Етапи розвитку економічної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Кафедра політичної економії обліково-економічних факультетів

Курсова робота

на тему: Етапи розвитку економічної науки

Студента І курсу,

1 групи, спеціальності 6502

факультету інформаційних систем і технологій

Слабка Миколи Володимировича

Науковий керівник:

Студінський Володимир Аркадійович;

кандидат економічних наук,

доктор історичних наук, професор

Київ - 2013



Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Визначення історичних етапів економічної науки

1.1 Стародавній етап

1.2 Середньовічний етап

1.3 Економічні напрями XVIII- XX ст.

РОЗДІЛ 2. Засади сучасної економічної науки

2.1 Кейнсіанство

2.2 Неолібералізм

2.3 Інституціоналізм

РОЗДІЛ 3. Стан та перспективи економічної науки в Україні

3.1 Сучасний стан економіки України

3.2 Шляхи реформування економіки

3.3 Перспективи розвитку економіки України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



Вступ

Актуальність теми. Економіка завжди була і залишається найголовнішою сферою життєдіяльності людей. Економічна наука присутня в усіх сторонах людського життя, які так чи інакше пов'язані із задоволенням фізіологічних та духовних потреб людини. Людей завжди цікавили економічні процеси, які відбувалися на різних етапах розвитку економічної науки, адже без знання історії економіки неможливо передбачити майбутні економічні явища.

Без сумніву, економічні проблеми актуальні для кожної людини, хоча більшість людей не може чітко відповісти на запитання «Що таке економіка?». З кожним новим етапом розвитку економіки це поняття змінювалось та збагачувалось новим змістом.

Внаслідок таких процесів виникла потреба розширити поняття «економіка». Якщо раніше воно обмежувалося тільки домашнім господарством, або господарством общини, то тепер воно охоплює всю країну.

Мета дослідження полягає в тому, щоб проаналізувати різні джерела інформації та за їх допомогою прослідкувати розвиток економічної науки від її зародження до сьогодення, в світі та в Україні.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

Проаналізувати різні джерела інформації та розглянути з різних сторін основні аспекти розвитку економічної науки

Прослідкувати розвиток економічної науки від зародження до сьогодення

Простежити еволюцію поняття «економіка»

Проаналізувати сучасний стан, шляхи реформування та перспективи розвитку економіки України



РОЗДІЛ 1. Визначення історичних етапів економічної науки

економічний меркантилізм кейнсіанство неолібералізм

1.1 Стародавній етап

Історія стародавнього світу хронологічно охоплює період із середини IV тис. до н. е. і до V ст. н. е. - падіння Західної Римської імперії (476 р.). Географічним ореолом доби перших держав і цивілізацій були території Месопотамії, Давніх Єгипту, Персії, Китаю, Індії, Східного Середземномор'я, Греції та Риму. Виходячи з географічних, кліматичних та хронологічних особливостей ці країни було поділено на країни східного та античного рабства. До перших з них відносилися: Месопотамія, Палестина, Індія, Китай і до другої групи Греція та Рим.

Загалом ці дві групи рабовласницької економіки мали такі ознаки:

- характерний повільний технічний прогрес, примітивна ручна інструментальна техніка виробництва. Джерелом енергії були люди, тварини;

- в результаті суспільних поділів праці відбулося формування основних сфер економіки, таких як сільське господарство, промисловість, обіг, що набули галузевого характеру;

- панування приватної власності на засоби виробництва, рабів та продукти праці рабів;

- наявний позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці;

- основні матеріальні блага виробляли переважно раби, а також вільні селяни общинники;

- переважало натуральне господарство, ринок мав споживчий характер,

просте товарне виробництво існувало як економічний устрій. Розвиток господарства стародавнього світу охоплює періоди генези (становлення, формування), розквіту і кризи рабовласницької економічної системи [4, с. 17].

Формування економічної думки докласичного періоду матеріально передумовлено зародженням рабовласницьких держав з деспотичною владою, зокрема в країнах Стародавнього Сходу, де актуальність визначалася організацією ведення народного господарства.

Стародавній Єгипет

Перші державні утворення виникли в Стародавньому Єгипті, Месопотамії, Індії та Китаю, що географічно та історично робить їх країнами східного рабства. Особливість його полягає в тому, що основною продуктивною силою тут були селяни-общинники, землероби, вільні ремісники; раби натомість становили незначний відсоток населення, належали в основному державі та використовувалися як домашня прислуга. Вже на Сході в той час відбувалося наростання ринкових елементів в надрах натурального господарства, що в свою чергу призвело до осмислення меж державної, общинної і особистої власності, трактування суті економічних категорій та законів [19, с. 7].

Деякі найдавніші пам'ятки економічної думки дійшли до наших днів:

Стародавній Єгипет Важливе місце серед історичних пам'яток Стародавнього Єгипту займають повчання, більшість з яких мають форму порад батька синові. Так, наприклад, „Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мірікара” (ХХІІ ст. до н. е.) присвячене абсолютизації божественної влади та визнанню правил людської поведінки та економічних і політичних функції фараона. На думку автора, фараон здійснює централізоване управління владою та контролює виробництво і розподіл.

Наступною пам'яткою є „Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі” (ХХІ - ХVІІ ст. до н. е.), де фараон переконує свого сина в перевагах фаху писаря, здійснюючи розуміння поділу праці. Зміст даного повчання перегукується з сучасністю, коли освіта та навчання стали пріоритетними. Цінність його полягає в тому, що на той час був встановлений обов'язковий перелік занять стародавніх єгиптян, що засвідчує тогочасний рівень поділу праці.

Процес еволюції давньоєгипетського суспільства відображено в „Реченні Іпусера” (відома копія ХІІІ ст. до н. е.), де описується соціальний переворот, що відбувався в ХХІІІ - ХХІ ст. до н. е. і спричинив розпад централізованої системи управління, здійснивши регламентацію господарського життя та контроль за діяльністю безпосередніх виробників. Автори наголошують на відродженні регулювання господарства через деспотично-бюрократичний механізм, зокрема, доцільно було би встановити систему трудових повинностей для будівництва пірамід, іригаційних систем, підвищення військової могутності держави, тощо [9, с. 56].

Ці пам'ятки єгипетської писемності дають уявлення про:

- економічні функції глави держави;

- організацію праці царських ремісників та землеробів;

- повинності рабів;

- суворий облік матеріальних і людських ресурсів;

- захист приватної власності.

Месопотамія і Палестина.

Економічні ідеї старовавілонського царства представлені „Кодексом законів Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н. е.). Відомо, що всіх законів було 282, до нас дійшло тільки 247. Закони Хаммурапі свідчать про розвиненість економічних відносин та відповідне економічне мислення. В них ідеться про:

1) створення великого царського господарства;

2) збереження приватної власності, рабоволодіння;

3) встановлення правових норм, які жорстко регламентували натурально- господарські основи, пов'язавши їх не тільки з майновою відповідальністю;

4) боротьба з лихварством;

5) заміна натуральної сплати податків грошовою;

6) впорядкування сімейних відносин.

Ще однією історичною пам'яткою економічних уявлень стародавніх жителів Палестини та навколишніх країн (Ассірії, Вавілонії, Єгипту, Хетського царства та інших), став Старий Заповіт Біблії, який є збіркою 50-ти книг, написаних відомими авторами в період з ХІІІ до ІІ ст. до н. е. Характерною рисою цієї пам'ятки є:

- захист інтересів бідних верств населення;

- засудження лихварства та боргового рабства;

- заклик до відновлення традицій, норм, звичаїв патріархального життя. [19, с. 11].

Стародавній Китай

Стародавній Китай був одним із центрів цивілізації, тому пізнання його економічної думки має важливе значення. Головні течії суспільної думки Стародавнього Китаю сформувалися в VІ до ІІ ст. до н. е.: конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, протягом століть вели жорстку полеміку з багатьох філософських та економічних проблем.

Засновником конфуціанства був Конфуцій (551 - 497 до н. е.) - (з китайської „мудрець”). Своє вчення він виклав в формі бесід, які були згодом видані під назвою “Лунь-юй” (“Бесіди і судження”), де узагальнив етико- політичне вчення, що докорінно впливало на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного устрою Китаю протягом більше аніж двох тисяч років.

Конфуцій навчав своїх учнів теорії природного права, в якій стверджував, що першопричиною світу є бог, який створивши людей, більше не втручається в їхнє життя, тому людське суспільство розвивається за власними законами, регулюється державним правом. Правитель держави повинен дотримуватися конфуціанських етичних норм і принципів гуманізму.

Конфуціанство закликало правителя:

- управляти народом не на основі законів і покарань, а за допомогою

добропорядності, прикладом високоморальної поведінки, на основі

звичайного права;

- не обтяжувати народ важкими податками і повинностями;

- виправдовувати становий поділ суспільства, існування рабства;

- підвищувати морально-етичні норми та запроваджувати програму морального вдосконалення людини.

Подальший розвиток конфуціанство отримало в поглядах Мен-цзи (372 - 289 до н. е.), який виправдовував протилежність між розумовою та фізичною працею та пов'язував соціальну нерівність з “небесною волею”. Водночас Мен-цзи виступав на захист інтересів селян, закликаючи до відновлення общинного землекористування та проти посилення рабовласницького гніту.

Центральне місце в його соціально-економічній концепції займає ідея активного втручання держави в господарські справи. Розробив проект земельної реформи, яка включала спільність та відокремленість земельних наділів сільськими общинами.

Значний вплив на розвиток економічної думки та господарської практики.

Стародавня Індія

Староіндійську економічну думку викристалізовано з міфологічного та релігійного мислення, де основні економічні уявлення торкалися проблем встановлення соціальної структури. Аналізування господарських явищ та процесів торкалося: власності, багатства, економічних функцій держави. Систему господарського устрою Стародавньої Індії відображено в „Законах Ману” - збірці про релігійний, правовий обов'язок. “Закони Ману” відкривають поняття необхідності суспільного поділу праці та обґрунтовують поняття варни, як станової кастової ієрархії суспільства. Все староіндійське суспільство згідно традицій було поділено на чотири касти (варни):

-жерців-брахманів, які повинні спілкуватися з Богом та управляти державою;

-воїнів-брахманів, основне завдання яких захищати країну від ворогів;

-господарників-вайшіїв, які займалися господарською діяльністю (землеробством, ремеслом, торгівлею);

- шудрів, які покірно обслуговували інші касти, займалися ремеслом та працювали в сільському господарстві.

Цінним джерелом староіндійської економічної думки є „Артхашастра” - пам'ятка другої половини І ст. до н. е. „Шастра” староіндійською означає „наука, наукове передбачення”; „артха” - користь, вигода. Авторство належить радникові царя Вішнагупта Каутілії. Основний зміст цього трактату це - вчення про користь, під якою розуміється матеріальна вигода держави і винайдення шляхів цієї вигоди.[1]

Антична економічна думка

Античну економічну думку представляють Стародавня Греція та Античний Рим. Дані країни відносяться до країн античного рабства, де на відміну від східного, рабська праця стала основною продуктивною силою суспільного виробництва. Стародавня Греція була розташована на межі трьох континентів: Європи, Азії та Африки, що сприяло взаємодії різних культур. Тут проходили важливі торгівельні шляхи, сприятливі кліматичні умови, що дозволило ввібрати в свою культуру матеріальні, духовні, інтелектуальні здобутки різних цивілізацій. Грецькі поліси (міста) перетворилися у важливі ремісничо-торгівельні центри, стали осередками політичного та культурного життя Греції: Афіни, Корінф, Халіке. На території сучасної України існували такі грецькі метрополіі, як: Херсонес, Тіра, Ольвія, Борисфеніда, та інші. Значне місце займали ремесла, зокрема виплавлення металів. Могутність Афін призвела до виникнення кораблебудування [3, с. 27 - 28].

Давньогрецький мислитель, воєначальник і державний діяч Ксенофонт (430 - 355 до н. е.) свої економічні погляди виклав в трактаті “Ойкономія” („Про домашнє господарство”), де звернувся до всебічного вивчення проблеми поділу праці в суспільстві. Зокрема йшлося про поділ праці на просту та фізичну, вбачаючи зв'язок між поділом праці та розміром ринку. Ксенофонт одним з перших:

-осмислював дві сторони того чи іншого товару, виражаючи споживну та мінову вартість: перша споживна вартість (корисність) - це така користь, яку проносить товар споживачеві в процесі споживання; мінова вартість - здатність товару прирівнюватися до іншого товару - еквіваленту, або обмінюватися на інший з врахуванням певних кількісних пропорцій;

-засуджував лихварський капітал;

-визнавав необхідність існування грошей, визнаючи вагомими такі їх функції як обігу та засобу нагромадження;

Інший видатний філософ - Платон (427 - 347 до н. е.), відомий завдяки своєму проекту суспільного устрою (ідеальної держави) в творі “Держава” на даний час представляє собою варіант змішаної економіки, де життя верхніх шарів суспільства ґрунтувалося на засадах загальної власності, а життя основної маси виробників - на засадах приватної. В його проекті, а ні філософи, а ні армія навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею, всі господарські турботи покладалися на чернь. Раби не займали жодного суспільного класу в суспільстві. Другий проект Платона „Закони” на противагу першому протиставляє ідеальному типу “негативний тип суспільства”. Головним двигуном поведінки людей тут виступають матеріальні турботи і стимули. Так, наприклад за Платоном, усі громадяни зможуть в ідеальній державі отримувати дім і земельний наділ. Підтримував Ксенофонта щодо основної галузі сільського господарства, відносячи ремісництво та торгівлю до менш престижних.

Одним із перших мислителів, які намагалися дослідити суть і дію економічних законів, був великий античний вчитель Арістотель (384 - 322 до н. е.), вважався учнем Платона щодо поділу суспільства на вільних та рабів і відповідно працю на розумову та фізичну. Основні твори: „Нікомахова етика”, „Політика”.[27]

Стародавній Рим.

В економічному житті античного Риму вирішальна роль належала сільському господарству, яке було багатогалузевим: садівництво, городництво, виноградництво. Значну роль в господарстві відігравали території, завойовані Римом внаслідок тривалих воєн в Малій Азії, на африканському континенті, в інших регіонах світу. Значних успіхів було досягнуто в ремеслі та торгівлі. Важливе значення мали внутрішні фактори: тривале існування правової системи, республіканського устрою, сильної держави, які гарантували права і свободи значної частини населення, перш за все право приватної власності.

В IV ст. н. е. господарство Стародавнього Риму занепадає. Причиною були внутрішні суперечності, рабовласницька влада вичерпала своє існування; постійно посилювався натиск варварів, неврожайність латифундій (великі земельні наділи, які надавалися в обробіток колонами або вільновідпущеникам для власного споживання та нерідко для обміну або продажу на інші необхідні товари [20, с. 29 - 30].

Трактування тогочасних економічних явищ та процесів простежується в працях таких видатних людей того часу:

Марк Порцій Катон Старший (234 - 149 рр. до н. е.). Будучи великим землевласником, написав твір „Про землеробство”, де всіляко підносив сільське господарство, зокрема запровадження методів вивчення великого хліборобського господарства та обґрунтування староримських форм рабовласництва. В цьому трактаті, автор відобразив період підйому римського рабовласницького виробництва.[11]

Марк Теренцій Варрон (116 - 27 рр. до н. е.), як і Катон Старший, вболівав за долю сільського господарства. Залишив у спадок три книги “Про сільське господарство”, в яких викладені завдання власників великих латифундій. Варрон надавав перевагу сільському господарству перед іншими галузями господарства. Був занепокоєний долею рабовласницьких господарств, шукаючи нову соціально-економічну обстановку, що була би пов'язана з вирішенням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласницької держави. Для цього, Марк Варрон вважав корисним:

-поєднання землеробства та скотарства;

-застосування агрономічних наук;

-використання матеріальної зацікавленості рабів.[12]

Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.) Простежував ознаки кризи рабовласництва в своєму творі “Про сільське господарство”. Позитивною рисою праці Колумелли є оцінка поглядів попередників, які займалися проблемами аграрної економіки. В творі, Колумелла свідчить про занепад сільського господарства, яке знаходиться в стані кризи.

1.2 Середньовічний етап

Епоха середньовіччя охоплює великий історичний період з V ст. до буржуазних революцій XVII - XVIII ст. Характерною ознакою господарського устрою цього періоду є натуральний характер, приватна феодальна власність на землю і позаекономічний примус безпосередніх виробників-селян, які мають власне дрібне господарство, консерватизм і закостенілість цехового, ремісничого виробництва.

Термін “феодалізм” виник напередодні Великої французької революції і означав “старий порядок” (абсолютна монархія, панування дворянства). У марксистській літературі феодалізм визначався як соціально-економічна формація, котра існувала між рабовласництвом та капіталізмом. Сучасна історична наука трактує феодалізм як соціально-економічну систему, яка існувала у Західній та Центральній Європі у період середньовіччя, хоча її окремі риси були притаманні й іншим регіонам світу в різні епохи [2, с.110].

Період середньовіччя характеризувався значним занепадом культури, науки, грамоти і освіченості населення, що було характерним і для пануючих соціальних груп. Велику роль у житті суспільства відігравали традиції, звичаї, релігійний світогляд. Саме релігійна оболонка та феодальний устрій господарської діяльності справили визначальний влив на розвиток економічної думки середньовіччя, зумовивши її:

- натурально-господарську орієнтацію та практицизм, прагнення дослідити принципи раціональної організації феодального помістя, взаємовідносини натурального та товарного господарства;

- тісний зв'язок з економічною політикою держави, спрямованою на захист феодального устрою, обґрунтування законності феодального землеволодіння, вічності станового поділу суспільства;

- яскраво виражений теологічний (богословський) характер, релігійно-етичну форму викладу економічних ідей, догматизм, хитросплетіння схоластичних і софістичних суджень [10, с. 112].

Основними джерелами дослідження економічних ідей епохи

середньовіччя є:

- юридичні кодекси, цехові статути, міське право, покликані

впорядкувати повсякденне господарське життя на основі стійких правових норм, захистити власність та регламентувати розподільчі відносини;

- релігійні твори, церковні пам'ятки, присвячені дослідженню етичних проблем та прагненню привести господарську практику у відповідність до божественних настанов;

- „єресі” та вимоги селянських повстань [10, с. 112].

Економічна думка середньовічного Сходу

У країнах Сходу основною передумовою процесу феодалізації стали заходи державної влади щодо розподілу земель і надання їх у приватне володіння та користування. Однак держава продовжувала повністю розпоряджатися великим фондом родючих земель, збираючи з них поземельні податки. Це й визначило розвиток у країнах Сходу різних форм “державного феодалізму”. Тому у центрі уваги економічної думки залишались питання державного управління, оподаткування, поповнення державної казни, розвиток сільськогосподарського виробництва.

Економічні трактати середньовічного Китаю стали продовженням традиції, яка склалася в економічних ідеях давнини. Тут економічна думка булла представлена державними чиновниками, а саме Лі Гоу. Його праця “План забезпечення держави, план посилення армії, план заспокоєння народу” (ХІ ст.) - класичний взірець конфуціанського світосприйняття. Основним інструментом збагачення держави є фінанси. Державне регулювання має здійснюватись так, щоб “у низах не відчували нестатків, а у верхах був достаток” [20, с. 11].

Ідеї державного регулювання економіки продовжував розвивати Ван Аньші, проект її реформування викладено у “Новому законі”. Основні положення цього проекту :

- стимулювання праці селян через заміну натурального податку грошовим;

- захист селян від гніту лихварів шляхом надання їм державного кредиту під заставу майна і 20% річних;

- надання кредиту дрібним торгівцям під невеликий процент, щоб вони могли витримати конкуренцію з великою торгівлею;

- створення державного апарату управління торгівлею [17, с. 16].

Економічна думка феодальної Європи

Європейська середньовічна думка залишалась під сильним впливом античності.

Особливістю економічних вчень стала участь їх в створенні католицької церкви, яка перетворилася на великого феодала, володіючи великою кількістю землі і селян. Для церкви, як для будь-якого суб'єкта господарювання, стали важливими питання ефективного управління землею та одержання доходу. В пошуках відповіді на економічні питання стали брати участь монахи-каноники (каноністи), церковні юристи, одні із самих досвідчених людей того часу.

Характеристика економічної думки Середньовіччя:

- Економічна думка прикривалась богословськими текстами мудрого характеру.

- Відображала боротьбу між селянською общиною і феодальним помістям (колонат, латифундія, вілла). Основою конфлікту була боротьба між общинною власністю і приватною.

- Міста з їх торгівлею і промисловістю.

- Економічна політика феодального помістя - особливе місце в розвитку економічної думки. Вічна економічна проблема: як заставити працювати раба і селянина на віллі і латифундії.

- Оброк і панщина, протиріччя між ними. Оброк більш прогресивний тому, що послаблює залежність між селянином і феодалом, панщина - та ж рабська праця.

Економічні ідеї Київської Русі. Економічна думка України за часів феодалізму своїм корінням сягає становлення та розвитку могутньої держави - Київської Русі. Видатною пам'яткою економічного життя є „Руська правда” (30 р. ХІ ст.) - збірник установлень правди, закону. Це свого роду кодекс цивільного права, що містить норми майнових відносин, принципи відшкодування за втрати і злочини. Положення Правди, звід звичаїв, судові встановлення, термінологія допомагають уявити правові та господарські основи життя в Київській Русі.

„Руська правда” встановлює норми права відповідно до канонів християнської релігії. Вона визнає вирішення судових суперечок за допомогою кривавого двобою. Більшість статей присвячено нормам господарських відносин - праву власності, принципам спадкування, покаранням за порушення орної землі, практиці відшкодування грошових і натуральних боргів [20, с. 44].

Як письмовий звід давньоруського права „Руська правда” впорядковує систему майнових відносин, боргових зобов'язань, норми покарань, ступінь відповідальності представників різних соціальних груп, громади.

„Руська правда” - джерело зведень про норми господарського життя, економічних відносин. З неї ми довідуємося про грошову систему, металеві гроші та хутра, що виконували функцію товарних грошей, про торговельні відносини Русі із сусідами, про ціни на товари, про норми стягування відсотків із грошової позички.

На відміну від західноєвропейських держав раннього середньовіччя, де лихварство вважалося гріховним, на Русі воно законодавчо регулювалось. „Руська правда” по суті не обмежувала розмір відсотка, він був тут дуже високим.

Статті „Руської правди” окреслюють основи майнового і станового поділу. Верхня верства - „княжі люди”; потім ідуть „люди”; на нижній сходинці - „холопи” [20, с. 45].

„Руська правда” - як юридичний документ, складений спочатку

Ярославом Мудрим, доповнювався, редагувався його синами, а потім

Володимиром Мономахом, використовувався і іншими слов'янськими князівствами упродовж ХІІІ - ХVІІ ст.

1.3 Економічні напрями XVIII-XX ст.

Меркантилізм- це концепція заснована на принципах географічного детермінізму, що являє собою систему економічної політики періоду становлення буржуазної держави.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних поглядів античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої як «неморальної». У центрі уваги меркантилістів опиняється саме хрематистика -- «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв'язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. І це бути зумовлено особливістю епохи, коли домінував торговий капітал.[23, c. 56]

Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам термін «меркантилізм», що виник у XVII ст., походить від італійського слова «mercante» -- купець. Метод дослідження меркантилістів -- збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстрактного, що є неминучим у період зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням економічної політики.

Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єдину, цілісну, наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, було, по суті справи, сукупністю особистих поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не чули один про одного, а також сукупністю практичних господарських заходів європейських держав у XVI -- XVIII ст. Авторами економічних праць тоді були, як правило, не професійні науковці, а практики -- купці, промисловці, фінансисти, службовці торговельних компаній, котрі не теоретизували, а вирішували конкретні економічні питання, формулювання яких здебільшого виносили прямо у заголовки своїх памфлетів

Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто багатство -- це не що інше, як нагромадження грошей. По-друге, виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку. По-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі: Г -- Г' -- гроші, що породжують гроші, -- такою є формула капіталу в меркантилістів. По-п'яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на думку меркантилістів, хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багатства. Джерелом багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже різнилися).

Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав монетарною системою, і розвинутий меркантилізм, що його Маркс характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему[16, c. 38-39].

Меркантилістська школа вважала, що джерелом багатства нації, зміцнення ролі держави є не сфера виробництва, а сфера обігу. Оскільки світ має обмежену кількість багатства (ресурсів), то його зростання можливе тільки за рахунок перерозподілу, тобто економічне зростання однієї країни можливе лише за рахунок зубожіння іншої. Саме тому нація, що розвивається, потребує сильної держави, здатної за допомогою військової могутності забезпечити свою перевагу.

Меркантилісти вперше підкреслили роль держави в забезпеченні економічного зростання і запропонували відповідну модель. Зокрема, держава повинна була регулювати зовнішню торгівлю для збільшення експорту і скорочення імпорту, заборонити або обмежити вивіз сировини і дозволити її безмитний імпорт, заборонити своїм колоніям здійснювати зовнішню торгівлю. Оскільки меркантилістська концепція спирається на активну роль держави в забезпеченні економічного розвитку, закономірно, що її основні положення склали економічний базис сучасної геополітики.

Економічна система, згідно з поглядами меркантилістів, включає три сектори: виробничий, сільський та іноземні колонії. Торгівля розглядалася як необхідна умова забезпечення успішного функціонування всієї системи.

У такій державі, на думку меркантилістів, виробництво не повинно бути ні чисто аграрним, ні чисто індустріальним. Інакше держава бідуватиме, перебуваючи у постійних мирних відносинах з іншими державами, буде не в змозі вести війни за нові джерела сировини та ринки збуту. Вирішення цієї проблеми, за Р.Челленом, полягає у проведенні політики автаркії на принципах меркантилізму. Слід зазначити, що йдеться не про традиційну автаркію у значенні меж, закритих митними бар'єрами, а про автаркію неопротекціонізму, за якої головною стає система «закритих сфер інтересів»[22, c. 57-58].

Меркантилізм в соціально- економічній думці України кін. XVI - поч. XVII ст.

Певні риси меркантилізму були притаманні соціально-економічній думці України в кінці XVI - поч. XVII ст. Водночас вона відрізнялась від західноєвропейських меркантилістських концепцій самобутнім та оригінальним підходом до вирішення проблем господарського життя [10,с. 163].

Економічна політика Богдана Хмельницького, гетьмана України з 1648 р., державного діяча та полководця містила елементи меркантилізму. Велика увага приділялася питанням зовнішньої торгівлі України, формуванню національного купецтва. Уміло здійснювалася політика протекціонізму через управління митними тарифами: імпортне й експортне мито становило 2% вартості товарів, а золото, срібло й дорогоцінне каміння звільнялися від імпортного мита, проте обкладалися високим експортним митом. Одним з основних напрямків економічної діяльності Б. Хмельницького була також фінансова політика, яка зводилася до збільшення додаткового продукту та норми його нагромадження.

Помітну роль у розвитку соціально-економічної думки України в кін. XVI - поч. XVII ст. відіграла Києво-Могилянська колегія. Особливо значна роль відводиться її випускникові, а із 1711 р. ректору Феофану Прокоповичу (1681-1736 рр.). Історик, філософ, літератор, політичний і релігійний діяч в економічних поглядах був прихильником меркантилізму, проповідував політику активного господарського і торгового балансу, якого, можна було досягти шляхом розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконалення системи державних органів управління і економічного протекціонізму. Ф. Прокопович вважав, що розвинена економіка

- запорука загального добробуту і соціальної злагоди [18, с. 330].

Яскравим виразником прогресивної економічної думки України цього періоду являється філософ і народний просвітитель Яків Козельський (1729 - 1795 рр.).

Науковець одним із перших в Україні досліджував економічні категорії простого і розширеного відтворення. Під першим він розумів виробництво без прибутку, а під другим - розширення виробництва за рахунок посилення гноблення кріпосних селян. Науковець вважав, що сільськогосподарська праця не є єдиним джерелом утворення “чистого продукту”, праця стає джерелом багатства у будь-якій сфері виробництва. Найефективнішою формою власності Я. Козельський вважав дрібну приватну власність, а спонукальним мотивом господарської діяльності дрібного власника - особисту вигоду [18, с. 332].

У цей же період цікаві економічні ідеї висловлював Григорій Сковорода (1722 - 1794 рр.) - народний філософ, великий гуманіст і мислитель. Центральне місце у його економічних поглядах займала проблема людини та роль праці у її житті. Науковець виходив із того, що кожна людина повинна пізнати власну внутрішню природу, а природу людини визначає її здатність до праці. Пізнання людиною своєї внутрішньої природи та вибір роду діяльності за здібностями робить працю радісною, суспільно корисною, а людину - щасливою.

Водночас Г. Сковорода гнівно засуджував і висміював марнотратство і дармоїдство, паразитизм і прагнення непомірного збагачення в українському суспільстві. Філософ вважав, що саме ці вади негативно впливають на людину і вона втрачає людську сутність і гідність.

Класична політична економія прийшла на зміну меркантилізму; вона булла започаткована наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Теоретико-методологічні основи, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Ця школа, ставши засновником нової традиції економічної думки, отримала назву „класичної”.

Виникнення і розвиток, а також принципова новизна класичної політичної економії як самостійної галузі знань пов'язується з тим, що об'єктом дослідження стають матеріальне виробництво, об'єктивні закони економічного життя.

Першими, хто започаткував і системно виклав ідеї класичної політичної економії, були Вільям Петті (Англія) і П'єр Буагільбер (Франція). Подальший значний розвиток класична політична економія набула у працях англійських (Адам Сміт, Давід Рікардо, Томас Мальтус, Джон С. Мілль), французьких (Франсуа Кене, Жан Батист Сей, Фредерік Бастіа) та американських (Генрі Ч. Кері) економістів. Саме вони остаточно сформували ідейно-теоретичні та методологічні засади економічної теорії як науки.

У своєму розвитку класична політична економія пройшла декілька етапів. Основні є [10, с. 174 - 175]:

1-й етап (кінець XVII - середина XVIII ст.) - започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму [В. Петті (Англія), П. Буагільбер і Ф. Кене (Франція)];

2-й етап (друга половина XVIII ст.) - формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки [А. Сміт (Англія)];

3-й етап (перша половина ХІХ ст.) - розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками, збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками [Д. Рікардо, Т. Мальтус, В. Н. Сеніор (Англія)]; [Ж. - Б. Сей, Ф. Бастіа (Франція)]; [Г. Ч. Кері (США)];

4-й етап (друга половина ХІХ ст.) - завершення виконання панівної ролі класичної політичної економії [Дж. С. Мілль (Англія)].

Класична політична економія, на відміну від меркантилізму:

- орієнтувалась переважно на розвиток індустріального

виробництва, представляла інтереси в першу чергу підприємців, капітали яких функціонували у промисловості, сільському господарстві, будівництві та у транспорті. Проблеми ж сфери обігу розглядала як другорядні;

- спиралася не на суб'єктивні, а на об'єктивні підходи до законів економічного розвитку. Для цього вона розробила вчення про „природні” закони економіки, які ототожнювались із законами природи;

- започаткувала безстороннє наукове вивчення виробничої сфери на основі використання економічного аналізу. Представники класичної політичної економії при аналізі економічних процесів і явищ вперше почали використовувати причинно-наслідковий, абстрактно-дедуктивний метод та системний підхід. Це мало велике значення для розв'язання методологічних проблем політичної економії;

- не ототожнювала багатство з грошима, золотом і сріблом, а трактувала його як сукупність мінових цінностей. Джерелом же багатства визнавалась лише продуктивна праця;

- будувалась на основі трудової теорії вартості. Представники цієї теорії вважали джерелом та мірилом вартості кількість затраченої на виробництво товарів праці, або ж витрати виробництва. Вони розрізняли „природні” ціни, які відображають об'єктивні умови виробництва, і фактичні ціни, що є залежними від співвідношення попиту та пропозиції;

- висунула концепцію економічного лібералізму, принцип невтручання держави у господарську діяльність; обстоювала політику фритредерства - вільної торгівлі без обмежень; надавала перевагу особистим інтересам натомість загальнодержавних. На відміну від цього, представники меркантилізму обстоювали політику протекціонізму, і виходили з пріоритетності державних інтересів над приватними;

- вважала можливим автоматичне самоврівноваження сукупного попиту та сукупної пропозиції за умов вільної ринкової економіки. Піддавала сумніву можливість досягнення загальноекономічної рівноваги через державне регулювання національної економіки.

Економічна школа фізіократів, як особлива складова класичної політичної економіі, виникла і розвивалась у провідних країнах Західної Європи. Найбільший розвиток теорія фізіократизму отримала у Франції в середині XVIII ст., в перехідний період від феодалізму до мануфактурного капіталізму. Слово “фізіократизм” грецького походження і складається з двох слів “фізіо” - природа і “кратоз” - влада, сила, панування. Суть фізіократизму у його центральній ідеї - вивчення основ природного порядку в економіці. Фізіократи, або прихильники ідеї природного закону, були виразниками природовладдя, досліджували природні закони суспільного бутя. Вперше застосував термін “фізіократизм” Дюпон де Немур. у своєї кнізі “Фізіократія, або природна конструкція найбільш вигідного управління людським родом” (1768 р.).[30]

Марксизм, як напрям класичної політичної економії, що претендував на вдосконалення теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу, виник у 40-х роках ХІХ ст.

Засновники марксизму Карл Маркс (1818 - 1883) та Фрідріх Енгельс (1820 - 1895) були сучасниками і свідками становлення та утвердження капіталістичного ладу. Отже, формування їх економічного вчення відбувалося в період загострення соціальних суперечностей і революційних потрясінь, зумовлених першими глибокими кризами. Важливу роль у формуванні матеріальних передумов марксизму відіграв і промисловий переворот, який в основному закінчився в Англії до 1825 р. Саме в цей час беруть початок кризи, банкрутства та швидке збільшення безробіття при одночасному бурхливому росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від стану розвитку капіталістичного виробництва, чутливо реагував на погіршення свого становища. Почалось формування профспілок, які вели боротьбу за економічні інтереси робітничого класу. В Англії виникає чартиський рух, де, поряд з економічними, з'являться і політичні гасла. В Німеччині і Франції суперечності розвитку капіталізму ведуть до повстань, які набирають комуністичного забарвлення.

Творча спадщина К. Маркса має багато спільного з теоріями А. Сміта і, особливо, як відзначалося раніше, Д. Рікардо. Він став продовжувачем вчення класичної політекономії у тій її частині, яка ґрунтується на трудовій теорії вартості. Проте висновки попередників були переосмислені у відповідності із власними принципами. Методологія досліджень К. Маркса базується на трудовій теорії вартості класичної політекономії, діалектиці і матеріалізму німецької класичної філософії, теорії класової боротьби і соціалістичного устрою французького утопічного соціалізму.[28]

Для методології К. Маркса характерними є такі риси:

- абстрактно-теоретичний підхід, який дозволяє здійснити глибинне проникнення у сутність економічних явищ і процесів, виокремити їх найсуттєвіші риси;

- поєднання історичного і логічного в категоріях теоретичної системи;

- матеріалістичне розуміння історії, її економічна інтерпретація на основі врахування діалектичного взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин;

- учення про базис і надбудову, їх взаємозв'язки та первинність базису над надбудовою і свідомістю;

- лінійна модель розвитку суспільства, аналіз його еволюції як закономірної зміни соціально-економічних формацій, в основі якої лежить суперечність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин;

- підпорядкованість економічного дослідження ідеї неминучої загибелі капіталізму і заміни його більш прогресивним суспільним ладом - комунізмом ;

- поділ капіталістичного суспільства на два антагоністичних класи (капіталістів і пролетаріату) і трактування класової боротьби як рушійної сили історії;

Таким чином, можна зробити певні висновки про значний вклад в створення нового методу економічних досліджень, а саме діалектичного методу, який включає в себе логічну абстракцію, закони матеріалістичної діалектики, індукцію і дедукцію, аналіз і синтез, поєднання історичного і логічного, одиничного, особливого і загального тощо.

Економічні погляди К. Маркса знайшли найповніше відображення в його праці “Капітал”, виданої в IV томах. Ключовою проблемою І тому “Капіталу” є теорія додаткової вартості як основа розвитку і вираження відносин найманої праці і капіталу. В ІІ томі “Капіталу” центральною є теорія відтворення як єдність виробництва та обігу індивідуального і суспільного капіталу. Теорія “перетворених форм” додаткової вартості: прибутку, процента, торговельного прибутку і земельної ренти розглядається в ІІІ томі “Капіталу”. Критичному огляду відомих на той час економічних теорій, з погляду трактування суті і форми розподілу додаткової вартості, присвячений IV том “Капіталу” [22]

Маржиналізм. Зародження маржиналізму та перехід від класичної до неокласичної теорії у 70 - 80 рр. ХІХ ст. в економічній літературі розглядається як наукова „маржинальна революція”. Об'єктивна необхідність появи маржиналізму пов'язується з новими реаліями розвитку капіталізму, а саме [10, с. 488]:

- суттєвими змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогрессу. Математичні методи управління проникають в усі сфери господарського життя;

- розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських звяз'ків та ринкової кон'юнктури;

- виникненням економіки монополістичного ринку;

- змінами у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

- зростаючою індивідуалізацією підприємницької діяльності, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв'язків між суб'єктами господарювання;

- появою потреби у рекомендаціях щодо раціоналізації господарювання на мікроекономічному рівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки.

Маржиналізм базується на певних принципах. Основними з них є [10, с. 491 - 493]:

- суб'єктивно-психологічний підхід при аналізі та оцінці економічних явищ і процесів; методологічний індивідуалізм (метод робінзонад) при поясненні економічних явищ і процесів;

- граничний аналіз і використання граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ і процесів економічної системи на рівні окремого споживача, фірми чи галузі;

- визначення цінності корисним ефектом благ. Згідно цього принципу за основу цінності блага береться не просто корисність, а гранична корисність, тобто найменша додаткова корисність, що надається новою і в кожному конкретному випадку останньою, кінцевою одиницею блага. Це особливо характерно для австрійської школи маржиналізму;

- вибір раціональної економічної поведінки суб'єктів господарювання. Згідно цього принципу, ринкова економіка уявляється сукупністю раціонально мислячих суб'єктів господарювання, які, вибираючи альтернативні варіанти застосування обмежених ресурсів, прагнуть до максимізації своєї власної вигоди. На думку В.С. Джевонса, „кожна людина шукає задоволення і втікає від неприємностей і за будь-яких умов прагне отримати максимум одного при мінімумі другого” [7, с. 329];

- визнання рідкісності, тобто обмеженості економічних ресурсів порівняно з людськими потребами. В основу багатьох маржиналістських теорій закладено припущення про обмеженість, фіксовану величину пропозиції певного ресурсу чи якогось блага;

- перенесення уваги дослідників на сферу обміну та споживання; визнання примату споживання над виробництвом. „По суті маржиналізм зводить всю економічну науку до механізму обміну” [7, с. 410];

- ідеологічна нейтральність аналізу, деполітизація. Згідно цього принципу політична економія стає справжнею „чистою наукою”. Тільки звільнення від класового підходу, характерного для класичної теорії, від впливу ідеології та політики дає можливість досліджувати вічні та універсальні економічні закони.

Маржиналізм у своєму розвитку пройшов два етапи: перший - охоплює період з 70 - 80 рр. ХІХ ст. і другий - 90 рр. ХІХ ст. Характерною особливістю першого етапу розвитку маржиналізму було започаткування „суб'єктивного напряму” в політичній економії та теорії граничної корисності як основи цінності.

Розвиткові маржиналізму на першому етапі значною мірою сприяли книги В. С Джевонса „Теорії політичної економії” (1871), К. Менгера „Основи учення про народне господарство” (1871), Л. Вальраса „Елементи чистої політичної економії” (1874) та ін.

Характерною особливістю другого етапу розвитку маржиналізму було започаткування неокласичного напряму економічної думки та відмови від суб'єктивно-психологічного підходу і поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Найбільш відомими представниками маржиналізму цього періоду були А. Маршалл, Д. Б. Кларк, В. Парето та ін.

Маржиналізм в основному розвивали три школи: австрійська, лозаннська та англо-американська. Засновником австрійської школи маржиналізму вважають К. Менгера, ідеї якого спочатку розвивали Ф. Візер та Е. Бем-Баверк, а потім Л. Мізес та Ф. фон Хайєк та ін. Засновником лозаннської школи вважають Л. Вальраса, ідеї якого спочатку розвивав В. Парето, а потім Г. Кассель, В. Леонтьєв та ін. Засновником англо-американської школи маржиналізму називають А. Маршалла, ідеї якого розвивали А. Пігу, Д. Б. Кларк та ін.

Неокласична економічна теорія - сформувалась в 90-х рр. ХІХ ст. Свій розвиток вона розпочала на другому етапі маржиналістської революції і пов'язана з творчістю представників кембріджської та американської шкіл, які (на відміну від представників класичної політичної економії) відмовилися від розгляду глобальних економічних проблем ринкової економіки на користь виявлення закономірностей оптимального господарювання.

Методологічною основою неокласичної економічної теорії стали:

- ідеї економічного лібералізму і „чистої теорї;

-маржинальні принципи системного аналізу рівноваги на мікроекономічному рівні за умов вільної конкуренції.

Об'єктом дослідження економічної науки стала:

- так звана „чиста економіка”. Суть чистої економіки полягає в тому, що вона вимагає абстрагуватися від історичних і національних форм, від типів і форм власності. Представники класичної і неокласичної школи були прихильниками збереження чистої економічної теорії. Вони пропонували дослідникам „триматися чистого знання”, „чистої теорії”, тобто відказатися від ідеологічних та інших неекономічних оцінок у економічному аналізі;

- сфера обміну. Безпосередньо виробництву відводиться другорядна роль, вирішальною сферою аналізу суспільного відтворення визнається обмін і розподіл. Щоби бути точними, слід зазначити що, неокласики, використовуючи функціональний підхід, об'єднали сферу виробництва та розподілу і обміну як дві рівноправні сфери в об'єкт цілісного системного аналізу на основі граничних економічних величин.

Предметом дослідження неокласичної економічної теорії стала:

- оптимальна поведінка суб'єктів господарської діяльності в умовах обмеженості ресурсів з метою більш повного задоволення людських потреб;

- проблема визначення найзагальніших закономірностей раціонального господарювання за умов вільної конкуренції, обґрунтування природних законів, покладених в основу формування цінності (ціни) товару, прибутку і заробітної плати, а також розподілу доходів у суспільстві, що дало змогу визначити найважливіші принципи рівноваги економічної системи;

- суб'єктивна мотивація економічної діяльності „економічної людини” (споживача, підприємця, найманого робітника), яка намагається максимізувати вигоду і мінімізувати витрати. Конкретизацією такого підходу стало:

- використання граничних, або додаткових (прирісних), величин, за допомогою яких визначають ефект, отриманий від додаткової одиниці споживання (що втілилося в концепції граничної корисності) або витрати факторів виробництва (праці, капіталу, землі), що утілилося у теорії граничної продуктивності;

- ігнорування визначення вартості товарів суспільно необхідними витратами виробництва. Вони стверджують, що цінність визначається у сфері обігу ступенем корисного ефекту конкретного блага, тобто на основі суб'єктивної оцінки споживачем певного блага при його купівлі;

- розмежування сукупної корисності конкретного блага (зокрема, всього запасу води), або всього доступного окремій людині кількості блага, з одного боку, і корисності останньої одиниці з цього запасу або з цієї доступної кількості для конкретної людини (граничної корисності) - з іншого.

Засновниками неокласичної економічної теорії стали видатні представники кембріджської (А. Маршалл, А. Пігу та ін.) та американської (Дж. Кларк) школи.



РОЗДІЛ 2. Засади сучасної економічної науки

2.1 Кейнсіанство

Економічна теорія Дж .М. Кейнса, здійснивши революційний переворот в економічній науці, обґрунтувала необхідність державного регулювання ринкової економіки, розробила основні принципи, форми та методи активної державної економічної політики, на досить тривалий період часу стала теоретичним підґрунтям діяльності більшості урядів розвинутих країн.

Головною працею кейнсіанського економічного вчення стала „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936). Крім цієї праці перу Дж. М. Кейнса належать „Трактат про ймовірність” (1921), „Трактат про грошову реформу” (1923), „Економічні наслідки містера Черчілля” (1925), „Кінець вільного підприємництва” (1926), „Трактат про гроші” (1930) та інші.

Новаторство економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному плані проявилося в наступному:

- макроекономічний підхід до вивчення економічних процесів. Поставивши за завдання дослідити такі агреговані величини, як сукупний попит, сукупна пропозиція, сукупні споживчі витрати, сукупні заощадження та інвестиції, загальний рівень зайнятості, національний дохід та ін., Дж. Кейнс тим самим започаткував самостійний розділ економічної теорії - макроекономіку;

- врахування впливу на економічні процеси пазаекономічних чинників - психології людей та їх груп, держави;

- відмова від принципу оптимальності і автоматичного досягнення рівноваги ринковою економікою;