Особливості соціально-економічного розвитку країн Західної Африки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

соціальний економічний західний африка

Рівень життя є однією з найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини в суспільстві, можливості реалізації її потреб, можливості людського розвитку.

Рівень життя -- це динамічний процес, на який впливають безліч факторів. З одного боку, рівень життя визначається складом і обсягом потреб у різних благах, що постійно змінюються. З іншого боку, рівень життя обмежується можливостями задоволення потреб, виходячи з положення на ринку товарів і послуг, доходів населення, заробітної плати працівників. Разом з тим, і розмір заробітної плати, і рівень життя визначаються масштабами й ефективністю виробництва, станом науково-технічного прогресу, культурно-освітнім рівнем населення, національними особливостями, політичною владою та ін.

Дуже часто рівень життя ототожнюється з поняттям добробуту, що трактується як визначений рівень споживання.

Відповідно до конвенцій Міжнародної організації праці кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров'я і добробуту її та її родини, а також право на забезпечення у випадку безробіття, інвалідності, втрати годувальника і т. п. У кожній країні ці права реалізуються на основі національної концепції рівня життя.

Підвищення рівня життя виступає водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку й асоціюється з соціальним прогресом суспільства. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки. Особливого значення підвищення рівня життя набуває у орієнтованому на людський розвиток суспільстві.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Проблеми соціально-економічного розвитку країн Західної Африки».

Об'єкт дослідження - країни Західної Африки.

Предмет дослідження - особливості соціально-економічного розвитку країн Західної Африки.

Мета дослідження - дослідити проблеми та перспективи соціально-економічного розвитку країн Західної Африки на сучасному етапі.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

§ дослідити теоретико-методологічні засади аналізу рівня життя населення;

§ розглянути економічне зростання та людський розвиток у класичній соціології;

§ проаналізувати поняття «рівень життя населення»;

§ вивчити класифікація факторів впливу на рівень життя населення;

§ дослідити динаміку рівня життя населення в Україні;

§ розглянути основні тенденції бідності в Україні;

§ проаналізувати державну політику подолання бідності.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація, спостереження.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

1. Теоретичні аспекти країнознавчого дослідження соціально-економічного розвитку

1.1 Економічне зростання та рівень життя населення як основні категорії соціально-економічного розвитку

Взаємозв'язок економічного зростання й рівня життя населення є однією з ключових проблем економічних, філософських, соціологічних і багатьох інших наукових досліджень. Вже стародавні мислителі твердили, що людина має розглядатися не лише як засіб збільшення виробництва, а й як найважливіша мета розвитку.

Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглибленням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Основна увага економічних концепцій розвитку почала зміщуватися в бік вивчення й регулювання розподілу доходів. Однією з визначальних віх на цьому шляху стала розроблена в середині 80-х pp. XX ст. концепція «базових потреб», орієнтована на забезпечення добробуту людей, передусім бідних. Ця концепція стала основою програмної доповіді МОП «Зайнятість, зростання та базові потреби».

На формування сучасних уявлень про розвиток як про процес, у центрі якого має бути найповніша реалізація прав і потреб людей, розвиток та реалізація їхніх здібностей і талантів, вирішальний вплив мала запропонована А. Сеном концепція розширення можливостей вибору людини. Основна ідея її - в пропозиції оцінювати добробут за можливостями людей вести такий спосіб життя, який вони вважають належним, а не за рівнем доходу на душу населення чи іншими макроекономічними показниками.

В усі часи класична модель категорії життєвого рівня є чинною і не втрачає свого значення. Але під впливом об'єктивних діалектичних закономірностей розвитку суспільства змінюються структура потреб людей та норми задоволення цих потреб. Для кожної окремої спільноти ці зміни визначаються особливостями розвитку та існування конкретного суспільства, держави і в цілому світового співтовариства.

Механізм цієї взаємодії можливо прослідити, реалізовуючи підхід до життєвого рівня як складної категорії макро- і мікрорівнів існування. Так, з розвитком НТП та звершенням НТР людство перейшло на якісно новин технологічний рівень розвитку, в усіх сферах життя суспільства і функціонування економіки запанували інформаційні технології. І структура матеріальної забезпеченості населення об'єктивно увібрала в себе потребу якщо не в "тотальному" володінні, то хоча б у вільному доступі І використанні населенням комп'ютерних технологій, мобільного зв'язку, ресурсів світової мережі Internet тощо.

Ще одним прикладом може служити осягнення світовим співтовариством екологічної проблеми, зверненням до збереження і на даному етапі - вже до відновлення навколишнього природного середовища. І це відповідним чином вплинуло на потреби людей.

Рівень життя є однією з найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини у суспільстві, можливості реалізації її потреб, можливості людського розвитку.

Категорія «рівень життя» -- складний структурно системний об'єкт наукового соціально-економічного дослідження, який за своєю суттю об'єднує широку гаму соціально-економічних відносин, що характеризують особливості стану життя та умов життєдіяльності особи, сім'ї, суспільних асоціацій і населення в цілому. Своєрідність даної категорії в тому, що вона не може бути описана одним показником та об'єктивно визначається широким спектром характеристик, що стосуються окремих елементів чи певних проявів відносин, які виникають у процесі функціонування суспільства.

Дуже часто рівень життя ототожнюється з поняттям «добробуту», під яким розуміють певний рівень споживання. З позицій концепції людського розвитку найповніше сутність поняття «рівень життя» розкриває таке визначення: рівень життя - це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їх задоволення й умови у суспільстві для розвитку та задоволення цих потреб.

Поняття «рівень життя» найчастіше трактують як ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення. Таке визначення характеризує статику рівня життя. Тим часом рівень життя -- це динамічний процес, на який впливає безліч факторів. З одного боку, рівень життя визначається складом та обсягом потреб у різних благах, що постійно змінюються. З іншого боку, рівень життя обмежується можливостями задоволення потреб, виходячи з кон'юктури на ринку товарів і послуг, доходів населення, заробітної плати працівників. Водночас і розмір заробітної плати, і рівень життя визначаються масштабами та ефективністю виробництва, станом науково-технічного прогресу, культурно-освітнім рівнем населення, національними особливостями, політичною ситуацією тощо.

Відповідно до конвенцій Міжнародної організації праці кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров'я і добробуту її та її родини, а також право на забезпечення в разі безробіття, інвалідності, втрати годувальника і т. ін. У кожній країні ці права реалізуються на основі національної концепції рівня життя.

Грошова оцінка благ та послуг, що фактично споживаються та відповідають визначеному рівню задоволення потреб, являє собою вартість життя населення.

З розробкою в рамках ПРООН концепції людського розвитку спостерігається тенденція до характеристики рівня життя населення через індекс людського розвитку - ІЛР, і перехід до цієї категорії як до синоніму життєвого рівня населення, що також є відображенням об'єктивних процесів переорієнтації цінностей у міжнародному співтоваристві. Така популярність ІЛР викликана зручністю для міжнародних (територіальних) порівнянь, хоча виділення тільки індикаторів 3-х аспектів життя населення (матеріальне забезпечення, рівень освіти, демографічна ситуація), а також умовний підхід до них як до рівновагомих, перешкоджають використовувати ІЛР для всебічного аналізу життєвого рівня. Через неможливість характеристики життєвого рівня за допомогою якого-небудь одного показника оцінювати й досліджувати цю категорію можливо лише з використанням системи статистичних показників. На сьогоднішній день створено цілий ряд систем показників рівня життя населення. Якщо об'єднати і узагальнити існуючі вітчизняні та міжнародні системи показників життєвого рівня населення, можна представити сучасну модель цієї категорії (Таблиця. 1.1).

Таблиця. 1.1 Аспекти сучасного дослідження життєвого рівня населення у розрізі окремих його категорій

Підвищення рівня життя є водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку й асоціюється з соціальним прогресом суспільства. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки. Особливого значення підвищення рівня життя набуває у суспільстві, орієнтованому на людський розвиток.

1.2 Основні показники соціально-економічного розвитку країни

У системі визначення соціально-економічного розвитку центральне місце належить показникам доходів як основного джерела задоволення особистих потреб у товарах та послугах і підвищення рівня добробуту. У концепції людського розвитку показники доходів населення використовуються як міра контролю над ресурсами. Рівень доходів дає уявлення про матеріальні можливості людей, особливо якщо цей рівень досить низький. Крім того, величина доходів відображає можливості людей у тих сферах життя, що безпосередньо не пов'язані з основними індикаторами людського розвитку. Серед них слід виокремити, наприклад, можливість подорожувати і відпочивати, спілкуватися з рідними та друзями, здобувати й облаштовувати житло, відвідувати театри та музеї. Середньодушовий дохід відображає ступінь включеності жителів тієї чи іншої держави у світ соціальних зв'язків, що виявляється, зокрема, у наявності тісного зв'язку ВВП на душу населення з різними показниками доступу до інформації та сучасних засобів комунікації.

Цілісна система показників соціально-економічного розвитку має складатися як з кількісних, так і з якісних показників, згрупованих за певними ознаками, і може бути представлена такими основними групами:

* інтегральні показники, які відображають досягнутий рівень реальних доходів та майнової забезпеченості населення (номінальні та реальні доходи населення, середні сукупні доходи на одну особу, середній рівень заробітної плати в країні, величина ВВП на душу населення, обсяги національного багатства та частка у ньому особистого майна населення тощо);

* показники споживання матеріальних благ, культурних і побутових послуг усіма верствами населення (обсяги споживання найважливіших продовольчих товарів, рівень забезпеченості задоволення потреб у предметах одягу та взутті, обсяги споживання найважливіших предметів культурно-побутового призначення, гігієни, санітарії, косметики і товарів довгострокового користування, рівень побутового, транспортного обслуговування населення, житлові умови);

* показники, що розкривають соціально-економічні чинники, які характеризують рівень забезпечення працюючих належними умовами, що необхідні їм у виробничому процесі (рівень зайнятості населення, тривалість робочого тижня, дня, часу відпочинку, рівень продуктивності та інтенсивності праці, стан охорони праці, стан загальної культури виробництва тощо);

* показники, що характеризують стан задоволення потреб людини у сферах фізичного, духовного та соціального розвитку (умови та якісний рівень медичного обслуговування населення, умови надання та загальний якісний рівень освіти, рівень забезпеченості населення у сфері фізичної культури і спорту тощо);

* показники, що визначають такі якісні характеристики життєвого рівня населення, як стан здоров'я та середня тривалість життя населення в цілому і його статевовікових груп, тривалість активного трудового довголіття, рівень суспільно-політичної активності населення тощо;

* показники, що характеризують рівень нинішніх суспільно-правових гарантій, які має населення країни та його певні соціальні прошарки.

Аналіз соціально-економічного становища населення як основної складової категорії життєвого рівня може проводиться за індикаторами з показників наступних аспектів: демографічної ситуації; економічного становища населення; стану здоров'я; освіти; зайнятості; соціальної напруги; житлових, побутових умов; умов праці; екологічної ситуації.

Отже, для оцінки соціально-економічного розвитку країни використовують різноманітні критерії, основними з яких є:

- макроекономічні показники (ВНП або ВВП, національний прибуток на душу населення, особисте споживання на душу населення);

- рівень життя населення (дитяча смертність, забезпеченість продуктами харчування, житлом, медичними послугами, предметами першої необхідності);

- структура економіки (переважання промислового або сільськогоспо-дарського виробництва, галузева структура промисловості: переважання видобувних чи обробних галузей);

- структура експорту (переважання в ньому сировини або готової продукції);

- продуктивність праці;

- самозабезпеченість країни продуктами харчування;

- рівень стабільності політичної системи, дотримання прав людини;

- гострота соціальних проблем та ін.

1.3 Класифікація факторів впливу на соціально-економічний розвиток

Фактори, що мають вплив на соціально-економічний розвиток, можна укрупнено поділити на дві групи: економічні та неекономічні.

Економічні фактори пов'язані з відносинами виробництва, розподілу, обміну та споживання у суспільстві, що визначають економічний розвиток в будь-якій країні, без якого неможливо забезпечити достойний рівень життя громадян. Дана група факторів є динамічною, постійно змінюється і у значній мірі підлягає регулюванню з боку держави. Адже саме держава визначає цілі, напрями та пріоритети економічного та соціального розвитку, виділяє відповідні ресурси для їх реалізації, використовує грошово-кредитні та бюджетно-податкові важелі.

Неекономічні фактори. Суспільно-політичні, соціально-правові, інтелектуально-культурні, історичні та природнокліматичні об'єднанні у другу групу факторів - неекономічні фактори.

Суспільно-політичні фактори впливають на життєвий рівень населення через діяльність уряду, партій, громадських організацій та ін. Для забезпечення та підтримки гідного рівня життя населення в державі повинен бути створений сприятливий політичний клімат, який передбачає забезпечення прав опозиції, захист прав меншин, прозорість та демократичність виборчих компаній, дієвість громадянського суспільства, становлення партій як виразника інтересів громадян тощо, а також реалізацію стабільної державної політики, спрямованої на всебічне врахування інтересів країни.

Соціально-правові фактори відіграють важливу роль в житті населення будь-якої країни. На сьогодні суттєве значення для характеристики рівня життя людини здобуває реальне здійснення її конституційних прав та свобод: свобода слова, переконань, віросповідання, пересування, право на гідна життя, працю, відпочинок, освіту. отримання об'єктивної та неупередженої інформації та вільний доступ до інформаційних технологій, споживання екологічно чистих, натуральних (несинтетичних або генетично змінених) продуктів, соціальний захист тощо. Реалізація прав та свобод виконання соціальних гарантій населення неможливі без законодавчого регулювання, тобто системи економічних, соціальних та організаційно-правових законів та постанов, що створюють правові засади становлення громадянського суспільства.

При дослідженні соціально-економічного розвитку окрім економічних, соціальних та політичних чинників, також слід обов'язково враховувати інтелектуально-культурні, історичні та природно-кліматичні фактори, які мають великий вплив на життєвий рівень населення.

Економічний розвиток, а отже і покращення рівня життя населення, безпосередньо залежить від розвитку науки та техніки в країні. Провідне місце серед продуктивних сил сучасності посідають знання, розум та інтелект людини, тому освіта є одним із факторів економічного та соціального прогресу. Отже, необхідно підвищувати освітньо-професійний рівень підростаючого покоління для того, щоб його знання, розум та інтелект відповідали постіндустріальному етапу розвитку суспільства.

Однією з ознак цивілізованості країни є рівень духовності її громадян, культурні та духовні цінності, які сповідує переважна більшість населення.

Історичні фактори пов'язані з особливостями історичного розвитку тієї чи іншої країни, що проявляються через вплив національного багатства, яке являє собою сукупність матеріальних та нематеріальних активів, що були створені працею всіх попередніх поколінь, що належать країні або її резидентам і знаходиться на економічній території даної країни та за її кордоном (національне майно), а також розвіданих та задіяних в економічному обігу природних та інших ресурсів. Іншими словами, це сукупність ресурсів країни (економічних активів), які створюють необхідні умови для виробництва товарів, надання послуг та забезпечення життя людини.

Особливістю природно-кліматичних факторів е те, що вони стають первісним елементом, відображають об'єктивні відмінності між регіонами та визначають стартові передумови для їхнього розвитку (родючість землі, наявність корисних копалин, територіальне розміщення регіону тощо).

Виходячи з вище викладеного можна зробити такий висновок: запропонована класифікація факторів впливу на соціально-економічний розвиток є альтернативним варіантом існуючим системам оцінки і може використовуватися з метою проведення глибокого та детального аналізу соціально-економічного розвитку країни.

2. Сучасні проблеми соціально-економічного розвитку країн Західної Африки

2.1 Склад та економіко-географічне положення регіону

Західна Африка -- найзаселеніший регіон материка, на 1/6 території якого проживає третина всіх африканців. До регіону належать 15 держав (табл. 2.1).

Межує вона з Північною та Центральною Африкою, омивається водами Атлантичного океану та його найбільшої затоки біля берегів Африки - Гвінейської. На півночі межує із Сахарою, а на сході - із котловиною Чад.

Територія Західної Африки була колонізована найраніше (XV-XVI ст.). Найбільше торкнулася її работоргівля. Донедавна одну з ділянок узбережжя Гвінейської затоки називали «Невільничий Берег». У XIX ст. територія регіону була поділена переважно між Францією, Великою Британією та Португалією. Великій Британії належали Гамбія, Гана, Сьєрра-Леоне, Нігерія, частина Того, Португалії -- Гвінея-Бісау та Острови Зеленого Мису (з 1986 р. -- Кабо-Верде). Решта території (крім Ліберії) входила до Французької Західної Африки. Найдавнішою республікою у регіоні є Ліберія, заснована у 1847 р. переселенцями із США. Гана й Гвінея домоглися незалежності наприкінці 50-х років, інші країни -- на початку 60-х років і лише португальські колонії -- у середині 70-х років XX ст. Крім Малі, Буркіна-Фасо і Нігеру, країни розташовані на узбережжі, а сам регіон більш наближений до Західної Європи та атлантичних портів Північної Америки, ніж інша частина Тропічної Африки. Вихід до океану, зручні бухти на узбережжі сприяли розвитку портів та активних морських зв'язків з іншими приатлантичними регіонами Африки, Європи та Америки. Всі країни регіону входять до ООН, ОАЄ, Арабської Ліги, а Нігерія є членом ОПЕК.

Таблиця 2.1. Країни Західної Африки

Країна	Столиця	Площа, тис. км2	Населення, млн осіб	Густота населення, осіб/км2	ВНП на душу населення, дол. (2005 р.)
Бенін	Порто-Ново	112,6	5,2	47	1030
Буркіна-Фасо	Уагадугу	274,4	10,4	37	1000
Гамбія	Банжул	11,3	1,2	106	1100
Гана	Аккра	238,5	17	71	1900
Гвінея	Конакрі	246	6,6	27	1300
Гвінея-Бісау	Бісау	36,1	1,1	31	850
Кабо-Верде	Прая	4,03	0,39	95	1700
Кот-д'Івуар	Ямусукро	322,5	15,8	42	1600
Ліберія	Монровія	111,4	2,4	24	1100
Малі	Бамако	1240	10,8	7	850
Нігер	Ніамей	1267	9,3	7	1000
Нігерія	Абуджа	923,8	115	120	950
Сенегал	Дакар	196,7	8,3	43	1600
Сьєрра-Леоне	Фрітаун	72,3	4,5	58	510
Того	Ломе	56,6	4,1	70	1500
Усього		5113,2	212	Середня - 52	Середній - 1200

Природні умови. Західна Африка із заходу і півдня обмежена узбережжям Атлантичного океану. На півночі межує із пустелями Сахари, на сході -- з улоговиною озера Чад і гірськими хребтами, що простягнулися до затоки Біафра. Довжина берегової смуги -- 4098 км.

Майже вся територія розташована у межах Африканської платформи.

Клімат переважно субекваторіальний, у південній частині - екваторіальний. Дощові кліматичні сезони чергуються із сухими. Повітря дуже нагріте протягом майже всього року, значні його маси насичені вологою. За винятком континентальних напівпустельних районів, у Західній Африці немає різких коливань температур протягом року.

Внутрішні води. Західна Африка багата на великі та повноводні ріки, найбільшою з яких є Нігер, що впадає у Гвінейську затоку. Річки здебільшого порожисті, мають багато водоспадів, що ускладнює судноплавство. Заважає йому і спад рівня води у сухий сезон року.

Природні ресурси. Надра регіону вивчені недостатньо, особливо у внутріматерикових країнах. У Нігерії виявлені родовища нафти (загальні запаси 2,4 млрд т) й газу (1332 млрд м³). Багатими є поклади бокситів, особливо у Гвінеї (до 1/3 світових і понад 1/2 запасів Африки), уран добувають у Нігері. Розвідано й частково налагоджено видобуток руд заліза, олова, фосфоритів та інших корисних копалин. У Буркіна-Фасо виявлено значне родовище марганцю. Здавна відомі родовища золота й алмазів. Останніми роками активізовано дослідження надр багатої на нафту шельфової зони Гвінейської затоки.

Ріки регіону мають величезні запаси гідроенергії, яку тільки почали використовувати, але її значення у господарському комплексі досить вагоме. На р. Вольта з метою іригації та судноплавства у 1964--1967 pp. побудовано найбільше у світі за площею (8480 км²) водосховище -- Вольта (Акосомбо).

Західна Африка славиться унікальними лісовими ресурсами. Лісовий пояс цілком розташований в екваторіальній зоні. Тут росте до тисячі деревних порід, багато з яких мають цінні деревину і плоди. З деяких порід отримують натуральний каучук. Ліси є багатоярусними, в них на гектар може припадати до 500 великих і тисяча дрібних дерев. Середня лісистість регіону -- 27 % , в Гвінеї-Бісау -- 72 %, Ліберії -- 48, Беніні -- 45, Гані -- 42, Сенегалі -- 39 %.

Агрокліматичні ресурси. У сахельській зоні навіть у менш посушливі роки землеробство далеко не скрізь можливе без зрошення. Тут зосереджені переважно напівкочове скотарство, вирощування невибагливих зернових. У найбільш зволоженій гвінейській зоні кліматичні умови майже повсюдно сприятливі для розвитку тропічної рослинності. Випалювання лісів з метою вивільнення площ для землеробства, вирубування цінних порід дерев зумовили різке скорочення їх масивів.

Загалом природні умови й ресурси більшої частини регіону за умови їх раціонального використання сприятливі для розвитку економіки країн, а наявність великих площ родючих ґрунтів є передумовою для ефективного землеробства.

Чисельність і демографічні особливості населення. Західна Африка населена різноманітними народами, які належать до різних мовних сімей, сповідують різні релігії, використовують різноманітні форми господарської діяльності тощо. Тут знаходяться найбільша за людністю країна Африки -- Нігерія і одна з найменні заселених -- Гамбія.

У регіоні один із найвищих показників народжуваності, водночас у Малі, Нігері, Гвінеї, Гвінеї-Бісау, Сенегалі зберігається висока смертність населення. Перевищення народжуваності над смертністю зумовлює швидке зростання кількості населення, а низька тривалість життя -- швидку зміну поколінь. Середньорічний природний приріст населення - 2,7 %, у Гамбії - 4, Кот-д'Івуарі - 3,4, Нігері - 3,2, Того - 3 % .

У віковій структурі діти до 14 років становлять 40 % населення, а кількість людей віком понад 65 років -- всього 3 %. Відносно пропорційне співвідношення між чоловіками та жінками -- 49,6 та 50,4 %.

На півночі регіону мігрують великі групи населення, яке займається кочовим скотарством. Південніше частими бувають внутрішні та міждержавні сезонні міграції, що пов'язані зі збиранням врожаю на великих плантаціях.

Переважна більшість народів регіону належить до негроїдної раси, формування якої, очевидно, відбувалося у басейнах рік Нігеру і Конго.

Населення регіону дуже неоднорідне етнічно. Особливістю регіону є те, що етнічні території багатьох народів не відповідають державним утворенням, оскільки в період колоніального розподілу Африки кордони встановлювали за іншими мотивами. Нині всі держави регіону є поліетнічними.

Значна кількість населення сповідує іслам і християнство, досить поширені місцеві традиційні вірування. Мусульмани зосереджені на заході регіону та в зоні Сахелю. Вони становлять більшість населення у Сенегалі (92 %), Малі (90 %), Гвінеї (85 %), Гамбії й Нігері (по 80 %), Кот-д'Івуарі (60 %). Хоч у регіоні представлені різні напрями християнства: католицизм, протестантизм (євангелізм, англіканство), у жодній країні християни не становлять більшості.

Населення розміщене вкрай нерівномірно. В аридних районах Малі й Нігеру, у вологих екваторіальних лісах Гвінейського узбережжя середня густота населення -- 1 особа/км². Найкомпактніше заселені узбережжя Атлантичного океану, долини значних рік (Нігеру, Вольти, Сенегалу, Гамбії), промислово розвинуті райони та області плантаційного сільського господарства, де густота населення досягає 70-- 80 осіб/км² і більше.

Досить активним є міграційний рух. Зовнішні й внутрішні міграції пов'язані з особливостями зайнятості населення. Окремі народи (туареги та ін.), які займаються скотарством, ведуть кочове життя.

Сільське населення становить 69 % (у Нігері, Буркіна-Фасо, Гвінеї-Бісау, Гамбії -- понад 80 %). Найвищий рівень урбанізації у Кот-д'Івуарі (44 %), Ліберії (44 %), Сенегалі (42 %), Нігерії (39 %), найнижчий -- у Буркіна-Фасо (8 %). Більшість сучасних міст мають давнє походження, поставши на місці колоніальних форпостів, торгових факторій, місіонерських станцій тощо. У багатьох країнах в одному-двох містах (у тому числі в столиці) зосереджено до 2/3 міських жителів. Зростання міст відбувається за рахунок міграції (у пошуках праці) із сільської місцевості. Найбільші міста Західної Африки -- Лагос (10,3 млн осіб), Абіджан (2,8 млн), Аккра (1,7 млн), Конакрі (1,6 млн), Ібадан (1,5 млн).

У всіх країнах пропозиція робочої сили значно перевищує попит на неї. У середньому до 80 % населення зайнято у сільському господарстві, в селах наявні приховане безробіття і неповна зайнятість. Поширене безробіття й у містах, куди з'їжджається молодь з усієї країни. За винятком окремих районів гірничодобувної та обробної промисловості, більшість зайнятого несільськогосподарського населення зосереджена на транспорті й у сфері обслуговування. Понад 2 млн осіб мігрують із сусідніх держав на сезонну роботу в Гану, Кот-д'Івуар і Сенегал, працевлаштовуючись переважно на плантаціях какао, арахісу, в морських портах.

Значна різноманітність народів, які заселяють регіон (навіть у межах однієї країни), їх мовних сімей та антропологічних груп, форм їх господарської діяльності та релігійних вірувань часто спричиняє виникнення соціальних й етнічних конфліктів у деяких країнах Західної Африки (Нігерія, Сьєрра-Леоне, Ліберія та ін.)

2.2 Особливості економічного розвитку країн Західної Африки

Господарство регіону є монокультурним як в аграрному секторі, так і в гірничодобувній промисловості. Основу економіки становить сільське господарство. Видобувні галузі посідають значне місце лише у господарстві Нігерії та Гвінеї. Обробна промисловість найбільше розвинута в Нігерії та Кот-д'Івуарі. Повсюдно зростання ВВП на душу населення відстає від темпів приросту населення.

У всіх країнах висока частка державного сектору, куди належить більшість промислових підприємств та об'єктів інфраструктури. У Гані держава монополізувала зовнішню торгівлю, банківську й страхову справу, виробництво електроенергії, залізничний транспорт, портове господарство та ін. У Гвінеї-Бісау націоналізовані земля, надра, ліси, транспорт, зв'язок; у Нігерії -- банківська система, нафтовий сектор, деякі галузі важкої індустрії. В Сьєрра-Леоне держава володіє транспортом, виробництвом електроенергії, плантаціями рису, кави, какао, цукрової тростини, каучуку; в Сенегалі держава за рахунок зовнішніх позик утримує переважно галузі інфраструктури. В Нігері у власності держави -- мінеральні ресурси, шосейні дороги, аеродроми, ГЕС, вона повністю контролює виробництво й розподіл електроенергії, водопостачання у містах, діяльність провідних фінансових установ, міський транспорт. У Гамбії державними є підприємства обробної промисловості, електростанції, плантації бавовнику, олійної пальми, транспорт, держава здійснює закупівлю та експорт продукції сільського господарства та ін.

Відчутною є залежність країн регіону від зовнішньоекономічної діяльності. Основними джерелами фінансування є кредити, які надають Франція, ФРН, Бельгія, США та Канада.

Найрозвинутіша країна регіону - Нігерія. За роки незалежності в структурі господарства тут відбулися значні зміни, які виявилися у зниженні ролі сільського господарства, значному зростанні нафтової промисловості. Якщо у 1965 р. сільське господарство країни забезпечувало 55 % ВВП, то у 2000 р. -- 36 %. Видобувна промисловість (переважно нафтова) у 1965 р. давала 7 % ВВП, а в 2000 р. -- 31 %; обробна промисловість -- відповідно 5 і 7 % ВВП. Проте стрімке зростання ролі нафтової промисловості, особливо у 70-80-ті роки XX ст., відбувалося за відчутного зниження виробництва у сільському господарстві, посилення залежності Нігерії від імпорту продовольства. Крім того, обробна промисловість за достатньо високих темпів її розвитку орієнтується на закупівлю не лише імпортного устаткування, а й сировини, напівфабрикатів, комплектуючих.

Основою сучасної економіки Нігерії є нафтова промисловість, яка забезпечує 97 % валютних надходжень. Нігерія -- один з найбільших виробників нафти в Африці, член ОПЕК. За рекомендаціями МВФ та МБРР вона здійснює ринкові реформи. У 1997 р. провідні експерти з єдиного економічного комітету «Перспектива 2010» розробили програму фундаментальних пропозицій щодо виходу нігерійської економіки з кризи, яка охопила її у першій половині 90-х років.

У МГПП країни регіону представлені нафтовою та гірничорудною (видобуток та збагачення заліза, бокситів) галузями. У більшості з них переважає монокультурне плантаційне землеробство (вирощування какао-бобів, кави, олійної та кокосових пальм, арахісу, бананів, каучуконосів). Велике значення мають заготівля та експорт тропічної деревини.

Сільське господарство. В економіці більшості країн переважає сільське господарство, яке є основним джерелом існування переважної частини населення регіону. Провідна роль у його структурі (крім посушливих північних районів) належить землеробству. В усіх країнах переважає споживче і дрібнотоварне рослинництво з низьким рівнем агротехніки, головним знаряддям якої є мотика. Сільськогосподарську техніку й мінеральні добрива застосовують у великих приватних господарствах та на плантаціях агропромислових комплексів. Дрібні господарства землю обробляють без внесення добрив, у деяких з них універсальним добривом є зола, що утворюється при розчищенні вогневим способом лісів під поля. Але вона ефективна лише на короткий час. Заміна мотикового землеробства плуговим зумовлена використанням тяглової худоби. Зрошується менше 15% оброблюваних площ.

Усі сільськогосподарські культури в регіоні поділяються на традиційні продовольчі, які майже повністю споживаються у господарствах селян (просо, сорго, рис, кукурудза, пшениця, ямс, батат тощо), й товарні -- призначені для експорту (арахіс, бавовник, кенаф, цукрова тростина, тютюн, банани, какао, кава тощо).

Рослинництво. Серед споживчих культур вирощують рис (80 % на поливних землях у долинах рік і на узбережжях, до 20 % -- на суходільних площах). Середня його врожайність невисока (17 ц/га), у сухих районах -- майже 5 ц/га, а валовий збір становить приблизно 450 тис. т на рік. З інших зернових культур вирощують кукурудзу, сорго, просо, пшеницю.

Невибаглива й дуже трудомістка, але цінна олійна культура арахіс є головним джерелом рослинних жирів у харчуванні місцевого населення. Основні його виробники -- Гамбія, Сенегал, Нігер та Гвінея-Бісау.

З технічних культур вирощують бавовник, олійне дерево каріте, кунжут, гевею тощо. Бавовник здавна культивували для кустарного прядіння й ткацтва. Вирощують переважно низькосортну бавовну (Бенін, Того). Регіон дає до 80 % натурального каучуку, що виробляється в Африці. Великі плантації гевеї зосереджені в Ліберії, Нігерії й Кот-д'Івуарі. Нігерія, Гана і Кот-д'Івуар збирають високі врожаї какао-бобів (2/3 світової і 3/4 африканської продукції), Нігерія виробляє пальмову олію й горіхи. Головними виробниками й експортерами кави є Кот-д'Івуар, Того й Сьєрра-Леоне.

Вирощування овочів і фруктів (помідори, картопля, квасоля, перець, горох, цибуля, дині) зосереджене у приміських зонах. Великі площі займають борошнисті банани -- плантени (використовуються для приготування каші), ананаси, лимони, апельсини, манго, папая, авокадо, гуаява, кокосові пальми, грейпфрути. Поширені корене- і бульбоплоди: ямс, таро, маніок.

Деякі країни є світовими лідерами у виробництві окремих видів сільськогосподарської продукції: Гана, Нігерія й Кот-д'Івуар -- за обсягами збору какао-бобів, Сенегал, Гамбія й Нігер -- вирощуванням арахісу, Бенін -- олійної пальми. За виробництвом пальмової олії та ядер пальмових горіхів випереджає всіх Нігерія.

Тваринництво. Північні території сухих саван зони Сахеля використовують для напівкочового і кочового тваринництва (корови-зебу, вівці, кози). Розвиваючись на екстенсивній основі, воно є малопродуктивним. Велику рогату худобу розводять у Малі, Буркіна-Фасо і Нігері. У країнах, розташованих ближче до півдня, розвиток скотарства ускладнює шкідлива муха цеце, яка переносить збудника нагани (важкої хвороби рогатої худоби). Під час посух у пустельних країнах (Малі, Нігер) гине від 40 до 80 % голів худоби. Особливо катастрофічні наслідки для тваринництва мали посушливі 70-ті роки XX ст., що спричинило голод населення багатьох країн регіону.

Рибальство. Є основним промислом мешканців прибережних районів. Великі запаси риби, крім вод Атлантичного океану, -- в естуаріях багатоводних рік. Об'єктом лову є промислова риба (тунцеві), а також лангусти, креветки та ін. Промислове морське рибальство розвинуте у Сенегалі, Нігерії, Кот-д'Івуарі, які разом виловлюють щорічно 1418 т риби і переробляють її на власних великих рибоконсервних заводах.

Промисловість. У промисловості домінуюють гірничодобувні галузі. Лише наприкінці 50-х років XX ст. почали розвиватися окремі галузі обробної промисловості, пов'язані з переробкою сільськогосподарської сировини (див. рис. 21).

Видобувні галузі. Вони є провідними у структурі промисловості. Нафтодобування зосереджене в Нігерії в дельті р. Нігер і на шельфі Гвінейської затоки, де видобувають щорічно 102 млн т нафти і майже весь природний газ у регіоні (17 млрд м³). Нафто- і газопромисли є в Кот-д'Івуарі. Видобуток бокситів у Гвінеї досягає 17 млн т (2-ге місце у світі), за видобуванням залізної руди виділяється Ліберія. У Гані розробляють поклади марганцевої руди, у Нігері -- уранової, у Того і Сенегалі -- фосфоритів, у Гані, Гвінеї -- алмазів.

Енергетика. Основну частину електроенергії виробляють теплові електростанції. В останні десятиріччя побудовано ГЕС на ріках у Гані, Кот-д'Івуарі, Нігерії. На островах Кабо-Верде впроваджуються установки, які використовують енергію вітру й сонця. У багатьох най-бідніших країнах енергетичні потреби задовольняються за рахунок деревини й іншої біомаси. Загальне виробництво електроенергії становить 26 878 млн кВт * год на рік. Нафтопереробні заводи побудовано в Дакарі, Абіджані, Порт-Харкорті, Варрі тощо.

Металургія. Останніми роками почалося освоєння багатих гідроенергоресурсів регіону, з урахуванням яких побудовані підприємства кольорової металургії в Гані та Нігерії. В Нігерії також працюють 2 найбільших у регіоні заводи чорної металургії, у Кот-д'Івуарі -- підприємство з виробництва оцинкованого стального листа із напівфабрикатів. У Гвінеї функціонує найбільший у регіоні глиноземний завод.

Машинобудування. Невеликі машинобудівні підприємства із складання велосипедів і мотоциклів є в Беніні та Буркіна-Фасо, складання французьких автомобілів налагоджено у Гвінеї-Бісау, новітнім виробництвом є виготовлення акумуляторів і електрокабелів у Кот-д'Івуарі. Дрібний сільськогосподарський інвентар виробляють у Нігері, Малі, Нігерії, Сенегалі, Сьєрра-Леоне тощо. Судноремонтні майстерні функціонують у Гвінеї-Бісау, Кабо-Верде, Ліберії, Нігерії тощо.

Хімічна промисловість. У деяких країнах регіону (Кот-д'Івуар, Малі, Сьєрра-Леоне, Нігер) розвивається хімічна промисловість (виробництво добрив, бітуму, фарб, лаків). Шинні комбінати створено в Нігерії, а в Сенегалі практикують випаровування солей із морської води.

Деревообробна й меблева промисловість. Деревообробна промисловість належить до найрозвинутіших галузей, її продукція -- пиляний ліс, фанера, деревостружкові плити тощо. У багатих на цінні породи лісах (переважно червоне дерево) заготовляють понад 13 млн м³ деревини. На півдні регіону розташовані плантації тику, анакардіуму, філао, кокосової пальми, махагоні тощо, з яких виробляють різноманітну продукцію. Існують численні підприємства з виробництва деревного вугілля. Значними постачальниками на світовий ринок лісу й лісоматеріалів цінних тропічних порід (кай, сапеле, іроко, опепе, агба) є Кот-д'Івуар, Нігерія, Того та ін.

Меблева промисловість створена в Ліберії, Нігерії, Сьєрра-Леоне; Гвінея-Бісау експортує паркет із цінних порід деревини. Нігерія має один із найкрупніших у Тропічній Африці лісопильно-фанерний комбінат. Останніми десятиріччями внаслідок безсистемного вирубування лісів, підсічно-вогневої системи землеробства багато цінних порід дерев та окремі види лісів опинилися під загрозою знищення.

Текстильна промисловість. Найбільші центри її сформувалися в Кот-д'Івуарі, Сенегалі, Нігерії та деяких інших країнах. Бавовняні фабрики функціонують у Беніні, Кот-д'Івуарі, Малі, Нігері, Нігерії, Того, взуттєві -- в Буркіна-Фасо, Гамбії, Гані, Кабо-Верде тощо.

Харчова промисловість. Її представляють борошномельні та хлібопекарські заводи, підприємства з переробки кави, какао-бобів, заводи з виробництва овочевих і рибних консервів, фруктових соків, спиртових й безалкогольних виробів, а також пивоварні. Рисоочисні підприємства розташовані у Буркіна-Фасо, Малі, Нігері, Сьєрра-Леоне. В Гамбії, Гвінеї-Бісау, Нігері, Кот-д'Івуарі налагоджено очищення арахісу та виробництво арахісової олії й арахісового борошна. Тютюнова промисловість створена в Гвінеї, Кот-д'Івуарі, Ліберії й Нігерії.

Ремісниче виробництво. Є важливою складовою продуктивних сил регіону. Найцінніша його продукція -- ювелірні вироби із золота й срібла, маски й скульптури з чорного та червоного дерев, слонової кістки, а також взуття, кошики, пояси із шкіри рептилій. Кустарне виробництво задовольняє потреби населення у гончарних, плетених і шкіряних виробах та взутті, нескладному сільськогосподарському інвентарі (мотики), просяному й кукурудзяному пиві тощо.

Незважаючи на створення в деяких країнах регіону великих підприємств, промисловий потенціал ще залишається низьким, а його продукція не користується попитом на світових ринках і використовується лише в межах національних господарств.

Транспорт. Транспорт у країнах регіону розвинутий слабо, тому господарські та інші зв'язки між ними є недостатньо інтенсивними. Поодинокі вузькоколійні залізничні магістралі побудовані у Сьєрра-Леоне, Ліберії, Того. Загальна довжина залізничної мережі -- 9442 км. У Нігері, Гвінеї-Бісау, Гамбії, Кабо-Верде залізниць немає.

На автотранспорт припадає основне навантаження у товарно-пасажирських перевезеннях. Загальна довжина автошляхів -- 411,3 тис. км, з них до 98 тис. км з твердим покриттям. Багато районів, які не мають таких доріг, у період дощів опиняються відрізаними від світу. Автопарк налічує 1170 тис. пасажирських і 704 тис. вантажних автомобілів.

Морський транспорт є важливим засобом зовнішньоторговельних зв'язків. Ще в колоніальний період на узбережжі було споруджено багато портів -- Дакар, Конакрі, Абіджан, Котону, Лагос, Фрітаун, через які відбувається майже вся зовнішня торгівля регіону. Порти Бонні, Форкадос, Буруту (Нігерія) є найбільшими центрами вивезення нафти. Внаслідок низьких податків і пільгових умов надання свого прапора іноземним судновласникам до портів Ліберії приписано 2560 торгових суден загальною тоннажністю 80 млн бр.-реєстр т (2-ге місце після Панами).

Протяжність внутрішніх водних шляхів -- 15,5 тис. км. Головні річкові артерії регіону -- Нігер, Сенегал та їх притоки -- є судноплавними майже весь рік. Річковий флот пристосований для судноплавства мілкими водами. Часто у сухий сезон пасажирські судна використовують як готелі для туристів. Більшість вантажів і пасажирів перевозять традиційним річковим транспортом -- дерев'яними пірогами.

Внутрішні та міжнародні повітряні перевезення здійснюють панафриканська авіакомпанія «Ер-Аф-рик», національні компанії «Ер-Вольта» (Буркіна-Фасо), «ЕрТіне» (Гвінея), «Ер-Івуар» (Кот-д'Івуар), «Ер-Лайбіріа» (Ліберія), «Найджирія еруейз» (Нігерія), «Сьєрра-Леоне ейруейз» (Єьєрра-Леоне), «Гана еруейз» (Гана), «Ер-Малі» (Малі). У регіоні побудовано 15 міжнародних аеропортів із постійними рейсами. Авіатранспорт не тільки забезпечує прямий зв'язок із зовнішнім світом, а й, враховуючи недостатньо розвинуту наземну транспортну мережу, полегшує зв'язок між віддаленими населеними пунктами.

У північних країнах регіону поширений в'ючний транспорт, яким перевозять як продовольчі, так і промислові товари. Каравани верблюдів здійснюють зв'язок між пустельними й напівпустельними населеними пунктами. У сільській місцевості віслюків і верблюдів використовують для перевезення врожаю.

Транспортна мережа країн регіону загалом розвинута недостатньо. Однією з головних проблем є слабка взаємопов'язаність різних видів транспорту. Низький технічний стан магістралей, відсутність твердого покриття на шляхах зумовлюють ізоляцію багатьох місцевостей від зовнішнього світу в період дощів.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Зовнішня торгівля орієнтована переважно на розвинуті країни Заходу. Обсяг товарообігу між країнами регіону, хоч і невеликий, але більший, ніж в інших частинах Тропічної Африки.

Вартість експорту -- 31,6 млрд дол. Експортують переважно:

- у Беніні -- нафту, пальмову олію, какао-боби, бавовну, заморожених креветок;

- у Буркіна-Фасо -- продукцію тваринництва, бавовну, арахіс, свіжі овочі, кунжутове насіння, горіхи каріте, золото;

- у Гамбії -- арахіс і арахісове борошно, рибу, бавовну, пальмову олію;

- у Гані -- какао-боби, алмази, золото, боксити, марганцеву руду, деревину, рибу, алюміній, алмази;

- у Гвінеї -- боксити, алмази, банани, каву, ананаси, фруктові соки, вироби деревообробної промисловості, золото, рибу;

- у Гвінеї-Бісау -- арахіс, рибу і морепродукти (лангусти, креветки), бавовну, ядра олійної пальми, горіхи кеш'ю, деревину тощо;

- у Кабо-Верде -- свіжу і морожену рибу, морепродукти, рибні консерви, продовольчі товари (банани, сіль, каву, індиго, тютюн, рицину), швейні вироби;

- у Кот-д'Івуарі -- банани, нафту, рибу, какао-боби і какао-продукти, каву в зернах і розчинну, ліс, нафтопродукти, бавовну-сирець, бавовняні тканини і пряжу, ананаси і сік;

- у Ліберії -- алмази, залізну руду, каучук, деревину, каву, какао-боби;

- у Малі -- бавовну-сирець, золото, живу худобу, тканини, пряжу;

- у Нігері -- уранові концентрати, живу худобу, арахісову олію, бавовну, овочі;

- у Нігерії -- нафту й нафтопродукти, какао-боби, каучук, ядра олійної пальми, шкірсировину;

- в Сенегалі -- фосфорити, арахіс і продукти його переробки, рибу, кухонну сіль, бавовну;

- у Сьєрра-Леоне -- алмази, какао-боби, рутил, боксити, золото, каву, залізну руду, рибу;

- в Того -- фосфорити, какао-боби, каву, вивозять також бавовну, копру, рицину, арахіс тощо.

Імпорт становить 20,7 млрд дол. Це -- нафтопродукти, продовольство, устаткування і транспортні засоби, промислові споживчі товари, будівельні матеріали, одяг, хімічні товари тощо.

Українські виробники найбільше своїх товарів продають у Ліберію та Нігерію. Найзначніші товарні обсяги надходять в Україну з Гвінеї, Гани й Кот-д'Івуару.

2.3 Соціальний розвиток регіону

Соціальний розвиток регіону можна охарактеризувати як задовільний.

Так, незважаючи на широкий асортимент вирощуваних культур, багато країн регіону не задовольняють власних потреб у продовольстві. Це є наслідком міграції населення в міста, ігнорування необхідності кардинальних аграрних реформ, зберігання архаїчних форм аграрних відносин, застаріла агротехніка тощо. Все це призвело до зростання імпорту продовольчих культур, особливо рису і пшениці.

До початку XXI в. екологічна ситуація в Західній Африці, що постійно погіршувалася впродовж декількох попередніх десятиліть, набула характеру перманентної кризи, створивши реальну загрозу самому існуванню африканських народів.

Інтенсивно йдуть процеси обезліснення, ерозії грунтів, скорочення біорізноманітності, виснаження водних ресурсів. Загострюються проблеми, пов'язані із забрудненням атмосфери, зростаючим об'ємом побутових відходів під впливом бурхливих урбанізаційних та демографічних процесів, промислового, транспортного будівництва, переміщення розвиненими країнами «брудних» виробництв до регіону і вивозу ними сюди небезпечних промислових відходів. Все це передумови і ознаки масштабної деградації природного середовища. Еколого-ресурсний потенціал континенту стрімко виснажується і вже не поновлюється. Це означає, що процес взаємин природи і людини в Західній Африці грунтовно порушений, тому в наявності існує стійка соціоекологічна криза.

Якщо спробувати узагальнити всі ці ознаки і явні свідоцтва загострення екологічної ситуації в Західній Африці на сучасному етапі, то можна вважати, що соціологічна криза розвивається одночасно по трьом основним напрямам:

1) деградація природного середовища, одним з проявів якого стало опустинювання;

2) виснаження водних ресурсів;

3) швидке розповсюдження пандемії СНІДу.

Деградацію природного середовища в регіоні викликає перш за все вирубка лісів. При цьому особливість лісозаготівель в Західній Африці полягає в тому, що вирубуються лише певні види дерев, а велика кількість «попутно» вирубаних йде у відвал. Посадки ж нових лісів практично не ведуться. Додатковий збиток навколишньому середовищу наносив і наносить сьогодні випас худоби, яка поїдає молоду поросль, що викликає ерозію грунтів і є одним з чинників, сприяючих наростанню процесів опустинювання.

За визначенням ООН, опустинювання - це скорочення або руйнування біологічного потенціалу землі, що зрештою веде до створення умов, характерних для пустель, і є однією з форм широкомасштабної деградації екосистем під одночасною дією несприятливого клімату і надмірної експлуатації, що змінюється.

Найбільш загальними причинами опустинювання вважаються перетворення пасовищних площ на посівні, перевипасання худоби, обезліснення, загострення проблеми бідності, збиткова у ряді випадків правова основа регулювання земельних відносин.

Фахівці з програми ООН по захисту навколишнього середовища стверджують, що людська активність -- головна причина розростання пустель на планеті. В Західній Африці на пустелю перетворилася більше половини придатних для обробки земель. Основна причина полягає в бідності населення і в тому, що проблемам екології тут не надають великого значення.

Основну загрозу навколишньому середовищу країн Західної Африки несуть ерозія грунту і розмивання берегової лінії Атлантичного океану, особливо в Гвінейській затоці. Найбільш тривожна ситуація складається в Кот-д'Івуарі, Гані, Того, Беніні, Нігерії і Камеруні. Так, в Нігерії непродумана розробка прибережних родовищ нафти призводить до того, що берегова ерозія «з'їдає» 25-30 м пляжів в рік. Береги стають здобиччю океану також унаслідок знищення мангрових чагарників, що грають роль своєрідного буфера. Безрозсудна підприємницька діяльність вже привела до безповоротної втрати для майбутніх поколінь 64 % мангрових чагарників, 60 % вологих тропічних лісів і 54 % савани і степів Африки.

Другим основним напрямом швидкого розвитку екологічної кризи в регіоні є загострення проблеми водних ресурсів.

Впродовж останніх десятиліть забезпеченість регіону водою постійно знижується із-за високих темпів приросту населення, що складало до недавнього часу близько 3% у рік в середньому по регіону. Крім зростання населення цьому сприяють розповсюдження західних стандартів життя з властивим їм водозабезпеченням, особливо в містах, індустріалізація, іригація, електрифікація, багато в чому незадовільний стан іригаційної мережі, водопроводів та інших складових водної інфраструктури.