Організаційно-економічний механізм державного регулювання аграрного виробництва у трансформаційний період

Размещено на http://allbest.ru

ІНСТИТУТ АГРАРНОЇ ЕКОНОМІКИ

УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ АГРАРНИХ НАУК

Спеціальність 08.07.02 - Економіка сільського господарства і АПК

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Організаційно-економічний механізм

державного регулювання аграрного виробництва у трансформаційний період

Могильний Олексій Миколайович

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті аграрної економіки УААН.

Науковий консультант

доктор економічних наук, професор,

член-кореспондент УААН

МАЛІК Микола Йосипович,

Інститут аграрної економіки УААН,

завідувач відділу підприємництва

Офіційні опоненти

доктор економічних наук, професор, академік НАН України

ОНИЩЕНКО Олексій Мусійович,

Інститут економіки НАН України,

головний науковий співробітник

доктор економічних наук, старший науковий співробітник

КАЛІНЧИК Микола Володимирович,

Інститут землеробства УААН,

завідувач відділу економіки;

Провідна установа

Національний аграрний університет Кабінету Міністрів України

кафедра економіки сільського господарства, м. Київ

Захист відбудеться 13 травня 2003 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.350.01 Інституту аграрної економіки за адресою: 03680, м. Київ, МСП, вул. Героїв оборони, 10, 3-й поверх, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту аграрної економіки УААН за адресою: 03680, м. Київ, МСП, вул. Героїв оборони, 10, кімн. 211.

Автореферат розісланий 11 квітня 2003 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат економічних наук В.А. Пулім

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Державне регулювання аграрного виробництва є новим напрямом досліджень вітчизняної науки, який одержав потужний імпульс для розвитку завдяки проголошенню суверенітету нашої держави, демократизації суспільних відносин, налагодженню світогосподарських зв'язків та іншим державотворчим процесам. Упродовж своєї історії органи влади України не мали достатньої практики самостійного регулювання економіки. Це ускладнює виконання державою місії ініціатора трансформаційних процесів при докорінній зміні успадкованих адміністративно-командних важелів управління, реформуванні аграрних відносин, створенні ринкових умов господарювання та забезпеченні переходу від однієї до іншої суспільно-економічної системи.

Певною мірою перетворення у сфері державного регулювання економіки в нашій країні повторили пошуки оптимальної організації ринкових відносин постіндустріальних держав, що здійснювалися еволюційним шляхом. Досвід, набутий у процесі ринкової трансформації, свідчить, що ключовою проблемою є формування і удосконалення організаційно-економічного механізму (ОЕМ) державного регулювання аграрного виробництва, який би одночасно став рушійною силою при адаптації суб'єктів господарювання до структурної перебудови, відповідав вимогам економічних законів та враховував багатогранні тенденції у сфері глобалізації агропродовольчих ринків.

Проблема співвідношення або межі свідомого регулювання та дії економічних законів не втрачає актуальності і при завершенні трансформаційного періоду розвитку економіки. Сільське господарство й надалі залишиться специфічним видом діяльності, органічно пов'язаним з головними функціями держави - гарантування її продовольчої безпеки, підтримування макроекономічної рівноваги, у тому числі шляхом регулювання міжгалузевих відносин, розвитку ринково-конкурентного середовища, захисту внутрішнього ринку, а також досягнення соціальних стандартів рівня якості життя селян.

Як відомо, вплив держави на розвиток аграрного сектора економіки перехідного періоду має різноаспектне спрямування на довготривалу перспективу. Це стосується насамперед поглиблення теоретичних досліджень сфери і напрямів державного регулювання сільського господарства, опрацювання науково-практичних рекомендацій з питань запровадження інноваційної моделі розвитку галузі, формування економічних кадрів нової генерації, професійно обізнаних із сучасним розвитком світогосподарських відносин.

Стан вивчення проблеми. Теоретичні й загальнометодологічні проблеми державного регулювання економіки перехідного періоду знайшли відображення у працях вітчизняних і зарубіжних вчених: Л.Абалкіна, Л.Бальцеровича, А.Богомолова, А.Гальчинського, В.Гейця, С.Дорогунцова, Б.Кваснюка, І.Лукінова, С.Мочерного, М.Павловського, Б.Панасюка, Ю.Пахомова, П.Саблука, Д.Сакса, П.Самуельсона, Д.Стігліца, В.Юрчишина та інших.

Питання стратегії і тактики державного регулювання аграрного сектора економіки у зв'язку з необхідністю його адаптації до ринкового середовища і регіоналізації економіки та розвитку міжгалузевих зв'язків є предметом наукових пошуків Ю.Білика, О.Білоруса, Б.Губського, С.Кваші, Ч.Кловера, В.Логінова, А.Стельмащука та інших.

Дослідженню конкретних напрямів державного регулювання аграрного виробництва в період його реформування, структурної перебудови та вдосконалення системи управління АПК присвячені роботи економістів-аграрників В.Андрійчука, В.Бойка, М.Вітковського, П.Гайдуцького, С.Дем'яненка, Й.Завадського, М.Гладія, В.Зіновчука, М.Калінчика, В.Криворучка, О.Крисального, А.Лісецького, Ю.Лупенка, М.Маліка, В.Месель-Веселяка, Л.Молдаван, Т.Мостенської, О.Онищенка, М.Орлатого, Б.Пасхавера, Г.Підлісецького, І.Прокопи, В.Пуліма, М.Пугачова, В.Рябоконя, П.Саблука, В.Ситника, В.Трегобчука, М.Федорова, Л.Шепотько, О.Шестопаля, О.Шпичака та інших.

У літературних джерелах недостатньо висвітленими залишаються питання ринкової трансформації централізовано-планових форм і методів управління, а також комплексного дослідження проблеми державного регулювання аграрного виробництва з урахуванням зміни внутрішніх і зовнішніх чинників та концептуального забезпечення цього процесу після завершення трансформаційного періоду відновлення агроресурсного потенціалу країни. Економічні дослідження з цієї тематики спрямовувались переважно на вирішення окремих актуальних питань, розглядались під галузево-корпоративним кутом зору, а в рекомендаціях щодо їх удосконалення не простежується системний підхід.

Різноваріантний характер розв'язання проблеми державного регулювання аграрного виробництва у трансформаційний період економічного розвитку та складність формування й удосконалення відповідного ОЕМ підтверджують її загальнодержавне значення, наукову і практичну цінність одержаних у процесі дослідження результатів.

Все це зумовило вибір та актуальність теми, структурну побудову роботи, наукове і практичне значення проведеного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проводились протягом 1991-2002 рр. Робота виконувалась у рамках наукових програм відділу підприємництва Інституту аграрної економіки УААН “Розробити методологічні та організаційно-економічні засади функціонування підприємницьких структур на основі кооперації та інтеграції агропромислового виробництва” -- номер державної реєстрації 0102U000257 та відділення економічних взаємовідносин в АПК Інституту економіки Національної академії наук України “Розробити нові методичні підходи до формування і використання бюджетного фінансування АПК відповідно до Закону України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 роки” -- номер державної реєстрації 0101U006499.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретичних і методологічних засад ОЕМ державного регулювання аграрного виробництва в процесі ринкової трансформації та концептуальне забезпечення сільськогосподарської політики в умовах післяреформеного функціонування галузі з урахуванням регіональних особливостей і тенденцій, пов'язаних з інтеграцією України у європейські і світові торговельно-економічні структури.

Реалізація мети дисертаційної роботи передбачала розв'язання комплексу взаємопов'язаних завдань:

розглянути напрями еволюції теорій державного регулювання економіки, функції ОЕМ у цьому процесі та особливості державно-регуляторних відносин стосовно аграрного виробництва;

обгрунтувати методи і принципи державного регулювання аграрного сектора економіки та обумовленість їх дотримання у практиці господарювання;

визначити провідні складові ОЕМ державного регулювання з урахуванням тенденцій щодо його регіоналізації, проведення адміністративно-територіальної реформи та забезпечення сталого розвитку;

дати оцінку економічним, фінансово-бюджетним, податковим, кредитним та іншим важелям державного регулювання аграрного виробництва у трансформаційних умовах господарювання;

обгрунтувати закономірність доповнення ринкового механізму регулювання сільськогосподарського виробництва державними інструментами, визначити їх компетенцію і межу регуляторного поля;

розглянути Спільну аграрну політику ЄС та визначити можливі наслідки від реалізації Україною протекціоністської доктрини провідних країн-експортерів продовольства з урахуванням завершального етапу набуття нею членства в СОТ; державний регулювання аграрний ринковий

обгрунтувати напрями удосконалення ОЕМ державного регулювання процесу реформування земельних і майнових відносин та визначити нові внутрішні ознаки транзитивної організаційно-правової структури сільського господарства;

розкрити економіко-правові засади взаємовідносин держави і формувань кооперативного типу як складових інфраструктури аграрного ринку та особливості механізму державного регулювання щодо кооперативної моделі відтворення сільського господарства;

опрацювати визначальні напрями вдосконалення діяльності центральних органів виконавчої влади, їх повноваження і функції в процесі регулювання аграрного сектора економіки.

Предметом дослідження є теоретичні і методологічні проблеми становлення і функціонування організаційно-економічного механізму державного регулювання аграрного виробництва.

Об'єктом дослідження обрано систему і функції державного регулювання аграрного виробництва України у трансформаційний період його розвитку.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання соціально-економічних явищ, теорія перехідної економіки, комплексний підхід до аналізу проблем ринкової трансформації суспільних відносин, осмислення тенденцій щодо регіоналізації та глобалізації товарних ринків з допомогою сучасних ідей і напрацювань провідних економічних шкіл, а також праць вітчизняних і зарубіжних вчених з питань державного регулювання аграрного виробництва сталих економічних систем.

Дослідження грунтується на всебічному аналізі процесу державного регулювання аграрного виробництва, сумісності його елементів із законами ринкової економіки та соціально-економічних наслідків функціонування ОЕМ розвитку сільського господарства у період його ринкової трансформації.

Історико-економічний метод застосовано при аналізі еволюції теорій державного регулювання економіки, дослідженні процесу розвитку аграрної політики щодо сільськогосподарських підприємств, особистих господарств населення, у сфері формування економічної культури селян і становлення кооперативних відносин на селі. Структурно-функціональний метод використано при дослідженні ОЕМ як структурно відокремленої цілісної системи аграрних відносин, в якій кожен елемент має своє функціональне призначення, узагальненні практики регулювання сільського господарства у трансформаційний період і визначенні економічних функцій держави з метою формування ринкового середовища та засад сталого розвитку. За допомогою методу порівняльного аналізу визначено ефективність різних організаційно-правових форм власності, досліджено регулювання аграрного виробництва в державах -- членах ЄС і в країнах -- світових експортерах продовольства та гіпотетичну можливість його втілення в умовах України. Інституціональний підхід дозволив виявити різні типи економічної поведінки селян залежно від впливу ОЕМ державного регулювання на їх адаптацію до умов трансформаційного періоду, а також причинно-наслідкові зв'язки у взаємодії офіційних норм і неформальних обмежень при створенні підприємств кооперативного типу. Статистичні методи обробки даних використано з урахуванням економічного районування території України та фінансово-кредитного забезпечення підприємств. Монографічний метод застосовано при вивченні літературних джерел, законодавчих та інших нормативно-правових актів і практики державного регулювання аграрного виробництва. Соціологічні опитування застосовувались для розширення аргументної бази теоретичних припущень щодо ефективності окремих блоків ОЕМ державного регулювання, спрямованих на реформування аграрних відносин, приватизацію радгоспів та інших державних підприємств, створення ринкової інфраструктури, регулювання стратегічно важливих ринків сільськогосподарської продукції та адаптацію товаровиробників до умов перехідної економіки тощо.

Для розв'язання поставлених в дисертаційній роботі завдань також використовувалися соціометричний, графічний, абстрактно-логічний, експертних оцінок та інші загальнонаукові і спеціальні методи дослідження соціально-економічних явищ і процесів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному обгрунтуванні теоретичних та методологічних основ становлення і ефективного функціонування ОЕМ державного регулювання аграрного виробництва у період трансформації економіки та на етапі його завершення.

Найбільш важливими науковими результатами, що визначають ступінь і характер новизни дослідження, є такі:

вперше дано визначення сутності і особливостей ОЕМ державного регулювання аграрного виробництва, притаманного трансформаційному стану економіки як сукупності логічно упорядкованих регуляторних дій держави, спрямованих на комплексне забезпечення переходу від централізовано-планового управління до регулювання його розвитку ринковими засобами. Основними об'єктами регулювання при цьому є аграрна реформа, приватизація об'єктів державної власності, створення умов для оптимізації організаційно-правової структури сільського господарства, формування інститутів аграрного ринку і конкурентного середовища та приведення у відповідність з реаліями перехідного періоду системи управління. Це дало змогу довести помилковість згортання державою своїх адміністративно-регуляторних функцій раніше, ніж буде задіяно весь інструментарій ОЕМ державного регулювання аграрного виробництва та сформовано передумови для повноцінного функціонування ринкового механізму саморегулювання галузі;

удосконалено методичні підходи щодо класифікації принципів державного регулювання економіки на загальноекономічні (або універсальні), спеціальні - для певних секторів економіки, локальні, які спрямовані на врегулювання окремих сфер економічної діяльності, та організаційно-процедурні, або такі, що мають застосовуватися при опрацюванні, узгодженні і прийнятті актів нормативного характеру з регулювання життєво важливих суспільних відносин;

дістала подальший розвиток періодизація ринкової трансформації аграрного виробництва залежно від дієвості окремих елементів ОЕМ, спрямованих на інституційне забезпечення і захист прав приватної власності на землю та майно селян і новостворених аграрних формувань. Зроблено висновок про те, що регуляторні функції держави на сучасному етапі мають забезпечити логічне завершення ринкової трансформації галузі на рівні системних ознак усіх структурних ланок ОЕМ з метою неантагоністичного усунення протиріч між характером розвитку продуктивних сил і виробничих відносин;

розкрито природу основної суперечності перехідного періоду між державою - ініціатором ринкової трансформації і структурної перебудови галузі та державою - суб'єктом економіки, що використовує методи регулювання аграрного виробництва, фундаментально несумісні з ринковою економікою, блокуючи стимули його саморозвитку;

проведена оцінка наслідків реформування аграрного сектора економіки показала, що результатом ринкової трансформації галузі стало утворення “змішаної системи” аграрних відносин. Це доведено аналізом елементів, які входять до складу категорії “економічний уклад” та виявленням сутнісних ознак транзитивної організаційно-правової структури сільського господарства: по-перше, в аграрній сфері функціонують приватні, державні підприємства і формування зі змішаною формою власності; по-друге, відповідними законодавчими актами внормовано рівні умови господарювання для всіх структур незалежно від форм власності, на якій вони утворені; по-третє, державне регулювання поєднується з ринковими стимулами розвитку суб'єктів підприємництва. “Змішана система” аграрних відносин принципово відрізняється від “багатоукладної” у теоретико-методологічному плані, що важливо для утвердження плюралізму форм власності в економіці, подолання застарілих стереотипів мислення, наближення до понятійних визначень та економічних категорій, застосовуваних у країнах -- членах ЄС та інших розвинутих державах;

обгрунтовані різні типи економічної поведінки селян, особливості формування їх економічної культури, що склались залежно від видів продуктивної діяльності і здатності адаптуватись до мінливих умов господарювання. З урахуванням цієї методологічної настанови, зроблено узагальнення, що одним з головних чинників негативних соціально-економічних наслідків реформи на селі стала недооцінка суб'єктивного фактора і, зокрема, рівня розвитку людського капіталу як основного виробничого ресурсу, вартість і значення якого зростає у трансформаційний період. Визначено, що розв'язання комплексу завдань надбудовного рівня, пов'язаних з утвердженням нової економічної культури і формуванням ринкового менталітету селян, можливе при одночасних системних змінах в аграрних відносинах, політичних, ідеологічних та соціальних компонентах. Зазначене сприяє більш глибокому теоретичному осмисленню природи, сутності та протиріч перехідного періоду і визначенню практичних шляхів їх усунення засобами ОЕМ державного регулювання;

виявлено закономірність циклічності щодо деформації кооперативної власності шляхом перетворення її у колективну, поступового одержавлення, приватизації і утворення кооперативів нової формації та місце і роль у цьому процесі ОЕМ державного регулювання, спрямованого на відновлення принципів кооперативної діяльності шляхом удосконалення економіко-правових засад у взаємовідносинах із сільськогосподарськими обслуговую-чими кооперативами та їх об'єднаннями у сфері податкової політики, при залученні інвестицій як первинного капіталу та запровадженні спеціального режиму антимонопольного регулювання з урахуванням досвіду країн -- членів ЄС, США, Канади;

дістало подальший розвиток обгрунтування альтернативної (стосовно кооперативних дій) поведінки сільськогосподарських товаровиробників, яка є наслідком взаємодії законів ринкової економіки, офіційних норм і неформальних обмежень. Застосування вказаного методологічного підходу в контексті повноважень, обов'язків та майнової відповідальності потенційних членів кооперативу через механізм розпорядження приватною власністю дало можливість розкрити причинно-наслідкові зв'язки виникнення “дефіциту повноважень”, який є одним із стримуючих чинників щодо узгоджених групових дій суб'єктів господарювання на аграрному ринку. Зазначена проблема загострюється недосконалістю ОЕМ, недобросовісною конкуренцією, тінізацією економіки та нерозвиненістю ринкової інфраструктури. Суперечність між об'єктивною потребою у розвитку кооперативного сегмента аграрного ринку і відсутністю інституційних передумов для цього може бути подолана за рахунок адресного регуляторного впливу держави у даній сфері;

розроблено концептуальну схему формування ОЕМ державного регулювання аграрного виробництва на завершальній стадії трансформаційного періоду з урахуванням наближення його параметрів до вимог, правил і стандартів Світової організації торгівлі. Як структурні елементи до неї увійшли: ієрархія пріоритетних цілей; календарні періоди інтеграції у глобальну агропродовольчу систему та завдання кожного з них; функціонально-регуляторне забезпечення діяльності аграрного ринку уповноваженими органами управління; оцінювання ефективності регуля-торної політики; моніторинг соціально-економічних наслідків дії зазначеного ОЕМ та можливі ризики на шляху втілення пріоритетних напрямів;

рекомендовано трирівневу систему критеріїв визначення ефективності ОЕМ державного регулювання аграрного виробництва, а саме: 1) критерій ефективності галузі сільського господарства (маса і норма прибутку, продуктивність праці, товарність виробництва, сальдо зовнішньої торгівлі аграрною продукцією та її частка в експортно-імпортних операціях держави, фондо- і енергомісткість продукції); 2) критерій раціонального розподілу й ефективного використання виробничих ресурсів з точки зору національної економіки (еквівалент субсидування товаровиробників як частка сукупної внутрішньої підтримки галузі у вартості випуску валової продукції та ВВП країни); 3) критерій оптимальності функціонування центральних органів державного регулювання як цілісної організаційної структури.

Практичне значення одержаних результатів. Одержані автором результати дослідження окреслених проблем спрямовані на удосконалення і ефективне функціонування ОЕМ державного регулювання аграрного виробництва трансформаційного характеру й окреслюють шляхи їх розв'язання з урахуванням внутрішніх і зовнішніх чинників.

Науково-практичні розробки автора використані при підготовці законопроектів “Про сільськогосподарську кооперацію” (і внесенні змін до нього), “Про особисте селянське господарство”, “Про сільськогосподарську дорадчу діяльність”, “Про внесення змін до Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, а також враховані при опрацюванні проектів Указів Президента України з питань реформування аграрного сектора економіки у період 1997-2002 рр. Результати дослідження, висновки та рекомендації, що містяться в дисертаційній роботі, використовуються у практичній діяльності підрозділами Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції (довідка від 29.12.02 №53-73/2015), Міністерства аграрної політики (довідка від 18.12.02 №37-25-1-13/12064), а також Запорізькою, Львівською та Одеською облдержадміністраціями (довідки відповідно від 18.12.02 №08-27/2306; 25.11.02 №5/29-5316/3-10; 04.12.02 №16-3-04-883).

Основні теоретичні положення наукового дослідження враховувались автором при експертизі проектів нормативно-правових документів та опрацюванні аналітичних і довідкових матеріалів, які стосуються проблем координації і здійснення аграрної політики, в межах повноважень та компетенції, пов'язаних з його трудовою діяльністю.

Особистий внесок здобувача. Наукові результати, висновки і пропозиції, що виносяться автором на захист, одержані ним самостійно. Усі публікації у фахових виданнях одноосібні.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідались на науково-практичних конференціях, конгресах, семінарах, серед яких найважливішими були Всесоюзна науково-практична конференція “Ринкові відносини, приватизація, форми господарювання” (м.Ставрополь, 8-14 жовтня 1991 р.); науково-практична конференція “Відродження українського села” (м.Полтава, 12-14 листопада 1991 р.); міжнародна конференція “Проблеми кооперації в сільському господарстві” (м.Львів, 22-24 травня 1995 р.); міжнародна науково-практична конференція “Реструктуризація аграрних підприємств і земельна реформа: стан, проблеми, перспективи” (м.Київ, 18-19 жовтня 2000 р.); міжнародна науково-практична конференція “Теоретичні та прикладні аспекти розвитку кооперативного руху в сільському господарстві” (м.Полтава, 29-30 березня 2001 р.); Всеукраїнський конгрес вчених економістів-аграрників “Нова парадигма формування стратегії національної продовольчої безпеки України у ХХІ столітті” (м.Київ, 29-30 березня 2001 р.); конференція -- круглий стіл “Становлення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів в Україні” (м.Київ, 24 квітня 2001 р.); науково-практична конференція за міжнародної участі “Соціальні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (м.Київ, 30 травня 2001 р.); міжнародна науково-практична конференція “Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України ХХІ століття” (м.Київ, 25-27 червня 2001 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Соціально-економічні проблеми природокористування та екології (м.Миколаїв, 10-12 жовтня 2001р.); Всеукраїнська конференція молодих учених економістів-аграрників “Організаційно-економічні проблеми розвитку АПК” (м.Київ, 22-23 листопада 2001 р.); міжнародна науково-практична конференція “Проблеми сучасного маркетингу” (м.Тернопіль, 30-31 травня 2002 р.); міжнародна науково-практична конференція “Соціально-економічні умови ефективного функціонування АПК у пореформений період” (м.Мелітополь, 11-14 червня 2002 р.); міжнародна науково-практична конференція “Ринкова трансформація економіки АПК” (м.Харків, 5-6 грудня 2002 р.); а також інші конференції і семінари з питань реформування аграрного сектора економіки, утворення підприємств ринкової інфраструктури, удосконалення процесу регулювання аграрного виробництва за участю керівників сільськогосподарських підприємств, представників обласних і районних державних адміністрацій та науковців в регіонах України та Автономній Республіці Крим протягом 1991-2002 рр.

Публікації. Основні результати дисертації опубліковано у 44 наукових працях, в тому числі в одній одноосібній монографії (24 ум. друк. арк.), 20 статтях у наукових фахових виданнях, 14 матеріалах і тезах конференцій, 5 методичних рекомендаціях і практичних посібниках. Загальний обсяг опублікованого матеріалу, який належить особисто автору, становить 41,1 ум. друк. арк.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, 5 розділів, висновків, 5 додатків. Її повний обсяг становить 438 сторінок і включає 47 таблиць, 13 рисунків та список використаних літературних джерел із 374 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У першому розділі -- “Теоретико-методологічні засади державного регулювання аграрного виробництва” -- розглянуто теоретичні і практичні аспекти державного регулювання економіки, державно-регуляторних відносин стосовно аграрного сектора економіки, визначено основні методи і принципи регулювання сільськогосподарського виробництва з урахуванням регіонального вектора та глобалізації агропродовольчих ринків. Особливу увагу приділено класичним теоріям, що стали науковою базою для запровадження змішаної системи регулювання економіки, в яких ринковому механізму відведено виконання провідної функції регулятора економіки, а державне регулювання має доповнювати його за наявності третього суб'єкта впливу на економіку -- інституту соціального партнерства. Наведено основні ідеї соціально ринкової економіки, причини їх викривлення регуляторною практикою окремих країн та соціально-економічні наслідки цього явища.

Значне місце в роботі відведено трансформації централізовано-планової системи управління до регульованої ринкової економіки. Відзначено, що ліберально-монетаристська модель, яка була частково застосована в Україні на початку реформ, не дала очікуваних результатів. На підставі усвідомлення хибності обраного шляху на державному рівні зроблено висновок про необхідність корекції стратегічного курсу реформ у бік інституційної моделі ринкової трансформації, заснованої на “принципах дирижизму, що поєднуються з елементами сильного державного регулювання”.

Україні, як державі з перехідною економікою, не вдалося запровадити таку модель державного регулювання економіки, яка була б перевірена на практиці іншими країнами, оскільки це об'єктивно є внутрішнім завданням. Воно включає як обов'язкові, крім всезагальних закономірностей еволюції ринкових систем, конкретно-історичні умови розвитку, національну специфіку і традиції в організації економіки, стереотипи масової свідомості та особливості трансформаційного процесу. А тому першочерговим є не копіювання надбань прогресивних економічних шкіл та реформаторських ідеологій, а збагачення ними власного досвіду ринкових перетворень, врахування помилок і прорахунків, у тому числі щодо недооцінки суб'єктивного фактора, реального стану продуктивних сил і виробничих відносин та віднесення до другорядних життєвих інтересів суспільства заради цінностей економічного лібералізму.

Відповідно до зазначеного підходу висвітлено концептуальні засади державно-регуляторних відносин щодо аграрного сектора економіки. Уточнено сутність категорій “організаційно-економічний механізм” і “державне регулювання”. Останнє є цілеспрямованим впливом на процеси відтворення аграрного виробництва з метою адаптації його до зовнішніх і внутрішніх умов розвитку, упередження дестабілізуючої дії кон'юнктурних і сезонних коливань аграрного ринку та солідарної компенсації сільськогосподарським товаровиробникам збитків, заподіяних стихійними природними явищами. Таким чином, визначаючи мотивацію і орієнтири економічної поведінки суб'єктів господарювання, державне регулювання у свою чергу є функцією багатьох інших чинників на макро-, мезо- і мікроекономічних рівнях. “Державне регулювання” на відміну від “державного управління” передбачає створення умов для здійснення процесів, що виникають на основі економічних законів з використанням інструментів ОЕМ як постійно діючої підсистеми ринкової економіки.

З огляду на зростаючий вплив зовнішніх факторів і неспроможність функціонування галузі в режимі вільних ринкових відносин, або саморегулювання через дію економічних законів, доводиться об'єктивна потреба у свідомому і цілеспрямованому регулюванні процесів відтворення, в доповненні важелями державного регулювання стимулюючої дії ринкового механізму.

Для розкриття логіки подальших суджень висхідною методологічною посилкою є гіпотеза про взаємодію державних і ринкових регуляторів, в результаті якої утворюється якісно нова система державно-регуляторних відносин, здатна за сприятливих умов до самовдосконалення через подолання суперечностей економічних інтересів учасників аграрного ринку на кожному принципово відмінному від попереднього етапі її розвитку. Причому, в міру того, як ускладнюється система аграрних відносин та наростають різновекторні сили взаємодії її структурних ланок, об'єктивно затребуваним є все більш досконалий і різноаспектний вплив на доповнення дії ринкового механізму. Принципова схема такої взаємодії наведена на рис.1.

Рис. 1. Принципова схема взаємодії державного і ринкового механізмів регулювання аграрного виробництва

Своєрідною інституційною гарантією від непрогнозованого втручання в сферу державного регулювання аграрного виробництва має стати дотримання його принципів. Останні повинні доповнювати дію економічних законів і закономірностей, розкривати притаманні їм сутнісні риси та постійно повторювані зв'язки між елементами системи. В основу фундаментального поєднання державного і ринкового механізму регулювання процесів відтворення галузі покладені принципи: 1) законності; 2) відповідності динамічним умовам розвитку та конкретній соціально-економічній ситуації в країні; 3) гармонізації економічних інтересів з І і ІІІ сферами АПК; 4) економічної та екологічної доцільності; 5) регіонального підходу; 6) поступового згортання регуляторних функцій держави на користь ринкового механізму з урахуванням тенденцій на європейському і світовому агропродовольчому ринках. Принципи мають бути каркасом при моделюванні конкретних елементів ОЕМ державного регулювання, забезпеченні його цілісності та синхронності у взаємодії всіх блоків. Важливою методологічною посилкою є похідна роль принципів по відношенню до економічних законів ринкового механізму, оскільки перші повинні адаптуватись до ринкового середовища, а не навпаки.

Принципи державного регулювання реалізуються завдяки відповідним методам, що являють собою сукупність конкретних засобів впливу на об'єкт регулювання для досягнення запрограмованих цілей. Методи також повинні адекватно відбивати закономірності державно-регуляторних відносин, але на відміну від принципів є менш тривалими в часі. У процесі перевірки практикою або зміни умов функціонування об'єкта регулювання одні з них втрачають значущість і скасовуються, а нові запроваджуються на вимогу конкретного соціально-економічного процесу або явища. Крім того, методично вивіреною є практика, за якої принципи регулювання визначають методи досягнення суспільно усвідомлених цілей. Залежно від змісту, характеру впливу на економічну поведінку відповідних об'єктів регулювання і способів застосування вони групуються як організаційно-адміністративні, фінансово-економічні, інституційно-правові та соціально-психологічні.

Як невід'ємному компоненту державного регулювання аграрного виробництва в дослідженні чільне місце відведено регіональному аспекту в контексті необхідності проведення адміністративно-територіальної реформи. У період ринкової трансформації суспільних відносин загострились проблеми диспропорцій та нерівномірності регіонального розвитку у сфері сільського господарства. Це стосується рівня забезпеченості факторами виробництва, ефективності їх використання та показників розвитку сільських територій. Умовний розподіл території держави на вісім економічних районів визнано найбільш вдалим, оскільки кожен з районів має відмінні економічні характеристики щодо розвитку аграрного виробництва, чітко виражену спеціалізацію, займає певне місце в національній економіці, виконуючи загальнодержавні функції. Це частково підтверджують дані табл. 1.

Таблиця 1. Показники економічного стану сільського господарства

в розрізі економічних районів

Регуляторна політика держави стосовно аграрного сектора економіки з урахуванням регіонального вектора є багатогранною і торкається широкого кола життєзабезпечуючих сфер. Серед них виділено як стрижневі відносини власності, бюджетно-податкові, фінансово-кредитні, інтеграційні та виробничо-коопераційні. Зазначені відносини мають: 1) розбудовуватись на економіко-правових засадах; 2) сприяти розширенню повноважень районів щодо економіки і організації сільськогосподарського виробництва; 3) враховувати особливості виробничої спеціалізації і на цій основі - територіального поділу праці і кооперації з метою гармонізації їх розвитку в досягненні загальнодержавних соціальних стандартів селянами; 4) оптимально поєднувати місцевий, територіальний, національний і зовнішній агропродовольчий ринки та сприяти мінімізації впливу на них деструктивних чинників; 5) забезпечувати координацію дій регіонів, спрямованих на розв'язання проблем природокористування, подолання наслідків стихійних явищ природи, техногенних катастроф; 6) поглиблювати співпрацю у сфері інформаційних технологій, на ринку праці та в інших соціально-економічних напрямах.

Логіка трансформаційного процесу вказує, що внутрішня регуляторна політика держави стосовно аграрного виробництва не може бути самодостатньою за визначенням і результативною за показниками ефективності без урахування змін у світогосподарських відносинах. З одного боку, глобалізація сприятиме залученню іноземних інвестицій, підвищенню ефективності використання факторів виробництва, лібералізації доступу до нових ринків сільськогосподарської продукції, участі у регіональних союзах та угрупованнях, а з іншого, -- загостриться конкурентна боротьба між вітчизняними та іноземними виробниками сільськогосподарської продукції; відбудеться звуження внутрішнього ринку цукру, картоплі, овочів, фруктів, а також молока та інших продуктів; можливе підвищення цін на внутрішньому ринку через збільшення обсягів експорту аграрної продукції тощо. Обидві тенденції властиві процесу інтеграції у світовий економічний простір у співвідношенні 50:50, проте, яка з них стане домінуючою, залежить не лише від зовнішніх чинників, а й від завершення трансформаційної перебудови галузі, повнофункціональної діяльності національного аграрного ринку, змісту регуляторних функцій держави та якості економічної політики в цілому. Остання має забезпечити поліпшення зовнішньоторговельного і економічного режиму, вдосконалення структури експорту аграрної продукції та підвищення конкурентоспроможності товаровиробників.

У другому розділі -- “Поєднання державних і ринкових механізмів регулювання аграрного виробництва” -- розглянуто процес реформування системи централізованого розподілу виробничих ресурсів, трансформацію фінансово-економічного блоку ОЕМ державного регулювання аграрного виробництва, економічні функції держави щодо забезпечення сталого розвитку галузі, а також основні проблеми та перспективи Спільної аграрної політики Євросоюзу і протекціоністські програми провідних країн -- експортерів продовольства. Виявлено суперечність між необхідністю формування ринкової моделі розвитку галузі і мотивацією груп інтересів щодо усталення адміністративних схем розподілу виробничих ресурсів. Установлено, що збереження Україною невиправдано тривалий час форм і методів попередньої системи господарювання пов'язано з її інерційністю і сподіваннями окремих політичних сил на відновлення єдиного народногосподарського комплексу, а тому реформаторські заходи Росії копіювалися без критичного їх осмислення, із значним відставанням у часі та повторенням більшості відхилень від базових напрямів ринкової трансформацій суспільних відносин.

Зокрема, відбулася пристосованість адміністративно-командних методів управління та здатність суб'єктів регулювання формуватися у групи інтересів, пристосовуватись до умов перехідного періоду з метою пошуку і отримання неконтрольованої ренти, що означає непродуктивну діяльність з метою отримання прибутку. До рентоорієнтованої поведінки груп інтересів віднесено бартерні (товарообмінні) операції, персональні податкові пільги, приватизацію менеджменту, списання та/або реструктуризацію податків, платежів до соціальних фондів, бюджетних позичок, боргів за електроенергію, переведення в безнадійні розрахунки за іноземними кредитами, отриманими комерційними структурами під гарантію держави, невиплати заробітної плати, відшкодування за рахунок державного бюджету збитків, завданих стихією. Лише у 2000 р. “бюджетна підтримка” за вказаними напрямами становила 10 млрд. грн. Така практика державного регулювання здійснювалась на тлі штучно затягнутої невизначеності щодо стратегічного курсу структурної перебудови аграрного сектора економіки, прагнення продовжити виконання в ручному режимі адміністративно-розподільчих функцій та якомога довше зберегти квазіринкову економіку, нібито для захисту вітчизняних товаровиробників, подолання системної кризи та гарантування продовольчої безпеки держави.

Поступово на зміну інструментам ОЕМ, фундаментально несумісними з формуванням конкурентно-ринкового середовища (державний контракт, державне замовлення, бюджетне кредитування (у тому числі товарне), бюджетні дотації та субсидії сільськогосподарським товаровиробникам, адміністративні обмеження на рух продукції тощо), були застосовані механізми бюджетної підтримки підприємств, які більш притаманні економіці трансформаційного етапу. Це, зокрема:

фіксований сільськогосподарський податок (щорічне зменшення податкового навантаження - 1,4 млрд. грн.);

спрямування коштів ПДВ для виплати дотацій товаровиробникам за продані ними переробним підприємствам молоко та м'ясо у живій вазі (2001р. - 0,5 млрд. грн.; 2002 р. - 0,7 млрд. грн.);

скерування коштів ПДВ для виплати дотацій товаровиробникам, які повинні сплачуватись ними до бюджету за реалізовану тваринницьку продукцію, одержану на власних переробних потужностях (2001 і 2002 рр. - 0,2 млрд. грн.);

доплати за проданий для забою переробним підприємствам і заготівельним організаціям молодняк великої рогатої худоби підвищених вагових кондицій (2001 р. - 36,5 млн. грн., 2002 р. - 54,6 млн. грн.);

використання ПДВ з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва, за винятком підакцизних товарів, на купівлю матеріально-технічних ресурсів виробничого призначення (2001 р. - 0,8 млрд. грн.; 2002 р. - 1,05 млрд. грн.);

придбання техніки на умовах фінансового лізингу ( 2001 р. - 144,8 млн. грн., 2002 р. - 55,6 млн. грн.);

часткова компенсація відсоткових ставок за кредитами комерційних банків (2001 р. - 175 млн. грн.; 2002 р. - 120 млн. грн.).

У цілому податкові пільги сільському господарству в 2001 р. становили 2,7 млрд. грн., або 6,8% доходів державного бюджету, а податки, сплачені сільськогосподарськими товаровиробниками, -- відповідно 1,1 млрд. грн. та 2,8%. Фінансування програм і заходів на розвиток галузі в цьому ж році становило 0,7 млрд. грн., або 1,7% видатків державного бюджету.

За результатами аналізу зроблено висновок, що фінансово-економічні методи державного регулювання аграрного виробництва у 1991-2000 рр. були найбільш консервативними і закритими для реформування, а ОЕМ в частині розподілу та цільового використання бюджетних асигнувань недоступним для контролю заінтересованими громадськими професійними організаціями. Аграрна політика вказаного періоду не сприяла проведенню структурних реформ в галузі та подоланню її кризового стану. Загальним недоліком державних програм фінансування сільського господарства є намагання підтримати усіх товаровиробників, у тому числі й неефективно працюючих, суб'єктивний відбір одержувачів коштів, непрозорість процедур їх отримання та потурання ухиленню від виконання договірних зобов'язань. А це в свою чергу спотворювало конкуренцію, руйнувало підвалини ринкового середовища, порушувало законодавство в частині створення державою рівних умов доступу суб'єктів господарювання до матеріально-технічних і фінансових ресурсів. Свідченням цього є анкетне опитування, проведене серед близько 600 аграрних формувань (табл.2).

З урахуванням зазначеного вище вважаємо закономірним і внутрішньо сталим зв'язок між нераціональними засобами державного регулювання аграрного виробництва і суспільно нераціональною економічною поведінкою сільськогосподарських товаровиробників.

Таблиця 2. Вплив окремих заходів державного регулювання на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, за результатами дослідження в 2001-2002 рр., %

З огляду на глобалізацію проблем сталого розвитку і багатофункціональність сільського господарства визначено найважливіші чинники державної політики в цій сфері. Це, зокрема: а) дотримання еколого-економічної доцільності в процесі інтенсифікації виробництва; б) диференційований підхід до використання природних, техногенних, трудових та інших ресурсів з урахуванням галузевих, територіальних і місцевих рівнів; в) формування високопродуктивних й екологічно сталих агросистем і агроландшафтів; г) поліпшення моніторингу стану довкілля, особливо земель сільськогосподарського призначення, водних і лісових ресурсів; д) екологічно обгрунтоване зменшення розораності сільськогосподарських угідь за рахунок консервації малопродуктивних, еродованих і радіаційно забруднених земель.

Розбудовуючи власну модель ОЕМ державного регулювання галузі, Україні слід враховувати досвід Спільної аграрної політики (САП) Європейського Союзу (ЄС), яка охоплює своїм впливом майже усі продуктові ринки і підгалузі сільськогосподарського виробництва. Для її забезпечення на період 2000-2006 рр. будуть спрямовані кошти у сумі 313 млрд. євро із щорічним скороченням до 35 млрд. євро в 2006 р., або майже на 15% менше порівняно з 2000 р. Проте політика протекціоністських митних тарифів та експортних субсидій буде проводитись і далі, незважаючи на існуючі протиріччя як всередині європейського ринку, так і за його межами. Корисним є досвід ЄС щодо контролю за наданням фінансової допомоги сільськогосподарським товаровиробникам урядами країн, що входять до його складу. Зокрема, до ознак, які характеризують інститут державної допомоги, належить передача ресурсів підприємству, конкурсний принцип їх розподілу, вплив отриманих ресурсів на конкуренцію. Причому спрямування державної допомоги залежить не стільки від особливостей галузі, скільки від властивих тому чи іншому продуктовому ринку відхилень від нормального стану функціонування. Але ціни при цьому залишаються стрижневим ринковим інструментом. Тобто САП ЄС не блокує дію ринкового механізму, а здійснює передбачуваний вплив на продовольчий ринок шляхом регулювання обсягів і структури виробництва. При недотриманні чинних правил Європейська Комісія може припинити надання державної допомоги на будь-якому рівні (федеральному, регіональному або місцевому) незалежно від етапу її провадження.

У третьому розділі -- “Роль і місце держави у процесі реформування аграрних відносин” -- розглянуто регулюючі функції ОЕМ щодо адаптації селян як людського капіталу до умов реструктуризації колективних підприємств, приватизації радгоспів, утворення транзитивної організаційно-правової структури сільського господарства. Реальний стан перехідної економіки переконує, що соціальна база реформ, участь у їх проведенні зрештою залежить від економічної поведінки селян, виду і характеру їх продуктивної діяльності та якості праці, що в сукупності має забезпечити наповнення соціальним змістом ринкової трансформації, гарантований державою рівень доходів сільських домогосподарств.

У результаті проведеного дослідження виділено три найбільш поширені типи економічної поведінки селян: перший - масовий і характерний адміністративно-командній системі управління; його носіями є селяни, сукупні доходи яких на 100% залежать від самозайнятості в особистих господарствах та орендної плати за земельні й майнові паї; другий - репрезентує частину сільського населення, яке остаточно не визначилось щодо своєї участі в аграрній реформі і поєднує риси, характерні для обох систем господарювання; це, як правило, селяни, що приєднали земельні частки (паї) до земельних ділянок особистого господарства, співзасновники аграрних структур з колективною формою власності та наймані працівники в соціально активному віці, що не втратили мотивації до створення в майбутньому приватного підприємства; третій -- притаманний незначній частині селян порівняно з першими двома типами; він найбільш відповідає вимогам ринкової економіки - це керівники фермерських господарств, приватно-орендних та приватних структур, зайнятих у сфері агробізнесу; від них значною мірою залежить післяреформений розвиток села.

Розв'язання завдань піднесення економічної культури селян, формування у них поведінки ринкового типу, безперервне збагачення людського капіталу як визначального об'єкта власності, можливе за активної участі держави. За вказаними методологічними підходами проаналізовано негативні чинники та прорахунки цього періоду при реформуванні аграрного сектора економіки за 1991-2000 рр. (рис. 2).

Рис. 2. Основні негативні чинники державного регулювання процесу реформування аграрного сектора економіки

Запропоновано авторський підхід до етапів здійснення аграрної реформи. Перший - еволюційний (1991-1999 рр.) умовно поділено на три періоди: 1991-1993 рр., 1994-1996 рр. та 1997-1999 рр. В основу періодизації покладено зміни у нормативно-правовому й організаційному забезпеченні державою права приватної власності на землю, у визначенні режиму користування земельними ділянками, захисті прав на землю як фізичних, так і юридичних осіб та становлення ринкових інститутів у системі аграрних відносин. Другий етап - більш інтенсивний (2000 рік і дотепер) - пов'язаний з прийняттям нової редакції Земельного кодексу, грудневого (1999 р.) Указу Президента України і опрацюванням низки законодавчих і підзаконних актів, спрямованих на їх виконання та врегулювання майнових відносин членів колективних сільськогосподарських підприємств, формуванням інфраструктури аграрного ринку, державного впливу на ринки зерна, насіння соняшнику, цукру та основних продуктів тваринного походження.

На другому етапі, в результаті регуляторних заходів переважно адміністративного спрямування, відбулися істотні зміни структури земельного фонду за формами власності. Якщо на початок 2000 р. у колективній власності було 44,3% і приватній 7,2% загальної площі земель, то через два роки розподіл їх змінився на протилежне співвідношення -- 0,9% і 49,4%. Земельна реформа вплинула на зміну організаційно-правової структури аграрного підприємництва. За період, що аналізується, на матеріальній базі 11,1 тис. недержавних сільськогосподарських підприємств (КСП, спілки селян, акціонерні товариства) було створено 14,7 тис. приватних формувань з коефіцієнтом фрагментації 1,32, а з урахуванням наступних двох років цей показник зріс до 1,42.

Паралельно з реструктуризацією формувань колективної власності здійснювалась масова приватизація радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Передбачалось два методи приватизації зазначених об'єктів -- перетворення у КСП та створення на їх базі ВАТ. Як показав аналіз післяприватизаційної діяльності підприємств, приватизаційним технологіям у сільському господарстві надавалось здебільше політичного значення. Вони були штучно перенесені з інших секторів економіки без урахування особливостей сільського господарства, що призвело до уповільнення темпів реформування відносин власності на селі. До того ж не знайшов підтвердження практикою трансформаційного періоду нав'язаний ззовні стереотип про те, що приватна власність на фактори виробництва майже автоматично забезпечує ефективніше управління підприємством. Частково вказане явище стало наслідком розподілу державного майна, нагромадженого в період централізовано-планової економіки за її ж базовими принципами -- надання пільг членам трудового колективу, декларування соціальної захищеності, рівності прав на майно усіх громадян, “зрівнялівка” при безоплатній передачі їм певної частки майна, що суперечило цінностям, на яких грунтується ринкова економіка, -- свобода вибору, конкуренція та ефективність.