Вартість капіталу та позичковий відсоток

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вартість капіталу та позичковий відсоток

Зміст

Вступ

Розділ 1. Капітал як економічна категорія

Розділ 2. Характеристика ринку капіталів

2.1 Становлення ринку капіталів

2.2 Критерії розвитку ринку капіталів

2.3 Роль фіктивного капіталу у становленні ринку капіталів в Україні

2.4 Становлення нового класу власників та його вплив на формування ринку капіталів

Розділ 3. Вартість капіталу та позичковий відсоток

3.1 Вартість капіталу

3.2 Оренда і процент

3.3 Позичковий відсоток

Розділ 4. Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти

4.1 Сутність грошово-кредитної політики

4.2 Інструменти монетарної політики

4.3 Грошово-кредитна політика України проблеми та перспективи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Необхідною умовою виникнення і розвитку ринкових відносин є первісне нагромадження капіталу. Вивчаючи особливості формування і становлення капіталізму як стадії розвитку суспільства, К. Маркс зазначав: "...Первісне нагромадження є не що інше, як історичний процес відокремлення виробника від засобів виробництва".

Відокремлення засобів виробництва від виробника і зосередження їх у руках невеликої групи людей сприяло розвитку капіталістичних відносин, які поступово перетворились на цивілізованішу форму -- ринкові відносини. Але за своєю економічною суттю ці форми відносин близькі, бо мають на меті нагромадити грошову масу в руках тих, хто володіє засобами виробництва. В результаті первісного нагромадження капіталу формуються два нерівноцінні елементи: власники робочої сили, які бажають продати свою працю, та власники засобів виробництва. Що стосується України, то для неї, як і для інших постсоціалістичних країн, характерний процес поступового розшарування населення, в результаті чого виникає полярність у суспільстві. Утворився контингент людей, які мають можливості розпочати виробництво, відкривати магазини, створювати різні фірми і ринкові структури, де використовується наймана праця, витрати якої не повною мірою компенсуються розміром заробітної плати. а доходи, отримувані "хазяїном'', значно перевищують сукупний дохід найманих працівників. Персоніфікаторами капіталу в Україні є власники приватних підприємств, комерційних банків, магазинів, компаній, пов'язаних з нафто- та автомобільним бізнесом, посередницьких компаній, фірм з продажу будівельних матеріалів і продовольчих товарів, а також закладів ігорного бізнесу з їх інфраструктурою, ділки тіньової економіки та ін.

Капітал (або капітальні блага) -- це виробничий ресурс тривалого користування, тобто будь-які створені (на відміну від праці й землі) блага, що використовуються у виробництві інших благ. Розрізняють фізичний капітал (обладнання, споруди виробничого призначення, запаси матеріалів) та людський капітал (навички, вміння, спеціальні знання, що необхідні у виробництві товарів).

Становлення ринку капіталів, як будь-якого нового елемента системи, відбувається через виникнення нових форм, неміцних і нестійких у змістовому та функціональному плані. У цьому його своєрідність.

Процес становлення ринку капіталів має загальні економічні закономірності, які набувають додаткових особливих рис у конкретних історичних умовах.

Специфіка становлення ринку капіталів в українській економіці полягає в тому, що цей процес не супроводжувався зростанням обсягу суспільного капіталу ні у вартісному, ні в матеріально-уречевленому вираженні.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: "Ринок капіталу та позичковий відсоток".

Об'єкт дослідження - політекономія, мікро- та макроекономіка.

Предмет дослідження - ринок капіталу.

Мета дослідження - розглянути сутність капіталу, ринку капіталу, а також особливості становлення ринку капіталу та грошово-кредитну політику України.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути капітал як економічну категорію;

2) охарактеризувати ринок капіталів;

3) проаналізувати становлення ринку капіталів;

4) дослідити критерії розвитку ринку капіталів;

5) розглянути вартість капіталу;

6) проаналізувати роль позичкового відсотку на ринку капіталів;

7) дослідити грошово-кредитну політику, її цілі та інструменти;

8) охарактеризувати грошово-кредитну політику України.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Список використаних джерел включає 16 найменувань. Робота викладена на 48 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Капітал як економічна категорія

Капітал є похідним фактором виробництва і виник услід за такими факторами, як праця та земля. До капіталу, як зазначалось раніше, належать усі використані в процесі виробництва засоби виробництва, а також складські запаси готової та напівготової продукції у вартісному виразі, які приносять додану вартість або дохід власнику засобів виробництва при використанні праці найманих працівників.

Капітал політична економія розглядає двояко: як фактор виробництва і як ресурс, що приносить процент позичальнику.

Капітал як фактор виробництва складається з тих виготовлених товарів, які, відповідно, застосовують для продукування інших товарів.

Капітал -- це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто само зростає [9, 89].

Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як суто технічні, техніко-організаційні, так і соціально-економічні моменти. По-перше, виробник (власник капіталу) повинен вступити у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва. По-друге, якщо його наявного капіталу недостатньо для організації ефективного виробництва, йому доведеться звертатися до кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього потребують обсяги виробництва.

Отже, перетворюючи свої гроші на капітал, виробник має вступити в економічні відносини з підприємствами, що виробляють необхідні йому товари та послуги, та з індивідами, що через певні причини отримують засоби для існування не завдяки власній підприємницькій діяльності, а шляхом найму за гроші.

Отже, капітал -- це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини, тобто капітал як такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими умовами є:

1) високорозвинені товарне виробництво і обіг;

2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення;

3) зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів виробництва, тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

4) відсутність власних засобів виробництва у частини господарюючих агентів, що змушує їх найматися.

Дане трактування капіталу може бути визначене як соціально-економічне. Звичайно, є й інші погляди на сутність капіталу, зокрема так званий предметно-функціональний і грошовий підходи.

Багато дослідників вважають, що капітал -- це сукупність засобів виробництва, які приносять доход їхньому власникові. Л. Сміт розглядав капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить доход. Д. Рікардо -- як ту частину багатства, що зайнята у виробництві і необхідна для приведення в дію праці. Дж. С Мілль -- як попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону, знаряддя і матеріали, а також харчування та інші засоби існування для робітників на час виробничого процесу. А. Маршалл -- як сукупність речей, без яких виробництво не могло б здійснюватися з однаковою ефективністю, але які не є безплатними дарами природи [9, 91].

Перелічені підходи до визначення капіталу дещо односторонні, пов'язують цю категорію з сукупністю речових факторів виробництва. Вони звертають увагу на речову форму капіталу, хоча навіть з цього боку не врахована така частина капіталу, як грошовий капітал, який ніяк не можна ототожнити з засобами виробництва і який призначається для придбання факторів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу у сферах виробництва та обігу.

Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати доход, то до нього треба віднести і вкладення у робочу силу. Цей підхід, запропонований Г. Беккером, Дж. Мінсером та іншими вченими, має назву "концепції людського капіталу". Під ним розуміють витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда (навчання в школі, вузі, на виробництві, піклування про власне здоров'я).

Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея.

Отже, капітал може бути різноманітним. Капітал як фактор виробництва -- це засоби виробництва, які належать підприємцям або іншим власникам і використовуються в процесі створення товарів і послуг. Процес виготовлення й нагромадження цих засобів виробництва називається інвестуванням. Інвестиційні товари, на відміну від споживчих, які задовольняють потреби безпосередньо, роблять це опосередковано, забезпечуючи виробництво споживчих товарів.

Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як народногосподарські (макроекономічні). З погляду підприємця капітал є сумою вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби. З цієї точки зору принциповим моментом є співвідношення між власним і чужим капіталом.

Окремі капітальні блага можна використовувати протягом кількох років, тоді як інші -- протягом століття і навіть більше. Проте суттєва риса капітального блага полягає в тому, що воно є і фактором виробництва, і продуктом одночасно.

Є три різновиди капітальних благ: будівлі й споруди (такі як заводи і будинки), устаткування (споживче, такі як автомобілі, і виробниче -- устаткування тривалого використання та інші знаряддя праці) та запаси (наприклад, верстати на складах торговця).

Капітальні блага купують і продають на ринках капітальних благ. Наприклад, "Краматорськтяжмаш" продає різноманітне устаткування іншим підприємствам. Це устаткування використовують, щоб підвищити ефективність виробництва та розширити його масштаби. Механізм функціонування ринку капітальних благ описано нами вище на прикладі ринку засобів виробництва.

Користування капіталом або послуги капіталу у виробництві товарів і послуг є потоковою величиною (потоком), що вимірюється в одиницях капітальних благ, які використовуються протягом якогось проміжку часу. Запаси капітальних благ фірми на певний момент часу утворюють її капітальні запаси (фонди).

Збільшення капітальних запасів у виробника відбувається завдяки інвестиціям. Інвестиції -- процес створення нового капіталу, що вимагає витрат фінансових ресурсів і призводить до змін у запасах капіталу. Джерелом інвестицій є заощадження економічних аґентів, зокрема позичкові кошти, які утворюються у домогосподарств за рахунок заощаджень.

Розділ 2. Характеристика ринку капіталів

2.1 Становлення ринку капіталів

Формування ринку капіталів -- це процес виникнення однієї з основних "несучих конструкцій" ринкової системи.

Становлення ринку капіталів, як будь-якого нового елемента системи, відбувається через виникнення нових форм, неміцних і нестійких у змістовому та функціональному плані. У цьому його своєрідність.

Процес становлення ринку капіталів має загальні економічні закономірності, які набувають додаткових особливих рис у конкретних історичних умовах.

Специфіка становлення ринку капіталів в українській економіці полягає в тому, що цей процес не супроводжувався зростанням обсягу суспільного капіталу ні у вартісному, ні в матеріально-уречевленому вираженні.

Нагромадження приватного капіталу відбувалося не стільки внаслідок капіталізації вартості створюваного додаткового продукту, скільки за рахунок перерозподілу через приватизацію раніше створеного суспільного багатства.

Як відомо з історії становлення капіталістичного способу виробництва, первісне нагромадження капіталу розпочинається у надрах попереднього (феодального) способу виробництва і завершується на перших етапах розвитку капіталізму.

Ця закономірність підтверджується і в умовах переходу до ринку в усіх країнах Центральної і Східної Європи.

Процес первісного нагромадження капіталу за своєю сутністю характеризується передусім нагромадженням грошових ресурсів, а також матеріальних цінностей (засобів виробництва та предметів споживання) в руках окремих осіб, включенням їх у ринковий обіг, що і перетворює ці нагромадження на капітал [12, 311].

Загальні змістовні елементи первісного нагромадження капіталу залежно від країни і часу завжди набувають конкретної історичної форми.

Процес первісного нагромадження капіталу відбувається як в економічній, так і у вольовій формах. Він бере початок ще з часів радянської економіки, коли в її структурі існував "тіньовий сектор", який став вихідним пунктом первісного нагромадження.

У другій половині 80-х років минулого століття нагромадження капіталу відучувалося у більш зрілих формах -- формах кооперативного руху. Саме у кооперативах виникли перші значні за розмірами капітали. За рахунок чого це відбувалося?

По-перше, в умовах тотального дефіциту, коли в економіці були відсутні цілі галузі з виробництва обчислювальної та організаційної техніки, побутових товарів, необхідних населенню, можна було отримувати дуже велику норму прибутку.

По-друге, кооперативні підприємства діяли у більш вигідних умовах господарювання, ніж державні. Це, в свою чергу, призвело до перерозподілу доходів із державного сектору до кооперативного. Наприклад, державні підприємства отримували сировину, матеріали, обладнання за державними цінами, реалізовували її кооперативам, які продавали готову продукцію за вільними цінами, значно вищими за державні.

Важливим чинником нагромадження капіталу був високий рівень інфляції наприкінці 80-х -- у першій половині 90-х років XX ст.

За таких умов відбувався перерозподіл інфляційних доходів від прошарків населення з низькими та середніми доходами до підприємців.

Річ у тому, що підприємці оперують не просто з грошима, а капіталом у формі грошей, який пускають в оборот і не дають йому знецінитися. Тому в умовах насичення економіки інфляційними грошима водночас відбувалося зростання норми прибутку на авансований капітал, який тоді став переміщуватися до сфери обігу. Нагромадження капіталу відбувалося за рахунок незаконного вивозу товарів (як правило, сировини) в умовах лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Слабкий державний контроль давав підприємцям можливість присвоювати отримані доходи шляхом неповернення їх у країну. За рахунок різниці внутрішніх і зовнішніх цін норма прибутку могла сягати кількох сотень відсотків.

Особливе значення в процесі первісного нагромадження капіталу має приватизація державної власності. Незважаючи на те, що вона проводилася на засадах відносної справедливості (шляхом роздачі приватизаційних сертифікатів, створення тіньових умов акціонування підприємств), врешті-решт державна власність перерозподілилася (і продовжує перерозподілятися на користь тих, хто вже нагромадив значні капітали).

Істотну роль у процесі нагромадження та перерозподілу капіталу державних підприємств на користь приватних фірм відіграв директорський корпус. Керівники підприємств, що підлягали приватизації, мали можливість перерозподіляти за заниженими цінами власність державних підприємств на користь власних приватних фірм. Занижена ціна на майно, що приватизується, робить більш швидким і дешевим перерозподіл державної власності на користь нових власників.

В умовах, коли більшість населення не має суттєвих нагромаджень і мусить витрачати практично весь доход на поточне споживання, питання стосовно ціни державного майна зовсім на зачіпає його інтересів. Тому скуповування акцій і паїв приватизованих підприємств за залишковими цінами перетворилося на головну форму нагромадження капіталу в особливо великих розмірах.

Специфічною формою нагромадження капіталу у державах, які виникли на пострадянському просторі, в середині 90-х років XX ст. була практика затримки виплати заробітної плати. Багато хто з керівників державних підприємств, маючи всі можливості для своєчасної її виплати, використовували невиплачений фонд заробітної плати для отримання банківських відсотків за депозитами. Доходи від таких операцій використовувалися для нагромадження капіталу [12, 313].

Однією з форм первісного нагромадження капіталу стало ухиляння підприємств від сплати податків. Такий спосіб нагромадження капіталу існує на всіх етапах розвитку капіталізму. Проте в перехідній економіці він набув значного поширення.

2.2 Критерії розвитку ринку капіталів

Ступінь розвитку і функціонування капіталу визначається такими критеріями.

1. Ступінь відтворення натурально уречевлених компонентів капіталу. В різних галузях ситуація, пов'язана з процесом відтворення натуральної форми капіталу, складається по-різному.

Аналіз відтворення промислового капіталу свідчить, що в переважній більшості галузей відбувалось лише звужене відтворення продуктивного капіталу, який за своїм походженням залишається "соціалістичним", тобто створеним за часів радянської економіки і тільки за своєю формою власності (тобто формально) є приватним. Якщо ж оцінювати якість продуктивного капіталу, то його основна маса є фізично і морально дуже застарілою.

Відтворення цього капіталу на новій основі потребує значно більше часу, ніж у тому випадку, якщо якісні параметри цього капіталу були сучасні, а вартість, відповідно, вища. Проте не лише вартість промислового капіталу, його якість, а й тривалість кризи, періоду звуженого його відтворення визначають можливості швидкого налагодження простого і розширеного відтворення в умовах економічного піднесення на базі нового інвестиційного процесу.

Відтворення капіталу в торгівлі і банківських сферах відбувається по-іншому. Тут завдяки високій швидкості обігу матеріальна основа нової власності відтворюється повністю впродовж кількох років (а в деяких випадках і впродовж кількох місяців). Така відтворена власність є новою власністю як за своєю сутністю, так і за формою.

Аналіз перетворення колишньої "соціалістичної власності" на капітал показує, що у галузях матеріального виробництва цей процес триватиме ще багато років.

Кількісна оцінка процесу відтворення капіталу на новій основі практично неможлива через велику умовність його оцінки в ринкових цінах. Для приблизної оцінки функціонального капіталу використовують структуру ВВП за секторами економіки і темпи зміни відтворювальної структури. Ці дані дають можливість припустити, що потрібно ще багато років, аби відтворений на новій основі капітал став адекватним новому способу виробництва.

2. Ступінь відокремлення "капіталу-власності" від "капіталу-функції". У країнах з розвиненою ринковою економікою це відокремлення пов'язане з переходом до переважно акціонерної форми власності. В нашій країні (як і в інших країнах СНД) формально переважає акціонерна форма власності. Але якщо уважніше проаналізувати реальні відносини у приватизованому секторі економіки, то стане зрозуміло, що в ньому існує величезний розрив між формальними відносинами, зумовленими нормами права акціонерів, І реальними відносинами. Внаслідок ряду причин реальні права акціонерів у таких компаніях якщо і не дуже обмежені, то економічно вихолощені. Це виявляється насамперед у фактичній неможливості економічно реалізувати свої формальні права, тобто отримати дивіденди на акції та впливати на політику керівних органів цих компаній. Безумовно, кризовий стан економіки і складності з веденням прибуткової діяльності, а також жорстка податкова політика зумовлюють певні складності щодо виплати дивідендів. Але мають місце й інші чинники.

По-перше, матеріальний стан керівників акціонерних компаній, боротьба за збереження своїх посад свідчать, що попри всі труднощі можна економічно реалізовувати своє положення шляхом отримання високих власних доходів.

По-друге, обсяги капіталу, який перебуває в тіні, а також того, який вивозиться тіньовими структурами на Захід, свідчать про те, що акціонерний капітал має джерела економічного зростання [12, 315].

Склад нинішніх власників капіталу зумовлений перехідним характером економіки. Аналіз становлення і розвитку цього соціального прошарку у країнах ринкової економіки свідчить про явно виражену тенденцію до скорочення його частки в загальній чисельності працездатного населення. У країнах з перехідною економікою точно оцінити чисельність сучасного підприємницького класу практично неможливо, оскільки із загальної кількості зареєстрованих фірм реально функціонує приблизно третина. Відомо також, що частина підприємців контролює кілька фірм. Тому можна говорити тільки про приблизну кількість власників капіталу.

2.3 Роль фіктивного капіталу у становленні ринку капіталів в Україні

Акціонування підприємств у процесі приватизації дало змогу оформити права власності утримувачів неформального контролю.

Сучасний український корпоративний сектор поділений на кілька груп, об'єднаних економічними та політичними інтересами, що одержали назву "олігархічні".

Нині в Україні сформувалося кілька великих груп, характерними рисами яких є підтримка державними структурами, наявність власних політичних партій або депутатської групи та сфер впливу в економіці країни.

До них належать:

1) група "Фінанси та кредит" на чолі з однойменним банком, інтереси якої поширюються на нафтогазову добувну і переробну промисловість (їй підконтрольні НАК "Нафтогаз", AT "Укрнафта"), коксохімічну промисловість (Ясинівський, Алчевський, Дніпродзержинський КХЗ);

2) група, фінансовим центром якої є Український кредитний банк. Економічні інтереси поширюються на електроенергетику (Сумиобленерго, Прикарпатобленерго, Чернігівобленерго, Херсонобленерго, Кіровоградобл-енерго, Полтаваоблснерго, Львівобленерго, Тернопільобленерго), металургію ("Дніпроспецсталь", Запорізький феросплавний завод), ринок нафтопродуктів;

3) донецька група, чиї інтереси широко представлені у фінансовому секторі (Приватбанк, "Київприват", "Приват Інтертрейдинг"), металургії (Марганецький та Орджонікідзевський ГОК, Костянтинівський металургійний завод), нафтопереробному секторі;

4) група, фінансові інтереси якої представляє АКБ "Кредит-Дніпро", має широкі інтереси у трубній промисловості (Новомосковський, Дніпропетровський, Нижньодніпровський трубні заводи), металургії ("Криворіжсталь", Дніпропетровський металургійний комбінат) [12, 317].

Усі ці групи створювалися і функціонують за єдиною схемою, в основу якої покладено два способи контролю над підприємствами:

- контроль, пов'язаний із володінням титулами власності об'єднаних підприємств;

- контроль над підприємствами шляхом управління товарними та фінансовими потоками.

В основі управління матеріально-грошовими потоками лежать вексельнозарахункові схеми, бартер та давальницькі контракти. Наприклад, давальні контракти дають змогу великому давальнику значною мірою впливати на політику переробного підприємства.

Така ситуація поширена в давальних схемах між російськими нафтодобувними підприємствами та українськими нафтопереробними заводами. Наприклад, Одеський НПЗ завантажений на 85 % нафтою, поставку якої здійснює Лукойл на давальних умовах, і відповідно підконтрольний цій російській компанії.

Оперування енергокомпаніями величезними боргами промислових і сільськогосподарських підприємств є також засобом контролю за товарно-грошовими потоками (наприклад заборгованість промислових споживачів перед "Прикарнатобленерго" на 1 липня 1999 р. становила 71,4 млн грн). Це є легальним інструментом для одержання контролю над українськими виробниками цілком ліквідної продукції.

Однак зростання кредитної заборгованості дає змогу контролювати підприємства не лише через управління матеріальними потоками, а й шляхом реалізації прав власності.

Схема досить проста. На чолі підприємства ставився директор -- афілійована особа поглинаючої компанії. Після цього створювалася штучна кредиторська заборгованість перед дочірніми підприємствами поглинаючої компанії. Потім у зарахування суми цієї кредиторської заборгованості передавали акції підприємства. Система контролю над фіктивним капіталом зародилася ще наприкінці 80-х років минулого століття. У цей період на базі міністерств і відомств створювалися за галузевою ознакою "псевдохолдинги". "Псевдо" -- через те, що, по-перше, тоді акціонерний капітал ще не існував, а, по-друге, створювалися ці холдинги державою у "добровільно-примусовому" порядку.

Холдинг це система володіння певною компанією контрольними пакетами акцій юридичних осіб, де холдинг виступає як материнська компанія.

Зовні діяльність материнської компанії може виглядати як управління пакетами акцій, а також збирання дивідендів і доходів від біржових операцій. Однак, насправді, за "геніальною простотою" холдингової форми приховані ретельно спроектовані механізми перерозподілу прав власності.

Головною метою створення холдингу українською компанією є доступ до управління акціями державних підприємств, які на даному етапі не підлягають приватизації. Пакети акцій дочірніх підприємств, що перебували в державній власності, вносилися до статутного капіталу холдингової компанії, яка засновувалася; натомість у власність держави переходив відповідний пакет акцій холдингу.

Прикладом такої схеми є діяльність інвестиційного пула "Court Holding" спільно з Українським кредитним банком, під контроль яких перейшли три обленерго (Херсонобленерго, Кіровоградобленерго, Тернопільобленерго) в результаті передачі державою у дочірнє управління холдингу блокуючих пакетів акцій (25 % + 1 акція).

З розвитком холдингових компаній і переходом до грошової приватизації стали застосовуватися механізми залучення приватного капіталу. Для встановлення контролю холдингом використовувався поділ на так звані голосуючі та безголосі акції. За допомогою подібної диференціації акцій холдинги отримали можливість контролювати капітал, який у десятки разів перевищував їхній власний [12, 318].

Механізм диференціації такий: на фондовому ринку холдингова компанія продає переважно акції, позбавлені права голосу, акції ж із правом голосу (частка яких невелика) продаються "адресно" -- засновникам певної компанії. Мобілізований капітал вкладається в акції тих підприємств, над якими вони хочуть одержати контроль.

За таким принципом був перетворений на холдингову компанію Чорноморський суднобудівний завод (Миколаїв), де до "безголосих" належали акції, які були розповсюджені серед працівників заводу.

При створенні таких холдингів використовується оригінальний спосіб реструктуризації підприємств та об'єднань, коли окремі структурні підрозділи виділяють у самостійні юридичні особи, котрі виходять на ринок і в бізнес з чистими, без боргів активами, а одне, як правило, державне підприємство, бере на себе всі борги і залишається, по суті, банкрутом. При цьому часто порушуються права дрібних акціонерів, оскільки у нових акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю у них взагалі немає частки в капіталі. Більша поширеність холдингів порівняно з іншими формами об'єднання підприємств, наприклад, із фінансово-промисловими групами, пояснюється тим, що холдингова форма дає змогу контролювати структуру прав власності, тоді як для ФПГ України характерні нерозвиненість майнових зв'язків у вигляді участі в контролі та прибутках одна одної (у межах ФПГ), слабкість акціонерного впливу банків на партнерів по групі та перехресного володіння акціями банками й іншими учасниками. Лише 25 % банків-засновників розкривають акціонерні зв'язки з партнерами по групі (або ці партнери виступають акціонерами банку, або останній має частку в акціонерному капіталі інших учасників групи, крім її центральної компанії). По суті, кожна "олігархічна" група складається з кількох фінансово-промислових груп і компаній. Контроль з боку групи звичайно розпорошений серед афілійованих компаній (фондів, офшорних фірм, номінальних власників тощо). При цьому система офшорних компаній організована таким чином, що дає змогу приховувати не лише прибуток, а й реальних власників українських підприємств [13, 123].

При реєстрації офшорної компанії її акціонерами записуються не справжні власники, а місцеві юристи в офшорній юрисдикції, як правило, ті, що спеціалізуються на реєстрації офшорних або трастових компаній.

Трастові компанії -- це такі компанії, які можуть держати акції у дорученні від імені дійсного власника компанії. Вони заздалегідь відмовляються від усіх дивідендів та інших майнових прав на користь цих бенефіціарів. Доти, доки формально власником акцій є траст, жодних претензій до реального власника офіційно не можна пред'явити, оскільки інформація про реальних власників є конфіденційною.

Трастові документи підписані лише фірмами, відкритими для публіки. Траст заздалегідь відмовляється від своїх прав на акції офшорної компанії на користь реальних власників. У цьому разі всі права на компанію переходять до власника тоді, коли він підпише ці папери, поставить дату. Без його підпису ці документи не мають юридичної сили, тобто третя сторона ніколи не зможе довести, що громадянин України є власником офшорної компанії (ОК). Офшорні компанії діють за схемою: ОК одержує у довірче управління або купує акції українських підприємств напрямець або через посередницьку українську інвестиційну компанію (ІК). В останньому випадку між ОК та ІК укладається договір комісії, згідно з яким ІК зобов'язується від свого імені, але за рахунок ОК купити акції підприємства. При цьому в реєстрі акціонерів значитиметься ОК, оскільки вона діє від свого імені. Дивіденди і прибуток від продажу акцій перераховуються в офшорну компанію або інвестуються в який-небудь бізнес в Україні без оподаткування. Таким чином був викуплений великий пакет акцій "Луганськобленерго" офшор-іюю компанією "FS Trading", яка входить до групи "Фінанси та кредит".

В Україні практикується також передача офшорним компаніям в управління державних пакетів акцій підприємств. Так, Фонд державного майна передав пакет акцій у розмірі 86,37 % СК ВАТ "Дніпровська гідроакумуляційна станція " у довірче управління офшорній компанії "ESY Engineering of Construction" (Багамські острови) терміном на п'ять років з можливим продовженням строку ще на 10 років.

Однак при цьому характерною рисою "олігархічних" груп є непрозорість зв'язків, часто складні взаємодії між деякими афілійованими особами. У результаті виникають протиріччя в самій групі [13, 126].

В Україні процес розвитку груп економічних і політичних інтересів пройшов стадію становлення. При цьому була створена приватно-державна система шляхом встановлення приватними власниками фактичного та юридичного контролю над економічним потенціалом, з одного боку, і формуванням політико-державної номенклатури -- з другого.

2.4 Становлення нового класу власників та його вплив на формування ринку капіталів

Специфіка становлення ринку капіталів зумовлена також особливостями походження значної частини нового класу власників. Ключові позиції серед нових власників займають вихідці із старої номенклатури, насамперед управлінська верхівка державних підприємств та колишні керівники державних органів управління. Саме походження переважної більшості класу підприємців зумовило ряд специфічних рис становлення ринку капіталів шляхом інтенсивної експлуатації державних ресурсів з метою нагромадження капіталу. Це відбувалось через отримання різноманітних пільг та виключних прав, які не обов'язково були закріплені законодавчо або навіть офіційно у формі постанов уряду, пільгове фінансування та кредитування, використання державних цінних паперів як засобу нагромадження.

Йдеться не лише про ранній період державної приватизації, коли відбувалось безпосереднє присвоєння державної власності і використовувались інформаційні методи перекачування національного багатства на користь учорашньої номенклатури, а й про період відповідної фінансової стабілізації. Це виявляється у прагненні отримання якомога більшого прибутку за рахунок використання державних ресурсів, а не в результаті конкуренції. Ця характерна риса капіталу, притаманна його природі (отримання прибутку найбільш швидким і найменш витратним шляхом), набуває специфічних рис у перехідній економіці. В процесі формування нового класу власників його верхівка, зумівши використати державні ресурси, реалізує специфічну монополію у своїх інтересах. Це характерна риса нового класу підприємців у процесі нагромадження капіталу.

Іншою рисою, притаманною сучасним власникам капіталу, є їх кланова олігархічна організація, а також прагнення до використання у боротьбі за економічне панування державної влади. Це змушує представників "фінансової олігархії" брати участь у політиці, лобіювати її інтереси в уряді, займати ключові позиції у різних гілках влади. Діяльність цих олігархічних груп впливає на стан економіки загалом, у тому числі на процес приватизації, встановлення валютного коридору, посилення або послаблення окремих галузей (через отримання чи ліквідацію пільг для різних галузей і підприємств), інфляційну політику тощо [12, 378].

Аналіз подібних дій дає можливість зробити ряд висновків щодо співвідношення сил різних олігархічних груп великого українського бізнесу, яке неминуче призводить до виникнення внутрішніх протиріч у рамках самої "фінансової олігархії", а також окремих груп з державними установами. Представники цих груп готові йти на часткові поступки, якщо вони не зачіпають самі підвалини їхнього панування. У процесі часткового витіснення позицій бізнесу окремих груп відбуваються процеси перегрупування сил, перерозподілу сфер впливу в межах окремих секторів економіки, які можуть сприяти посиленню їх панування.

Розділ 3. Вартість капіталу та позичковий відсоток

3.1 Вартість капіталу

Капітал -- це вартість, яка приносить дохід, тобто приріст до початково авансованого розміру вартості активів (грошових, матеріальних і нематеріальних). Капітал складається з двох частіш: постійної та змінної. Постійний капітал -- це витрати підприємця на придбання засобів виробництва, він переноситься конкретною працею на новостворений продукт. Отже, постійний капітал С бере участь у процесі виробництва своїм речовим змістом і є фактором виробництва (знаряддя та всі засоби праці, сировина, матеріали, паливо, електроенергія тощо). Він не бере участі у процесі збільшення вартості.

Друга частина капіталу -- вартість робочої сили, яка визначається за домовленістю між працівниками і роботодавцями (в руках працівників вона є заробітною платою), змінює свою вартість у процесі виробництва і тому є змінним капіталом V. Ця частина капіталу забезпечує збільшення первісної вартості, відтворюючи первісну вартість і створюючи додану вартість т. Отже, постійний капітал і вартість робочої сили (С + V) становлять витрати виробництва, а створювана найманими працівниками нова вартість розпадається на еквівалент вартості робочої сили і додану вартість. Додана вартість т є доходом виробництва.

Додана вартість може бути абсолютною та відносною і залежить від інтенсивності праці та кількості працюючих.

Виходячи з цього, структуру вартості товару, виробленого із застосуванням найманої праці, можна подати так: w = с + v + m

Висновок про те, що нову вартість в цілому і додаткову, зокрема, створює робоча сила, а засоби виробництва лише переносять свою вартість на продукт, не означає, що постійний капітал не відіграє ніякої ролі у виробництві додаткової вартості. Безпосередньо не створюючи її, він є найважливішим фактором, що впливає на розміри додаткової вартості. Процес праці неможливий без знарядь і предметів праці, отже, і виробництво вартості та додаткової вартості без них неможливе. І навпаки, без живої праці, носієм якої є робоча сила, засоби виробництва не можуть функціонувати. Аналіз впливу цих факторів виробництва на величину нової вартості було здійснено американськими вченими. К. У. Коббом та П. X. Дугласом (так звана виробнича функція). За їхніми розрахунками, проведеними в середині 50-х років на матеріалах американської економіки, внесок живої праці у зростання національного доходу становив 3/4, а капіталу (знаряддя праці) -- ? [10, 187].

Згідно з резолюцією, прийнятою Міжнародною конференцією зі статистики праці (червень 1985 p.), вартість робочої сили -- це розмір фактичних видатків наймача на утримання робочої сили.

Вартість робочої сили складається з витрат, пов'язаних з використанням робочої сили і забезпеченням необхідного її відтворення. Вона зумовлена обсягом життєвих благ, необхідних для забезпечення нормальної життєдіяльності людини. На вартість робочої сили також впливають результати праці власника робочої сили. На ринку вона формується через порівняння результативності праці та її корисності з урахуванням витрат на відтворення робочої сили і встановлюється на рівні, який узгоджує граничну продуктивність праці, тобто цінність послуг праці для покупця-підприємця, з витратами, потрібними для відтворення робочої сили.

На ринку капітальних активів купують і продають фізичний капітал. До сукупного запасу фізичного капіталу західна теорія відносить основні фонди, які збільшуються шляхом інвестицій. Разом із землею фізичний капітал утворює речове багатство країни. Капітальний актив розглядається як благо тривалого користування, тому центральну роль в теорії капіталу відіграє час. З ним пов'язані такі проблеми як невизначеність і ризик. Багато показників використання капіталу носять прогностичний характер, розглядаються як майбутні очікувані потоки. Час враховується при побудові кривих попиту на капітал і пропонування капіталу, а також при визначенні ціни капітального активу.

На обсяги пропонування капітального активу впливають: запас активу, потік послуг від активу і потік доходів.

Запас капіталу визначається кількістю заводів, устаткування, транспортних засобів тощо, які знаходяться у власності фірм на даний момент часу.

Потік послуг від активу - це кількість відпрацьованого часу машиною або устаткуванням за даний період (година, місяць, рік тощо).

Потік доходів - це прибутки або платежі, одержані від функціонування капітального активу протягом певного періоду часу.

Ціна капітального активу - це сума грошей, за яку одиниця капіталу може бути куплена або продана в кожний даний момент. Вона включає в себе сучасну цінність потоку майбутніх платежів, отриманих власником за весь період використання даного активу.

Сучасна (поточна) цінність майбутніх платежів, або приведена дисконтова на вартість - це сьогоднішнє значення суми, яка може бути виплачена в майбутньому.

Вважають, що сьогодні певна сума грошей має більшу цінність, ніж через деякий час. Наприклад, сто гривень сьогодні мають більшу цінність, аніж ті самі сто гривень через рік. Це пов'язано з можливістю через рік одержати гривні з процентом, якщо їх вкласти в банк. Наприклад, якщо банк платить 5% річних, то сьогоднішні 100 гривень через рік будуть мати цінність 105 грн. Або навпаки, щоб через рік одержати суму в 100 грн., сьогодні треба покласти в банк під 5% річних лише 95,2 грн. В кінці року ми одержимо: 95,2+95,2x0,05=95,2+4,8=100 грн.

Оскільки ціна капітального активу включає в себе суму всіх майбутніх платежів, одержаних щороку, то треба визначити сучасну цінність кожного з платежів. Процедура, з допомогою якої обчислюється сьогоднішнє значення суми, яка може бути одержана в майбутньому, називається дисконтуванням.. Розрахунок поточної дисконтованої цінності платежу - це обернена задача до розрахунку складних процентів [10, 189].

Будь-який капітал приносить щороку потік платежів. Для визначення ціни активу треба знайти сучасну цінність цього потоку платежів, тобто обчислити суму сучасних дисконтованих цінностей всіх платежів за кожний рік протягом всього строку служби капіталу.

Наприклад, якщо очікується, що одиниця капіталу принесе в майбутньому потік доходів: в перший рік FV₁ = 100 грн., на другий рік FV₂ = 50 грн., на третій рік FV₃ = 200 грн., то за і =10% поточна дисконтована цінність цього потоку обчислюється:

3.2 Оренда і процент

Ринок капіталів на відміну від ринку капітальних благ, тобто засобів виробництва, слід розглядати з інших позицій: оренди або такого її різновиду, як лізинг.

Більшість капітальних благ є власністю підприємств, що їх використовують. Окремі з них власники віддають в оренду, тобто в тимчасове використання.

Оренда -- договір, що його укладають між собою орендодавець майна і орендар щодо тимчасового використання певного капітального блага (фабрики, споруди, верстата тощо) за відповідну плату. У цих економічних відносинах капітальне благо виступає як капітал, тобто суспільно-економічною категорією. Безпосередньо він відображає в собі позичкові відносини.

Платежі за тимчасове використання капітальних благ називають орендною платою. У зв'язку з орендною платою розглянемо норму прибутку на капітал. Часто орендна плата включає в себе дві складові: амортизацію основного капіталу і процент. Орендна плата за вирахуванням амортизації є чистою орендною платою.

Співвідношення чистої орендної плати до капітальних витрат у гривнях і є нормою прибутку на капітал. Вона показує суму грошей, яку отримують на кожну інвестовану гривню, виміряну як кількість гривень за рік на гривню інвестицій.

Норма прибутку на капітал -- це щорічний чистий дохід (орендна плата мінус витрати) на вкладену одиницю капіталу. її вимірюють у процентах за рік [7, 89].

Отже, орендовані капітальні блага -- це довгострокові активи, що дають орендну плату орендодавцям протягом деякого періоду. Власник офісу може збирати орендну плату протягом строку його амортизації, як власник фруктового саду збирає плоди з дерев кожної осені.

Виникає питання: що є причиною оренди підприємцями капітальних благ? Це зумовлено тим, що споруди, машини, верстати забезпечують вищу продуктивність виробництва і праці. Тому люди зацікавлені в підвищенні капіталозабезпеченості виробництва та праці. Яким чином визначається чиста орендна плата, тобто ставка процента на орендований капітал? Класичну теорію визначення процентної ставки і доходу на капітал можна проілюструвати за допомогою простого випадку, в якому всі реальні капітальні блага однакові. Крім того, припускається, що економіка перебуває в стаціонарному стані, тобто відсутнє зростання населення і науково-технічного прогресу. На рис. 1. DD -- це крива попиту орендарів на капітал. Вона відображає взаємозв'язок між величиною попиту на капітал та нормою прибутку на капітал. Звідки походить попит на капітал? Попит на капітал, як і попит на працю, -- "похідний попит". Його виводять із граничної продуктивності капіталу, яка є додатковим обсягом продукту, що його продукують додаткові одиниці капіталу. Крива DD характеризує не тільки рух попиту на капітал, але й віддачу кожної додаткової одиниці капіталу.



Рис. 1. Визначення ставки процента і доходу в короткостроковому періоді

Закон спадної віддачі можна зрозуміти з того факту, що крива попиту на капітал на рис. 1. має нисхідну траєкторію. Перші одиниці капітальних благ більш продуктивні, дають більший прибуток, і на них є попит. Наступні одиниці капіталу менш продуктивні: вони користуються попитом за нижчої ставки процента. На рис. 9.6 вертикальна лінія SS являє собою пропонування капіталу в короткому періоді, протягом якого величина капіталу не може змінитись. Перетин пропонування SS із кривою попиту DD на капітал указує дохід на капітал у короткому періоді та реальну процентну ставку в цьому самому періоді. На нашому рисунку це 10% за рік. За цієї короткострокової рівноваги підприємці-орендарі готові платити 10-процентну ставку щорічно, щоб орендувати капітальні блага. У точці Е, де перетинаються попит і пропонування, величина капіталу саме відповідає потребам орендарів.

Отже, у безкризовому економічному середовищі норма прибутку на капітал дорівнює ринковій процентній ставці. Залишається додати, що цими самими чинниками регулюється як попит, так і пропонування на інвестиції та нагромадження капіталу [7, 92].

Ринкова процентна ставка виконує дві функції: вона скеровує обмежене пропонування капітальних благ суспільства в ті сфери, що забезпечують найвищу норму прибутку, та спонукає людей жертвувати поточним споживанням, щоб збільшити розмір капіталу.

3.3 Позичковий відсоток

Гроші за своєю суттю не належать до економічних ресурсів. Однак вони є засобом для придбання всіх інших факторів виробництва. Крім того, виробник, який витрачає свої кошти на придбання капіталу, відмовляється від альтернативних варіантів їх використання, зокрема від надання позики. Отже, прибуток, що міг отримав ти виробник, якби передав у позику свої кошти, є альтернативною-вартістю капіталу. З'ясувати механізм формування ціни кредиту і буде означати з'ясування процесу формування альтернативної вартості капіталу.

Гроші, позичені для інвестицій, мають повернутися вкладникові з прибутком. Процент -- це чистий доход (прибуток), який отримує власник капіталу (позичкових грошей) внаслідок їхнього використання протягом певного проміжку часу (року). Так, якщо було позичено 200 грн., а через рік повернуто 220 грн., то процент складатиме 20 грн.

Альтернативною вартістю інвестицій є процентна ставка -- ціна одиниці фінансових ресурсів, що використовується протягом року. Процентна ставка вимірюється у частках від одиниці або у відсотках.

Ціною кредиту можна вважати позичковий відсоток. Позичковий відсоток -- це ціна, що сплачується за використання грошей. Найчастіше він розглядається не в абсолютному значенні (як кількість грошей), а у відносному -- як відсоток від суми позичених грошей. Для зручності ставку позичкового відсотка, як правило, дають у перерахуванні на річну. Скажімо, якщо за отримання 10 000 грн. в кредит позичальнику потрібно через рік повернути 14 000 грн. це означатиме, що він отримав гроші під 40 % річних.

Оскільки надання кредиту та повернення грошей розірвані у часі, то виникає проблема втрати грошима їх купівельної спроможності через інфляцію. Тоді частина плати за користування грошима піде на покриття втрати їх купівельної спроможності, а частина дійсно буде винагородою власника. Слід розрізняти номінальну та реальну ставки позичкового відсотка. Номінальна ставка (r_N) -- це відсоткова ставка, виражена у грошових одиницях за поточним грошовим курсом. Реальна ставка (r_R) -- це відсоткова ставка, виражена у незмінних грошах або скоригована з урахуванням інфляції. Так, якщо у попередньому прикладі ціни за рік зросли в 1,25 раза (І_р= 1,25), то за своєю купівельною спроможністю 1 грн. на початку року становитиме 1,25 грн. на кінець року. Якщо перерахувати всі повернені у кінці року гроші у зіставні з наданими на початку року, то 14 000 грн. будуть відповідати 11 200 грн. (14 000 : 1,25 = 11 200). Отже, реальна відсоткова ставка буде лише 12 %. Взаємозв'язок між номінальною та реальною ставками показує така формула:

r_R = (100 +r_N)/I_p.

Ставка позичкового відсотка формується залежно від співвідношення попиту на гроші та їх пропозиції. Разом з тим, не існує єдиної для всіх випадків відсоткової ставки. Надання кредиту може диференціюватися залежно від умов повернення, державного регулювання цього процесу, особливостей позичальника тощо. Отже, доцільно розглянути фактори, які впливають на відсоткові ставки. Надання кредиту -- це ризик з боку кредитора, оскільки позичальник за певних умов може не повернути отримані гроші. Тому найпершим фактором, який буде зумовлювати конкретний рівень відсотка по конкретній позиції, є ступінь ризику -- ймовірність втрати грошей кредитором. Тут залежність пряма: чим більша ймовірність неповернення грошей, тим більший буде відсоток. Разом з тим, загроза втрати грошей може досягати такого рівня, що вона взагалі не компенсується збільшенням відсотка. За цих умов кредит не надається.

Певний вплив на відсоткову ставку справляє розмір кредиту. За інших рівних умов кредитор віддає перевагу більшим кредитам, оскільки це зменшує його витрати на вивчення економічного становища позичальника, на обслуговування кредиту тощо. Отже, кредитор погоджується надавати більші суми під менші відсотки [16, 456].

По-іншому впливає на відсоткову ставку термін надання кредиту. Оскільки у довготривалому періоді ймовірність непередбачуваних подій більша, то для перестрахування втрат від них відсоток по кредитах також буде більшим.

Впливає на відсоткові ставки також державна політика оподаткування. Якщо відсотки, отримані від надання кредиту не оподатковуються чи оподатковуються на пільгових умовах, то вартість отримання кредиту буде меншою. Так, поки дисконти по облігаціях внутрішньої державної позики в Україні не оподатковувалися, їхня дохідність була нижчою, тобто отримання коштів обходилося Державі дешевше. Після введення оподаткування ціна залучення коштів зросла.

Розділ 4. Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти

4.1 Сутність грошово-кредитної політики

У літературі застосовується кілька підходів до визначення сутності грошово-кредитної політики. Представники одного з них трактують монетарну політику надто вузько -- як урядову політику впливу на кількість грошей в обороті. Представники іншого підходу визначають її надто розширено -- як один із секторів економічної політики вищих органів державної влади. У першому випадку механізм монетарної політики обмежується лише впливом на кількість грошей і явно збіднюються його результативні можливості, у другому -- не визначено специфічного характеру монетарної політики, її відмінностей від інших секторів економічної політики, її особливого механізму впливу на економічні процеси.

Більш повно і точно виражає сутність монетарної політики визначення її як комплексу взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Як випливає з цього визначення, монетарній політиці властиві комплексність, різноваріантність регулятивних заходів; спрямованість їх на досягнення певних, заздалегідь визначених суспільних цілей; заходи ці реалізуються центральним банком через механізм грошового ринку. При такому підході монетарна політика набуває чітких, економічно обумовлених обрисів. Вона має внутрішньо єдину інституційну основу -- грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні монетарна політика являє собою організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, Інструментами та роллю в економічному регулюванні.