Приватизація: форми та наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський національний університет будівництва та архітектури

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни: Економіка

На тему: «Приватизація: форми та наслідки (приклад окремих країн)»

Виконав

студент групи ТКД-21

Токарев М.П.

Науковий керівник

кандидат економічних наук,

доцент Скиценко В.Д.

Київ 2014

ВСТУП

Найважливішими напрямками формування ринкової економіки України є підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація і розвиток конкуренції.

У зв'язку з цим, в умовах переходу України до багатоукладної економіки, треба було перетворення державної власності на основі її приватизації та роздержавлення, що стало важливою умовою формування ринку. У цих умовах складається необхідність зрозуміти і проаналізувати процеси приватизації, які проходили в Україні, виявити завдання та особливості української приватизації, її проблеми, перспективи і допущені помилки. державний майно приватизація

Економічна реформа в Україні (структурна, цінова, фінансова), проводиться в кожній сфері як би в різних тимчасових потоках, з різною швидкістю і інтенсивністю. Приватизація державного та муніципального майна є серцевиною економічної реформи, проходила швидко, послідовно і стала (поряд з лібералізацією цін) найвідчутнішим проявом змін в економіці.

Аналіз теорії і практики приватизаційного процесу займає все більш важливе місце у вітчизняній економічній науці. Це зумовлено трьома причинами. По-перше, необхідністю осмислення відбуваються в економіках різних країн змін при переході від адміністративно-командної до ринкової економіки, по-друге, постійною увагою українських дослідників до проблем розвитку відносин власності, по-третє, використанням «карти» приватизації в гострій політичній полеміці і залученням всього населення в процес обговорення її ходу і результатів.

У теорії приватизації та узагальненні її практики зберігається безліч дискусійних та невирішених проблем як методологічного, так і прикладного характеру. Більш того, в умовах переходу України до ринкової економіки з'являються нові моменти, що мають важливе значення для подальшого розгортання приватизаційного процесу.

Слід мати на увазі, що до цих пір по-різному трактується навіть саме поняття «приватизація», його співвідношення з категоріями «приватна власність», «роздержавлення». Особливо гострі дискусії про місце приватизації в економічній реформі; про черговість або одночасності приватизації, лібералізації цін і структурної перебудови; про цілі приватизації; нарешті, про поєднання економічної ефективності і соціальної справедливості, платності і безкоштовності у використовуваних моделях приватизації. Самостійними проблемами залишаються критерії вибору способу приватизації, визначення її темпів, пріоритетів.

Аналіз організації приватизаційного процесу в українській економіці показує ряд властивих їй рис, що носять як позитивний, так і негативний характер.

Приватизація -- політика чи процес продажу або передачі державної чи суспільної власності (особливо націоналізованої промисловості) у руки приватних інвесторів. Приватизація сфери послуг включає державні контракти з приватними фірмами для забезпечення послуг, які раніше виконувалися громадськими установами.

Приватизація майна державних підприємств України -- відчуження майна, що перебуває у державній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.

Приватизація державного земельного фонду (приватизація землі) -- передача громадянам України у приватну власність земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, будівництва житлового будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Ваучерна приватизація -- приватизація державного майна за широкої участі населення, наділеного ваучерами.

Приватизація державного, комунального майна шляхом заниження його вартості через визначення її у спосіб, не передбачений законом, або використання підроблених приватизаційних документів, а також сама приватизація майна, яке не підлягає приватизації згідно з законом, або приватизація неправомочною особою є злочином і передбачає відповідальність згідно з Кримінальним кодексом України.

РОЗДІЛ 1. ВИЗНАЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ, ОБ'ЄКТУ ТА МЕТИ ПРИВАТИЗАЦІЇ У СВІТІ

1.1 Сутність приватизації та її значення

На сьогоднішній день, проблеми приватизації державного майна гостро стоять в Україні. Більшість представників заможного класу громадян України використовуючи політичні важелі, скуповують землю, підприємства, шахти, цехи, заводи і т.д. за безцінок. Від цього в першу чергу страждає бюджет країни і безпосередньо звичайні громадяни. Тут ми можемо спостерігати деяке замкнуте коло, олігархи використовуючи власний капітал потрапляють у політику, потім маючи вже певну посаду забезпечують собі придбання державних підприємств, за копійки. По закінченні їх перебування у кріслі депутата, вони використовують свої зароблені не чесним чином фінанси аби знову йти в політику. Беручі до уваги скрутну економічну ситуацію в країні цей процес продовжується, і до сьогодні Служба Безпеки України не може контролювати процеси незаконної приватизації в Україні.

Поняття приватизації вживається в економічному і формально-юридичному розумінні. В економічному аспекті приватизація означає перетворення (трансформацію) державних засобів виробництва та іншого майна на недержавні, тобто (згідно із Законом України «Про власність») [1] на приватну чи колективну власність. Отже, в економічному значенні сутність приватизації полягає у зміні економічних відносин державної власності на відносини приватної чи колективної власності на засоби виробництва.

Визначення приватизації у формально-юридичному значенні цього поняття дає Закон України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р. (в редакції від 19 лютого 1997 р.) [2]. Згідно з зазначеним Законом приватизація - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України (ст. 1).

Головні цілі приватизації є одним із засобів досягнення результатів цього суспільно-економічного процесу. Вони залежать від економічних і суспільно-політичних обставин, що складаються у країні. Внаслідок своєї динамічності головні цілі приватизації регулюються Державною програмою приватизації. Так, основною метою приватизації у 2000-2002 роках є створення умов для сприяння підвищенню ефективності діяльності підприємств, установ, організацій та створення конкурентного середовища, а також забезпечення надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України.

Відповідно до цієї мети головними пріоритетами і завданнями приватизації на 2000-2002 роки згідно з Державною програмою приватизації на 2000-2002 роки [3] є: приватизація підприємств виключно за кошти з урахуванням їх індивідуальних особливостей; забезпечення інформаційної відкритості процесу приватизації; формування попиту на об'єкти приватизації вітчизняних та іноземних інвесторів; максимальне використання інститутів інфраструктури ринку цінних паперів; залучення коштів для розвитку та структурної перебудови економіки; створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси у розвитку приватизованого об'єкта та здійснюють ефективне управління ним;створення умов для подальшого розвитку фондового ринку; підвищення заінтересованості інвесторів щодо українських підприємств на міжнародних ринках.

Варто згадати, що на самому початку свого формування законодавство, яким визначався порядок зміни форми державної власності на недержавну, не називалося приватизаційним, оскільки і процес зміни власності не визнавався приватизацією в нинішньому розумінні. Так, п. 1 ст. 10 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду, прийнятих 23 листопада 1989 р., передбачалося, що орендар може повністю або частково викупити орендоване майно. Умови, порядок і строки викупу визначалися договором оренди. Після викупу орендованого майна орендне підприємство за рішенням його трудового колективу могло бути перетворено на колективне підприємство, кооператив, акціонерне товариство або інший вид підприємства, яке діє на основі колективної власності (отже за відсутності приватної власності йшлося не про приватизацію, а про роздержавлення власності).

Згодом Закон СРСР "Про власність" від 6 березня 1990 р. розширив підстави виникнення колективної власності: згідно з п. 1 ст. 12 цього Закону власність колективного підприємства виникала у разі переходу всього майна державного підприємства у власність трудового колективу, викупу орендованого майна або придбання майна іншими передбаченими законом способами.

Цим же законом хоч і в дещо спрощеному вигляді визначався механізм перетворення державного підприємства на акціонерне товариство (тобто, якщо оцінювати з сучасних позицій - визначався механізм роздержавлення власності): державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу та уповноваженого на те державного органу могло бути перетворено на акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходили до відповідного бюджету.

Ще за часів існування Союзу РСР Верховна Рада УРСР в постанові "Про реалізацію Закону "Про економічну самостійність Української РСР" від 3 серпня 1990 р. доручила Раді Міністрів УРСР у 2-місячний строк підготувати серед інших проект законодавчого акта про роздержавлення власності.

Фактично початок формуванню приватизаційного (у вузькому, спеціальному розумінні) законодавства в Україні було покладено з прийняттям Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 4 березня 1992 р., який встановлював правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіка Крим) та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки України.

6 березня 1992 р. приймаються: Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" [4], яким встановлювався правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом відчуження їх на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу, а також Закон України "Про приватизаційні папери"[5], який визначав поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення. З цього часу законодавство України про приватизацію почало формуватися як певна локальна система законів та інших актів. Системотворчими критеріями у даному разі стали: а) об'єкти приватизації; б) суб'єкти приватизації; в) порядок, способи та умови приватизації. Основним актом у цій системі є вже згадуваний Закон України "Про приватизацію державного майна" (від 4 березня 1992 р. в редакції від 19 лютого 1997 р.).

Визначаючи систему законодавства про приватизацію, ст. 3 цього акта зазначає, що законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації. Із цією нормою важко погодитися, оскільки вона, по-перше, не відображає реального стану речей. Як буде показано далі, систему законодавства становлять не тільки власне закони, а й підзаконні нормативні акти. По-друге, зазначена норма вступає у суперечність з іншими нормами цього ж Закону, які допускають регулювання відносин приватизації в інших формах нормативних актів. Як приклад можна назвати п. 2 ст. 9 Закону, в якому йдеться про те, що порядок створення і діяльності довірчих товариств, інвестиційних фондів та інвестиційних компаній визначається законодавчими актами України; п. 3 ст. 13 Закону, в якому зазначається, що діяльність комісії з приватизації об'єкта регулюється Положенням, яке затверджується Фондом державного майна; ст. 16 Закону про те, що продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом тощо здійснюється у порядку, що затверджується Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Можна назвати й інші подібні посилання в Законі, які свідчать про те, що віднесення до законодавства про приватизацію лише нормативних актів у формі власне законів є дещо поспішним і щонайменше некоректним. Таким чином, законодавство України про приватизацію з точки зору форми нормативних актів складається з сукупності не тільки законів, а й інших нормативних актів, що регулюють майново-правові та організаційні відносини щодо приватизації державного майна. За своїм характером законодавство про приватизацію - це комплексне законодавство, яке об'єднує норми цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права.

Важливою ознакою і особливістю приватизаційного законодавства є поєднання в ньому двох видів норм: публічно-правових та приватноправових із значною перевагою норм публічно-правового характеру, що можна пояснити тим, що методологічні основи приватноправової концепції, які спираються на принципи диспозитивності, приватної ініціативи, еквівалентності тощо, не можуть охопити регулюванням так звані вертикальні відносини. Публічно-правовий сегмент регулювання господарських процесів спрямовує орієнтованість ринкової економіки на обслуговування потреб всього суспільства. Доцільно у зв'язку з цим нагадати, що відповідно до ст. 13 Конституції України "держава забезпечує... соціальну спрямованість економіки"[7]. Тут важливо відзначити ще одну, чи не найголовнішу, причину домінування саме публічно-правових норм у приватизаційному законодавстві: держава, визначаючи правила поведінки суб'єктів приватизаційного процесу і забезпечуючи реалізацію проголошених нею принципів приватизації, діє при цьому не лише як носій політичної влади, а й як власник основних засобів виробництва, що виступають об'єктами приватизації. Саме як власник держава встановлює механізм відчуження державної власності на користь недержавних суб'єктів.

Закон України "Про приватизацію державного майна" регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації майна будь-яких державних об'єктів приватизації незалежно від їх розмірів, тобто поширюється на всі об'єкти, що підлягають приватизації. Разом з тим у Законі спеціально передбачено, що він не поширюється на: приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються; зміну організаційно-правових форм власності колгоспів, підприємств споживчої кооперації.

Таким чином, уже з самого початку приватизаційних процесів законодавець, надаючи величезного значення трансформації державної власності у вигляді основних засобів виробництва, враховуючи відмінності її від приватизації житлового фонду, земельних ділянок, виділив законодавство про приватизацію державного майна в окрему систему нормативно-правових актів.

У статтях 3 та 7 Закону України "Про приватизацію державного майна" вміщено норми про те, що положення Закону поширюються на відчуження майна, що є у комунальній власності. Це стало підставою для звернення Президента України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України згаданих положень Закону. Зокрема, суб'єкт права на конституційне подання вважав, що поширення положень Закону України "Про приватизацію державного майна" на відчуження майна, що є комунальною власністю, автоматично включає останню до складу державної власності. Разом з тим, виходячи з назви Закону, в ньому мають бути врегульовані питання приватизації лише об'єктів державного майна.

Розглядаючи справу за цим поданням, Конституційний Суд України виходив з низки законів, що регулюють відносини власності, в тому числі з Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.[6], в якому, зокрема, визначено поняття та зміст права комунальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, закріплено повноваження сільських, селищних, міських рад щодо відчуження комунального майна, у тому числі, шляхом приватизації. Конституційний суд дійшов висновку, що цим положенням, які підкреслюють особливість правового режиму об'єктів комунальної власності порівняно з об'єктами державної власності, не суперечать норми Закону України "Про приватизацію державного майна", оскільки у статтях 3 і 7 Закону є посилання на відповідну компетенцію органів місцевого самоврядування у питаннях відчуження комунальної власності. В інших положеннях Закону теж враховано особливості механізму приватизації комунального майна.

Рішенням від 1 липня 1998 р. Конституційний Суд визнав, що за умови відсутності окремого законодавчого акта про приватизацію об'єктів комунальної власності включення цих питань до закону, що регулює приватизацію державного майна, не є підставою для визнання його відповідних положень неконституційними, оскільки право суб'єктів комунальної власності не порушено.

До законодавства про приватизацію також належать: вже згадуваний Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від б березня 1992 р. (в редакції Закону від 15 травня 1996 р.), що діє не як самостійний, а як допоміжний щодо Закону України "Про приватизацію державного майна". Він встановлює правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств; - також згадуваний Закон України "Про приватизаційні папери" від 6 березня 1992 р., який визначає поняття і види приватизаційних паперів (приватизаційних майнових сертифікатів), умови та порядок їх випуску, обігу, розміщення серед громадян України, використання та погашення; - Закон України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р.[8] - Закон України "Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України" від 18 травня 2000 р.[9]. Закон України "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва" від 14 вересня 2000 р.[10].

Державна програма приватизації, що розробляється Фондом державного майна України і затверджується Верховною Радою України законом України один раз на три роки не пізніше як за місяць до затвердження Державного бюджету України на відповідний рік, але до початку наступного бюджетного року та діє до затвердження чергової Державної програми приватизації. Державна програма приватизації вноситься на розгляд Верховної Ради України одночасно з проектом Державного бюджету України на відповідний рік. Саме ці закони становлять фундамент приватизаційного законодавства, на якому базується велика кількість нормативно-правових документів різної юридичної сили.

У законодавстві про приватизацію окремо можна виділити нормативні акти, які регулюють порядок створення і діяльності фінансових посередників. Це, зокрема: Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" від 17 березня 1993 р.[11], який визначає поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності, Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затверджене Указом Президента України від 19 лютого 1994 р.[12], яке визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їх діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їх учасників, Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затверджене Указом Президента України від 11 травня 1994 р.[13], яким визначено порядок створення та діяльності холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації підприємств, виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність із законодавством України.

Крім зазначених документів, законодавство про приватизацію охоплює постанови Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативні акти про приватизацію, прийняті Фондом державного майна України самостійно чи разом з іншими органами. Перелік цих актів досить значний.

1.2 Форми та види приватизації

Поняття «приватизація» не завжди вживається в однаковому значенні. Часом перетворення підприємств або сфер діяльності з державних у приватні називається приватизацією навіть у тому випадку, якщо пакети акцій даних компаній продовжують залишатися повністю у володінні держави. У більш вузькому розумінні приватизація має місце лише тоді, коли держава перестає бути основним власником, а покупцями або власниками часток виступають приватні особи чи підприємства з переважаючим приватним капіталом. Є різні шляхи передачі прав власності з рук держави в руки приватних осіб. Вибір того чи іншого шляху залежить від політичних, економічних і соціальних реалій, а також від пріоритетів в кожній конкретній країні.

Кожний з цих підходів має свої плюси й мінуси. Так, з передачею підприємств у власність трудових колективів процес роздержавлення й приватизації пішов би досить швидко. Державне майно потрапило б до рук тих, хто працює. В той же час такий підхід може, по-перше, породити соціальну несправедливість, а по-друге, не гарантує в майбутньому ефективне функціонування роздержавлених засобів виробництва. В чому криються корені соціальної несправедливості при такому підході? Річ у тім, що об'єкти, що підлягають роздержавленню й приватизації, нерівноцінні. Є підприємства з фондоозброєністю 2-3 млн. грн. на працюючого, а є з фондоозброєністю 20-30 млн. грн. Трудові колективи з передачею таких різних підприємств у власність відразу потрапляють у нерівні соціальні умови. Якщо роздавати державні об'єкти у власність тільки тим, хто на них працює, то що тоді отримають люди, зайняті в невиробничій сфері (вчителі, лікарі військовослужбовці та інші працівники державних підприємств, які не підлягають роздержавленню) і ті, хто взагалі не працює?

Існує думка, що перетворення підприємства з державного в колективне породжує інтерес усього колективу до високопродуктивної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною передачею або іншим шляхом). Кому належать обладнання, верстати, будівлі і т.д.? Всім і нікому зокрема. Але ж тоді виходить те, що й було, тільки на іншому рівні. В таких умовах з'являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а до вигідного розподілу прибутку. Така форма приватизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а у розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішується однозначно, за принципом: "краще синиця в руках, ніж журавель у небі".

Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б, усуває ці недоліки. Але й тут є проблеми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення й приватизація власності забезпечують підвищення ефективності виробництва внаслідок відродження в людини стимулів до праці, появи в економіці суб'єктів, орієнтованих на привила "ринкової гри". А це, в свою чергу, повинно забезпечити й більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало, тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не піднесе у народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. У країні нікому буде займатися на той час творчою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до роздержавлення й приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які спочатку так спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з приватизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992 p., але й до цього часу ефективного механізму їх використання не вироблено.

У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом "Про приватизацію майна державних підприємств", пропонується механізм "поділу" через приватизаційні майнові сертифікати, які визначають частку кожного громадянина України в державному майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але й це стало черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок було викинуто величезну кількість потенційних купівельних платіжних засобів, що неминуче підштовхнуло інфляцію. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифіката при високій інфляції лише номінально збільшила кількість власників. Реально населення ще більше убожітиме, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання й охорони здоров'я, пільгових санаторних путівок тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.

Нарешті, третій підхід - продаж державної власності громадянам - ці недоліки долає. Частина грошей, витрачена на придбання власності, вилучається з грошового обороту. Та й ставлення до придбаного на свої кошти майна, зрозуміло, буде іншим, ніж до майна, отриманого безкоштовно. Чи є мінуси в такому підході? Так, вони в тому, що, по-перше, роздержавлення при викупі не можна здійснити швидко, а по друге, гостро виникає проблема оцінки майна, яке продається. Суть першої проблеми в тому, що бажаючих купити об'єкти державної власності може бути дуже багато, але достатні фінансові ресурси є не у всіх. Отже, звужується соціальна база цього процесу. Поки буде йти процес первісного нагромадження капіталу, який може тривати багато років, "командні висоти" будуть залишатися в руках держави, що природно, не зовсім бажано, або перейдуть у руки кримінального капіталу, що практично й відбувається. Суть другої проблеми в тому, що практично не існує служби, яка б добросовісно й швидко могла зробити оцінку майна, що приватизується.

Формальна приватизація. Дана форма приватизації передбачає перехід державного підприємства в приватноправову форму. Це може відбуватися в порядку загального або приватного правонаступництва. Формальна приватизація нічого не міняє ні у відносинах власності, ні в доступі до технічних знань або управлінським ресурсів. У процесі проведення формальної приватизації завдання держави не визначаються заново. Для реалізації цих завдань держава використовує інструменти приватного права. Тут також можна говорити про організаційну приватизацію, при якій не відбувається ніяких істотних змін у розподілі завдань між державою і приватними особами. У таких випадках формальна приватизація розглядається як необхідний підготовчий етап для проведення матеріальної приватизації.

Реальна приватизація. Про реальну приватизацію говорять в тому випадку, коли державне підприємство продається приватним стратегічним інвестором. Подібна форма приватизації зустрічається, перш за все, на муніципальному рівні та має чотири основні форми: продукція - послуги, що виробляються державними підприємствами, замінюються продукцією - послугами інших підприємств; при використанні так званої «контрактної системи» приватний продавець надає державному органу певні платні послуги, які споживаються безпосередньо населенню; при використанні «концесійної моделі» приватне підприємство надає громадянам платні послуги; у випадку використання «чекової системи» держава розміщує фінансуються за рахунок податкових надходжень чеки, якими можна проводити розрахунки з будь-якими підприємствами - постачальниками.

Відкритий і обмежений тендер. За допомогою цього у вищій мірі відкритого методу можна охопити широке коло потенційних інвесторів. При виборі інвестора ціна не має першорядного значення; важливу роль можуть відігравати й інші критерії.

Аукціон. Метою цього методу є продаж підприємства за найвищою ціною. При цьому не враховуються особливості або профіль інвесторів. Прямий продаж. За стратегічних міркувань перевага віддається ведення переговорів безпосередньо з окремими інвесторами. Найбільш важливу роль тут грає правильне визначення реальної вартості підприємства.

Management-Buy-Out: дана форма приватизації має місце в тому випадку, коли підприємство або частина підприємства переходить у власність його керівного складу.

Management-Buy-In: про цю форму приватизації говорять тоді, коли підприємство набувається керівництвом стороннього підприємства. У цьому випадку нові власники проводять повну або часткову зміну колишнього керівництва.

Приватизація супроводжується низкою супутніх заходів, таких як розукрупнення, реструктуризація, оцінка підприємств, пошук інвесторів, зміна антимонопольного законодавства та реалізація заходів у соціальній сфері.

РОЗДІЛ 2. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПРИВАТИЗАЦІЇ ТА ЇЇ НАСЛІДКІВ СЕРЕД КРАЇН СВІТУ

2.1 Всесвітній досвід приватизації

В кінці 70-х -- на початку 80-х років в історії підприємництва настав перелом, пожвавилась приватизація в Англії, Франції, Японії, а потім і в країнах, що розвиваються, -- Аргентині, Бразилії, Чилі, Мексиці. Великобританія першою на Заході пішла по шляху масової приватизації і досягла найкращих результатів, набувши досвіду, який став предметом пильного вивчення урядами і дослідниками багатьох країн.

Хронологічно процес приватизації у Великобританії можна розділити на такі основні періоди. В 1979 -- 1984 pp. здійснювався продаж переважно підприємств конкретних галузей, що вмотивовувалося передусім прагненням зменшити потребу державного сектора в позиках. Це був період "малої приватизації" по-британському, коли в приватний сектор передавалися невеликі компанії. З 1987 р. і по сьогодні в Англії відбувається процес активного розпродажу галузей комунального господарства з метою посилення конкуренції в цих галузях.

Головна особливість приватизації у Великобританії полягає в тому, що вона охопила не тільки промислові галузі, яким властива конкуренція, але й державні компанії в телекомунікаціях. Було також виведено з державного сектора об'єкти газо-, водо - і електропостачання.

Продаж державних підприємств у Великобританії супроводився збереженням старих або створенням нових механізмів регулювання їх діяльності. При приватизації великої кількості державних корпорацій уряд резервував спеціальну, так звану золоту акцію, яка давала можливість йому контролювати нову компанію.

Іншою країною, яка серед розвинених капіталістичних країн пішла шляхом приватизації, була Франція. До середини 80-х років державний сектор в економіці цієї країни був найбільшим у Західній Європі. Він значно перевершував державний сектор Великобританії. З цієї причини французька приватизація була безпрецедентною. Програма приватизації у Франції розраховувалась на п'ять років і охоплювала 65 компаній. Її механізм ґрунтувався на поєднанні централізованого регулювання і ринкових важелів. Всі повноваження на проведення приватизації виявилися сконцентрованими в руках міністерства економіки, фінансів і приватизації. Головним у французькій приватизації було формування в її процесі стабільних акціонерів. Поряд з цим ще ряд чинників забезпечили успіх приватизації. Це обмежений об'єм відкритої ринкової пропозиції, пільги для індивідуальних акціонерів, вибір конкретних компаній, викуп підприємства працівниками. Найважливіший урок французького досвіду полягає в тому, що приватизація там -- це організований згори процес. Іншими словами, вона є економічною політикою держави, де політична воля головна умова її успіху.

Процеси приватизації, які розгорнулися в країнах Західної Європи в кінці 70-х -- початку 80-х років, перекинулись на Азію. Приватизація, зокрема в Японії, передбачає не тільки передачу прав власності приватним власникам, але й скасування законів про створення деяких державних підприємств та зміну їх форми. Публічна корпорація акціонується (це проміжний етап), а потім акції продаються на фондовій біржі. Після цього вона стає приватною. Акціонерна компанія, або пайове товариство, приватизується відразу шляхом продажу державної частки в її капіталі.

З середини 70-х років у США стала надзвичайно швидко поширюватись колективна форма власності -- перехід підприємств у володіння їх працівників за допомогою програм фінансового механізму (наділенням акціями працівників). Ці програми створені в 50-х роках. Вони забезпечували найманим працівникам колективне володіння всім акціонерним капіталом або його частиною. З 1974 p., коли конгрес США затвердив близько 20 законодавчих актів, що стимулювали ці програми, створення колективної власності стало привабливою справою як для працівників, так і для власників підприємств. Державне податкове стимулювання сприяло швидкому росту компаній з колективною власністю. Наділення акціями працівників сьогодні в США набуває найбільш поширеної форми колективної власності.

Формально в рамках компанії створюється траст або фонд накопичення, в якому міститься частка акціонерного капіталу кожного працівника компанії, і цей капітал контролюється довіреною особою, яка діє від імені всіх працівників. Таким чином, колективне співволодіння підприємством або його частиною поєднується з індивідуальною власністю кожного працівника з усіма фінансовими благами, які з цього випливають. У США дані програми дістали широку підтримку політиків, які належать як до консерваторів, так і до лібералів.

Такі програми могли б стати першим кроком у процесі української приватизації. Деякі елементи реалізованих програм важливі у тих випадках, коли ставиться завдання досягти необхідного балансу між соціальною справедливістю, економічною ефективністю та прибутковістю.

З кінця 70-х -- початку 80-х років процес передачі державних підприємств та іншої власності в руки приватного капіталу почався в країнах, що розвиваються. Багато цих країн активно розглядають можливість перебудови економіки за допомогою приватизації.

Особливий інтерес для України становить досвід приватизації латиноамериканських країн. Найбільш системно приватизація здійснювалася в Чилі, Мексиці і Аргентині, де передача у приватні руки державних компаній відбувалася в основному планово, хоч, звичайно, й не без деяких порушень термінів.

У Бразилії, Венесуелі, Болівії терміни приватизації неодноразово переносились. Бразилія, Аргентина і Мексика входять до "великої трійки" неформальних лідерів регіону. В Болівії програма приватизації загальмувалася в 1992 р. внаслідок недосконалої схеми масових протестів профспілок. На сьогодні процес приватизації майже завершений в Чилі, Мексиці і Перу, успішно відбувається він в Уругваї, Еквадорі та інших країнах.

Відомо, що з усіх постсоціалістичних країн, в яких проводилися ринкові реформи, в найсприятливіших умовах опинилася колишня ГДР. Але висловлюючи оптимістичні прогнози щодо приватизації в Східній Німеччині, слід зазначити, що тут має місце явна ейфорія як в оцінці можливостей її нових форм, так і в плані темпів і масштабів їх поширення. Існує велика різноманітність проблем, з якими ще доведеться зіткнутися східним німцям. Однією з таких наболілих проблем процесу приватизації є проблема зайнятості. Разом з нею існує ще цілий ряд невирішених питань.

Форсування приватизації в Східній Німеччині досить суперечливе, воно заслуговує на пильну увагу і вивчення з тією метою, щоб не повторювати зроблені там помилки в той же час використати все цінне.

Корисним для України може бути також польський досвід приватизації, оскільки Польща в східноєвропейському регіоні займає провідне місце в процесах зміни форм власності. Виходячи з досвіду цієї країни, потрібно зазначити, що успішних результатів у проведенні тієї чи іншої реформи можна досягти лише в тому випадку, коли вивчені всі слабкі і сильні фактори процесу і коли стикаєшся з труднощами на практиці.

В Угорщині, як і в інших європейських країнах, найважливішою умовою і передумовою переходу економіки до ринку була широка приватизація державної власності. Це приватизація маятникова з коливаннями то в бік більшої централізації, то в бік децентралізації процесу. Першому етапу, що почався ще до зміни політичної системи, властива спонтанна приватизація. Другий етап, який почався в 1990 p., позначений посиленням централізації.

З середини 1991 р. розпочався новий етап приватизації, що характеризувався поворотом у бік децентралізації. В цей час посилилась само приватизація. В 1992 р. було створено ДАСВ (Державне акціонерне суспільство власності), в розпорядження якого держава передала право власності і керування підприємствами (повністю або частково). Господарем підприємств, які підлягають приватизації, є державний орган. На відміну від цього органу, ДАСВ діє як акціонерне товариство.

Приватизація в Чехії з самого початку була задумана як система заходів, які втілювались в життя одночасно. Перша особливість чеської приватизації це -- реституція. Старим власникам була повернута власність, яку вони втратили після 1949 р. В результаті тільки одного цього кроку в руки приватних осіб перейшло 70 тис. будівель, більше 30 тис. промислових об'єктів і 50 % державних лісів і сільськогосподарських угідь.

Приватизація в Чехії була розділена на малу й велику. В ході малої приватизації приватизовувались магазини, ресторани, готелі і підприємства сфери обслуговування. Мала приватизація торкнулася головним чином підприємств роздрібної торгівлі. Цікавий чеський досвід приватизації великих підприємств. У кожному окремому випадку складалися добре пророблені плани і схеми.

Досвід постсоціалістичних країн Східної Європи, набутий в процесі приватизації в період переходу до ринку, свідчить, що ця зміна власності не тільки вдосконалює господарські механізми, а й породжує низку складних проблем: в Німеччині збільшилась кількість безробітних, у Польщі старе виробництво розвалювалось набагато швидше, ніж створювалось нове, в Угорщині населення уникало участі в приватизації, в Чехії протидіяли структури, що ратували за трудові колективи.

2.2 Досвід Російської Федерації при проведенні приватизації як країни пострадянського простору

Переходячи до питання про необхідність проведення приватизації в Росії, слід сказати наступне. Справа в тому, що російська економіка довгий час знаходилася під впливом адміністративно-командної системи господарювання. Вже з кінця 20-х років ми ретельно намагалися замінити її чимось більш раціональним, не стихійним, «науково обґрунтованим». На ділі ж був створений неефективний механізм господарювання. Досить сказати, що на його основі непродуктивні витрати і втрати в народному господарстві країни оцінюються приблизно в 38-40% валового суспільного продукту країни. По суті, Росія пішла не вперед, а в бік від магістрального шляху цивілізації і зайшла в глухий кут, з якого і намагається зараз вибратися. Спробою уряду виходу зі сформованого положення стало створення ринкової економіки в Росії (хоча слід сказати, що шлях до збалансованої ринкової економіки тривалий і суперечливий, як показує іноземний досвід. Він включає також і перехідний період). Для цього треба було створення умов формування ринку, ринкової інфраструктури. Ці умови такі: приватизація власності; самостійність суб'єктів ринку; система соціальної підтримки населення; право суб'єктів самостійно домовлятися про ціну: достатня кількість виробників, які формують пропозиції товарів; стійкість рубля і грошового обігу; демонополізація господарської діяльності та господарських зв'язків; система соціальної підтримки населення; наявність конкуренції; незалежне судочинство, необхідна мережа установ Держарбітражу; право суб'єктів самостійно домовлятися про ціну; розвиток зовнішньоекономічних зв'язків; формування у людей ринкових норм поведінки. У ході приватизації в Росії держава, будучи практично головним інвестором і утримувачем величезного числа збиткових і малорентабельних підприємств, відмовилося від цього вантажу в умовах ринкової економіки, тому що при збереженні монопольного становища одного власника (в даному випадку держави) неможливий повноцінний розвиток ринкових відносин.

Таким чином, мета приватизації, як фундаментального елементу реформи в «перехідної» економіці полягала в забезпеченні умов для нормального функціонування майбутньої ринкової системи. Саме в ході процесів трансформації відносин власності в масштабах країни можливе формування нових мотивацій господарюючих суб'єктів і передумов для раціонального зміни структури виробництва як базових умов підвищення ефективності виробництва і зростання національного доходу. При цьому важливу роль при досягненні цілей приватизації грала програма Російського уряду, визначна черговість практичних кроків приватизації: подолання монополії держави і створення умов громадянського суспільства та соціально орієнтованої ринкової економіки. Для цього потрібні реальні суб'єкти ринкових відносин, які зможуть довести свою життєздатність лише ефективним веденням господарства на основі зацікавленості та відповідальності; подолання безгосподарності, збитковості, дефіцитів, у тому числі і дефіциту бюджету як одного з основних джерел інфляції; стимулювання ініціативи власників як джерела саморуху, саморозвитку економіки; зміна ролі держави, бо держава перестає бути монопольним власником, але зберігається як один з власників; при цьому держава бере на себе функції регулювання ринку в основному економічними методами.

На підставі усього вищевикладеного можна сказати, що за участю держави в процесі приватизації структура власності, в кінцевому підсумку, змогла набути наступного вигляду: державні підприємства, приватний бізнес, народні підприємства, акціонерні корпорації з переважанням державного капіталу, акціонерні недержавні підприємства. Така структура і характерна для багатоукладної ринкової економіки. Ринок необхідний для російської держави, як засіб вирішення багатьох економічних і господарських проблем, що нависли в результаті тривалого збереження в Росії командно-адміністративного механізму управління економікою.

РОСЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНА РЕГУЛЯТОРНА ПОЛІТИКА ЩОДО ПРИВАТИЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

3.1 Процес приватизації державного майна в Україні

Процес приватизації державного майна в Україні розпочався у 1992 р. після затвердження Верховною Радою першої Державної програми приватизації.

При створенні української моделі приватизації державних підприємств не можна було використати західну модель. Це зумовлено тим, що, по-перше, приватизація в цих країнах відбувалася в умовах розвиненої ринкової економіки. По-друге, співвідношення міждержавним і недержавним секторами у цих країнах є більш-менш стабільним упродовж багатьох років. По-третє, темпи приватизації навіть у Великій Британії, чия програма є взірцем для інших країн, становили трохи більше 10 % за десятиріччя. В Україні у власності держави перед початком реформ перебувало 85,4 % підприємства.

Розробляючи модель приватизації для України, потрібно було враховувати соціально-економічні та ідеолого-політичні реалії того періоду, які значною мірою зумовлювали масштаби і темпи приватизації. В основу моделі було покладено принципи соціальної справедливості і рівності розподілу та продажу державного майна, що означало безплатну передачу більшої частини державного майна населенню, гарантування рівності прав громадян у приватизаційному процесі. Водночас частина приватизаційних паперів реалізовувалася на платній основі. Втіленню принципу соціальної справедливості та рівності приватизації мали сприяти механізм гласності, антимонопольна політика і надання пільг трудовим колективам підприємств, що приватизуються (вибір способу приватизації, надання права першочергового викупу майна підприємств).

Відповідно до української моделі приватизації державного майна об'єктами малої приватизації було визначено цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств, зокрема об'єкти незавершеного будівництва, балансова вартість яких не перевищувала 1,5 млн. крб. Інші об'єкти приватизації класифікуються залежно від балансової вартості основних фондів.

Способи приватизації в Україні постійно змінювалися. Перелік об'єктів, заборонених для приватизації, поступово розширювався. З 1992 по 1994 р. приватизація здійснювалася шляхом відкриття приватизаційних рахунків в Ощадному банку. Вони були іменними, існували у вигляді депозитних рахунків, а отже, не мали вільного обігу, що заважало процесу приватизації.

У 1995 р. було випущено українські ваучери (ПМС -- приватизаційні майнові сертифікати) у паперовій формі. У 1998 р. 45,7 млн. українських громадян отримали ПМС, що становило 87,98 % загальної кількості населення. Термін чинності ПМС неодноразово подовжувався, щоб усі громадяни використали право на свій пай у державній власності. Проте здійснити останнє було непросто, оскільки українська ваучерна модель була спрямована на соціальні, а не економічні очікування, і суперечила конкурентним, ринковим методам приватизації. Саме це стало причиною створення нелегальної форми обігу ПМС і сприяло формуванню тіньової економіки.

Зазначені суперечності були враховані у грошовій приватизації, яка розпочалася у 1998 р. згідно з прийнятим Законом України «Про державну програму приватизації на 1998 рік».

Грошова приватизація покликана стимулювати формування реального власника, створити вторинний ринок акцій приватизованих підприємств, що, в свою чергу, допоможе створити сприятливі умови для залучення інвестицій як вітчизняного, так і іноземного капіталу, поповнити дохідну частину бюджету країни.

Залежно від форм і методів можна умовно виділити чотири основні етапи приватизації в Україні.

Перший етап припав ще на часи існування СРСР, коли було дозволено приватне підприємництво у формі кооперативів. У 1991 р. в Україні було прийнято низку законів, що створило правове поле для приватного підприємництва. За слабкого державного контролю приватний капітал почав активно зростати, оскільки практично кожний суб'єкт підприємництва водночас розвивав легальну і тіньову частини свого бізнесу. Підприємці прагнули освоїти нерозвинений ринок споживчих товарів і послуг. Це стало чинником первинного нагромадження великого приватного капіталу в Україні.

На другому етапі, який розпочався у 1992 p., було приватизовано 1 тис. об'єктів, однак передбачені першою програмою приватизації темпи не були реалізовані. Структура приватизаційного процесу, зокрема співвідношення малої та великої приватизації, виявилася деформованою. Понад половину підприємств, що перейшли у недержавний сектор економіки, становили середні та великі. Процес приватизації пішов у непередбачуваному напрямі. На відміну від інших країн, торгівля, побутове обслуговування та громадське харчування не стали сферами першочергової приватизації, її об'єктами були промислові гіганти, підприємства-монополісти (як правило, ті, що оформили оренду з правом викупу). Вони належали до галузей, приватизацію яких планувалося здійснити пізніше -- після формування ринкової інфраструктури.

На етапі масової приватизації середньорічні темпи зросли більш ніж у 2,5 раза. За чотири роки (1995--1998) було приватизовано майже 50 тис. об'єктів. У результаті понад 90 % підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування стали приватними.

У 1999 р. з прийняттям четвертої державної програми приватизації розпочався її четвертий етап: переважно індивідуальна грошова приватизація. До переліку об'єктів, які підлягають приватизації, ввійшли підприємства таких галузей, як машинобудування, транспорт, зв'язок, нафто- і газопереробна промисловості.

Програмою передбачено індивідуальний підхід до приватизації, що означає підвищення інвестиційної привабливості об'єктів та ліквідності емітованих цінних паперів завдяки застосуванню процедури реструктуризації організаційної структури підприємств та їх боргів.

Унаслідок паперової та грошової приватизації у період з 1992 до 2003 р. в Україні форму власності змінили 90 450 об'єктів, у тому числі 24 027 об'єктів державної форми власності.

Основними результатами процесу роздержавлення і приватизації в Україні стали ліквідація державного монополізму і радикальні зміни структури власності, що с важливими передумовами формування ринкового середовища.

Однак слід зазначити, що українська модель приватизації, зокрема за гроші, має багато недоліків, що не дало змоги досягти основних цілей: підвищити ефективність недержавного сектору економіки, сформувати власника-інвестора та здійснити структурну перебудову, залучити закордонні інвестиції, впровадити нові технології та ноу-хау у реальний сектор економіки, внаслідок чого національний товаровиробник не задовольняє потреби внутрішнього ринку і неконкурентоспроможний на світовому. Основною метою нових власників-приватизаторів є одержання високих прибутків від тіньового бізнесу, перетворення їх на іноземну валюту і вивезення за межі країни.

Неефективність приватизації в нашій країні зумовлена обраною моделлю. Як показав досвід, масова сертифіката приватизація, орієнтована на систему пільг і аукціонів, не здатна створити фондовий рийок, механізм вторинного перерозподілу власності, що стало на заваді реструктуруванню та розвитку більшості підприємств.

Помилковою виявилася приватизація великих та середніх підприємств шляхом оренди державного майна трудовим колективом із правом викупу: в умовах відсутності державного контролю і недосконалої системи корпоративного управління багато підприємств опинилось «у користуванні» трудового колективу чи, частіше, керівництва підприємства. У першому випадку мало місце тотальне «проїдання» прибутків фірми, які спрямовувалися переважно на виплату заробітної плати та різні витрати соціального характеру. У другому -- особисте збагачення менеджерів підприємства досягалося за рахунок укладання збиткових для підприємства контрактів, продажу та суборенди виробничих фондів та площ, запровадження додаткових грошових винагород без урахування результатів діяльності підприємства. В обох випадках на підприємствах не відбувалося потрібних реструктуризаційних змін: кількість працівників замість зменшення зростала, зберігалася висока енерго- та матеріаломісткість продукції, скорочувались обсяги капітальних вкладень, було ліквідовано контроль якості продукту, бракувало кваліфікованого менеджменту та маркетингу.