Фактори що впливають на ціноутворення на промисловому підприємстві

де Мн - розрахункова нормативна величина виробничої потужності.

За коефіцієнтом використання того чи іншого виду потужності можна оцінити резерви її поліпшення, а також ступінь напруженості планових завдань підприємства. Багато підприємств з року в рік практично повністю використовують виробничу потужність. Але досягнутий високий рівень коефіцієнта не завжди свідчить про її повне використання. Це пояснюється тим, що при визначенні виробничої потужності підприємство орієнтується на потужність слабких підрозділів. Значить, виробнича потужність знижується і дати правильну оцінку раціональності використання технологічного устаткування, а також наявним резервам підвищення його завантаження неможливо.

Об'єктивну оцінку цих резервів можна отримати за допомогою групи показників, які характеризують рівень використання обладнання. До них належать два коефіцієнти (змінності роботи та завантаження обладнання) і показник середнього часу роботи однієї машини. Найбільш достовірним методом визначення коефіцієнта змінності роботи обладнання Кзм є ділення планової розрахункової або фактичної машиномісткості продукції, що виготовляється, на дійсний річний фонд часу роботи всього встановленого обладнання при його роботі водну зміну:

де - сумарна розрахункова планова або фактична

машино місткість продукції, маш./год.;

Свст - кількість одиниць встановленого обладнання;

Фд - дійсний фонд часу роботи обладнання в одну зміну, год.

На практиці часто доводиться визначати фактичну величину коефіцієнта змінності роботи обладнання, який характеризує ступінь фактичного використання обладнання. Для цього можна скористатися формулою, в якій всі складові є фактичними даними.

У результаті порівняння планового або фактичного досягнутого коефіцієнта змінності роботи обладнання, який обчислюється за запропонованим методом, з оптимально можливим або нормативним можна оцінити резерви підвищення завантаження обладнання.

Дня оцінки використання реального фонду роботи обладнання використовується коефіцієнт завантаження обладнання Кз. Він показує відношення сумарної машино місткості до дійсного фонду часу роботи встановленого обладнання при заданому режимі роботи підприємства або його підрозділів:

де Р - режим роботи заводу, цеху, дільниці.

При обґрунтуванні проектів машинобудівних заводів коефіцієнт завантаження обладнання визначається як відношення розрахункової кількості верстатів або машин до прийнятої їх кількості.

Важливим моментом в аналізі використання обладнання є визначення середнього часу його роботи. Показник, який характеризує середній час роботи його роботи. Показник, який характеризує середній час роботи машини (год.) обчислюється:

Інша група показників (коефіцієнт змінності роботи обладнання, коефіцієнт його завантаження і показник, що характеризує середній час роботи одиниці обладнання) значною мірою відповідає цій вимозі. За такими показниками можна оцінити вплив факторів, які характеризують конструктивно-технологічні особливості продукції, що виготовляється, І досягнутий організаційно-технічний рівень виробництва; які відображають наявні ресурси і їх використання в часі.

Будь-який із показників відображає насамперед використання технологічного обладнання, яке визначає величину виробничої потужності. Динаміка цих показників характеризує не тільки рівень використання виробничої потужності, а й резерви поліпшення її використання.

Важливим етапом в аналізі використання виробничої потужності є оцінка ступеня рівномірності завантаження обладнання при заданому обсязі виробництва або при прийнятій потужності. Це завантаження дає уявлення про існуючий рівень пропорційності у виробничій потужності підрозділів і груп взаємозамінного обладнання. Для кількісної характеристики рівномірності завантаження обладнання пропонуємо коефіцієнт пропорційності Кпр, який належить до другої групи показників. Він визначається як відношення кількості обладнання, яке зайняте у виготовленні продукції, до загальної кількості встановленого обладнання Свст:

Якщо Спр=Свст, то коефіцієнт пропорційності дорівнює коефіцієнтові завантаження обладнання. У всіх інших випадках вони відрізняються за величиною:

Коефіцієнт пропорційності має деякі особливості. Так, якщо коефіцієнт змінності означає використання обладнання в часі, а коефіцієнт завантаження - ступінь використання дійсного фонду часу роботи обладнання при заданому обсягу виробництва, то коефіцієнт пропорційності характеризує рівномірність у роботі парку машин. За допомогою цього показника можна визначити, яка кількість встановленого обладнання у виробничому підрозділі може одночасно працювати при повній структурі парку машин і структурі машино місткості заданої виробничої програми. Водночас він показує, наскільки масштаб роботи відповідає встановленому обладнанню у певний момент.

Коефіцієнт змінності роботи обладнання і коефіцієнт завантаження обладнання значною мірою залежать від обсягу виробництва. Коефіцієнт пропорційності залишається незмінним при зміні обсягу виробництва. Не змінюється значення коефіцієнта пропорційності і тоді, коли збільшується загальна кількість обладнання в цехах і на ділянках без зміни його структури.

Характеризуючи машинобудівне виробництво при існуючому рівні узгодженості пропускних здатностей окремих видів обладнання, груп взаємозамінного обладнання, коефіцієнт пропорційності дає змогу оцінити резерви збільшення виробничої потужності підприємств і випуску продукції при наявних виробничих площах за рахунок збільшення кількості машин у загальному парку обладнання, технологічні можливостей яких найбільшою мірою відповідають структурі машино місткості виробів, які виготовляються.

Визначивши за допомогою Кпр рівень пропорційності у виробничій потужності, можна встановити ту кількість машин, верстатів, які безперервно беруть участь у роботі, а також виявити ту частину обладнання, яка може бути вилучена з виробничого процесу або частково завантажена роботою.

У деяких галузях машинобудування встановлюється норматив завантаження обладнання. Це дає змогу значно ширше використовувати на практиці оцінки резервів використання діючих виробничих потужностей, коефіцієнтів пропорційності.

Найбільш доцільно використовувати таку робочу формулу визначення Кпр:



е Кзм.вст. - коефіцієнт змінності роботи встановленого устаткування;

Кзм.н - нормативний коефіцієнт змінності.

Важливе місце в аналізі рівня використання виробничої потужності

посідають інтегральні вартісні показники. Вони утворюють третю групу показників і дають змогу оцінити вплив використання виробничої потужності на ефективність виробництва. Одним із таких показників є

фондовіддача. Він має прямий зв'язок з показниками, які вказують на рівень завантаження обладнання.

Вплив завантаження обладнання на фондовіддачу можна визначити за такою формулою:

де ДФ - приріст фондовіддачі за рахунок підвищення завантаження обладнання, грн/грн.

Кз.з., Кз.б - коефіцієнти завантаження обладнання відповідно у звітному і базовому періодах;

Фб - фондовіддача у базовому періоді, грн/грн.

За показником фондовіддачі оцінюють ступінь відповідальності фактичної і проектної фондовіддачі, а також зіставляють проектну фондовіддачу з прийнятою потужністю. Порівнявши ці два показники, можна визначити резерви підвищення фондовіддачі або величину перекриття проектної фондовіддачі, які своєю чергою характеризують резерви поліпшення використання прийнятої потужності. Резерви підвищення фондовіддачі Рф можна обчислити за формулою:

де Кпр.ф - проектне значення фондовіддачі, грн/грн.

Км - фондовіддача, обчислена за прийнятою потужністю, грн/грн.

Ефективність використання активної частини основних фондів характеризує такий вартісний показник, як випуск продукції в розрахунку на 1 грн. вартості обладнання. Цей показник може бути доповнений показником випуску продукції на одиницю обладнання. Він обчислюється як у вартісних, так і в натуральних одиницях. Показник у натуральних одиницях застосовується для оцінки використання виробничих потужностей ливарних, кувальних, зварювальних цехів. Особливу роль цей показник відіграє в міжзаводському аналізі, який проводиться з метою виявлення резервів поліпшення використання потужностей.

Дуже важливим показником є коефіцієнт, що характеризує ефективність використання заводських виробничих площ. Цей показник застосовується при оцінці рівня використання виробничої потужності тих підрозділів, величина потужності яких залежить насамперед від величини виробничих площ.

Наведена система показників дає змогу отримати інформацію, на основі якої можна провести комплексний аналіз використання виробничої потужності підприємств І його підрозділів, встановити черговість проведення заходів щодо поліпшення використання виробничої потужності та розробити ефективні шляхи реалізації резервів виробничої потужності.

Показниками виробничої потужності є:

Коефіцієнт інтенсивності завантаження обладнання або показник інтенсивного використання виробничої потужності (випуск продукції з одиниці обладнання в одиницю часу). Він характеризує ступінь використання обладнання в одиницю часу (година, апарато-обертання) і визначається відношенням фактичного виробітку апарата в одиницю часу до теоретично можливого за технічним паспортом чи до прогресивної норми виробітку (знімання продукції з 1м площі та ін.):

Коефіцієнт екстенсивного використання виробничої потужності характеризує тривалість роботи обладнання в часі. Він визначається відношенням фактично відробленої обладнанням (апаратом, агрегатом, установкою) кількості годин до часу можливої відробки (календарного часу звітного періоду):

До екстенсивних показників використання обладнання відносяться також коефіцієнт змінності (коефіцієнт використання обладнання):

де Т - трудомісткість продукції, яка відповідає виробничій потужності (машино-апарато-годин);

Фр - річний (розрахунковий) фонд часу роботи встановленого обладнання. Коефіцієнт змінності може бути також визначений відношенням машино-апарато-годин, відроблених в цілому за добу до кількості годин, відроблених в найбільшій зміні. Добуток коефіцієнтів інтенсивного і екстенсивного використання визначає коефіцієнт інтегрального використання обладнання:

Різниця між одиницею і Кінт є коефіцієнтом резерву виробничої потужності:

Крім вищезазначених коефіцієнтів використання вартісні показники використання основних виробничих фондів. До них належать коефіцієнт рентабельності та коефіцієнт фондовіддачі.

Для визначення рентабельності основних фондів використовується середньорічна вартість основних фондів і нормованих зворотних коштів:

де П - прибуток підприємства;

Оф - середньорічна вартість основних фондів; Озв - вартість (середньорічна) зворотних коштів

При визначенні середньорічної вартості основних фондів визначають квартальні терміни введення в експлуатацію основних фондів. Для 1 кварталу тривалість експлуатації - 9 місяців; для 2 кварталу -6; для З кварталу - 3; для 4 кварталу - 0 місяців.

Рентабельність необхідно визначити окремо за всіма основними фондами; до активної їх частини; тільки відношенням до основного обладнання.

Фондовіддача - це відношення вартості продукції до середньорічної вартості виробничих фондів:

Приріст продукції за рахунок підвищення рівня використання потужності визначається:

де Рб - обсяг продукції базового періоду;

Кип, Кмб - коефіцієнти використання потужностей в плановому і базовому (попередньому) роках.

Збільшення фондовіддачі за рахунок підвищення рівня використання основних фондів визначається:

де Оф - середньо річна вартість основних фондів у базовому році;

ДОф - збільшення (зменшення) основних фондів за рахунок організаційно-технічних заходів.

Приріст продукції і рівень фондовіддачі основних фондів на нових підприємствах визначають з урахуванням приросту виробничих потужностей і нормативних термінів їх освоєння (коефіцієнта освоєння).

Коефіцієнт освоєння виробничої потужності визначається відношенням фактичного випуску продукції до проектної потужності.

Для визначення економії ресурсів використовується показник відносної економії основних виробничих фондів (Еф):

Рентабельність необхідно визначити окремо за всіма основними фондами; до активної їх частини; тільки відношенням до основного обладнання. Фондовіддача - це відношення вартості продукції до середньорічної вартості виробничих фондів:

Приріст продукції за рахунок підвищення рівня використання потужності визначається:

де Рб - обсяг продукції базового періоду;

Кмп, Кмб - коефіцієнти використання потужностей в плановому і базовому (попередньому) роках.

Збільшення фондовіддачі за рахунок підвищення рівня використання основних фондів визначається:

де Оф - середньорічна вартість основних фондів у базовому році;

ДОф - збільшення (зменшення) основних фондів за рахунок організаційно-технічних заходів.

Приріст продукції і рівень фондовіддачі основних фондів на нових підприємствах визначають з урахуванням приросту виробничих потужностей і нормативних термінів їх освоєння (коефіцієнта освоєння).

Коефіцієнт освоєння виробничої потужності визначається відношенням фактичного випуску продукції до проектної потужності.

Для визначення економії ресурсів використовується показник відносної економії основних виробничих фондів (Еф):

де Фб, Фп - середньорічна вартість основних виробничих фондів у базовому і плановому періодах;

Таким чином, тільки система показників характеризує ефективність використання виробничої потужності і основних фондів.

4.3 Надійність стійкого функціонування й ефективного використання виробничих потужностей

У сучасних умовах господарювання максимальне використання виробничих потужностей підприємств є найдешевшим заходом, що різко впливає на ефективність роботи кожного з них. Виробничі потужності підприємств машинобудування, матеріальною основою яких є системи машин, мають динамічний характер. У їхньому складі відбуваються як якісна, так і кількісні зміни.

Якщо не враховувати впливу факторів на зміну потужностей, то це позначиться на ефективності їх використання. Особливо чутливий такий вплив в умовах частої зміни продукції і технології її виготовлення. Освоєння виробництва нових модернізованих виробів у багатьох випадках зумовлює зміну структури потужностей, а іноді вимагає докорінної їх перебудови. Важлива роль тут відводиться новій технології. Так, застосування прогресивних методів виготовлення заготовок у машинобудуванні та наближення їхніх розмірів і форм до готових деталей зумовлює суттєві зміни в якісному складі верстатного парку механообробного виробництва, що в підсумку знаходить відображення в перебудові структури, його системи машин.

Важливість і необхідність належної координації всіх елементів системи машин, які перебувають у безперервному русі і розвитку, зумовлена і тим, що в машинобудуванні процес виробництва має дискретний характер. Встановлення і налагодження стійких зв'язків між елементами систем за допомогою відповідних методів регулювання набуває великого практичного

значення, оскільки дає змогу підтримувати систему в належному робочому стані.

Досягнення стійкої структури систем машин вимагає постійного впорядкування складових її елементів та удосконалення організаційних зв'язків між ними, тобто відповідного управління системами машин підприємства.

Раціонально побудована система машин підприємства і його підрозділів може стійко функціонувати протягом порівняно тривалого періоду. Однак можливі певні відхилення, насамперед у пропускній здатності окремих машин підсистем і системи на різних рівнях ієрархічної структурної побудови підприємства. При цьому одні з них мають мінімальну пропускну здатність для виконання заданого обсягу виробництва, а інші - максимальну. В зв'язку з цим середній коефіцієнт завантаження устаткування знижується, що позначається на ефективності використання виробничих потужностей, а підприємство практично не має резервних потужностей для швидкого освоєння випуску нової продукції. Отже, Йдеться про розв'язання такого комплексного завдання, як поліпшення використання виробничих потужностей підприємства шляхом залучення значних резервів недовантаження наявного устаткування і формування резервних потужностей для забезпечення освоєння нових видів продукції, що користуються підвищеним попитом у споживачів.

Проте підвищувати завантаження устаткування треба до якогось певного оптимального рівня. За такий рівень беруть нормативний коефіцієнт завантаження устаткування Кн, який відображає економічно обґрунтоване недовантаження верстатного парку. Цей коефіцієнт показує, що для кожної групи взаємозамінного устаткування правильним повинно бути використання її дійсного річного фонду часу Фі не повністю, а в межах Фі · Кн. Значення Фі(1-Кн) становитиме нормативний резерв цього фонду часу, що дасть змогу підприємству мати деякий резерв потужності для своєчасного реагування на

вплив всіляких зовнішніх і внутрішніх факторів і насамперед для залучення цих потужностей до освоєння нових видів продукції.

Отже, функціонування системи машин вважається стійким, якщо використання виробничих потужностей цієї системи і зв'язки між її елементами підтримуються на нормативному рівні. Але це тільки один із варіантів розв'язання двоєдиного завдання. Інший стосується механізму мобілізації наявних резервів з тим, щоб у кожному конкретному випадку домогтися нормативного завантаження і мати реальні резерви потужності для динамічного освоєння нових видів продукції.

Наявність таких потужностей тісно пов'язана з формуванням комплексних резервів. Під комплексними резервами поліпшення використання виробничих потужностей підприємств слід розуміти можливість збільшення випуску певного виду продукції однакової кількості усіма його підрозділами. При цьому величина комплектних резервів перебуває у прямій залежності від рівня пропорційності у виробничих потужностях, тобто від організаційної досконалості побудови системи машин.

Підтримання на належному організаційному рівні ефективного функціонування системи машин зумовлює необхідність створення стрункої системи регулювання пропорцій у виробничих потужностях, яка є дійовим інструментом формування комплексних резервів. Під регулюванням пропорцій у виробничих потужностях треба розуміти комплекс робіт, який охоплює сукупність організаційно-технічних заходів і координацію роботи відповідних служб та підрозділів підприємства з метою їх впровадження. В основу такого регулювання повинно бути покладено удосконалення організаційної побудови системи машин підприємства і його підрозділів.

Основна мета регулювання пропорцій у потужностях полягає в забезпеченні узгодженого функціонування системи машин і як наслідок - формування комплектних резервів, наявність яких дає змогу освоювати нові види продукції, дотримуватися рівномірного завантаження усіх ланок

підприємства в межах визначеного режиму роботи. Тобто зазначити, що вибір напрямів регулювання пропорцій у виробничих потужностях повинен здійснюватися в двох напрямах: для виробничих підрозділів підприємства та для підприємств і об'єднань у цілому.

Так, для виробничих підрозділів характерними напрямами можуть бути: оптимізація виробничої програми для цехів (дільниць); зміна структури устаткування без зміни його загальної кількості; підвищення завантаження устаткування до нормативної величини; формування оптимального технологічного плану розподілу робіт; зведення у відповідність структури машино-місткості виготовлюваної або передбаченої до виготовлення продукції зі структурою наявного в підрозділі парку устаткування; визначення і придбання необхідної кількості устаткування на задану величину потужності та ін.

Більш масштабними є напрями для підприємств і об'єднань, серед яких: оптимізація виробничої програми підприємства; зміна структури устаткування в цехах з урахуванням можливої зміни площ; оптимізація капітальних вкладень на придбання устаткування; перерозподіл устаткування між цехами; придбання необхідної кількості устаткування для досягнення заданої величини потужності підприємства у зв'язку з його реконструкцією та зміною спеціалізації тощо.

Зрозуміло, що процес регулювання пропорцій у виробничих потужностях повинен проводитися у певній послідовності, передбачати вибір найбільш ефективних напрямів його здійснення. Практичне розв'язання задачі регулювання пропорцій у потужностях підприємств зводиться до побудови балансу машино-годин, необхідних для виготовлення продукції, і машино-годин, які може або повинно відпрацювати в межах прийнятого режиму наявне в системі машин устаткування. Розроблені методи вибору варіантів регулювання пропорцій у виробничих потужностях передбачають розв'язання задач за допомогою сучасних ЕОМ.

Підприємства мають великі можливості для підвищення ефективності використання потужностей шляхом раціональної побудови систем машин за рахунок маневрування наявними у них потужними ресурсами. Особливо значні резерви такого маневрування можна виявити в складі технологічного устаткування. Але в усіх випадках вони повинні бути використанні для підвищення ефективності використання потужностей діючих підприємств.

Розділ V. Основні виробничі фонди

5.1 Поняття, склад і структура основних фондів

Процес виробництва здійснюється за умови поєднання робочої сили і засобів виробництва. Засоби виробництва складаються із засобів праці та предметів праці. У вартісному виразі вони становлять виробничі фонди (виробничі засоби) підприємства, які поділяються на основні та оборотні. Головними ознаками основних фондів є термін їх експлуатації (більше одного календарного року), вартість і спосіб її перенесення. Основні фонди, у свою чергу, поділяються на основні виробничі та основні невиробничі фонди.

До основних виробничих фондів відносять засоби праці, які беруть участь у процесі виробництва упродовж тривалого періоду, при цьому не змінюють своєї натурально-речової форми і переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції частинами.

Основні невиробничі фонди за тривалістю функціонування і втратою споживної вартості подібні до основних виробничих фондів, але між ними існує різниця. Основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва. Джерелом відтворення їх є прибуток підприємства, тоді як джерелом простого відтворення основних виробничих фондів є амортизаційні відрахування. До основних невиробничих фондів належать фонди житлово-комунальних господарств, будинки відпочинку, спортивні табори, дошкільні установи, об'єкти соціально-побутового призначення.

У промисловості залежно від сфери функціонування основні виробничі фонди поділяються на промислово-виробничі та непромислово-виробничі.

До промислово-виробничих фондів належать засоби праці підприємства, призначені для виробництва промислової продукції. Непромислово-виробничі фонди -- це засоби праці непромислових підприємств (підприємства сільськогосподарського призначення, ремонтно-будівельні дільниці, транспортні цехи та ін.).

Основні фонди неоднорідні і різняться між собою натурально-речовим складом, термінами служби, призначенням і роллю у виробництві. Все це обумовлює необхідність їх класифікації.

Класифікують основні фонди за видами, функціональною ознакою, галузевою належністю, віковим складом.

Видова класифікація основних фондів, що застосовується в бухгалтерському обліку (згідно з П(С)БО 7), така:

земельні ділянки;

капітальні витрати на поліпшення земель;

* будинки, споруди та передавальні пристрої;

* машини та обладнання;

* транспортні засоби;

* інструменти, прилади, інвентар (меблі);

* робоча і продуктивна худоба;

* багаторічні насадження;

* інші основні фонди.

Група основних фондів "Земельні ділянки" відображає вартість земельних ділянок, які було придбано відповідно до Указу Президента від 19 січня 1999 р. № 32/99 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення".

До групи "Капітальні витрати на поліпшення земель" відносять витрати неінвентарного характеру (не пов'язані зі створенням споруд) на культурно-технічні заходи щодо поверхневого поліпшення земель для сільськогосподарського користування, здійснювані за рахунок капітальних вкладень (планування земельних ділянок, корчування площ під ріллю, очищення полів від каменів і валунів, зрізування купин, осушення та ін.).

Група «Будинки, споруди та передавальні пристрої» охоплює будинки і будови, у яких відбуваються основні "допоміжні" та обслуговуючі процеси, адміністративні будівлі та господарські споруди; житлові будинки; споруди (інженерно-будівельні об'єкти -- нафтові та газові свердловини, стволи шахт, штольні, тунелі, мости, очисні споруди тощо); передавальні пристрої, лінії та мережі зв'язку, лінії електроживлення та ін.

До групи "Машини та обладнання" відносять насамперед робочі машини та устаткування, силові машини та устаткування (двигуни, генератори та трансформатори), пристрої розподілу електроенергії тощо.

До групи "Транспортні засоби" належать засоби пересування, призначені для переміщення людей та вантажів, а також магістральні трубопроводи, призначенням яких є транспортування рідких і газоподібних речовин від постачальника до місця їх перебування.

До групи "Інструменти, прилади та інвентар (меблі)" відносять: ріжучі, ударні, давлючі та ущільнюючі знаряддя праці, включаючи ручні механізовані знаряддя, які працюють за допомогою електроенергії, стисненого повітря тощо, а також будь-які пристрої для обробки матеріалу, здійснення монтажних робіт та ін. До виробничого інвентарю і приладдя належать предмети виробничого призначення, які використовуються для полегшення виробничих операцій під час роботи, обладнання для охорони праці, ємності для зберігання рідких та сипучих речовин. До цієї групи входять також меблі.

До групи "Робоча і продуктивна худоба" належать: робоча худоба -- коні, воли, верблюди, віслюки та інші робочі тварини, продуктивна худоба -- корови, бики-плідники, буйволи та яки, жеребці-плідники та племінні кобили та ін.

До групи "Багаторічні насадження" відносять усі штучні багаторічні насадження незалежно від їх віку.

До групи "Інші основні засоби" належать усі основні засоби, що не увійшли до зазначених вище груп.

Відповідно до податкового обліку основні фонди класифікують за функціональним призначенням на три групи (Державний класифікатор України "Класифікація основних фондів", який був затверджений 19 серпня 1997 р.).

До першої групи відносять будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої.

До другої групи належать транспортні засоби, меблі, конторське (офісне) обладнання; побутові електромеханічні прилади та інструменти; інформаційні системи, включаючи електронно-обчислювальні та інші машини для автоматичної обробки інформації.

До третьої групи відносять інші основні фонди, що не увійшли до першої та другої груп, включаючи сільськогосподарські машини й знаряддя, робочу і продуктивну худобу та багаторічні насадження.

Згідно з наведеною вище класифікацією та роллю, яку відіграють у процесі виробництва ті чи інші види основних фондів, розрізняють активну та пасивну частини.

До активної частини відносять основні фонди що беруть безпосередню участь у процесі виробництва. Це машини та устаткування, інструменти, прилади та пристрої для вимірювання тощо. До пасивної частини (будівлі, споруди) належать основні фонди, що забезпечують нормальне функціонування виробничого процесу, створюють умови для цього.

Співвідношення різних груп основних фондів у загальній їх вартості становить функціональну (технологічну) структуру основних фондів.

Чим більша питома вага активної частини основних фондів, тим прогресивніша їх структура.

Технологічна структура основних фондів залежить від багатьох факторів, і передусім від таких, як виробничі та матеріально-технічні особливості галузі; технічний рівень виробництва; форми відтворення основних фондів, форми суспільної організації виробництва; географічне розташування підприємства.

Поліпшення структури основних фондів досягається за рахунок: оновлення та модернізації устаткування; механізації та автоматизації виробництва; правильного розроблення проектів будівництва та високоякісного виконання планів будівництва підприємств; ліквідації не використовуваного або мало використовуваного устаткування та встановлення устаткування, що забезпечить правильніші пропорції між його окремими групами.

Галузева структура основних фондів характеризується співвідношенням величини основних фондів різних галузей у їх загальній вартості.

Вікова структура основних фондів являє собою співвідношення різних вікових груп основних фондів у їх загальній вартості.

5.2 Оцінювання основних виробничих фондів

Планування відтворення основних фондів, амортизації, використання резервів підвищення фондовіддачі зумовлюють необхідність організації обліку й оцінювання основних фондів. Облік основних фондів здійснюється у натуральних та вартісних показниках.

Кожний об'єкт основних фондів обчислюється у натуральних одиницях (штуках), які характеризують певні його параметри (продуктивність, вагу, габарити тощо). Натуральні показники основних фондів використовуються для розрахунку виробничих потужностей, складання балансів устаткування, визначення технічного стану основних фондів.

Вартісні показники основних фондів дають змогу визначити загальний їх обсяг, динаміку, знос, нарахувати амортизацію, розраховувати собівартість продукції, рентабельність підприємства.

Залежно від часу оцінювання, характеру і стану основних фондів розрізняють:

· балансову вартість основних фондів на рівні їх первісної (реальної) вартості;

· балансову вартість основних фондів на рівні їх первісної вартості.

Первісна вартість основних фондів -- це фактична собівартість основних фондів, сплачена (передана) на дату їх придбання (створення). Первісна вартість складається з таких витрат:

· суми, що сплачують постачальникам засобів праці (продавцям) та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт;

· реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються у зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкти основних фондів;

· суми ввізного мита;

· суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних фондів (якщо вони не відшкодовуються підприємству);

· витрати зі страхування ризиків доставляння основних фондів;

· витрати на установлення, монтаж, налагодження основних фондів;

· інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних фондів до стану, у якому вони придатні для використання із запланованою метою.

Первісна вартість основних фондів, придбана в обмін, дорівнює їх справедливій вартості.

Справедлива (реальна) вартість об'єкта основних фондів дорівнює сумі, за якою цей об'єкт може бути обмінений у разі здійснення угоди між компетентними, обізнаними, заінтересованими та незалежними сторонами. Справедлива вартість основних фондів визначається також при їх переоцінці.

Справедливою вартістю в більшості випадків є ринкова вартість за умови тривалого збереження способу господарського використання відповідних об'єктів, тобто використання для ведення одного й того самого або аналогічного виду діяльності. Ринкова вартість визначається професійними оцінювачами. У разі неможливості отримання інформації про ринкову вартість яких-небудь об'єктів через їх специфічний характер вони переоцінюються за відновленою вартістю з урахуванням фактичного зносу.

Сума коштів (їх еквівалентів) або інших форм компенсації, яку необхідно було б витратити для придбання (або створення) такого самого засобу праці на дату складення звітності, називається відновленою вартістю.

Залишкова вартість основних фондів визначається як різниця між вартістю, за якою об'єкт основних фондів був занесений на баланс підприємства, та сумою зносу, тобто тієї частини вартості основних фондів, яку вони в процесі виробництва перенесли на вартість готової продукції. Залишкова вартість основних фондів на час їх вибуття з експлуатації, обумовленого зношенням, називається ліквідаційною вартістю.

Ліквідаційна вартість -- це сума коштів, яку підприємство має отримати від реалізації (ліквідації) основних фондів після закінчення періоду їх корисного використання (експлуатації) за вирахуванням витрат, пов'язаних із реалізацією (ліквідацією).

Показники ліквідаційної вартості є розрахунковими, оскільки вони визначаються на підставі приблизних розрахунків, а не за допомогою безпосереднього вимірювання. Використання показників ліквідаційної вартості дає змогу більш обґрунтовано визначити ту частину вартості об'єкта, яка має бути віднесена на витрати протягом періоду його використання підприємством (за умови достатньо точного визначення ліквідаційної вартості).

Підприємство здійснює переоцінку об'єктів основних фондів, якщо їх залишкова вартість значно (більше як на 10%) відрізняється від справедливої вартості на дату складення балансу. Під час переоцінки об'єкта основних фондів на ту саму дату здійснюється переоцінка всіх об'єктів групи основних фондів, до якої належить цей об'єкт.

Переоцінена первісна вартість та сума зносу об'єкта основних фондів визначаються множенням відповідно первісної вартості і суми зносу об'єкта основних фондів на індекс переоцінки. Індекс переоцінки обчислюється діленням справедливої вартості об'єкта, який переоцінюється, на його залишкову вартість.

5.3 Знос основних фондів та його види

Основні фонди в процесі експлуатації піддаються зносу. Знос основних фондів -- це втрата ними своєї вартості. Розрізняють два види зносу -- фізичний та моральний.

Фізичний знос -- це поступова втрата основними фондами своєї первісної споживної вартості, яка обумовлена не тільки їх функціонуванням, а й їх бездіяльністю (руйнування від зовнішнього, атмосферного впливу, корозії). Унаслідок фізичного зносу основних фондів погіршуються їх техніко-економічні та соціальні характеристики -- знижується продуктивність, збільшуються експлуатаційні витрати, змінюється режим роботи тощо. На фізичний знос впливають якість основних фондів, їх технічна досконалість (конструкції, вид і якість матеріалів); особливості технологічного процесу (величина швидкості та сили різання, подання тощо), режим роботи, організація догляду, якість і своєчасність ремонту, якість перероблюваної сировини, ступінь захищеності від зовнішніх умов (вологості, кислотності, атмосферних опадів) тощо.

Розрізняють фізичний частковий та фізичний повний знос основних фондів. Частковий знос можна усунути. Це означає, що споживні вартості основних фондів відновлюються за рахунок ремонту. Повний знос не можна усунути, він зумовлює необхідність ліквідації зношених фондів та заміни їх новими. Рівень зносу основних фондів та оцінку їхньої придатності визначають під час інвентаризації та переоцінки основних фондів. Мірилом фізичного зносу є коефіцієнт фізичного зносу, який обчислюється за формулою:



де ?А -- сума амортизаційних відрахувань від початку експлуатації (сума зносу) основних фондів;

ОФп -- первісна вартість основних фондів;

Вк.р -- витрати на капітальний ремонт основних фондів від початку їх експлуатації.

Відсоток фізичного зносу можна обчислити за формулою:

де Тф, Тн -- відповідно фактичний та нормативний (корисний) строк служби основних фондів;

Л -- ліквідаційна вартість основних фондів у відсотковому виразі.

Моральний знос, як правило, настає раніше фізичного зносу, тобто основні фонди, які ще можуть бути використані, економічно вже не ефективні. Моральний знос -- це зменшення вартості основних фондів під впливом підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби праці (скорочення суспільно необхідних витрат на їх відтворення), а також у результаті створення нових, більш продуктивних і економічно вигідних машин та устаткування, ніж ті, що перебувають в експлуатації.

Таким чином, моральний знос виявляється у двох формах. Перша полягає в обезціненні старих засобів у результаті зниження вартості їх відтворення, друга -- як наслідок обезцінення старих основних фондів через створення нових, більш ефективних.

У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває врахування морального зносу. Поява нових, досконаліших видів машин та устаткування з підвищеною продуктивністю, кращими умовами обслуговування та експлуатації обумовлює неефективність подальшого використання старих засобів праці, оскільки на них виробляється більш дорога і гіршої якості продукція (нижча продуктивність праці, більші амортизаційні відрахування). Тому застарілі засоби праці доцільно заміняти новими ще до закінчення їхнього фізичного строку служби.

Моральному зносу другої форми підлягає в основному активна частина основних фондів.

Вимірником морального зносу першої форми є коефіцієнт морального зносу першої форми, який обчислюється за формулою:

де Св, Сп -- відповідно відновлена і первісна вартість основних фондів.

Коефіцієнт морального зносу другої форми обчислюється за формулою:

де ОФз, ОФн -- повна вартість (ціна) відповідно застосовуваного і нового засобу праці;

Пз, Пн -- продуктивність або інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник тих самих засобів праці.

5.4 Амортизація основних фондів

Характерною особливістю застосовуваних основних фондів у процесі виробництва є їх відновлення. Для відновлення засобів праці у натуральному виразі необхідне їх відшкодування у вартісній формі, яке здійснюється шляхом амортизації. Об'єктом амортизації є всі основні фонди (крім землі). Амортизація -- це процес перенесення вартості основних фондів на вартість новоствореної продукції з метою їх повного відновлення.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів підприємства відраховують певні суми грошей відповідно до розмірів їх зносу (фізичного та морального), які включають до собівартості новоствореної продукції. Ці відрахування називаються амортизаційними. Після реалізації створеної продукції частина грошової суми, що відповідає перенесеній вартості основних фондів, відокремлюється і накопичується до повної величини, яка в основному відповідає первісній вартості основних фондів. Накопичені амортизаційні відрахування і є джерелом відновлення основних фондів.

Амортизаційні відрахування здійснюють за певними нормами відносно балансової вартості об'єкта основних фондів. Норма амортизації -- це встановлений річний відсоток відшкодування вартості зношеної частини основних фондів. Норма амортизації розраховується за формулою:

де ОФп -- балансова (первісна) вартість об'єкта основних фондів, грн.;

Л -- ліквідаційна вартість об'єкта основних фондів, грн.;

Тн -- амортизаційний період (нормативний термін, або термін корисної експлуатації основних фондів).

Норми амортизації, які застосовуються на підприємстві, мають бути економічно обґрунтованими і спрямованими на своєчасне відшкодування основних фондів. Під час їх розрахунку дуже важливо правильно визначити термін використання (експлуатації) основних фондів, який установлюється підприємством при зарахуванні об'єктів основних фондів на баланс.

Визначаючи цей термін, слід ураховувати такі чинники:

· очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності;

· фізичний та моральний знос, що передбачається;

· правові або інші обмеження щодо строків використання об'єкта та інші фактори.

Термін використання (експлуатації) об'єкта основних фондів переглядається в разі зміни очікуваних підприємством економічних вигод від його експлуатації. У такому разі відповідно до нового терміну використання і будуть визначатись норми амортизації об'єкта основних фондів.

Важливими у системі амортизації є методи її нарахування, які дають змогу активно впливати на обсяг амортизаційних відрахувань, ступінь концентрації ресурсів у різні періоди функціонування фондів, що дає змогу динамічно підходити до створення основних фондів, ураховувати вплив чинника часу.

Вибір методу амортизації визначається низкою об'єктивних чинників залежно від специфіки виробництва, темпів технічного прогресу, складності та особливостей розрахунків тощо.

Відомі такі основні методи амортизації.

Прямолінійний (рівномірний) метод полягає в тому, що кожного року на собівартість виготовленої продукції переноситься однакова частина вартості основних фондів. За такого методу щорічні амортизаційні відрахування обчислюються за формулою:



де Ар -- річні амортизаційні відрахування, грн.;

ОФп -- балансова (первісна) вартість об'єкта основних фондів, грн.;

На -- норма амортизації, %.

Прямолінійний метод амортизації є простим, наочним, забезпечує рівномірні, стабільні амортизаційні накопичення протягом усього терміну служби. Водночас цей метод має низку недоліків.

По-перше, цей метод передбачає рівномірний знос основних фондів протягом усього терміну їх використання, але в реальному виробництві устаткування зношується нерівномірно (простої, поломки, неповне завантаження за зміну) і вартість основних фондів на вартість продукції переноситься нерівномірно.

По-друге, прямолінійний метод амортизації не враховує морального , зносу основних фондів, який зменшує вартість машин та устаткування або зменшує можливу їх вартість за рахунок введення в експлуатацію нових, більш досконалих, ефективних машин та устаткування. Це обумовлює дострокове виведення застарілої техніки з експлуатації, а значить, і недоамортизацію цієї техніки, величина якої обчислюється за такою формулою:

де Н о.ф -- не доамортизована частина основних фондів, грн.;

ОФз -- залишкова вартість основних фондів, грн.;

Д -- витрати, пов'язані з ліквідацією, демонтажем не доамортизованих фондів, грн.

Збитки від не доамортизації відбиваються на результатах діяльності підприємства.

Методи прискореної амортизації. Ці методи дають змогу протягом першої половини корисного строку використання основних фондів відшкодувати до 60 -- 70% їх вартості завдяки застосуванню в цей період підвищених норм амортизації.

Прискорена амортизація означає щорічне зниження суми амортизаційних відрахувань, тому методи прискорення амортизації -- це методи дегресивної амортизації.

Доцільність застосування методів прискорення амортизації пояснюються такими обставинами:

· найбільша інтенсивність використання основних фондів припадає на перші роки їх експлуатації, коли вони фізично і морально ще є новими;

· накопичуються кошти для заміни об'єкта, що амортизується, у разі його швидкого морального старіння та Інфляції.

Найпоширенішими методами прискореної амортизації є метод зменшення залишкової вартості та методу суми чисел (кумулятивний метод).

Метод зменшення залишкової вартості передбачає визначення суми амортизаційних відрахувань множенням залишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації на річну норму амортизації (у відсотках), яка визначається за такою формулою:

де п -- тривалість корисного використання об'єкта основних фондів, років.

Різновидом розглянутого методу є метод прискорення зменшення залишкової вартості (метод подвійно залишкової амортизації), за яким сума амортизації визначається множенням залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації на подвоєну норму річної амортизації, яка застосовується при прямолінійному методі амортизації:

де А -- знос (накопичена амортизація).

Слід зазначити, що в ряді країн норма амортизації збільшується не в 2, а в 1,5, 3 або 4 рази. Так, у Франції застосовуються такі коефіцієнти: 1,5 -- у разі терміну служби засобу праці 3 -- 4 роки; 2 -- якщо цей термін становить 5 -- 6 років; 2,5 -- якщо строк служби об'єктів перевищує 10 років.

Проте найчастіше, особливо в США, застосовується метод подвоєної норми амортизації.

Кумулятивний метод (метод суми чисел) характеризується також більш високими нормами амортизації в першій половині строку використання і поступовим їх зниженням у другій половині. Норма амортизації тут -- величина змінна І розраховується діленням числа років (що залишились до кінця амортизаційного строку служби) на кумулятивне число, що являє собою суму чисел членів арифметичної прогресії (від 1 до 7, якщо строк служби сім років). Кумулятивне число розраховується як сума числових значень років служби устаткування. При семирічному терміні служби це дорівнюватиме:

Норма амортизації для першого року (коли залишилось сім років строку служби) дорівнюватиме

для другого року (коли залишилось шість років служби) --

При використанні цього методу в перші три роки з амортизовано буде понад 64% вартості основних фондів, а через п'ять років -- майже 90%.

Досвід показує, що застосування методів прискореної амортизації основних фондів зумовлюється їх узгодженістю з конкретним механізмом ринкових відносин. Ці методи слугують для підприємств гарантією від втрат унаслідок знецінення основних фондів, посилюють роль амортизації як джерела нагромадження.

Виробничий метод амортизації ґрунтується на передбаченні, що функціональна корисність основних фондів залежить не від часу, а від результатів їх використання. При цьому термін корисної служби визначається кількістю продукції та обсягом послуг, які підприємство планує виготовити або надати, використовуючи наявні засоби праці. При використанні цього методу річна сума амортизації визначається множенням фактичного обсягу продукції (робіт, послуг) (Qpр) на виробничу ставку амортизації (Ас):

Виробнича ставка амортизації обчислюється за формулою:

де Qпл -- загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство планує виробити (виконати) з допомогою цих засобів.

Виробничий метод амортизації застосовується на промислових підприємствах з нерівномірним випуском продукції по періодах.

Підприємства України можуть застосовувати норми й методи нарахування амортизації основних фондів, передбачені податковим законодавством, згідно з яким амортизаційні відрахування обчислюються окремо за кожною з трьох груп основних фондів, визначених за функціональним призначенням. Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються множенням норми амортизації на балансову вартість групи основних фондів на початок звітного періоду:

де А -- амортизаційні відрахування за звітний період, грн.;

Бв -- балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду, грн.

Річні норми амортизації для кожної з груп основних фондів установлені такі:

· група 1 -- 5% (квартальна 1,25%);

· група 2 -- 25% (квартальна 6,25%);

· група 3 -- 15% (квартальна 5,75%).

Балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду розраховуєтьсяяк залишкова вартість за формулою:

де Б_в -- балансова вартість групи на початок звітного періоду;

Б_в-1 -- балансова вартість групи на початок періоду, що передував звітному;

П_в-1 -- сума витрат на придбання основних фондів, капітальний ремонт, реконструкцію, модернізацію та інші удосконалення основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

В_в-1 -- сума виведених з експлуатації основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

А_в-1 -- сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у періоді, що передував звітному.

Згідно зі згаданим вище податковим законодавством підприємства України можуть застосувати прискорену амортизацію основних фондів третьої групи, придбаних після 1 липня 1997 р., за такими нормами:

перший рік експлуатації -- 15%,

другий рік -- 30%,

третій рік -- 20%,

четвертий рік -- 15%,

п'ятий рік -- 10%,

шостий рік -- 5%,

сьомий рік -- 5%.

Рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів підприємства приймають самостійно.

5.5 Ремонт основних фондів

У процесі використання основні фонди піддаються фізичному зносу. Різниця в умовах їх експлуатації призводить до того, що окремі об'єкти основних фондів, їх складові елементи зношуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення зношених конструктивних елементів засобів праці з метою відтворення їх споживних вартостей та підтримування у робочому стані до закінчення строку корисної експлуатації. Здійснюється все це за допомогою ремонтних робіт.

Ремонт -- це комплекс робіт щодо підтримування основних фондів у робочому стані протягом усього строку їх служби. Залежно від ролі у відтворенні та оновленні основних фондів усі види ремонту поділяються на поточні та капітальні. З допомогою поточного ремонті/ усуваються дрібні неполадки, ушкодження, замінюються окремі деталі, попереджується прогресуючий фізичний знос. Отже, поточний ремонт не відновлює основних фондів, а лише підтримує їх у робочому стані.

Капітальний ремонт зумовлений нормальним закономірним зносом основних фондів. Під час капітального ремонту об'єкти основних фондів повністю демонтуються, замінюються або відновлюються зношені конструктивні елементи, вузли; максимально відновлюються їх первісні техніко-експлуатаційні параметри. Цей вид ремонту веде до оновлення основних фондів і на відміну від поточного набагато складніший за обсягом виконуваних робіт, потребує значних одноразових витрат і здійснюється один раз на кілька років.

Особливим видом найскладніших ремонтів є відновний ремонт основних фондів, спричинений їх зруйнуванням унаслідок стихійних лих (пожежі, повені, землетрусу), досить тривалою бездіяльністю.

У міжремонтний період працездатність основних фондів підтримується за допомогою таких профілактичних заходів, як усунення незначних поломок, чищення, змащування, регулювання тощо. Усі організаційні та технічні заходи з догляду, обслуговування та ремонту здійснюються в певній послідовності відповідно до типових систем технічного обслуговування та ремонту основних фондів, що застосовуються на підприємствах.

Протягом усього фактичного періоду експлуатації устаткування капітально ремонтують кілька разів, у зв'язку з цим виникає необхідність економічної оцінки доцільності капітальних ремонтів, особливо наступних після першого.

Оцінюючи ефективність капітального ремонту, порівнюють два варіанти Витрат: перший -- капітальний ремонт зношеного устаткування, другий -- придбання нового устаткування, що замінить старе, яке потребує ремонту. Витрати за першим варіантом будуть складатись: з витрат на ремонт (Рк) -- вартість замінюваних елементів, витрати на заробітну плату при проведенні ремонтних робіт тощо та експлуатаційних витрат (Ср) протягом одного ремонтного циклу на капітально відремонтовану машину. Ремонтний цикл охоплює період від початку експлуатації до першого капітального ремонту або період між двома капітальними ремонтами.

Виграти за другим варіантом охоплюють вартість придбання та встановлення нової машини (Кн), експлуатаційні витрати по новій машині (Сн) та втрати від недоамортизації діючої машини (Сз). Крім цього, необхідно врахувати відмінність у продуктивності і тривалості ремонтного циклу капітально відремонтованого та нового устаткування.

Для визначення ефективності капітального ремонту можна застосувати таку нерівність:

де б - коефіцієнт, що характеризує співвідношення продуктивності діючого та нового устаткування;