Глобальний інформаційний простір: структура та механізм функціонування

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Глобальний інформаційний простір як якісно нове середовище функціонування і розвитку міжнародних відносин, органічно містить у собі економічні, політичні, соціальні й культурні процеси, а самі інформаційні технології стають значною змістовною характеристикою цих процесів, створюють принципово нові умови функціонування й розвитку інформаційних ресурсів. Це обумовлює важливість вирішення Україною проблеми розв`язання і необхідності подолання негативних тенденцій у створенні в правовому і організаційному плані логічно завершеної системи управління, формування, розвитку, використання й захисту інформаційних ресурсів, ліквідування відставання у розвитку інформаційного законодавства.

Ситуація у світі така, що новоутвореним країнам на пострадянському просторі загрожує не так воєнна, як економічна та інформаційна експансія. Протистояти інформаційній експансії можна, розробивши лише теоретичні і методичні основи захисту і наступу в цій галузі й маючи для цього економічні й технічні можливості. Отже, паралельно треба займатися створенням відповідної сучасної технічної бази, виділенням немалих коштів та грамотного, науково обґрунтованого ведення цієї роботи. Інакше не уникнути помилок і прорахунків.

В умовах, коли інформаційні технології стають усе більш доступними для кожної окремої людини, права, обов`язки і відповідальність кожного суб`єкта інформаційних відносин мають бути визначені як національним законодавством, так міжнародними правовими нормами і забезпечувати розумне використання наукових знань і бібліотек, накопичених інформаційних ресурсів для потреб економічного розвитку і безпеки своєї держави, оскільки єдність людської цивілізації (економічна, екологічна й інформаційна) є альтернативною за своїми наслідками й у своїй природі.

1. Теоретичні положення поняття інформаційного суспільства як нового етапу розвитку цивілізації

1.1 Інформатизація сучасного суспільства

Доба інформаційної революції, яка вносить кардинальні якісні зміни в життя людства і яку прогнозували вчені, настала. Коли на початку 60-х років ХХ століття під тиском нових, небачених досі інформаційних технологій, які зароджувалися в надрах індустріального розвою, наука відчула, що в усталені структури індустріального науково-технічного прогресу вриваються свіжими струменями якісно нові алгоритми, що докорінно змінюють навколишнє середовище і людське світосприймання, то наприкінці ХХ - початку ХХІ століть заговорили про „золоту добу” інформації і становлення інформаційного суспільства. Матеріальну основу такого суспільства практично створено і вона бурхливо розвивається далі. Це - не тільки становлення глобальної інформаційної індустрії, інформаційних технологій і техніки, а й ті кардинальні зміни, що відбулися під впливом цього процесу в соціально-політичному житті та свідомості людства.

Чи не найбільшим досягненням інформаційного суспільства є те, що завдяки створенню нового інформаційно-технологічного середовища, інформація миттєво долає відстані, власне, відстані для неї практично не існують. Завдяки глобальній комп'ютеризації, телефонізації, Інтернету ця інформація стає доступною нині кожному членові суспільства у розвинених країнах, а в перспективі стане доступною кожному землянину.

Світовий інформаційний вибух спричинив переворот у суспільній свідомості, примусив по-новому мислити, шукати нові підходи у всіх сферах суспільного життя. Вчені світу, як і українська вітчизняна наука, осмислюють нову якість постіндустріального суспільства, дають йому теоретичне обґрунтування, прогнозують майбутнє. Саме поняття інформаційного суспільства не має загальноприйнятої точної і всеохопної дефініції. Дослідники сприймають його як наступний ступінь розвитку людства, на якому домінуючим об'єктом у сферах виробництва та споживання стають інформаційна продукція та послуги. І перелічують характеристики, притаманні такому суспільству: значні інформаційні ресурси; виробництво, зберігання та передача як аудіовізуальної продукції, так і ділової й розважальної інформації стає найважливішою частиною економіки; сформована інформаційна індустрія, яка включила в себе комп'ютерну і телекомунікаційну промисловість, розробників аудіовізуального змісту та програмного забезпечення, виробників елементної бази та побутової електроніки, мультимедійну промисловість; громадяни мають технічні та правові можливості доступу до різноманітних джерел інформації тощо.

Перелік якісних характеристик інформаційного суспільства можна продовжити. Очевидне одне - в інформаційному суспільстві новий імпульс і нові якості отримує вся система масової комунікації, а надто та частина соціальної інформації, яка входить до її складу та охоплює світоглядну, духовну, естетичну, публіцистичну, побутову інформацію тощо. Безумовно ж, базовим у розумінні масової комунікації є інформаційний простір, в якому вона реалізується, живе та розвивається.

1.2 Загальні поняття інформаційного простору

Якщо виходити з латинського значення слова "інформувати” - це “зображати, складати уявлення про що-небудь", то неважко додуматися, що "інформаційний простір (поле)” якраз і означає те середовище, в якому і завдяки якому виробляється, існує, циркулює, обертається інформація. І це поняття не космічне (хоча повітряний і космічний простір можуть входити і входять до складу інформаційного поля), не географічне (хоча територія є його невід'ємною частиною), не технічне (хоче уявити його поза науково-технічним прогресом неможливо), не економічне (хоча тісно пов'язане з економікою і є важливим її складником). Це поняття - соціально-політичне і вбирає в себе як територіальний, космічний, технічний, економічний фактори, так і людський, оскільки суспільна інформація призначається для людини, людина - її споживач, без людини вона втрачає свій сенс.

Отож, коли йдеться про інформаційне поле конкретної держави (а кожна держава його має), то його межі зазвичай ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національні територію, акваторію, повітряний простір та економіку. Саме у цих сферах діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють, зображають, складають про щось уявлення. А от що саме повідомляють, як саме зображають і яке саме уявлення складають - це вже стосується сфери політики й залежить від інформатора. Наприклад, українське телебачення і радіо та московське про одну і ту ж подію нерідко розповідають по-різному. Ні дивуватися з цього, ні тим більше обурюватися цим не варто: українське телебачення має виражати інтереси української держави, московське ж - російської, а ці інтереси, як відомо, не збігаються. А от дивуватися та обурюватися тим, що чужоземний інформатор не рідко використовує наш національний інформаційний простір проти нашої ж держави, варто і потрібно.

Загалом же поняття державного інформаційного простору не обмежується самою тільки територією країни. До складу цього поняття входять його суб'єкти, все матеріально-технічне середовище, вся інтелектуально-інформаційна власність цих суб'єктів. Це досить великий і складний комплекс.

Суб'єктами національного інформаційного простору, є передусім юридичні особи. Це:

- державні та недержавні інформаційні агентства;

- органи державної влади, інші державні і недержавні установи (організації) -- через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби;

- державні та недержавні установи, служби і центри збирання, зберігання, дослідження та поширення статистичної, соціологічної, економічної, іншої суспільно значущої інформації;

- спеціальні галузеві та міжгалузеві (проблемні, банково-інформаційні, довідкові тощо) установи і центри (бюро) наукової та науково-технічної інформації;

- державні та недержавні аудіовізуальні і друковані засоби масової інформації, структури, які їх об'єднують (компанії, корпорації, асоціації, спілки тощо);

- видавництва всіх типів, різних форм власності;

- професіональні творчі об'єднання громадян у галузях науки, літератури і мистецтва, винахідницької та раціоналізаторської діяльності, збереження й охорони історико-культурної спадщини, інформаційного обслуговування (творчі спілки, товариства, асоціації тощо);

- виставкові організації та центри;

- бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-просвітницькі установи, які використовуються в інформаційній діяльності;

- поліграфічні підприємства;

- підприємства зв'язку та іншого матеріально-технічного забезпечення життєздатності національного інформаційного простору, збирання, дослідження та поширення інформації;

- торговельні та інші установи з розповсюдження матеріальних носіїв інформації (книжкової продукції, і преси, компакт-дисків, відео- та аудіокасет);

- зарубіжні і міжнародні організації, представництва, спільні підприємства, належним чином зареєстровані (акредитовані) в Україні;

- органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору та охорони інформації;

- філії (представництва) суб'єктів національного інформаційного простору України за рубежем;

- інші, причетні до збирання, зберігання, дослідження і поширення інформації, державні та недержавні формування, створені і зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства.

Суб'єктами національного інформаційного простору визнаються також фізичні особи - громадяни України та інших країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально.

Національний інформаційний простір - надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то її інформаційний простір буде використаний проти неї самої. І це ми бачимо на власному досить сумному прикладі.

До розпаду Радянського Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, що не вкладалась у рамки панівної ідеології. З цією метою була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Коли Україна стала незалежною, в її інформаційному просторі за традицією продовжували безперешкодно хазяйнувати інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого дірявого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.

2. Глобальний інформаційний простір на прикладі України

2.1 Втрата національного телерадіоефіру

В Україні на початку нинішнього століття було зареєстровано 791 телерадіомовну організацію (513 приватних, 29 державних). Сотні приватних телекомпаній в регіонах України, створених не без сприяння російського капіталу, ведуть передачі, як правило, російською мовою. На жаль чимало регіональних і центральних телекомпаній, які отримали ліцензії на роботу в українському телеефірі, не дотримуються вимоги закону, що не менше половини телепродукції має бути виготовлена в Україні. Деякі компанії взагалі спеціалізуються на ретрансляції передач російського телебачення.

Держкомінформполітики (нинішня назва - Держкомтелерадіо), керований свого часу Іваном Драчем, не маючи законодавчих важелів, змушений обмежуватися словесними демаршами з приводу російської інформаційної агресії в національний телерадіопростір України (в додрачівський період навіть словесних заяв не робилося). Так, з приводу тенденційної передачі телеканалу “Інтер”, присвяченій сутичкам міліції з учасниками антикучмівської демонстрації 9 березня 2001 року біля пам'ятника Тарасові Шевченку та Адміністрація Президента, яка спрямовувала громадську думку в площину міжнаціональних стосунків, чітко сказано, що телеканал “Інтер”, “є філією російського ГРТ (Общественного росссийского телевидения)”, що “демонстрація тенденційних передач - постійна практика “Интера” і що такі провокаційні передачі “з'являються в ефірі в період загострення політичної боротьби в нашій державі”.

Як бачимо, оцінка чітка і зрозуміла, такі речі не потерпіла б жодна демократична держава. Коли Іван Драч був призначений головою комітету, який виробляє лінію державної інформаційної політики, націонал-демократи сподівалися, що тепер ось справи у цій галузі підуть на краще, себто в українських інтересах. Та не так сталося на ділі: бракувало законодавчої бази, щоб рішуче втручатися в ситуацію, яка створилася в інформаційному полі, йому не давали змоги це робити, та й, очевидно, він сам не дуже багато зусиль до цього докладав. Тому далі заяв, які для владної олігархії що горохом об стіну, справа не йшла.

Так, наприклад, як вийшло з ліцензуванням телерадіоорганізацій України. Держкомінформполітики визнав, що “типовою ознакою телерадіопростору України є засилля іноземної продукції”; що “на загальнонаціональному каналі УТ-2 здійснює мовлення на кращих відрізках часу комерційна телекомпанія “1+1”, а на каналі УТ-3 - Українська незалежна телевізійна корпорація “Интер”; що не зареєстрована в Києві периферійна “радіокомпанія “Нова Хвиля”... перемогла у конкурсі на право мовлення в столиці, а місцева державна компанія, яка всебічно висвітлює життя міста й області впродовж 5-ти років, чітко дотримується законодавства, що регулює інформаційну сферу, програла”.

Можна підтримати справедливе обурення з приводу таких аномалій, але що далі? Держкомінформполітики якось утрутився в ситуацію? оскаржив у суді порушення законодавства? звернувся до Верховної Ради та Президента, щоб ті закликали до порядку Національну Раду з питань телебачення і радіомовлення, членів якої вони призначають на паритетних засадах? Ні. Натомість визначальник інформаційної політики в державі безсило розвів руками: “В Держкомінформі сподівалися, що серед десятків російськомовних станцій, які здійснюють інформаційну діяльність в діапазоні частот 100-108 мГц нарешті знайдеться хоча б одна, яка буде вести мовлення у повній відповідності до чинного законодавства”.

І справді, у ситуації, коли телерадіопростір України має сім няньок (крім Держкомінформполітики, були ще Держкомзв`язку, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Національна телекомпанія та Національна радіокомпанія), важко добитися кардинальних змін. Іван Драч замість ставити питання про уточнення і розширення повноважень очолюваної ним структури, хотів мати ще одну, головну няньку, пропонуючи створити Координаційну раду при Президентові України, яка б координувала роботу решти няньок.

Тим часом Москва за допомогою телеефіру стала практикувати безпосереднє втручання у внутрішні справи нашої країни, відповідним чином коментуючи ті чи ті події в Україні, формуючи у глядачів симпатії чи антипатії до тих чи тих українців і політиків. Щоправда, часто при цьому не обходиться без допомоги українських олігархів.

Особливу огиду і протест в українських патріотів викликала брудна кампанія очорнення і шельмування найбільш українського за всі роки незалежності і найбільш реформаторського уряду Віктора Ющенка, який вперше добився конкретних позитивних результатів в економічному і соціальному житті суспільства. Виконуючи замовлення тодішнього президентського оточення і, як можна здогадуватися, самого гаранта, чи не найагресивніше у цій брудній справі вправлялося державне телебачення і особисто, згодом уже екс-керівник Національної телекомпанії, Вадим Долганов. Заанґажованість, пересмикування фактів, відверта дезінформація і брехня в подачах інформації - все це нагадало українській спільноті методи роботи комуністичної пропаганди і викликало широкі протести.

Якщо до того, що виробляв В. Долганов на УТ-1, додати недержавні телекомпанії, залежні від олігархічних кланів, яких не влаштовував Ющенко, та їхні ж друковані органи інформації, то можна уявити яких розмахів набрала кампанія, розрахована на знищення Віктора Ющенка, як керівника Кабінету міністрів.

Але антиукраїнським силам видалося, що цього замало. І тут підключилася Москва. В ефір випустили програму відомого своїм українофобством журналіста Леонтьєва “Однако”, в якій на Ющенка “начепили всіх собак”: мовляв, його дружина Катерина є американським агентом, сам прем'єр під каблуком дружини, отже, виконує американські настанови в Україні, і далі в такому ж дусі.

На перший погляд може здатися: а що українцям до того, що показує російське телебачення в Росії? Але вся суть в тому, що телеканал “Інтер” повторює цю програму на українську аудиторію. Другодні вся преса коментує цю передачу. Мети досягнуто - “компромат” пішов на маси.

Чим закінчилися атаки на Ющенка, відомо: найефективніший за всі незалежні роки прем'єр був зміщений. І без перебільшення можна стверджувати, що вирішальну роль у цьому зіграли інформаційні технології, застосовані правлячими олігархічними кланами.

При занепаді української друкованої періодики надзвичайно зростає вплив на соціум електронних засобів масової інформації - вони практично доступні кожній родині завдяки теле- і радіотрансляційним мережам, які дісталися нам у спадок від радянської системи. Спритники - доморощені і зарубіжні - врахували цю особливість і, використовуючи недосконалість українського законодавства, доклали всіх зусиль, щоб прибрати до рук цю важливу ідеологічну галузь. З цього приводу “Вечірній Київ” ще 1998 року оприлюднив цикл статей-роздумів президента Української телевізійної спілки Володимира Цендровського, в яких той кваліфіковано проаналізував цю проблему. За його підрахунками, загальнонаціональні та близькі до них за глядацькою аудиторією мовники мали таке охоплення населення України: УТ-1 100%; "1+1" (100 %); "Інтер" 65 %; ГРТ 85 % з прикордонним прийомом, ефірною й кабельною ретрансляцією; далі йшли телекомпанії ІСТV, СТБ, РТР, НТВ - по 35-40 %. Всі вони репрезентували відповідно голландських, німецько-американських, російських, американських, американо-російських, російських і знову ж таки російських власників, які з урахуванням таких компаній, як "1+1", "Інтер", ІСТV, СТБ отримали ліцензійну монополію на 80 % загальнонаціонального частотного ресурсу України.

Крім політичних дивідендів, що виражаються в продуманому ідеологічному впливові на населення країни, в чиєму інформаційному просторі хазяйнують іноземні компанії, вони мають також чималий фінансовий зиск. Що це практично дає інформаційним "благодійникам" України, говорять цифри, наведені В. Цендровським: компанії Рабіновича, Фуксмана та Лаудера отримали 1997 року в Україні 89 млн. дол. США чистого прибутку.

За той час, що минув від публікації, змінились частково власники телекомпаній, додались, зокрема, до їх списку українські можновладці, та не змінилася суть явища, себто напрямок телемовлення. Тому висновки із наведеного випливають такі:

1. Україна інтенсивно витісняється зі свого інформаційного простору, в якому все більше хазяйнують чужинці, при цьому грубо порушуючи українське законодавство.

2. Тисячі журналістів та операторів або позбуваються робочих місць, або змушені застосовувати свій талант і фахові знання не для користі своєї держави, а для збагачення чужоземних грошових мішків.

3. З України викачуються за кордон десятки мільйонів доларів.

4. Через національний інформаційний простір України ведеться цілеспрямована робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації населення через його зросійщення, та обездуховлення за допомогою низькопробної, розрахованої на ниці інстинкти телепродукції.

5. Вищі державні чиновники України були співучасниками цього антиукраїнського процесу, оскільки за їх сприяння якраз і розбазарювався інформаційний простір України.

6. Процеси, які відбувалися і за інерцією відбуваються й досі в інформаційному полі України, загрожують її інформаційному суверенітету а, отже, безпеці держави і самому її існуванню.

7. Національно свідомі українці ставлять питання руба: кому це треба, кому це вигідно? І приходять до сумного висновку: тільки не Україні.

2.2 Преса та олігархічні клани

Українська преса з проголошенням державної самостійності України не стала вільною, оскільки залишилася залежною економічно. Та парадоксальна ситуація, коли за радянського режиму суто символічна ціна на газети і журнали (примірник газети коштував 2 копійки), насправді приносила значні прибутки до партійного бюджету, за реального ринку не могла повторитися, оскільки трималася тоді не на законах товарного виробництва, а створювалась тодішньою владою штучно за рахунок експлуатації журналістів, поліграфістів, зв'язківців. Реклама неспроможна була поліпшити фінансовий стан редакцій, бо сама перебувала ще в зародку, оскільки, власне, й ринку ще не було створено. Але в той час швидко багатіли спритники: використовуючи недосконале законодавство, чи й відсутність його, вони блискавично ставали нуворишами, оббираючи довірливих громадян через горезвісні трасти та інші “пірамідальні” структури, побудовані на порожнечі. А наживши грубі гроші, так звані “новоукраїнці” прагли влади, отож їм треба було створити в суспільстві свій позитивний образ. Для цього їм потрібна була своя преса. Найпростіший шлях, - скориставшись фінансовою скрутою, в яку потрапили редакції, купити їх на пні. Так була куплена популярна в ті часи газета “Нєзавісімость” - справа закінчилася тим, що олігархічний клан, який забрав газету за борги, припинив її випуск, щоб розігнати колектив, позиція якого не влаштовувала, і потім відновив газету, набравши нових людей. На “Вечірній Київ” замахнувся такий собі Семен Юфа, трастова компанія якого “Меркурій” широко рекламувалася в пресі, надто у “Києвскіх Вєдомостях” - “украінской газєтє для читающіх на русском язикє”. “Вечірка” була відома тим, що мала свою незалежну позицію і зажила чималого авторитету в киян. Був у газети свій погляд і на Юфу та його нечесний бізнес. Зокрема, увагу громадськості привернула публікація в часописі про так званий дешевий курячий суп, що його випускала фірма Юфи, в якому ніякої курки не було, а тільки крохмаль, сіль та хімічні домішки для імітації запаху, до речі, шкідливі у тих кількостях, що додавалися до концентрату. Стаття викликала жвавий інтерес у читачів і стала подразником для самого Юфи. Він разом зі своїм оточенням розробляє план купити газету разом з колективом, а якщо це не вдасться, то знищити її, розоривши фінансово.

На переговори в редакцію Юфа прислав свого першого заступника. Той, не утруднюючи себе дипломатією, почав із самовпевненим нахабством: “Ми хатім вас купіть”. На запитання, як він собі це уявляє, почав розвивати схему: фірма вносить у статутний фонд свою частку, вкладає в газету кошти, запроваджує сучасну технологію, встановлює працівникам високу зарплату і окремо - головному редакторові та членам редколегії у твердій валюті, але для обстоювання своїх інтересів укорінює в колектив групу своїх журналістів.

На зауваження, що «Вечірній Київ» - це колективне підприємство і треба мати справу з усім колективом, то чи не краще купити приватну газету, наприклад, ті ж “Кієвскіє Вєдомості”, де домовитися легше, емісар Юфи з властивою йому прямолінійністю відрізав: “Нам нужно ліш названіє “Вечірній Київ”. А говоріть с колєктівом - ваші проблєми”.

Звичайно ж, редакційний колектив, попри фінансові труднощі та всупереч обіцянкам озолотити його, відкинув нахабну пропозицію. І тоді Юфа подав судовий позов “про захист честі, гідності та ділової репутації”, оцінивши все це в астрономічну суму. Попри здоровий глузд і незаперечні докази, що юфів суп є фальшивим, Шевченківський райсуд нашвидкуруч задовольнив вимоги позивача. І треба було докласти неймовірних зусиль, звертатися до міських судових інстанцій і дійти аж до Верховного суду, щоб домогтися справедливості. Але, маючи на руках рішення суду про відхилення домагань позивача, скористатися цим і подати зустрічний судовий позов, який стовідсотково можна було виграти, редакція не встигла: Юфа, уникаючи правосуддя за свій незаконний бізнес, утік до Ізраїлю.

З часу так званого періоду дикого нагромадження капіталу чимало води збігло у Дніпрі. Сталося багато змін: ще більше збагатіли новоукраїнці-нувориші, згуртувалися в хижі олігархічні клани, стали зграями пробиватися до влади. Та нахабне й ненажерливе їхнє нутро залишилося незмінним. Так само, як і ставлення до преси, журналістики і журналістів. Поклоняючись єдиному богові - золотому тельцю, - олігархи над усе ставили гроші і вважали, що купити можна буквально все. Відповідно й діяли. Засоби масової інформації купували і перекуповували оптом і вроздріб, журналістів підгодовували і розбещували. Не маючи узаконених, чесних і легальних умов для економічної самостійності, редакції змушені були йти на більші чи менші компроміси, а то й повністю переходити на службу до “грошових мішків”, у крайньому разі скиглити, звертаючись до держави з проханням-вимогою надати фінансову підтримку.

До середини 90 років ХХ століття в Україні в основному сформувалася кланово-олігархічна система засобів масової інформації. Разом із перетасуванням та переформатуванням, зміною власників окремих ЗМІ, відбувалися структурні зміни в інформаційній сфері (інформаційному просторі) країни. Умовно засоби масової інформації ділилися на дві нерівні частини:

- державні: окремі телеканали та радіоредакції (УТ-1, Українське радіо, Всесвітня служба радіо «Україна» тощо), газети центральної влади («Голос України», «Урядовий кур'єр»); видання міністерств і відомств, обласних та районних органів влади;

- недержавні - всі інші засоби масової інформації недержавних форм власності (газети, журнали, телеканали та редакції радіомовлення).

Ця друга, кількісно більша частина ЗМІ за впливом на населення зайняла чільне місце в національному інформаційному просторі. У державному, консервативному секторі інформаційної сфери особливих структурних змін не відбувалося, окрім заснування поодиноких нових газет. Тим часом у недержавній, динамічнішій частині цієї сфери, відбувалася дальша концентрація засобів масової інформації, утворення об'єднань друкованих видань та електронних мас-медіа під егідою певного олігархічного клану чи окремого скоробагатька. Таким чином, в інформаційному просторі України з'явилися так звані медіа-холдинги - потужні центри інформаційного впливу на населення.

2.3 Сучасна структура медіа-сфери в Україні

За радянських часів за існування монополії компартії на ЗМІ структура медіа-сфери була простою й однорідною ідеологічно - компартійною. Всі засоби масової інформації, хоча б хто був їхнім засновником - органи державної влади, профспілкові, комсомольські, наукові структури, - всі вони були партійними.

З відновленням незалежності України та призупиненням діяльності компартії ситуація докорінно змінилася. Станом на 1993 рік засоби масової інформації можна було поділити на п'ять груп:

1) монопольно-державні засоби масової інформації, що дісталися у спадок від попереднього режиму: державне телебачення й радіо, газети та журнали різних владних структур; вони становили 27 % всієї тодішньої української преси;

2) газети та журнали комерційних структур - 19% від загальної кількості;

3) незалежні від влади засоби масової інформації; це ЗМІ, засновниками яких були трудові, журналістські колективи, творчі спілки, новостворені політичні партії, - 29 відсотків;

4) так звані багатотиражки - газети промислових підприємств, вищих навчальних закладів, колгоспів та радгоспів; виходили вони нерегулярно, а професійний рівень багатьох із них наближався до рівня стінгазет - їх було близько 16 %.

5) приватні видання, зареєстровані фізичними особами - явище нове за суттю; як правило, ці газети або не розпочали вихід через брак коштів і досвіду у господарів, або з тих же причин виходили від випадку до випадку - їх питома вага становила близько 8 %.

Такою була структура засобів масової інформації перших років незалежності, які дістали назву посткомуністичних. Починаючи з середини 90-х років минулого століття в Україні формується кланово-олігархічна система ЗМІ. Провідну роль у ній стали відігравати об'єднання друкованих та електронних мас-медіа з єдиним центром політичного впливу на них - так звані холдинги.

Холдинг (у дослівному перекладі з англ. - тримати, затримувати) означає придбання контрольних пакетів акцій та створення холдинг-компаній, себто - корпорацій, що використовують свій капітал для придбання контрольних пакетів інших компаній та встановлення контролю над ними, щоб управляти значно більшим капіталом, ніж початковий.

Українські медіа-об'єднання не зовсім вкладаються у це визначення з тієї простої причини, що, по-перше, їхні власники для загалу невідомі: вони не хочуть «світитися» і перебувають у тіні. Тому зусилля журналістів з'ясувати це питання в причетних до медіа-справи офіційних державних структурах закінчувалися нічим. А по-друге, в українському законодавстві відсутня дефініція «власник засобу масової інформації», а термін «засновник», що використовується при державній реєстрації періодики чи видачі ліцензії телерадіоорганізації лише називає ініціаторів створення ЗМІ і зовсім не відображає відносин власності. А найголовніше - українські медіа-холдинги здебільшого політично заангажовані і часто не ставлять за мету отримати прибуток, що характерно для класичного капіталістичного виробництва, а навпаки, вкладають кошти у збиткові ЗМІ з єдиною метою - отримати від цього політичні дивіденди.

Отже, українські медіа-холдинги, на думку дослідників, мають скоріше політичне підґрунтя, ніж економічну основу. Суміщення чи змішання політичного впливу та медіа-бізнесу не рідко використовується для відмивання нечесних коштів та уникнення від оподаткування, що вже пахне звичайним криміналом.

Інтернет-видання «Телекритика» 2002 року оприлюднило дослідження, автори якого спробували на підставі вивчення тематичного спрямування та політичного впливу найпомітніших ЗМІ визначити структуру тодішнього інформаційного простору і виявити найхарактерніші медіа-холдинги та їхніх власників. Оскільки з того часу мало що змінилося принципово і точнішої класифікації немає, зупинимося на висновках цього дослідження. Згідно з ними система ЗМІ в Україні поділяється на холдингові і нехолдингові мас-медіа. Холдинги за ознакою власників (засновників) розшаровуються на три головні групи: корпоративні, партійні та локальні.

2.4 Корпоративні медіа-холдінги

Медіа-холдинг центральної влади: «Голос України», «Інвест-газета», «Урядовий кур'єр», «Демократична Україна», «Правда України», видання фонду «Спiвдружнiсть». Зарахування владних ЗМІ до холдингу є певною натяжкою. Адже, по-перше, коло владних ЗМІ не обмежується переліченими, бо є ще і в центрі - державні телебачення, радіомовлення; і в регіонах - обласні, міські та районні газети. По-друге, кожний засіб має свого засновника, якого уособлює певний владний орган. По-третє, немає єдиного центру управління цією системою як і єдиного центру її фінансування (одні отримують кошти з державного, а інші - з місцевого бюджетів).

Медіа-холдинг Віктора Пінчука: телеканал ICTV, газета «Факти і коментаріі», медіа-проект «Вуличне телебачення». До того ж Пінчук має вплив на телеканали СТБ, М-1, «Новий»; FM-радіо «Довiра», за даними інтернет-видання «Форум», проект «Питання дня» на УТ-1, низку регіональних ЗМІ в Дніпропетровську.

Медіа-холдинг Андрія Деркача: газета «Кієвскій телеграф» з додатком інтернет-ресурсу «Телеграф», а також - інтернет-видання «Версії», телерадіокомпанія «Ера» (на УТ-1), FМ-радіо «Ера»; вплив на НТН, Центр оцінки політичних ринків.

Медіа-холдинг Валерія Хорошковського: інтернет-видання Part.org.ua, FМ-радіо «Ренесанс», FМ-радіо «Українські новини», інформ-агентство «Українські новини», деякі медіа-проекти консультаційнної групи «АГТ» (Агентство гуманітарних технологій).

Медіа-холдинг Олександра Волкова: журнал «ПіК», телекомпанії «Гравіс» та «ТV-Табачук», FМ-радіо «Столиця», FМ-радіо «Ностальжі», FМ-радіо «Наше радіо»; ще - певний уплив на телеканал «1+1».

Медіа-холдинг «Інформаційні системи України» (власники «Приват-банк» і за деякими даними - Сергій Тигипко); ще, за деякою інформацією, - газета «Комсомольская правда в Украінє», FМ-радіо «Довіра», ТІА «Вікна», телекомпанія «Приват-ТВ».

Медіа-холдинг Вадима Рабиновича: тижневики «Столічниє новості» та «Дєловая нєдєля», веб-сайт MIGnews, ТРК «АІТІ», FМ-радіо «Супер-Нова» (Концерн компаній В. Рабиновича «Рико-групп» володіє 51 % акцій ТРК «Юнайтед групп», до складу якої входить «Супер-нова»).

2.5 Партійні медіа-холдінги

Партійно-корпоративний медіа-холдинг СДПУ(о): ТРК «Альтернатива», «Президентський вісник», газети «2000», «Наша газета+», «День», «Кієвскіє Вєдомості», інтернет-видання «Оглядач», популярна спортивна преса («Команда», «Український футбол»), «Молодь України», тижневик «Закон і бізнес», телеканал «Право».

СДПУ(о) фактично контролювала головні загальнонаціональні канали: телеканал «Інтер» (і веб-сайт «Подробності»), «1+1» (веб-сайт «ТСН»), київський канал «ТЕТ», ряд програм на УТ-1, FM-радіо «Кієвскіе Вєдомості». За даними інтернет-видання «Форум», окрім названих, партія мала вплив на: «Бізнес і політику», видавництво «Бліц-інформ» (газета «Бізнес», журнал «Наталі»), «Радіо Z». Тісно співпрацювала з українськими версіями російських видань («Ізвєстія», «АіФ», «Комсомольская правда»). Впливала на низку реґіональних ТРК і друкованих видань. За деякими даними, під уплив СДПУ (о) потрапило агентство УНІАН - здане в політичну оренду його власниками, близькими до «Приват-банку».

Медіа-холдинг Народно-демократичної партії: газета «Україна і світ сьогодні», деякі програми на УТ-1, телеканалі «Тоніс».

Медіа-холдинг Блоку Юлії Тимошенко: газети «Вєчєрніє вєсті», «Батьківщина» (припинила вихід), за однією з версій - газета «Галицькі контракти», ТРК «Ютар» (припинив своє існування), інтернет-проект ProUA.net.

2.6 Локальні медіа-холдінги

Медіа-холдинг київської міської влади: газети «Хрещатик», «Столиця», “Вечірній Київ”, тижневик «Київські новини», Київська держтелерадіокомпанія, ТРК «Київ». Має вплив на газети «Київський вісник”, «Кієвлянін», “Київ на долонях”, безплатні районні газети “ в кожну поштову скриньку та на телеканал СТБ (програма «Вікна. Столиця”).

Медіа-холдинг «Донецька група» (умовно): газети «Сєгодня», двомовна «Влада і політика», телеканал «Україна», частковий контроль над УТ-1, певний уплив на телеканал «Тоніс», місцеві ЗМІ.

Російський медіа-холдинг за участю (контрольний пакет) російських бізнес-груп «Лукойл-Україна», «Альфа-груп» і «Сибірський алюміній», за інформацією «Експерт-центру»: тижневики «Дєловая століца» та «Дєловая Украіна», СТБ и «Новий канал», певна участь у ТРК «Ера», газети «Ізвєстія», «Комсомольская правда», «Труд», «Аргументи і факти», «Московській комсомолєц» та інші на кшталт названих з позначкою «в Украіне» або «Украіна».

Сюди можна додати низку таких ЗМІ за участю російського капіталу, як «Столічниє новості», «Комерсант»-Україна», «Кієвскіє телеграф» та низку інших.

2.6 Позахолдінгові ЗМІ

До позахолдингових слід віднести передусім партійну пресу: Соцпартія видає газети «Товариш», „Сільські вісті”, „Грані+”; компартія - газету „Комуніст”; прогресивні соціалісти - «Досвітні вогні».

Позахолдинговими можна назвати низку відомих видань, які співчували опозиції за режиму Кучми. Це: газети «Україна молода», «Дзеркало тижня» (раніше відкрито писала , що є філією «Нового русского слова» в Нью-Йорку), аґентство «Експрес-інформ», інтернет-видання «Українська правда» та інші.

Ця структура українського медіа-простору, що її оприлюднило інтернет-видання «Телекритика», не є повною та репрезентативною, оскільки на багаторазові звертання до провідних телеканалів з проханням надати інформацію про офіційних засновників, мало хто відгукнувся. Список тих, яким нічого приховувати і вони таку інформацію надали, оприлюднено в названому дослідженні. Для більшої повноти картини варто подати їх перелік.

Телекомпанія «AITI» - засновники громадяни України Володимир Орлов та Яків Імбриг.

СТБ - корпорація Інтерньюз Нетворк, ТОВ «Про TV», ЗАТ Міжнародний медіа-центр, ТОВ Міжнародний медіа-центр - TV, Nork Cover Corporation.

Новий канал - «Альфа-капітал Україна».

Телекомпанія НБМ - підприємство з іноземними інвестиціями у формі ТОВ «Ніко пі-єр» м. Чернівці, акціонерне холдингове товариство «Ніко Холдинг С.А.» Люксембург, ТОВ «Трансат-Брок», м. Київ.

ТВ Табачук. Станом на 1999 рік співзасновниками були АТ “SEZTECS Inc”, США; ТОВ “Табачук” і громадянин Табачук Вадим Вадимович. В 2002 році додалися й інші співзасновники: представники «зелених» Рись С.М і Кирюшин І.В., фірма "Декелос Трейдинг Лтд" (Кипр).

Pадіостанція "Континент" - заснована 1994 року; засновники і власники - подружжя Шолохів Сергій і Неля. Радіостанція припинила роботу під тиском влади, а С.Шолох змушений був покинути Україну.

Телеканал ТЕТ. Засновниками, за інформацією з неофіційних джерел, станом на 2001 рік були: Київське обласне комунальне підприємство “Київ-медіа”, ЗАТ “Футбольний клуб “Динамо” (Київ), громадяни України Суркіс Ігор Рахмільович та Борисов Олександр Давидович.

Цей, хоч і далеко не повний перелік найпотужніших мас-медіа, дає змогу скласти бодай приблизне уявлення про нинішню структуру українського інформаційного простору та про сили, які відіграють у ньому визначальну роль. При цьому слід зважати на те, що відбувається постійне переливання капіталів та зміна власників. Наприклад, власником телеканалу «Інтер», що був під впливом СДПУ(о), за інформацією, що з'явилася на час написання цих рядків, став Валерій Хорошковський, тісно пов'язаний з російським бізнесом. Оприлюднено також повідомлення, що телеканали 7-й та «Гравіс», який записували до холдинга Волкова, контролює медіа-холдинг "Укрпромторг", який у свою чергу прикупила міжнародна компанія Central European Media Enterprises Ltd.

Найсумніше те, що громадськість практично не має ні впливу, ні контролю над мас-медіа. Тому останнім часом все гостріше ставиться питання про створення суспільного телебачення. Однак на кінець 2005 року до практичних кроків у розв'язанні цієї проблеми справа не дійшла.
Для повнішого забезпечення демократії, свободи слова, вільної журналістики дослідники нинішнього стану комунікаційної системи України та її інформаційного простору пропонують:

- мас-медіа повинні існувати за рахунок власного прибутку, що має забезпечити їм економічну свободу, а отже, - незалежність від політичного тиску;

- повна вартість медіа-інфраструктура повинна оплачуватися всіма ЗМІ; пільг не повинно бути ні для кого;

- удосконалити законодавство про ліцензування; саме ліцензування звести до повідомної реєстрації; всі спори різних претендентів на медіа має вирішувати суд, а не реєстраційні структури;

- власником ЗМІ не повинна бути людина, бізнес якої знаходиться в іншій сфері і не залежить від прибутковості на медіа-ринку; державні мас-медіа перетворити в громадські з поступовим переходом з бюджетного фінансування до абонементної плати;

- державні органи не повинні виступати власниками засобів масової інформації;

- на сучасному етапі існування державних ЗМІ, вони не повинні одночасно мати державне фінансування і комерційну рекламу (має бути щось одне);

- державний чиновник як автор не повинен друкуватися в державних виданнях, а тільки в тих ЗМІ, які працюють на медіа-ринку.

Навряд чи влада, навіть нинішня, готова позитивно сприйняти всі ці пропозиції, не кажучи вже про їхню негайну реалізацію. Однак, попри певний радикалізм, у них закладені раціональні зерна, які мають узаконитися і стати складниками державної інформаційної політики. В кінцевому підсумку виграла б демократія, розширилися б діапазони свободи слова.

3. Українська присутність в Інтернеті

Говорячи про інформаційний простір, неможливо обминути такий феномен сучасної комунікативної сфери, як глобальна інформаційна система Інтернет. Її родовід бере початок від 1961 року - часу публікації Леонардом Клейнроком першої статті з теорії пакетної комунікації. А вже через 11 років Роберт Кан організував міжнародну конференцію з питань комп'ютерних комунікацій, що стала першою демонстрацією на публіці нової мережної технології. Цього ж, 1972 року з'явилась електронна пошта.

З цього часу «всесвітня павутина», як назвали мережу Інтернет, розвивається семимильними кроками. Можливості Інтернету безмежні. Мережа не має кордонів і повсюдно доступна. Для неї не існує відстаней. Її функціональні можливості постійно розширюються. Ми ще під враженням можливостей Інтернет-пошти, а на порозі уже видніються ще більші дива: Інтернет-телефонія та Інтернет-телевізія.

Сьогодні неможливо уявити життя без комп'ютеризації та інтернетизації всіх його сфер. Молодь уже переконалась: хто не володіє комп'ютером, не вміє «ходити» по Інтернету, той зупинився у своєму розвитку у вчорашньому дні і не має перспективи повної самореалізації в майбутньому.

Інтернет успішно завойовує країну за країною. Не обминула ця доля й нашу державу. Фахівці вважають, що у нас уже закладена достатня технічна база для успішного входження у світову інтернетівську мережу, а саме:

- доступ до Інтернету мають жителі понад 100 міст;

- сьогодні щорічний продаж персональних комп'ютерів зростає на 40 відсотків;

- нині вже є понад 40 тисяч сайтів УАНету.

Цікавий якісний склад української інтернет-аудиторії. За статтю переважають чоловіки (їх - 69 %, жінок - 31 %); за віком більше молоді (до 40 років - 75 %); за родом занять - левову частку становлять освічені люди (спеціалістів різних галузей - 55 %, керівників - 21 %, службовців - 12 %).

Приріст української Інтернет-аудиторії відбувається високими темпами: понад 100 тисяч користувачів щомісяця. Якщо у лютому 2005 року їх було 5 млн. 546 тис. , то вже у березні цього ж року - 5 млн. 653 тисячі.

Інтернет може дуже багато, його переваги передусім полягають:

- у можливості охоплення якнайширшої аудиторії;

- у швидкості доступу до інформації та полегшенні її пошуку;

- у можливості користуватися ним в будь-який час і з будь-якої точки;

- у забезпеченні прямого і швидкого зв'язку;

- у використанні для безперешкодного поширення інформації;

- у застосуванні як інструмента для проведення точних опитувань і вивчення громадської думки;

- в необмежених можливостях використання для поширення традиційних засобів масової інформації (газет, журналів, радіо- та телепередач) і створення інтернет-видань;

- в існуванні легкодоступного архіву оприлюднених матеріалів, якими можна скористатися і простежити динаміку розвитку подій чи політичних висловлювань.

Останнім часом роль Інтернету у формуванні громадської думки справді надзвичайно зросла. Цьому сприяє низка факторів.

По-перше, бурхливо зростає кількість користувачів. Фахівці прогнозують що 2012 році їх число у нас досягне 12 млн.

По-друге, швидкими темпами розвиваються Інтернет-видання, окремі з них досягають впливовості найтиражніших газет (наприклад, заснована Георгієм Ґонґадзе Інтернет-газета «Українська правда».

По-третє, все більше друкованих видань та теле- й радіокомпаній створюють власні сайти та розміщують на них свої випуски повністю чи вибірково, а інформаційні випуски як правило. Газета «Вечірній Київ» свого часу однією з перших в Україні почала подавати свій інтернетівський варіант, тепер же кожна редакція, яка себе поважає, має власний сайт (радіо «Свобода», Бі-Бі-Сі, основні центральні телеканали, більшість впливових газет).

По-четверте, відбувається взаємопроникнення інформації з традиційних ЗМІ в інтернет-видання, і навпаки - з Інтернету в традиційні форми мас-медіа. Так, приміром, Інтернет-видання «Українська правда» оприлюднює найцікавіші публікації з «України молодої» та інших газет або посилається на них. Навзаєм, газети нерідко передруковують повністю або фрагментами інтернетівські матеріали, не кажучи вже про численні цитування та посилання на різні сайти. Тобто, намітилося нове явище в медіа-просторі - своєрідний симбіоз традиційних засобів масової інформації та Інтернету, що посилює вплив тих і тих на суспільну свідомість.

Дослідники відзначають різноманітність тематичних напрямків, стилів та впливовості найпопулярніших сучасних українських Інтернет-видань:

«І якщо "Українська правда" у новинних стрічках балансує на межі відвертої публіцистики, «ПроЕвропа» спирається у своїх судженнях на європейський досвід "нульового коментаря" та ілюструє аналітику здебільшого європейським поглядом, то "Репортер" Уколова віддає перевагу "гарячій десятці фактів", що зближує його з "Кореспондентом" та з порівняно новим сайтом "Укрінфомбюро" http://www.ukrinform.info/, котрий досить ефектно позиціонує себе журналістськими розслідуваннями.

Леся Мазаник, керівник інформаційно-аналітичного сайту "Кореспондент.net", коментуючи подібне питання львівській "Медіакритиці", називає кількість відвідувачів "Кореспондент.net" в межах 70-80 тисяч осіб. Такі показники, якщо порівнювати з традиційною пресою, абсолютний рекорд для вітчизняних ЗМІ».

До найбільших переваг Інтернету слід віднести повну відсутність цензури та контролю з боку влади. Тому в Інтернеті, як ніде в інших ЗМІ, можна знайти найнищівнішу критику влади (незалежно від того, які сили при владі), розвінчання кумирів, оприлюднення фактів, які, м'яко кажучи, не роблять честі владоможцям.

Водночас, як це часто в житті буває, ця справді позитивна риса, що є уреальненням свободи слова, перетворюється у свою протилежність. Через Інтернет завдяки цій свободі зливається компромат на політиків, подаються «смажені» факти, які не відповідають дійсності, себто, іде косяком «чорнуха», яку навіть далека від цноти бульварна преса не завжди може собі дозволити. Таким чином безперечна перевага «світової павутини» стає водночас її безперечним ґанджем.

Владу лякає як вільнодумність в політичних оцінках інтернет-видань і відсутність суттєвих важелів впливу на діяльність цих ЗМІ, так і наповнення Інтернету «чорнухою» та порнографією. Та ще на тлі динаміки збільшення їхньої читацької аудиторії. Звичайно, «правила гри» в Інтернеті повинні бути законодавчо врегульовані. Адже не можна вважати нормальним той факт, що Інтернет-видання, попри їх поширеність і вплив, навіть не узаконені як засоби масової інформації.

Однак влада намагається врегулювати їх на власну користь - встановити по можливості дійовий контроль над інтернет-сайтами. Іншими словами, запровадити своєрідну цензуру в Інтернеті. Саме так розцінила журналістська громадськість сумнозвісний наказ екс-міністра транспорту і зв'язку Євгена Червоненка "Про затвердження порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів", який попри його антиконституційність, пройшов реєстрацію Міністерства юстиції. І це не поодинока така спроба. 2004 року схоже розпорядження, що затверджувало Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів, підписав тодішній прем'єр Віктор Янукович.

Під тиском різкої критики громадськості Червоненко змушений був зупинити дію свого наказу. Цензура не пройшла. Однак це зовсім не означає, що законодавство повинне бути осторонь регулювання такої важливої справи, як інформаційний Інтернет-ресурс.

Зі сказаного напрошується однозначний висновок: український сегмент Інтернету став повноправним складником національного інформаційного простору, а світове павутиння UA-зони набрало неабиякої політичної ваги.

Президентські перегони 2004 року зайвий раз переконали, що, по-перше, національний простір країни має бути підпорядкований національним інтересам народу, що встановлення антиукраїнськими та антинародним силами контролю над ЗМІ може призвести до катастрофічних наслідків для держави; по-друге, Помаранчева революція і журналістський спротив довели відданість більшості українського народу принципам справедливості і демократії, показали силу населення, яке відчуло себе нацією.

Кінець 20-го століття інтелектуали назвали початком постіндустріальної ери -- нового відліку в історії людства, коли у лоні індустріального суспільства дозріває нове -- інформаційне. З технологічним поступом у суспільстві розширюється і поле комунікаційного простору, а разом із тим -- і функціонування мови. Мовні коди змінюються згідно з вимогами нового етапу розвитку людської цивілізації: появляються специфічно властиві епосі глобалізації спільні економічний (зі спільним „грошовим кодом”), політичний простори (з уніфікованою „мовою політики”) і т.ін. Але одним із найбільш характерних наслідків цих процесів є модифікація інформаційного простору.

Інтернет -- ця специфічна квазі- чи гіперреальність, яка, з одного боку, імітує так звані „природні” носії інформації, а з іншого -- має і свою специфіку та закони функціонування, -- це явище вносить свої корективи в ієрархії суспільних цінностей, змінює мірила, за якими людина -- особистість, громадянин чи представник певної національності -- утверджує себе у світі. Не в останню чергу це стосується і стратегій спілкування, починаючи від розроблення особливих форм комунікації (і електронний лист, і повідомлення на „форум”, і рекламне оголошення, і веб-сторінка мають свою специфіку організації тексту, лексичні та стилістичні звороти) і завершуючи можливостями вживання в інтернеті тієї чи іншої національної мови. У цьому інформаційному просторі, який фактично не знає ні державних кордонів, ні жодних інших маркерів національної диференціації, ідентичність як така потрапляє під загрозу зникнення й уніфікації. Але водночас на зміну цьому критерію цінності мови -- маркування національної приналежності й осібності -- приходять інші, продиктовані законами всесвітньої мережі і чинні в її межах. Так, за спостереженнями Т. Возняка, „вже сьогодні мова, відсутня в інтернеті, -- це мова, яка більше не існує у модерному світі. Люди, колишні чи потенційні носії цих мов, живуть і далі, однак, у світі іншої мови, у засадничо по-іншому влаштованому, з іншим запахом та кольором мовосвіті. Мало того, такі прозеліти насправді мешкають не на території цілого лабіринту нової мови, а тільки скраю - у прозелітських сінях, обмежених двома-трьома тисячами слів, у семантичних злиднях піджин-інґлішу чи сов'єт-рашину/совкової російської”.

Справді, сьогодні присутність в інтернеті автоматично визначає імідж держави у світовому інформаційному і культурному просторі. А оскільки мова є одним із основних атрибутів державності, то ця місія репрезентувати національну спільноту світові частково лягає і на неї. Втім, специфікою мережі є те, що не обов'язково ця присутність іміджу ототожнюється з поширеністю у гіперпросторі національної мови тієї чи іншої держави. Навпаки -- позитивом видається представлення інформації про національну спільноту якомога більшою кількістю мов. Прецедент обговорення цього питання був і в Україні: у 1999 році до розгляду на Верховній Раді було запропоновано законопроект „Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України”. Один із його коментаторів зазначав: „Позитивним моментом цього проекту закону є те, що він заохочує українську присутність в інтернеті. Але в мене також виникає і зустрічне запитання, чому автори зводять її лише до україномовної продукції? Адже з інформацією про Україну, яка буде розповсюджуватись через інтернет англійською, або ж китайською мовою, зможе ознайомитись значно ширший загал”.