Інтелектуальний капітал у суспільному відтворенні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана"

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук

Інтелектуальний капітал у суспільному відтворенні

Шкурупій О.В.

Спеціальність 08.00.01 - Економічна теорія та історія економічної думки

Київ 2009

Вступ

Актуальність теми. Сучасний світовий розвиток змістовно характеризують тенденції становлення постіндустріального суспільства, які виявляються у процесах глобалізації економічного буття. В умовах соціально-економічних трансформацій мега-, макро- та мікрорівня ключовими та безпосередніми елементами продуктивних сил стають інформація, знання, креативність, що у своїй цілісності та синергії формують інтелектуальний капітал, надаючи йому ознаки домінуючого фактора виробництва.

Для України необхідність цілеспрямованої регуляторної стратегії у сфері суспільного відтворення інтелектуального капіталу не потребує особливої аргументації, оскільки нагальною потребою, а не проблемою вибору є інтелектуально-інноваційний тип суспільного відтворення, який, власне, і здатний забезпечити сталий розвиток і конкурентоспроможність національної економіки.

Процеси інституціоналізації суспільного інтелектуального капіталу за змістом не ідентичні процесам тотальної капіталізації інтелектуальної сфери діяльності, підґрунтям якої є ідеологія переходу до ринкової економіки. У цьому аспекті проблеми трансформації економіки мають сприйматися не тільки та й не стільки як проблеми становлення ринку інтелектуального капіталу і регулювання цього процесу державою, а більш широко - з позицій постіндустріальних перспектив національної економічної системи.

Висвітленню змісту постіндустріальних трансформаційних процесів і розробці проблем, пов'язаних із сутністю людського та інтелектуального капіталу, присвячені дослідження багатьох зарубіжних науковців. Серед них слід відзначити таких, як Д. Белл, Г. Беккер, Е. Брукінг, П. Бурдьйо, А. Гапоненко, Дж. Гелбрейт, В. Гойло, О. Добринін, С. Дятлов, Л. Едвінссон, В. Іноземцев, Р. Капелюшников, М. Кастельс, С. Клімов, О. Корицький, Р. Кроуфорд, Б. Леонтьєв, Й. Масуда, Й. Малхотра, І. Нонака, Т. Орлова, Д. Рисмен, Т. Сакайя, Т. Стюарт, Х. Такеучи, О. Тоффлер, Л. Туроу, Р. Флорида, Ф. Фукуяма, Дж. Ходжсон, К. Циренова, Т. Шульц та ін.

Не залишає поза увагою зазначену проблематику вітчизняна наука. Цілісному дослідженню проблем інтелектуального капіталу, обґрунтуванню інтелектуально-інноваційних моделей розвитку, науковому вивченню специфіки постіндустріальних змін, присвячені широко відомі праці таких науковців, як Г. Андрощук, Л. Безчасний, Ю. Бажал, В. Базилевич, О. Бєляєв, О. Бутнік-Сіверський, В. Врублевський, А. Гальчинський, В. Геєць, О. Головінов, А. Гриценко, Б. Данилишин, М. Дробноход, Ю. Зайцев, В. Кушерець, В. Куценко, В. Лагутін, І. Малий, С. Мочерний, Б. Панасюк, Є. Панченко, Ю. Пахомов, М. Пашута, В. Савчук, В. Семиноженко, О. Скаленко, Л. Федулова, А. Чухно, О. Шевчук, В. Якубенко та ін.

Однак, зважаючи на всеохоплюючий характер сучасних системних перетворень, не варто розраховувати на повне та остаточне вирішення зазначених проблем. Найбільш актуальними є дослідження процесів формування інтелектуального капіталу та його відтворення, розвитку інтелектуального виробництва, інституціонального опосередкування відтворення інтелектуального капіталу, ролі інтелектуальної власності, стратегічних параметрів інтелектуально-інноваційного розвитку національної економіки, інтелектуального потенціалу конкурентоспроможності національної економіки в умовах поглиблення глобалізації тощо. Саме цим зумовлені вибір теми дисертаційної роботи, обґрунтування її мети і завдань, логіка та структура.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Викладені у дисертації положення, висновки та рекомендації розроблялися відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри політичної економії обліково-економічних факультетів ДВНЗ "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана", а саме:

- за темою: "Закономірності і особливості становлення нової економічної системи в Україні" (номер державної реєстрації 0101V002949); особистий внесок автора у розробку цієї теми полягає у дослідженні процесів формування інтелектуального капіталу та його відтворення в умовах становлення нової економічної системи в України (Розділ 4. "Інституційні засади та соціальні орієнтири інтелектуально-інноваційного розвитку національної економіки" та підрозділи 4.1. "Стан і стратегічні параметри інтелектуально-інноваційного розвитку національної економіки"; 4.2. "Інституційне забезпечення інноваційного типу економічного відтворення"; 4.3. "Соціальна спрямованість та інституційна організація відтворювального циклу "освіта - наука - виробництво");

- за темою: "Сучасне постіндустріальне суспільство та шляхи його формування в Україні" (номер державної реєстрації 0107V001332); особистий внесок автора у розробку цієї теми полягає у дослідженні особливостей відтворення інтелектуального капіталу в умовах розбудови постіндустріального суспільства (Розділ 5. "Суспільний інтелектуальний капітал у глобалізаційному вимірі" та підрозділи 5.1. "Інтернаціоналізація та глобалізація інтелектуального капіталу в контексті постіндустріальної парадигми", 5.2. "Інтелектуальна складова конкурентоспроможності національної економіки в умовах глобалізації").

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є наукове обґрунтування сутності, місця і ролі інтелектуального капіталу у суспільному відтворенні, особливостей його інституціоналізації у трансформаційних умовах.

Відповідно до мети дослідження у роботі вирішувалися такі завдання:

узагальнити та систематизувати методологічні підходи до визначення змісту інтелектуального капіталу та його ролі у суспільному відтворенні;

обґрунтувати можливості та межі розгляду інтелектуального капіталу як факторного ресурсу, а інтелектуальної ренти - як факторного доходу у контексті постіндустріальної парадигми;

здійснити аналіз системного причинно-наслідкового зв'язку між інтелектуальним капіталом і інтелектуальною власністю, людським та інтелектуальним капіталом, між індивідуальним і суспільним інтелектуальним капіталом;

дослідити принципи та специфіку відтворення інтелектуального капіталу на мікрорівні та макрорівні;

визначити функціональну роль інтелектуального капіталу у факторному та інституційному забезпеченні інтелектуально-інноваційного типу економічного відтворення;

висвітлити тенденції і форми прояву процесу глобалізації інтелектуального капіталу.

Об'єктом дослідження є сфера функціонування інтелектуального капіталу в умовах постіндустріальних перетворень.

Предметом дослідження є особливості процесу відтворення інтелектуального капіталу у період системних трансформацій національної економіки.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові методи теорії пізнання (особливо історико-логічний і системний підходи до аналізу структури та генезису інтелектуального капіталу - розділи 1, 2, 3) і методи, специфіковані відповідно до потреб аналізу інтелектуального капіталу. Широко застосований міждисциплінарний підхід до вивчення категоріального апарату предмета дослідження (інтелект, інтелектуальна діяльність, інтелектуальний капітал тощо - розділи 1, 2, 3). Для розв'язання поставлених у дисертаційній роботі завдань використовувалися методи експертних оцінок і загальноприйняті статистичні методи (з метою з'ясування сучасного стану та перспектив зростання ролі інтелектуального капіталу у національній економіці - розділи 4, 5). Застосовувалися також порівняльний метод (для зіставлення та оцінки інтелектуальної складової конкурентоспроможності національної економіки - розділ 5), графічний і метод моделювання (для побудови моделі інтелектуально-інноваційного розвитку в Україні - розділи 1, 3, 4).

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативні акти вищих державних органів України, офіційні дані Державного комітету статистики України, Міністерства праці та соціального захисту України, Міністерства освіти і науки України, Державного департаменту інтелектуальної власності, офіційні публікації міжнародних організацій, експертні оцінки рейтингових агентств, офіційні матеріали Світового банку, Всесвітньої організації інтелектуальної власності, монографічна література, статті зарубіжних і вітчизняних науковців у періодичних виданнях, матеріали міжнародних, всеукраїнських науково-практичних конференцій, електронні ресурси мережі Інтернет тощо.

Наукова новизна одержаних результатів, що виносяться на захист, полягає у наступному:

Вперше:

- обґрунтовані методологічні підходи до визначення специфіки постіндустріальної парадигми у термінах "інформаційна економіка", "економіка знань", "креативна економіка". Зважаючи на те, що інтелект як процесуальну цілісність формує і визначає тріада: інформація - знання - креативність, які одночасно й у наведеній послідовності є відповідними стадіями відтворювального інноваційного циклу: потік > запас > потік (селективне засвоєння потоку інформації, її "осідання" у запас знання, креативне перетворення на потік нового знання), то не тільки термінологічно, а й історично, і логічно "економіка, заснована на інформації" має розглядатися як вихідна, більш поверхова характеристика "економіки, заснованої на знаннях"; остання покладається у підґрунтя визначення феномена "креативної економіки", а у своїй цілісності всі три терміни охоплюються поняттям "інтелектуальна економіка" - у тому її значенні, що факторною домінантою постіндустріального розвитку стає інтелектуальний капітал;

доведено, що концептуально у межах сприйнятих традицій теорії факторів виробництва можливості відокремлення та виведення "п'ятого економічного фактора" - інтелектуального капіталу - з "четвертого" (підприємницьких здібностей) слід розглядати у загальному контексті еволюції економічних систем та історичного процесу зміни домінуючої ролі економічних факторів у суспільному відтворенні. На рівні рефлексії інтелектуальної діяльності її потенціал утворює "кантіанська пара" - відособлені та детерміновані один одним розсудливість (підприємницький глузд) і розум. Якщо діяльність першого спричиняє інновації "удосконалення" та є субстанціональною основою "четвертого фактора" - потенціалу підприємницьких здібностей, то саме розумова діяльність спрямована на інновації принципово нового типу, що, власне, і відособлює інтелектуальний капітал у "п'ятий економічний фактор". Логіка тут корелюється з історією: на висхідній стадії індустріального капіталізму фізичний капітал "оволодіває" природним і особистим факторами, на стадії розвинутого індустріального суспільства людський капітал у підприємницькій формі вже є домінуючим по відношенню до фізичного, а при переході до постіндустріальних моделей "вклад" підприємницької складової людського капіталу все більше починає поступатися власне інтелектуальному капіталу.

Удосконалено:

- методологічний інструментарій аналізу взаємозв'язку категорій "людський капітал" і "інтелектуальний капітал". Їх співвідношення має антиномічний характер. Якщо на мікрорівні (індивід) людський капітал природно розглядається як загальне по відношенню до інтелектуального, то вже на мікрорівні організації така однозначність відсутня, а при переході на макрорівень аналізу суспільного інтелектуального капіталу постіндустріально орієнтованих країн його нагромаджений (минулим і сучасним) потенціал завдяки значно ширшим можливостям інтенсифікації розширеного відтворення завжди перевищує наявний сукупний людський капітал;

теоретичні засади щодо визначення суспільного інтелектуального капіталу, який генетично пов'язаний із інститутами суспільної та інтелектуальної власності, "утримуючи" у собі їх ознаки. В умовах "накладання" цих різних за критеріями системоутворення форм власності спрацьовує синергетичний ефект, що забезпечує безпосередньо чи опосередковано суспільний характер привласнення інтелектуального капіталу;

теоретико-методологічні підходи до визначення сутності інвестицій в інтелектуальний капітал людини. Їх специфіка полягає у тому, що розвиток творчих (креативних) здібностей індивіда відбувається на основі механізму опосередкованого інвестування. Інвестиції здійснюються у людину як носія інтелектуального капіталу насамперед шляхом капіталовкладень у людський капітал (через канали освіти й інформації, досвіду та ін.). Таким чином, позитивний ефект у вигляді підвищення продуктивності людини творчої праці може бути лише наслідком прирощення інвестицій у людський капітал носія, результатом інвестиційного посередництва в освіту, охорону здоров'я, мобільність, доступ до інформації та ін.

Набули подальшого розвитку:

обґрунтування об'єктивних можливостей існування і привласнення специфікованого факторного доходу на інтелектуальний капітал - інтелектуальної ренти. Вона безпосередньо не пов'язана з підприємницькою діяльністю та являє собою надлишок між тим, що суб'єкт інтелектуальної власності реально отримує за шкалою його цінностей, і тією платою, яка необхідна для того, щоб привернути та утримати його у межах наявного економічного процесу;

- аналіз відносин інтелектуальної власності на категоріальному та інституціональному рівнях. Оскільки інтелект не може ставитися в один ряд з іншими об'єктами власності, категорія інтелектуальної власності містить у собі протиріччя у самому предметі. Водночас інтелектуальна власність отримує можливості інституціоналізації лише за умов забезпечення її захисту, що знову ж таки "виводить" множину інтелектуальних продуктів, які об'єктивно не можуть бути захищені, за рамки відносин інтелектуальної власності. У сучасній практиці таке "двоєдине" протиріччя вирішується, одночасно за рахунок введення інновацій у сферу захисту інтелектуальних об'єктів і паралельно віднесенням частини з них до категорії суспільних благ;

теоретичні підходи до відображення дії механізмів відтворення та процесів руху вартості з урахуванням елементу "ідея" (І). На основі Марксової формули капіталу та його кругообігу виділені: (1) стадія формування підприємством активної частини інтелектуального капіталу; (2) стадія продукування ідей; (3) стадія втілення ідей у споживній вартості товарів; (4) стадія втілення ідей у ринковій вартості товарів.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретична та прикладна цінність одержаних наукових результатів полягає у подальшому розвитку теорії інтелектуального капіталу, розширенні системи наукових поглядів на інтелектуально-інноваційний тип відтворення та у поглибленні концептуальних підходів до визначення сутності постіндустріального суспільства.

Висновки, отримані за результатами дослідження, і запропоновані рекомендації можуть використовуватися у науково-дослідній роботі як основа для подальшого вивчення концептуальних засад щодо нагромадження та використання інтелектуального капіталу, відмінностей сучасного типу відтворення, становлення постіндустріального суспільства. Пропозиції та рекомендації, сформульовані у дисертаційній роботі, можуть стати базою для визначенні цілей, принципів, інструментів системної економічної політики, яка б виходила із пріоритетності завдань інтелектуально-інноваційного розвитку національної економіки.

Наукові розробки та практичні рекомендації дослідження були використані Міністерством економіки України при підготовці проекту міжнародної програми інноваційного розвитку країн СНД (довідка від 25.02.2009 р.), Головним управлінням економіки Полтавської обласної державної адміністрації для реалізації основних положень розвитку економіки області у Програмі соціально-економічного розвитку області на 2009 р. (довідка № 1876 від 05.12.2008 р.), Полтавським державним центром науково-технічної і економічної інформації (довідка № 106 від 19.02.2009 р.), ТОВ "Завод газорозрядних ламп" (довідка № 164 від 17.02.2009 р.),

Окремі положення і висновки дисертаційної роботи використовуються у процесі викладання дисциплін "Політична економія" та "Трансформаційна економіка і економічна політика держави" у ДВНЗ "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана" (довідка від 10.02.2009 р.), а також при викладанні дисциплін "Політична економія" та "Мікроекономіка" у Полтавському університеті споживчої кооперації України (довідка № 1627 від 17.12.2008 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійно виконаною працею, у якій викладено авторський підхід до дослідження інтелектуального капіталу у суспільному відтворенні. Наукові положення, висновки та рекомендації, що містяться у дисертації та виносяться на захист, одержані автором особисто. Обсяг особистого внеску у працях, які написані у співавторстві, зазначений окремо у списку опублікованих праць. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, у дисертаційній роботі використані лише ті ідеї та положення, які отримані автором особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційної роботи доповідалися та обговорювалися на 15 конференціях: ІІ всеукраїнській науковій конференції "Проблеми управління якістю" (м. Київ, березень 2004 р.), Міжнародній науково-практичній конференції "Проблеми Європейської та євроатлантичної інтеграції України: освітній вимір" (м. Полтава, червень 2004 р.), ХХІХ міжвузівській науково-методичній конференції "Проблеми підготовки фахівців без відриву від виробництва в умовах формування вищої освіти" (м. Полтава, травень 2004 р.), ІІ міжнародній науково-методичній конференції "Методологія та практика менеджменту на порозі ХХІ століття: загальнодержавні, галузеві та регіональні аспекти" (м. Полтава, травень 2004 р.), Міжнародній науково-практичній конференції "Сучасні проблеми економічного зростання національних економік. Державний, національний та галузевий аспекти в умовах глобалізації и модернізації" (м. Караганда, жовтень 2004 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Соціально-економічні трансформації в епоху глобалізації" (м. Полтава, травень 2005 р.), ХХХ міжвузівській науково-методичній конференції "Модернізація змісту і технологій підготовки фахівців: проблеми і завдання вищих навчальних закладів щодо входження в європейський освітній простір" (м. Полтава, березень 2005 р.), Міжнародній науковій конференції професорсько-викладацького складу співробітників і аспірантів кооперативних вузів країн СНД, присвяченій 175-річчю споживчої кооперації Росії за результатами науково-дослідної роботи у 2005 р. (м. Москва, лютий 2006 р.), ХХХІ міжнародній науково-методичній конференції, присвяченій 45-й річниці університету "Гармонізація вищої освіти України в умовах європейської інтеграції" (м. Полтава, березень 2006 р.), І міжнародній науково-практичній конференції "Наука і технології: крок у майбутнє - 2006", (м. Бєлгород, березень 2006 р.), ІІІ міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 45-й річниці Полтавського університету споживчої кооперації України "Методологія та практика менеджменту на порозі ХХІ століття: загальнодержавні, галузеві та регіональні аспекти" (м. Полтава, травень 2006 р.), конференції "Споживча кооперація України: історія, сучасність, перспективи" (м. Львів, жовтень 2006 р.), Міжнародній науково-практичній конференції "Економічна безпека України: проблеми теорії та практики в умовах демократичної трансформації форм влади" (м. Полтава, квітень 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції "Теорія і практика сучасної економіки" (м. Черкаси, вересень 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції "Господарський механізм: сутність, структура, подальше вдосконалення на сучасному етапі" (м. Полтава, квітень 2008 р.).

Публікації. За результатами дисертаційної роботи опубліковано 39 наукових праць загальним обсягом 32,5 друк. арк. (з яких автору належить 31,3 друк. арк.), у тому числі одноосібна монографія "Інтелектуальний капітал у трансформаційній економіці" (16,3 друк. арк.), 25 статей у наукових фахових виданнях обсягом 13,3 друк. арк. (з яких автору належить 12,6 друк. арк.), тез 13-ти доповідей на конференціях обсягом 2,9 друк. арк. (з яких автору належить 2,4 друк. арк.)

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, 5-ти розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Зміст дисертації викладено на 365-ти сторінках основного тексту, містить 14 таблиць на 7-ми сторінках і 26 рисунків на 12-ти сторінках. Список використаних джерел містить 347 найменувань і займає 35 сторінок. У дисертаційній роботі 5 додатків на 8-ми сторінках.

1. Основний зміст дисертаційної роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об'єкт, предмет дослідження, визначено методологічну базу, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У розділі 1 "Методологічні основи дослідження інтелектуального капіталу" висвітлюються методологічні підходи до визначення інтелектуального капіталу. У рамках і за логікою категоріального ряду "людський капітал" - "інтелектуальний капітал" - "соціальний капітал" автором визначен категоріальний апарат людського та інтелектуального капіталу, їх взаємозв'язок та похідні категорії, місце соціального капіталу в системі "людина - інтелект - соціум".

Формування наукових уявлень про сутність інтелектуального капіталу започатковано вченням про людський капітал. Тому багато концептуальних положень для обох теорій є спільними.

Узагальнення наукових підходів - тих, що передували появі теорії людського капіталу, тих, що розвивалися комплементарно, доповнюючи і збагачуючи один одного, а також тих, що виникли одночасно з нею, але формувались паралельно і незалежно, - показує багатовекторність економічних досліджень, пов'язаних із людиною. Сучасне уявлення про зміст теорії людського капіталу віддзеркалює передусім ідеї класичної політичної економії А. Сміта, марксистське вчення з проблем трансформації робочої сили, неокласичну методологію, положення інституціональної теорії.

Теоретико-методологічний аналіз, здійснений автором, дозволив визначити можливості та межі розгляду інтелектуального капіталу як факторного ресурсу. Якщо в класичної політичної економії людський капітал зводиться до одного з елементів продуктивного капіталу, а людина - до "людини економічної", яка діє за принципами раціональної поведінки, то у марксистській політекономії людський капітал розглядається як "змінний" елемент продуктивного капіталу ("капітал-функція"), але його функціонування, включене у суспільне відтворення, детерміновано соціально-економічними відносинами ("капітал-власність"). Так само пов'язані між собою та заперечують один одного інші методологічні підходи до визначення людського капіталу: класичну політекономію та неокласику поєднує методологічний принцип індивідуалістичної раціональної поведінки, а марксистську політекономію та інституціоналізм, навпаки, соціальна детермінація. У свою чергу, неокласичні та інституціональні погляди на природу людського капіталу, розходячись за вказаним критерієм, сходяться між собою у його трактуванні як домінуючого фактора суспільного відтворення.

Наукові пошуки у рамках теорії людського капіталу не є завершеними. У сучасних публікаціях дискусію викликають як певні положення теорії людського капіталу, так і коректність самого терміна. Обмеженість підходу, який фактично зводить людину у сучасній економіці до трудового ресурсу, пов'язана з тим, що поза межами аналізу лишається те, що "homo economicus" відіграє багато якісно різних ролей, кожна з яких суттєво змінюється в історичній перспективі, а саме: люди є суб'єктами діяльності, суб'єктами економічних відносин, представниками різних соціальних груп, творцями інститутів, а також громадянами, особистостями з культурою і мораллю, котрі діють в особливому національному, історичному та культурному середовищі.

За всіх можливостей розширення обсягу поняття людського капіталу у центрі уваги завжди перебуває його зв'язок з інтелектуальним капіталом. За логікою визначення зміст інтелектуального капіталу формує зміст поняття інтелекту.

Інтелект можна розглядати одночасно і як явище, і як процес. Як явище, інтелект - це здатність самостійного продуктивного мислення людини, основою якої є попередньо нагромаджені знання. Проте природа інтелекту є такою, що формою його існування є тільки рух.

Автором відзначається, що структурно інтелект як процесуальна цілісність може бути розкладений на такі функціональні стадії: (1) селективне нагромадження та засвоєння потоку інформації; (2) перетворення її у запас знання; (3) креативне продукування нового знання та перетворення його на потік інформації.

Інформація у певних контекстах, зокрема, коли мова йде про цільове використання новітніх корисних відомостей, визначається як знання. Проте, коли йдеться про з'ясування сутності інформації і знань, ці категорії не можуть сприйматися як тотожні. Так само не є аналогами поняття "знання" і "креативність": знання є продуктом екстенсивної "роботи інтелекту", новітні знання - результатом інтенсивної творчої діяльності суб'єкта.

У рамках теоретико-економічного аналізу в роботі сформульовано визначення інтелектуального капіталу, який на індивідуальному рівні можна розглядати як нагромаджений людиною і сформований на основі інвестицій у людину запас інформації, знань, творчих здібностей, який за умов включення у потік суспільного відтворення зумовлює створення інтелектуального продукту, що сприяє інноваційним перетворенням на макро- і мікрорівні та забезпечує його власникові факторний дохід.

Автором виявлено, що категоріально "інтелектуальний капітал індивіда" та "інтелектуальний капітал організації" мають особливості структуроутворення, незважаючи на те, що загальним джерелом їх формування є одні й ті ж самі факторні складові (внутрішні ресурси) - інформація, знання, креативність. Стосовно індивіда структуроутворюючий категоріальний ряд має бути таким: інформаційний капітал > капітал знань > креативний капітал > інтелектуальний капітал > людський капітал. Інтелектуальний капітал організації фактично складається з двох елементів: людського капіталу (відповідно до відзначеної структури) та сукупності інтелектуальних продуктів, що функціонують як об'єкти інтелектуальної власності та можуть бути визначені як нематеріальні активи (до їх складу, зокрема, входить і інформаційний капітал).

Можливість освоєння, нагромадження і використання інформації та знань, джерелом яких є інтелектуальна (творча, креативна) діяльність людини, набуває ключової ролі у суспільному відтворенні. За деякими оцінками, у сучасній економіці людський капітал формує 64 % загального обсягу багатства (решта припадає на фізичний капітал - 16 % і природний - 20 %); у найбільш економічно розвинутих країнах, наприклад, у Японії та Німеччині, частка людського капіталу у створенні національного багатства сягає 80 %.

Автором обґрунтовується, що співвідношення категорій "людський капітал" та "інтелектуальний капітал" змінюється з переходом від мікро- до макрорівня аналізу. Якщо на рівні індивіда людський капітал природно розглядається як загальне по відношенню до інтелектуального капіталу, який сприймається як особливе, то стосовно організації ця підпорядкованість змінюється на протилежну: інтелектуальний капітал підприємства структурно утворюється шляхом включення до його складу людського капіталу. На макрорівні (насамперед постіндустріально орієнтованих країн) нагромаджений суспільний інтелектуальний капітал унаслідок значно ширших можливостей інтенсифікації його розширеного відтворення завжди своїм потенціалом перевищує наявний суспільний людській капітал.

Поряд з аналізом взаємозв'язку людського та інтелектуального капіталу в сучасній економічній теорії і соціології значна увага приділяється дослідженням, які пов'язані з соціальним капіталом. Традиційно соціальний капітал визначається через характеристики соціального життя - мережі, норми, довіру, - які спонукають учасників до більш ефективної спільної дії з метою досягнення загальних цілей. При цьому слід виділити чотири основних підходи у дослідженнях соціального капіталу: (1) в аспекті аналізу соціуму, (2) в аспекті аналізу мережі відносин і зв'язків, (3) згідно з інституціональним і (4) синергетичним підходами.

Згідно з підходом, у межах якого розглядається соціум, досліджуються можливості спільноти щодо генерації соціального капіталу і з'ясовуються позитивні та негативні екстерналії. Відповідно до підходу мережі головна увага надається дослідженню вертикальних і горизонтальних зв'язків між людьми, відносинами, які складаються всередині певної спільноти, зокрема всередині фірми. Метою інституціонального підходу є з'ясування впливу формальних і неформальних інститутів на нагромадження соціального капіталу у певних групах. У межах цього підходу констатується, що ефективність діяльності фірм, їх фінансова результативність значно залежать від злагодженості, взаємодії, партнерства при вирішенні соціальних проблем. Підкреслюється також роль держави, яка полягає у підтримці працездатності інститутів, діяльність яких сприяє добробуту суспільства в цілому. Безпосередній вплив на рівень нагромадженого суспільством соціального капіталу мають межі поділу суспільства за певними ознаками (національними, релігійними тощо), розвиненість інститутів урегулювання конфліктів, місце середнього класу у системі стратифікації суспільства.

На думку представників синергетичного підходу, держава не тільки створює суспільні блага, а й сприяє тривалому альянсу між різними класами та групами. За їх висновками, для забезпечення стійкого розвитку економіки необхідним є партнерство бізнесу, суспільства та держави.

Спираючись на зазначені дослідження, автор акцентує на тому, що соціальний капітал як форма загального має багато спільного з людським і інтелектуальним капіталом, не втрачаючи при цьому своєї специфічності. Насамперед соціальний капітал є продуктом організованої взаємодії і не може мати іншої форми прояву. На відміну від людського та інтелектуального капіталу, його носієм, унаслідок своєї суспільної природи, не може бути окрема людина. Крім цього, соціальний капітал є суспільним благом. Він не може перебувати у приватній власності, оскільки, згідно зі своєю природою, є елементом функціонування соціально організованої суспільної системи. Не будучи власністю окремої фірми, соціальний капітал, однак, входить у структуру її активів; використовуючись принагідно як суспільне благо кожним суб'єктом, він водночас не може бути відчужений від людей, які володіють указаним капіталом.

У розділі 2 "Інтелектуальна власність у інституціональному опосередкуванні відтворення інтелектуального капіталу" розглядається інституціональний зміст відносин інтелектуальної власності, її місце і роль у відтворенні інтелектуального капіталу, потенціал регуляторних інституцій у сфері інтелектуальної власності.

Інститут інтелектуальної власності забезпечує регуляторні функції щодо відносин володіння, користування та розпорядження продуктами інтелектуальної діяльності. Фізичне володіння об'єктом інтелектуальної власності може можливе лише по відношенню до матеріального носія інтелектуального продукту. Користування людини інтелектуальним продуктом означає духовне сприйняття, а отже, відображає процес розвитку здібностей індивіда. Користування у розумінні "введення об'єкта інтелектуальної власності у господарський обіг" означає здобування способом експлуатації їх матеріальних носіїв корисних властивостей інтелектуальних продуктів. Правомочність розпорядження може розглядатися як елемент, що міститься у правомочності використання.

Якщо виходити з інституціонального трактування інтелектуальної власності й у тому ж інституціональному контексті розглядати сутність інтелектуального капіталу, то економічна сфера, де обертаються знання, може бути представлена як двосегментна конструкція, яка передбачає наявність (а) дискурсивного економічного простору та (б) ринкового. Хоча внаслідок тісної функціональної взаємодії їх відокремлення є певною мірою умовним, зростаюча значимість дискурсивної сфери економічної діяльності потребує спеціального аналізу.

Дискурсивний сегмент економічної діяльності, на думку автора, може бути передусім представлений простором, у якому здійснюється живий обмін діяльністю як форма та засіб виробництва знань. У дискурсивному сегменті економічної сфери еквівалентний обмін, властивий ринковим відносинам, відсутній. Прикладом може слугувати рух знань у межах крупного суб'єкта господарської діяльності. Такі знання є доступними всім працівникам відповідно до їх компетенції, структурним підрозділам і підприємствам, які організаційно входять до складу корпорації, тобто наявні ознаки змішаного (клубного) блага, для якого, порівняно із суспільним, не виконується умова невиключеності.

Корпоративні знання, на відміну від традиційних ресурсів (землі, праці, капіталу), є суто внутрішнім ресурсом корпорації, який формується на основі постійнодіючого механізму міжсуб'єктних відносин, що активується при взаємодії співробітників, і внаслідок цього забезпечується неперервний процес відтворення знань. Саме дія зазначеного механізму є однією з найважливіших форм нагромадження інтелектуального капталу на рівні господарюючих суб'єктів. За його допомогою спочатку неявне знання переходить у стан явного (тобто індивідуальний ресурс знань працівників, який перебуває у потенціалі по відношенню до потреб фірми, реалізується повніше), а далі слідує зворотний процес - збагачені й прирощені явні знання (спільно отриманий результат міжособистісної взаємодії суб'єктів трудових відносин) перетворюються на неявні.

У роботі стверджується, що у цілому такий відтворювальний процес може бути представлений, як потік знань, що рухається по спіралі, і завдяки цьому безперервному процесу переливу знань зі стану індивідуальних у стан колективних і суспільних, і навпаки, відбувається також рух інтелектуальної власності й інтелектуального капіталу - обопільно спрямовані переходи між одиничним, особливим і загальним.

Автором розкривається внутрішня суперечність, притаманна інтелектуальній власності, що проявляється на категоріальному та інституціональному рівнях і під впливом постіндустріальних тенденцій стає все більш явною. В аспекті теоретичного аналізу і з погляду логіки твердження про неможливість відмежування інтелекту у кінцевому підсумку підводить до висновку про неможливість його відчуження і на цій основі про обмеження можливостей сфери дії інституту інтелектуальної власності. Практика ж, навпаки, іде шляхом розширення переліку об'єктів інтелектуальної власності, але при цьому завуальовується критерій породження таких благ інтелектом, оскільки провідне значення набуває інший критерій, яким є можливість захисту виключних прав на продукт інтелекту.

Автором доведено, що параметри інтелектуальної сфери ідей, знань, здібностей, навиків, досвіду та результатів творчості суб'єкта, а також інфраструктури, яка забезпечує їх практичне застосування (ідеосфери), мають бути визначені через граничні значення форм, у яких утілюються знання (матеріальне / нематеріальне благо) і форм, у яких існує інтелектуальна власність (власність на приватне / суспільне благо). При цьому приватне благо, споживання якого опосередковує матеріальна форма втілення "ідеї", обертається у сфері товарного обміну. Тобто інститут ринку є визначальним, оскільки інтелектуальний продукт отримав об'єктивовану форму і став товаром - благом із властивостями виключності й конкурентності. Якщо знання функціонує у суспільстві як колективне (суспільне) благо - невиключне й неконкурентне, то специфікація прав власності визначається системою суспільних інститутів. Якщо знання у нематеріальній формі розглядається в аспекті власності на нього як на приватне благо, то аналіз переходить у площину дослідження людини як неформальної інтелектуальної системи. У такому значенні власність на знання розглядається як інтелектуальне багатство індивіда, яке потенційно може бути включене у систему суспільних, зокрема економічних відносин (внутрішня власність - intra-ownership, intra-property, або навіть невласність - non-ownership). Отже, створюються передумови індивідуалізованої власності. Інститут індивідуалізованої власності є необхідною передумовою ефективної економіки з погляду "розширеного порядку людського співробітництва".

За сферою дії інтелектуальна власність виходить за межі приватної власності, оскільки є створеною та призначеною не лише для себе, а здебільшого для інших, а отже, має суспільну природу. Визначення сутності суспільного інтелектуального капіталу як похідної категорії від інститутів суспільної та інтелектуальної власності спираються на фундаментальні підходи до обґрунтування розширеного відтворення знання. Автором доведено, що в умовах "накладання" цих різних за критеріями системоутворення форм власності (інтелектуальної та суспільної) спрацьовує синергетичний ефект, що забезпечує безпосередньо чи опосередковано суспільний характер інтелектуального капіталу.

У розділі 3 "Інтелектуальне виробництво та відтворення інтелектуального капіталу на мікрорівні" розглядаються концептуальні засади та чинники інтелектуального виробництва, функціонування інтелектуального капіталу індивідуального рівня відтворення та особливості руху інтелектуального капіталу на рівні організації.

Формування концепції інтелектуального виробництва дозволяє визначити сучасні закономірності суспільного відтворення. Аналіз такого спрямування задає принципову схему дослідження різних аспектів проблеми, пов'язаних із становленням постіндустріального суспільства, забезпечує логіку їх розкриття в історичній дійсності. Структуризація дослідження інтелектуального виробництва у розгорнутому вигляді наводиться автором у роботі у вигляді схеми. Принципи утворення зазначеної схеми і послідовність аналізу згідно з логікою обраних теоретико-економічних підходів є такою: інтелект - інтелектуальна діяльність - інтелектуальний капітал - інтелектуальний продукт - інтелектуальна власність.

До ознак, за якими найчастіше ідентифікується феномен інтелектуального виробництва, відносять: дематеріалізацію живої праці, неречовий характер отриманого за результатами праці продукту, переважну частку розумової праці у сукупних затратах праці, провідну роль творчої праці в ефекті, що був досягнутий, та ін. Предметний зміст поняття "духовне виробництво" або "нематеріальне виробництво" К. Маркс відображав (1) як продукування корисного ефекту, невідокремленого від живої праці, та (2) як виробництво споживних вартостей, які можуть бути відокремлені від людини, котра здійснює певний вид інтелектуальної діяльності.

Головним продуктом інтелектуального виробництва є знання. Враховуючи відмінності створеної споживної вартості, а також специфіку праці, інтелектуальне виробництво може бути двох видів, а саме: (1) виробництво новітніх знань (суспільно нових знань), тобто таких, що не існували до цього; (2) передання знань передусім через навчання та освіту, а також шляхом копіювання і розповсюдження, головним чином, завдяки засобам електронної комунікації - так зване "вторинне інтелектуальне виробництво", куди, крім цього, можна віднести також внутрішньофірмове споживання інтелектуальних продуктів.

Поряд із активною складовою інтелектуального капіталу, який використовується у господарських процесах (інтелектуального капіталу, носієм якого є людина), розгляду потребує інтелектуальний продукт - пасивна складова. Головним критерієм повноти його використання є суспільна корисність, яка може проявлятися як ефект застосування зазначених об'єктів у різних сферах.

Унаслідок історично закономірних процесів еволюції економічних систем інтелектуальний капітал у єдності капіталізованих складових інтелекту - інформації, знань, креативності - поступово набуває змістовності п'ятого економічного фактора виробництва. Автором доведено, що аналогічно тому, як на стадії первісного нагромадження фізичний капітал у системі господарських відносин посів пріоритетні позиції по відношенню до природного і трудового факторів виробництва, на стадії розвинутого індустріального суспільства людський капітал у підприємницькій формі отримав домінантні ознаки порівняно з фізичним. При переході до постіндустріальної економіки домінуючого значення набуває інтелектуальний капітал, надаючи підприємницькому потенціалу вторинний, похідний характер.

Інтелектуальний капітал формується передусім на рівні індивіда. Специфіка інвестування в інтелектуальний капітал людини, з думку автора, полягає у тому, що цей процес є опосередкованим. Розвиток творчих (креативних) здібностей індивіда відбуваються на основі капіталовкладень передусім у людський капітал. Інвестиційні потоки спрямовуються в освіту, культуру людини тощо. У подальшому механізми "кросс-інвестицій" і конвертації капіталів створюють необхідні передумови для формування інтелектуального, зокрема інтелектуально-креативного капіталу.

Зазначені інвестиції можуть бути ендогенного та екзогенного походження. Ендогенні інвестиції здійснюються самим індивідом; екзогенні - є капіталовкладеннями, що зроблені за рахунок коштів держави, спеціальних фондів, господарюючих суб'єктів, родини та ін. Сам факт фінансування потреб індивіда щодо набуття освіти, отримання необхідної інформації тощо автоматично не призводить до формування інтелектуального капіталу у користувача таких інвестицій. Необхідним для цього є ще дві умови: бажання та вміння індивіда скористатися інвестиціями, причому загальний дохід від інвестицій у людський капітал залежить від обсягу зроблених вкладень та норм їх віддачі, а норма віддачі розглядається як аналог норми прибутку і є регулятором розподілу інвестицій між різними типами та рівнями освіти.

Внутрішню сутність процесів утворення доходів на інтелектуальний капітал як на факторний ресурс найбільш глибоко, на думку автора, дозволяє розкрити аналіз рентних відносин. Рента у тому чи іншому ступені завжди присутня у доході, який приносить власникові створений ним капітал. Як спосіб отримання доходу, рента на інтелектуальний капітал властива будь-якому індивідові, котрий завдяки своїй розумовій праці створює продукт, корисність якого визнається суспільством - підтверджується легітимно. По-перше, індивід отримує інтелектуальну ренту від використання таланту - того дару, яким його наділила природа; по-друге, - від нагромаджених у суспільстві знань, які він (індивід) використовує. Через застосування живої розумової праці людина (а) активує свої природні здібності та (б) відчужує і привласнює певну частину суспільного надбання, користуючись суспільним благом, яким є знання.

Інтелектуальна рента безпосередньо не пов'язана з підприємницькою діяльністю. Вона є тим платежем власникові інтелектуального капіталу, який (платіж) перевищує кошти, необхідні для того, щоб привернути та утримати інтелектуальний капітал у певній сфері використання. Унаслідок наявності у людини персоніфікованого інтелектуального капіталу формуються індивідуальні умови отримання ренти, тобто визначається величина, на яку фактично одержаний дохід перевищує існуючий рівень заробітної плати.

Реальна дійсність, змістом якої є активне використання інтелектуального капіталу на рівні господарюючого суб'єкта, зумовлює потребу розширення існуючих у теорії підходів до відображення механізмів відтворення і процесів руху вартості. З урахуванням введених змін кількість стадій збільшується, а відтворення набуває видових відмінностей. Автором виділені: (1) стадія формування підприємством активної частини інтелектуального капіталу; (2) стадія продукування ідей; (3) стадія втілення ідей у споживній вартості товарів; (4) стадія втілення ідей у ринковій вартості товарів.

У системі господарських процесів виникає унікальне явище - безпосереднє відтворення, тобто поєднання споживання та виробництва знань. Феномен єдності виробництва та споживання знань (прозьюмеризм) забезпечує нагромадження інтелектуального капіталу індивіда, яке відбувається на основі самозростання у процесі безперервного розширеного відтворення. Людський капітал (складова інтелектуального капіталу підприємства) у процесі кругообігу проходить три стадії. До двох традиційно існуючих стадій (обіг та виробництво) додається третя - стадія споживання. Необхідне для створення нової вартості поєднання витрат робочої сили інтелектуального робітника зі споживанням знань, яке відбувається у процесі виробництва, забезпечує інтелектуальне збагачення індивіда, а для організації така асиміляція знань стає основою для всіляких якісних змін у виробництві та збуті продукції.

Між реалізованими та потенційними здібностями людини виникає структурна суперечність. Вона спричиняє невідповідність між реальною і можливою віддачею від інвестицій в інтелектуальний капітал. Її подолання є однією з головних умов забезпечення стійкого процесу розширеного макроекономічного відтворення. Ситуація, що нині існує в Україні, оцінюється як диспропорція співвідношення: при потужності інтелектуального потенціалу 137-138 млрд дол., він практично не трансформується у виробництво.

Організація може отримати інтелектуальний продукт тільки при споживанні інтелектуальної праці індивідів. Проте механізми залучення новації можуть бути різними. Така новація може бути створена у процесі відтворення безпосередньо на підприємстві або залучена ззовні. Відмінності полягають лише у тому, чи використовує компанія результати інтелектуальної праці своїх працівників, чи користується новітніми знаннями працівників інших компаній, що були об'єктивовані та набули форму, придатну для їх комерціалізації.

У розділі 4 "Інституційні засади та соціальні орієнтири інтелектуально-інноваційного розвитку національної економіки" аналізується стан і стратегічні параметри інтелектуально-інноваційного розвитку України, можливості інституційного забезпечення інноваційного типу економічного відтворення, обґрунтовується необхідність соціалізації та інституційної реструктуризації відтворювального циклу "освіта - наука - виробництво".

Ефективність систем суспільного відтворення, масштаби і темпи економічного зростання у різних країнах зумовлені передусім специфікою національних моделей інноваційного розвитку, а отже, продукуванням і впровадженням інновацій. Концептуальні рамки досліджень стосовно переваг таких моделей дозволяють виокремити три головні підходи до визначення їх змісту: (1) концепцію технологічних систем, (2) концепцію індустріальних кластерів, (3) концепцію інноваційних систем.

Концепція технологічних систем розглядає технології як інтегровані системи компонентів, які підтримуються концентрованими управлінськими рішеннями. Згідно з таким підходом, в основу розвитку покладений "технологічний поштовх", а трансформації, що відбуваються у сфері технологій, зумовлюють зміни у суспільному устрої в цілому. У концепції індустріальних кластерів функціонування індустріальних секторів розглядається в аспекті інтеграції різних типів фірм і галузей, які базуються на високих технологіях. Концепція інноваційних систем дозволяє визначити способи, методи та дію механізмів саморозвитку економіки на основі інтегрування певних передумов, а саме: (1) визначальну роль у економічному розвитку відіграє знання; (2) головним фактором економічної динаміки є конкуренція між підприємцями на основі інновації; (3) інституціональний контекст інноваційної діяльності безпосередньо впливає на її зміст і структуру.

На думку автора, є достатньо підстав вважати останній із зазначених підходів найбільш придатним для України з погляду на системність теорії, а також зважаючи на те, що заходи зі створення національних інноваційних систем (НІС) упроваджуються урядами більшості країн - технологічних лідерів. Визначення параметрів, які забезпечують оптимізацію функцій НІС, слід розглядати як винайдення стрижневої основи інтелектуально-інноваційного розвитку, оскільки такий розвиток має відповідати принципам здобуття переваг від використання людського інтелекту й інновацій у рамках економічного відтворення, що досягається передусім через досконалість інститутів.

Стан НІС в Україні автором оцінюється так: визначення набули основні складові елементи системи, у науково-технічній сфері практично завершилися процеси реконструкції та консолідації інститутів, що існували в межах науково-технологічної системи за радянських часів, активно з'являються модифіковані й абсолютно новітні їх форми. Разом з цим, за наявності позитивних ознак, усе ще не існує необхідної єдності - тієї підстави, на основі якої зазначену сукупність елементів можна було б вважати системною цілісністю, що ґрунтується на ефективних внутрішніх взаємозв'язках, є дієвою та продуктивною.

У таких умовах винятково важливою є система заходів щодо формування інституціональної матриці (стійкої, узгодженої системи базових інститутів, які регулюють економічну, політичну та ідеологічну підсистеми суспільства), яка б відповідала стратегії інтелектуально-інноваційного розвитку України. Враховуючи це, стосовно відповідної системи відтворення автором виділені складові інституціонального ядра, а саме: (1) базовий інститут обміну (вільна циркуляція на ринковій і позаринковій основі об'єктивованих знань і інформації); (2) базовий інститут власності (інтелектуальна власність); (3) базовий сигнальний інститут (ринкова вартість компанії, при визначенні якої особливої значущості набувають нематеріальні активи); (4) базовий компенсаторний інститут (інститут державного регулювання економічних і соціальних процесів, пов'язаних передусім із використанням інтелекту людини, котра включена у виробничі відносин, а також із рухом продуктів, отриманих за результатами творчої праці індивіда, що існують у вигляді новацій, об'єктивованих ідей тощо).

З погляду автора, поки що не можна вважати, що інституціональне ядро відповідно до потреб інтелектуально-інноваційного розвитку в Україні формується успішно. Зважаючи на масштаб та інтенсивність сучасних інформаційно-технологічних процесів, існує невпевненість у готовності держави щодо їх регулювання. Порівняно з якісними змінами, що відбулись до цього часу в інституціональних системах більшості європейських країн, вітчизняна інституціональна система розвивається з явним запізненням. Інститути, які діють усередині країни, не адекватні нинішнім економічним умовам. Ураховуючи це, інтеграція України у світовий економічний простір змушує до вирішення цілої низки проблем, пов'язаних з розвитком інтелектуальної сфери та її інституціоналізацією. Відповідно, необхідною умовою є комплексність при обґрунтуванні конструкції інституційного забезпечення інтелектуально-інноваційного типу економічного відтворення, оскільки така модель утворює методологічне підґрунтя для визначення соціально-економічної стратегії країни (рис. 4).