Шляхи оптимізації підвищення рівня управління в організації

1.1 Підприємництво як соціально-економічний феномен

Сучасна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, що місить такі ознаки:

* свобода у виборі видів і методів діяльності. Підприємець має право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству;

* наявність фактора ризику. Підприємець несе персональну майнову відповідальність за прийняті рішення та їх наслідки;

* орієнтація на досягнення комерційного успіху. Підприємництво -- це діяльність, спрямована на досягнення прибутку;

* інноваційний характер. Підприємництво -- це спроба створити щось нове або поліпшити те, що вже існує.

У більш широкому розумінні, підприємництво -- це певний тип господарської поведінки, для якої характерні такі ознаки:

* інноваційність, постійний пошук нових можливостей, новаторських ідей;

* готовність іти на обґрунтований ризик;

* гнучкість та постійне оновлення;

* цілеспрямованість і наполегливість.

Головними умовами здійснення підприємницької діяльності є:

* приватна автономність підприємця, тобто його повна економічна і господарська свобода у виборі сфери, методів, часу, місця здійснення підприємницької діяльності;

* повна відповідальність підприємця за економічні, екологічні та соціальні наслідки своєї діяльності й пов'язаний з нею ризик;

* власна орієнтація підприємця на комерційний успіх, на одержання прибутку.

Найпоширенішою висхідною сферою підприємництва є малий бізнес. У ньому діють більшість підприємців. Малий бізнес створює умови для розвитку підприємництва. Висока гнучкість, швидкість реакції на зміни в ринкових умовах, відсутність жорсткої регламентації праці, широкі можливості для прояву ініціативи й розумного ризику, притаманні малому бізнесу, приваблюють приватного підприємця.

Відомі західні економісти Кемпбедл Р. Маккоішелл, Стенлі Л. Брю зазначають: "Якщо ця мінімальна, або нормальна, винагорода не забезпечується, підприємець переорієнтує свої зусилля з даного напрямку діяльності на інший, більш привабливий або навіть відмовиться від ролі підприємця заради одержання зарплати або платні".

Нормальний прибуток (винагорода) необхідний для того, щоб підприємець залишався у певній сфері діяльності (виробництво, надання послуг тощо).

В економічній літературі одержання доходу, що перевищує так званий нормальний прибуток підприємця, визначається поняттям економічний прибуток.

Отже, підприємницька діяльність зберігається за наявності нормального прибутку і заохочується, стимулюється до вдосконалення і розширення за умов отримання підприємцем економічного прибутку.

Як уже зазначалося, підприємницька діяльність -- це ризикована діяльність підприємця. Ризик безпосередньо впливає на економічний прибуток, який можна розглядати як винагороду підприємцю за ризиковану (підприємницьку) діяльність.

Зауважимо, що у підприємницькій діяльності існують два види ризиків:

* ризик, що страхується;

* ризик, що не страхується.

Ризик, що страхується, пов'язаний з більш-менш передбачуваними явищами (ризик повені, пожежі, крадіжки тощо), і за нього підприємець сплачує (може сплачувати) страхові внески відповідним страховим компаніям.

Потенційним джерелом економічного прибутку є ризик, що не страхується, з яким стикається підприємець і який переборює своїм талантом і професійністю підприємницької-діяльності.

До ризику, що не страхується, належать:

* невизначеність і зміни попиту;

* не контрольованість витрат, змін у цінах, у загальній економічній кон'юнктурі;

* зміни у зайнятості, смаках споживачів;

* зміни у державній економічній політиці;

* зміни у фінансово-бюджетній, банківсько-кредитній сферах тощо.

Подолання підприємцем ризику, що не страхується, забезпечує йому отримання економічного прибутку від підприємницької діяльності.

1.2 Сутнісні характеристики феномену підприємництво

Як свідчить досвід країн із розвиненою ринковою економікою, створення малих підприємств обумовлене бажанням потенційно активних людей відкрити власну справу для покращання життєвого рівня сім'ї. Не став винятком у цьому питанні і малий бізнес України. За визначенням З.Варналія [1, с.153], основною суперечністю малого бізнесу є суперечність між його об'єктивно високою соціально-економічною значущістю та відносно слабкою життєздатністю окремих його суб'єктів. І саме для розв'язання такої невідповідності необхідно визначити та сформувати стійкий механізм функціонування підприємств малого бізнесу.

У той же час [2, 1, 3, 4], такий механізм визнається доцільним, якщо він буде спрямований на тісну взаємодію великих (середніх) за розмірами та обсягами діяльності підприємств із суб'єктами малого бізнесу. Малий бізнес не повинен їм протистояти. Тільки тісна інтеграція малого та великого бізнесу сприяє структурній перебудові економіки й прискоренню інноваційних процесів.

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України та інших держав, не обмежених законом у правоздатності або дієздатності, а також юридичні особи різних форм власності: приватної, колективної та державної. Іншими словами, підприємцями можуть бути правоздатні й дієздатні громадяни України та іноземці, колективи громадян, об'єднання громадян, індивідуальні, сімейні, приватні, колективні, державні, спільні та інші види, типи й категорії підприємств, створення яких не суперечить законодавчим актам України.

Відповідно до чинного законодавства в Україні заборонено займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, посадовим особам органів прокуратури, суду, арбітражу, державного нотаріату, органів державної влади й управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств, посадовим особам адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, міністерств, відомств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій. Не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності особи, яким заборонив це суд (до закінчення встановленого вироком строку), а також ті, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини. Останні також не можуть бути співзасновниками підприємницьких організацій, а також обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках чи об'єднаннях керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

Як відомо, у минулому виокремлювали землю, працю й капітал як ключові чинники виробництва; нині до них додають новий чинник - підприємницький потенціал (потенційну можливість максимально ефективного використання сукупності кадрових, матеріальних і нематеріальних ресурсів). Формування й використання цього потенціалу -- це практично і є суттю поняття «підприємництво», яке заведено вважати особливою сферою виробничо-господарської або іншої діяльності з метою одержання певного зиску. Підприємництвом, як правило, називають ініціативно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи -- підприємця або юридичної особи -- підприємства (організації).

Основними функціями підприємницької діяльності заведено вважати:

1) творчу -- генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві);

2) ресурсну-- формування й продуктивне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів;

3) організаційно-супровідну -- практична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших господарських справ. Підприємницька діяльність може здійснюватися без використання і з використанням найманої праці, без утворення або з утворенням юридичної особи. Важливо усвідомлювати, що підприємництво (бізнес) завжди має здійснюватися за науково обґрунтованими принципами. До цих принципів належать:

1) вільний вибір бізнесової діяльності;

2) залучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і майна) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності;

3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання працівників;

4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що залишається після внесення обов'язкових платежів до відповідних бюджетів;

5) самостійне здійснення підприємцями -- юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності.

Підприємництво як форма переважно ініціативної діяльності може започатковуватися й функціонувати у вигляді будь-яких її видів (виробничої та торговельної діяльності, посередництва, надання послуг тощо). Поряд з цим завжди виокремлюються індивідуальна й колективна форми підприємницької діяльності, тобто такі можливі види останньої, як: а) малий бізнес (мале підприємництво), що базується на особистій власності або оренді майна; б) спільне підприємництво (партнерство), засноване на колективній власності; в) корпоративне підприємництво, матеріальною підвалиною якого служить акціонерна власність.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності незмінне орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану систему дій: 1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети; 2) усебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї; 3) неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і спрогнозованих можливостей; 4) конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби); 5) ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; б) практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності. Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випливає також із визначення її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно (значення) полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності треба вважати вибір організаційно-правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкою чинників (мірою відповідальності, системою оподаткування, потребою у фінансових коштах, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо). В Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1) одноосібна власність;

2) товариства (партнерства);

3) корпорації акціонерні товариства).

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг який у широкому розумінні цього терміна означає надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає в такому: незалежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє продукції (надає послуги), передає право використовувати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі самі послуги). За право господарювати від імені і під торговельною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду. Практика господарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів підприємницької діяльності -- виробничої та посередницької. Фізичні чи юридичні особи, які репрезентують інтереси виробників або споживачів, заведено називати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів. Однією з поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника або споживача (принципала). Розрізняють кілька типів агентів. Агенти (представники) виробників уособлюють інтереси кількох виробників однотипних товарів. Повноважні агенти зі збуту (збутовими) взаємодіють з виробниками на договірних засадах. Агенти із закупівель зазвичай займаються підбором потрібного споживачам асортименту товарів. Причому всі агенти співпрацюють з принципами на довгостроковій (постійній) основі.

Рис 1.1 - Підприємницька діяльність

Посередницькі функції одноразового агента здійснює брокер -- посередник за укладання угоди, головним завданням якого є звести продавця з покупцем і допомогти в досягненні потрібної домовленості. Агенти можуть працювати як оптовики-комісіонери, котрі самостійно розпоряджаються товаром, приймаючи його на комісію від комітента (власника товару). До комісійних відносять також операції консигнації, за яких посередник-консигнант реалізує товар із власного складу на підставі договору доручення.

Як суб'єкти торгово-комерційної діяльності, котрі виконують спеціалізовані функції, виступають: 1) оптово-роздрібна фірма (база) -- безпосередня реалізація продукції виробничого і споживчого призначення з використанням традиційних форм продажу товарів; 2) торговий дім -- здійснення експортно-імпортних операцій, включаючи організацію виставок і реклами, із заснуванням своїх представництв в інших країнах; 3) дистриб'ютор -- придбання безпосередньо у виробників та реалізація (розподіл) товарів своїм постійним клієнтам; 4) дилер -- перепродаж товарів від свого імені та за власний рахунок; 5) комівояжер -- продаж товарів із доставкою покупцям.

Аукціони проводяться у формі прилюдного торгу з попереднім оголошенням стартової ціни (початкової ціни, з рівня якої розпочинається торг) і лоту (неподільної партії товару). Внутрішньодержавна аукціонна торгівля здійснюється постійно стосовно промислових товарів і нерухомості, а міждержавна -- періодично і стосується тільки специфічних товарів (наприклад, скакових коней, хутрової сировини, предметів антикваріату, тютюну, чаю, прянощів тощо).

Основою біржового підприємництва є біржі (форма постійно діючого оптового ринку), що виконують спеціалізовані функції: 1) товарні -- оптова торгівля масовими товарами з стійкими якісними параметрами; 2) фондові -- купівля-продаж цінних паперів; 3) валютні -- купівля-продаж золота та інших дорогоцінних металів, іноземної валюти; 4) праці (переважно у вигляді центрів зайнятості населення) -- облік попиту і пропонування робочої сили, сприяння працевлаштуванню з організацією перенавчання. Специфічними операціями, що їх виконує біржове підприємництво, є: а) ф'ючерсний контракт -- контракт на поставку обумовленої кількості певного товару за фіксованою ціною протягом зазначеного в договорі терміну; б) опціон -- договірне зобов'язання купити або продати товар (фінансові права) за наперед визначеною ціною в межах узгодженого періоду. Опціони здійснюються стосовно конкретних товарів, цінних паперів, ф'ючерсних контрактів.

Крім двох основних типів підприємництва (виробничого й посередницького), існує підприємництво фінансових інституцій. Як суб'єкти підприємництва фінансового спрямування, що, з одного боку, є посередниками, а з іншого -- надавачами послуг, виступають спеціалізовані банки та інвестиційні компанії (фонди). Спеціалізовані державні та комерційні банки акумулюють внески тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб, надають кредити, стають посередниками у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами (організаціями) й окремими фізичними особами. Інвестиційні компанії та фонди здійснюють постійний кругообіг власного й позичкового капіталу у формі інвестування існуючих виробництв, нових технічних і організаційних проектів на галузевому чи регіональному рівнях.

Формування і функціонування соціальне орієнтованого та економічно ефективного підприємництва можливі за умови створення належного підприємницького середовища, що має інтегрувати в собі: сприятливу суспільно-економічну ситуацію в країні (регіоні), спиратися на розвинену ринкову економіку з відповідними активними: правовими та соціально-економічними регуляторами й ринковою інфраструктурою. Основними параметрами належного бізнесового середовища треба вважати: 1) стабільність національної кредитно-грошової системи; 2) пільгово-стимулюючу систему оподаткування підприємницьких структур (окремих підприємців); 3) державну фінансову та інфраструктурну підтримку різномасштабного і насамперед малого підприємництва; 4) ефективний правовий захист інтелектуальної і промислової власності; 5) науково обґрунтоване й ринково спрямоване ціноутворення; 6) сформованість колективних та індивідуальних матеріальних стимулів; 7) інтеграцію підприємництва у світовий економічний простір; 8) достатню привабливість іміджу підприємницької діяльності.

В Україні (з урахуванням окреслених параметрів ефективно функціонуючого підприємництва) першочерговим є створення організаційно-економічних передумов активізації підприємницької діяльності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики господарювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати:

* створення економічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу (прискорення виходу вітчизняної економіки з кризового стану, стабілізації економічної та політичної ситуації; швидке завершення реальної трансформації відносин власності; забезпечення державних гарантій свободи підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зниження інфляції до мінімальних меж);

* практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (завершення формування належної ринкової інфраструктури; реалізація системи фінансової підтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; створення умов для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системи підготовки кадрів для сучасного бізнесу; максимально можлива активізація малого підприємництва).

1.3 Інтеграційні тенденції сучасного підприємництва

Основні форми ведення бізнесу в Україні визначаються згідно із чинними законами "Про підприємництво", "Про підприємства" та Господарським кодексом України, в яких визначається, що підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

У світовій практиці ведення бізнесу існують такі організаційні форми підприємства - одноосібне володіння, партнерство (товариство) та корпорації. Визначені форми властиві також і для підприємств МСБ. Саме це і розглядають у своїх наукових працях вітчизняні дослідники малого та середнього бізнесу З.Варналій [1, с.248-252], Т.Говорушко, О. Тимченко [2, 35-38], В.Шпак [3, с.20-21], В.Сахаров [4, с.43].

Як зазначає З.Варналій [1, с.248-252], вибір форми організації бізнесу залежить від відповідної низки ознак, що характеризують відмінності визначених форм бізнесу, до яких належать:

- кількість учасників створюваного господарського суб'єкта (об'єднання);

- хто є власником капіталу об'єднання, що створюється;

- джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;

- межі майнової (матеріальної) відповідальності;

- спосіб розподілу прибутків та збитків;

- форма управління суб'єктом господарювання.

Однак як одноосібне володіння, партнерство, так і корпорація мають свої переваги та недоліки, які є типовими для підприємців усіх форм власності, а також мають відповідні відмінності [2, с.36, 1, с.250-251; 4 с.43-44].

На підставі власних авторських досліджень та наукових доробок українських фахівців у галузі підприємницької діяльності, малому бізнесі тощо нами виділені типові переваги і недоліки вітчизняних підприємств МСБ (табл. 1).

Посилений вплив негативних рис одноосібного володіння формує у малих підприємств потребу у зміні форми ведення бізнесу. Саме такими формами і виступають інтеграційні процеси, які є ключовим елементом зовнішнього середовища малого бізнесу та шляхом цілеспрямованої координації учасників процесу відтворення [1, с.154].

Таблиця 1.1 - Переваги й недоліки одноосібного володіння, партнерства та корпорації [1, 2]

Розглядаючи механізм та економічний зміст інтеграційної взаємодії малого й великого бізнесу, необхідно зазначити наступне. Якщо метою останньої виступає процес отримання взаємної вигоди, а процес співпраці носить стійкий характер, між підприємствами, що створюють інтеграційну структуру, формується економічний симбіоз [5].

Тобто така стійка (довготермінова) економічна взаємодія підприємств-партнерів, результат якої визначається у вигляді ефекту, розмір якого значно перевершує економічний результат одноосібної дії кожного з учасників процесу.

Як визначає З.Варналій [1, с.153], форми інтеграції великих і малих підприємств не виступають у вигляді ідеальної моделі, яка виконує нову функцію, пов'язану із трансформаційними процесами в діяльності підприємств. Зміни в організаційно-економічній побудові підприємницької діяльності сформовані в першу чергу існуючими вимогами ринку, суб'єкти якого і потребують такої взаємодії.

Саме вдало обрана інтеграційна структура сприяє появі у підприємств малого бізнесу значної кількості переваг, які в подальшому і дозволяють йому вийти із кризової ситуації, розширити обсяги виробництва, збільшити розмір прибутку та перейти до розряду конкурентоспроможних підприємств і, нарешті, подовжити період життєвого циклу бізнесу та забезпечити його стійке функціонування.

Великі підприємства, в свою чергу, також очікують від такої співпраці позитивних результатів, серед яких найбільш вагомими є - мінімізація кількості виробничих та збутових операцій, що впливають на зменшення витрат, скорочення технологічного циклу, здешевлення продукції тощо.

Для малих підприємств такий інтеграційний процес з великими або середніми підприємствами має вигляд моделі, яка передбачає подальший його розвиток з організаційних, економічних, фінансових питань, а отже, передбачає: по-перше, зростання стабільності, прогнозованості зовнішнього середовища малого бізнесу; по-друге, відбувається взаємовигідний рух інформаційних, технологічних, сировинних, фінансових, кадрових ресурсів [1, c.154]. Можливість участі малого підприємства в інтеграційному процесі з великим підприємством, а отже, обрання необхідної моделі його розвитку залежить від низки факторів, до яких відносяться наступні (табл. 1.2):

Окрім зазначених факторів, на формування та розвиток визначених форм взаємодії в значній мірі вплинули такі тенденції розвитку сучасних ринків, як глобалізація, зростання якості продукції, ступінь задоволеності споживачів, а також можливість застосування нових інформаційних та комунікаційних технологій.

Аналіз досліджень і публікацій з даної проблеми свідчить, що переважна більшість науковців, які розглядали процес інтеграції малого та великого бізнесу, зосереджують свою увагу на таких найбільш поширених організаційно-економічних моделях, як субпідряд (субконтракт), франчайзинг, лізинг та венчурний бізнес [1, 2, 3, 4, 6]. Змістом зазначених моделей є інтеграція (переплетення) функціональних сфер діяльності великих і малих підприємств [1, с. 154]. Водночас вони визначають тільки сутність обраної форми і не розглядають її зміст, який саме характеризує процес розвитку малого бізнесу. У даній публікації розглядаються тільки ті форми інтеграції, які створюються за основними видами діяльності, а саме - виробнича, збутова.

Основною формою взаємодії великого та малого бізнесу виступає субконтрактна модель кооперування (субпідряд), сутність якої полягає у довгострокових відносинах між великим (головним) підприємством, яке виступає основним виробником продукції, та значною кількістю малих підприємств, що працюють на принципі подетальної технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції [1,с.155].

Таблиця 1.2. - Фактори, що впливають на визначення моделі розвитку малого бізнесу через інтеграцію з великими підприємствами

Названі взаємостосунки відбуваються на підставі угоди між її учасниками у сфері виробництва на постачання, а отже, передбачають передачу великим підприємством за контрактами малим відповідних обсягів робіт, які за рахунок ефекту технологічного розподілу праці досягають певних позитивних результатів.

Малі підприємства беруть участь у складному технологічному процесі через виконання однієї-двох операцій (виробничий варіант), а також виступають субконтрактором у завершеному циклі виробництва конкретного виробу, який включено до номенклатури головного підприємства (виробничо-комерційний варіант). Малі підприємства, які працюють на давальницькій сировині, також здійснюють свою діяльність на умовах субконтракту. Механізм взаємодії учасників субконтрактної моделі полягає у двосторонніх умовах та вигодах, що їх отримують суб'єкти в процесі співпраці (рис.1.2).

Рис.1.2 - Субконтрактна модель розвитку малого бізнесу

Основними складовими визначеної моделі виступають виробничі, економічні та ринкові процеси, в результаті яких кожний з учасників отримує відповідний ефект, який визначається не тільки в економічному зростанні обсягів виробництва і збуту, але й стосується виробничого та трудового потенціалу.

Так, для великого підприємства такий ефект визначається через: технологічний розподіл праці; зменшення кількості етапів технологічного процесу; можливість здійснювати технологічне переоснащення; поновлення модельного ряду продукції; зменшення витрат виробництва; здешевлення продукції; просування товарної марки на інших сегментах ринку.

У свою чергу мале підприємство отримує наступні переваги від провідного підприємства [7]: надане в оренду приміщення та засоби виробництва; гарантоване замовлення на виконання роботи; участь у виробничому процесі та сфері обслуговування великого підприємства; можливість виконувати роботу під торговельною маркою великого підприємства; регулярне постачання сировини та матеріалів; гарантоване забезпечення збуту; постійна інформація щодо стану попиту та пропозиції на ринку продукції; результати проведених маркетингових досліджень.

Доволі часто малі підприємства укладають такі контракти із декількома великими підприємствами, тим самим поширюючи свої партнерські стосунки за межі одного ланцюга.

Реалізація субконтрактної моделі виступає важливою складовою стратегічного розвитку малого бізнесу, формує його незалежну, конкурентоспроможну позицію на ринку.

Друга модель розвитку малого бізнесу набула поширеного застосування у сфері розподілу товарів та послуг. У світовій практиці вона відома під назвою "франчайзинг".

Франчайзинг (від французького "franchise" - пільга, привілеї) - підприємницька діяльність, яка здійснюється через отримання ліцензії.

Поширення франчайзингової моделі розвитку малого бізнесу у світовій практиці ведення бізнесу підтверджується багатьма теоретиками через відповідну термінологію, яка в працях останніх набуває значної варіативності. Звернемося лише до визначень українських науковців. За їх визначенням, франчайзинг - це:

організація бізнесу, при використанні якої компанія (франчайзер) передає належній особі або підприємству (франчайзі) право на продаж продуктів та послуг компанії [2,с.81,84;];

спосіб доставки продукції та послуг споживачеві, форма організації і здійснення підприємницької діяльності на основі кооперації матеріальних та фінансових ресурсів і зусиль різних підприємств [1, с.156];

підприємницька діяльність, яка здійснюється на основі ліцензії [6, с.92].

З нашої точки зору головна сутність франчайзингу полягає у тому, що:

по-перше, франчайзинг визначається як симбіоз взаємовідносин: партнер - партнер, дирекція - філія; вчитель - учень;

по-друге, це форма організації та ведення бізнесу;

по-третє, франчайзинг визначається як інноваційний підхід, модель розвитку підприємства, яке є меншим за розміром, має обмежені ресурси, ніж провідна компанія.

У процесі взаємного співробітництва франчайзі, в нашому випадку і надалі мале підприємство, зобов'язується продавати товар чи надавати послуги на умовах, визначених франчайзером (провідним великим підприємством). В обмін на ці обов'язки мале підприємство отримує право користуватися товарним знаком великого підприємства, його іміджем, товарами чи послугами, маркетинговими технологіями та діючим механізмом підтримки. В деяких випадках провідне підприємство передає в оренду малому приміщення, обладнання тощо.

За отримання франшизи (дозволу) мале підприємство сплачує великому вступний внесок (паушальний платіж), а також регулярні платежі, які виступають сервісною платою (роялті) і визначаються у вигляді відповідного відсотка від виручки або сплачуються фіксованою сумою. Це і є свого роду дозвіл на ведення бізнесу. В подальшому мале підприємство зобов'язується сплачувати франчайзеру орендні платежі, суми заборгованості за отриманий кредит, витрати на поточні управлінські, фінансові та консультаційні послуги, а також витрати на маркетинг та рекламні заходи.

Більш детально франчайзингова модель розвитку малого бізнесу відображена на рис.1.3. У поданій моделі визначені ті умови, які беруть на себе кожна із сторін-учасників угоди. На нашу думку, їх необхідно розглядати з точки зору виробничих, економічних та ринкових процесів, участь в яких і приймають велике та мале підприємства.

Розглядаючи франчайзинг як модель розвитку малого бізнесу, необхідно сформувати ті переваги (складові), які і впливають на зазначений процес. До таких ми віднесли наступні [2, c.87; 6, c.23; 8, с.8-10]: відкриття власної справи на вигідних стартових умовах; доступ до капіталу з більш низьким ступенем ризику; зниження первісних витрат; зниження ризику банкрутства; отримання передового досвіду та інформації у франчайзинговій мережі; набуття ефективних методів управління, підвищення професіоналізму і компетенції; постійне підвищення кваліфікації персоналу; використання інновацій головного підприємства; використання маркетингової концепції великого підприємства, послуг його рекламної служби; право на ексклюзивний розподіл; посилення конкурентної позиції.

Окрім переваг, визначена модель має і недоліки, які також впливають на розвиток малого бізнесу, але їх вплив є незначним. До таких в першу чергу належать: вартість франшизи; можливі фінансові проблеми через регулярну сервісну сплату; конкуренція між бажаючими отримати франшизу; суворе дотримання процедур стандартизації; обмеженість обсягів збуту з боку франчайзера; обмеження асортименту продукції; обмеженість самостійності та скорочення підприємницької ініціативи; залежність від франчайзера в межах дотримання ним умов угоди; ризик через банкрутство материнської компанії.

Рис.1.3. Франчайзингова модель розвитку малого бізнесу

У міжнародній практиці ведення бізнесу франчайзинг набуває різних форм, сутність яких залежить від наступних критеріїв[8, с.4]:

Галузь економічної діяльності. За цим критерієм існують такі види франчайзингу - промисловий (виробничий), розподільчий, сервісний та діловий "бізнес-формату", сутність яких обумовлюється та різниться тільки галуззю діяльності підприємства, а модель розвитку малого бізнесу не має істотних змін.

Рівень посередництва між учасниками. В цьому аспекті діють дві форми франчайзингу - прямий та майстер франчайзингу [9, с.82]. Відмінності визначених форм полягають у тому, що перша характеризується традиційною формою ведення бізнесу і передбачає співробітництво франчайзера зі всіма франчайзі, що входять у його мережу та діють на різних територіальних сегментах ринку. За цих умов модель взаємодії учасників угоди має такий вигляд (рис.3.).

Рис. 3. Модель прямого франчайзингу

Форма майстер франчайзингу полягає у тому, що франчайзер підписує базову угоду із субфранчайзером, який, в свою чергу, - угоди з багатьма франчазі на відповідному сегменті ринку (рис. 4).

Рис. 4. Модель майстер франчайзингу

Яскравим прикладом використання франчайзингової моделі в Україні є мережа відомих підприємств харчування, таких як фаст-фуд "Швидко", "Картопляна хата", "МакСмак", відомих ресторанів "Козирна карта", підприємств роздрібної торгівлі "Монарх", "Еконіка" тощо. Саме ці та деякі інші мережі побудовані за однією із визначених на рис.3 та 4 моделей.

На жаль, сьогодні поширення франчайзингової моделі серед підприємств малого бізнесу стримується через низку бар'єрів, серед яких найбільш впливовими є: нестабільність розвитку економіки; відсутність у більшості потенційних франчазі необхідного стартового капіталу; проблеми, що виникають при отриманні кредитів; а недосконалість правового забезпечення розвитку означеної моделі.

2. Характеритиска системи управління приватним підприємством ПП «ІМЕКС»