Використання дотацій у державному регулюванні цін

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА

ВИКОРИСТАННЯ ДОТАЦІЙ У ДЕРЖАВНОМУ РЕГУЛЮВАННІ ЦІН

Охарактеризуйте ступінь еластичності пропозиції золота на світовому ринку. Що відбудеться з еластичністю пропозиції золота якщо будуть відкриті нові родовища?

Дорогоцінні метали - надійний засіб заощадження та нагромадження, тому він може бути повноцінною складовою інвестиційного портфеля. Хоча золото вже понад три десятиліття не є замінником грошей, воно залишається важливим фінансовим інструментом. Золотий запас держави - вагомий чинник її могутності.

Характерною ознакою золота є його широке застосування майже всіма державами світу як страхового і резервного фонду. Державні запаси золота, що зберігаються у центральних банках різних країн та в МВФ, становлять на сьогодні понад 31 тис. тонн. Значна їх частина може бути виставлена на продаж. Незважаючи на те, що основною часткою пропозиції золота за ідеєю має бути нововидобутий метал, на практиці нині ще домінує пропозиція брухту цього металу, а також золота, виставленого на продаж банками та інвесторами. Загалом попит на золото формує в основному ювелірна промисловість. Однак її роль у формуванні цього попиту поступово зменшується. Якщо у 2005 році частка ювелірної промисловості в загальному попиті становила 70%, то у 2009-му - 52%. Спад попиту спостерігався в усіх країнах, крім Китаю та Індії, де протягом двох останніх років істотно зросли інвестиції в золото і ювелірну продукцію.

Підвищення попиту на золото у Китаї зумовлене насамперед стрімким економічним розвитком держави і зміцненням юаня, а також зростанням чисельності та рівня добробуту середнього класу, високою нормою заощадження у населення та політикою держави, спрямованою на лібералізацію і розвиток внутрішнього ринку дорогоцінних металів. Зростання попиту на золото в Індії зумовлене як національними традиціями, так і вагомою роллю ринку ювелірних прикрас на тлі економічного піднесення країни. Якщо попит на золото в ювелірній промисловості у 2005-2009 роках падав, то інвестиційний попит унаслідок поширення світової валютної кризи у цей час, навпаки, - зростав.

У 2009 році було досягнуто історичного максимуму обсягів інвестиційного золота на суму 55 млрд. доларів США. При цьому велику частину інвестицій здійснено біржовими індексними фондами (ETF-фондами). Слід зауважити, що інвестиційний попит є по суті інвестиціями саме у вигляді придбання банківських злитків, монет, “металевих” рахунків та ETF-фондів. Інвестиції в ювелірні прикраси дещо відрізняються від перелічених вище, оскільки ці вироби мають водночас і художню цінність, що додає їм спорідненості з об'єктами тезаврації.

На підвищення цін на золото у 2007-2009 роках значно вплинуло зниження обсягів дехеджування виробників. Дехедж - приведене до “фізичної величини” зниження обсягів коротких позицій виробників золота. Зазвичай виробники здійснюють хеджування від зниження цін на золото і підтримують короткі позиції за терміновими контрактами у формі опціонів. Зниження цих позицій виробниками призводить до підвищення цін на золото (оцінку хеджа виробників проводять експерти британської дослідницької компанії ДжіЕфЕмЕс (GFMS) і банку Сосьєте Женераль (Societe Generale). Пропозицію на ринку золота формують насамперед такі фактори, як обсяги його видобутку, продажу офіційним сектором і надходження золота після вторинної переробки До основних країн, які постачають золото на світовий ринок, належать ПАР, Росія, США, Канада і Китай. Слід наголосити, що динаміка золотовидобування у Китаї протягом 2008-2009 років стала несподіванкою для всього світу: у 2009 році Китай випередив ПАР і став найбільшим у світі виробником золота. Таким чином, проаналізувавши величини попиту і пропозиції золота у світі, можна стверджувати, що на ринку золота спостерігався профіцит на тлі рекордних цін на метал. Якщо у 2005 році ціна на золото становила 430.66 долара за унцію, то у 2007-му вона зросла до 655.49 долара за унцію, а наприкінці 2009-го вже становила 1 026.65 долара за унцію. Нині його ціна сягнула нового максимуму - 1 441.25 долара за унцію.

До основних країн, які постачають золото на світовий ринок, належать ПАР, Росія, США, Канада і Китай. Слід наголосити, що динаміка золотовидобування у Китаї протягом 2008--2009 років стала несподіванкою для всього світу: у 2009 році Китай випередив ПАР і став найбільшим у світі виробником золота.

До 2010 року центральні банки всього світу протягом двох десятиліть були нетто-продавцями золота. З II кварталу 2010 року вони змінили свою політику, перетворившись у нетто-покупців. Передусім це стосується центральних банків країн, що розвиваються, з великими золотовалютними резервами. Так, Національний банк Індії збільшив за 2010 рік свої золоті запаси на 200 тонн, таким чином частка монетарного золота в його резервах зросла з 4.01 до 7.8%. Народний банк Китаю збільшив свої золоті запаси за п'ять років до 1.054 тис. тонн. Активно купує золото й Банк Росії. Він та Національний банк Індії в 2009--2010 роках лідирували у цій сфері. Однак порівняно з країнами з розвинутою економікою частка золота в їхніх зоотовалютних резервах є невеликою. За даними Світової ради з питань золота (World Gold Council -- WGC), на початок 2010 року вона становила у Китаї - 1.5%, Росії - 5.1%, Південній Кореї -- 0.2%, Бразилії -- 0.5%. Щодо розвинутих країн, то світовим лідером за цим показником є США -- 70.4%. Золоті резерви Німеччини становлять 66.5% від загального обсягу резервів, Франції -- 64.6%, Великобританії -- 16.3%. У свою чергу центральні банки західних країн знизили до мінімуму або зовсім призупинили продаж золота. У рамках п'ятирічної угоди між центральними банками регіону, яка втратила чинність 26.09.2009 р., вони могли продавати щороку до 500 тонн золота.

Згідно з новою угодою на найближчі п'ять років центральні банки Європи оголосили про зменшення ліміту на продаж золота на 20% -- до 400 тонн за рік. Приблизно за рік дії нової угоди ними було продано лише 6.2 тонни, що на 96% менше порівняно з попереднім роком. На сьогодні багатьма центральними банками, що володіють найбільшими обсягами золотих резервів, підтримується консервативна стратегія. Лідерами з нарощення власних золотих резервів є Народний банк Китаю та Банк Росії, мета політики яких полягає у підвищенні ролі національної валюти у світі, що потребує істотного збільшення її золотого забезпечення та диверсифікації власних резервів.

При відкритті нових родовищ на світовому ринку прогнозується зниження його ціни на декілька пунктів. Але незважаючи на це попит на золото буде залишатись еластичним, оскільки попит на нього буде високим завжди.

1. Міжчасове бюджетне обмеження Фішера

Ця модель пов'язана з виявленням правил поведінки домогосподарств як суб'єктів економіки з приводу прийняття рішень стосовно поточного та майбутнього споживання. Головним обмежувачем споживання є рівень доходу. Його називають бюджетним обмеженням. Приймаючи рішення стосовно того, від якої частки споживання у поточному доході слід відмовитись сьогодні, щоб максимізувати споживання у майбутньому, слід розглянути між часове бюджетне обмеження.

Припустимо, що споживач, який здійснює між часовий вибір, живе в двох часових періодах: молодість та старість. Нехай в першому періоді споживач має дохід Y_{d 1}, а обсяг споживання - С_1. У другому часовому періоді - Y_{d 2} та С_2. При цьому зазначимо, що всі змінні вимірюються реальними величинами, тобто скореговані на рівень інфляції.

Згадаймо, що споживач може брати в борг, а тому його поточне споживання може перевищувати поточний рівень доходу. І він може також заощаджувати. Тоді його поточне споживання буде менше за поточний дохід.

Розглянемо насамперед вплив доходу в кожному із періодів на обмеження споживання.

У першому періоді заощадження перевищують доходи, тобто

S= Y_{d 1 -} С ₁ (1)

Частина неспожитого доходу поточного періоду (заощадження) приносить власнику додатковий дохід у вигляді процента (і) якщо, він зберігається на рахунку в банку. Тому в другому періоді споживання (С₂) буде визначатись обсягом доходу другого періоду (Y_{d 2}) плюс заощадження першого періоду (S) та плюс процент на ті заощадження (S*і ) тобто

С₂ = Y_{d 2} + S + S*і = Y_{d 2} + S( 1 + і) (2)

Ми розглянули ситуацію, коли споживач у першому періоді частину свого доходу нагромаджує, а у другому весь свій дохід споживає, оскільки третього періоду немає.

Але у першому періоді можна не тільки нагромаджувати, а й жити в борг, тобто позичати. За цих умов рівняння (1) і (2) мають однаковий вигляд, але S будуть мати від'ємне значення, оскільки позичка означає від'ємні заощадження. Для спрощення припустимо, що процентна ставка з позик та процентна ставка з заощаджень однакові.

Для виведення бюджетного обмеження споживача об'єднаємо рівняння (1) та (2), замінивши у рівнянні (2) S значенням із рівняння (1)

С₂ = Y_{d 2} + S( 1 + і) = (Y_{d 2} - С₂)( 1 + і)

Здійснимо певні перетворення:

А) Розкриємо у рівнянні справа дужки

С₂ = Y_{d 2} + Y_{d 1} (1+ і ) - С₁ ( 1+ і)

Б) перенесемо вираз - С₁ ( 1+ і) ліворуч

С₂ + С₁ ( 1+ і) = Y_{d 2} + Y_{d 1} (1+ і)

В) розділимо обидві частини рівняння на (1+ і)

С₁ + С₂ / (1+ і ) = Y_{d 1} + Y_{d 2} /(1+ і)

Останнє рівняння - вираження між часового бюджетного обмеження споживача.

Зміст його полягає в тому, що споживання за два часових періоди дорівнює сумарному доходу за ці періоди. Якщо процентна ставка більша за нуль, то майбутні споживання і дохід дисконтуються на ( 1 + і). Множник 1 / (1+ і ) - це ціна споживання другого періоду, виражена в одиницях першого періоду. Іншими словами це споживання першого періоду, від якого споживач мусить відмовитись, заради збільшення одиниці споживання в другому періоді. Графічно бюджетне обмеження зображено на рисунку 1.

Рисунок 1 - Графічне зображення міжчасового обмеження

На рисунку 1 у точці А споживання першого періоду дорівнює Yd 1, а другого - Yd 2. Це означає, що в цій точці весь дохід споживається, а споживач не заощаджує і не запозичує. В точці В споживач в перший період нічого не споживає і весь свій дохід переводить у заощадження. Тому споживання у другому періоді дорівнює (1+i)Yd1 + Yd2. У точці D споживач планує нічого не споживати у другому періоді і запозичує максимум засобів піл дохід другого періоду. Тому споживання першого періоду дорівнює:

Y_{d 1} + Y_{d 2} / (1 + і)

Ми описали три крайні ситуації в споживчому виборі домогосподарства. Насправді їх значно більше, споживач може обирати будь-яку точку на відрізку BD. Якщо споживач обирає точки на відрізку АВ, то в перший період він споживає менше, ніж отримує доходу, а залишок відкладається на другий період. Якщо вибір здійснюється на відрізку AD, то це означає що в перший період споживається більше, ніж це дозволяє дохід, залучаються запозичені засоби для покриття різниці.

Бюджетне обмеження споживчого вибору означає, що за межами бюджетної лінії (вище неї) жодні варіанти неможливі. Нижче лінії споживчий вибір можливий, оскільки він означає, що споживач використовує тільки частину доходу. Але максимізація споживання як мета споживчого вибору зумовлює пошук комбінації у споживанні в різних часових періодах саме на лінії AD. Переваги споживача стосовно вибору, в якому періоді слід більше споживати, зображують за допомогою карти кривих байдужості.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 2 - Карта кривих байдужості та лінія бюджетного обмеження

Графік показує:

а) для споживача байдуже, яку комбінацію споживання у першому та другому періодах обрати, адже кожна точка на кривій означає максимізацію корисності в першому та другому періодах; б) нахил будь-якої точки кривої байдужості показує, на яку величину має зрости споживання у другому періоді для компенсації зменшення на одну одиницю споживання у першому періоді. Цей нахил називають граничною нормою заміщення (MRS) споживання у першому періоді на споживання у другому періоді; в) більш віддалені від початку координат криві байдужості прийнятніше для споживача, оскільки означають зростання корисності.

Для того, щоб споживач зробив оптимальній вибір, слід на один графік перенести криві байдужості та лінію бюджетного обмеження (рис. 2).

З рис. 2 видно, що бюджетна лінія перетинає всього дві криві байдужості. Оскільки бажанішою є вища крива байдужості, то точка в якій бюджетна лінія дотикається до вищої кривої І_2, тобто точка М є найкращою комбінацією обсягів споживання у першому і другому періодах, тобто вона є оптимальною.

Ми розглянули логіку прийняття рішень споживачами стосовно розподілу фіксованого доходу на споживання та заощадження. Які корективи в поведінку споживача вносять зміни обсягу доходу, розглянемо зараз. Зростання доходу Y_{d 1} або Y_{d 2} зміщують бюджетну лінію праворуч, даючи можливість досягти розташованої вище кривої байдужості.

Як видно із графіка, зростання рівня доходу зміщує бюджетну лінію AD до A₁D₁ що свідчить про зростання споживання в обох періодах. Оскільки споживач може надавати позику і сам позичати в продовж обох періодів, то немає значення, скільки споживається в кожний проміжок часу. Важливо тільки те, що майбутній дохід дисконтується за реальною процентною ставкою. Отже, модель Фішера ґрунтується на тому, що споживання залежить не тільки від поточного доходу, а і від очікуваного доходу впродовж всього свого життя. Але для тих, хто хотів би, але не може отримати позики, обсяг споживання залежить від обсягу поточного доходу.

2. Використання дотацій у державному регулюванні цін

2.1 Механізм державного регулювання і підтримки доходів сільськогосподарського виробництва на початку ХХІ ст.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: Законами «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальнусистему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої -- управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз та прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку відповідних пропозицій щодо регулювання цін та стримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його транспортування територією України та роздрібних цін на газ для населення.

Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави, їхні управління з питань цінової політики мають право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв'язку -- тарифи на основні послуги зв'язку, Національна комісія з питань регулювання енергетики -- тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках.

Отже, державне регулювання цін -- це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації.

Дотамція (від лат. dotatio -- дар, пожертва) -- доплата з державного бюджету задля збалансування бюджетів нижчих рівнів; різновид субсидії. Дотація - це безвідплатна, безповоротна допомога з бюджету вищого рівня бюджету нижчого, яка не має цільового характеру та надається у випадку перевищення видатків над доходами.

У бюджетній діяльності застосовується дотація вирівнювання, що являє міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує. Надаються на безвідплатній і безповоротній основі без встановлення напрямів і (або) умов їх використання.

Грошові кошти, що виділяються з державного і місцевих бюджетів для надання фінансової підтримки збитковим підприємствам, у яких грошова виручка від продажу виробленого продукту менше витрат на виробництво і продаж продукту, нижчим за рівнем бюджетам для покриття розриву між їх доходами і витратами. Дотація компенсує підвищені витрати, покриває збитки. Надання дотацій підприємствам дозволяє, з одного боку, запобігти їх банкрутству, з іншої - не допускати перевищення роздрібних цін на окремі споживчі товари і послуги, оскільки частина ціни на ці товари оплачується з бюджетних коштів за рахунок дотації.

Додаткові виплати працівникові, обумовлені трудовим договором або законодавчим актом, наприклад дотація на харчування, на проїзд до місця роботи, виплати на неповнолітніх дітей тощо.

Дотація вирівнювання: - міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує. Дотація вирівнювання є міжбюджетним трансфертом, який зазвичай вважають коштами, що безоплатно й безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. В Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам: дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва й Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення. Дотація вирівнювання розподіляється на основі формули вирівнювання, яка враховує податковий потенціал громад та використовується з метою зближення фінансових можливостей територіальних колективів. Обсяг дотації вирівнювання з державного бюджету місцевим бюджетам, або коштів, що передаються до державного бюджету з місцевих, визначається як різниця між розрахунковим показником обсягу видатків, прогнозним показником обсягу доходів (кошика доходів), що акумулюються на адміністративно-територіальній одиниці, помножена на коефіцієнт вирівнювання. Дотація вирівнювання не має цільового призначення та використовується в бюджеті нижчого рівня для збалансування доходів і видатків. Міські (міст Києва й Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) й районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань, а також кошти, що передаються з цих бюджетів.

Порядок перерахування дотації вирівнювання визначає Кабінет Міністрів України. В Кодексі порядок надання дотацій вирівнювання врегульовано ст. 96-99.

2.1 Механізм державного регулюванняі підтримки доходів сільськогосподарського виробництва на початку ХХІ ст.

З кінця 1991 р. в Україні розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до формування ринкових відносин у народному господарстві, в тому числі й у цій важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися переважно непослідовно, некомплексно, без узгодженості з темпами втрати управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося на економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарстві погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів.

Заходи, що вживалися державою, нерідко були спрямовані не стільки на перспективу, скільки на ліквідацію або пом'якшення негативних явищ, що виникали через розбалансованість економіки.

Найбільших втрат сільськогосподарські товаровиробники почали зазнавати через неконтрольовану лібералізацію цін на матеріально-технічні ресурси (пальне, мастила, техніку, запасні частини, мінеральні добрива, отрутохімікати тощо). Оскільки ціни на сільськогосподарську продукцію, підвищувалися значно нижчими темпами, ніж на ресурси, що поставлялися селу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованості аграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Адже лібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводить до встановлення не ринкових, а монопольних цін, що супроводжується значним погіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції.

В результаті глибокого диспаритету цін втрати сільського господарства за період 1991--1998 рр. оцінюються вітчизняними економістами в сумі 95,5 млрд грн. Отже, ситуація склалася таким чином, що сільське господарство довгі роки, і особливо останнє десятиріччя (1991-2000 рр.), було головним донором інших галузей народного господарства, що призвело до виснаження його ресурсного і фінансового потенціалу. Стало очевидним, що без радикального державного втручання в процес формування доходів аграрних підприємств неможливо буде досягти в найближчій перспективі істотних зрушень у нарощуванні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, а отже, розв'язати проблему задоволення потреб населення у продовольстві.

За вказаний період державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснювалося головним чином у напрямі лібералізації цінової політики і надання все більшої самостійності аграрним підприємствам у здійсненні господарської діяльності і лише рідко робилися спроби економічної підтримки доходів аграрних підприємств. Проте вони не мали системного характеру і не відзначалися глибиною впливу на стан їх економіки. Так, у 1991 р. держава частково компенсувала збитки аграрних підприємств від реалізації продукції, в 1992 р. через гіперінфляцію здійснювалася доплата на тваринницьку продукцію за кожну тонну її реалізації державі, в 1994 р. підприємствам АПК передбачалося надавати пільговий кредит. Усі ці роки були збережені, хоч у надто звуженому обсязі, традиційні важелі державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників: селекція і насінництво, племінна і ветеринарна справа, охорона земель і довкілля, підготовка і перепідготовка кадрів тощо. Проте в цілому масштаби економічної підтримки сільськогосподарського виробництва були надзвичайно малі і не йшли в ніяке порівняння з тими колосальними втратами, що понесло сільське господарство за роки економічної кризи.

Заради справедливості зазначимо, що економічна підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників у цей період була неефективною не лише через її малі обсяги і недостатню гнучкість, але й через відсутність справжнього господаря на землі. Адже КСП, що були тоді домінуючою організаційною формою господарювання на селі, об'єктивно не могли адаптуватися до вимог ринку, а тому переважаюча більшість з них відзначалася низьким рівнем господарювання. В цих умовах досягти належної віддачі від державної економічної підтримки сільськогосподарського виробництва було дуже важко або неможливо взагалі.

Сучасний більш дійовий механізм регулювання і підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників став формуватися в 1998 р. Зокрема, істотне значення для зниження податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників мало введення з 1.01.1999 р. фіксованого сільськогосподарського податку. З прийняттям Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (від 17.06.1999 р.) були визначені правові економічні та організаційні засади державної політики щодо виробництва, експорту, імпорту і роздрібної торгівлі цукром.

Кабінет Міністрів України щорічно визначає мінімальні ціни на цукровий буряк і цукор, рівень яких забезпечує рентабельну роботу підприємств за цим видом діяльності. З метою недопущення перевиробництва цукру в країні і тим самим формування демпінгових цін на цукор держава регулює (обмежує) обсяги його виробництва, що поставляється на внутрішній ринок України (квота «А»), та обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов'язань держави за міжнародними договорами (квота «В»). Граничні розміри цих квот визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України і розподіляються між цукровими заводами на конкурсних засадах. Обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру за квотами «А» і «В» також визначаються щорічно вказаним органом і розподіляються між сільськогосподарськими товаровиробниками обласними і районними органами виконавчої влади на конкурсних засадах.

В межах квоти «А» за заявками підприємств, які займаються оптовою торгівлею цукром, і квоти «В» за заявками підприємств-експортерів цього продукту уповноваженим Кабінетом Міністрів органом їм видаються спеціальні дозволи (ліцензії) на реалізацію цукру в межах України (квота «А») і за її межами (квота «В») згідно з міжнародними договорами. Для уникнення сезонних коливань ціни на цукор його реалізація такими підприємствами здійснюється з урахуванням встановлених квартальних і місячних обсягів. Роздрібна торгівля цукром може здійснюватися лише особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності. Вони повинні отримувати цукор виключно від осіб, які мають ліцензії на здійснення оптової торгівлі цукром. Слід зазначити, що у 2001 р. з причин суб'єктивного та об'єктивного характеру не всі вимоги даного закону були реалізовані на практиці. Скажімо, через фінансові труднощі багатьох цукрових заводів ще не вдалося повністю відійти від давальницької схеми взаєморозрахунків, що істотно ускладнює процес реалізації цукру на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Важливе значення для підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників має Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників» (11.06.1998 р.). Згідно з цим Указом передбачено спрямування сум податку на додану вартість, що раніше сплачувалася до бюджету переробними підприємствами за реалізоване молоко і молочну продукцію, м'ясо та м'ясопродукти, на виплату дотацій сільськогосподарським товаровиробникам.

Виплата вказаних дотацій стала вкрай необхідною, оскільки через низькі ціни на молоко і живу масу худоби, вкрай низьку продуктивність тварин виробництво цих видів продукції хронічно стало збитковим для аграрних підприємств. Це спонукало їх до постійного зменшення обсягу виробництва м'яса і молока (щоб мінімізувати збитки) впродовж усього перехідного періоду. В зв'язку з цим виникла реальна загроза згортання галузей скотарства і свинарства до межі самозабезпечення сільського населення.

Методику визначення сум дотацій сільськогосподарським товаровиробникам можна показати на прикладі реалізації молока молокозаводу. Спочатку розраховується вартість молока за нульової ставки ПДВ множенням фізичного обсягу його продажу в заліковій масі на договірну ціну за центнер. Потім визначається сума ПДВ на вироблену молокозаводом продукцію множенням вартості молокопродуктів, розрахованої за оптовою ціною підприємства, на ставку податку на додану вартість (на початку 2002 р. вона становила 20 %) з наступним діленням одержаного результату на 100. За аналогічною методикою визначають суму ПДВ, що нараховується на витрати молокозаводу, понесені на переробку молока і виробництво кінцевої продукції.

На основі цих даних визначають загальну суму дотацій сільськогосподарським товаровиробникам як різницю між нарахованим ПДВ на молокопродукти і ПДВ, нарахованим на витрати молокозаводу. Щоб обчислити суму дотацій конкретному сільськогосподарському товаровиробникові, спочатку розраховують величину дотації на гривню проданого сільськогосподарськими товаровиробниками молока діленням загальної суми дотацій на загальну вартість цієї сировини. Результат від множення цього показника на продане молокозаводом молоко конкретним товаровиробником і являє собою величину його дотації за відповідний розрахунковий період.

Для зміцнення економіки аграрних підприємств важливе значення має Указ Президента України «Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників» (грудень 1998 р.), згідно з яким сільськогосподарські товаровиробники -- платники податку звільняються до 1.01.2004 р. від сплати до бюджету суми податку на додану вартість щодо операцій за продаж товарів (послуг, робіт) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини, за виключенням операцій з продажу переробним підприємствам молока та живої маси тварин.

Методика визначення суми податку на додану вартість, на яку аграрне підприємство звільняється від її сплати державі, полягає в наступному. Спочатку розраховується грошова виручка підприємства без грошових надходжень від реалізації молока і живої маси тварин. Далі визначається сума ПДВ у складі цієї виручки, а також сума ПДВ в складі сукупної ціни на придбання ресурсів. Для цього потрібно почергово грошову виручку і суму виплат підприємства на закупівлю ресурсів помножити на 16,67% і одержаний результат поділити на 100. Звідси сума податку на додану вартість, від сплати якої до державного бюджету звільняється аграрне підприємство, визначається як різниця між сумою ПДВ, нарахованою на сільськогосподарську продукцію, і сумою ПДВ у складі сукупної ціни на закуплені ресурси (за умови, що перша з них перевищує другу).

Кошти, що залишаються аграрним підприємствам від несплати ПДВ, повинні бути використані ними на придбання матеріально-технічних ресурсів виробничого призначення. В разі нецільового використання їх вони стягуються до державного бюджету.

За роки економічної кризи з усіх галузей рослинницького спрямування найбільшої руйнації зазнали виноградарство, садівництво і хмелярство. З метою відновлення цих галузей було прийнято Закон України «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства» (травень 1999 р.). Відповідно до цього Закону встановлено одновідсотковий збір від суми виручки, що включається в суму торговельного обороту, одержану на кожному етапі реалізації в оптово-роздрібній торговельній мережі та в мережі громадського харчування алкогольних напоїв і пива. Платниками даного збору є суб'єкти роздрібної торгівлі, якщо алкогольна продукція і пиво надходять їм безпосередньо від товаровиробника. В разі надходження цих товарів з оптової торговельної мережі до роздрібної платниками збору є суб'єкти оптової торгівлі.

Кошти від даного збору (70 % збору направляється на розвиток виноградарства, 20 % -- на розвиток садівництва і 10 % -- на розвиток хмелярства) мають чітке цільове використання, тобто окреслено коло витрат на розвиток цих галузей, що можуть бути профінансовані за рахунок указаних коштів. Така форма економічної підтримки набуває окремих ознак субвенції. У світовій практиці субвенція (від лат. Subvenire -- приходити на допомогу) -- це грошова допомога, що виділяється державою на цільове фінансування відповідної програми, заходу, об'єкта і повертається державі лише в тому разі, коли допущені порушення в її цільовому використанні. Завдяки такій економічній підтримці уже в 2001р. намітилися позитивні тенденції у розвитку даних галузей. Скажімо, істотно зросло виробництво вітчизняного хмелю. Його частка у забезпеченні потреб пивоварної промисловості зросла до 50 %, тоді як нещодавно вона не перевищувала 20 %.

Підвищенню дієвості державного регулювання й економічної підтримки доходів сільськогосподарського виробництва значно сприяли прийняті державою заходи щодо регулювання ринку зерна, започатковані Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» (червень 2000 р.). Зернова проблема -- це надзвичайно важлива не тільки економічна, а й політична проблема, розв'язання якої забезпечує соціальну стабільність суспільства і гарантує продовольчу безпеку держави.

Головна мета державного регулювання ринку зерна -- оптимізація сезонних коливань обсягу його продажу і цін реалізації та забезпечення завдяки цьому економічної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, продукуючих товарне зерно. Сезонне коливання цін -- це об'єктивне явище, характерне для багатьох видів продукції, в тому числі і для зерна. Світова практика показує, що сезонні коливання цін на цей вид продукції знаходяться в межах 20 % і досягають максимум 30 %. Проте на ринку зерна України вони перевищували цю норму у декілька разів. Досить сказати, що під час жнив 1999 р. ціна на зерно становила в середньому 240 грн за тонну, а навесні і влітку 2000 р. -- 600 і більше грн. Така різниця в цінах супроводжувалася різкими перепадами в обсягах продажу зерна. За даними П.І.Гайдуцького, з 10 млн т зерна урожаю 1999 р., реалізованого на внутрішньому ринку, понад 8 млн т було продано зразу ж після жнив і восени за цінами 200--250 грн за 1 т і лише 10 % (приблизно 1 млн т зерна) було реалізовано весною і на початку літа за ціною від 450 до 700 грн. Внаслідок такого перепаду цін і обсягів продажу сільськогосподарські товаровиробники втратили близько 300 млн дол. США, які осіли у посередників. Різке підвищення цін на зерно призвело до істотного зростання цін на хліб і хлібопродукти, а це, в свою чергу, підштовхнуло зростання інфляції (за перше півріччя 2000 р. індекс інфляції зріс на 18,7%), викликало соціальну напругу в суспільстві, оскільки хліб є основним продуктом харчування для великої частки населення України.

Саме з метою недопущення таких різких коливань у цінах та в обсягах продажу і впроваджено механізм заставних цін та фінансових інтервенційних закупок зерна. При цьому в широкому трактуванні під фінансовими інтервенціями розуміють виплати уповноваженим державним органам регулювання продовольчого ринку, що пов'язані з придбанням сільськогосподарської продукції на організованому аграрному ринку або строкових контрактів, укладених на цьому ринку, з метою недопущення неконтрольованого зниження цін на неї і зменшення доходів сільськогосподарських товаровиробників. Фінансові інтервенційні закупки за заставними цінами виконують стабілізуючу функцію, оскільки не дають змоги ринковій ціні на зерно падати нижче рівня заставної ціни. Водночас це і гарантує певну доходність сільськогосподарським товаровиробникам від виробництва і продажу зерна (рівень заставної ціни встановлюється в розмірі 50% середньої біржової ціни, що склалася на момент укладання угоди). Але особливо важливим є те, що оскільки сільськогосподарський товаровиробник має право забрати заставлене зерно протягом восьми місяців і продати його на ринку в разі підвищення ринкової ціни над заставною, то стає зрозумілим, що економічну вигоду від перепаду цін отримуватимуть переважно аграрії, а не посередники.

Узагальнення досвіду державного регулювання та підтримки сільськогосподарського виробництва, аналіз його результатів дають підстави для висновку, що їх ефективність може бути досягнута, коли, по-перше, ресурси, пільги, дотації, субвенції тощо виділятимуться під наперед обґрунтовані державні програми розвитку сільського господарства і підтримки сільських товаровиробників; по-друге, коли забезпечується безумовне дотримання аграрними підприємствами обов'язкових вимог, що передбачаються даними програмами; по-третє, коли наперед точно визначається частка держави і частка господарств у витратах при реалізації відповідних програм.

Поясніть, як впливають на інвестиційний попит очікувана норма чистого прибутку і процентна ставка комерційних банків.

Норма очікуваного чистого прибутку має особливе значення в системі мікроекономічних чинників. Це обумовлено тим, що саме прибуток є спонукальним мотивом здійснення інвестицій. Інвестори роблять вкладення лише тоді, коли очікують, що дохід, отриманий від інвестування, буде перевершувати витрати. Тому, чим вище норма очікуваного чистого прибутку, тим більше інвестиційний попит.

При цьому ефективне інвестування буде мати місце лише в тому випадку, якщо норма очікуваного чистого прибутку перевищує реальну ставку відсотка, інакше залучення позикових коштів втрачає економічний сенс. Зіставлення норми очікуваного чистого прибутку зі ставкою позичкового відсотка здійснюється підприємствами навіть при використанні власних коштів. Прибуток буде інвестований у власну фірму, якщо рівень віддачі від інвестицій виявиться вище ставки позичкового відсотка, в іншому випадку вона буде розміщена на ринку капіталів.

Таким чином, процентна ставка є критерієм ефективності інвестування. Ефективність інвестиційного проекту не може опуститися нижче ставки позичкового відсотка. Будучи основою оцінки інвестиційних активів як об'єктів вкладення капіталу, процентна ставка виконує ще одну важливу функцію: є засобом « актуалізації » всіх інших доходів , виступаючи як метод оцінки кожного доходу в часі.Сукупний попит на інвестиції залежить від очікуваної норми чистого прибутку (ОНЧП) і відсоткової ставки (ВС).

Сутність впливу цих факторів на інвестиційний попит полягає у слідуючому.

По-перше, фірми інвестують з метою одержання чистого прибутку.

Інвестиції будуть приносити чистий прибуток лише тоді, коли на одиницю інвестиційних витрат підприємство матиме більші прибутки в кожному наступному році, тобто якщо зростає капіталовіддача.

Але інвестори спираються не на фактичний, а на очікуваний чистий прибуток (ОЧП).

Отже, з вищенаведеного можна зробити висновок, що головним фактором

мотивації до інвестування є рівень очікуваної норми чистого прибутку.

По-друге, інвестиційні витрати пов'язані з джерелом їх фінансування. Досить поширеним джерелом фінансування інвестицій є банківський кредит. Тому важливу роль у динаміці інвестицій відіграє відсоткова ставка. Якщо очікувана норма чистого прибутку - це мета інвестування, то відсоткова ставка - це ціна інвестицій, яку фірма повинна сплатити, щоб позичити грошовий капітал, необхідний для придбання реального капіталу. Для прийняття рішення інвестори зіставляють очікувану норму чистого прибутку і відсоткову ставку. Якщо відсоткова ставка нижча від очікуваної норми чистого прибутку, то інвестиції будуть прибутковими, на них виникає попит. Якщо, навпаки, - інвестиції будуть збитковими, попиту на них не буде. У прийнятті інвестиційних рішень суттєву роль відіграє не номінальна, а реальна відсоткова ставка. Номінальна ставка визначається в поточних цінах, реальна відсоткова ставка - це номінальна ставка скоригована з урахуванням інфляції. Зазначимо, що реальна відсоткова ставка вимірює дійсні витрати на одержання позики. Тому інвестиції залежать від реальної, а не від номінальної ставки відсотка.

Концепція реальної відсоткової ставки пояснює парадокс значних за обсягом інвестицій за умов високих номінальних відсоткових ставок і високих темпів інфляції: реальні ставки відсотка стають тоді низькими. Із зростанням реальної ставки відсотка попит на інвестиції скорочується тому, що вони стають дорожчими.

У макроекономічному аналізі базовою моделлю інвестиційного попиту є модель, в якій інвестиції є функцією відсоткової ставки. В такій моделі відсоткова ставка є основним фактором, який визначає інвестиційний попит, а очікувана норма чистого прибутку є сталою величиною і диференціюється за окремими інвестиційними проектами.

Цінова дискримінація, як умова існування галузі. Цінова дискримінація в просторі.

Модель простої монополії побудована виходячи з припущення, що всі одиниці продукції, що продаються протягом певного періоду часу, реалізуються за однією і тією ж ціною. Така цінова політика є абсолютно неминучою в будь-якій ситуації, коли можливий перепродаж продукції. Наприклад, дуже малоймовірно, щоб книжковий магазин, розташований на території університетського містечка (типова монополія), став раптом продавати підручники з економіки студентам старших курсів з однією ціною, а всім іншим - з 25%-ою знижкою. Якщо навіть він і спробує так зробити, то який-небудь кмітливий другокурсник незабаром почне купуватиці книги для їх подальшого перепродажу старшокурсникам за подібною ціною.
Незабаром продажу книг у цьому магазині за початкової ціни впадуть до нуля.

Проте не всі фірми змушені продавати всі одиниці продукції по одній ціні. Є фірми, які встановлюють різні ціни для різних покупцівна один і той самий продукт. Якщо ціни, встановлені для різних покупців, не відображають відмінності у витратах фірми, пов'язаних з індивідуальним підходом до обслуговування цих покупців, то фірма здійснює цінову дискримінацію.

Так, театр, що встановлює ціну на квиток до 5 доларів для дорослих і
3 долара для дітей, здійснює цінову дискримінацію, оскільки витрати театру однакові для всіх посадкових місць. Інакше йде справа, наприклад, на бензоколонці, де ціна одного галон бензину на 4 центи нижче, якщо клієнт платить готівкою, а не за допомогою кредитної картки. Тут простовраховується різниця у витратах при різних видах касових операцій. [1,c.205]

Що розуміють під ціновою дискримінацією?

Термін "дискримінація" утворений від латинського discriminatio, що означає відмінність, розрізнення. Під ціновою дискримінацією розуміють практику встановлення різних цін на один і той же товар за умови, що відмінності в цінах не пов'язані з витратами. У загальному вигляді мова може йти або про практику якої-небудь окремої фірми-продавця, або про поведінку окремого покупця, якщо він сам в змозі призначити різні ціни попиту для різних продавців, причому останні з тих чи інших причин погоджуються на його умови. Цінові відмінності, що виникають на основі конкурентної боротьби різних фірм, що пропонують одну й ту ж продукцію, відносяться до інших особливостей функціонування ринку і непов'язані з дискримінацією.

Сенс дискримінаційного поведінки полягає в тому, щоб використовувати всі можливості для призначення максимальної ціни на кожну продавану одиницю товару. Це означає, що дискримінації може зазнавати як один і той же покупець, наприклад, в залежності від кількості що закуповується товару, так і різні покупці.

Зроблений у визначенні акценту на відсутність зв'язку цінових відмінностей з витратами не випадковий. Ціни реальних угод звичайно відрізняються один від одного через розбіжність умов доставки, страховки, упаковки, кредиту, додаткового сервісу, комплектації, а також через забезпечення виробником особливих якісних характеристик виробу відповідно до індивідуальних запитів споживачів. У тих випадках, коли покупець оплачує особливості індивідуальної угоди, що вимагає відповідних витрат, цінові відмінності, не є дискримінаційними. І навпаки,оплачуючи те, що не вимагає додаткових витрат, покупець піддається ціновій дискримінації.

Коли і чому товар продається за однаковими цінами.

Сама постановка питання про цінову дискримінацію припускає досить високий ступінь розвитку ринкових відносин. Разові, випадкові угоди між взаємозамінюючими, покупцями і продавцями завжди здійснювалися за різними цінами. Лише з часом виникають умови для формування того, що можна назвати єдиною ціною товарного ринку.

Для цього необхідно перш за все формування певного економічного простору з відносно стійким складом учасників угод. Можна сказати, що ринок повинен знайти свої кордони. Ці межі визначені збутовими підрозділами тих фірм, які виступають як постачальники ринку, і довкола тих покупців товарів, які одночасно пред'являють попит на цю товарну масу. Невизначеність складу покупців і продавців породжує невизначеність цін, постійна зміна умов попиту та пропозиції.

На цьому фундаменті головна причина, що вирівнює ціни, - конкуренція.

Конкурують між собою продавці, пропонуючи клієнтам вигідні альтернативи.

Конкурують між собою покупці. Вони ведуть боротьбу не тільки за товар, але і за найбільш вигідні умови його придбання. Будь-які можливі переваги кого-небудь зі споживачів викликають прагнення інших зайняти місце більше щасливих побратимів. Нарешті, конкурують між собою покупці і продавці. Якщо доля кожного з них залежить від поведінки іншого, то вони змушені домовлятися, узгоджувати свої інтереси і можливості. У результаті саме життя змушує вести торгівлю по приблизно однаковими цінами.

Загальні передумови виникнення цінової дискримінації.

І так, все те, що може підірвати будь-який напрямок конкурентних відносин, а також розчленувати єдиний конкурентний простір, створює передумови для цінової дискримінації.

Якщо цінова дискримінація виникає на основі реальних суперечностей ринкового механізму, то одна з особливостей його функціонування - приведення всіх індивідуальних оцінок і можливостей до єдиного усередненого, найбільш представницькому рівня. На ринку всі рівні. Але за загальної кривої попиту ховається сукупність різних індивідуальних ціннісних оцінок споживачів при різних бюджетних можливостях. Це означає, що при єдиній ринковій ціні завжди є покупці, готові заплатити більше за ту ж кількість товару.

Крім того, як ми знаємо, якщо б ціна була більше, споживачі не відмовилися б від покупок зовсім, а купили б меншу кількість одиниць товару. Отже, купуючи більше при даній ціні, вони як би недоплачують за попередні одиниці товару. Такі загальні правила ринкової гри.

І ще. Географічно і інституційно відокремлені ринки створюють природну базу цінових розходжень, якщо фірма має можливість одночасного виходу на ці ринки.

Умови, необхідні для проведення цінової дискримінації.

Щоб реалізувати названі передумови в практичній діяльності фірм, необхідні певні умови. Можливість займатися ціновою дискримінацією не є досяжною для всіх продавців, тому що цінова дискримінація здійсненна, коли реалізуються три умови. [5]

1. Найбільш очевидно, що продавець повинен бути монополістом або, хоча б, володіти деяким ступенем монопольної влади, тобто деякою здатністю контролювати виробництво і ціноутворення. [2,c.106]

Головне, щоб конкуренти не могли продавати товар дешевше там, де фірма має намір продати його дорожче. Влада над цінами пов'язана також з кількістю протистоянь між продавцями і покупцями. Якщо покупців мало, настільки що вихід будь-якого з них з ринку помітний для продавця, можливості цінового диктату обмежені. [5]

2. Продавець повинен бути здатним виділяти покупців в окремі класи, в яких кожна група має різну готовність чи здатність платити за продукт.

3. Початковий покупець не може перепродавати товар чи послугу.

Якщо ті, хто купує на ділянці ринку з низькими цінами, можуть легко перепродати на ділянці ринку з високими цінами, що відбувається в результаті зниження пропозиції збільшило б ціну на ділянці ринку з високими цінами.

Політика цінової дискримінації, таким чином, була б підірвана. Це означає, що галузі послуг, наприклад галузь перевезень або юридичні та медичні послуги, особливо чутливі до цінової дискримінації. [2, c.106]

Обговорення проблеми умов дискримінації проводиться звичайно в контексті теорії монополії, однак це - не єдина ринкова структура, в якій зустрічається таке явище. Будь-яка фірма, здатна призначити ціну на свою продукцію, якщо вона в змозі розділити потенційних покупців в залежності від еластичності пред'явленого ними попиту, а ці останні в принципі позбавлені можливості перепродувати свою продукцію, рано чи пізно стикаються зі спокусою скористатися стратегією цінової дискримінації. [1, c.106]

Зауважимо, що вигоди цінової дискримінації іноді доступні і для продавців конкурентних ринків. Так, продавець винограду на базарі може призначити на свій товар різну ціну, торгуючись і оцінюючи платоспроможність покупця віч-на-віч.