Методика рішення проблеми рідкості ресурсів на олігопольному ринку

Існують деякі різновиди монополій:

Чиста монополія - монополія, за якої на ринку існує єдиний продавець товару, в якого немає близьких замінників.

Природна монополія - монополія, яка існує у галузях, де економія, зумовлена збільшенням масштабу виробництва, особливо значна.

Монопольна (ринкова) влада - можливість підприємства одноосібно визначати ціну свого товару, регулюючи обсяг продукції, який воно готове продати.

Проста монополія - монополія, за якої встановлюються однакові ціни на той самий товар для всіх покупців.

Дискримінаційна монополія -- монополія, за якої встановлюються різні ціни на той самий товар для різних покупців, причому різниця в цінах не обумовлена різницею у витратах.

Відкрита монополія - монополія, за якої одне підприємство на деякий час стає єдиним виробником продукції, але не має спеціального захисту від конкуренції.



Рис. 3.2. Максимізація прибутку підприємством-монополістом

Адміністративна монополія - монополія, яка виникає в умовах адміністративно-командної системи; базується на державній власності на засоби виробництва, діє в умовах значно обмеженого ринку, для неї характерний прямий розподіл ресурсів.

Закрита монополія -- монополія, захищена від конкуренції через юридичні обмеження.

Монополіст максимізує прибуток, випускаючи таку кількість продукції, за якої граничний виторг дорівнює граничним витратам (MR = MC). Що ж до ціни, яку править монополіст, то вона визначається висотою кривої попиту в точці випуску, що дає максимум прибутку. Така ціна завжди вища за граничні витрати, тобто Р > МС (рис. 3.2) порівняно з досконалою конкуренцією монополіст, максимізуючи прибуток, намагається виробити менший обсяг продукції і встановити вищу ціну на свій товар. Шкоду від монополії складають чисті втрати суспільства від того, що монополіст не досягає ефективного обсягу випуску. Крім того, монополіст перерозподіляє на свою користь частину доходів споживачів.

У деяких випадках монополіст може здійснювати цінову дискримінацію -- встановлювати різні ціни на той самий продукт для різних покупців.

Економічні умови здійснення цінової дискримінації:

- продавець повністю контролює виробництво та ціноутворення товару на всіх сегментах ринку;

- продавець здатний відокремлювати різні та стійкі групи покупців з різною еластичністю попиту;

- покупці не мають бажання та умов перепродавати придбану продукцію іншим покупцям.

Графічну ілюстрацію цінової дискримінації щодо двох груп покупців наведено на рис. 3.3.

Рис. 3.3. Графічна ілюстрація цінової дискримінації щодо двох груп покупців

Якщо монополія встановлює різну ціну для кожного покупця, то це означає, що вона здійснює досконалу цінову дискримінацію, або впроваджує ідеальну диверсифікацію цін. Класифікацію видів цінової дискримінації представлено в табл. 1.

Отже, в умовах монополії об'єктивно існує тенденція до обмеження обсягів виробництва і до підвищення цін. Рівночасно, монополізація завжди пов'язана з масштабами виробництва, що приводить до зниження середніх витрат у цілому і до економії ресурсів.

Тому антимонопольна політика уряду визначається таким чином, щоб запобіжні засоби щодо проявів антиконкурентної поведінки не стримували ефективне використання великих масштабів виробництва.

У довгостроковому періоді всі монополії можуть вважатися відкритими, оскільки конкуренція може виникнути у зв'язку із появою товарів-субститутів, нововведеннями, зміною технології та іншими ринковими умовами.

Як і у конкурентному ринку, коли монопольна фірма отримує економічний прибуток, інші спокушені цим фірми намагаються вступити у конкуренцію з монополістом, починаючи виробляти той самий товар. Підтримка монопольної сили вимагає наявності таких умов, які запобігають новим продавцям конкурувати на ринку, наявності бар'єрів входу.

Таблиця 1. Основні види цінової дискримінації

Вид дискримінації	Класифікаційна ознака	Приклади
Просторова	Територіальна диференціація покупців	Демпінгові ціни Цінові пояси та зони Ціни офшорних зон Сільські та міські ціни і тарифи
Часова	Час придбання товарів або послуг	Денні та нічні ціни Сезонні ціни
Товарна	Мета придбання товарів або послуг	Тарифи на виробниче або споживче використання енергії
	Обсяг придбання	Оптові та роздрібні ціни і тарифи
	Якість товарів	Надбавки та знижки за якість, сортність тощо
	Торговельна марка	Ціни на продукцію всесвітньовідомих і невідомих фірм
Персональна	Рівень доходів покупців	Магазини для бідних і багатих покупців
	Статус покупця	Знижка для постійних покупців Знижка для першого покупця (почин) Ціни для співробітників фірми
	Соціальний статус покупця	Ціни для дітей, студентів, дорослих тощо

Деякі бар'єри входу є результатом державної політики (1), що гарантує фірмам статус єдиної. У багатьох випадках такими традиційними монополіями є поштові послуги, виробництво горілки, санітарний контроль тощо. У результаті державної підтримки створюються також монополії власників патентів і копірайт (2), хоча і на обмежений термін. Монополія також може бути результатом володіння джерелами постачання певного продукту (3), наприклад, як De Beers на ринку оброблених діамантів. Нарешті монополія може виникати як наслідок унікального знання або можливостей (4): співаки, спортсмени, унікальні технології тощо.

Зростання масштабів виробництва дає фірмам можливість виробляти з меншими середніми витратами у тривалому періоді. Це може обумовлювати формування монопольної сили і далі - створювати бар'єри входу.

В умовах досконалої конкуренції зростання обсягів виробництва здійснюється за рахунок збільшення кількості фірм на ринку і призводить у тривалому періоді до підвищення LRAC. На такому ринку для підтримки процесів зменшення середніх витрат разом із зростанням обсягів виробництва будуть спостерігатися тенденції до злиття (merging). Для зменшення LRAC повинна лишитися тільки одна досить крупна фірма. На рис. 3.4 показана крива витрат на виробництво продукту.

Нехай кількість попиту на ринку становить за даною ціною Q1. Для єдиного продавця у тривалому періоді середні витрати - LRAC1. Таким чином, загальні витрати виробництва складають TC1= LRAC1(Q1).

Рис. 3.4. Пояснення причин появи монополії

Нехай цей обсяг виробляється двома фірмами у пропорції 50:50. Середні витрати кожної фірми будуть LRAC2>LRAC1.

TC2= LRAC2(1/2Q1) + LRAC2(1/2Q1) = LRAC2(1/2Q1)> LRAC1(Q1).

Отже, одна велика фірма може забезпечувати ринок, досягаючи менших LRAC, ніж дві або більше малих фірм.

Конкурентна фірма максимізує прибуток, пристосовуючи обсяг виробництва до того моменту, коли MC = MR. Монопольна фірма обирає ціну, при цьому загальний принцип зберігається. Однак, MR від кожної додаткової одиниці продукту для монополіста буде зменшуватися.

Як і конкурентна фірма, монополіст буде досягати обсягу виробництва QM на рівні MC=MR, встановлюючи ціну PM. Монопольне становище не гарантує прибутків. Коли попит на продукцію монополіста незначний - QM1, монополіст несе збитки, а в умовах P < AVC фірма припиняє операції.

Те, скільки прибутку має монополіст, залежить від його витрат (AC) і попиту на товар (D).

У тривалому періоді монопольна фірма розширює масштаб операцій до того, що MR = LRMC.

Якщо монополіст отримує економічний прибуток за цією ціною, ситуація лишається незмінною, доки існують бар'єри входу у галузь. Якщо таких бар'єрів немає, вхід нових фірм збільшує пропозицію, що обумовлює падіння ціни до рівня отримання нормального прибутку.

Підтримка монополії у тривалому періоді неможлива, якщо на ринку є можливість вільного входу інших фірм.

Монополія розширює обсяги виробництва до QML. За таких умов LRMC<LRAC і фірма не буде мати можливості отримувати економію від збільшення масштабу виробництва, тож вона буде будувати новий завод менший за розміром від того, що вже має. Його параметри будуть дорівнювати MC1 і AC1.

Коли монополія прибуткова, фірма отримує прибуток як у нетривалому, так і у тривалому періоді. За умовами природної монополії прибуток спадає як результат забезпечення бар'єрів для нових фірм. Тривала рівновага прибуткової монополії показана на рис. 3.5.

Рис. 3.5. Тривала рівновага монополій

На рис. 3.6 показано випадок, коли MR=LRMC у точці, де LRMC=LRAC. У цій точці монополія будує завод, що відповідає своїм розміром мінімальному рівню LRAC. Крива нетривалих середніх витрат монополії у тривалій рівновазі становить AC*.

Рис. 3.6. Тривала рівновага монополій

За подібних умов монополія досягає у тривалому періоді всієї можливої економії масштабу, як це могло б бути на ринку досконалої конкуренції. Однак монопольна ціна PM перевищує LRACmin та LRMC. За умовами досконалої конкуренції ринкова ціна буде дорівнювати LRACmin та LRMC.

Рисунок 3.6 демонструє остаточні можливості тривалої монопольної рівноваги. У цьому випадку рівень попиту на продукцію монополіста такий, що MR перетинає LRMC у точці, у якій LRMC>LRAC. Крива нетривалих середніх витрат відповідає AC2. У рівновазі монополія знову провадить операції на рівні точки, де середні витрати виробництва перевищують LRACmin.

Рис. 3.7. Тривала рівновага монополій

За такими умовами монополіст будує завод, розмір якого відповідає проведенню операцій нижче точки, у якій досягається економія масштабу. Монополіст діє у межах заводу, більшого, ніж той, що відповідає LRACmin. Монопольна ціна PM за обсягом виробництва, де LRMC=MR.

Монопольна фірма у тривалому періоді не обов'язково виробляє продукцію на рівні LRACmin. Вибір розміру підприємства залежить від взаємовідношення між MR і LRMC. Треба зауважити, що монополія обслуговує ринок за допомогою одного заводу, але можна припустити ситуацію багатьох невеликих заводів, з котрих кожний діє на рівні LRMC=MR.

Нехай ціни на ресурси і технологія є однаковими, незважаючи на кількість продавців на ринку. Це означає, що крива витрат однакова як для монополії, так і для фірм з досконалою конкуренцією. Монополіст розглядається як такий, що постачає товар, вироблений багатьма своїми заводами. На конкурентному ринку такі умови означали б, що діють незалежні приватні компанії. ACM для будь-якого обсягу не є нижчими, ніж у аналогічного розміру конкурентних фірм. Рис. 3.8 показує різницю між тривалою конкурентною і монопольною рівновагою.

Рис. 3.8. Різниця між конкурентною та монопольною рівновагою

Висновки: споживачі втрачають, коли купують товари на монопольному ринку, а не на конкурентному. Отже, фірма має монопольну силу, коли вона впливає на цiну продуктiв, що продає. Така фiрма є більш price maker, нiж price taker. Чиста монополія - це наявність одного продавця, який не має близьких замінників. Вхід нових фірм на ринок чистої монополії має бути неможливим, якщо монополія повинна підтримуватися досить довго.

4. Олігополія

Олігопольна структура ринку посідає проміжне місце між монополією та монополістичною конкуренцією, тому деякі її ознаки не мають однозначного тлумачення, а саме: на ринку діє невелика кількість підприємств; окреме підприємство може пропонувати на ринку однорідний або диференційований продукт; підприємства мають неоднакову ринкову владу; вступ до галузі ускладнений через різні бар'єри; може мати місце нецінова конкуренція.

Але головна риса олігополістичного ринку - загальна взаємозалежність його учасників. Кожний олігополіст при визначенні лінії своєї економічної поведінки повинен враховувати поведінку як споживачів продукції, так і конкурентів, оскільки їх реакція на його дії може бути неоднозначною. Тому не існує загальної універсальної теорії олігополії. Моделі поведінки фірм при олігополії досить різноманітні і виходять з різних підходів щодо сценаріїв стратегічної поведінки фірми -- способів конкурентної боротьби і взаємодії із суперниками в умовах прагнення до максимальних прибутків. Розглянемо найбільш поширені моделі олігополії на прикладі дуополістичної структури ринку. Дуополія - це ринкова структура, за якої пропозиція представлена лише двома постачальниками.

Першим, хто змоделював поведінку дуополістів, які враховують особливості ринкової позиції конкурента, його ринкову владу, був Г. фон Штакельберг. Власне, якщо в моделі дуополії враховувати економічну силу конкурентів, а вона може бути або однаковою, або ні, то можливі такі чотири ситуації:

- перший продавець є лідером і встановлює ринкову ціну, а другий -- аутсайдером, який підпорядковує свої дії поведінці лідера;

- другий продавець виступає лідером, а перший займає залежну позицію;

- обидва продавці намагаються бути лідерами і проводити незалежну ринкову політику;

- обидва продавці на ринку пасивні й пристосовуються до дій співучасника.

Історично першою була змодельована четверта ситуація, відома в теорії мікроекономіки як модель дуополії Курно. Пізніше з'явилася модель дуополії Бертрана. Сутність цих моделей зводиться до того, що кожний з продавців визначає свій обсяг виробництва (модель Курно) або ціну товару (модель Бертрана) залежно від аналогічних параметрів, які встановлює інший співучасник ринку. Очевидно, що така пасивність дуополістів не може існувати довгостроково і рано чи пізно визначиться лідер та аутсайдер певного ринку.

Модель третьої з розглянутих вище ситуацій відома в мікроекономічній теорії як олігополістичне рішення Боулі. Розвиток цієї ситуації призводить до порушення ринкової рівноваги та до перевиробництва, в результаті чого або розпочинається цінова війна, де буде один переможець, або учасники дійдуть певної згоди. І в тому, і в іншому випадку створюються реальні передумови для монополізації даного ринку.

У цілому, розгляд усіх чотирьох ситуацій дає підстави стверджувати, що в результаті процесів навчання учасників і накопичення ринкового досвіду ними усвідомлюється неминучість розшарування дуополістів, а загалом -- олігополістів, за рівнем ринкової влади для збереження олігополістичної структури. Процеси розшарування кінець-кінцем призводять до встановлення жорсткого співвідношення між ціною лідера і ціною аутсайдерів та односпрямованості цінових змін у майбутньому. Певним етапам еволюційного процесу ринкової поведінки олігополістів відповідають моделі Феллнера, Свізі, Хойсса.

В аналізі олігополістичних ситуацій застосовуються положення та методи теорії ігор. Теорія ігор -- це наука, яка за допомогою математичних методів досліджує поведінку індивидів у відповідних ситуаціях, пов'язаних з прийняттям рішень. Різні види ігор можна класифікувати за певними ознаками: за числом гравців (ігри з двома, трьома і більше учасниками); за кількістю стратегій (скінченні й нескінченні ігри); за властивостями платіжної функції (ігри з нульовою та ненульовою сумою); за характером попередньої домовленості (кооперативні та некооперативні ігри).

Певна ситуація на олігополістичному ринку може моделюватися та досліджуватися відповідною грою.

Об'єктивно існуюча взаємозалежність олігополістів визначально впливає як на зміст процесу навчання учасників даного ринку («квазіпереговори» за Феллнером), так і на еволюцію внутрішньогалузевої організації. Олігополісти повинні вирішувати, чи варто їм агресивно конкурувати, намагаючись захопити більшу частку ринку за рахунок конкурента, чи «співпрацювати» і конкурувати більш пасивно, співіснуючи зі своїм конкурентом, задовольняючись своєю часткою і домовляючись щодо спільних ринкових дій. Тобто олігополія створює сприятливі передумови для організації даного ринку за змовою. Змова наявна, коли підприємства галузі досягають очевидної (відкритої чи відслідковуваної) або прихованої (таємної чи мовчазної) згоди щодо фіксування цін і спільної цінової політики, поділу ринку (квотування) або інших способів обмеження конкуренції між собою. Зумовлений змовою контроль над ціною та певна спільна ринкова влада дає змогу олігополістам зменшити невизначеність, збільшити прибутки і навіть перешкодити вступу до галузі нових конкурентів.

Щодо питання економічної ефективності олігополії існують різноманітні погляди. Багато західних економістів (Шумпетер, Гейлбрейт) вважають, що лише великі фірми, які володіють значними фінансовими, технічними, інтелектуальними ресурсами, здатні забезпечити науково-технічний прогрес. Їх опоненти доводять, що численні винаходи були зроблені на дрібних фірмах і навіть окремими винахідниками самостійно. Існує також думка, що олігополія, з точки зору суспільства, навіть гірша за монополію, оскільки остання підлягає державному регулюванню, а за олігополії лише утворюється видимість конкуренції.

Проте олігополія -- найпоширеніша ринкова структура сучасної економіки в розвинутих країнах. Найвагомішою причиною її існування є наявність ефекту масштабу, що обумовлює зниження довгострокових середніх витрат виробництва. В умовах олігополії мінімально ефективний розмір фірми має бути досить значним, адже за даного обсягу споживчого попиту достатня ефективність галузі може бути досягнута лише малою кількістю великих підприємств.

Дуополія Бертрана.

Дуополія - це олігополія з двома фірмами. Двом класичними моделями дуополії є дуополія Бертрана і дуополія Курно. Обидві моделі виходять з припущення про відсутність змови між конкурентами.

Модель олігополії Бертрана - це модель цінової війни. Ціновою війною є послідовність знижень цін фірмами-суперниками в умовах олігополії (рис. 4.1).

Нехай галузь перебуває у стані E1(P1,Q1). Одна з фірм може сподіватись збільшити власні обсяг продажів (виручку) і прибуток, якщо знизить ціну, скажімо, до рівня P2 (за умови, що конкурент залишить свою ціну без змін). Але конкурент досить швидко відреагує також зниженням ціни на свою продукцію, і галузь перейде у стан E2(P2,Q2) - ціна спадає, обсяг зростає. Зниження цін буде продовжуватись доти, доки фірми не досягнуть рівня беззбитковості - тим самим галузь опиниться у стані конкурентної рівноваги EC(PC,QC). Від цінових війн виграють споживачі і суспільство в цілому, а програють фірми.

Рис. 4.1. Цінові війни в умовах олігополії

Криві реагування.

Конкурентну боротьбу в моделі Бертрана можна проілюструвати за допомогою т.зв. кривих реагування(рис. 4.2): крива реагування R1 фірми 1 побудована із точок, які для кожної фіксованої ціни P20 конкурента визначають ціну P1'=P1(P20), яка максимізує прибуток.

Рис. 4.2. Криві реагування та рівновага у моделі Бертрана

Аналогічно будується крива реагування R2 для фірми 2 - вона дає змогу визначити оптимальну ціну P2'=P2(P10) другої фірми відповідно до кожної фіксованої ціни P10 конкурента. Ця модель має стійку рівновагу в точці перетину двох кривих реагування E, де обидві фірми встановлюють однакову ціну, P1=P2=PE. Якщо врахувати вартість виробництва, то рівновага досягатиметься якраз у стані конкурентної рівноваги, а саму модель можна розглядати як формалізований сценарій цінової війни.

Олігополія Бертрана може бути присутньою на ринках, на яких фірми-виробники можуть відносно швидко збільшити обсяги виробництва продукції, без істотного підвищення середніх витрат. Тобто технологія повинна характеризуватись економією на масштабі, довжина короткострокового період повинна бути відносно невеликою. Лише за цих умов фірма може скористатись вигодами від зменшення ціни, швидко зайнявши частку ринку конкурента. Відсутність можливості збільшити обсяги виробництва без збільшення витрат ставить під сумнів вигоди фірми від зменшення ціни.

Дуополія Курно.

Центральне припущення моделі Курно - кожна фірма визначає свій обсяг випуску, виходячи з незмінності обсягу випуску конкурента. Це можливо у випадку коли технологія випуску продукції не дозволяє фірмам миттєво змінювати обсяги виробництва та/чи особливості ринку не дозволяють миттєво збільшити обсяги продажів.

Нехай обидві фірми мають однакові криві витрат, причому середні витрати постійні і дорівнюють граничним: MC=AC.

Фірма 1 намагається максимізувати свій прибуток виходячи з припущення про незмінність обсягу випуску Q2, який встановила фірма 2 (наприклад, Q2=160 - див. рис. 4.3). Тоді для фірми 1 кривою попиту буде лише частина АD ринкової кривої попиту, а кривою граничної виручки буде лінія MR1.

Рис. 4.3. Модель дуополії Курно

Оптимальний обсяг для фірми1 у такому разі визначається умовою MR1=MC і дорівнює Q1=QK-Q2; у нашому прикладі:

Q1=320-160=160.

Криві реагування у моделі Курно.

Для цієї моделі теж можна побудувати криві реагування - у моделі Курно крива реагування кожної фірми дає змогу визначити оптимальний обсяг випуску, якщо відомий обсяг випуску іншої фірми.

Криві реагування на рис. 4.4 можна побудувати з урахуванням кривих попиту, граничної виручки і граничної вартості на рис. 4.3. Якщо спочатку на ринок вийде лише фірма 1, то вона як монополіст обере обсяг QM=240 (рис. 13; також точка В на рис. 4.4).

Рис. 4.4. Криві реагування R1 і R2 та рівновага Курно (EКУРНО)

Фірма 2 буде виходити із фіксованого обсягу пропозиції 240 і, згідно зі своєю кривою реагування R2 визначить оптимальний обсяг: Q=120. Тоді фірма 1, виходячи з цього обсягу та своєї кривої реагування R1, визначає обсяг: Q=180; фірма 2 відповідає обсягом: Q=150. Цей процес продовжується доти, доки фірми не зійдуться на обсягах випуску Q1=Q2=160, яким відповідає точка EKУРНО на рис. 14 - точка перетину двох кривих реагування. Якщо порівняти це із обсягом конкурентної рівноваги (на рис. 13 - обсяг QC=480), то у випадку лінійної кривої попиту кожна фірма у стані рівноваги Курно(точка EKУРНО на рис. 4.4) забезпечує третину ефективного конкурентного обсягу, а разом галузь при дуополії Курно випускає 2/3 конкурентного обсягу, тоді як чиста монополія забезпечує половину його. Тобто конкуренція за обсягами у моделі Курно не приводить ринок до стану конкурентної рівноваги (на відміну від моделі Бертрана).

Можна довести, що стан рівноваги у моделі Курно наближатиметься за галузевим обсягом до стану конкурентної рівноваги, якщо кількість фірм у галузі буде збільшуватись.

Ізопрофи.

Зручним інструментом графічного аналізу рівноваги у випадку дуополії Курно (як і у випадку дуополії Штакельберга) є так звані ізопрофи. Якщо по вісям координат відкладаються обсяги виробництва двох фірм, ізопрофою є лінія, що відповідає всім комбінаціям обсягів виробництва конкуруючих фірм, за яких одна з фірм отримує однаковий прибуток.

На рис. 4.5 зображені ізопрофи фірми 1. Відрізок, що з'єднує точки Q1M, Q2С є кривою реагування фірми 1. Найбільший прибуток фірма 1 отримує, маючи монопольне становище (точка Q1M), нульовим прибуток фірми 1 буде у випадку, коли фірма 2 випускає максимально можливий (як на конкурентному ринку) обсяг виробництва Q2С.

Рис. 4.5. Ізопрофи фірми

Рівновага Курно (рис. 4.6) досягається, якщо фірми послідовно коректують власні обсяги виробництва, намагаючись максимізувати прибуток та виходячи з даного обсягу виробництва конкурента. З рисунку видно, що при обсязі виробництва фірми 2 рівному Q2Е, найбільший можливий прибуток фірми 1 відповідає ізопрофі б.

Рис. 4.6. Рівновага Курно

Прибуток, що відповідає ізопрофі в для фірми1 при даному випуску фірми 2 є недосяжним. Збільшення бо зменшення випуску у порівнянні с обсягом Q1Е приводить фірму 1 на нижчу ізопрофу (тобто - до нижчого обсягу прибутку) - наприклад, а. Таким чином, при обсягах виробництва рівних Q1Е та Q2Е у фірм 1 і 2 немає стимулів змінювати власні рішення, тому що це не приносить збільшення прибутку.

Олігополія Штакельберга.

Як і у моделі Курно, розглянемо випадок дуополії. Подібно до моделі Курно, фірми у моделі Штакельберга конкурують обсягами виробництва, але відмінністю є те, що одна з фірм вибирає свій обсяг виробництва першою, а друга повинна сприймати обсяг виробництва першої фірми як даність і вибирати свої рішення виходячи з того, що перша фірма вже має певні обсяги і відповідну частку ринку.

При цьому, фірма 1, яка вибирає обсяг виробництва ершою, знає, що фірма 2 буде орієнтуватись на вибраний нею обсяг і намагатись максимізувати прибуток. Рівновага у олігополії Штакельберга зображено на рис. 4.7. Фірма 1, максимізуючи прибуток, вибирає обсяг виробництва таким чином, щоб відповідна ізопрофа дотикалась до кривої реагування фірми 2.

Рис. 4.7. Модель олігополії Штакельберга

Як видно з рис. 4.7 за умови олігополії Штакельберга, фірма 1, яка вибирає обсяг виробництва першою, матиме більшу частку ринку (і більший прибуток) у порівняні з випадком олігополії Курно, а фірма 2 - відповідно, меншу. Загальний обсяг виробництва галузі у Олігополії Штакельберга буде більшим від олігополії Курно, а ціна - нижчою.

Зменшення витрат.

Якщо одна з фірм на олігополістичному ринку покращує технологію або отримує доступ до дешевших ресурсів, і за рахунок цього - зменшує витрати, це як правило (у моделях Курно та Штакельберга) приводить до перерозподілу ринку на її користь.

При зменшенні середніх витрат у фірми1 її крива реагування AB зміститься вправо вгору - отримаємо лінію A`B`(див. рис. 4.8). Нова рівновага Курно тепер досягатиметься не в т. ЕКУРНО, а в т. E' - при більшому обсязі випуску фірми 1 та меншому обсязі випуску (і відповідному скороченні прибутку) фірми 2.

Рис. 4.8. Вплив зменшення витрат фірми 1 на стан рівноваги в моделі Курно

Наслідки скорочення витрат однієї з фірм у випадку олігополії Штакельберга будуть аналогічними.

Олігополія Суізі.

Основне припущення моделі Суізі полягає у різній реакції конкурентів на підвищення та зниження ціни окремою фірмою. Нехай фірма в умовах олігополії перебуває у стані рівноваги E(PE,QE) - див. (рис. 4.9). При зниженні ціни конкуренти також будуть знижувати ціну, щоб не втратити своїх покупців, тому попит D1 на продукцію фірми у цьому випадку низькоеластичний. При спробі підвищити ціну на свою продукцію конкуренти залишать власні ціни без змін, тому фірма стрімко втрачатиме своїх покупців - попит D2 у цьому випадку високо еластичний (рис.4.9 а).

Об'єднана крива попиту має вигляд ламаної лінії, яка складається з двох відрізків BE та EF(рис. 4.9.б). Об'єднана лінія граничної виручки MR також складається із двох відрізків BA та KC, що утворюються з двох ліній граничної виручки, MR1(при Q>QE) і MR2(при Q<QE); об'єднана лінія MR має розрив по вертикалі AK.

Застосування правила граничного випуску, MR=MC, при максимізації прибутку фірми ілюструє жорсткість цін за олігополії порівняно з конкурентним ринком: зміна граничної вартості з MC1 до MC2 не призводить ні до зміни обсягу QE, ні до зміни ціни PE (через існування вертикального розриву на кривій граничної виручки).

Рис. 4.9. Модель олігополії Суізі

Домінуюча фірма і цінове лідерство

Ця модель виходить із припущення, що в олігополістичній галузі, де діє N+1 фірма, одна з них за рахунок переваги у нижчій вартості виробництва забезпечує значну частину галузевого випуску.

Така фірма зветься домінуючою фірмою. Рис. 4.10. ілюструє ситуацію на такому ринку.

На рис. 4.10 а зображена крива ринкового попиту D і крива пропозиції SN з боку N малих фірм, які є ціноотримувачами (вони звуться конкурентним оточенням домінуючої фірми). За ціною P0 малі фірми могли б постачати на ринок стільки продукції, скільки споживачі погоджуються придбати(Q0).

На рис. 4.10 б зображена крива граничних витрат MC домінуючої фірми та крива попиту D0, з якою зустрічається домінуюча фірма. Ця крива починається з рівня ціни P0, за якою фірма нічого не продасть. Вона може продавати за нижчими цінами, ніж P0 (за рахунок переваг у вартості), стільки, скільки потрібно для задоволення ринкового попиту, якщо взяти до уваги можливості малих фірм: за кожною ціною нижчою, ніж Р0, обсяг попиту, який може задовольнити домінуюча фірма, дорівнює різниці між обсягом ринкового попиту та обсягом, що готові запропонувати малі фірми за такою ціною. Домінуюча фірма у стані рівноваги E, коли вона максимізує власний прибуток, буде постачати обсяг QE (згідно з умовою MR0=MC, де MR0 - гранична виручка домінуючої фірми) за ціною PE.

Обсяг ринкового попиту за ціною PE складає QB (рис. 4.10 а); малі фірми за такою ціною беззбитково для себе постачатимуть QA, а домінуюча фірма - обсяг QB-QA=QE.

Таким чином, домінуюча фірма визначає ринкову ціну і свій обсяг випуску, а всі інші фірми, які приймають ринкову ціну, встановлюють лише обсяг випуску. Тому такий спосіб олігополістичного ціноутворення має назву лідерство у цінах. Взагалі лідерство у цінах охоплює й інші ситуації, коли одна фірма, не обов'язково домінуюча, оголошує про зміну цін, наприклад, про підвищення, а інші фірми сприймають це як сигнал для такої ж зміни ціни. В такій ситуації явної змови фірм (щодо цінової політики) може й не бути, і тому випадки лідерства у цінах утворюють певну проблему при спробах застосування антимонопольного законодавства.



Рис. 4.10. Модель домінуючої фірми (а) Обсяг випуску малих фірм QA; (б) Утворення ринкової ціни PE домінуючою фірмою

У довгостроковому періоді олігополістичні фірми залишатимуть галузь, якщо не зможуть собі забезпечити прибуток (принаймні незбитковість), навіть при оптимальному масштабі виробництва.

Якщо ж у галузі очікується прибуток, то в разі відсутності вхідних бар'єрів спрацює конкурентний механізм, у галузь ввійдуть нові фірми, і вона перестане бути олігополістичною.

Картелі. Олігополістична конкуренція може вести до великих втрат для її учасників. Тому олігополісти з метою збільшення і гарантії отримання прибутків ідуть на утворення картелю - змови фірм щодо майбутніх обсягів випуску і цін.

Розглянемо галузь, де діє N однакових фірм. Якби галузь була організована як конкурентна, тоді ринкова рівновага досягалась би в точці E0(P0,Q0) на рис. 4.11 а, а кожна типова фірма перебувала б у стані рівноваги, E0(P0,q0) на рис. 4.11 б, і не отримувала економічного прибутку.

При організації картелю фірми повинні:

а) узгодити спільну ціну і галузевий обсяг випуску Q;

б) встановити квоти кожного учасника;

в) виробити механізми запровадження угоди і контролю за її виконанням.

Рис. 4.11. (а) Стан рівноваги для картелю EK(QK, PK) у порівнянні з конкурентною рівновагою E0(Q0,P0). (б) Квота qK фірми у складі картелю

Через те, що мета угоди - максимізація прибутку її учасників, для розрахунку спільних ціни та обсягу використовується модель монопольного ціноутворення, яка забезпечує найвищі прибутки виробникам. Стан монопольної рівноваги досягається у точці EK(PK,QK) на рис. 4.11 а і одночасно є станом рівноваги для картелю.

Квота кожної фірми визначається таким чином, щоб сума часток кожної фірми дорівнювала узгодженому сукупному обсягу QK. Нехай квота типової фірми складає qK (рис. 4.11 б). Зазначимо, що qK<q0 , тобто фірма повинна зменшити випуск на узгоджену з іншими учасниками величину(q0-qK). Тоді вона отримує прибуток, який чисельно дорівнює площі прямокутника CAPKEKA.

Щодо дотримання угоди, то окремі фірми завжди мають спокусу її порушити, бо висока ціна PK > MC (при q=qK ), дає змогу збільшити свій прибуток при збільшенні випуску до рівня q1 (якщо дозволять виробничі потужності), де P=MC; тоді прибуток складав би величину, що чисельно дорівнює площі CBPKE1B.

Але збільшення випуску неминуче буде вести до падіння ринкової ціни; адже коли всі учасники підуть на порушення угоди, то галузевий випуск зросте до Q1 (рис. 4.11 а), а такий обсяг неможливо реалізувати не лише за ціною PK, а й за попередньою ціною, P0, через обмеженість попиту.

Картельна угода є прикладом змови, яка суперечить умовам економічної ефективності для суспільства, зменшує суспільний добробут і тому забороняється антимонопольним законодавством.

Висновки

конкурентний ціновий олігопольний

Як відомо, обмеженість ресурсів є загальною умовою функціонування системи будь-якого типу. Однак масштаби економічного зростання у різних системах регулюються принципово різними чинниками: попитом або ресурсами. У ринковій системі зростання виробництва постійно обмежується попитом, який у свою чергу відображає обсяг та структуру суспільних потреб. Завдяки цьому існує зв'язок між виробництвом і споживанням через товарно-грошові форми: система постійно змінює структуру виробництва відповідно до змін платоспроможних потреб.

У плановій системі зростання виробництва безпосередньо пов'язано з наявністю ресурсів: більше вироблено продукції - більше ресурсів для наступної фази виробництва. Існує зв'язок не з потребами, а з результатами виробничого процесу: виробництво обмежується виробництвом. У цьому разі зміна обсягу та структури потреб руйнує виробництво, що пристосувалося до наявних ресурсів.

Наслідками цього є:

1) виробництво заради виробництва, значне обмеження кінцевого споживання;

2) спрямованість виробництва на кількісне зростання, відсутність стимулів науково-технічного прогресу, системи матеріальної заінтересованості робітників, їх трудової мотивації;

3) обумовлені кількісним зростанням нестача ресурсів, капіталовкладень, їх нераціональний розподіл та використання.

Все це призвело до зниження ефективності суспільного виробництва, зростання його диспропорційності, насамперед диспропорцій між першим та другим підрозділами суспільного виробництва, промисловістю та сільським господарством, виробництвом та споживанням, до виникнення дефіциту в усіх сферах господарства та на всі види ресурсів, який поступово перетворився на хронічний. Отже, планова система, яку будували як систему най раціональнішого використання всіх ресурсів, виявилася економікою дефіциту, неспроможною оптимально господарювати. Все це свідчить про кризу планової системи, подолати яку можна тільки у процесі переходу до ринкової економічної системи.

Споживачі втрачають, коли купують товари на монопольному ринку, а не на конкурентному. Отже, фірма має монопольну силу, коли вона впливає на цiну продуктiв, що продає. Така фiрма є більш price maker, нiж price taker. Чиста монополія - це наявність одного продавця, який не має близьких замінників. Вхід нових фірм на ринок чистої монополії має бути неможливим, якщо монополія повинна підтримуватися досить довго.

Попит на продукцію монополістів має нахил донизу. Монополія може, якщо вона хоче, встановлювати будь-які ціни, проте менеджери фірм знають, що вони можуть продати більше по нижчій ціні. Маргінальна виручка додаткового продукту зменшується в меншій мірі, ніж ціна. Монопольні фірми максимізують прибутки, встановлюючи ціни, для яких маргінальна виручка дорівнює маргінальним витратам.

У довготерміновому аспекті монополія поширюється до тих пір, коли MR=LRMC. Відсутність для продавців можливості вільного входу у ринок буде захищати монопольний економічний прибуток від падіння до нуля. Бар'єри входу включають державні вимоги щодо франшизи або ліцензування, патентування або копірайт, контроль певного споживання або масштабів виробництва.

Природна монополія може виробляти достатньо для вдоволення ринкового попиту у довготерміновій перспективі за умовами зростання returns to scale. Конкурентні фірми мають бути надто малими, щоб досягнути того зниження витрат, який пропонується монополістами завдяки їх розмірам. Ціноутворення на базі середніх витрат є спробою тих, хто регулює зниження прибутків франшизної монополії до рівня, який дозволяє їм покривати альтернативні витрати.

Дискримінація цін є монополістичною практикою встановлення різних цін на одні й ті ж товари. Дискримінація цін є можливою для товарів, які покупець не може перепродати. Монополіст застосовує цінову дискримінацію, якщо він може підвищити завдяки цьому свої прибутки. У межах цієї практики вони продають більше, ніж в умовах встановлення єдиної монопольної ціни.

Об'єктивно існуюча взаємозалежність олігополістів визначально впливає як на зміст процесу навчання учасників даного ринку, так і на еволюцію внутрішньогалузевої організації. Олігополісти повинні вирішувати, чи варто їм агресивно конкурувати, намагаючись захопити більшу частку ринку за рахунок конкурента, чи «співпрацювати» і конкурувати більш пасивно, співіснуючи зі своїм конкурентом, задовольняючись своєю часткою і домовляючись щодо спільних ринкових дій. Тобто олігополія створює сприятливі передумови для організації даного ринку за змовою. Змова наявна, коли підприємства галузі досягають очевидної або прихованої згоди щодо фіксування цін і спільної цінової політики, поділу ринку (квотування) або інших способів обмеження конкуренції між собою. Зумовлений змовою контроль над ціною та певна спільна ринкова влада дає змогу олігополістам зменшити невизначеність, збільшити прибутки і навіть перешкодити вступу до галузі нових конкурентів.

Олігополія - найпоширеніша ринкова структура сучасної економіки в розвинутих країнах. Найвагомішою причиною її існування є наявність ефекту масштабу, що обумовлює зниження довгострокових середніх витрат виробництва. В умовах олігополії мінімально ефективний розмір фірми має бути досить значним, адже за даного обсягу споживчого попиту достатня ефективність галузі може бути досягнута лише малою кількістю великих підприємств.

Література

1. Мікроекономіка і макроекономіка / С. Будаговська, О. Кілієвич та ін. Підручник для підготовки магістрів державного управління за ред. С. Будаговської. - К.: Основи, 2001. - 518с.

2. Економічний розвиток і державна політика/ Ю. Бажал, О. Кілієвич, О. Мертенс та ін. Навч. посібник за заг. ред. Ю. Єханурова та І. Розпутенка. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - 480с.

3. Веймер Д.Л., Вайнінґ А.Р. Аналіз політики: концепції і практика. Пер. з англ. за наук. ред. О.Кілієвича. - К.: Основи, 1998. - 654c.

4. Н. Грегори Менкью. Принципы экономикс: - Спб: Питер Ком, 1999. - 784с.

5. Пiндайк Р., Рубiнфелд Д. Мiкроекономiка. - К.: Основи, 1998. - 646с.

6. Портер, Майкл Е. Стратегія конкуренції: Методика аналізу галузей і діяльності конкурентів/ Пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський. - К.: Основи, 1998. - 390с.

7. Семюелсон Пол. А., Нордгауз Вільям Д. Мікроекономіка. - К.: Основи, 1998. - 676с.

Размещено на Allbest.ru