Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ КНЕУ імені Вадима Гетьмана

КРИВОРІЗЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра політичної економіки

Курсова робота

з Політичної економії

на тему: ,,Рівень життя населення України та механізми його підвищення в умовах трансформаційних перетворень"

Роботу виконав:

Ангелов Іван Юрійович

Викладач:

Гавриш В.Н.

Кривий Ріг

План

Вступ

Розділ 1.Сутність категорії рівень життя населення

1.1 Особливості визначення показника рівня життя населення

1.2 Зайнятість населення та якість життя в ринковій економіці

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Особливості визначення показника рівня життя населення та шляхи його підвищення в Україні

2.1 Рівень зайнятості населення в Україні та його вплив на якість життя населення

2.2 Освітньо-кваліфікаційний рівень - один із шляхів поліпшення якості життя населення

2.3 Державна політика підвищення якості життя населення та механізми її реалізації

Висновки до розділу 2

Висновки

Списки використаних джерел

Вступ

Економічний розвиток будь-якої країни світу, включаючи Україну, визначається досягнутим рівнем і якістю життя населення. У концепції "Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй" (ПРООН) зазначається, що будь-яка держава світу в процесі свого економічного розвитку повинна в першу чергу створювати сприятливі умови для того, щоб життя людей було довгим, здоровим і наповненим творчістю.

Однак в республіках колишнього СРСР, включаючи Україну, у 1990 - 1995 рр. спостерігалася тенденція до зниження індексу людського розвитку, основного показника, прийнятого у міжнародній практиці для зіставлення рівня і якості життя населення, з незначним його збільшенням у 1996 - 2002 рр.

У свою чергу доводиться констатувати, що сьогодні в практиці управління соціально-економічним розвитком регіонів України рівень і якість життя населення ще не стали головною метою.

Також і теорія управління рівнем та якістю життя населення далека від досконалості. Різні аспекти рівня та якості життя населення досліджувалися вітчизняними і закордонними вченими: О. І. Амошею, Д. П. Богинею, П. Т. Бубенко, М. І. Долішнім, В. В. Онікієнком, С. І. Дорогунцовим, В. С. Пономаренком, М. О. Кизимом, Е. М. Лібановою, С. Валентеєм, А. Дауренбековим, В. Ф. Майєром, В. М. Жеребіним, Т. С. Клебановою, О. В. Кузнєцовою, В. О. Мандибурой, Н. М. Рімашевською, О. Ф. Новиковою, В. Я. Райциним, О. Є. Суриковим та ін.

Узагальнюючи теорію і практику даного питання, ці дослідники виділяють ряд невирішених проблем, а саме: розмежування понять "рівень" і "якість" життя населення; побудови узагальнюючого критерію оцінки рівня і якості життя населення; вибору системи окремих і інтегральних кількісних показників оцінки рівня життя населення; розробки інтегральної оцінки якості життя населення й ін.

Актуальність теми. Якісне оновлення суспільних відносин, що відбувається на етапі ринкових перетворень в Україні, зумовлює глибинні і масштабні зміни як економічної системи в цілому, так і всіх її структурних елементів зокрема. При цьому потенційні переваги ринкової економіки щодо можливостей підвищення рівня життя населення повною мірою можуть бути реалізовані лише за умови глибокого теоретичного осмислення особливостей розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки, оптимального поєднання як світового досвіду, так і специфіки вітчизняних умов.

В період глибокої та системної економічної кризи проблеми стабілізації і зростання рівня життя населення, створення умов для повноцінного відтворення і ефективного функціонування трудового потенціалу стають провідними. Це пов'язано з тим, що від економічної стагнації найбільше потерпає особистий фактор виробництва, а втрати досягнутих параметрів рівня життя населення можуть бути настільки значними, що процес відтворення людського потенціалу змінює знак із плюса на мінус, тобто призводить до його глибинної деградації. Зазначене є вкрай соціально небезпечним явищем, яке не тільки масштабно руйнує продуктивні сили суспільства, а й небезпечно дестабілізує соціально-політичну ситуацію в країні.

Аналіз проблем диференціації розподілу доходів між різними верствами населення, розробка і запровадження ефективних регулюючих заходів обмеження процесів суспільної маргіналізації та економічної "тінізації", а також дослідження, метою яких є теоретичне і практичне вирішення комплексу проблем ринково-еквівалентного стимулювання праці та відтворення на якісно новій основі трудового потенціалу суспільства - не тільки актуальні, а й найбільш складні економічні проблеми, яке необхідно вирішити в умовах суспільної трансформації на засадах оптимальної узгодженості інтересів різних соціальних верств населення.

Саме тому на сучасному етапі надзвичайно актуальні наукові дослідження, пов'язані з оцінкою характеристик та показників рівня життя населення, аналізом реальних тенденцій закономірностей забезпечення його життєдіяльності, а також спрямовані на пошук та вдосконалення ефективних шляхів, методів і механізмів стабілізації та подальшого зростання рівня життя населення. Разом з цим на сьогодні не існує єдиної системи показників рівня життя, залишаються невирішеними проблеми методологічного та методичного характеру щодо розрахунку окремих індикаторів та побудови узагальнюючого показника життєвого рівня.

Мета. Розкрити сутність поняття „рівень життя населення" та знайти механізми його підвищення.

Завдання. Відповідно до визначеної мети в данному дослідженні вирішувалися наступні задачі:

· уточнення поняття "рівень життя населення" як системоутворюючої соціально-економічної категорії;

· розробка системи показників рівня життя населення України з урахуванням міжнародного досвіду в контексті вітчизняного обліково-статистичного середовища;

· побудова інтегрального показника рівня життя населення;

· розробка комплексної оцінки, моделювання та аналізу рівня життя населення;

· характеристика рівня життя населення України в цілому та в розрізі регіонів і окремих соціально-демографічних угрупувань; визначення та оцінка впливу основних факторів економічної нерівності населення України;

· розробка напрямів підвищення рівня життя населення України на державному та регіональному рівнях.

Методи дослідження: структурно-аналоговий (при визначенні різних соціальних та демографічних груп населення для аналізу його життєвого рівня); картографічний (при побудові карт за окремими характеристиками життєвого рівня); моделювання (при розробці системи показників рівня життя населення); порівняльного аналізу (для виявлення специфічних ознак та тенденцій розвитку окремих соціальних процесів); групування (формування блоків показників комплексної системи); експертних оцінок (при формуванні системи показників для інтегральної оцінки рівня життя населення України); індексного аналізу (для комплексної оцінки рівня життя населення).

трудовий економічний зайнятість населення

Розділ 1. Сутність категорії рівень життя населення

1.1 Особливості визначення показника рівня життя населення

Поняття "рівень життя" найчастіше означає ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення. Таке визначення характеризує статику рівня життя. Тим часом рівень життя -- це динамічний процес, на який впливає безліч факторів. З одного боку, рівень життя визначається складом та обсягом потреб у різних благах, що постійно змінюються. З іншого боку, рівень життя обмежується можливостями задоволення потреб, виходячи зі становища на ринку товарів і послуг, доходів населення, заробітної плати працівників. Водночас і розмір заробітної плати, і рівень життя визначаються масштабами та ефективністю виробництва, станом науково-технічного прогресу, культурно-освітнім рівнем населення, національними особливостями, політичною владою тощо.

Дуже часто рівень життя ототожнюється з поняттям "добробуту", який розуміють як певний рівень споживання. З позицій концепції людського розвитку найповніше сутність рівня життя розкриває таке визначення: рівень життя -- це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб людей, ступінь їх задоволення та умови у суспільстві для розвитку й задоволення цих потреб.

Відповідно до конвенцій Міжнародної організації праці кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи продукти харчування, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров'я і добробуту її та її родини, а також право на забезпечення в разі безробіття, непрацездатності, втрати годувальника і т. ін. У кожній країні ці права реалізуються на основі національної концепції рівня життя.

Підвищення рівня життя є водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку й асоціюється з соціальним прогресом суспільства. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки. Особливого значення піднесення рівня життя набуває в орієнтованому на людський розвиток суспільстві.

У системі визначення рівня життя населення центральне місце посідають показники доходів як основного джерела задоволення особистих потреб у товарах та послугах і підвищення рівня добробуту. У концепції людського розвитку показники доходів населення використовуються як міра контролю над ресурсами. Рівень доходів дає уявлення про матеріальні можливості людей, надто коли цей рівень досить низький. Крім того, величина доходів відображає можливості людей у тих сферах життя, що безпосередньо не пов'язані з основними індикаторами людського розвитку. Серед них, наприклад, можливість подорожувати і відпочивати, спілкуватися з рідними та друзями, здобувати й облаштовувати житло, відвідувати театри та музеї. Середньодушовий дохід відображає ступінь включеності жителів тієї чи іншої держави у світ соціальних зв'язків, що виявляється, зокрема, у наявності тісного зв'язку ВВП на душу населення з різними показниками доступу до інформації та сучасних засобів комунікації.

Зростання рівня доходів розглядається у концепції людського розвитку як один з основних засобів, що сприяють розширенню можливостей людини та підвищенню рівня добробуту. Проте дохід не є мірилом людського щастя. Його недостатньо для задоволення багатьох інших нагальних потреб, що сягають за межі матеріального добробуту.

Визначальним у співвідношенні між нагромадженням багатства та людським розвитком є не стільки швидкість приросту багатства, скільки те, як воно використовується людьми. Суспільство може витрачати доходи на озброєння, а може спрямувати ресурси на розвиток освіти й охорони здоров'я. Нечисленна група багатих людей може споживати дуже велику частку національного доходу, прирікаючи значну частину населення на бідність. Урівнюючий розподіл ресурсів відкриває доступ до освіти й охорони здоров'я усім членам суспільства. Окрема людина може витратити частину своїх прибутків на наркотики, а може купити основні продукти харчування. Значення має не сам процес нагромадження багатства, а той вибір, що роблять люди та суспільство.

З погляду завдань людського розвитку розширенню можливостей людей і підвищенню рівня добробуту сприяє не лише зростання рівня доходів, а й справедливий їх розподіл. Рівність та її протилежність -- нерівність -- є складними багатомірними категоріями. Можна говорити про нерівність (і, відповідно, про рівність) у доходах і в добробуті, одержуваній корисності, політичних правах і свободах, про нерівність перед загрозою смерті і т. ін. Для розуміння усієї системи нерівності у суспільстві потрібно вивчати відмінності між окремими соціальними та демографічними групами, між країнами і регіонами цих країн.

Особливе місце серед різних видів нерівності належить економічній нерівності, під якою розуміють відмінності між людьми та окремими групами людей за розмірами одержуваних ними доходів і накопиченого багатства. Природним продовженням нерівності в доходах є різниця в рівні витрат і споживання різних людей.

Природа економічної нерівності досить різноманітна, але в цілому причини, якими вона викликається, можна поділити на дві групи. Перша являє собою низку особистісних характеристик людей, що впливають на можливості одержання того чи іншого рівня доходу й особливості споживання людини. Серед них виділяються стать і вік, родинний стан і стадія розвитку сім'ї, специфіка потреб і смаків, здібності і психологічні риси, освітній рівень і т. ін. До другої групи причин належать особливості механізму розподілу національного доходу і багатства чи пряма дискримінація, що обумовлюють обмеженість доступу до ресурсів значної частини населення. Тож для того, щоб установити справжню міру й причини економічної нерівності, варто порівняти людей не стільки за показниками доходу чи багатства, скільки за широким переліком соціальних, демографічних, географічних та інших характеристик.

Економічна нерівність спричиняє нерівний доступ до ресурсів. Цим зумовлюються різні можливості для розвитку різних груп населення. Бідність -- одна з ключових проблем сучасності -- вельми тісно пов'язана з нерівністю в доходах. Більше того, за крайніх ступенів нерівності може скластися така ситуація, що плоди економічного зростання споживатимуться меншою частиною населення, тоді як рівень життя більшої частини знижуватиметься.

У рамках теорії людського розвитку панує думка, що рівномірніший розподіл багатства й доходів скоріше прискорює людський розвиток, аніж уповільнює його. Ця позиція обґрунтовується як емпіричними доказами з досвіду цілої низки країн (Японія, Тайвань (Китай), Швеція, Коста-Ріка та ін.), так і деякими теоретичними міркуваннями. Зокрема, закон спадної корисності доходу пояснює, чому більш рівномірний розподіл дає більший ефект для людського розвитку. Адже в цьому випадку за інших рівних умов прискорено прогресують бідні групи населення, а віддача від приросту доходу для здоров'я й освіченості у бідних людей вища, ніж у багатих.

Бідність -- одна з головних проблем, що продовжує залишатися невирішеною, незважаючи на значні успіхи в економічному розвитку за останні десятиліття. У 60--70-х рр. ХХ століття панувала думка, що бурхливе економічне зростання автоматично розв'яже проблему бідності. Однак час минає, а проблема залишається: як і раніше існують бідні країни та регіони, як і раніше існує на межі виживання багато людей -- як у бідних, так і в багатих країнах.

Бідність -- явище багатогранне, відповідно, й показник бідності повинен відображати цю багатогранність. У рамках концепції людського розвитку для цього розроблені два показники бідності -- індекс бідності (злиденності) населення для країн, що розвиваються (ІБН-1), та індекс бідності (злиденності) населення для розвинутих країн (ІБН-2). Ці індекси являють собою комплексні, агреговані показники, що відображають різні аспекти нестатків у житті людини за трьома основними елементами, які віддзеркалюються в ІЛР, -- довголіттям, рівнем освіти й матеріальним рівнем життя. Складність вимірювання інших складових людського розвитку (політична свобода, особиста безпека й т. ін.) не дозволяє включити їх в індекси бідності населення.

Відмінності між ІЛР та ІБН в тому, що ІЛР визначає рівень прогресу у суспільстві, а за допомогою індексів бідності населення вимірюються масштаби нестатків у тієї частини населення, яку прогрес обминув. Індекси бідності населення складаються з таких компонентів [2, с. 284]:

ІБН-1: 1) частка осіб, які не доживають до 40 років; 2) рівень неграмотності; 3) складний показник матеріальної забезпеченості, що включає: частку населення, яка не має доступу до безпечної води; частку населення, яка не має доступу до медичних послуг; частку дітей віком до 5 років з недостатньою масою тіла;

ІБН-2: 1) частка осіб, які не доживають до 60 років; 2) рівень функціональної неграмотності (нездатності розуміти прочитане); 3) частка населення, яка визнана бідною за доходами (межа становить 50 % медіанного особистого доходу); 4) рівень застійного безробіття (тривалістю 12 місяців і довше). У рамках концепції людського розвитку бідність розглядається як багатогранне явище, яке не зводиться винятково до низьких доходів. Якщо розвиток людини полягає в розширенні її можливостей вести гідне, творче і здорове життя, то бідність -- це відсутність таких можливостей та свободи вибору.

1.2 Зайнятість населення та якість життя в ринковій економіці

Стан зайнятості є одним з основних індикаторів національної економіки. В ньому відображається те, як в суспільстві використовуються ресурси праці, а відповідно і можливості економічного росту. Основними параметрами, що характеризують стан зайнятості, становище на ринку праці можна назвати:

* економічно активне населення (робоча сила); * економічно неактивне населення (не входить в склад робочої сили).

До економічно неактивного населення відносяться:

а) особи віком до 16 років; б) особи, які знаходяться в психіатричних лікарнях та виправних закладах; в) пенсіонери, студенти, домогосподарки та інші особи, які вибули із складу робочої сили - непрацюючі і не шукаючі роботи. Економічно активне населення у всіх країнах складається із трьох частин: зайняте, незайняте, безробітне.

Однією з найважливіших проблем ринкової економіки є проблема повної зайнятості. Зайнятість - це економічна категорія, яку розглядають з двох боків:

--- Зайнятість як економічна категорія - це сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення країни робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід. --- Зайнятість як економічна проблема - це співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку робочої сили.

Зайняте населення становить частину трудових ресурсів суспільства. В Україні - це особи віком від 16 до 55 років (жінки) і 60 років (чоловіки), а також особи пенсійного віку і молодь, молодша від зазначеного віку, якщо вона зайнята в народному господарстві. До складу зайнятих належать:

* наймані працівники, особи, які працюють самостійно (підприємці, фермери, творчі працівники), зайняті в органах державної влади й управління; * особи, котрі служать в армії або отримують професійну підготовку (учні, студенти денних форм навчання); * особи, що виконують суспільно-оплачувані роботи; * особи, зайняті вихованням малолітніх дітей, доглядом за інвалідами чи людьми похилого віку, громадяни інших країн, які проживають в Україні, працюють у народному господарстві.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну й ефективну.

Повна зайнятість - це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Раціональна зайнятість - зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів тощо.

Ефективна зайнятість - це зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

Розрізняють основну і спеціальні форми зайнятості.

Основна форма регулюється трудовим законодавством і типовими правилами внутрішнього розпорядку щодо різних категорій працівників.

Спеціальні, або нетрадиційні форми зайнятості (робота вдома, за сумісництвом, індивідуальна і кооперативна трудова діяльність та ін.) здійснюються відповідно до спеціальних правових норм. У США та Англії такими формами зайнятості охоплено понад 30% робочої сили.

В Україні домінує тип зайнятості, що відповідає технологічному способу виробництва, який ґрунтується на ручній та механізованій праці. Це переважання промисловості і сільськогосподарської трудової діяльності з широким застосуванням простої фізичної праці (близько 40% загальної чисельності працюючих). Розвинуті країни світу пройшли цей етап у 40-50 роки. Нині там існує інформативний тип зайнятості, тобто переважання у складі працюючих осіб, пов'язаних з відтворенням людини, збиранням, переробкою та наданням інформації у сфері виробництва та обігу та ін. Зростають витрати на підготовку якісної робочої сили у високотехнічних галузях промисловості. У США, наприклад, проходять перепідготовку 75-85% керівників, спеціалістів, робітників. У приватному секторі щороку навчається майже третина зайнятих.

Якість життя - це характеристика рівня та умов життя населення. Якість життя населення даної території визначається рядом економічних, соціальних, демографічних, екологічних, географічних, політичних і моральних факторів. Серед об'єктивних факторів - споживання продуктів харчування, житлові умови, рівень зайнятості, розвиток сфери послуг, освіти, соціального забезпечення та ін., серед суб'єктивних - задоволення роботою і життєвими умовами, соціальним статусом індивіда, фінансовим становищем сім'ї тощо. До якісних характеристик життя належать показники, котрі відображають геодемографічну ситуацію (статево-вікову структуру населення, тривалість життя, природний і механічний рух, сімейний склад та ін.), захворюваність, рівень освіти, культури, зайнятості тощо. Більшість країн використовують класифікацію показників якості й рівня життя населення, підготовану експертами ООН (1961 р.). Класифікація Європейської економічної комісії виділяє 8 груп показників якості життя. Найважливішими серед них є: споживання продуктів харчування, стан здоров'я населення, рівень освіти, коефіцієнт смертності серед немовлят, - що дозволяють проводити порівняння між країнами. Організація економічного співробітництва і розвитку розробила систему соціальних показників, які охоплюють 8 аспектів життєдіяльності: здоров'я, розвиток через освіту, зайнятість і якість трудового життя, відпочинок, стан споживчого ринку товарів і послуг, навколишнього середовища, особиста безпека, соціальні можливості і соціальна активність. Соціальний добробут родини є індикатором якості життя, тому після досягнення певного рівня добробуту особлива увага суспільства приділяється психосоціальним і духовним аспектам життя населення. Одним із показників, котрий в найбільш концентрованому вигляді характеризує якість життя населення, є здоров'я. Здоров'я всього населення є головним показником орієнтованості соціально-економічного та екологічного розвитку суспільства на користь людини і водночас важливим чинником такого розвитку. Виділяють такі чинники здоров'я: стан природного середовища, рівень споживання та пов'язаний з ним спосіб життя. На рівні індивіда впливають також біологічні чинники, включаючи спадковість. Ряд таких явищ, як загострення житлової проблеми та катастрофічне зниження доходів населення (що у свою чергу призводить до погіршення якісного та кількісного складу харчування та відмови від раніше доступних необхідних послуг), відображається не тільки на кількісних, а й на якісних параметрах захворюваності населення.

Висновки до розділу 1

Стан і розвиток суспільства визначається значною кількістю та складом його населення, його трудовими можливостями, рівнем та якістю життя. Показники кількості, складу, динаміки населення, рівня його життя дають змогу судити про можливості соціально-економічного розвитку країни, його тенденціях, вказують державі заходи, які необхідно вжити для розвитку народонаселення. Саме населення країни є джерелом ресурсів для праці, носієм конкретних економічних відносин. За визначенням ООН, рівень життя - це сукупність таких показників: здоров'я, в тому числі демографічні умови, їжа, одяг, фонди споживання і нагромадження, умови праці, освіта, в т. ч. письменність, житло, включаючи його благоустрій, соціальне забезпечення, тощо. Для характеристики рівня життя ООН використовує такай показник як "індекс розвитку людського потенціалу" (ІРЛП). Суттєве падіння рівня життя населення порівняно з дореформеним періодом підтверджується погіршенням харчування населення, яке спостерігається не зважаючи на велику вагу витрат на харчування. Основною причиною низького рівня життя населення в Україні є: відсутність оплачуваної роботи для частини працездатного населення, низька оплата праці працюючим громадянам, існування певних диспропорцій в заробітній платі, важкі умови праці, тощо.

Забезпеченню народного добробуту сприяє надання безкоштовних послуг закладами соціальної сфери (освіти, охорони здоров'я, культури). Оскільки бюджетне фінансування недостатнє, а колективні джерела фінансування тільки почали створюватися, витрати населення на отримання цих послуг досить вагомі, що негативно впливає на рівень та якість життя народу. Показники рівня та якості життя населення України підтверджують, що міри які держава приймає для поліпшення життя (підвищення мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму, тощо) є недостатніми.

Українська держава в умовах відсутності достатніх фінансових коштів повинна створити такі умови, щоб працездатне населення змогло само реалізуватися та забезпечити якісне життя, а непрацездатне - отримало достойний соціальний захист.

Розділ 2. Особливості визначення показника рівня життя населення та шляхи його підвищення в Україні

2.1 Рівень зайнятості населення в Україні та його вплив на якість життя населення

Населення виконує дві важливі функції: З одного боку, воно є виробником матеріальних благ і послуг, творцем суспільного національного продукту, з іншого споживачем матеріальних і духовних благ. Найбільш активною його частиною є трудові ресурси. Це -- населення працездатного віку (чоловіки віком 16 -- 59 років, жінки -- 16 -- 54 роки включно), крім інвалідів І і II груп, а також люди пенсійного віку і підлітки, які працюють. В Україні трудові ресурси становлять майже 30 млн. осіб, в їх структурі переважають працездатні люди -- 57% (2000 р.). Все ширше в науковій літературі та на практиці застосовується термін '''економічно активне населення". Ним позначають працездатне населення, яке упродовж певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів і послуг. До складу цього населення входять люди, зайняті господарською діяльністю, що приносить прибуток (у т. ч. пенсіонери) та безробітні люди, які хочуть працювати. Економічно неактивне населення -- це люди, які знаходяться на утриманні держави або окремих осіб. Сюди належать особи, які зайняті у домашньому господарстві чи навчаються, безробітні, що не шукають роботи і не бажають працевлаштуватись, а також пенсіонери, не зайняті господарською діяльністю. Економічно активне населення становить в Україні 22,6 млн. осіб (2000 р.), а економічно неактивне -- 13,7 млн. осіб. Значну частку серед осіб останньої групи займають студенти, які з часом перейдуть у групу економічно активного населення. Рівень зайнятості населення в Україні зайнятість населення постійно знижується (в умовах економічної кризи у 2000 р. він становив 62,0%). Змінилась також структура зайнятості: якщо в 1990 р. все населення працювало в галузях державної економіки, то вже у 2000 р. -- понад 3,2 млн. осіб -- в інших сферах, передусім у ринковій інфраструктурі. Неоднакові темпи скорочення працівників у різних галузях господарства вплинули на структуру зайнятості. Частка працівників сфери матеріального виробництва зменшилась із 60% у 1990 р. до 46% у 2000 р. За останнє десятиліття збільшення працівників відбувалося тільки у сфері управління (див. табл. 4). Співвідношення між попитом і пропозицією на трудові ресурси Утворює ринок праці. Тепер на ньому попит набагато менший за пропозицію, внаслідок чого збільшується кількість безробітних людей. За даними Держкомстату України, чисельність зайнятого населення у 2007 році, порівняно з 2006 роком, збільшилась на 174,3 тис. осіб та становила 20,9 млн. осіб.

Рівень зайнятості населення зріс в середньому по Україні з 57,9% у 2006 році до 58,7% у 2007 році. Збільшення рівня зайнятості відбулося, як серед мешканців міст так і сільської місцевості.

Чисельність безробітних у 2007 році, порівняно з 2006 роком, скоротилася на 97,4 тис. осіб та становила 1,4 млн. осіб.

Зростання обсягів (крім Запорізької області) і рівня зайнятості та зменшення обсягів і рівня безробіття відбулося в усіх регіонах України. Це досягнуто завдяки проведенню на ринку праці активної політики зайнятості, підвищенню мотивації до праці та конкурентноздатності робочої сили, розширенню банку даних про вільні та новостворені робочі місця, розгортанню широкої інформаційно-роз'яснювальної роботи.

У січні-травні 2008 року на обліку у службі зайнятості перебувало 1,3 млн. громадян, не зайнятих трудовою діяльністю. За направленням центрів зайнятості було працевлаштовано 472,7 тис. осіб, що на 2,3 тисячі більше, ніж у січні-травні 2007 року. Рівень працевлаштування незайнятих громадян становив 36,3% (проти 32,0% у січні-травні 2007 р.).

Для забезпечення відповідності професійно-кваліфікаційного рівня громадян, що шукають роботу, потребам ринку праці та конкретним вимогам роботодавців, за 5 місяців поточного року 127,2 тис. безробітних за направленням державної служби зайнятості проходили професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації, що на 5,2 тис. осіб більше, ніж у відповідному періоді 2007 року. Рівень охоплення безробітних громадян професійним навчанням зріс з 10,3% до 12,6%. В оплачуваних громадських роботах брали участь 179,8 тис. громадян. До громадських робіт було залучено 13,8% незайнятих громадян (у січні-травні 2007 року - 12,8%). Усе це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка була б заснована на поєднанні ринкових принципів регулювання і участі держави в побудові правил функціонування ринку праці. Така модель повинна передбачати заходи соціального захисту населення у випадку безробіття, здійснення політики сприяння зайнятості та прискоренню адаптації населення до вимог ринкової економіки.

Складність утвердження нових принципів політики зайнятості обумовлена інертністю громадської свідомості та уявленням про те, що перехід до ринкової економіки може автоматично розв'язати всі накопичені проблеми у сфері зайнятості.

Недооцінка сфери зайнятості щодо її впливу на розвиток економіки та якість життя населення призвела до того, що механізми зайнятості стали гальмом економічних реформ. Стримування процесу вивільнення робочої сили в період спаду виробництва загальмувало створення Інфраструктури ринку праці, системи інформаційного забезпечення служб зайнятості, перебудови системи підготовки кадрів.

Пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення мають бути такі:

1) забезпечення ефективної зайнятості;

2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання;

3) створення рівних умов для громадян у використанні їх права на працю;

4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємств;

5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили.

Сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери.

2.2 Освітньо-кваліфікаційний рівень - один із шляхів поліпшення якості життя населення

За сучасних умов (глобалізація, інформатизація, зростання конкуренції) розвитку світового суспільства порівняльні переваги країн все менше визначаються багатством природних ресурсів і наявністю робочої сили та все більше - технічними інноваціями й конкретним втіленням знань.

Соціальна комунікація стає важливою якісною характеристикою наукової діяльності; зростає роль науки як системотворчого чинника держави. Важко переоцінити значення наявності "адаптаційних фільтрів" вітчизняної науки, задачею яких є критична оцінка якості та ефектів іноземних інновацій при їх впровадженні в національну культуру в широкому значенні цього слова. Це стосується, зокрема, аналізу наслідків бездумного, формального і некритичного копіювання освітніх систем Заходу.

З позицій концепції сталого розвитку освіта є основою забезпечення та підвищення якості життя конкретної людини та всього населення, як головної мети існування будь-якої держави та усього людства. Створення системи якісної освіти, яка відповідає сучасним та перспективним вимогам, потребує розробки інноваційних педагогічних технологій та управління, яке повинно базуватися на системному підході та враховувати всі фактори, що впливають на результати освітньої діяльності в їх взаємозв'язку.

Продукування наукового знання в наш час відбувається як процес, пов'язаний із сферою застосування цього знання, з уявленням про соціальні потреби і потенціальних споживачів; наукові дослідження дедалі частіше характеризуються як міждисциплінарні та трансдисциплінарні; розв'язання проблем знаходяться в контексті застосування трансдисцилінарного знання, яке має свою власну структуру, метод дослідження, а отриманим результатам забезпечується розноголос не тільки через традиційні інституційні канали, а й через усіх учасників дослідницького процесу; оцінка наукового дослідження все більше залежить від соціальної легітимізації його результатів, при чому є очевидним прагнення все повніше враховувати соціальні цінності, політичну мету, а також вплив мас-медіа.

Кількість періодичних наукових видань в Україні за останні 4 роки виросла з 71 до 1000. При цьому лише незначна частина українських наукових видань надає повний доступ до опублікованих матеріалів; значна частина фахових видань із списку ВАК України (65% з технічних наук, 76% з психології і 42% з фізико-математичних наук) є взагалі "невидимими" для користувачів глобальної інформаційної мережі або присутні у ній лише номінально, тому лише невелика частка українських публікацій може знайти свого читача поза межами України та отримує відповідне цитування. Порівняння відсотків представництва в списку фахових видань ВАК різних напрямів науки дає підстави для висновку про нерівномірну присутність українських наукових публікацій з різних галузей науки в Україні і світі загалом .

В той же час показник збільшення кількості наукових публікацій в сфері економічних, біологічних, історичних, політичних та філологічних наук в Україні просто приголомшує. Так, число публікацій щодо економічних наук тільки за один рік (в 2001 році у порівнянні з 2000 роком) зросло на 49,2%; біологічні науки мають за 2000-2001 рік збільшення цього показника на 51,9%; історичні науки - на 68,6%, а за 2001-2004 роки - в 4,7 рази; політичні науки за період 2001-2004 років мають чотириразове зростання числа публікацій; філологічні науки - більш ніж у три рази. Такі процеси стали можливими через фактичне усунення від вимогливої експертизи наукової спільноти, її незрілість, низький рівень самоорганізації і самоврядування, невиконання, по суті, головних функцій в дослідницькому процесі.

Означена ситуація чітко корелюється з висновками Рахункової Палати України та МОН України щодо диспропорцій в підготовці, випуску, якості підготовки спеціалістів в певних напрямах діяльності вищими навчальними закладами України та потребами ринку праці; а також висновками НМЦ "АІСТ" НТУУ "КПІ" щодо катастрофічного збільшення ваги гуманітарної, економічної та правової підготовки за рахунок фундаментальної складової освіти (насамперед, математичної та природничо-наукової) та фактичного її знищення навіть в системі підготовки інженерних кадрів.

Усі дослідження присвячені різним аспектам вивчення та реалізації концепції сталого розвитку, яка є противагою негативним впливам глобальних процесів, головною формою та кардинальним напрямком безпечного та національного розвитку країн світу, збереження цивілізації та біосфери. Основою концепції сталого розвитку є поняття людського потенціалу або рівня розвитку людини. Це поняття прийшло на зміну понять людського капіталу, людського ресурсу та людського фактору, які поступово змінювали один одного на протязі багатьох років. В 2000 році країни, члени ООН, підписали Декларацію тисячоліття. В центр глобального розвитку людства був покладений добробут людини, її права та свободи, скорочення масштабів бідності та встановлення соціальної справедливості. В Декларації тисячоліття викладені вісім цілей в галузі розвитку, поставлено 18 задач та визначено 48 показників, які дозволяють оцінити прогрес в найважливіших сферах розвитку людства. Особливо підкреслюється, що підтримка рівності між чоловіками та жінками, підвищення потенціалу та активності жінок є передумовою досягненні всіх цілей в галузі розвитку людства.

Згідно напрямам діяльності НМЦ "АІСТ" НТУУ "КПІ" центром запропоновано проект науково-дослідної роботи "Розвиток людського потенціалу: аналіз статистичної інформації", який є частиною загальноуніверситетського проекту "Сталий розвиток". Проект центру спрямований на створення інформаційної бази даних, в тому числі, статистичних (демографічна та гендерна статистика, статистика освіти, генофонду та здоров'я населення, деякі розділи економічної статистики); аналіз одержаної інформації, відповідних індексів, індикаторів; розробку критеріїв для вирішення проблем розвитку людини на університетському, регіональному, європейському та світовому рівнях відповідно до концепції сталого розвитку.

2.3 Державна політика підвищення якості життя населення та механізм її реалізації

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне

зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Другий напрям має стосуватися безпосередньо соціально вразливих верств населення.

Передусім, необхідно запровадити дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно запровадити - спочатку добровільну, а через кілька років і обов'язкову - накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Це буде стимулювати населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить необхідний зв'язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) та матеріальним забезпеченням на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.

Необхідна також реформа системи соціальної підтримки вразливих верств населення.

Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто на них не потребує. Мова йде не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомог (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомог і різних порогів доходу сім'ї) важливо забезпечити спрямованість допомог саме на бідні верстви суспільства.

Адресність потребує передусім точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але є і цілий ряд проблем, пов'язаних насамперед з невідповідністю реального рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні адресної допомоги ускладнюється тим, що ця характеристика рівня життя не підтверджується документально і відповідно не може використовуватись безпосередньо у процедурі призначення допомоги. Проблему можна вирішити (і у більшості країн така практика існує) шляхом запровадження показника доходів у поєднанні з бодай вибірковими перевірками реального рівня життя. Але це потребує коригування законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори ризику бідності, тобто на наявність у сім'ї (домогосподарства) однієї або кількох ознак, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути наявність не менше 5 дітей, відсутність у сім'ї осіб молодше 75 років тощо. Переваги такого підходу обумовлені спрощенням процедури надання допомоги і відповідним скороченням адміністративних витрат. Недоліки пов'язані з тим, що всі індикатори ризиків бідності є непрямими і пов'язані з бідністю стохастично, а не функціонально. Відповідно можливі помилки у забезпеченні адресності: неповнота охоплення бідних або навпаки надання допомоги небідним.

Значною мірою запобігти розпилу коштів може так званий механізм самоідентифікації або само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, які прагнуть отримувати тільки дійсно бідні верстви населення. Прикладом, прийнятним для працездатних верств суспільства, можуть бути програми громадських робіт з оплатою не вище порогу бідності.

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

Першим кроком до розробки державної стратегії підвищення рівня життя та подолання бідності в Україні стало Послання Президента України до Верховної Ради України в 2001 році, де вперше на державному рівні було проаналізовано наявні проблеми і окреслено основні напрями дій. У розвиток ідей послання Кабінетом міністрів було розроблено Стратегію подолання бідності, яку затвердив своїм Указом Президент України. Стратегія визначила систему пріоритетів на коротко-, середньо- та довгострокову перспективу.

Сьогодні необхідна координація різнопланових зусиль щодо подолання бідності, їх концентрація в рамках практичної реалізації Стратегії.

Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру) можна викорінити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом'якшення відносної бідності, пов'язаної насамперед з економічною нерівністю населення, вимагає більше часу і зусиль передусім активного характеру. Що ж стосується суб'єктивної бідності, то для запобігання соціальних конфліктів, до яких вона може призвести, необхідні час, довіра до влади на всіх рівнях і узгоджені дії чи не всіх соціальних інститутів суспільства.

Висновки до розділу 2

Підвищення рівня життя є водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку й асоціюється з соціальним прогресом суспільства. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки. Особливого значення піднесення рівня життя набуває в орієнтованому на людський розвиток суспільстві. У системі визначення рівня життя населення центральне місце посідають показники доходів як основного джерела задоволення особистих потреб у товарах та послугах і підвищення рівня добробуту. У концепції людського розвитку показники доходів населення використовуються як міра контролю над ресурсами. Рівень доходів дає уявлення про матеріальні можливості людей, надто коли цей рівень досить низький. Крім того, величина доходів відображає можливості людей у тих сферах життя, що безпосередньо не пов'язані з основними індикаторами людського розвитку. Серед них, наприклад, можливість подорожувати і відпочивати, спілкуватися з рідними та друзями, здобувати й облаштовувати житло, відвідувати театри та музеї. Середньодушовий дохід відображає ступінь включеності жителів тієї чи іншої держави у світ соціальних зв'язків, що виявляється, зокрема, у наявності тісного зв'язку ВВП на душу населення з різними показниками доступу до інформації та сучасних засобів комунікації.

Зростання рівня доходів розглядається у концепції людського розвитку як один з основних засобів, що сприяють розширенню можливостей людини та підвищенню рівня добробуту.

Висновки

Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки:

1. В умовах економічної кризи особливого значення набувають проблеми стабілізації і зростання рівня життя, створення умов для повноцінного відтворення та функціонування трудового потенціалу. Категорія "рівень життя" набуває особливого значення, інтегруючи характеристики всіх складових життєдіяльності людини, стає своєрідним критерієм загальної оцінки ефективності державної соціально-економічної політики.

2. В контексті формування державної соціальної політики особливого значення набуває адекватна оцінка потреб населення та можливостей суспільства їх забезпечити. Відповідно нагальною необхідністю стає запровадження у практику статистичного аналізу та управління, розробки цільових програм системи індикаторів рівня життя населення і соціальних нормативів та стандартів. Це дозволить не тільки налагодити моніторинг рівня життя населення, а й активно впливати на його зростання як у кількісному, так і в структурно-якісному плані.

3. Відсутність адекватної системи показників не дозволяє визначити реальний якісний стан рівня життя різних соціальних верств населення та здійснити їх структурне ранжування. Ефективна державна політика, спрямована на забезпечення досягнення відповідного життєвого рівня населення, може бути реалізована лише за умови всебічного врахування системної дії комплексу соціально-економічних чинників, та застосування повної та репрезентативної системи показників оцінки рівня життя.

4. В умовах ринкової економіки підґрунтям соціального захисту населення може стати система соціальних нормативів, які одночасно відображають особливості соціальної системи та виступають інструментом регулювання тих чи інших процесів у суспільстві. Розробка та впровадження державних мінімальних соціальних стандартів має бути спрямована на фінансове забезпечення основних конституційних прав громадян, зміцнення фінансової бази та збереження єдиного соціального простору у всіх регіонах країни, тобто державні мінімальні стандарти повинні знайти своє відображення в державному та місцевих бюджетах і сприяти вирівнюванню соціального забезпечення громадян у розрізі областей, районів та інших адміністративних одиниць.

5. Результати аналізу доходів та витрат населення на базі даних обстеження умов життя домогосподарств у 1999-2000 рр. підтверджують, що найбільш точно відображають матеріальний добробут сукупні витрати домогосподарств. Отже, для аналізу життєвого рівня населення необхідно використовувати не традиційний підхід, який спирається на середньодушові доходи населення, а брати до уваги середні сукупні витрати в розрахунку на умовно дорослого.

6. Комплексний аналіз рівня і структури доходів та витрат населення України протягом останнього десятиріччя минулого століття свідчить про погіршення рівня та якості життя населення, яке проявляється у зменшенні реальної заробітної плати працюючих, суттєвого збільшення частки витрат на споживання у структурі доходів населення.

7. Погіршилася структура сукупних витрат малозабезпечених домогосподарств, про що свідчить суттєве збільшення частки витрат на харчування на фоні зменшення частки витрат на непродовольчі товари та послуги. А згідно з міжнародними критеріями частка витрат на харчування належить до переліку головних показників оцінки рівня життя добробуту населення - якщо витрати на харчування дорівнюють двом третинам доходу сімей, це вже є сигналом небезпеки.

8. Відбулися суттєві зміни і в структурі харчування населення України: при скороченні споживання хлібопродуктів, картоплі, фруктів, цукру та м'ясопродуктів, збільшилось споживання жирів рослинного та тваринного походження, рибопродуктів, яєць, овочів та молочних продуктів. Це призвело до зменшення вмісту протеїнів в раціоні (особливо за рахунок хліба та м'ясопродуктів) і до збільшення вмісту жирів (в основному, за рахунок підвищеного споживання жирів рослинного походження).

9. Розшарування населення за рівнем добробуту триває - зростання добробуту багатших відбувається на фоні істотного зубожіння бідних верств населення.

10. Зниження реальних доходів населення та поширення бідності за часів ринкових реформ - це результат не тільки падіння рівня виробництва та високої інфляції, але і наслідок відсутності ефективних механізмів адаптації до нових умов. Реальні доходи населення протягом 1990-2000 рр. знизилися у 4,4 рази, реальна заробітна плата - майже в 4 рази, а реальна пенсія - в 6,5 рази. Це призвело до того, що бідність набула масових масштабів. До того ж, вона охопила не тільки непрацездатних, безробітних, але й зайнятого у виробництві населення - з'явився прошарок так званих "нових бідних" - кваліфікованих працівників.