Фактори економічного зростання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття та особливості економічних ресурсів

1.1 Фактори виробництва та їх взаємодія

1.2 Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей

2. Економічні потреби суспільства та необхідність ефективного використання ресурсів

2.1 Економічні потреби, їх сутність і структура

2.2 Безмежність потреб

2.3 Закон зростання потреб

3. Шляхи досягнення стану ефективного використання економічних ресурсів

3.1 Ефективність суспільної праці та розширення джерел багатства суспільства

3.2 Зміст і типи економічного зростання

3.3 Рушійні сили економічного зростання (прогресу)

3.4 Вплив НТР на економічний розвиток

Висновки

Література

економічний суспільний праця багатство

Вступ

Актуальність теми дослідження. Економічні ресурси використовують у рамках національної економіки. Основне її завдання - виробництво і розподіл споживчих і капітальних благ, потрібних для підтримання життєдіяльності суспільства.

Національна економіка, або господарство країни - це сукупність підприємств, домогосподарств і установ, які функціонують у межах певної держави.

Поняття "фактор виробництва" походить від латинського "factor" (дослівно той, що робить), але земля і засоби виробництва самі не мають фізичної продуктивності. Дійсно продуктивною силою є лише праця, в тому числі підприємницька. Внаслідок цього землю, засоби виробництва, науку, інформацію та інші речові (матеріальні) фактори доцільно називати ресурсами (від франц. Ressource - цінність, запас, джерело засобів).

Економічні ресурси - всі речові чинники виробництва, які використовують для виготовлення товарів і послуг.

У певній країні або у масштабі планети обсяги економічних ресурсів природно обмежені. Так, із загальної площі земної кулі майже 510 млн. м² (понад 75%) припадає на моря; неоднакові природні умови господарювання, обсяги природних копалин тощо.

Умовно можна говорити і про обмеженість засобів виробництва та інших чинників. Обмеженість людських ресурсів і засобів виробництва зумовлена сутністю (природою) економічної системи. Це свідчить також про значну недосконалість визначення економічної теорії як науки, що вивчає спосіб використання обмежених ресурсів.

Отже, про обмеженість можна із значною умовністю говорити лише стосовно безмежних потреб людини. У цьому разі краще вживати поняття "відносна обмеженість ресурсів". Її ще називають їх рідкістю. Водночас справді обмежені лише окремі види природних ресурсів (нафта, газ та ін.). Така обмеженість є абсолютною.

Сучасна економічна теорія і світова практика господарювання оцінюють результати функціонування економіки країн двома способами: економічним зростанням і ефективністю суспільного виробництва. Ці поняття близькі та взаємопов'язані одне з одним, проте не тотожні.

Економічне зростання - це розвиток національної економіки протягом певного періоду часу, що вимірюється абсолютним приростом обсягів валового внутрішнього продукту (ВВП), валового національного продукту (ВНП) та національного доходу (НД).

Ефективність виробництва - категорія, яка характеризує віддачу, результативність виробництва. Вона свідчить не лише про приріст обсягів виробництва, а й про те, якою ціною, якими витратами ресурсів досягається цей приріст, тобто свідчить про якість економічного зростання.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини в галузі економіки.

Предмет дослідження - шляхи ефективного використання економічних ресурсів.

Метою роботи є дослідження шляхів ефективного використання економічних ресурсів.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

дослідити поняття та особливості економічних ресурсів;

охарактеризувати економічні потреби суспільства та необхідність ефективного використання ресурсів;

дослідити можливості ефективного використання економічних ресурсів.

Методи дослідження: історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.



1. Поняття та особливості економічних ресурсів

1.1 Фактори виробництва та їх взаємодія

Людина здійснює виробництво для задоволення своїх різноманітних потреб, підвищення рівня свого матеріального і соціально-духовного споживання. Потреби мають свої закони розвитку, які не збігаються із законами виробництва. Основним законом сфери виробництва є закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання - закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити.

Виробництво є складною системою трудової діяльності людини. У будь-якому суспільстві воно щоденно має розв'язувати такі фундаментальні і взаємопов'язані питання: 1) які продукти виробляти і в якій кількості? 2) як виробляти продукти? 3) для кого виробляти продукти? 4) в яких соціально-економічних умовах здійснювати виробництво?

Ці фундаментальні проблеми притаманні будь-якій економіці, проте, різні суспільства використовують різні підходи до їх вирішення.

У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор - підприємницький талант.

Робоча сила - це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг. Сукупність здібностей особи, зумовлена освітою, професіональним навчанням, придбаними навичками, здоров'ям, створює людський капітал. Чим кваліфікованішою є праця людини, тим вищим є її капітал, а відповідно, і дохід на цей капітал - оплата праці. Інвестиції в людський капітал (освіту, наукові знання, підвищення кваліфікації), широта здібностей у даний час є найбільш ефективними і швидко окупними для людини, підприємства, держави і суспільства [19].

Засоби виробництва - це створені у процесі виробництва всі види засобів праці і предметів праці.

Засоби праці - це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці. Фізичні, хімічні, біологічні властивості таких речей використовуються для створення необхідних людині продуктів.

Засоби праці поділяються на види, головне місце серед яких належить механічним засобам праці - знаряддям праці, машинам. Їх ефективність і потужність найбільшою мірою визначає і характеризує ступінь оволодіння людьми природними силами, міру підкорення їх виробництву матеріальних благ. Розвиток знарядь праці - найперший показник технічного прогресу, а тому і міра тієї продуктивної здатності, якою володіє суспільство. Головною визначальною рисою кожної історичної епохи виробництва насамперед є ступінь розвитку засобів праці.

До засобів праці належать виробничі будівлі, залізниці, шляхи, канали, трубопроводи, тара, склади, а також пара, електроенергія, хімічні та ядерні реакції тощо.

Предмети праці - це матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види: 1) речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок тощо; 2) предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва - верстати, шляхи сполучення, комп'ютери, вантажівки, матеріали тощо, створені людиною, - називати капіталом. Ми теж термін "капітал" будемо використовувати у такому вузькому значенні.

Процес виробництва і нагромадження засобів виробництва називають інвестуванням, тому засоби виробництва можна ще визначити як інвестиційні ресурси (товари). У процесі виробництва їх кількість постійно збільшується, а технічний стан удосконалюється, що вирішальним чином впливає на загальну результативність виробничого процесу та його ефективність.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, - це дар природи для виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла, шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п'є, політекономія розглядає як природні ресурси.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність - особливий вид людського капіталу, представлений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг. Підприємницька діяльність за масштабами і результатами прирівнюється до затрат висококваліфікованої праці. Люди праці і підприємці являють собою людський (суб'єктивний) ресурс виробництва [20, 15].

Проведена класифікація факторів виробництва не є застиглим і назавжди даним. У політекономії постіндустріального суспільства як фактори виробництва виокремлюються інформаційний та екологічний фактори.

У процесі виробництва споживаються всі його фактори, в тому числі й людський ресурс. Споживанням людського ресурсу є сама праця та підприємницька діяльність. Коли людський фактор функціонує, його енергія витрачається. Варто пам'ятати, що робоча сила і підприємницькі здібності не тільки споживаються, а з форми діяльності переходять у форму блага, фіксуються у певному предметі, результаті. Усі чотири фактори виробництва зливаються в єдиному цілеспрямованому і планомірному процесі, опредмечуються в результаті, яким є матеріальний продукт чи послуга, тобто продукція.

Значення людського фактора в системі основних факторів виробництва унікальне. Воно обумовлене тим, що всі фактори можуть взаємодіяти і здійснювати виробництво продукції завдяки трудовій діяльності людини.

Здатності людини в процесі виробництва реалізуються не тільки в праці як такій. Вони проявляються як уміння людини: 1) поєднати і раціонально використати об'єктивні фактори виробництва - землю і капітал - для виготовлення певної продукції; 2) розвивати свої розумові і фізичні здібності; 3) створювати нові засоби виробництва, поліпшувати їх техніко-економічні характеристики; 4) послідовно вдосконалювати організацію праці і виробництва тощо [24, 32].

Людська виробнича діяльність є динамічним явищем, сама людина - джерелом здатності до праці. Люди, впливаючи на довкілля, змінюють його, але разом з тим змінюють і свою власну природу: розвивають здібності, збагачують свої знання, збільшують можливості їх використання, розширюють сферу своєї діяльності.

У результаті цього люди набувають уміння виконувати більш складні операції, ставлять все більш високі цілі і досягають їх. Ще в далеку давнину люди мріяли літати. Зараз людина не тільки літає, а й оволодіває космічним простором. Праця стає більш різноманітною, досконалою і різнобічною; пройшовши такі етапи, як мисливство, скотарство, землеробство, потім прядіння і ткання, обробка металів, гончарне ремесло, судноплавство і торгівля, одержали розвиток такі форми праці, як мистецтво, наука, право, політика. Сучасна праця - це праця, яка здійснюється за допомогою тих надбань, які дає науково-технічна революція. Це, наприклад, будівництво атомних електростанцій, космічних апаратів, обчислювальних електронних машин, матеріалів із наперед заданими властивостями, що не існують у природі, наукові дослідження, літературна творчість і т. п. [20, 38]

Результатом виробничої діяльності людини виступає продукт - певна корисна річ чи послуга. Але ця корисна річ не виникає з нічого, її джерелом є природа, її різні речі, сили та процеси. Тому кажуть: праця є батьком речі, а природа її матір'ю. Якщо говорити більш конкретно, то всяке благо є продуктом взаємодії і взаємозв'язку трьох основних факторів: трудової діяльності людини, землі і засобів виробництва. Людина, будучи рушійною силою всіх факторів виробництва, виступає як головний творець матеріального і духовного багатства суспільства [19].

Процес праці здійснюється перш за все з метою створення суспільно корисних матеріальних благ і послуг з тим, щоб задовольнити потреби людей. Водночас праця має бути приємною для кожної окремої людини, давати їй певну насолоду та сприяти розвитку і самоствердженню.

Суспільна оцінка позитивних для працюючої людини аспектів праці знаходить своє вираження в якості трудового життя. За визначенням професора Гарвардської школи бізнесу Р. Уолтона, існує 8 критеріїв якості трудового життя:

адекватна і справедлива компенсація за працю;

забезпечення умов безпеки та охорони здоров'я працівника;

можливість використати і розвивати в процесі праці особисті здібності;

можливість професійного зростання і просування по службі;

посилення гарантій зайнятості і збільшення доходів, пов'язаних з роботою;

соціальна інтеграція в трудовому колективі;

відношення праці до решти життя і сімейних обов'язків;

ставлення трудівника до суспільства [1, 315].

В Україні деякі з наведених показників якості праці, особливо 1, 2 і 5, реалізуються на низькому рівні (низькі заробітна плата, безпека і охорона праці, високий рівень прихованого безробіття тощо). Це знижує дисципліну праці, її продуктивність і привабливість для людини.

Виробництво не можна уявляти як механічне поєднання його основних елементів: робочої сили, землі і засобів виробництва. Вони утворюють складну систему в її взаємозв'язку. А всяка цілісна система якісно відрізняється від простої суми її елементів. З розвитком суспільства вдосконалюються і фактори виробництва, збільшується їх кількість. Так, осягаючи всі раніше невідомі властивості речей, люди оволодівають таємницями виготовлення нових видів продукції, застосовують нові технології, використовують якісно нові матеріали. Це у свою чергу ставить нові вимоги і до робочої сили, кваліфікації працівників.

Прогрес виробництва пов'язаний з формуванням нових факторів виробництва, які змінюють як стан виробництва, так і характер взаємодії його факторів. Усезростаюче значення має енергія. Спочатку нею була рухова сила людини (або тварин, що використовуються у виробництві). Зараз становище значно змінилось. Успішна взаємодія факторів виробництва тепер неможлива без оволодіння могутніми джерелами енергії.

Науково-технічна революція неодмінним фактором виробничого прогресу визнала інформацію. Вона необхідна і як умова роботи сучасної системи машин, і як засіб підвищення якості робочої сили, і як передумова досконалої організації самого процесу виробництва.

Водночас змінюється організація виробництва, яка забезпечує єдність, злагодженість функціонування всіх його факторів, взаємодію людей як учасників процесу виробництва. Поглиблюється галузева диференціація суспільного виробництва, ускладнюється його структура, з'являються нові галузі виробництва. З часом складається народне господарство, яке поступово перетворюється у складний комплекс, що включає великі народногосподарські сфери і комплекси, галузі і підгалузі, територіальні формування.

Ускладнення і розвиток факторів суспільного виробництва не відміняють того, що найважливішими серед них, загальними для всіх етапів розвитку суспільства, залишаються трудові здатності людини, земля і засоби виробництва.

Результатом виробництва є різноманітна, але потрібна суспільству продукція. У процесі виробництва часто його окрема структурна ланка не доводить предмет до форми, готової до споживання її людиною, а лише готує його для наступної обробки: вирощування зерна, потім доставка його на борошномельну фабрику, перетворення зерна в борошно, борошна в хліб, хліб доставляється в роздрібну торгівлю. У всіх цих послідовних операціях річ усе більше набирає корисної форми. Хліб має більше корисності, ніж зерно, з якого випечено цей хліб. Зерно, перероблене в хліб, стає предметом споживання для людини.

Тут виникає питання про необхідність диференціації продуктів процесу праці: одні з них проміжні, а інші - кінцеві. Кінцевими продуктами вважаються такі товари і послуги, які використовуються для кінцевого користування, а не для подальшої обробки чи перепродажу. Всі інші продукти праці, які підлягають подальшій обробці або ще мають бути доставлені до споживача, є проміжними продуктами. Усі кінцеві продукти, виготовлені суспільством за певний час, утворюють валовий внутрішній продукт. Він є однією з провідних форм суспільного продукту.

1.2 Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей

На основі виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства, галузі чи окремого підприємства.

Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якості. Він характеризує максимально можливий обсяг виробництва продукції за умови повного використання робочої сили, підприємницького ресурсу, капіталу і землі. Нині особливе місце у виробничому потенціалі суспільства посідають природні ресурси - розвідані та освоєні природні багатства (сільськогосподарські угіддя, корисні копалини, вода тощо).

У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості ресурсів. Економісти досліджують способи, за допомогою яких продукти виробляються і споживаються, бо люди хочуть споживати значно більше, ніж економіка може виробити. Однак блага обмежені, тоді як потреби здаються безмежними. Фундаментальним принципом політичної економії є безперечна істина, яку називають законом обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання.

Оскільки ресурси обмежені, то необхідно дослідити: як суспільство вибирає для виробництва набір матеріальних благ і послуг; як різні продукти виробляються; хто має споживати продукти, які суспільство виробляє.

Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість зерна, хліба, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. П. Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей відбиває максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються [17, 46].

Розглянемо цей аспект проблеми на такому прикладі. Економіка виробляє два великих і протилежних за функціональним призначенням типи продуктів: споживчі блага (СБ) та інвестиційні ресурси (ІР). Припустимо, наша економіка витрачає всі ресурси на виробництво споживчих благ. Але існує деяка максимальна кількість споживчих благ, що їх можна виробляти протягом року. Наприклад, 5 млрд. одиниць різноманітних споживчих благ (їжа, взуття, телевізори, легкові автомобілі, квартири тощо) - максимальна кількість, що їх може виробити економіка країни за існуючих технологій і ресурсів.

Припустимо далі, що, навпаки, всі ресурси витрачаються на виробництво інвестиційних ресурсів - машин, верстатів, споруд тощо. Знову ж таки, через обмеженість ресурсів економіка здатна виробити обмежену кількість інвестиційних ресурсів, наприклад, 15 млн. одиниць різних засобів виробництва, якщо не виробляти споживчі блага.

Це - дві крайні можливості. Інші можливі варіанти розглянуто в табл. 1.1.

Таблиця 1.1 Проблеми економічного вибору [19]

Альтернативні можливості виробництва
Можливості	Споживчі блага, млрд од.	Інвестиційні ресурси, млн. од.
А	0	15
В	1	14
С	2	12
D	3	9
E	4	5
F	5	0

Комбінація F демонструє крайню можливість, коли виробляються лише споживчі блага, А - протилежний випадок. Між ними Е, D, C, B - кількість споживчих благ, від якої суспільство відмовляється заради інвестиційних ресурсів. Трансформація споживчих продуктів у інвестиційні означає переведення ресурсів економіки з даного напряму використання на інший.

Із двох наборів даних продуктів один дає можливе виробництво споживчих благ, а інший - можливий випуск інвестиційних ресурсів, які можуть вироблятися за той самий час. Коли кількість вироблених споживчих благ зростає, випуск інвестиційних ресурсів падає. Отже, якщо економіка країни за певний проміжок часу (секунду, хвилину тощо) виробляє 1 млрд. одиниць споживчих благ, то вона здатна випустити максимально 14 млн. одиниць інвестиційних ресурсів. Проте коли виробництво споживчих благ становить 4 млрд. одиниць, то можна виробити тільки 5 млн. одиниць інвестиційних ресурсів.

Щоб поглибити розуміння сутності виробничих можливостей, зобразимо наведені у табл. 1.1 дані графічно. Застосовуючи простий двомірний графік, довільно розмістимо дані з виробництва споживчих благ по горизонтальній осі, а інвестиційних ресурсів по вертикальній, як це показано на рис. 1.1. Точки А, В, С, D, Е, F відповідають різним комбінаціям кількості споживчих благ та інвестиційних ресурсів.

Рис. 1.1 Графічне зображення альтернативних можливостей виробництва [19]

За допомогою нанесених точок ми виводимо суцільну криву - межу виробничих можливостей (МВМ), яка показана на рис. 1.2.

Кожна точка на кривій виробничих можливостей рис. 1.2 являє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох типів продуктів. Таким чином, ця крива фактично показує деяку межу.



Рис. 1.2 Графік межі виробничих можливостей [19]

Щоб здійснити різні комбінації виробництва інвестиційних ресурсів і споживчих благ, що показані на кривій, суспільство має забезпечити повну зайнятість виробничих ресурсів і повний обсяг виробництва. Усі комбінації інвестиційних ресурсів і споживчих благ на кривій показують максимальні їх кількості, які можуть бути одержані лише в результаті найбільш ефективного використання всіх наявних ресурсів. Точки, що знаходяться за межами кривої, як, наприклад, точка W, недосяжні за даної кількості ресурсів і за даної технології виробництва.

З іншого боку, будь-яка точка всередині області, обмеженої кривою МВМ, наприклад точка U, указує, що якісь ресурси не використовуються або використовуються не кращим чином.

Графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний потенціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага.

Отже, функціонування національної економіки на межі виробничих можливостей (точки А, В, С, D, Е, F) свідчать про її ефективність. Таким чином, межа виробничих можливостей показує максимальну кількість продукції, що її може виробити економіка за даного рівня технологічного розвитку і наявних факторів виробництва.

Розглянувши графік межі виробничих можливостей, виникає питання про оптимальну структуру продукції. Даний графік відповіді на це питання не дає. Одне зрозуміло, що варіанти А і F не можуть бути використані для виробництва даних типів продукції, оскільки мета суспільства полягає в тому, щоб одночасно вироблялись і предмети споживання, без яких суспільство не може існувати, і засоби виробництва, без яких неможливий сам процес виробництва цих продуктів. Оптимальну структуру випуску продукції вирішують такі фактори, як гранична корисність цих продуктів, витрати виробництва, попит і пропонування, ціна.

Другий висновок, який можна зробити, аналізуючи дані табл. 1.1 та графіка на рис. 1.2, полягає в тому, що існують так звані вмінені витрати виробництва. Так, виробляючи 5 млрд. одиниць споживчих благ, ми відмовляємось повністю від виробництва інвестиційних ресурсів, і навпаки, відмовившись від виробництва споживчих благ, можна виготовити 15 млн. одиниць інвестиційних ресурсів. Вмінені витрати характеризують трансформацію одного продукту в інший. Кількість інших продуктів, від якої слід відмовитись, щоб одержати певну кількість якогось іншого продукту, називається вміненими витратами цього продукту. У нашому прикладі 1 млрд. одиниць споживчих благ, від яких треба відмовитись, щоб одержати 5 млн. одиниць інвестиційних ресурсів, є їх вміненими витратами.

З даних таблиці і графіка можна зробити і третій висновок про те, що діє закон зростаючих вмінених витрат. Так, пересуваючись у таблиці від альтернативи А до В, ми бачимо, що виробництво 1 млрд. одиниць споживчих благ потребує відмовитись лише від виробництва 1 млн. одиниць інвестиційних ресурсів. Однак у міру руху від альтернативи В до С, від С до D і т. д. відкривається важливий економічний принцип. У процесі руху від альтернативи А до альтернативи F кількість інвестиційних ресурсів, від яких суспільство змушене відмовитися, щоб одержати нову кількість споживчих благ, зростає. Це вказує на те, що альтернативні комбінації за даних ресурсів пов'язані з дією закону зростання вмінених витрат. Це такий закон, з яким суспільство повинно рахуватися, організовуючи випуск потрібної продукції.

Табл. 1.1 і графік на рис. 1.2 продемонстрували масштаби виробництва інвестиційних ресурсів і споживчих благ за повного використання наявного виробничого потенціалу суспільства.

Проте на практиці між виробничим потенціалом суспільства і рівнем його фактичного використання є різниця, яка полягає в тому, що люди з тих чи інших причин не повністю використовують наявні виробничі ресурси, наприклад, через низьку дисципліну праці, недосконале економічне законодавство, розбалансованість виробничих ресурсів і т. п.



2. Економічні потреби суспільства та необхідність ефективного використання ресурсів

2.1 Економічні потреби, їх сутність і структура

Кінцевою метою виробництва є задоволення різноманітних потреб людини як особистості, споживача і виробника. Виробництво, яке працює не з метою задоволення потреб людини чи суспільства, тобто заради власне виробництва, є безглуздою витратою обмежених ресурсів землі, корисних копалин, довкілля, економічних благ і робочої сили.

Загалом потреба - це бажання людини в будь-чому, що забезпечує її життєдіяльність та поліпшує її.

Отже, потреба - категорія, що відбиває ставлення людей, а звідси і поведінку, до умов їх життєдіяльності. Структура потреб велика. Крім економічних потреб, існує низка інших - культурних, політичних, ідеологічних, національних і т. ін.

Економічні потреби - це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами.

Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб'єктами і об'єктами.

За суб'єктами потреби поділяють на:

індивідуальні, колективні та суспільні;

домогосподарств, підприємств і держави;

суспільно-економічних класів і соціальних груп.

За об'єктами потреби класифікуються так:

породжені існуванням людини як біологічної істоти;

матеріальні і духовні;

першочергові і непершочергові.

На рис. 2.1 показано ієрархію потреб, яку запропонував А. Маслоу, відповідно до їх вагомості.

Рис. 2.1 Ієрархія потреб за А. Маслоу [19]

Основу цієї піраміди потреб складають фізіологічні (елементарні) потреби. Усі наступні потреби цієї піраміди можна об'єднати таким поняттям, як вищі (соціальні) потреби. Елементарні, такі як потреби фізичного життя, передбачають деякий комплекс об'єктивних умов, реалізація яких необхідна для нормальної життєдіяльності людини. Це потреби першого рівня, елементарність їх визначається безпосереднім взаємозв'язком з біологічними функціями людини. Потреби другого (вищого) рівня цілком пов'язані з процесом соціального життя людини і віддзеркалюють умови її життєдіяльності як члена суспільства. Їх обсяг і кількість прямо залежить від загального стану і динаміки розвитку культури, етики та духовності суспільства.

Розглядаючи структуру економічних потреб, слід звернути увагу на те, що за способом їх задоволення вони поділяються на дві великі групи: потреби в предметах споживання і потреби у засобах виробництва. Перші характеризують особисті, індивідуальні потреби, а другі - виробничі.

Ясна річ, що між цими потребами завжди існують суперечності, які суспільство повинно розв'язувати таким чином, щоб забезпечити розвиток виробництва і задоволення зростаючих особистих і виробничих потреб.

Саме найповніше задоволення особистих потреб суспільства є основним стрижнем кінцевої мети виробництва. У зв'язку з цим потреби в засобах виробництва є похідними від потреб суспільства у споживчих благах. Під особистими потребами слід розуміти усвідомлене прагнення людини або соціальних спільнот до забезпечення найкращих умов життя. Особисті потреби окремої людини функціонують разом з потребами всього суспільства і в єдності з останніми виступають спонукальними мотивами діяльності людей. Особисті потреби задовольняються предметами і послугами особистого споживання.

2.2 Безмежність потреб

Одне з фундаментальних положень політичної економії полягає в тому, що особисті потреби людини є безмежними, а виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих потреб, - обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку - закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов'язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу: 1) неухильний розвиток людини з її зростаючими потребами; 2) підвищення ефективності виробничих ресурсів за послідовного нарощування обсягу відтворюваних ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).

Виробничі фактори, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають підґрунтям для виникнення нових потреб. Поява нових благ спочатку має обмежений характер, а згодом вони стають суспільною потребою. Оскільки зразу виробництво неспроможне задовольнити нові потреби в нових благах, то між попитом на них і пропонуванням виникає суперечність. Остання може бути використана для розвитку виробництва шляхом економічного стимулювання (підвищення рівня цін, додатковим прибутком і т. ін.).

За ступенем реалізації потреби в матеріальних благах і послугах можна класифікувати як дійсні, платоспроможні і перспективні.

Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути задоволені.

Платоспроможні потреби людина може задовольнити відповідно до власних доходів і рівня цін.

Перспективні потреби - це такі потреби в матеріальних благах і послугах, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких лише починає освоюватися.

Задоволення потреб - це функція виробництва. У зв'язку з цим існує діалектичний взаємозв'язок між виробництвом і потребами людей, тобто між об'єктивними і суб'єктивними факторами. Об'єктивні фактори формування і розвитку потреб складаються у самому виробництві. Так, щоб добувати термоядерну енергію потрібно спочатку створити відповідні засоби і предмети праці, підготувати кадри високоосвічених спеціалістів. Виробництво, виготовляючи корисні товари та послуги, створює і потребу в них, породжує здатність людини до їх споживання [17, 145].

Проте формування потреб започатковує людина, тобто суб'єктивний фактор. Людина є їх творцем - новатором, дослідником, підприємцем. Перш ніж щось виробляти, людина усвідомлює це, розробляє критерії продукту як корисної споживної вартості, його цільове призначення, вартість виробництва, вирішує з чого, як і для кого виробляти. Тим самим процес цілеспрямованого виробництва забезпечується задоволенням різноманітних потреб людини і суспільства.



2.3 Закон зростання потреб

Потреби людей не є постійними. Вони - продукт розвитку суспільства. Їх характер, структура і способи задоволення залежить від досягнутого рівня продуктивних сил, ступеня розвитку культури і науки, соціально-економічного ладу. У кожному суспільстві діє закон зростання потреб. Його суть полягає в тому, що в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з тим і людини як особистості та продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб. Цей закон характеризує взаємодію потреб і виробництва у процесі розвитку, коли … П? > В? > П? > В? …, тобто зрослі потреби П? стимулюють зростання виробництва В?, збільшення якого веде до зростання потреб П?, а це є причиною подальшого зростання виробництва В?. Такий процес є безперервним (…), оскільки потреби людини є безмежними [19].

Розкривши суть закону зростання потреб, слід показати форми його прояву. Цей закон знаходить свій прояв у двох головних формах: у зростанні особистих потреб і зростанні виробничих потреб. Особисті потреби задовольняються за рахунок предметів і послуг особистого споживання. Залежно від форм задоволення ці потреби поділяються на індивідуальні та спільні. Перші задовольняються шляхом індивідуального споживання предметів і послуг кожним членом суспільства окремо (їжа, одяг та ін.) або в рамках сім'ї (загальні для сім'ї житло, предмети культурно-побутового призначення та ін.), а інші - шляхом спільного споживання (послуги освіти, охорони здоров'я та ін.).

Другою формою прояву даного закону є зростання виробничих потреб, тобто загальних потреб членів суспільства в засобах виробництва, які є матеріальною основою розширення масштабів виробництва матеріальних благ і послуг для задоволення зростаючих особистих потреб.

Особливо інтенсивне зростання та оновлення потреб відбувається за умов науково-технічної революції, що породжує потреби, яких раніше не було, у багатьох найновіших предметах споживання і засобах виробництва. Так, в останні десятиліття виникли потреби в кольорових телевізорах, персональних комп'ютерах, відеомагнітофонах і багатьох інших предметах споживання.

З точки зору дії закону зростання потреб необхідно відрізняти такі три великі групи потреб: традиційні, або дійсні, нові і такі, що тільки-но зароджуються.

Під традиційними потребами слід розуміти такі, які стали для людей звичними, тобто нормативними. Одні з цих потреб мають багатотисячолітню історію (потреби в м'ясі, молоці, хлібі тощо), інші - 30-50-річну (телевізори, холодильники, магнітофони тощо). Для задоволення цих потреб виробництво виготовляє відповідну продукцію.

Разом із традиційними існують і нові потреби, тобто потреби в таких матеріальних благах і послугах, які ще не стали звичними для більшості населення, які щойно усвідомлюються людьми як нові потреби. Водночас нові матеріальні блага і послуги виробництво вже частково освоїло і має можливість швидко розширити їх випуск (останні моделі телевізорів, комп'ютерів, літаків тощо).

Рівень реалізації закону зростання потреб можна виразити у вигляді такої формули [19]:

,

де Р_озп - рівень реалізації закону зростання особистих потреб народу; С - споживання домогосподарствами матеріальних благ і послуг; П_т - традиційні (звичайні) потреби; П_н - нові потреби.

Оскільки виробництво і наука розвиваються, то створюються умови для освоєння в перспективі нових предметів споживання та засобів виробництва. На основі цього виникають абсолютно нові потреби (П_ан). Наприклад, проект випуску авіаконструкторським бюро ім. Антонова суперлітака "Мрія" означає формування нової потреби суспільства. Це потенційна потреба, яка буде реалізована лише тоді, коли конструктори доведуть модель нового літака до того рівня якості, який відповідає вимогам нової техніки в авіації і потребам практики.

Зародження абсолютно нових потреб супроводжується відмиранням деяких традиційних потреб (повністю або в основному). Так, фактично немає потреби в кінних жатках, гасових лампах, дерев'яних відрах та багатьох інших речах, споживання яких було характерним для суспільства протягом багатьох століть.

Таким чином, сукупні потреби зростають завдяки тому, що традиційні потреби розширюють свої межі за рахунок нових потреб, які згодом стають традиційними; у свою чергу нові потреби розширюють свої межі за рахунок потреб, що формуються, котрі через певний час стають новими потребами, що їх виробництво має реальну можливість задовольняти. Наука і технічний прогрес, а також розвинена культура людини створюють умови для зародження принципово нових потреб, які зростають швидше ніж відмирають деякі традиційні. Загалом сукупні потреби суспільства зростають. Такі основні складові механізму дії закону зростання потреб.

Отже, відповідно до закону зростання потреб відбувається стале і якісне зростання економічних потреб. Сфера потреб розширюється не тільки по вертикалі, але й по горизонталі: потреби вищого рівня виникають у все більшої кількості людей; у міру суспільного розвитку людина прагне одержувати блага більш високого рівня.

До специфічних особливостей дії закону зростаючих потреб належить його "незворотність": з тією чи іншою мірою інтенсивності за будь-якої ситуації потреби змінюються, як правило, в одному напрямку - у бік зростання. У розвитку потреб, як і в їх задоволенні, виключно велика роль належить виробництву. Проте слід пам'ятати, що поза потребами неможливе й саме виробництво. А забезпечення умов для безперервного розвитку потреб є рушійною силою розвитку суспільного виробництва. Цей взаємозв'язок можна виразити такою формулою [19]:

В_р = f(П_у),

де В_р - розвиток суспільного виробництва; П_у - створення умов для безперервного розвитку потреб.

Отже, рівень потреб суспільства є безмежним, а ресурси, для задоволення цих потреб - обмежені. Тому постає нагальне питання про ефективність суспільного виробництва та ефективне використання ресурсів.

3. Шляхи досягнення стану ефективного використання економічних ресурсів

3.1 Ефективність суспільної праці та розширення джерел багатства суспільства

Умовою соціально-економічного прогресу в будь-якому суспільстві є підвищення результативності витрат живої і уречевленої в засобах виробництва праці. Вивчення різних аспектів результатів, отриманих внаслідок використання суспільної праці, економічного механізму їх зростання є "наскрізною" проблемою економічної теорії.

Розглянемо економічну результативність уречевленої в засобах виробництва праці, що зумовлює технічне оновлення виробництва. На початкових етапах розвитку машинного виробництва вона узагальнено виражалась у показниках зростання продуктивності праці. Це відповідало основній тенденції індустріалізації - витісненню живої праці машинною технікою. Машини запроваджувались за умови, що вартість їх була нижчою, ніж вартість замінюваної робочої сили (заробітної плати робітників). У зв'язку з цим підвищення технічного і органічного складу виробництва закономірно призводило до того, що в розрахунку на одиницю продукції скорочувалась частка живої та відносно зростала частка уречевленої праці. При цьому загальна величина вартості продукту зменшувалась.

У другій половині XX ст. в індустріальне розвинених країнах виробництво досягло такого рівня, що частка витрат живої праці в загальній вартості маси продукції суттєво зменшилась, однак збільшилась частка використання уречевленої в засобах виробництва праці. Ця тенденція властива також господарству України за нормальних умов розвитку [18].

В економічній теорії та практиці розрізняють економічну і соціальну ефективність виробництва (рис. 3.1).



Рис. 3.1 Види ефективності виробництва [1, 117]

У найзагальнішій формі економічна ефективність суспільного виробництва визначається як співвідношення "результати - витрати" за формулою [1, 117]:

Ефективність виробництва = Результати / Витрати

Для визначення результатів застосування у виробництві суспільної праці важливого значення набув узагальнюючий показник ефективності використання всієї, яка застосовується у виробництві, праці - як живої, так і уречевленої, що повніше відбиває ступінь економічного прогресу. Цей показник розраховують як співвідношення результатів виробництва (ефекту) до загальних витрат суспільної праці на їх досягнення. Ефект на підприємстві в ринкових умовах господарювання вимірюється тим, що привласнює в процесі виробництва власник засобів виробництва, тобто вартістю додаткового продукту лі. Витратами живої та уречевленої праці виступають поточні витрати, що входять як елементи у вартісному вираженні в повну собівартість товарної продукції с + v (с - вартість засобів виробництва, v - заробітна плата). Отже, ефективність витрат суспільної праці на підприємстві розраховують за формулою [18]

E = m/(c + v)



Поряд із зіставленням витрат праці та отриманого результату на рівні підприємства доцільно розглядати їх зв'язок на галузевому, регіональному рівнях, а також на макрорівні в межах усього народного господарства. Так, ефективність витрат суспільної праці в народному господарстві в цілому - найбільш узагальнююче поняття, що враховує приріст усього новоствореного продукту або виробленого національного доходу (заробітної плати v і додаткового продукту лі). Цей показник розраховують за формулою [18]

E_в.п = (v + т)/(с + v)

Собівартість товарної продукції відображує загальні витрати суспільної праці на виготовлення продукції, що передбачається для ринкової пропозиції. Вона включає такі основні елементи: а) оплату праці всіх зайнятих у виробництві та підготовці продукції до продажу; б) амортизацію основних виробничих фондів; в) вартість спожитих у виробництві матеріальних ресурсів (сировина, матеріали, паливо, енергія). Тому залежно від урахованих у собівартості видів витраченої праці (живої чи уречевленої) можна встановити часткові показники ефективності її використання.

Ефективність витраченої живої праці показує продуктивність праці в цілому П_пр як виробництво чистої продукції П_ч на одного ... середньоспискового працівника Р [18]:

П_пр = П_ч/Р.

Ефективність застосування праці, уречевленої в засобах праці (основних виробничих фондах) і матеріальних ресурсах, розраховують так.

По-перше, обчислюють фондовіддачу Ф_в - відношення виробництва чистої продукції П_ч на одиницю витрат основних виробничих фондів у вартісному вираженні Ф [18]:



Ф_в = П_ч/Ф.

По-друге, визначають ефективність використання уречевленої праці, втіленої у матеріальних ресурсах, розраховуючи матеріалоємність М_с як відношення вартості спожитих матеріальних ресурсів М до вартості чистої продукції П_ч.

М_с = М/П_ч

Ці показники можуть зростати, зменшуватись або залишатися незмінними. Різні співвідношення їх значень відображують можливі варіанти ефективності суспільної праці.

Крім економічного ефекту від застосування суспільної праці, результатом чого є зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу, необхідно враховувати і соціальний ефект. Він полягає насамперед у тому, що витрати праці в галузях нематеріального виробництва сприяють підвищенню її результативності в матеріальному виробництві через всебічний розвиток особи, підвищення рівня знань і культури, зміцнення здоров'я, зростання вільного часу тощо. Так, розвиток науки забезпечує створення і застосування нової техніки і технології, одержання і використання нових джерел енергії, матеріалів, впровадження передових методів організації виробництва і праці. Витрати живої та уречевленої праці в закладах освіти сприяють введенню нової техніки у виробництво, поліпшенню організації його, підвищенню продуктивності праці. Витрати суспільної праці на охорону здоров'я сприяють зростанню продуктивності зайнятих у народному господарстві, зниженню втрат робочого часу через хворобу, підвищенню працездатності людей.

Розвиток сфери послуг, поліпшення постачання розширюють можливості для підвищення кваліфікації, виховання дітей і впливають на ефективність використання живої та уречевленої праці. На підвищення продуктивності суспільної праці впливають також матеріальні умови життя населення: комфортність житла, транспорт, повноцінний відпочинок. Отже, нематеріальне виробництво забезпечує при використанні в ньому живої та уречевленої праці соціальний ефект, який у багатьох випадках вимірюється не лише кількісно, а й якісно за рівнем соціального прогресу і суспільної свідомості. Це, в свою чергу, викликає вторинний економічний ефект, який впливає на економічний результат суспільної праці. Відображення економічного і соціального ефекту у величині національного доходу та його динаміці може не збігатися в часі. Наприклад, витрати праці на освіту, поліпшення житлових умов впливають на підвищення продуктивності праці через певний проміжок часу [18].

Оскільки ресурси праці в кожний певний момент обмежені, можуть виникати суперечності між соціальними і економічними критеріями ефективності праці. Відсутність раціональних способів вирішення їх може призвести до різних негативних явищ, наприклад до прийняття технічних рішень, що не враховують екологічні умови та техніку безпеки і охорони праці. Соціальні вимоги до застосування живої та уречевленої праці мають бути пріоритетними.

Подальше підвищення ефективності суспільної праці залежить від удосконалення речових факторів виробництва як об'єктів її втілення. Чи означає це зниження ролі людини і живої праці у всьому виробничому процесі?

Сучасна науково-технічна і технологічна революція кардинально змінює становище людини у виробництві. Вона перестає виконувати роль простого доповнення машинних систем і вже, як правило, безпосередньо не впливає на процес обробки сировини. Людина регулює технологічний процес, контролює та управляє ним. Працівник несе відповідальність за виробничий стан і можливості використання електронних систем (роботокомплексів, обробних центрів, інформації систем управління). Від цього значення якості його живої праці не тільки не зменшується, а, навпаки, незмірно зростає. Ця тенденція, безперечно, збережеться і в майбутньому як джерело розширення багатства суспільства.

Революційний характер машинної індустрії породив дію загального закону переміни праці. Корінні зміни в розподілі праці, властиві переворотам у машинній техніці і технології, зумовлюють необхідність систематичного переміщення працівників з однієї галузі і виду виробництва в іншу, зміну трудових функцій.

У сучасних умовах дія закону переміни праці значно посилилася внаслідок технологічної революції, за умов якої недоцільна вузька спеціалізація працівників. У зв'язку з цим у навчальних закладах майбутні робітники одержують загальнотехнічні знання, інженери і техніки - загальнонаукову підготовку, яка дає змогу оволодівати більш вузькими спеціальностями.

Широкий профіль підготовки необхідний робітникам для забезпечення безперебійного функціонування складного автоматичного устаткування.

Посилюється необхідність поглиблювати і розширювати загальнонаукову підготовку інженерних працівників. Відомо, що науково-технічна революція найшвидше розвивається в ділянках стикування різних наук (біології, хімії, фізики, кібернетики тощо). У взаємодії цих наук криються величезні можливості різкого зростання ефективності витрат суспільної праці. Крім того, відбувається прискорене оновлення науково-технічних знань, у зв'язку з чим потрібні спеціалісти, які здатні творчо використовувати науковий потенціал у різних галузях [18].

Для використання у виробництві досягнень науково-технічної революції у багатьох випадках стає необхідною, як мінімум, середньотехнічна, а все частіше і вища освіта. Такі зміни у виробничому процесі ведуть до суттєвих змін у структурі витрат суспільної праці, до інтелектуалізації її.

Зростаючий динамізм технічних і технологічних нововведень у виробництві передбачає створення системи безперервної освіти кадрів. Кожний кваліфікований працівник повинен регулярно поповнювати і оновлювати професійні знання у своїй сфері діяльності з урахуванням найновіших досягнень науки і техніки. Цій меті має бути підпорядковане навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, на факультетах і курсах підвищення кваліфікації, а також безпосередньо за місцем роботи.

Прогресивні базові нововведення - це раціоналізація діючого виробництва на основі ресурсозбереження, підвищення його технологічної культури, ліквідація соціальне непривабливих робочих місць. Нові технології, передусім електронізація, комплексна автоматизація, інформатика, біотехнологія, дають змогу здійснити революційний переворот у виробничих силах суспільства, в умовах праці і побуту, в способі життя [18].

Електронізація виробництва створює технологічні передумови для швидкого оновлення продукції з найменшими витратами праці, наближення її якісних характеристик до запитів споживача.

Інформатизація суспільства відкриває можливості для переміщення робочих місць мільйонів людей з централізованих підприємств і організацій у територіальне розмежовані дільниці. Використовуючи персональні комп'ютери, багато категорій працівників матимуть можливість працювати навіть у своєму помешканні. Суттєво скоротяться втрати робочого часу, зменшиться навантаження на транспорт. Інформатизація супроводжується також підвищенням рівня автоматизації домашньої роботи.

Оскільки в сучасних умовах зростає роль праці в економіці, посилюється тенденція до гуманізації виробництва. Вона означає необхідність постійно поліпшувати умови праці та безпеку її, зміцнювати здоров'я робітників і службовців, створювати сприятливий соціально-психологічний клімат у виробничому колективі.

Корисно широко запроваджувати досягнення ергономіки - наукової дисципліни, яка комплексно вивчає людину (групу людей) і конкретні умови її трудової діяльності. Ергономіка знаходить шляхи і методи для того, щоб пристосувати виробниче середовище до особливостей і можливостей організму людини. Водночас вона полегшує і пристосовує працю до умов сучасної технології, яка швидко змінюється, оптимізує (поліпшує) всі компоненти системи "людина-техніка - виробниче середовище". При цьому враховується, як діють на фізіологію і психіку людини фізичні умови праці (температура, освітлення, вібрація, вентиляція, шум тощо) і як впливає режим робочого часу на біологічні ритми організму. Ергономіка аналізує темп, складність, нормування і зміст індивідуальної та групової трудової діяльності, вивчає характер і особливості устаткування, організацію робочого місця і системи контролю за працею, В результаті продуктивність праці зростає, а здоров'я людей поліпшується. Підвищення продуктивності праці приводить до суттєвих змін у зайнятості робочої сили [18].

У цілому розглянуті резерви збільшення обсягів застосовуваної суспільної праці визначають великі можливості розширення джерел суспільного багатства.