'я свідчить, що головні причини відтворення заборгованості полягають аж ніяк не в недостатності державного фінансування. Фактичний обсяг державного фінансування охорони здоров'я перевищив потреби у фінансуванні, розраховані по нормативах на основі програми державних гарантій у сфері охорони здоров'я. Однак, розподіл цих засобів між організаціями охорони здоров'я здійснювалося не відповідно до реально зробленого обсягу медичної допомоги, результатом чого з'явилися серйозні диспропорції у фінансуванні і недостача засобів.

Ще одним джерелом диспропорцій служить перевага кошторисного фінансування, при якому рівень фінансування кожної установи охорони здоров'я поставлений у залежність від штатного розкладу й інших факторів, що не залежать від обсягу і якості зроблених ними медичних послуг.

Багато в чому подібні проблеми існують і в сфері утворення.

У сфері загального утворення значні фінансові втрати зв'язані з надмірною централізацією фінансування. Більшість загальноосвітніх шкіл не має статусу юридичної особи, розрахункового рахунка і власної бухгалтерії. Бюджетні засоби централізуються на рівні районних відділів народного утворення і витрачаються недостатньо раціонально. Найбільші втрати зв'язані з відсутністю достовірної інформації про реальний обсяг комунальних послуг, споживаних кожною окремою школою. За деякими оцінками, установка необхідного вимірювального устаткування і уведення твердого ув'язування оплати комунальних послуг з їхнім фактичним споживанням у кожній школі дозволяє заощадити до 30% витрат по відповідним статтях. Настільки значні утрати ведуть до недофінансування витрат, безпосередньо зв'язаних з навчальним процесом, насамперед, заробітної плати вчителів.

Ще однією проблемою, що погіршує ситуацію в сфері загального утворення, є недостатній зв'язок між обсягами фінансування конкретних навчальних закладів і кількістю і якістю освітніх послуг, що робляться ними. Це веде до погіршення якості навчання, не стимулює пошук навчальними закладами нових підходів, що відповідають мінливим соціальним, економічним і технологічним умовам.

Існуючий порядок бюджетного фінансування вищих і середніх спеціальних навчальних закладів не сприяє збалансованості пропозиції освітніх послуг і потреб ринку праці. За рахунок бюджетних засобів продовжується надлишкова підготовка учнів по спеціальностях, що не користається достатнім попитом на ринку праці (інженери, сільськогосподарські фахівці, лікарі, офіцери, багато робочих спеціальностей). Це веде до розпилення бюджетних засобів і, у кінцевому рахунку, до недофінансування пріоритетних напрямків підготовки кадрів, що відповідають поточній і перспективній структурі попиту на ринку праці. Практично відсутня система адресної підтримки учнів з малозабезпечених родин, що веде до соціально несправедливого і неефективного використання стипендіального фонду. Відсутність прозорості і підконтрольності в системі фінансового керування професійних навчальних закладів веде до масових зловживань, з боку їхніх керівників, що нерідко використовують підвідомче їм майно з метою особистого збагачення, і збільшують фінансове положення освітніх установ.

Економічні перетворення, що відбулися, і зміни структури власності привели до істотних змін в області трудових відносин і зайнятості населення. Централізоване державне керування трудовою сферою перестало існувати. Підприємства почали самостійно вирішувати питання заробітної плати працівників, умов і охорони їхньої праці, чисельності персоналу, організації і нормування праці.

Однак, у силу ряду причин, в основному економічного і фінансового характеру, у трудовій сфері почали переважати латентні процеси. В перші роки реформ значна частина працездатного населення перейшла в неформальний сектор - вуличну торгівлю, сферу побутових послуг, до посередницької діяльності - без офіційного оформлення своєї роботи і відповідного декларування одержуваних доходів. Масовий характер прийняли такі явища, як сховане безробіття, затримки з виплатою заробітної плати, виплати готівки, не зареєстровані в офіційних звітах, натуральна оплата праці, розміщення засобів, призначених на заробітну плату, у банках і страхових компаніях під високі відсотки. Зв'язані з цим масові порушення трудового законодавства привели до зниження рівня соціальних гарантій працівників, різко обмежили можливості для легального захисту їхніх прав.

Зараз уже зовсім очевидно, що реформування соціальної сфери істотно відстає від змін, що відбуваються в інших областях. Багато соціальних правил і нормативи, що залишилися незмінними з дореформеного періоду, а також що раніше застосовувалися форми і методи соціальної допомоги не відповідають новим соціально-економічним умовам. Головною проблемою є те, що діюча система соціального захисту надзвичайно неефективно витрачає наявні ресурси і, в умовах обмеженого фінансування, перестала справлятися з більшістю покладених на неї функцій.

Економічна криза другої половини 1998 р. ще більш збільшує зв'язані з цим проблеми. У силу того, що фінансові наслідки цієї кризи будуть мати довгостроковий характер, відновити реальні обсяги фінансування соціальної сфери на до кризовому рівні в найближчі кілька років навряд чи можливо. Отже, для запобігання остаточного розвалу системи соціального захисту необхідно забезпечити умови для її тривалого стійкого функціонування при вкрай обмежених фінансових можливостях держави.

Розділ 2. Стан та проблеми соціального захисту населення в Україні

Глибока соціально-економічна криза в Україні спричинила до катастрофічного погіршення демографічної ситуації. Такий висновок ґрунтується на результатах статистичного аналізу динаміки відтворення населення, на дослідженнях характеру та особливостей демореальності з боку її чинників, механізму взаємодії її складових.

При аналізі користуємось показниками народжуваності - смертності, кількості шлюбів-розлучень, міського-сільського населення, вікового складу.

З чотирьох можливих одиниць виміру - подушне обчислення, індекс, відсотки, коефіцієнт на 1000 чол. нас. - користуватимемось двома останніми.

Особливості сучасної демографічної ситуації в Україні полягають перш за все в таких змінах показників народжуваності і смертності населення, що призводять до зменшення його чисельності - депопуляції. Так з 1985 року кількісний показник народжуваності падає на 40 %. Водночас в 1990 було досягнуто зменшення смертності дітей до 1року відносно вказаного року. Але за наступні 6 років цей показник знову зріс. 14,5 померлих немовлят на 1000 новонароджених - це вдвічі більше ніж у розвинутих країнах. Це спричиняється фізичною виснаженістю матерів; відсутність можливостей у заощадженні необхідних коштів на набір ліків, перев'язочний матеріал, пелюшки, які необхідно брати в пологовий будинок, призводить до збільшення кількості пологів поза межами медичних закладів, що проходять в антисанітарних умовах. Екологічна та епідеміологічна ситуації в Одеській та Донецькій областях спричиняють до найвищої в Україні смертності немовлят.

В сільській місцевості народжується відносно міста четверта частина дітей, оскільки саме в містах зосереджена більша частина населення, яка спроможна на відтворення.

Демографічну кризу не слід пов'язувати з відомими подіями 1985 і 1991 років та розпочатими тоді відповідними процесами. Депопуляція населення почалася ще в 1979 році із сіл України і охопила тепер більше 90% відсотків сільських адміністративних районів. Лише 4 області ( Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська та Чернігівська) мають природній приріст населення. В значній мірі цьому сприяє збережений традиційний уклад життя.

Кількість померлих почала перевищувати кількість народжених в цілому по Україні з 1990 року. Підвищення смертності спостерігається у всіх вікових групах. Зростає тягар хвороб в результаті кризових явищ в економіці та соціальній сфері, шкідливих умов праці, зловживання алкоголем, наркотиками, курінням приводить до зменшення середньої довготи життя, зростання захворюваності, до зниження соціальної активності населення, зокрема його працездатності, трудового потенціалу. Збільшення кількості важко розв'язуваних проблем призводить до послаблення “волі до життя”, що призводить до поширення відмови від самого життя, зафіксованого статистикою самогубств. Ситуація вимагає активної роботи соціальних інституцій.

Найгірша ситуація зі смертністю в Чернігівській, Сумській, Луганській областях. Коефіцієнт довготи життя там в середньому на 7 одиниць менше ніж у Києві. Подібний перепад у світі ніколи не зустрічався в одній країні, хіба що в двох різних.

Тобто існує стійка тенденція до зменшення природного приросту населення. Депопуляція набула стійкого характеру і в близькій перспективі не можна розраховувати на зниження її темпів. Є підстави очікувати посилення цього процесу.

Оскільки знизився потенціал відтворення населення, то звідси йде тенденція постаріння, особливо в сільській місцевості. Процес постаріння населення має наступні наслідки: працездатні особи мають високе “навантаження” особами непрацездатного віку. Також така тенденція спричиняє до збільшення потреб в послугах сфери охорони здоров'я. Все це разом призводить до збільшення потреби у фінансах, а при їх недостачі в населення - у соціальному захисті.

Небажані зміни відбуваються у шлюбно-родинному побуті, де спостерігається слабе бажання увіковічнити себе в потомстві. Водночас спостерігається зменшення кількості укладених шлюбів. Саме економічна ситуація в Україні спонукає молодь не поспішати творити сім'ї.

Внаслідок демократизації суспільства поширюється т.з. ”нова мораль”, шлюб можна не реєструвати.

Ще одним важливим фактором, який впливає на демографічну ситуацію, є тенденція збільшення кількості розлучень - 63,3% шлюбів розпадається. Така ситуація є джерелом різноманітних соціальних проблем.

Формування деструктивних процесів у сучасній демореальності України дає підстави твердити, що ми стали сучасникам унікального феномену новітньої демографічної історії України: вперше в мирний час у нас набирають сили явища, які раніше звичайно мали місце тільки у відносно короткочасні періоди війн. Знижується не лише кількість, а й якість суспільства. Вихід країни не приведе автоматично до збільшення народонаселення, оскільки широко розповсюджене планування кількості дітей в сім'ї, а також міняються ціннісні орієнтації щодо сім'ї. Отже, названі в роботі напрямки соціального захисту довгий час ще будуть актуальними.

Життя вимагає звернути увагу на демографічну політику, яка виконуватиме функцію регулювання психологічної схильності людей до тієї чи іншої демографічної поведінки, яка водночас потребуватиме соц. захисту і допоможе розв'язати ряд питань соціальної політики.

Система соціального захисту в Україні перебуває в кризовому стані. Невдоволені пенсіонери. Більшість з них добросовісно пропрацювали десятки років на виробництві, але тепер позбулися своїх накопичень, а на свою пенсію навіть не мають можливості заплатити за квартиру, не можуть нормально харчуватися, купити обнову, поремонтувати телевізор. Невдоволені працівники бюджетної сфери, що по кілька місяців не можуть одержати заробітну плату, оскільки у держави не має для цього коштів. Невдоволений також уряд, оскільки соціальні виплати зайняли в бюджеті таке місце, що внаслідок їх обов`язковості потіснили всі інші витрати, передусім інвестиції. А як можна говорити про вихід з кризи при зменшенні інвестицій?

Чому виникла така ситуація? Чи зумовлено це лише тяжкою економічною кризою, яку переживає Україна, помилками в економічній політиці, чи позначаються також причини, пов`язані з невирішеністю питань трансформації соціального захисту.

Більше ніж сорокарічний період холодної війни створив багато штучних білих плям у взаємопізнанні розвитку народів Заходу та Сходу. Так, для жителів США, ряду країн Європи до цього часу є маловідомими події Великої Вітчизняної Війни, вклад народів СРСР у перемогу над фашизмом. В свою чергу для народів колишнього СРСР майже незнайомими були події, що пов`язані із формуванням в країнах Західної Європи соціально орієнтованої ринкової економіки. Це була не лише глибока зміна інститутів та системи мотивації в ринковій економіці, що потягнула зміни в податковій, торгівельній, фінансовій політиці, але й певна зміна в механізмі суспільних відносин, великий злам в психології правлячих класів. Для зашкарублої догматичної пропаганди говорити це було не вигідно і вона або замовчувала ці зміни, або висвітлювала їх однобічно.

У ході формування соціально орієнтованої ринкової економіки передусім був закріплений підхід, який виник у міжвоєнний період, що держава не може усуватися від вирішення питань соціальної політики. Але якщо для Ф.Рузвельта, Джона Кейса це були лише питання зайнятості, то Л.Ерхард - батько німецького “економічного дива” і водночас один із творців та основний організатор соціально орієнтованої економіки використав майже всю палітру соціальної політики - допомоги, пенсії, субсидії, дотації тощо. Був серйозно підірваний традиційний стереотип, що держава в ринковій економіці не бере участі у вирішенні питань соціального захисту.

Формування соціально орієнтованої ринкової економіки відбулося успішно лише завдяки підтримці держави, яка створила механізми конструктивної взаємодії різних соціальних груп, що займали прямо протилежні позиції. В переважній більшості країн Європи соціально орієнтована держава перестала усуватися від вирішення соціальних питань, а брала активну участь у їх розв`язанні. Було б помилкою сказати, що це відбулося добровільно. Це проходило під тиском робітничого, профспілкового руху, і особливо під впливом політичних змін у Східній Європі, формування принципово нових систем соціального забезпечення в цих країнах. Перехоплюючи ініціативу у лівих сил, у країнах ринкової економіки держава почала брати на себе вирішення багатьох питань соціального захисту, створення відповідної законодавчої бази. Практика 60-70--х років в західній Європі характеризувалася зростанням ролі держави у формуванні соціальної політики та практичній організації соціального захисту. Зрештою, цей курс знайшов вираз у прийнятті Європейської соціальної хартії.

Економічною основою соціально орієнтованої держави є багатоукладність форм власності. Їх взаємодія та конкуренція забезпечують гнучкість економіки, пристосування виробництва до потреб споживання, що досягається відповідністю процесів усуспільнення ефективному поєднанню різних рівнів господарського маневру - народногосподарського, міжгалузевого, галузевого, внутрішньогалузевого, з господарським маневром на рівні малих підприємств тощо. Організація соціального життя ґрунтується на взаємодії держави, працедавців та профспілок. Держава має міцну податкову систему, активно впливає на інвестиційну та торгівельну діяльність, організує розгалужену й водночас диференційовану та адресну систему соціальних виплат, беручи у ній участь.

Як поставилися до таких змін працедавці? Чи не мали вони від цього суцільних збитків? Зростання прибутковості промислових, торгівельних, банківських установ у відповідний період переконливо свідчить, що ні. Але спочатку, дійсно, працедавцями ця система була зустрінута без ентузіазму. Багато з них заперечували проти неї. Тому державі, спираючись на допомогу інших соціальних сил та тієї частини працедавців, котрі розуміли вимоги часу, доводилося докласти значних зусиль до впровадження нової системи соціальної взаємодії.

Зростання рівня споживання населення, що досягалося завдяки підвищенню рівня заробітної плати та соціальних виплат, дозволило значно інтенсифікувати процеси праці та виробництва, активно впроваджувати, і головне ефективно освоювати нову техніку, і одержати значно більші доходи. З іншого боку, зростання заробітної плати та доходів працівників значно розширило місткість внутрішнього ринку, дозволило нарощувати обсяги виробництва. Це зрештою практично переконало у вигідності, прибутковості нової системи для всіх сторін. Поступове її розповсюдження в країнах Західної Європи, з одного боку, і відсутність дійового зв`язку між системою стимулювання та інтенсивністю й результативністю праці в адміністративно-розподільчій економіці, з другого, зумовило відставання останньої у зростанні продуктивності праці, її поразку в змаганні з капіталістичною економікою, що зайнялася, нарешті, вирішенням соціальних проблем.

Відіграючи активну роль у проведенні соціальної політики, держава у ринковій економіці не перетворюється у відділ соціального забезпечення. Організація системи соціального захисту забезпечує зворотній зв`язок між рівнем соціальних послуг та інтенсивністю і результатами праці окремого працівника, загальними економічними результатами виробництва та комерційно-фінансової діяльності господарських організацій.

Одним із найбільш складних для ринкової економіки є питання про захист, страхування від безробіття. Навіть соціально орієнтована держава не гарантує обов`язкової зайнятості. В ринковій економіці ця проблема вирішується між працівником та працедавцем, або відповідно між їх представниками - об'єднаннями профспілок та об'єднаннями працедавців.

Розділ 3. Пенсійна реформа в Україні

Після того, як економіка України почала реформуватися у напрямі переходу до різноманітності форм власності й відмови від адміністративно-командної системи управління, дедалі наочніше стає невідповідність між усезростаючим рівнем змін в економіці та відносною стабільністю державної системи пенсійного забезпечення. Така штучно утримувана стабільність, а також певні спроби дещо модифікувати цю систему, щоб пристосувати до потреб окремих прошарків суспільства, призвели до накопичення низки проблем і посилення кризових явищ у цій сфері.

Серед основних із них можна виділити такі:

1.Погіршення демографічної ситуації. Наявна в Україні довгочасна демографічна тенденція загалом відповідає тим напрямам змін у демографічній ситуації, які характерні для всіх розвинутих країн. У них із більшою чи меншою інтенсивністю відбувається процес старіння населення і, отже. зростає потреба у коштах для пенсійних фондів. В Україні ця проблема особливо гостра. Так, частка осіб у віці, визнаному старшим за працездатний (згідно із чинним українським законодавством це жінки старші за 55, а чоловіки -- за 60 років). Така тенденція призводить до зростання пенсійного навантаження на тих. хто працює.

2.Окрім того, демографічне старіння населення посилюється й тим, що нині різко зростає кількість осіб, які виходять на пенсію ще до досягнення пенсійного віку через наявність пільгових умов і за вислугу років. Зокрема, кількість дострокових пенсій за віком збільшилася вдвічі. Нині 28% пенсіонерів призначено дострокові (на 5--10 років раніше) пенсії, тобто майже кожному третьому

3.Гострота проблеми фінансування пенсійних виплат посилюється й тим, що темпи економічного зростання в Україні були від'ємними з 1990 року, а відповідно реальні надходження до державного бюджету й Пенсійного фонду у реальному виразі весь час зменшувалися. За таких умов збільшення величини ставок обов'язкових відрахувань не могло реально збільшити надходжень, воно, навпаки, стало гальмом на шляху відновлення економічного зростання, оскільки сприяло посиленню "тінізації" економіки. Саме через це ставки тарифів обов'язкового відрахування до Пенсійного фонду в Україні були зменшені для роботодавців з 55,88% на початку 1992 року до 31,82%, а починаючи з 1997 року вони становили 32%. Частка відрахувань до Пенсійного фонду у ВВП поступово зменшувалася з 9,2 % у 1992-му до 8,2% у 1995 році. У 1997 році вона зросла до 11,2%, а нині має стійку тенденцію до зменшення.

4. Пенсійна система України переобтяжена різними пільгами й виплатами. які за своєю сутністю їй не повинні бути притаманні, а мали б стати окремими елементами у системі соціального страхування й соціального забезпечення України. Нині через Пенсійний фонд відбувається фінансування, окрім пенсій за віком, ще й пенсій за інвалідністю, через втрату годувальника, за вислугу років, чорнобильських, соціальних пенсій та інших. При тому ті, хто мав би фінансувати зазначені виплати у повному обсязі, цього не здійснюють, зокрема і через те, що значна частина населення зайнята у тіньовій частині економіки чи взагалі безробітна. Такий стан призвів до того, що Пенсійний фонд виявився неспроможним проводити щомісячні поточні виплати пенсіонерам, внаслідок чого перед останніми у фонду починаючи з 1995 року офіційно з'явилася заборгованість, яку згодом вдалось погасити.

5.Посилення демографічного навантаження, різке падіння загального та офіційного рівня доходів населення, збільшення різних додаткових виплат із бюджету Пенсійного фонду та інші чинники призвели до того, що різко зменшився середній розмір трудової пенсії. Здійснювані нині в Україні пенсійні виплати недостатні для забезпечення навіть мінімально допустимого рівня життя осіб похилого віку. Середня трудова пенсія становить трохи більше як 40% прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. При цьому у зіставленні із середньою заробітною платою середня пенсія дорівнює лише 34,1--29,9%, хоча початкове планувалося, що ці виплати становитимуть 75% від попереднього заробітку.

6.Така ситуація призводить до зрівняння, до того, що у трудовій пенсії нівелюється диференціація, пов'язана зі стажем праці й розмірами попереднього заробітку. Тобто трудова пенсія перетворюється на різновид соціальної допомоги, а різні категорії пенсіонерів отримують майже однакові пенсії, хоча сплачували зовсім не однакові пенсійні внески. А це викликає, з одного боку, сплеск суспільного невдоволення, який стає особливо помітним через постаріння населення України, а з другого -- змушує пенсіонерів будь-що працювати далі.

7. Нинішня державна система пенсійного забезпечення сприяла появі великої кількості привілейованих державних пенсіонерів. У результаті виникла значна невідповідність між розмірами їхніх пенсійних внесків та величиною отримуваних ними пенсій, виплата яких відбувається за рахунок зменшення розміру пенсій у інших категорій пенсіонерів. Так, службовці середньої ланки, наприклад апарату Ради національної безпеки та оборони, спецслужб України, отримують пенсію у розмірі 2300-3500 грн., народні депутати -15000 грн., тоді як середній розмір пенсій по країні не перевищує 800-1100 грн. Така різниця у сучасних умовах неприпустима, оскільки вона значно перевищує рівень диференціації заробітків.

Отож чинна пенсійна система породжує значне соціальне напруження. суперечить новим реаліям ринкової економіки. Наявність цих і деяких інших проблем зумовлює необхідність проведення реформи пенсійної системи України.

Чинна система пенсійного забезпечення в Україні є солідарною. Тобто вона ґрунтується на солідарності поколінь: працююче покоління утримує пенсіонерів. А коли нинішні працюючі вийдуть на пенсію, то їх утримуватимуть ті, хто перебуватиме на той час у працездатному віці.

Тим часом у світі, окрім солідарної, існують і накопичувальні пенсійні системи. Вони базуються на тому, що кожна особа здійснює відрахування на індивідуальний ощадний рахунок. Акумульовані у такий спосіб кошти інвестуються в економіку, що забезпечує їхнє збереження й примноження. Вкладники після досягнення пенсійного віку можуть отримувати пенсію за рахунок: а)зроблених раніше відрахувань і б)доходів від інвестування відрахованих упродовж життя коштів. Перевага таких пенсійних систем у тому, що вони не залежать від несприятливих впливів демографічних чинників, акумулюють значні кошти й перетворюють їх на інвестиції.

Оскільки в Україні сьогодні наявний вплив як інфляційних чинників, так і демографічних, а крім того, відчувається серйозна нестача інвестиційних ресурсів, можна зробити висновок, що пенсійна система України має включати елементи як солідарної, так і накопичувальної систем. Тому вибір Україною трирівневої моделі як основи для реформування чинної пенсійної системи можна вважати досить зваженим.

Трирівнева модель пенсійної системи складається з трьох частин: солідарної системи, системи обов'язкового й системи добровільного накопичення.

Солідарна система виконує функцію запобігання бідності серед осіб похилого віку. У промислово розвинутих країнах така система забезпечує дуже невисокий рівень пенсій порівняно із середнім розміром заробітної плати (у США, наприклад, пенсія на підставі солідарної системи становить близько 35% від середнього доходу за весь час роботи до виходу на пенсію). У США такі розміри державного пенсійного забезпечення не справляють значного податкового тиску на економіку (ставка обов'язкових відрахувань роботодавців до державної пенсійної системи у США становить лише 12,5%). Окрім того, відносно невеликі виплати на підставі солідарної системи змушують населення здійснювати індивідуальні пенсійні заощадження. У всьому світі цей процес заохочується й регулюється державою шляхом запровадження додаткових пенсійних програм, з яких здійснюються додаткові пенсійні виплати. Здебільшого ці пенсійні програми покликані стимулювати індивідуальні заощадження для забезпечення власної старості. З метою уникнення ситуації, за якої існування гарантованих державних виплат зменшує стимули до індивідуального заощадження, такі програми існують як загальнообов'язкові.

Суть обов'язкової накопичувальної системи полягає в тому, що кожен працівник зобов'язаний певну частину заробітку в обов'язковому порядку відкладати на старість і сплачувати в накопичувальний пенсійний фонд. Завдяки цьому працівник після досягнення пенсійного віку на доповнення до виплат із солідарної системи одержуватиме додаткову пенсію із обов'язкової накопичувальної системи. При цьому держава виступає гарантом збереження зроблених працівником внесків.

Для заможних осіб, які бажають мати високий рівень життя і після виходу на пенсію, сумарна пенсія, отримана із солідарної системи й системи обов'язкового накопичення, може виявитися недостатньою. Для цієї категорії громадян зазвичай створюють систему добровільного накопичення, за якої працівники мають змогу класти гроші на індивідуальні рахунки, щоб після виходу на пенсію отримувати свої кошти разом із додатковим прибутком від інвестування.

Відносний розмір і важливість кожного рівня залежатимуть від загальних економічних і фінансових умов. Для запровадження трирівневої пенсійної системи, котру Світовий банк оцінює як таку, що відповідає потребам більшості країн. Кабінет Міністрів України розробив два законопроекти -- “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” та “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

Верховна Рада розглядала проект Закону “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”. У ньому передбачаються деякі фундаментальні зміни у нинішній солідарній системі. Йдеться, зокрема, про перегляд порядку нарахування пенсій, а також про створення системи загальнообов'язкового накопичення.

Принципова зміна пов'язана також і з підвищенням пенсійного віку. Проект закону передбачає підняти у законодавчому порядку пенсійний вік до 65 років для чоловіків і до 60 років -- для жінок. Така законодавча зміна обґрунтовується необхідністю деякого зменшення демографічного навантаження на економіку й підвищення рівня пенсій для осіб, які вже досягли пенсійного віку. В Україні частка осіб старших за 65-річний вік становила у 2000 році лише 13,8%, а до 2015 року передбачається її збільшення лише до 16,2%. Для порівняння: ставка обов'язкових відрахувань роботодавців до солідарної пенсійної системи, яка забезпечує осіб старших за 60--65-річний вік. у США становить 12,5%. А в Україні нині вона дорівнює 32%. Такий рівень пенсійного навантаження істотно знижує конкурентоспроможність вітчизняних товарів. Проте в українському суспільстві немає консенсусу щодо подібного кроку, бо проти цього різко заперечують ліві фракції Верховної Ради. Враховуючи таке становище, а також існуючу та прогнозовану тривалість життя чоловіків і жінок, доцільно було б альтернативне запровадити як для чоловіків, так і для жінок вихід на пенсію у 60 років, одночасно економічно стимулюючи пізніший вихід громадян на пенсію.

Серед організаційних проблем, які стоять на заваді здійснюваної пенсійної реформи, можна назвати відсутність повного персоніфікованого обліку трудового стажу та зроблених пенсійних внесків. На жаль, наявна матеріально-технічна база Пенсійного фонду ще не дає змоги зробити це у повному обсязі. Тому доцільно зробити кроки до її поліпшення.

Важливою проблемою є і недостатня проінформованість суспільства про характер намічуваних змін у пенсійній системі України, через що у населення спостерігається певна недовіра до перетворень у цій сфері.

Серед інших проблем, розв'язання яких має бути здійснено у новому пенсійному законодавстві України, можна виділити: припинення виплат пільгових пенсій за рахунок солідарної системи; врахування всього трудового стажу й зроблених пенсійних внесків при визначенні величини пенсії: запровадження єдиного коефіцієнта для обчислення розміру пенсії, скасування мінімального розміру трудової пенсії: перекладення на державний бюджет фінансування виплат особам, які мають соціальні пенсії, запровадження нових підходів до фінансування й визначення розміру пенсії за інвалідністю: підвищення максимального розміру трудової пенсії.

Окремо варто наголосити на необхідності запровадження нових способів індексації пенсій у відповідності з темпами поточної інфляції. На жаль, на даному етапі в Україні спостерігаються досить високі та важкопрогнозовані рівні інфляції, а це досить серйозно відбивається на інтересах пенсіонерів, перетворюючи їх на соціальне найнезахищенішу категорію населення.

Надзвичайно важлива також проблема фінансування виплати пенсій сільським пенсіонерам. Запровадження фіксованого сільськогосподарського податку призвело до того, що за рахунок сільськогосподарських підприємств нині фінансується менш як 10% від обсягу виплат, які мають бути зроблені сільським пенсіонерам. Перерозподіл коштів платників внесків до Пенсійного фонду на фінансування пенсійних виплат працівникам сільського господарства зумовлює нівелювання диференціації пенсій залежно від розміру внесків і трудового стажу. У подальшому це може призвести до майже повної відсутності коштів для пенсійного забезпечення нинішніх працівників сільськогосподарських підприємств, що спричинює залучення коштів державного бюджету для фінансування цих виплат.

Слід сказати також про пенсії, які призначаються достроково, до досягнення загальновизнаного пенсійного віку, включаючи пільгове пенсійне забезпечення за ознакою шкідливості й важкості умов праці. Наявність таких пенсіонерів є певним пережитком соціалізму, де низький рівень заробітної плати компенсувався негрошовими пільгами (тобто раннім виходом на пенсію). Призначення подібних пенсій (за ознакою характеру виконуваних робіт) суперечить положенням і основним засадам пенсійної реформи, бо розмір трудової пенсії, що виплачується як із солідарної, так і з накопичувальної систем, має залежати виключно від зробленого внеску в ці системи, тобто розміру особистих відрахувань і тривалості трудового стажу. Навіть за чинної пенсійної системи такі пенсії мали б фінансувати самі підприємства, перераховуючи додаткові кошти до Пенсійного фонду. Однак нині вони через свою неплатоспроможність не в змозі цього зробити, що змушує Пенсійний фонд здійснювати виплати за рахунок власних коштів.

У подальшому ж пенсійне забезпечення таких осіб доцільно проводити через професійні та корпоративні недержавні пенсійні фонди. До законодавчого вирішення питання щодо створення таких фондів пропонується перегляд умов застосування зазначених списків при призначенні пільгових пенсій через норми і медичні нормативи, що забезпечить своєчасне “виведення” працівників із виробництв, де наявні важкі й шкідливі умови праці.

Чекає на своє вирішення і питання пенсійного забезпечення осіб, які одержують пенсії через інвалідність і втрату годувальника. Обов'язок щодо фінансування і цих пенсій покладений на Пенсійний фонд. Проте виплата подібних пенсій ніяк не пов'язана ні з розмірами особистих відрахувань, ні з тривалістю трудового стажу, а тому забезпечуватися вони мають з окремої пенсійної програми. Найдоцільнішим способом організації такої програми нині стає система страхування.

І нарешті, створення систем обов'язкового й добровільного пенсійного накопичування може бути досить ефективним тільки у разі відносно низьких і прогнозованих темпів інфляції. Якщо повториться ситуація 1992--1993 років. коли переважна більшість людей втратила свої заощадження, це означатиме не лише крах пенсійної реформи, а й втрату державою будь-якої довіри населення з відповідними соціальними наслідками.

Розділ 4. Соціальне страхування

Система соціального забезпечення, і система соціального страхування усе більш активно використовуються як високоефективні механізми соціального захисту всіх громадян незалежно від внесків тривалості їхнього виробничого стажу, хоча ці фактори продовжують відігравати помітну роль при визначенні розмірів окремих посібників, що перевищують основний мінімум. Формування ідей, доктрин, а згодом і механізмів соціального захисту, заснованих на принципах соціальної справедливості, дозволяє країнам Заходу поширювати матеріальну підтримку на широке коло облич, виходячи скоріше з їхніх потреб, нестатків, чим із придбаних ними прав на посібник.

Нестаток при цьому інтерпретується досить широко і зв'язується з рівнем доходів нужденного в минулому (при встановленні рівня посібників по старості, інвалідності і безробіттю), чи виходячи з деяких загальноприйнятих прав на соціальну допомогу (медичне обслуговування, утворення).

Поступово системи соціального страхування і забезпечення розширили свою діяльність, переставши обмежуватися лише тими, хто має повну зайнятість у державному чи приватному секторах. Системи стали охоплювати інші соціальні групи (практично всіх трудящих і громадян) -- трудящих, що працюють неповний робочий час, а також що не мають постійного місця роботи, що працюють самостійно. Такий підхід дозволив розвитим країнам звернути увагу на нестатки й інші категорії населення, наприклад, безробітної молоді, що не має доходу, а також надати матеріальну допомогу батькам-одиначкам; охопити медичним обслуговуванням облич, що не користаються системами медичного страхування; дати можливість дострокового виходу на пенсію безробітним трудящим літнього віку і надавати медичне обслуговування більш тривалий час у порівнянні з тим, що передбачене в рамках системи, що ґрунтується на внесках.