Основні сфери державного регулювання економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Проблема комплексного з'ясування сутності регулювання економіки, форм і методів державного регулювання, його основних моделей у процесі еволюції економічної системи є однією з основних при з'ясуванні оптимальних шляхів її розвитку. Ядром господарського механізму на сучасному етапі є державне регулювання економіки. Оскільки економічна система формується з кількох підсистем, багатьох елементів та ще більшої кількості компонентів, і кожна з таких підсистем та їх структурних елементів є різними за своєю сутністю, то й методи державного регулювання істотно різняться між собою.

В українській економіці спостерігаються зміни, які свідчать про початок стабілізаційного періоду. Призупинено спад виробництва в основних сферах і галузях народного господарства, зменшено ступінь залежності від імпорту сировини, матеріалів, енергоносіїв, комплектуючих виробів, досягнуто бездефіцитності державного бюджету. Однак низьким залишається, рівень купівельної спроможності населення, наповнення державного бюджету не забезпечує належного соціального захисту, несприятливими є демографічні процеси, екологічна та криміногенна ситуації.Тому,на мою думку, тема поліпшення державного регулювання України є актуальною зараз.

Метою роботи є: способи, методи, форми і сфери державного регулювання економіки. Визначення завданнь і функції держави щодо формування ринкових відносин. Характеристика особливості державного регулювання окремих сфер господарської, і соціальної діяльності.

Завдання курсової роботи: узагальнити набутий світовий досвід і державний стан економіки України і висвітлити механізми регулювання вітчизняної економіки в динаміці. Оцінити розвинененість та дієвість застосовуваних механізмів регулювання.

Об'єкт дослідження : це сфери, галузі, регіони, а також ситуації, явища й умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які необхідно вирішувати для нормального функціонування економіки і підтримки соціальної стабільності.

Суб'єкт дослідження:

· Сектор домашніх господарств.

· Підприємницький сектор.

· Держава (встановлює інституційні зв'язки).

· Зовнішній економічний сектор.

Методи дослідження :

· графічні,

· статистичні,

· математичні,

· моделювання,

· порівняльний аналіз.

РОЗДІЛ 1. МІСЦЕ І РОЛЬ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ЗМІШАНОЇ ЕКОНОМІКИ

1.1 Держава як суб'єкт ринкових відносин і свідомого регулювання розвитку економіки

Усе більш активним суб'єктом економічної діяльності у ХХ ст. стає держава як представник суспільства і захисник його інтересів. Матеріальною основою державного регулювання економіки є розвиток державного сектору, державної власності і монополія політичної влади. Незалежно від частки держсектора і власності в економіці роль держави в організації й управлінні виробництвом та суспільством зростає. Вона володіє і розпоряджається зростаючою часткою національного продукту, регулює сукупне пропонування та попит, грошовий обіг, перерозподіляє до 50 % і більше національного доходу тощо. Держава розробляє форми і методи економічного та соціального регулювання соціально-економічних відносин, координує, регулює, програмує суспільне виробництво і споживання, здійснює політику соціалізації ринкових відносин і демократизації. Але державне регулювання не може вийти за межі системи, бо в ній панує капіталістична приватна власність і приватні інтереси, а не суспільний інтерес, загальнокласові інтереси не збігаються з приватними, індивідуальними та груповими (корпоративними). Отже, виникають нові суперечності в системі.(Додаток 1)

Метою державного регулювання в умовах змішаної економіки є підвищення соціально-економічної ефективності суспільного виробництва, забезпечення економічного зростання і соціально-економічної стабільності економіки та суспільства[c.47,1]. Тому головні завдання держави такі:

· створення і вдосконалення правової основи функціонування економіки, створення правил гри для суб'єктів економічної діяльності: законів, норм, правил господарювання для всіх форм власності, укладів, секторів; контроль за їх виконанням. Ця форма впливу на організацію й управління суспільним виробництвом стає вирішальною в умовах змішаної економіки[c.25-30,2];

· підтримка конкуренції і антимонопольне регулювання з метою недопущення панування на ринку одного суб'єкта господарювання і зміни механізму ринкового конкурентного ціноутворення;

· проведення політики макроекономічної стабілізації, структурного регулювання, недопущення економічних криз, забезпечення повної зайнятості, стабільності цін і грошового обігу, економічного та соціально-економічного зростання національної економіки і суспільства[c.30-35,2];

· вплив на розміщення ресурсів і перерозподіл в умовах їх обмеженості і стихійного ринкового розподілу, який веде до негативних соціально-економічних наслідків і виникнення проблеми нераціонального їх розподілу;

· перерозподіл доходів як об'єктивна необхідність в умовах їх ринкового розподілу, який веде до соціальної поляризації суспільства і бідності значних верств населення. Держава проводить політику соціального захисту, створює умови для нормального відтворення робочої сили завдяки певній податковій політиці, виплатам по соціальному страхуванню, медичній допомозі, фінансуванню різноманітних соціальних программ[c.60,3].

1.2 Сучасні проблеми,форми і методи державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки реалізується-в різних формах. Залежно від строкової розмірності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання. Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів[c.78,5].

Короткострокове регулювання -- це передусім антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової маси).

За характером впливу на господарські суб'єкти державне регулювання економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосередковане). Пряме регулювання -- це вплив держави на економічні процесії за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів. Воно реалізується через бюджетне інвестування державою відповідних програм -- фінансування розвитку державних підприємств, інфраструктури, науки, культури, освіти, соціального захисту населення тощо, а також через регламентацію цін, заробітної плати та інших інструментів ринкового механізму. Прямий вплив може здійснюватися і через використання адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської діяльності[c.150,4].

Непряме регулювання економіки -- це вплив держави на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Воно досягається за допомогою правових та економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін[c.25,6].

Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні. До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні норми й правила економічної діяльності господарських суб'єктів та окремих громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки із цих умов, установлюють права та обов'язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за їх порушення. Серед правових інструментів найбільший вплив на економіку справляють закони про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність, банківську н страхову справу, податки й ціни, про соціальний захист населення та ін. Правові регулятори визначають загальну межу державного втручання в економіку.

Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До головнях із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування. Во-що принципово відрізняється від директивного планування засобів досягнення цілей, поставлених у плані. Його пo-указники не є обов'язковими для окремих господарських суб'єктів, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер [c.56,9].

Індикативний план є вихідним організаційно-економічним інструментом державного регулювання економіки. Цю роль він виконує завдяки таким своїм властивостям. По-перше, він є інструментом, в якому визначаються цілі, пріоритети та головні параметри передбачуваного розвитку економіки; по-друге, його показники виходять із необхідності досягнень узгодженого розвитку окремих галузей та регіонів; по-третє, він визначає доцільність і характер тих змін, які необхідно впровадити в систему державних регуляторів з метою створення передумов, необхідних для досягнення цілей, поставлених у плані.

Недирективний характер індикативного плану не усуває необхідності його виконання. Але ця необхідність реалізується не в формі юридичного закону, а на основі створення відповідних передумов. Перша з них -- цілеспрямований вплив держави на господарських суб'єктів за допомогою системи економічних регуляторів.

Друга передумова -- розробка плану на засадах соціального партнерства. Це означає, що індикативний план не може виражати лише відокремлені наміри уряду. Він мусить мати ознаки загальнонаціонального договору, який здатний враховувати інтереси представників усіх верств суспільства на паритетних засадах. Паритетне врахування цих інтересів є важливою умовою, яка надає плану обов'язковий характер та забезпечує високий ступінь ймовірності його виконання.

Третя передумова -- мобільний характер індикативного плану, яка випливає із його прогнозного характеру. Враховуючи певну ймовірність досягнення запланованих параметрів розвитку економіки, план повинен оперативно реагувати на зміни, які дискретно відбуваються в плановоутворюючих факторах. Таке врахування може здійснюватися в різних формах: дострокової заміни одного плану іншим, новим; переміщення строкового горизонту плану на один рік уперед; коригування окремих показників плану тощо. Отже, мобільність плану означає, що він має сприйматися не як аксіома, а лише як наміри або рекомендації держави щодо досягнення в економіці певних позитивних змін[c.356,5].

Четверта передумова -- індикативний план розробляється як підсистема в межах загальної системи державної економічної стратегії. Вихідним елементом такої системи мають бути пошукові прогнози, які здатні висвітлювати можливі горизонти економічного розвитку країни.

Важливим інструментом державного регулювання економіки та засобом реалізації завдань, поставлених у плані, є державний бюджет. З одного боку, він--індикатор економічного здоров'я країни, з іншого -- ефективний засіб державного впливу на економіку. Роль регулятора економіки державний бюджет виконує по-різному. По-перше, він акумулює та перерозподіляє значну частку створеного в .країні національного продукту. По-друге, бюджетний вплив на економіку здійснюється через фіскальну політику, тобто на основі оптимального поєднання державних доходів і витрат. Фіскальна політика може бути спрямована як на зведення доходної та витратної частин бюджету з надлишком. У тісному поєднанні з бюджетом велику регулюючу роль в економіці виконують податки. Але їх регулююча роль не зводиться до фіскальної функції[c.87,7].

Використання грошей як інструмента державного регулювання економіки здійснюється передусім через грошові реформи, які спрямовані на зміну масштабу цін та заміну старих грошових знаків новими. Великий вплив на .економіку, насамперед на зовнішньоекономічну діяльність, справляє державне регулювання курсу національної валюти. Воно реалізується через девальвацію національної валюти (зниження її курсу стосовно до іноземних валют) або її ревальвацію (підвищення цього курсу) за допомогою встановлення відповідного режиму формування курсу національної валюти (вільний, плаваючий, фіксований, спеціальний). Але найсильніший вплив на економіку справляє держава через регулювання грошової маси. її надлишок викликає інфляцію, зниження життєвого рівня населення, а нестача -- може призвести до економічного спаду та зростання безробіття. Таке регулювання здійснюється через банківський кредит, політику “дорогих” чи “дешевих” грошей та інші заходи.

Використання державою економічних інструментів у регулюванні економіки може породжувати не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Кожен з них може дати позитивний результат при вирішенні однієї проблеми й одночасно породити іншу проблему або ще більш ускладнити її вирішення. Так, підвищення національним банком облікової ставки чи норми обов'язкових резервів комерційних банків є важливим засобом подолання інфляції. Але водночас цей засіб може негативно вплинути на економічне зростання, викликати збільшення рівня безробіття. Ця обставина змушує державу кожний раз порівнювати, між собою позитивні ефекти з негативними та вибирати найоптимальніші варіанти свого втручання в економіку[c.135,8]

РОЗДІЛ 2. ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

2.1 Необхідність,причини втручання та функції держави за ринкових умов

Ринок, який виник декілька тисячоліть тому, розвивався природним шляхом, пройшов складний шлях розвитку, змінюючись, пристосовуючись до нових умов і тим самим довів свою життєздатність. У цьому розумінні ринкову економіку можна розглядати як досягнення людської цивілізації, як найбільш ефективну із всіх відомих до цього часу форм організації суспільного виробництва.Разом з тим було б помилкою розглядати ринок як ідеальний саморегулювальний механізм, який не має недоліків і протиріч.

Перш за все, тенденція до встановлення рівноваги, яка закладена в ринковому механізмі, прокладає собі шлях через постійне порушення цієї рівноваги. Причому мова іде про порушення не тільки рівноваги на окремих ринках, але й загальної рівноваги між сукупним попитом і сукупним пропонуванням. Іншими словами, ринкова економіка хоч і є динамічною, але недостатньо стабільною системою. Ця макроекономічна нестабільність ринкової економіки має багато проявів: нестійкі темпи економічного зростання і циклічний характер розвитку, недовикористання ресурсів і неповна зайнятість, нестабільність загального рівня цін і інфляція. Треба підкреслити, що хоч ринкові механізми саморегулювання в кожному конкретному випадку здатні подолати кризові тенденції в економіці, однак в цілому для ринкової системи характерні періодичні коливання об'єму національного продукту, зайнятості та цін. Причому ці коливання є наслідком не тільки зовнішніх факторів, але перш за все, недосконалістю самого ринкового механізму.

Як вже відмічалось, одним із головних елементів ринкового механізму, його рушійною силою є конкуренція. Однак всередині ринкової системи, відбуваються об'єктивні процеси, які можуть суттєво послабити конкурентну боротьбу між товаровиробниками. Процес концентрації і централізації капіталу створює сприятливі умови для монополізації ринку. Тобто ринок об'єктивно породжує монополію, а монополія, яка панує на ринку, концентрує у своїх руках економічну владу, встановлює монопольні ціни і привласнює монопольний понадприбуток[c.284,11].

Говорячи про недоліки ринкової системи, особливо слід підкреслити соціальні проблеми. Ринок породжує значну диференціацію доходів, він об'єктивно не може вирішити багато соціальних проблем у суспільстві, оскільки ринок являє собою соціально нейтральний механізм.

Уперше проявилися "збої" у дії ринкового механізму саморегулювання під час першої економічної кризи 1825 року. В подальшому економічні кризи повторювалися через кожні 10-12 років і приводили до безробіття, інфляції, тривалих порушень між сукупним попитом і сукупним пропонуванням. Світова економічна криза 1929-1933 рр. остаточно підірвала довіру до саморегулювальних можливостей ринкової економіки. Економіка об'єктивно потребувала дієвого комплексу державних заходів підтримки, знаходження нових способів корекції ринкового механізму.

Таким чином, можна виділити соціально-економічні проблеми, які не може вирішити ринкова економіка і що потребують необхідність втручання держави в економіку:

· Розвиток продуктивних сил, їх ускладнення, подальше усуспільнення виробництва вимагають посилення регулювальної ролі держави.

· Механізм ринку не може забезпечити економіку потрібною кількістю грошей (так звані центральні гроші). Тому одна з найголовніших функцій держави - організація грошового обігу в країні.

· Ринковий механізм не забезпечує потреб суспільства товарами і послугами суспільного споживання. Цю функцію на себе повинна взяти держава.

· Економіка ринкового типу не в спромозі функціонувати без інфляції. Тому держава повинна проводити ефективну анти-інфляційну політику.

· Ринковий механізм не вирішує регіональних проблем в усій їх сукупності (економічні, демографічні, соціальні, екологічні).

В таких випадках держава повинна проводити відповідну регіональну політику.

· Ринок не забезпечує сталості макроекономічної рівноваги, звідси необхідність втручання держави, пов'язана з підтримкою цієї рівноваги.

· Ринковий механізм не може вирішити багато соціальних проблем. Тому втручання держави у сферу соціальних відносин, перерозподіл доходів є конче необхідним.

· Якісні зміни робочої сили потребують в загальнодержавному масштабі використовувати кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я, підготовку і перекваліфікацію кадрів.

· Ринок не в спромозі без втручання держави забезпечити повну зайнятість. Тому політика у сфері зайнятості - важлива функція держави.

· Ринковий механізм породжує зовнішні ефекти. Для компенсації негативних наслідків, що породжуються зовнішніми ефектами, потрібне втручання держави.

· Ринковій системі, оскільки вона орієнтована на прибуток, внутрішню притаманна тенденція до монополізації. Для підтримання ринкової конкуренції держава повинна проводити антимонопольну політику.

· Проблеми забруднення навколишнього середовища, наростання екологічної кризи потребують втручання держави

Світова історія свідчить, що розвиток суспільства - це одночасне у відносини між людиною і природою.Вирішення багатьох різноманітних завдань. І щоб вирішити весь комплекс цих завдань, необхідно їх усвідомити і чітко структуризувати. Досить поширеною є структура ("піраміда") соціально-економічних цілей економічної політики держави.

Перший рівень: Основна, найвища ціль розвитку економіки - досягнення максимального добробуту всього суспільства.Але говорячи про добробут, важко конкретно, тобто кількісно визначено, сформулювати цю ціль. Вона значною мірою має умовний і відносний характер[c.487,13].

Другий рівень: Група головних цілей (функції держави):

· вільний розвиток суспільства;

· правовий порядок;

· зовнішня і внутрішня безпека.

Третій рівень:практично орієнтовані цілі (макроекономічні цілі):

· економічне зростання;

· повна зайнятість;

· стабільний рівень цін;

· зовнішньоекономічна рівновага.

Отже, державне регулювання економіки(Додаток 2) являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюють правомочні державні установи і суспільні організації з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

2.2 Неспроможність ринкового механізму регулювати ефективність суспільних благ

Проблема обсягу та напрямів державного втручання в економічні процеси має давню історію. Традиційно класична теорія основним регулятором економіки визнає ринковий механізм, який автоматично встановлює економічну рівновагу. Марксизм, доводячи, що ринковий механізм неспроможний забезпечити ефективне використання обмежених ресурсів, обґрунтовує необхідність повної заміни ринкового механізму тотальним державним регулюванням економіки на базі суспільної власності та єдиного державного плачу. Кейнсіанська теорія, визнаючи обмеженість стихійного ринкового механізму щодо забезпечення макроекономічної рівноваги, доводить необхідність державного регулювання ринкової економіки насамперед як стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестиційної діяльності.

Теорії неокласичного, неоліберального, неоконсервативного напрямів (монетаризм, теорія раціональних очікувань, теорія "економіки пропозиції") зводять державне втручання в економіку до мінімуму і віддають перевагу непрямим методам державного регулювання. Наприклад, монетаризм пропагандує відмову від широкого втручання держави в економіку , обмежує його державним регулюванням грошового обігу. Економічна школа неокласичного синтезу, яка поєднала наукові досягнення кейнсіанства, неокейнсіанства і неолібералізму, доводить необхідність саме змішаної системи регулювання ринкової економіки. Близьким до неокласичного синтезу відносно трактування економічної ролі держави в ринковій системі є інституційний напрям економічної теорії, представники якого обґрунтовують вплив на економічні процеси не тільки ринку, а й соціально-психологічних, політичних, правових та інших факторів[c.526,7].

Діяльність держави як економічного суб'єкта ринкової системи відображає її економічну роль в суспільстві, яку характеризують, по-перше, соціальна спрямованість державного впливу на економіку; по-друге, основні напрями, засоби та методи діяльності держави як суб'єкта економіки; по-третє, обсяг та ступінь державного втручання в економічні процеси.

Соціальна спрямованість державного впливу на економіку відображає, насамперед, загально-соціальну сутність держави, її призначення задовольняти потреби всього суспільства, забезпечувати його цілісність та розвиток. Отже, економічну роль держави можна визначити як макроекономічне завдання держави, на вирішення якого спрямована її діяльність як економічного суб'єкта: забезпечення макроекономічної стабільності та економічного зростання як основи зростання суспільного добробуту. Економічна роль держави конкретизується у певних напрямах, засобах та методах розв'язання макрозавдань, які обумовлені станом економіки, особливостями держави та суспільства на певному етапі розвитку, міжнародними чинниками тощо. Приміром, в умовах перехідного періоду економічна роль держави характеризується такими напрямами державної діяльності, як роздержавлення та приватизація, демонополізація економіки, структурне коригування, мета яких -- створити умови для економічного зростання[c.182,10].

Слід підкреслити, що крім загально-соціальної, держава має також спеціально-соціальну сутність, яка відображена у спрямованості її діяльності в економічній сфері на задоволення економічних потреб певної частини населення, яка відіграє домінуючу роль у суспільстві. Збільшення загальносуспільної спрямованості впливу держави на економіку обумовлено розвитком її соціальної природи від диктатури пануючого класу до держави, яка діє на базі соціального контракту, що являє собою взаємні зобов'язання сторін, а саме: громадян, а також організацій, що створені ними, і держави, яка діє в межах правочинності, делегованої їй громадянами. Оскільки ринкова економіка -- це економіка угод, система трансакцій, що пов'язана з передаванням прав власності, то їй адекватне трактування соціальної спрямованості економічної ролі держави на базі саме соціального контракту, який виключає опортуністичну поведінку сторін, коли жодна з них не виконує своїх зобов'язань. Проте реалізація моделі "контрактної" держави можлива тільки за умов існування альтернативного механізму координації -- ринку. Стосовно перехідної моделі, яка поєднує елементи і "тоталітарної", і "контрактної" моделей, економічна функція держави -- це створення передумов максимізації сукупного доходу суспільства. Але залишаються і тенденції до максимізації доходу держави, зокрема за допомогою фіскальної спрямованості системи оподаткування, що не може не спричинювати певних суперечностей.(Додаток 3)При цьому перехідна модель зовсім не усуває проблему опортуністичної поведінки, а можливо й підсилює її, оскільки зобов'язання сторін у цій моделі ще чітко не встановлені, вони тільки специфікуються, і головна роль у цій специфікації належить законотворчій діяльності держави.

Необхідність державного втручання в економічні процеси в умовах ринкової системи обумовлена потребами суспільства щодо раціонального і соціально спрямованого розподілу та використання економічних ресурсів. У ринковій системі зростання виробництва постійно обмежується попитом, який у свою чергу відображає обсяг та структуру суспільних потреб. Завдяки цьому існує зв'язок виробництва та споживання через товарно-грошові, ринкові форми: ринкова система постійно змінює структуру виробництва відповідно до змін платоспроможного попиту. Але можливі й певні обмеження регулюючої ролі ринку, які відбиваються у його неспроможності виконувати роль регулятора, особливо в умовах порушення досконалої конкуренції. Зазначені обмеження, неспроможність, "фіаско" ринку диктують необхідність державного впливу на економіку[c.197,11].

Навіть в умовах теоретичної моделі досконалої конкуренції ринок не може вирішити щонайменше три проблеми. Перша: механізм ринку неспроможний забезпечити економіку необхідною кількістю центральних (національних) грошей. Держава бере на себе функцію організації пропозиції грошей на грошовому ринку.

Друга проблема -- задоволення потреб у суто суспільних благах. Ринок спрямований на задоволення платоспроможних потреб, тобто попиту, вимірниками якого є певна кількість одиниць товару, ціна одиниці. Блага, кожна одиниця яких може бути продана за окрему плату -- це так звані суто приватні блага. Але є блага, що задовольняють певні суспільні потреби, які не можуть бути поділені на одиниці споживання та продані частками. Зазначені блага неможливо визначити у грошовій формі. Ці блага мають кілька властивостей. По-перше, суто суспільні блага споживають усі громадяни, незалежно від того, платять вони за них чи ні. По-друге, суто суспільні блага мають надходити до споживача у тій же кількості, що й іншим споживачам -- властивість невибірковості у споживанні. По-третє, суто суспільні блага споживаються громадянами тільки разом, колективно. При цьому важливо підкреслити, що споживання суто суспільних благ здійснюється колективно, але індивідуальна корисність від цього споживання різна. Прикладом суто суспільних благ можуть бути національна оборона, державне управління, охорона правопорядку, національна система комунікацій, єдина енергетична система, фундаментальна наука[c.475,5].

Суто суспільні блага не зорієнтовані на ринковий попит, тому задоволення суспільних потреб у них є завданням держави. Держава фінансує виробництво суто суспільних благ за рахунок насамперед видатків з державного бюджету. При цьому, оскільки суто суспільні блага мають певну регіональну структуру, фінансування здійснюється за рахунок коштів як центрального, так і місцевих бюджетів. Слід зазначити, що існує багато товарів, які мають ознаки і суто приватних, і суто суспільних благ, у цьому разі важливо визначити міру участі держави в забезпеченні громадян такими благами (наприклад, освіта, медичне обслуговування).

Третя проблема -- вимірювання та компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій). Зовнішні ефекти -- це витрати або вигоди від ринкових трансакцій, що їх не відображають ціни. Ці ефекти можуть виникати внаслідок як виробництва, так і споживання благ, а зовнішні вони тому, що стосуються не тільки учасників певної трансакції, а й третіх осіб, які не мають відношення до неї, тобто ефекти є зовнішніми щодо ринку. Отже, соціальні витрати, пов'язані з виробництвом та споживанням певного товару, складаються з приватних витрат виробника та витрат третіх осіб -- негативних зовнішніх ефектів. Соціальні вигоди, пов'язані з виробництвом та споживанням певного товару, складаються з приватних вигод виробника та вигод третіх осіб -- позитивних зовнішніх ефектів. Оскільки ринковий механізм орієнтує економіку на попит, а ринкова ціна неспроможна відобразити зовнішні ефекти, бо вони прямо не стосуються учасників трансакції, необхідно державне регулювання зовнішніх ефектів, спрямоване на перетворення зовнішніх ефектів на внутрішні, тобто на наближення соціальних витрат (вигод) до приватних. Наприклад, підприємець використовує технологію, наслідком якої є забруднення навколишнього середовища. Ринкова ціна на продукцію підприємця не спроможна врахувати витрати населення, пов'язані з зазначеним негативним зовнішнім ефектом. Завдання держави -- сприяти перетворенню негативного зовнішнього ефекту на витрати саме цього підприємця.

Вирішення проблем забезпечення центральними грошима, задоволення потреб у суто суспільних благах, визначення та компенсації зовнішніх ефектів потребує державного втручання в економіку навіть в умовах досконалої конкуренції. Як відомо, реальна ринкова діяльність характеризується недосконалою конкуренцією, яка посилює необхідність державного втручання в економічні процеси у зв'язку з такими явищами, як монополізм, недосконала (асиметрична) інформація, надмірна диференціація у розподілі ресурсів та доходів. Держава здійснює антимонопольну політику, яка спрямована на захист економічної конкуренції. Стосовно асиметричної інформації, яка обумовлює значні ризики учасників трансакцій, оскільки вони володіють різною за обсягом та змістом інформацією, завданням держави є захист прав споживачів, створення ефективної системи вирішення господарських суперечок тощо. Держава сприяє науково-технічному прогресові, регулює структурні зміни в економіці, впливає на економічний цикл, здійснює соціальне страхування та забезпечує певні соціальні гарантії. Проте слід пам'ятати, що економічна діяльність держави спрямована не на заміну ринку, а на його захист як головного регулятора ефективного розподілу обмежених ресурсів в умовах економічних систем змішаного типу[c.432,13].

2.3 Забруднення навколишнього середовища та роль держави у вирішенні екологічних проблем

Регулювання екологічної безпеки - це система активних законодавчих, адміністративних та економічних заходів і важелів впливу, які використовують державні органи різного рівня для примушування забруднювачів навколишнього середовища обмежити викиди шкідливих речовин у природні й техногенні середовища, а також для матеріального стимулювання сумлінних природокористувачів. Важливу роль щодо цього відіграє інститут права, який чітко фіксує для фізичних і юридичних осіб межу допустимого в їхній екологічній поведінці та передбачає юридичну відповідальність за порушення цієї межі. Однак основний обсяг забруднень та інших видів порушення якості середовища, джерелом яких є матеріальне виробництво, транспорт тощо, не може бути усунений одномоментно через економічні та технологічні обмеження. Щодо цих джерел забруднень саме й застосовується екологічне регулювання. Основи екологічного регулювання вводяться в дію законами про охорону навколишнього природного середовища [c.76,7].

Для ефективного екологічного регулювання першочергове значення має вибір правильних методів та інструментів регулювання. Під час переходу до нової ідеології в політиці охорони навколишнього середовища, зорієнтованої на послідовне зменшення забруднення (активне регулювання), застосовувались деякі економічні регулятори - емісійні нормативи поетапного зниження забруднення, тимчасові дозволи на викиди. У країнах з розвинутою ринковою економікою в структурі механізмів прямого регулювання (адміністративно-правового примушення) з'явились нові й перспективні як адміністративно-розпорядчі, так і економічні інструменти. Механізми прямого екологічного регулювання є гнучкими, тобто дають змогу диференційовано підходити до об'єкта регулювання й різних екологічних ситуацій, а також до визначення ступеня жорсткості регулювання. Ці механізми не виключають, а навпаки, передбачають надання державної допомоги підприємствам, зокрема на технічне переозброєння. Це дає задовільні результати щодо головного критерію економічної ефективності регулювання - величини питомих витрат для скорочення викидів. У практиці екологічного регулювання країн заходу величина державного стимулювання досягає за найскромнішими оцінками 0,1 % ВВП.

В Україні поліпшення стану природного середовища та використання природних ресурсів можливе тільки за умови державної підтримки та регулювання цих процесів, особливо в умовах формування ринкових відносин, економічної свободи і безвідповідальності господарських структур та правового нігілізму, який поки що панує у свідомості підприємців. Важливим засобом державного регулювання мають стати державні програми охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. Стратегічна мета щодо охорони природи та забезпечення екологічної рівноваги має бути досягнена шляхом послідовного виконання таких завдань:

- забезпечення екологічної безпеки нинішнього та прийдешніх поколінь;

- послідовне досягнення для кожного конкретного регіону належної якості середовища проживання;

- відновлення та збереження біосферної рівноваги (на локальному, регіональному та глобальному рівнях) генетичного фонду тваринного та рослинного світу, а також ландшафтної різноманітності території України;

- раціональне та комплексне використання природоресурсного потенціалу України, відтворення відновлювальних природних ресурсів в інтересах забезпечення добробуту, фізичного та духовного розвитку народу;

- послідовне розв'язання проблем розвитку економіки України досягнення повної її біосферної сумісності;

- створення системи екологічного законодавства та формування ефективного механізму його реалізації;

- введення в дію нового механізму регулювання природокористування на засадах поєднання адміністративних та економічних важелів: стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища та використання природних ресурсів;

- значне підвищення дієвості адміністративних і штрафних санкцій за порушення природоохоронного законодавства, застосування заходів для запобігання екологічним правопорушенням і злочинам;

- розробка нової концепції та схеми розвитку продуктивних сил України в цілому та її окремих регіонів з урахуванням їхніх екологічних можливостей, значне скорочення у структурі народного господарства галузей важкої промисловості;

- розробка найважливіших екологічних програм на основі всебічного комплексного аналізу та прогнозування екологічного стану і перспектив розвитку економіки в цілому в Україні, окремих регіонах і містах;

- визначення найважливіших пріоритетних напрямів природоохоронної роботи, в тому числі: ліквідація наслідків аварії на Чорнобильській АБС; розв'язання проблем екологічного стану Дніпра та якості питної води; запобігання забрудненню вод Чорного моря; стабілізація екологічної ситуації в містах і промислових центрах Донецько-придніпровського регіону;

-знешкодження, утилізація та захоронення промислових токсичних відходів, у тому числі побутових;

- забезпечення ефективного функціонування та вдосконалення системи державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства на засадах взаємодії всіх контрольно-інспекційних служб у цій галузі, відповідних підрозділів підприємств, організацій та установ [c.183,6].

Планується створити систему державного управління використанням природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на навколишнє природне середовище як складову управління загальним розвитком суспільства. Основними завданнями зокрема є:

- розвиток системи державного моніторингу навколишнього природного середовища, прогнозування шкідливого впливу на навколишнє природне середовище, планування дій у надзвичайних ситуаціях на основі оцінок і сценаріїв розвитку подій;

- започаткування впровадження автоматизованих технологій управління природними ресурсами та продуктивними силами;

- розв'язання проблем розвитку великих промислових міст, забезпечення в них сприятливих умов для проживання людей;

- забезпечення екологізації економіки, переорієнтація народного господарства, виходячи з потреб оздоровлення навколишнього середовища, на базі найновіших технологій.

До важелів державного регулювання належать кадастри природних ресурсів - документи, які ухвалює законодавча влада та які призначені для забезпечення органів місцевої влади, підприємств, організацій, установ відомостями про стан природних ресурсів з метою їх раціонального використання та охорони, регулювання правових та економічних відносин, обґрунтування плати за використання. З уже відомих і схвалених кадастрів природних ресурсів в Україні маємо кадастр земельних ресурсів, який містить документи про правовий режим земель, їх розподіл між власниками та землекористувачами за категоріями земель, відомості про якісну характеристику й цінність земель. Запровадження Державного земельного кадастру забезпечується проведенням топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідок, реєстрацією землеволодінь, землекористувань і договорів на оренду землі, обліком кількості та якості землі, бонітуванням та економічною оцінкою земель.державний земельний Кадастр ведеться за рахунок коштів державного, республіканського та місцевих бюджетів. Державному обліку підлягають об'єкти, що шкідливо впливають або можуть впливати на стан навколишнього природного середовища, види та кількість шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє природне середовище, види й розміри шкідливих фізичних впливів на нього. Підприємства, установи та організації проводять первинний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища і безоплатно подають відповідну інформацію органам, що ведуть державний облік у цій галузі. Важливим важелем державного регулювання є економічна експертиза. В Україні здійснюється державна, громадська та інші види екологічної експертизи. Проведення екологічної експертизи є обов'язковим у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності [c.274,14].

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМА ВИБОРУ СТРАТЕГІЇ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

3.1 Макроекономічне планування та проблема обґрунтування макроекономічних рішень в системі державного регулювання

Макроекономічне планування - це процес розробки планів економічного і соціального розвитку країни (областей), а також комплексу дій щодо реалізації планових заходів. В умовах ринкових відносин макроекономічне планування має соціальну спрямованість, що зумовлено необхідністю досягнення основної мети розвитку ринкової економіки - забезпечення високого рівня життя в країні.

Основними формами макроекономічного планування є: концепція економічного та соціального розвитку країни (областей); стратегія економічного та соціального розвитку країни (областей); прогнози економічного і соціального розвитку країни (областей); програма економічного і соціального розвитку країни (областей); бюджети та баланси різних рівнів; прогнози та плани розвитку окремих галузей національного і регіонального господарства; міжгалузевий баланс виробництва та розподілу продукції [c.82,12]. змішаний економіка ринковий держава

У системі макроекономічного планування виділяють директивні та індикативні плани. Директивні плани мають обов'язковий характер і виступають у вигляді законів, наприклад Державний бюджет України. Індикативні плани мають рекомендаційний характер, Однак суб'єкти господарювання повинні враховувати рекомендований рівень показників індикативних планів у своїй діяльності. За виконання індикативних планів суб'єкти господарювання повинні заохочуватися, наприклад у вигляді пільг та пільгових кредитів.

Директивні показники макроекономічних планів мають бути адресними, тобто визначати плановий рівень окремих показників, і бути адресованими конкретним виконавцям. Індикативні показники мають орієнтувати суб'єктів господарювання на виконання планових завдань у межах основних напрямів державної економічної та соціальної політики.

У макроекономічному плануванні використовують такі показники, як натуральні, вартісні; кількісні, якісні; абсолютні, відносні; директивні, індикативні; фактичні, реальні та порівнянні.

Основними методами розробки макроекономічних планів є: балансовий і нормативний. Балансовий метод планування в системі державного регулювання полягає в розробці макроекономічних балансів на основі використання економічних і соціальних норм. При цьому необхідно дотримуватися основного принципу складання балансу: сукупні потреби повинні відповідати наявним ресурсам:

де Р - ресурси і-го виду; П. - потреби у-го виду.

До основних норм, які використовують в макроекономічному плануванні, належать:

- норми ефективного суспільного відтворювання (норми матеріало-, енерго-, трудомісткості ВВП та ін.);

- норми витрат праці на одиницю продукції, що виробляють, робіт або послуг;

- норми витрат сировини, матеріалів, палива, енергії на 1 грн ВВП;

- норми капітальних вкладень і капітального будівництва;

- фінансові (бюджетна забезпеченість населення, норми амортизації, нормативи відрахувань до бюджетів різних рівнів);

- соціальні (мінімальна зарплата, мінімальна пенсія за віком; прожитковий мінімум за категоріями населення; мінімальний споживчий бюджет; споживчий кошик, мінімальна площа житла на одну особу та ін.);

- екологічні (допустимий рівень забруднення навколишнього середовища (повітря, води), норми витрати води на 1 грн валового випуску промислової продукції та ін.).

Для успішної реалізації основних напрямів економічної і соціальної політики необхідно розробляти та реалізовувати основні форми макроекономічного планування. Концепція економічного і соціального розвитку країни становить систему поглядів на пріоритетні напрями соціального і економічного розвитку країни та є основою розробки стратегії, яка, у свою чергу, необхідна для розробки обґрунтованих програм. У табл. 3.1 подана порівняльна характеристика структури концепції, стратегії та програми.

Таблиця 3.1 - Порівняльна характеристика структури концепції, стратегії та програми економічного і соціального розвитку країни (областей)

Структурні елементи	Концепція	Стратегія	Програма
1	2	3	4
1. Аналіз попереднього економічного та соціального стану в країні (областях)	За попередні 10-20 років	За попередні 10-20 років	За попередній рік
2. Виявлення проблем за результатами аналізу, характеристика тенденції попереднього періоду та майбутнього	10-20 років	10-20 років	1 рік
3. Формування "дерева цілей", спрямованих на попередній економічний і соціальний розвиток на основі усунення виявлених проблем, що є резервами майбутнього розвитку	На довгострокову перспективу	На довгострокову перспективу	На поточний рік
4. Розробка заходів, спрямованих на досягнення певних цілей економічного та соціального розвитку	Загалом на довгострокову перспективу	На довгострокову перспективу в альтернативних варіантах	На поточний рік
5. Перевірка ресурсного забезпечення реалізації запропонованих заходів		На довгострокову перспективу	На поточний рік
6. Розробка організаційно-фінансового механізму реалізації заходів		На довгострокову перспективу	На поточний рік

Стратегія економічного і соціального розвитку країни (областей) є сукупністю конкретних заходів, реалізація яких спрямована на досягнення стратегічних цілей економічного і соціального розвитку в перспективі. Особливість розробки стратегії полягає в альтернативності її варіантів, тобто стратегію розробляють за: оптимістичним, базовим та песимістичним сценарієм [c.137,4].

Структурні елементи концепції, стратегії та програми визначають етапи їх розробки з деякою деталізацією, зокрема: на першому етапі проводять аналіз попереднього економічного та соціального стану в країні (областях) за допомогою методів горизонтального, вертикального, порівняльного та факторного аналізу, що дає змогу отримати результати: динаміку, структуру, порівняльні характеристики, а також виявити вплив чинників на економічні та соціальні показники; на другому етапі за результатами аналізу виявляють проблеми, які виникли на попередньому етапі розвитку та характеризують тенденції, що виникли та можуть виникнути в довгостроковій і найближчій перспективі (рис. 3.1);

Рис. 3.1 - Схема розробки "дерева цілей"

на третьому етапі формулюють цілі економічного та соціального розвитку у вигляді "дерева цілей", що дає змогу взаємопов'язати їх і забезпечити реальність досягнення та адекватність. При цьому визначають критерії досягнення цілей, тобто інтерпретують цілі у формалізованому вигляді;

на четвертому етапі розробляють конкретні заходи, реалізація яких сприятиме досягненню певних цілей економічного і соціального розвитку;

на п'ятому етапі визначають необхідне ресурсне забезпечення реалізації стратегічних або програмних заходів, а також джерела формування ресурсного забезпечення стратегії або програми;

на шостому етапі розробляють організаційно-фінансовий механізм реалізації стратегії або програми. Такий механізм об'єднує календарний план реалізації заходів, фінансові ресурси, відповідальних виконавців, а також визначає повноваження та відповідальність за виконання календарного плану реалізації стратегічних або програмних заходів [c.168,8].

Стратегічні або програмні заходи мають розроблятися за основними напрямами економічного і соціального розвитку, зокрема:

- валовий внутрішній продукт і реальний сектор економіки (розвиток промисловості, сільського господарства та будівництва);

- ринок праці та зайнятість населення;

- доходи населення, в тому числі заробітна плата та, як результат, - рівень і якість життя населення, насамперед працездатного та зайнятого у національному господарстві, а також рівень внутрішнього споживання;

- інвестиційна та інноваційна діяльності;

- розвиток підприємництва;

- бюджетно-фінансова та грошово-кредитна сфери, а також валютний ринок;

- зовнішньоекономічна діяльність;

- екологічна безпека.

3.2 Інституціональні перетворення та їх вплив на регулюючи функції держави

Перехід від директивної економіки до ринкових засад господарювання та аналіз основних напрямів інституціональних перетворень доводить, що як у першому, так і в другому випадках конче потрібне державне регулювання цими процесами. Тим більше, що йдеться про формування нових інститутів і зміни в самій державній владі. їхнє функціонування має бути проаналізованим за умови ринкових відносин, а вплив держави - через певні інститути: державна власність, державне регулювання, соціальні інститути, контроль недержавного сектора економіки, державний бюджет, регіональні бюджети, зовнішньоекономічна діяльність. Аналіз передбачає виявлення позитивних і негативних ознак впливу на економіку, також підстав і умов формування нових інститутів влади - державної чи змішаної форми існування [c.56,10].

Виходячи з принципової позиції щодо ролі держави у сучасній економіці, слід вважати, що держава має власні інститути, через які здійснює свою економічну владу. До таких інститутів можна віднести:

· інститут державної власності, що складає державний сектор економіки і забезпечує гарантії власного підприємництва;

· інститут державного регулювання економіки, який розповсюджує свій вплив й на недержавні структури в єдиному механізмі з ринковими важелями регулювання;

· інститут контролю, у тому числі недержавного сектора економіки;

· інститут податкової системи і фіскальної політики, що концентрує державний бюджет; муніципальні органи влади, які здійснюють економічну владу через структуру підпорядкування;

· інститут муніципальної (регіональної) влади;

· інститут зовнішньоекономічної діяльності;

· інститут соціальної сфери;

· інститут політичної та ідеологічної влади, який забезпечує як правове поле економічної влади, так і ідеологічне тлумачення політико-економічних дій держави;

· інститут інформації - принаймні той, що монополізує певну інформацію.

Правомірність такого підходу слід визнати хоча б у тому, що насправді влада цих інститутів є досить відчутною. По-перше, не можна заперечувати зростаючий вплив держави на сучасне економічне життя, чого не заперечують навіть неокласики. По-друге, поряд з ознаками посилення регулюючої ролі держави дедалі поглиблюється підприємницька діяльність держави, яка на сьогодні не обмежується лише так званими суспільними товарами. По-третє, політична влада останнім часом, у тому числі в Україні, все наполегливіше втручається в економічне життя. По-четверте, зовнішньоекономічні стосунки все більше підпорядковуються державі як чи не єдиному органові їх регулювання та контролю. Кожний з зазначених напрямів економічної діяльності держави за сучасних умов набуває статусу інституціональних. Таку позицію можна представити схемою (рис. 4.1).

Рис. 3.2 - Державні інститути економічної влади та їх підпорядкування

З рисунка видно, що дії держави за різними напрямами здійснення її влади може свідчити про формування певних інститутів, які посилюють свою значимість на шляху до постіндустріального суспільства. Спробуємо розглянути детальніше означені інститути економічної влади держави.

Формування інституту державного сектора економіки в Україні можна відслідковувати за наступними причинами. По-перше, генетичною причиною, оскільки попередня економічна структура була сформована на принципах майже повного її одержавлення. По-друге, зворотним процесом відкидання економічної ролі держави на початковому етапі переходу до ринкових відносин господарювання. По-третє, одночасним руйнуванням навіть тих державних інститутів, які за визначенням повинні бути державними.

Однак сучасний розвиток економічних систем потребує все більшої централізації ресурсів і управління ними, принаймні за потребами національної та економічної безпеки країни, її обороноздатності, сталої соціальної сфери, підвищенням ефективності господарювання. Конкретно ці процеси виявляються у необхідності забезпечення дії важелів передбачення і послаблення економічних криз, згладжування циклічного характеру економічного розвитку, ліквідації так званих "провалів ринку". Головною метою існування та функціонування державного сектора економіки повинні бути соціально-економічна ефективність та підвищення добробуту населення[c.428,13].