Методика рішення проблеми рідкості ресурсів на олігопольному ринку

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Розвиток людського суспільства відбувається на основі виробництва матеріальних і духовних благ, Інших цінностей. їх сукупність забезпечує умови життєдіяльності членів суспільства. У процесі розвитку і функціонування суспільного виробництва між його членами виникають економічні відносини, задовольняються потреби та реалізуються економічні інтереси, діють економічні закони. Конкретно-історична сукупність останніх визначає економічну систему суспільства, склад її елементів та специфічні риси. Це свідчить про те, що економіка будь-якого суспільства являє собою системний об'єкт, певну систему.

Виробничі можливості суспільства завжди були обмежені. Зі збільшенням населення виникала необхідність залучення в господарський оборот нових земель, самих різних природних ресурсів. До початку ХХ сторіччя темпи приросту використовуваних ресурсів залишалися відносно невеликими. Пояснювалось це, з одного боку, визначеною стабільністю в потребах населення, а з іншого боку, - обмеженістю росту чисельності самого населення.

У зв'язку з демографічним вибухом, що відбувається, за останні сорок-п'ятдесят років у господарський оборот було втягнено стільки природних ресурсів, скільки їх було використано за всю історію розвитку цивілізації до цього часу. Обґрунтування вибору використання обмежених ресурсів стало однієї з центральних проблем господарювання.

Результатом господарювання в будь-якій економічній системі є зроблений продукт. Він являє собою суму всіх створених протягом року благ і має подвійну цінність. Насамперед це різноманітні предмети і послуги, зроблені для задоволення виробничих і особистих потреб людей.

В роботі розглядається тип ринку - олігополія, на якому діє невелика група виробників, кожний з яких змушений рахуватись с поведінкою конкурентів (чи партнерів) при визначені параметрів власної поведінки щодо шляхів максимізації прибутку. Економічна теорія досліджується різні варіанти так званою стратегічної поведінки учасників, що може включати такі крайнощі як гостру боротьбу з іншими виробниками за виживання, так і змову щодо поділу ринку чи фіксації цін. Відповідно розглядається декілька різних класичних моделей поведінки виробників в умовах олігополії.

Аналіз поведінки учасників на неконкурентних ринках має закласти грунт під висновки про нижчу ефективність неконкурентних ринків порівняно з конкурентними, що дає підстави державі обмежувати ринкову владу учасників, інколи прямо втручатись в процес ринкового ціноутворення з метою підвищення ефективності функціонування економіки.

1. Яким чином традиційне суспільство, ринкова і командна економіка вирішували проблему рідкості ресурсів?

Основним соціально-економічним критерієм типологізації економічних систем у радянській марксистській економічній літературі 70-90-х років був спосіб поєднання виробників із засобами виробництва, або панівна форма власності на засоби виробництва.

Економічну систему у той час трактували як: 1) систему економічних відносин; 2) сукупність продуктивних сил і виробничих відносин, тобто спосіб виробництва; 3) спосіб виробництва і внутрішньо притаманний йому механізм господарювання на певному етапі розвитку; 4) сукупність усіх видів господарської діяльності суспільства, яка здійснюється у формах певних виробничих відносин і соціальних інститутів;

5) конкретно-історичну форму існування і вияву виробничих відносин разом з притаманними їй формами організації виробництва й управління у певній країні і на даному етапі суспільного розвитку; 6) поняття, тотожне "економіці" в цілому.

Незважаючи на багатоманітність трактувань, усі вони виходять з визнання головним системоутворюючим фактором і основою "економічної системи" відносин власності на засоби виробництва. Еволюція ж економічних систем відбувається відповідно до розв'язання основної економічної суперечності: між новими продуктивними силами і організаційно-економічними відносинами, з одного боку, та існуючою формою власності - з другого. З утвердженням нової форми власності змінюється весь економічний базис суспільства і надбудова, яка йому відповідає. В результаті виділяють: первісний лад; феодалізм; капіталізм; комунізм. Це є формаційний підхід до економічних систем.

Сучасні немарксистські концепції не відмовляються від побудови "економічних систем" залежно від інститутів власності. Однак дослідження обов'язково доповнюються проблемою задоволення зростаючих потреб людей в умовах відносно обмежених природних та інших ресурсів, тобто проблемою ефективного суспільного виробництва. Вона конкретизується у низці фундаментальних економічних питань: що виробляти? як виробляти? для кого виробляти? чи здатне виробництво адаптуватися до змін у споживчому попиті, постачанні ресурсів, технології тощо?

Інакше кажучи, критерієм класифікації економічних систем виступає механізм координації економічної діяльності суспільства. Це функціональний підхід до економічних систем.

Наприклад, у структурно-управлінських визначеннях економічну систему розглядають як соціально створений механізм для прийняття економічних рішень у трьох ключових сферах: виробництві, споживанні й розподілі. Отже, під економічною системою розуміють саме механізм управління, а еволюція економічних систем означає його зміни та вдосконалення.

Автори мотиваційних визначень економічної системи виходять з того, що сучасне суспільство в економічній сфері реалізує багато цілей, зокрема, досягнення повної зайнятості, певних темпів економічного зростання, справедливого розподілу доходів. Отже, економічна система є механізмом координації економічної діяльності заради досягнення головної, кінцевої мети суспільства.

В інституційно-соціологічних визначеннях економічну систему характеризують як комплекс економічних відносин між господарськими одиницями та економічними агентами, що розвиваються завдяки певній сукупності економічних, соціальних, політичних, культурних та інших інститутів. Останні й вирішують, що, як і для кого виробляти. Еволюція економічних систем при цьому відбувається під впливом змін у політико-правових інституціях, соціально-культурних потребах населення, в техніко-економічній базі суспільства.

Самостійним критерієм типологізації економічних систем у сучасній економічній теорії вважають також ступінь індустріально-економічного розвитку, який визначає відповідний етап розвитку суспільства: доіндустріальне суспільство - індустріальне суспільство - постіндустріальне суспільство.

Більш змістовно специфіку кожного етапу визначають особливості продуктивних сил, насамперед засобів виробництва, та провідного сектора економіки, а також тип обумовленості суспільної поведінки і тип суспільної людини. Згідно з цим критерієм етапи розвитку суспільства мають такий вигляд: 1) доекономічне суспільство патріархальних людей з патріархальними традиціями та позаекономічним примусом до праці; 2) економічне суспільство економічних людей з матеріальними стимулами до праці; 3) постекономічне суспільство, яке задовольняє потреби творчого розвитку творчої людини.

Залежно від рівня продуктивних сил, динаміки процесів нагромадження та рівня споживання, побудовано теорію стадій економічного зростання У. Ростоу. Згідно з нею розвиток суспільства від традиційної до індустріальної економіки відбувається у такій послідовності: традиційне суспільство; перехідне суспільство, в якому закладаються основи перетворень; суспільство, яке зазнає процесу зрушень; суспільство, що визріває; суспільство, яке досягло високого рівня масового споживання.

З початку 60-х років XX ст. концепція постіндустріального суспільства дістала багато конкретних назв. Серед них такі: "суспільство третьої хвилі" О. Тоффлера, "інформаційне суспільство" І. Массуди, "суспільство інформатики і високої технології" Дж. Несбіта, "суспільство послуг" Ж. Фурастьє, "суспільство нового гуманізму" А. Печчеї, "суспільство пост матеріальних цінностей" Р. Інглехарта та ін.

Існують також класифікації економічних систем залежно від розвитку цивілізації. Така економічна система включає дію не тільки економічних, а й таких неекономічних елементів, як соціокультурні, соціально-політичні, постекономічні, природно-кліматичні, географічні та інші фактори. Особливістю цивілізаційного підходу до економічних систем є багатомірність аналізу та численність критеріїв, які не мають вузько-економічних вимірів.

Різними є й визначення економічних систем, наприклад: доіндустріальна цивілізація, індустріальна цивілізація, постіндустріальна цивілізація; традиційна цивілізація і ліберальна (ринкова, демократична) цивілізація; шлях до "єдиної світової цивілізації" та інші.

Еволюція економічних систем як форм господарювання.

Більшість економістів характеризують економічні системи як форми господарювання за формою власності на засоби виробництва і за способом координації та управління економічною діяльністю.

Первіснообщинній системі, господарствам рабовласників і феодалів була притаманна натуральна економіка, тобто такий тип організації виробництва і координації економічних зв'язків, коли люди виробляли продукт лише для задоволення своїх власних потреб. Кожне господарство було замкнутою системою організаційно-економічних відносин, відокремленою від інших, існувало за рахунок власних виробничих ресурсів з метою самозабезпечення всім необхідним для життя. На основні запитання (що, як і для кого) відповідали власники господарств, орієнтуючись на внутрішньогосподарські потреби, традиції та звичаї.

Окремі вияви натуралізації економіки існують і в наш час у вигляді автаркії -- господарської політики фірм, регіонів і навіть держав, спрямованої на створення замкнутого господарства, розрив традиційних господарських зв'язків зі своїми партнерами. За деякими оцінками, в середині XX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві у країнах, що розвиваються, працювало близько 50-60% населення. Однак у сучасному суспільстві переважають зовсім інші економічні системи. Розглянемо їх.

Командна економіка (командно-адміністративна, соціалістична, планова). Ця модель економічної системи була втілена в колишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності та зберігалася до початку ринкового реформування їх економіки.

Командне господарство характеризується: 1) одержавленою суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси; 2) централізованим регулюванням економіки на основі державних директив і планів; 3) централізованим розподілом матеріальних ресурсів між підприємствами; 4) одержавленням робочої сили: централізованим вирішенням питань підготовки і використання працівників окремих професій на підприємствах, у регіонах; застосуванням примусових методів активізації працівників, а в недалекому минулому СРСР - наявністю навіть таких архаїчних типів експлуатації людини людиною, як античний і кріпосницький, як наслідок - відсутністю матеріальної заінтересованості більшості працівників у результатах своєї праці; 5) централізованим регулюванням виробленого національного продукту, встановленням обов'язкових співвідношень і основних народногосподарських пропорцій; 6) існуванням величезного бюрократичного апарату управління.

Отже, суспільне виробництво регулюється з єдиного економічного центру, який ототожнюється з державою та її управлінським апаратом. Останній бере на себе всі повноваження верховного власника засобів виробництва.

Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них належать: можливість комплексного використання ресурсів у виробництві; повна зайнятість працездатного населення; спрямованість виробництва на забезпечення населення товарами першої необхідності; можливість значної економії виробничих витрат в умовах концентрації виробництва на великих підприємствах і контроль з боку державних органів; безплатність багатьох послуг у сферах охорони здоров'я, освіти, культури, спорту тощо.

Однак все це не вирішує основної економічної суперечності командної економіки - між формально-юридичною рівністю всіх працівників як співвласників засобів виробництва і дійсним економічним привласненням окремими представниками суспільства - державними органами та управлінським апаратом. Безпосередній виробник матеріальних благ за такої системи може бути тільки імітатором економічної активності. Неминучими стають здобуття доходів без будь-якого зв'язку з результатами праці, "тіньова економіка", нерегламентоване підприємництво. Деякі трудові колективи застосовують економічні страйки.

Поступово стає очевидним, що подальше функціонування виробництва й існування суспільства в цілому неможливі без реформування економічної системи у напрямі її демократизації, насамперед шляхом індивідуалізації і персоніфікації відносин власності.

"Чисто" ринкова економіка. Її основними принципами є: 1) приватна власність на матеріальні ресурси і вироблену продукцію; 2) свобода вибору і підприємництва, а саме: споживача - у визначенні того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм-виробників - у виборі сфери діяльності, придбанні матеріальних ресурсів, наймі робочої сили, організації виробництва і збуту товарів, розподілі доходів тощо; власників ресурсів - у розпорядженні ними; 3) особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний економічний суб'єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки; 4) конкуренція як суперництво між учасниками ринкового господарства стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів; 5) господарські ризики: а) загальноекономічного характеру, які можливі внаслідок поточної господарської ситуації у країні та окремих галузях; б) політико-правового характеру, зумовлені діями уряду, міжнаціональними конфліктами, страйками тощо; в) виробничого характеру на рівні підприємств; г) комерційного характеру як результат зміни господарської кон'юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо; 6) ціноутворення як основний координаційний механізм економіки, через який реалізуються рішення покупців і продавців.

Отже, ринкова економіка не потребує спеціального керівного органу, який би визначав, що виробляти і де брати ресурси, а це означає мінімум державного втручання.

Суто ринковою економікою раніше традиційно вважали економічну систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й управління свідчить, що вона є скоріше теоретичною моделлю, ніж реальністю. В чистому вигляді ринкової економіки не існувало і не існує в жодній країні світу.

Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають змішані економічні системи. їх суть полягає в тому, що на мікроекономічному рівні відносини регулюються економічними законами ринку, а на макроекономічному - законами держави. Економічними функціями держави при цьому є:

1) підтримка конкуренції і вільного підприємництва шляхом створення необхідної правової бази та захисту ринку від можливих проявів монополізму;

2) розподіл доходів на основі принципів ринкової економіки - за власністю на ресурси при одночасному державному регулюванні нерівності розподілу економічними методами;

3) забезпечення повної зайнятості;

4) боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;

5) реалізація програм економічного зростання;

6) виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробництвом з урахуванням зовнішніх чинників та ін.

Проте змішані економічні системи окремих країн мають свою, інколи навіть досить істотну специфіку.

Економіка узгоджень. Останнім часом багато хто із зарубіжних учених звертають увагу на соціально-економічний розвиток у напрямі від ринкової економіки до змішаної, а далі -- до економіки узгоджень.

Концепцію "економіки узгоджень" було розроблено у країнах і для країн Скандинавії на основі спеціальних досліджень: з питань політики заробітної плати - в Данії; споживчого попиту - в Норвегії. Висновок науковців полягав у тому, що головним регулятором економічних зв'язків і прийняття рішень з фундаментальних економічних питань у наш час стали переговори (узгодження), які доповнюють ринкове регулювання економіки.

Найбільш очевидними вони є на ринку праці, де шляхом узгоджень між працівниками і роботодавцями регулюються рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, відпусток та інші питання. Таким самим чином між приватними фірмами і державою погоджуються інвестиційні проекти.

У переговорах беруть участь: політичні формування - громадські комісії і комітети, які створюють для формулювання проблем і рекомендацій щодо здійснення необхідних заходів; наукові організації - інститути, які вивчають зміст об'єкта переговорів; організації з проведення переговорів - постійні чи сформовані у разі потреби; арбітраж - приватні або напівгромадські інститути, які займаються розв'язанням спорів і накладанням санкцій у разі порушення узгоджень.

Моделі змішаної економіки та економіки узгоджень часто називають "соціальним ринковим господарством". Його мета - досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічних свобод і на основі конкурентного ладу.

Термін "соціальне ринкове господарство" запропонував А. Мюллер-Армак для характеристики форми переходу від воєнної, надцентралізованої економіки Німеччини до мирної. Однак з часом це поняття перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, яку і було реалізовано у 50-х роках.

Основними елементами сучасної структури соціального ринкового господарства вважають:

1) конкурентний лад, заснований на приватній власності на засоби виробництва;

2) ринок як координуючий механізм і регулятор господарської діяльності;

3) домогосподарства та фірми (промислові, сільськогосподарські, торговельні, банківські та ін.) як основні господарюючі суб'єкти;

4) принципово нову роль держави, яка забезпечує і контролює загальні умови нормального функціонування ринкового господарства, сприяючи зменшенню соціально-економічної нерівності різних суспільних груп за допомогою грошово-фінансової стабілізації, певної політики у сферах оподаткування, ринку праці, освіти, соціального страхування і т. ін.

Еволюція економічних систем як форм господарювання тісно пов'язана з проблемою стабільності економічної системи.

Зовнішня стабільність, на думку відомого німецького економіста В. Ойкена, полягає в центрально-керованому господарстві. Навіть за умов повної відсутності економічної рівноваги система не відчуває внутрішньої потреби у змінах: рівновагу замінює механізм примусу. Тривалому збереженню такої тенденції сприяє і бюрократія.

Внутрішня стабільність існує: 1) в індивідуальному господарстві і підтримується діями власника; 2) за досконалої конкуренції, що сприяє рівновазі економічного процесу автоматично за допомогою цінового механізму.

Всі інші системи є нестабільними і мають тенденцію до трансформації.

Еволюцію економіки можна уявити у вигляді циклічного процесу руху економіки від одного сталого (урівноваженого) стану через період його порушення та відновлення на якісно новому рівні до другого сталого стану. Тому важливо розрізняти два основні типи стану економічних систем: сталий стан, коли функціонують зв'язки та елементи, що становлять зміст системи; перехідний стан, коли старі економічні форми відмирають і з'являються нові, що становлять основу економічної системи, яка за р оджується.

Перехідна економіка - це особливий стан економічної системи на етапі її становлення і реформування.

Циклічність економічної еволюції обумовлює періодичність настання перехідних станів економіки. При цьому про перехідну економіку можна говорити, спираючись на різні класифікації економічних систем, що їх було розглянуто в попередніх розділах цієї теми, тому що перехідна економіка - це проміжний стан економіки, період перетворення, трансформації, наприклад, традиційної економічної системи в ринкову; індустріального суспільства в постіндустріальне; феодального способу виробництва в капіталістичний.

Зміст перехідної економіки виявляється в її основних рисах.

Перша - несталість стану. Може бути притаманною і зрілому станові економіки, але це несталість функціонування, коли зміни є засобом досягнення мети системи, забезпечення її врівноваженого стану. Несталість перехідної економіки - це несталість розвитку, коли зміни спрямовані на підвищення несталості системи, що існує, на її поступове перетворення на нову систему.

Друга - суперечливість. Елементами перехідної економіки можуть бути економічні форми, притаманні і старій, і новій системам; крім того, особливе місце належить перехідним формам, які є виявом трансформації систем. Саме перехідні форми, що в подальшому перетворюються на елементи нової системи, характеризують спрямованість перехідних процесів.

Третя - альтернативний характер розвитку. Несталість, суперечливість обумовлюють певну варіантність перехідних процесів. Як приклад досить вказати на численність моделей перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. Внаслідок альтернативності перехідної економіки правомірним є питання про ймовірність повернення до старого стану. Важливо пам'ятати, що несталість та альтернативність - це риси певної стадії еволюційного економічного циклу, стадії трансформації старої системи в нову, тому просте повернення до колишнього стану суперечило б змісту суспільної еволюції.

Четверта - історичність, яка виявляється у певній специфіці перехідних процесів у різних країнах, що пов'язано з соціально-політичними, економічними, національними, культурними та іншими особливостями регіону, країни, особливостями певного історичного періоду перетворень.

Основні риси перехідної економіки зумовлюють специфічні закономірності її розвитку: з одного боку, інерційність -- збереження у перехідній економіці старих економічних форм, що свідчить про спадкоємність еволюційного процесу; з другого - інтенсивність розвитку нових форм як виявлення необоротності трансформаційних процесів у суспільстві.

Еволюційний економічний цикл містить різні типи перехідної економіки. Залежно від масштабів та характеру перехідних процесів можна виділити: локальну перехідну економіку, коли трансформаційні процеси притаманні окремим країнам та регіонам, і глобальну перехідну економіку, що охоплює всі країни, людство в цілому.

Важливо також розрізняти природно-еволюційний тип перехідної економіки і реформаторсько-еволюційний тип, коли природно-еволюційні процеси прискорюються або гальмуються реформами, що здійснюються в умовах перехідної економіки. Наприклад, російська реформа 1861 року, яка скасувала кріпосне право, була спрямована на прискорення природно-еволюційного переходу країни від традиційної економіки до ринкової.

Сучасна економіка України є перехідною економікою реформаторсько-еволюційного типу, в межах якої відбуваються перехідні процеси від неринкових до ринкових господарських форм.

В Україні на цей час здійснюється перехід до економічної системи, за якої ціни, що формуються під впливом попиту та пропозиції, визначають що, як, для кого, де виробляти та як розподіляти вироблене.

З'ясовуючи специфіку процесів становлення ринкової системи в Україні, слід зазначити, що особливості перехідного процесу в нашій країні обумовлені насамперед: історією ринкових реформ в Україні; стартовими умовами перетворень в Україні; впливом сучасних тенденцій розвитку світового господарства.

Історія ринкових реформ в Україні.

В середині XIX ст. на порозі ринкових перетворень опинилися три великі держави: Китай, Японія і Російська імперія, в складі якої перебувала більша частина України. Кожна з трьох держав пішла власним шляхом. В Японії в 1868 році відбулася буржуазна революція, яка проклала шлях до ринкової економіки. Японія скопіювала основні економічні та політичні інститути найрозвинутіших європейських країн того часу: комерційне право, центральний банк, систему державної служби та конституцію. Кілька років японську економіку лихоманило, але вже на початку 1880 року вдалося контролювати інфляцію та відновити суспільний порядок. Після цього розпочалося швидке економічне зростання.

У Китаї старий режим протягом десятиліть протидіяв проведенню реформ. Тим часом проникнення західних держав у країну сприяло політичному хаосу і соціальній нестабільності. Ринкові реформи розпочалися тільки з кінця 80-х років XX ст.

У1861 році у Росії було скасовано кріпосне право, а в 1864 році створено незалежну систему судочинства. Разом з тим розвиток приватновласницької ринкової економіки сприймали як загрозу існуючому політичному та соціальному ладу. Шлях, обраний російською елітою, був чимось середнім між китайським та японським варіантами. За царя Олександра II Російська держава розпочала здійснення низки значних перетворень, але їх було призупинено зі вступом на престол Олександра III. Пізніше граф С. Ю. Вітте, який був міністром фінансів за царя Миколи II, знов почав проводити економічні реформи. їхній темп ще більше прискорився з приходом на посаду прем'єр-міністра П. А. Столипіна, який здійснив у першому десятилітті XX ст. низку ключових перетворень. Темпи промислового зростання в країні у 1907--1913 роках були одними з найвищих у світі. Україна з її населенням, вигідними природними умовами, наявністю корисних копалин, важливим стратегічним значенням у складі Російської імперії розвивалася набагато швидше, ніж більшість інших регіонів держави. Індустріалізація Південної України та Донбасу змінила економічну та соціальну структуру українського суспільства. Україна була на порозі стрімкого економічного розвитку. Однак ринкові перетворення припинилися з початком першої світової війни. Жовтнева революція 1917 року відсунула ринкові реформи ще на три чверті століття. Проте навіть у 20-х роках XX ст., коли в умовах нової економічної політики приватне підприємництво було дозволено лише в обмежених розмірах, у країні діяв досить ефективний ринковий механізм.

Отже, ринкові реформи не нові для України, тому перехідний процес можна поділити на два етапи.

Перший етап - ринкові реформи на межі XIX і XX ст. Перехідна економіка України на цьому етапі - це економіка, за умов якої здійснюється перехід від традиційної (докапіталістичної) системи до ринкових принципів раціонального господарювання.

Другий етап - сучасні ринкові реформи, спрямовані на перехід від планової економіки командного типу до ринкової системи.

Отже, сучасну перехідну економіку України можна визначити як перехідну економіку нового типу - економіку, в якій здійснюється перехід від центрально-керованої економічної системи з високим рівнем спеціалізації виробництва та централізованим розподілом продукції та послуг до ринкової економіки.

Майже за сімдесят років в СРСР було створено систему, якої ще не було ніде у світі - систему планової економіки, що виключала приватну власність, товарно-грошові відносини, ринковий механізм регулювання. Тому особливості й труднощі сучасного процесу в Україні обумовлені тим, що перехідна економіка нового типу не є змішаною економікою доринкових та ринкових форм господарювання, що притаманно традиційному перехідному процесові. Це особлива економіка, яка виникає на базі реформування планової економічної системи. Отже, по-перше, оскільки перехід здійснюється від особливої системи, перед суспільством виникають проблеми, що були невідомі країнам, які пройшли традиційний перехідний період. По-друге, Україна має здійснювати за певних обставин "зворотний" рух до економічних відносин, які існували ще на першому етапі ринкових реформ: від державної власності до приватної, від централізованого розподілу ресурсів до ринкового механізму, від державного планового господарювання до підприємницької діяльності на засадах конкуренції та приватних інтересів. Звичайно, зазначені відносини необхідно не тільки відновити, а й наповнити сучасним змістом.

Стартові умови сучасних ринкових перетворень в Україні - це умови кризи планової системи, яка свідчила про невідповідність потребам розвитку суспільства притаманного йому соціально-економічного устрою.

Як відомо, обмеженість ресурсів є загальною умовою функціонування системи будь-якого типу. Однак масштаби економічного зростання у різних системах регулюються принципово різними чинниками: попитом або ресурсами. У ринковій системі зростання виробництва постійно обмежується попитом, який у свою чергу відображає обсяг та структуру суспільних потреб. Завдяки цьому існує зв'язок між виробництвом і споживанням через товарно-грошові форми: система постійно змінює структуру виробництва відповідно до змін платоспроможних потреб.

У плановій системі зростання виробництва безпосередньо пов'язано з наявністю ресурсів: більше вироблено продукції - більше ресурсів для наступної фази виробництва. Існує зв'язок не з потребами, а з результатами виробничого процесу: виробництво обмежується виробництвом. У цьому разі зміна обсягу та структури потреб руйнує виробництво, що пристосувалося до наявних ресурсів. Наслідками цього є, по-перше, виробництво заради виробництва, значне обмеження кінцевого (особистого) споживання; по-друге, спрямованість виробництва на кількісне зростання ("вал"), відсутність стимулів науково-технічного прогресу, системи матеріальної заінтересованості робітників, їх трудової мотивації; по-третє, обумовлені кількісним зростанням нестача ресурсів, капіталовкладень, їх нераціональний розподіл та використання. Все це призвело до зниження ефективності суспільного виробництва, зростання його диспропорційності, насамперед диспропорцій між першим та другим підрозділами суспільного виробництва, промисловістю та сільським господарством, виробництвом та споживанням, до виникнення дефіциту в усіх сферах господарства та на всі види ресурсів, який поступово перетворився на хронічний. Отже, планова система, яку будували як систему най раціональнішого використання всіх ресурсів, виявилася економікою дефіциту, неспроможною оптимально господарювати. Все це свідчить про кризу планової системи, подолати яку можна тільки у процесі переходу до ринкової економічної системи.

Складність становища України до початку перехідних процесів обумовила, по-перше, те, що одним з елементів змісту перехідної економіки є кризові явища, успадковані від планової системи; по-друге, необхідність одночасного вирішення різнопланових завдань: подолання кризи, забезпечення зростання виробництва, підвищення життєвого рівня населення, трансформація планової системи в ринкову, перспективний стратегічний розвиток суспільства.

Сучасна економіка України - це локальна перехідна економіка, але трансформаційні процеси у країні розгортаються за особливих історичних умов - умов глобальних перехідних процесів. Розвинуті індустріальні країни перебувають на етапі переходу до постіндустріального суспільства. Країни, в яких значну частину становлять елементи традиційної економіки, швидко рухаються до сучасної ринкової економічної системи, використовуючи при цьому досягнення постіндустріальної стадії.

Визначені вище особливості сучасної перехідної економіки України зумовлюють зміст ринкових реформ, спрямованих на трансформацію економічної системи командного типу в ринкову систему. Однак формування ринкових відносин не є кінцевою метою перехідних процесів. Мета трансформації -- досягнення макроекономічної стабілізації та економічного зростання на базі всебічного розвитку ринкового механізму розподілу та використання економічних ресурсів суспільства.

Досягнення макроекономічної стабілізації за умов перехідної економіки України є складним трансформаційним процесом, в якому можна виділити два взаємопов'язані етапи.

1. Початковий етап, що має такі завдання: по-перше, подолання кризових явищ, неминучих за умов відмирання старої системи; по-друге, створення передумов для виникнення ринкових господарських форм - ринкова лібералізація економіки. Тривалість початкового етапу залежить від глибини кризи та ефективності стабілізаційної політики держави. Для України початковий етап характеризується дуже глибокою кризою, що значно ускладнює трансформаційні процеси. Вирішення завдань початкового етапу дасть можливість створити передумови для здійснення наступного етапу трансформації.

2. Стабілізаційний етап - етап створення ефективної ринкової економічної системи, що складається з двох основних фаз: фази становлення ринку, в умовах якої створюються основні інститути ринкової економіки, та фази структурних перетворень, коли під впливом нових ринкових чинників перетворюється відтворювальна структура економіки. Необхідність одночасного здійснення обох фаз зумовлена тим, що криза перехідної економіки України є не тільки частиною промислового циклу, а й кризою економічної системи в цілому. За цих умов макроекономічна стабілізація означає насамперед подолання кризи, що диктує необхідність як створення ринкових структур, так і здійснення структурного коректування економіки з одночасним техніко-технологічним оновленням усього виробництва. При цьому вирішити завдання стабілізаційного етапу можна тільки на основі досягнення мети початкового етапу перехідних процесів.

Першочерговим завданням початкового етапу в Україні є досягнення грошової стабілізації: значне зниження інфляції, скорочення дефіциту державного бюджету на основі подолання незбалансованості його доходів та витрат, стабілізація обмінного курсу національної валюти. Для вирішення цих проблем необхідно встановити суворий контроль за грошовою емісією, державними доходами та витратами, створити ефективну банківську систему.

Без грошової стабілізації неможлива реформа ціноутворення як початковий етап ринкової лібералізації економіки. Річ у тім, що у зв'язку з ліквідацією державного контролю за цінами і скороченням бюджетних субсидій, які підтримували необгрунтовано низькі ціни на окремі товари, відбувається ринкова лібералізація ціноутворення, що, як правило, на початковому етапі за умов надмірної ліквідності зумовлює значне зростання цін. Тому вирішення завдань грошової стабілізації сприятиме досягненню мети ринкової лібералізації - формуванню механізму ринкового ціноутворення, в основі якого - співвідношення попиту та пропозиції.

Оскільки функціонування ринкового механізму ціноутворення можливо лише у конкурентному середовищі, на початковому етапі трансформації здійснення ринкової лібералізації спрямовано на створення системи конкурентних ринків на базі роздержавлення та демонополізації економіки, реформи зовнішньоекономічних відносин. У процесі ринкової лібералізації мають також створюватися інститути ринкової інфраструктури.

Ринкова лібералізація на початковому етапі трансформації обов'язково призводить до падіння обсягу виробництва і як наслідок - до безробіття та зниження доходів населення, адже в перехідній економіці на цьому етапі немає ефективних ринків чинників виробництва. Наприклад, посилення залежності цін від ринкових факторів призводить до того, що собівартість продукції багатьох підприємств вище, ніж її ринкова ціна, що й зумовлює скорочення виробництва, зменшення робочих місць. Падіння виробництва неминуче на початковому етапі також у зв'язку з роздержавленням та демонополізацією економіки, оскільки створення ефективних господарських суб'єктів ринкової системи потребує часу. За цих умов важливим завданням початкового етапу перехідного періоду є формування дієвої системи соціального захисту.

Для України у зв'язку з гіпертрофованим розвитком першого підрозділу суспільного виробництва, наявністю великої кількості підприємств ВПК, відсутністю підприємницького середовища внаслідок майже 100%-ного одержавлення економіки ринкова лібералізація -- процес особливо складний, хворобливий, але й необхідний, бо є відправним моментом здійснення глибинних ринкових перетворень перехідної економіки на стабілізаційному етапі.

Фаза становлення ринку передбачає здійснення інституційних перетворень, які забезпечують формування фундаментальних засад ринкової системи: приватної власності, економічної свободи вибору, приватних економічних інтересів, конкуренції, суверенітету споживача, системи ринків, економічних контрактних відносин (договір).

Більшість економічних рішень у ринковій системі є результатом свідомого вибору суб'єктів підприємницької діяльності, які діють у правовому режимі приватної власності, що і становить зміст економічної свободи вибору. Приватна власність -- це основа реалізації контрактної форми економічних відносин, завдяки якій економічна свобода господарських суб'єктів реалізується, з одного боку, в можливість та необхідність брати взаємні зобов'язання щодо проведення економічних операцій і, з другого боку, в обов'язок їх виконувати відповідно до договору. Таким чином забезпечується ефективний механізм досягнення цілей господарських суб'єктів в умовах конкуренції.

Оскільки перехідна економіка України успадкувала від командної системи державний сектор, що охоплював понад 90% суспільного виробництва, формування ринкових принципів господарювання на стабілізаційному етапі трансформації виявляється насамперед у формуванні господарських суб'єктів ринкових економічних відносин: по-перше, за умов приватизації державні підприємства перетворюються на суб'єктів підприємницької діяльності, які діють в умовах правового режиму приватної власності; по-друге, внаслідок роздержавлення створюються умови для виникнення нових господарських суб'єктів, адекватних ринковій економічній системі. Важливо зрозуміти, що приватизація є лише початковим етапом формування ефективних суб'єктів ринкових економічних відносин.

Завданнями фази становлення ринку є також створення адекватного ринковим інститутам правового середовища, що захищає права приватної власності та регулює ринкові відносини, здійснення реформи управління, формування ефективних інформаційних систем.

Ефективне функціонування ринкових інститутів спирається на відтворювальну структуру економіки, що відповідає принципам ринкової системи, створення якої є завданням фази структурних перетворень (коректування) стабілізаційного етапу.

Структурне коректування -- це найскладніша макроекономічна проблема перехідної економіки України, оскільки необхідна не просто реорганізація виробництва, а подолання значної структурної незбалансованості народного господарства, глибокої економічної кризи.

Перехідна економіка України успадкувала від командної системи переважний розвиток галузей першого підрозділу суспільного виробництва (виробництво засобів виробництва, переважання продукції групи А у загальному обсязі промислового виробництва, значний ВПК, нерівність техніко-технологічного рівня галузей і окремих підприємств, поєднання у народному господарстві доіндустріального, індустріального і постіндустріального технологічних способів виробництва). Більше того, на початковому етапі перехідних процесів відбувається поглиблення структурної незбалансованості, що зумовлено зруйнуванням єдиного економічного простору, порушеннями територіального та галузевого розподілу праці, фінансовою дестабілізацією, гальмуванням інвестиційного процесу. Тому перетворення економіки командного типу на ринкову потребує кардинальної зміни пріоритетів у формуванні структури економіки як у виробничому, так і в інституційному аспектах.

Структурне коректування дасть змогу відновити порушений взаємозв'язок між виробництвом та споживанням, перейти від "виробництва для виробництва" до виробництва, спрямованого на платоспроможні потреби, задоволення попиту.

При здійсненні програми структурного коректування неможливо уникнути негативних наслідків: банкрутство збиткових підприємств, припинення діяльності значної кількості підприємств важкої промисловості, скорочення робочих місць. Тому структурне коректування є не тільки найбільш складною та тривалою фазою трансформації, а й найбільш хворобливою, що потребує створення ефективної системи соціального захисту.

Результатом структурного коректування є раціоналізація народногосподарських пропорцій у розподілі матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів відповідно до законів ринкової економічної системи, що буде об'єктивною базою досягнення макроекономічної стабілізації та економічного зростання.

2. Чому монополіст не може призначити будь яку ціну та виробити будь яку кількість товару?

Неповна конкуренція - це сукупність типів ринкових структур, для яких не виконуються умови повної конкуренції. Найбільш суттєва відмінність неповністю конкурентних ринків від повністю конкурентних полягає у здатності окремих учасників неконкурентних ринків тією або іншою мірою впливати на ринкові ціни, тоді як учасники повністю конкурентного ринку є ціноодержувачами.

Серед неконкурентних ринків найбільш відомим є монополія. Монополія - це такий тип ринкової структури, де: з боку виробництва - весь галузевий випуск повністю забезпечує одна фірма-монополіст; з боку попиту - близькі замінники на продукцію фірми-монополіста у споживачів відсутні; вхід на ринок інших потенційних учасників ускладнено або взагалі виключено, часто це може супроводжуватись і обмеженим виходом фірми з ринку.

Інші характеристики структури ринку не є визначальними - так, питання про ступінь однорідності продукції втрачає свою нагальність через наявність лише одного виробника. Різними можуть бути й характеристики ринку щодо поінформованості учасників - як повна, так і неповна поінформованість або асиметричний розподіл інформації.

Отже, найбільш суттєвим у визначенні монополії є те, що лише одна фірма пропонує весь ринковий обсяг блага, для якого не існує близьких замінників.

Ринок, де суворо виконуються всі умови і всі 100% обсягу ринкової пропозиції забезпечує лише один виробник, зветься чистою монополією. Це майже повна протилежність ринку з повною конкуренцією. Всі інші існуючі ринкові структури розташовані на проміжку між цими двома крайніми проявами можливостей ринків щодо конкуренції.

Практично монополією звуться також ринки із порушеннями деяких із вищезазначених умов. Наприклад, одна фірма-монополіст може виробляти лише 80% галузевого обсягу, а 20% постачатимуть дрібні виробники.

Конкурентний механізм не спрацьовує на монопольному ринку через наявність вхідних бар'єрів, які блокують входження у монополізовану галузь нових фірм завдяки чинникам, що створюють для них несприятливі умови порівняно з фірмою, яка вже працює у галузі. Такими чинниками може бути: абсолютна перевага у вартості продукції, економія на масштабі, необхідність великого початкового капіталу, диференціація продукції, високі транспортні витрати або взагалі нетранспортабельність окремих товарів і послуг (це створює умови для існування місцевих монополій, чия сфера діяльності обмежується окремим регіоном), монопольне володіння всім обсягом пропозиції окремого ресурсу.

Бар'єри може створювати також державна влада у вигляді патентів, ліцензій, авторських прав, привілеїв на здійснення певної діяльності лише однією фірмою; інколи сама державна влада є монополістом (наприклад, у сфері надання послуг з державного управління, друкування грошей).

Такі бар'єри для входу, які встановлюються законодавством, звуться юридичними або легальними бар'єрами. Ринки, закриті для входження конкурентів юридичними бар'єрами, звуться закритими монополіями.

Окремий випадок для аналізу утворюють природні монополії - монополії, які існують за рахунок економії на масштабі. Через те, що економічні чинники. що породжують цей тип монополії, є досить специфічні, а відповідно і заходи політики щодо природних монополій також мають значні відмінності порівняно з інструментами впливу на “звичайні” монополії.

Чому ж споживачі не можуть себе повести так, як у випадку конкурентного ринку - зовсім відмовитись від продукції тих виробників, які завищують ціни?

Справа тут не лише в тому, що монополіст один забезпечує весь обсяг ринкового попиту споживачів. Друга причина влади монополіста над ціною - відсутність близьких замінників на даний товар (послугу), через що споживачів не можуть “втекти” на інші ринки з більш поміркованими цінами.

Монополіст може приймати також рішення щодо обсягів виробництва (як і конкурентні фірми), проте тут його рішення буде визначати ціну - з урахуванням ринкового попиту: встановлений обсяг з урахуванням кривої попиту однозначно визначатиме ринкову ціну.

Отже, конкурентна фірма позбавлена ринкової влади. Чистий монополіст має абсолютну ринкову владу, його здатність впливати на ціну обмежує лише попит споживачів. Тому фірма-монополіст зветься ціноутворювачем - тобто той, хто встановлює ціну на ринку.

Попит для монопольної фірми має від'ємний нахил. Загальна помилка критиків монополії у тому, що попит у монополії є досконало нееластичним. Не так, бо споживачі кожного разу, коли монополіст підвищує ціни, мають альтернативу не купувати монополістичний товар. Якщо постачальники підвищують ціни на електричну енергію, споживач може дещо зменшити її споживання.

Монополія може встановлювати ціну, яку вона побажає. У свою чергу споживач демонструє на зміну ціни відповідну реакцію, зменшуючи або збільшуючи обсяг споживання. Це враховується менеджерами монополій. Вони знають, що обсяг, який вони продають, залежить від ціни, що вони обрали. Обсяг виробництва монополії - це ринковий обсяг, а попит на монопольний продукт - це ринковий попит.

Цінова стеля. Один з методів регулювання монополій - встановлення цінової стелі як максимальної границі ціни. Для того, щоб метод діяв ефективно, необхідно встановлювати її нижче ціни, що відповідає MR=LRMC.

Цінова стеля має деякі цікаві ефекти впливу на поведінку монополій. На конкурентному ринку цінова стеля призводить до дефіциту, коли її рівень нижче за ціну рівноваги. Так відбувається, наприклад, на ринку оренди житла, коли контролюється орендна плата.

Цінова стеля (MR2) може спрямувати монополію до збільшення обсягів виробництва. При встановленні обмеження монополія підвищує обсяги до нового стану власної рівноваги LRMC=MC2, чому відповідає обсяг виробництва Q2. За такою ціною. Ринковий попит становить QD, який менше за пропозицію монополії.

Ціноутворення за середніми витратами(випадок природної монополії). Нагадаємо, що природна монополія існує, коли фірма може задовольняти попит ринку, досягаючи ефекту масштабу. На рис. 2.1 зображено монопольну фірму, яка є прибутковою, тобто вона отримує економічний прибуток. Припустимо, що виробництво зросло до рівня, котрий би вироблявся у конкурентному середовищі. Оскільки LRMC зменшується, фірма не в змозі покривати свої витрати, якщо ціна менше. На рівні Qc LRAC перевищує LRMC. Таким чином, встановлення P = LRMC дає збитки. Якщо природну монополію примушують встановлювати ціну на рівні LRMC, це буде вимагати державних субсидій для того, щоб фірма лишилася у бізнесі.

Рис. 2.1. Формування граничної виручки монопольної фірми

Комісії, які перевіряють діяльність монополій, обмежують її таким рівнем цін, який дозволяє покривати бухгалтерські витрати і альтернативні витрати на інвестований у фірму капітал.

Система подвійних цін (рис. 2.2). Дозволяє монополісту продавати певним споживачам продукт за більш високими цінами. Часто монополії у зв'язку з регулюванням цін несуть збитки. Вони можуть бути покриті за рахунок того, що частці споживачів товар продається за більшою ціною. Наприклад, підприємницькі структури мають сплачувати за електроенергію ціну PH. Для населення ціна може бути встановлена на рівні LRMC. Загальний обсяг продаж QR = QH+ QL.

Таким чином, здійснюється фінансування заможними споживачами витрат незаможних споживачів.

Реакція монополій на податки і субсидії.

Податок на одиницю товару призводить до зменшення обсягу з QM1 до QM2. Ціна зростає зPM1 до PM2. Якщо б галузь була конкурентною, обсяг, навпаки, спав би з QC1 до QC2. При цьому ціна, завдяки податку, зросла б до рівня PC2.



Рис. 2.2. Регулювання монополій: встановлення цінової стелі

Причина цього полягає у тому, що податок просуває монополію уздовж кривої маржинальної виручки, а не кривої попиту. При тих же припущеннях розглянемо реакцію монополії на впровадження субсидій. Монополія менш чутлива до субсидій, ніж конкурентна фірма.

Дискримінація цін. Коли монополія виробляє продукт, котрий не може перепродаватися покупцями, вона досить часто застосовує різні ціни щодо різних покупців. Цінова дискримінація ( - продаж стандартизованих товарів або послуг різним споживачам за різними цінами. Такими товарами, що не можуть перепродаватися, є, наприклад, медичні послуги, освітні послуги тощо.

Цінову дискримінацію застосовують тільки монополії і тільки тоді, коли це веде до збільшення прибутків. Коли монополія встановлює різні ціни для кожного покупця, має місце досконала цінова дискримінація. У цьому випадку для кожного споживача встановлюється така ціна, яку він може сплатити.

Таким чином, подібними товарами споживач користується один раз на життя. Припустимо, що ефект масштабу і витрати є постійними, тобто LRAC=LRMC. При відсутності дискримінації обсяг реалізації товару буде становити Qm за ціною Pm, а LRMC=MR1. Економічний прибуток визначається площею чотирикутника PlPmВС. В умовах досконалої дискримінації споживач, котрий має бажання сплатити щонайбільше, буде отримувати послуги при ціні Р1. Якщо кожен споживач буде сплачувати стільки, скільки він може сплатити, такі ціни будуть фактично маржинальною виручкою. Крива попиту і буде кривою MR. Рівновага з'явиться у точці Е, де LRMC=D.

Різновидом цінової дискримінації є блочне ціноутворення (block pricing), яке відбувається за принципами хронології покупки або обсягів товарів, що купуються.

3. Монополія

Монополія -- ринок, на якому існує лише один постачальник продукції при атомістичному (представленому багатьма дрібними споживачами) попиті.

Монополія являє собою ринкову структуру, яка характеризується наявністю одного продавця та багатьох покупців, відсутністю близьких замінників для даного товару, існуванням бар'єрів для входу конкурентів на ринок. Відповідно, підприємство в умовах монополії зветься монополістом, а ринок, на якому діє монополіст, - монопольним ринком.

В умовах чистої монополії галузь складається з одного підприємства, тобто поняття «підприємство» і «галузь» стають тотожними. Крива попиту на продукт «чистого монополіста» є одночасно кривою ринкового попиту, що завжди має від'ємний тангенс кута нахилу (рис. 3.1).

Монополіст, на відміну від конкурентної фірми («price-taker») є «шукачем ціни» (price-maкer), оскільки він приймає ринкову лінію попиту як задану, а сам встановлює ціну та обсяг виробництва, бо має дуже сильну ринкову владу. Умовами встановлення та утримання монопольної влади є бар'єри для вступу конкурентів до галузі, тобто обмеження, які запобігають появі додаткових продавців на монопольному ринку, а саме: виключні права; патенти, авторські права, ліцензії; власність на всю пропозицію виробничого фактора; ефект масштабу великого виробництва тощо.



Рис. 3.1. Ціна, попит і граничний виторг підприємства-монополіста