Ефективність використання нематеріальних ресурсів підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ефективність використання нематеріальних ресурсів підприємства

Вступ

Необхідною умовою успішного функціонування будь-якого підприємства в ринковій економіці є ефективне використання його власних так званих нематеріальних ресурсів.

Нематеріальні ресурси - невід'ємна складова потенціалу підприємства, призначена для забезпечення економічної користі протягом тривалого періоду часу, яка не має уречевленої форми.

Нематеріальні ресурси не мають матеріально-речової форми або матеріально-речова форма яких не має істотного значення для їх використання в господарській діяльності. Вони мають вигляд інтелектуальної власності, довгострокових майнових прав, гудвілу (ціни підприємства, зумовленої діловими зв'язками) і забезпечують його власнику (власникам) певний прибуток або іншу користь протягом тривалого періоду (понад один рік).

Нематеріальні ресурси здатні відігравати суттєву роль у підвищенні конкурентоспроможності діючих підприємств. За умов насиченості ринку різноманітними товарами підприємство-виробник повинно удосконалювати можливості щодо пропонування, просування та реалізації своїх товарів або послуг.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Нематеріальні ресурси підприємства, їх формування та ефективність використання».

Об'єкт дослідження - економіка підприємства.

Предмет дослідження - нематеріальні ресурси підприємства.

Мета дослідження - розглянути сутність нематеріальних ресурсів підприємства, їх види та структуру, формування, а також ефективність використання.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути поняття і види нематеріальних ресурсів;

2) проаналізувати об'єкти промислової власності;

3) охарактеризувати об'єкти інтелектуальної власності;

4) дослідити інші нематеріальні ресурси;

5) проаналізувати особливості використання та обліку нематеріальних ресурсів та активів підприємства;

6) розглянути методи і способи оцінки нематеріальних ресурсів та активів підприємства;

7) охарактеризувати фактори, що запобігають ефективному створенню нематеріальних активів підприємства.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Список використаних джерел включає 19 найменувань. Робота викладена на 37 сторінках друкованого тексту.

1. Поняття нематеріальних ресурсів, їх види та характеристика

1.1 Поняття і види нематеріальних ресурсів

Нематеріальні ресурси - це складова частина потенціалу підприємства, здатна приносити економічну користь протягом відносно тривалого періоду, для якої характерні відсутність матеріальної основи здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від її використання. До них відносяться об'єкти промислової та інтелектуальної власності, а також інші ресурси нематеріального походження (рис. 1).

Рис. 1. Види нематеріальних ресурсів підприємства

нематеріальний промисловий ресурс інтелектуальний

Промислова власність є поняття, яке застосовується для позначення виключного права на використання певних нематеріальних ресурсів. Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності до об'єктів цієї власності належать: винаходи, промислові зразки, корисні моделі, товарні знаки та знаки обслуговування.

Інтелектуальна власність являє собою юридичне поняття, яке охоплює авторське право та інші права на продукти інтелектуальної діяльності. До об'єктів інтелектуальної власності, зокрема, належать наукові праці, твори літератури і мистецтва, програмні продукти тощо.

Нематеріальні ресурси здатні відігравати суттєву роль у підвищенні конкурентоспроможності діючих підприємств. За умов насиченості ринку різноманітними товарами підприємство-виробник повинно удосконалювати можливості щодо пропонування, просування та реалізації своїх товарів або послуг. Дійовим інструментом конкуренції у цьому випадку може бути використання нематеріальних ресурсів. Наприклад, володіння ліцензією надає її власнику виключне право використання певного технічного досягнення і тому забезпечує йому певні конкурентні переваги. Зареєстроване найменування місця знаходження товарів завжди гарантує споживачу особливі, елітарні, а іноді унікальні властивості товару, що також підвищує конкурентоспроможність його власника.

1.2 Об'єкти промислової власності

Серед об'єктів промислової власності центральне місце належить винаходам. Винаходом називається позначене істотною новизною вирішення технічного завдання в будь-якій галузі народного господарства, яке дає позитивний ефект.

Технічне рішення, яке може бути визнане винаходом, повинно мати певну технічну ознаку; істотну новизну рішення; позитивний виробничий або інший ефект.

Технічна ознака - це застосування засобів техніки і технології (конструкцій, способів, матеріалів) для розв'язання завдання, що є об'єктом винаходу. При цьому виділяють кілька основних видів технічних розв'язань, які можуть стати предметом винаходу. До них, зокрема, належать:

¦ технічні будови - сукупність технічних засобів (деталей, вузлів, механізмів), які перебувають у функціональній залежності;

¦ способи або процеси - сукупність операцій (дій), що виконуються у певній послідовності та умовах (режимах) для досягнення потрібного технологічного результату;

¦ речовини - сукупність способів одержання хімічних речовин;

¦ штами - культури мікроорганізмів, які використовуються для одержання речовин, що утворюються внаслідок життєдіяльності мікроорганізмів.

Таким чином, винаходом може бути лише конкретне розв'язання технічного завдання. Пропозиції, що сформульовані у вигляді загальної постановки завдання або у вигляді ідеї, не можуть бути кваліфіковані як винахід.

Другою найважливішою ознакою винаходу є його новизна, тобто використання технічних засобів, способів, методів раніше невідомих в даній галузі техніки. Винаходом може бути визнано за будь-яких умов тільки таке технічне рішення, яке має суттєву новизну. Це означає, що винахід має бути принципово новим технічним рішенням або вносити у відомі конструкції, способи, речовини такі зміни, які приводять до якісного поліпшення.

Третьою важливою ознакою винаходу прийнято вважати його позитивний ефект, тобто практичну корисність технічного рішення. Корисний результат винаходу при цьому трактується досить широко. Він може полягати в економії суспільної праці, охороні життя і здоров'я людини, удосконаленні технічних засобів науки, культури, мистецтва, оборони. Позитивний ефект мають і винаходи, які не дають економії, але поліпшують експлуатаційні якості виробів, підвищують їх надійність, змінюють на краще умови праці тощо.

Промисловим зразком називається нове, придатне до здійснення промисловим способом художнє вирішення виробу, в якому досягається єдність технічних та естетичних властивостей.

Промисловий зразок може бути об'ємним (модель), плоским (малюнок) або комбінованим. Художнє вирішення конкретної форми виробу визнається промисловим зразком і забезпечується правовою охороною за умов його новизни, оригінальності та придатності до промислового виготовлення.

Промисловий зразок є новим, якщо сукупність його суттєвих ознак невідома в даній або іншій країні до дати фіксації його пріоритету. Оригінальним він вважається тоді, коли його суттєві ознаки є своєрідними. Придатність до промислового виготовлення означає, що промисловий зразок може бути відтворений у виробництві промисловими засобами.

Деякі вироби не підлягають охороні як промислові зразки. Це галантерейні, швейні, трикотажні вироби, тканини (крім декоративних), взуття та головні убори.

Корисні моделі - це нові за виглядом, формою, розміщенням частин або побудовою моделі.

Корисні моделі відрізняються від інших об'єктів промислової власності тим, що предметом технічного вирішення тут є тільки конструкція виробу, його форма. Тобто для реєстрації корисної моделі достатньо будь-яких змін, навіть у просторовому компонуванні виробу. По суті корисна модель займає ніби проміжне становище між винаходом та раціоналізаторською пропозицією.

Товарними знаками вважаються оригінальні позначки (ім'я, термін, малюнок або її сполучення), які мають правовий захист та призначені для виділення даного товару серед інших подібних товарів. Якщо під товарним знаком надаються послуги, то він називається знаком обслуговування. Окремо виділяють також поняття колективного товарного знаку. Колективним є товарний знак спілки, асоціації або іншого добровільного об'єднання. Колективним товарним знаком позначаються товари, що виробляються та (або) реалізуються об'єднанням підприємств і мають спільні характеристики. На відміну від звичайних товарних знаків, права на використання колективних знаків не можуть бути передані іншим особам.

Товарний знак (знак обслуговування) має ідентифікувати товар (послугу). Використання товарних-знаків дозволяє споживачу виділити та швидко знайти потрібний йому товар, тобто він сприяє реалізації товарів і має рекламний характер. Тому товарний знак розміщують на самому товарі або його упаковці. Товарні знаки використовуються також у рекламі, друкованих виданнях, на офіційних бланках підприємств (фірм) тощо.

Споживач за допомогою товарного знаку швидко визначає, хто виробляє певний товар. Тому власник товарного знаку не може вважати себе позбавленим відповідальності за якість своїх виробів (послуг) як у процесі реалізації, так і на етапі споживання.

Основними вимогами до товарних знаків є їх індивідуальність, упізнаваємість, привабливість для споживачів та охороноздатність, тобто можливість їх офіційної реєстрації. При цьому не підлягають реєстрації позначки, які тотожні або подібні до товарних знаків, що вже зареєстровані на ім'я іншої особи; знаки міжнародних організацій; географічні назви; зображення, що загальновживані для позначення товарів певного роду; містять відомості, які можуть викликати плутанину у покупця відносно виготовлювача чи місця виробництва товару; суперечать міжнародним угодам.

1.3 Об'єкти інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність, що є важливим видом (елементом) власності нематеріальних ресурсів підприємства, пов'язана з його інформаційною системою, з інформацією взагалі як особливим та специфічним суспільним ресурсом.

Логіка розвитку виробничих сил зумовила появу посередника, який зосереджує у себе інформацію про різні сторони виробничої діяльності і перерозподіляє її відповідно до потреб того чи іншого споживача. Це означає, що така функція відокремлюється від наукової творчості і виробництва та стає самостійним видом діяльності, який має свої власні ознаки.

Інформаційна діяльність - це сукупність процесів одержання інформаційних матеріалів, їх обробки, зберігання, використання та поширення. Її результатом є створення специфічного інформаційного продукту, який відрізняється від продуктів наукової діяльності і інших первинних документів змістом і якістю наявної в них інформації. Якщо наукові публікації вміщують якісно нову інформацію, створену в процесі творчого мислення, то інформаційні продукти таких нових даних не містять, а являють собою стислий виклад основного змісту нагромадженої інформації. Процеси створення, збору, зберігання, обробки та передачі інформації за допомогою сучасної обчислювальної техніки і систем комунікації називаються інформаційною технологією.

Інформація є об'єктом права власності громадян, юридичних осіб і держави. Це право виникає на підставі: її створення власними силами і за свій рахунок; договору на створення інформації; договору на передачу права власності на інформацію іншим особам. Право власності на інформацію обумовлює виникнення товарних відносин між суб'єктами, що займаються інформаційною діяльністю, та споживачами інформаційної продукції. Найважливішими об'єктами інтелектуальної власності, що пов'язані з інформаційною діяльністю та формують нематеріальні активи підприємства, є програмне забезпечення ЕОМ, банки та бази даних, банки та бази знань.

Програмне забезпечення - це сукупність програм, які використовуються у роботі з ЕОМ. Кожна така програма задає алгоритм рішення певної задачі у формі, що сприймається ЕОМ. У відповідності з завданням і функціями, що виконуються різними елементами програмного забезпечення, його поділяють на загальне та спеціальне.

Загальне програмне забезпечення - це способи спілкування користувача з ЕОМ, тобто програми, що необхідні для організації обчислювального процесу. До його складу входять програми тестування, системи проектування та операційні системи.

Спеціальне програмне забезпечення являє собою сукупність програм, орієнтованих на рішення задач певного конкретного класу. Воно може бути організоване у вигляді пакетів прикладних програм або бібліотеки стандартних програмних модулів, які дозволять обчислювати прикладні задачі, не вдаючись до програмування.

Розширення сфери використання засобів обчислювальної техніки, необхідність рішення все більш складних задач обумовлюють постійне зростання кількості та витрат на створення програмних продуктів. По відношенню до технічних засобів ЕОМ вартість програмного забезпечення невпинно зростає, а самі вони стають важливим об'єктом комерційних відносин. Тому програмні продукти підлягають правовій охороні, на них поширюються авторські права.

Банк даних характеризується певною сукупністю програмних, організаційних та технічних засобів, призначених для централізованого накопичення та багатоцільового колективного використання інформації, а також самих даних (інформаційних одиниць), що відповідним чином систематизовані та сконцентровані у певному місці (в пам'яті ЕОМ, бібліотеці, каталогах, картотеках тощо). Банки даних є найважливішою складовою частиною інформаційних систем. З банком даних в процесі його створення та експлуатації взаємодіють користувачі різних категорій. Ядро банку даних становить база даних.

Базою даних називається іменована сукупність інформаційних одиниць у певній предметній сфері, які відображають стан об'єктів та їх взаємовідношення. Особливості організації бази даних дають змогу використовувати одну й ту ж саму інформацію для розв'язання різних задач. Функціонування бази даних забезпечується сукупністю мовних та програмних засобів, що називається системою управління базою даних. За допомогою системи управління здійснюється доступ до інформації, відбір та видобування її певної частини, редагування та видача у відповідності з запитами споживачів. Діяльність більшості організацій, що створюють бази даних, спрямована на задоволення на комерційній основі потреб споживачів у економічній, фінансовій, науково-технічній та інших видах інформації.

База знань - це сукупність систематизованих основних відомостей, що відносяться до певної галузі знань і зберігаються у пам'яті ЕОМ. При цьому передбачається, що обсяг бази знань є достатнім для вирішення певного кола теоретичних та практичних завдань. В цьому важливому елементі інформаційної системи виділяють дві відносно самостійні частини. У першій з них зберігаються знання про предметну галузь та способи роботи з нею у вигляді відповідних законів, стверджень, співвідношень та процедур, у другій - конкретні факти, ще описують саму галузь. Саме ці факти використовуються для означення інформації, що містить в собі перша частина бази знань.

База знань є подальшим розвитком бази даних. Н відміну від даних, для яких характерна фіксована внутрішня структура, знання мають гнучку структуру. Це дозволяє процесі використання бази знань не тільки реєструвати інформацію, але і виконувати з нею логічні операції, тобі описувати факти, закони і співвідношення, що стосуються певної фіксованої події. Наприклад, продуктом використання бази знань може бути логічна комбінація типу «ситуація-дія».

Банк знань можна розглядати як сховище знань, у якому окрім самої інформації та відповідного опису, знаходяться засоби, за допомогою яких здійснюється їх накопичення, збереження, оновлення та використання, а також засоби управління всіма цими процесами.

1.4 Інші нематеріальні ресурси

З-поміж цих ресурсів виокремлюють перш за все ноу-хау під якими прийнято розуміти не захищені охоронними документами та не оприлюднені (повністю або частково) знання чи досвід науково-технічного, виробничого, управлінського, комерційного, фінансового або іншого характеру, що можуть бути практично використані у наукових дослідженнях та розробках, при виготовленні, реалізації та експлуатації конкурентоздатної продукції. Термін «ноу-хау» походить від англійського виразу «знати як зробити». До ноу-хау відносяться також не запатентовані винаходи. Елементом ноу-хау можуть бути різноманітні посібники (порадники); специфікації, формули, рецепти, знання і досвід у сфері маркетингу, оформленні упаковки продукції тощо.

Важливою ознакою ноу-хау є конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобуття яких підприємство, як правило, витрачає значні кошти та час.

Ноу-хау є власністю підприємства. Тому законодавством тієї або іншої країни передбачається сувора відповідальність (аж до кримінальної) за розголошення суті ноу-хау. Передача, обмін, розповсюдження ноу-хау здійснюється на комерційній основі шляхом укладання ліцензійних договорів. Таке використання ноу-хау може бути вигідним як для його продавців, так і покупців. Продавець має можливість збільшити свої доходи, а покупець - прискорити освоєння предметів угоди.

Раціоналізаторська пропозиція - це технічне вирішення, яке є новим і корисним для підприємства, організації або установи, до якої воно подане. Раціоналізаторськими вважаються пропозиції щодо вдосконалення використовуваної техніки (машин, агрегатів, пристроїв, інструментів), виготовлюваної продукції, способів контролю, спостереження і дослідження, техніки безпеки або пропозиції, які сприяють підвищенню продуктивності праці, більш ефективному використанню енергії, обладнання, матеріалів.

За своєю суттю раціоналізаторські пропозиції, як і винаходи, являють собою технічне рішення, але відрізняються від них ступенем новизни. Раціоналізаторська пропозиція має, так би мовити, «місцеву» новизну, тобто вона повинна бути новою відносно техніки і технології, яка використовується на даному підприємстві. Раціоналізаторська пропозиція вже може бути відомою використовуватися в іншому місці, але для даного підприємства є новою. Економічне значення раціоналізаторських рішень полягає в тому, що вони підвищують техніко-технологічний рівень та ефективність виробництва на підприємстві. Технологія виробництва, правило, залишається незмінною протягом порівняно тривалого періоду. За умови швидких темпів науково технічного прогресу все частіше з'являються нові технологічні процеси та більш досконале обладнання, зв'язку з цим періодично виникає потреба модернізації діючого устаткування та вдосконалення технологічних процесів, що і є об'єктом раціоналізаторських пропозицій.

За своєю сутністю раціоналізаторські пропозиції не патентоспроможні. Авторство на раціоналізаторську пропозицію не підлягає правовому захисту. Всі питання щодо правил використання раціоналізаторських пропозицій та винагород вирішуються адміністрацією підприємства.

Найменування місця походження товару відображає назву країни (населеного пункту, місцевості тощо), яке використовується для позначення товару, особливі властивості якого виключно або головним чином визначаються природними умовами та (або) людськими факторами, що характерні для даного географічного об'єкту. Фізична або юридична особа, яка зареєструвала місце походження товару, одержує право на його використання у рекламних цілях шляхом розміщення на відповідному виробі, його упаковці, в проспектах та іншій документації, що супроводжує товари при їх введенні в господарський або споживчий обіг. Але особливість цього нематеріального ресурсу полягає у тому, що право використання того ж самого найменування місця походження товару може бути надано будь-якій іншій фізичній або юридичній особі, яка мешкає чи господарює на тій же території і виробляє товар з тотожними властивостями.

Для характеристики невідчутного на дотик основного капіталу фірми використовують специфічний термін - гудвіл. Він формується під одночасним впливом декількох чинників, найважливішим серед яких є імідж, досвід ділових зв'язків, престиж товарних знаків, стала клієнтура, доброзичливість та прихильність споживачів тощо.

Імідж як сформоване та постійно підтримуване «обличчя» товару, послуги або підприємства в цілому за Інших рівних умов підвищує їх конкурентоздатність. Основою іміджу слугують якість та переваги даного товару по відношенню до відповідних виробів конкурентів.

Створення доброї репутації та сприятливого для підприємства соціального клімату здійснюється також за допомогою рекламної та благодійної діяльності, періодичного висвітлення у засобах масової інформації тощо.

Зрештою гудвіл по суті віддзеркалює відмінність між налагодженим, процвітаючим бізнесом та бізнесом, якому ще належить усталитися.

2. Особливості формування та використання нематеріальних ресурсів на підприємстві

2.1 Використання нематеріальних ресурсів підприємства

Інтелектуальна власність є важливим елементом власності нематеріальних ресурсів підприємства і пов'язана з його інформаційною системою, з інформацією взагалі як особливим та специфічним суспільним ресурсом.

До інтелектуальної власності, що використовується на підприємстві входять: людський капітал; ринковий (клієнтський або брендовий) капітал; структурний капітал.

Людський капітал - це не тільки зібрана разом і навчена робоча сила, а й гарний творчий менеджмент, контракти з видатними фахівцями в тій сфері, до якої відноситься бізнес. До людського капіталу також відносяться ноу-хау, невіддільні від конкретної фізичної особи. Використання таких ноу-хау вимагає не тільки знання, як робити, але й уміння виконати відповідні операції. Найяскравіше ця властивість виявляється в циркових фокусах. Щось подібне має місце в хірургії, де мало знати, як виконується операція, треба вміти її зробити на належному рівні, а також у багатьох інших галузях людської діяльності. Сюди ж відносяться і так звані «мовчазні», або очікувані, знання (tacit knowledge). Щоб успішно керувати людським капіталом, менеджмент повинний відслідковувати приблизно такий набір параметрів фахівця [11, 76]:

- освіта;

- професійна кваліфікація; зв'язані з роботою знання;

- професійні уподобання і нахил;

- психометричні характеристики;

- зв'язані з роботою уміння.

Людський капітал не відбивається в складі активів фірми, тому що він фірмі не належить. Існує юридична техніка, що дозволяє прив'язати до фірми найбільш цінних фахівців за допомогою винагород і зобов'язань (golden handcuffs) і відбити контракти з ними у складі нематеріальних ресурсів. Однак така техніка не може бути застосована до всіх співробітників. Більш простий спосіб прив'язати персонал до фірми - це включення працівників у число акціонерів або співвласників фірми. Ця форма також не універсальна. До того ж виникає проблема з правами власності працівників, що звільнилися, і т. п.

Істотні проблеми виникають з урахуванням інвестицій у людський капітал і виміром одержуваних результатів. Витрати на навчання персоналу і підвищення його кваліфікації за правилами фінансового обліку варто відносити до витрат, а не до інвестицій, хоча з погляду управлінського обліку їх краще відносити саме до інвестицій. Щоб оцінити результати таких інвестицій, багато фірм розробляють досить складні системи обліку, що складаються в основному з якісних показників. Перехід від якісних показників до кількісних, які виражаються в грошах, досить проблематичний. У кращому випадку можна чекати наявності таких залежностей, які виконуються, тільки для великих фірм із тисячами співробітників.

Структурний капітал - найбільш різнорідна частина інтелектуального капіталу. Сюди відносяться права інтелектуальної власності, інформаційні ресурси, інструкції і методики роботи, система організації фірми і т.д. При усій своїй різнорідності саме структурний капітал найбільшою мірою відповідає тому, що називається нематеріальними ресурсами. До структурного капіталу відносяться систематизовані знання, у тому числі ноу-хау, у принципі відділені від фізичних осіб (працівників) і від фірми. Таким чином, ноу-хау виявляються частиною як людського, так і структурного капіталу [11, 78].

До ринкового капіталу прийнято відносити: товарні знаки і знаки обслуговування; фірмові найменування; ділову репутацію; наявність своїх людей (insiders) в організаціях-партнерах або серед клієнтів; наявність постійних покупців; повторні контракти з клієнтами і т.д. Тільки частину з перерахованого можна назвати ресурсами в точному розумінні слова.

Вимір ринкового капіталу в яких-небудь кількісних показниках, у тому числі його вартісна оцінка окремо від інших складових інтелектуального капіталу, швидше за все, не має сенсу, хоча є можливим кількісний вимір окремих частин ринкового капіталу. Багато фірм показують кількість постійних споживачів своєї продукції, наприклад, кількість зареєстрованих користувачів програмного продукту, передплатників журналу і т. п. У грошовому вираженні вже давно прийнято оцінювати товарні знаки і знаки обслуговування, а останнім часом - бренди. Зокрема фірма Interbrand регулярно публікує результати розрахунків вартості провідних брендів. Однак на даний момент серед фахівців не існує єдиної думки про те, яким є співвідношення між поняттями «товарний знак» (trademark), «бренд» (brand), репутація (reputation). Більш того, багато хто з них вважає термін «бренд» жаргонним.

Таким чином нематеріальні ресурси, що використовуються на підприємстві включають усі права, що відносяться до: літературних, художніх і наукових здобутків, виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телепередач, винаходів у всіх галузях людської діяльності, наукових відкриттів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень, захисту від несумлінної конкуренції, а також всі інші права, що відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях. При такому розумінні до інтелектуальної власності відносяться не тільки майнові права, але також і моральні права, у тому числі право на цілісність здобутку, право на ім'я і т.д.

Що стосується, наприклад, ноу-хау, то з погляду бізнесу прийнято розрізняти три види ноу-хау: 1) невіддільні від конкретної фізичної особи (працівника); 2) невіддільні від фірми; 3) віддільні в загальному випадку від фізичної особи і від фірми.

Правовий захист поширюється тільки на ноу-хау третього типу. Тому тільки такі ноу-хау можна вважати ресурсами фірми в повному розумінні слова. Однак менеджмент у своїх діях повинний враховувати існування ноу-хау всіх трьох типів [3, 115].

Бренд - це комерційний еквівалент репутації. Саме репутація, а не товарний знак складає обов'язковий елемент, присутній у всіх варіантах уживання терміна «бренд». Цей термін широко використовується фахівцями з реклами, менеджменту і професійними оцінювачами. При цьому під «брендом» вони можуть розуміти і назву добре відомої фірми, і назву популярного товару, і загальновідомий товарний знак. Однак наявність товарного знака не є обов'язковою. Тому зв'язувати бренд із товарним знаком не зовсім правильно. Крім того, на відміну від товарного знака термін «бренд» не має легального визначення.

Таким чином, інтелектуальний потенціал, організаційна культура й імідж, що є складовими нематеріальних ресурсів підприємства, відображають норму поводження, ділову етику, стиль і філософію управління. При аналізі організаційної культури необхідно об'єктивно оцінити ступінь пророблення управлінської філософії, ставлення співробітників до історії розвитку й традицій, що склалися на підприємстві, стиль ділового спілкування, рівень культури управління, наявність розроблених стандартів поведінки, формальних правил і процедур менеджменту.

Джерелом інформації для проведення аналізу служать: документація підприємства, публікація в засобах масової інформації про підприємство, а також думка експертів [3, 117].

Рівень нематеріальних ресурсів підприємства оцінюють за допомогою експертних оцінок. Загальна оцінка - це сукупність оцінок діяльності підприємства з боку: споживачів (споживчий рейтинг), конкурентів (діловий рейтинг), працівників підприємства (престижний рейтинг), закордонних фірм-партнерів (міжнародний рейтинг).

Споживчий рейтинг формується на результатах аналізу ставлення споживачів і суспільства до підприємства, діловий - на відношеннях конкурентів і партнерів. Престижний рейтинг оцінюють за результатами аналізу публікацій у пресі і на основі суджень працівників підприємства щодо досягнення підприємством своїх цілей, послідовності здійснюваної діяльності і репутації у порівнянні з іншими суб'єктами господарювання в галузі.

2.2 Методи і способи оцінки нематеріальних ресурсів на підприємстві

За походження нематеріальні ресурси виникають або завдяки новим унікальним знанням або у зв'язку з рідкістю ресурсів. Використання таких ресурсів або робить їхніх власників єдиним виробником продукції, або забезпечує зменшення витрат проти інших виробників.

Поняття нематеріальних ресурсів фактично ототожнюється з поняттям об'єктів інтелектуальної власності.

Необхідність в оцінці інтелектуальної власності виникає за таких умов:

- у разі купівлі-продажу ліцензій;

- при укладанні договорів на передачу ноу-хау;

- під час передачі прав на об'єкти інтелектуальної власності до статутного фонду підприємств;

- при укладанні договорів про спільну діяльність;

- якщо необхідно визначити збитки внаслідок несанкціонованого використання інтелектуальної власності при недобросовісній конкуренції;

- коли встановлюється обґрунтована ринкова вартість підприємства з метою купівлі-продажу майна;

- при отриманні кредитів під заставу;

- під час визначення бази для оподаткування;

- при страхуванні майна;

- при визначенні вартості паїв учасників під час реорганізації чи ліквідації підприємства [5, 234].

Діяльність з оцінки інтелектуальної власності в Україні регламентується Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність», а також залежно від мети оцінки: «Стандартами бухгалтерського обліку» - для оцінки з метою бухгалтерського обліку; Законом України «Про господарські товариства» - при створенні господарських товариств; нормативними документами Фонду державного майна України - при приватизації; Законом України «Про інвестиційну діяльність в Україні» - при інвестуванні. Зазначимо, що при іноземному інвестуванні Закон України «Про режим іноземного інвестування» визначає, що вартість іноземної інвестиції має бути підтверджена експертною оцінкою, здійсненою в Україні. Така оцінка здійснюється на підставі Закону України «Про наукову та науково-технічну експертизу». Під час укладання цивільно-правових угод вартість, як правило, визначається за домовленістю сторін.

Основним видом вартості, який розглядається при оцінці нематеріальних ресурсів, є ринкова вартість. У міжнародних стандартах оцінки дається таке її визначення: «Ринкова вартість - це розрахована сума на дату оцінки, за яку інтелектуальна власність обмінюється між покупцем і продавцем за комерційною угодою, під час якої кожна із сторін діяла компетентно, виважено і без примусу». Ринкова вартість визначається як найвірогідніша ціна на ринку на дату оцінки. Це максимальна ціна, яку може отримати продавець, та мінімальна, яку може запропонувати покупець. Вважається, що покупець не заплатить за конкретну інтелектуальну власність ціну більшу, ніж коштує інша, подібна до неї з тими ж самими споживчими якостями. Оцінювач аналізує реальні ринкові угоди і порівнює оцінюваний об'єкт з іншими, які мають аналогічні споживчі якості.

Крім ринкової, визначаються інші види вартості, основними з яких, згідно з міжнародними стандартами, є:

1) споживча;

2) інвестиційна;

3) вартість відтворення об'єкта;

4) вартість заміщення;

5) страхова вартість;

6) вартість для цілей оподаткування майна юридичних та фізичних осіб;

7) ліквідаційна вартість.

Оскільки нематеріальні ресурси неоднорідні за своїм складом, характером використання чи експлуатації у процесі виробництва та мають різний ступінь впливу на фінансовий стан і результати господарської діяльності підприємства, для їх оцінки неможливо використати традиційні підходи, застосовувані щодо рухомого та нерухомого майна.

Основними факторами, які визначають вартість об'єкта інтелектуальної власності, є [5, 236]:

1) правові (строк дії охоронного документа, його надійність, обсяг прав, що передаються);

2) витратні (витрати на створення об'єкта правової охорони, на реєстрацію прав та підтримку чинності охоронних документів, на маркетинг та рекламу, на страхування ризиків, пов'язаних з об'єктами інтелектуальної власності, на розв'язання правових конфліктів, податок на операції, пов'язані з використанням об'єктів інтелектуальної власності, та інфляційний фактор);

3) прибуткові (очікувані ліцензійні платежі та очікуваний економічний ефект від використання об'єктів інтелектуальної власності).

Першим етапом при оцінці нематеріального ресурсу є визначення мети оцінки і, залежно від неї, - виду вартості, яку треба розрахувати. Наступним кроком є вибір методології оцінки, тобто загального підходу та конкретних методів оцінки.

Обираючи метод оцінки, оцінювач повинен керуватися такими основними критеріями:

- достовірність: методи оцінки мають викликати довіру і бути достовірними з практичного і теоретичного погляду;

- об'єктивність: оцінювач має керуватись об'єктивною інформацією;

- універсальність: достовірність зростає, якщо використовуються стандартні підходи для підприємств, галузей промисловості та різних видів нематеріальних витрат;

- грошові витрати: обумовлені результатами оцінки вигоди повинні бути достатніми для виправдання зусиль, витрачених на її проведення;

- послідовність: методики мають послідовно використовуватись протягом періоду оцінки, що полегшить цей процес;

- надійність: оцінка має бути достовірною, такою, щоб інші оцінювачі могли відтворити одержані результати, використовуючи аналогічні підходи;

- адекватність: підходи до оцінки повинні відповідати потребам користувача;

- практичність: використовувані методи та параметри мають бути зрозумілими та відносно простими для їх практичного застосування.

Відповідно до міжнародних стандартів оцінки нематеріальних ресурсів зазвичай використовують три основні підходи:

1) витратний;

2) ринковий;

3) прибутковий.

Кожен з цих підходів передбачає застосування ряду методів, які дають різні значення вартості оцінюваного об'єкта.

Витратний підхід ґрунтується на вивченні можливостей інвестора щодо придбання нематеріального об'єкта. Під час застосування цього підходу приймається за аксіому таке: покупець не заплатить за нематеріальний ресурс більшу суму, ніж та, за яку він може купити аналогічний за своїми споживчими властивостями об'єкт без істотних затримок. Цей метод дає об'єктивні результати, коли є можливість точно оцінити величини витрат на створення аналогічного об'єкта інтелектуальної власності та його зносу за обов'язкової умови відносної рівноваги попиту і пропозиції на ринку.

Найчастіше для розрахунку поточної вартості об'єкта інтелектуальної власності застосовуються такі його різновиди, як:

- метод визначення первісних витрат;

- метод вартості заміщення;

- метод вартості відтворення.

Вартість об'єкта інтелектуальної власності, яка розраховується методом визначення первісних витрат, ще називають історичною тому, що вона насамперед ґрунтується на фактичних витратах, інформація про які міститься у бухгалтерській звітності. При цьому первісні витрати збільшуються на підприємницький прибуток, але водночас враховується знос інтелектуальної власності. В обліку нематеріальних активів враховують строковий та моральний знос. Строковий знос залежить від термінів охорони об'єктів інтелектуальної власності, встановлених законодавством України, та умов договорів. Цей термін може не збігатися з періодом повної амортизації, адже він не пов'язаний прямо з економічним старінням чи моральним зносом інтелектуальної власності [5, 238].

При оцінці об'єкта інтелектуальної власності методом вартості заміщення за взірець беруть аналогічний за функціональними можливостями та варіантами використання нематеріальний об'єкт. Максимальна вартість інтелектуальної власності визначається мінімальною ціною, яку потрібно сплатити при купівлі інтелектуальної власності з аналогічними споживчими якостями.

Метод вартості відтворення допомагає визначити витрати, необхідні для розробки чи купівлі точної копії оцінюваного об'єкта інтелектуальної власності.

Ринковий підхід дає досить об'єктивну характеристику вартості об'єкта інтелектуальної власності за умов достатньої насиченості ринку. При цьому застосовується метод прямого порівняльного аналізу продажів. Він містить декілька етапів: спочатку відбувається збір інформації про об'єкти інтелектуальної власності, які були продані на відповідному ринку, потім вносяться корективи щодо можливих відмінностей між оцінюваним об'єктом та об'єктом, використовуваним для порівняння. Тобто цей метод ґрунтується на принципі заміщення.

Прибутковий підхід ґрунтується на припущенні, що інвестор, який купує об'єкт інтелектуальної власності, обов'язково розраховує на майбутній прибуток, тобто вартість оцінюваного об'єкта визначається його здатністю приносити прибуток.

Оцінка інтелектуальної власності за цим методом представляє собою виявлення залежності поточної вартості інтелектуальної власності від вартості всіх майбутніх прибутків, які можна одержати при її використанні. Майбутні вигоди від використання інтелектуальної власності визначаються методом дисконтування кожної майбутньої вигоди з відповідною нормою віддачі або методом капіталізації прибутків із застосуванням коефіцієнта капіталізації, який відображає послідовність отримання прибутків, зміну вартості інтелектуальної власності та прибутку, а також норму віддачі капіталовкладень. Іншими словами, інвестор купує інтелектуальну власність, яка приносить прибуток сьогодні, в обмін на право одержувати майбутні прибутки від експлуатації цієї власності та її продажу.

Прибутковий підхід оцінки нематеріальних ресурсів включає такі різновиди, як:

- метод дисконтування грошових потоків;

- метод капіталізації прибутків;

- метод звільнення від роялті.

Метод дисконтування найкраще використовувати у випадках, коли мають місце нестабільні потоки прибутків та витрат. В його основу покладені фінансові закони, які можна сформулювати таким чином:

- сьогоднішня грошова одиниця коштує більше, ніж завтрашня;

- безризикова грошова одиниця коштує більше, ніж ризикова.

Визначення ставки дисконтування є найвідповідальнішим етапом цього методу оцінки. Існує декілька способів визначення ставки дисконтування. Досить поширеним є шлях кумулятивної побудови ставки. При цьому за основу ставки дисконтування приймається безризикова ставка. Ризик втрати майбутніх доходів вимагає передбачення перевищення ставки ризику над безризиковою ставкою, він також має гарантувати премію за всі види ризику, пов'язані з інвестуванням в оцінювану інтелектуальну власність [5, 240].

Такими видами ризику є:

- розмір підприємства 0-5%;

- якість менеджменту 0-5%;

- територіальна та виробнича диверсифікованість підприємства 0-5%;

- структура капіталу 0-5%;

- диверсифікованість клієнтури 0-5%;

- стабільність отримання прибутків та ступінь вірогідності їх отримання 0-5%;

- інші можливі ризики 0-5%.

У промислово розвинених країнах безризикова ставка приймається на рівні 3-4%, що відповідає реальній прибутковості довгострокових урядових облігацій США. До цієї ставки додаються премія за ризик країни та премії за інші можливі ризики. В Україні рекомендується за основу безризикової ставки брати ставку за депозитними вкладами юридичних осіб в найнадійніших банках. Ця ставка включає безризикову ставку та ставку за ризик, пов'язаний з інвестиціями в економіку України.

У цілому метод дисконтування грошових потоків, який ґрунтується на аналізі цих потоків за весь період використання об'єкта інтелектуальної власності, дає змогу оцінити вартість інтелектуальної власності при нестабільних грошових потоках.

В основі методу капіталізації прибутків лежить капіталізація як процес переведення прибутків від використання майна у його вартість. Істотним припущенням є те, що прибуток не змінюється у часі. Тому цей метод краще використовувати при оцінці нематеріальних об'єктів, які тривалий час застосовуються на ринку інтелектуальної власності і мають стабільні, легко прогнозовані, величини прибутків та витрат. Поточна вартість об'єкта оцінки визначається шляхом ділення щорічного прибутку від його комерційного використання на коефіцієнт капіталізації.

Складним етапом цього методу є вибір коефіцієнта капіталізації, який істотно залежить від стабільності прибутку підприємства. Якщо підприємство має стабільний приріст прибутку, то обирається нижній рівень коефіцієнта капіталізації, який, в свою чергу, приводить до зростання ринкової вартості об'єкта інтелектуальної власності. І навпаки, при нестабільному прирості прибутку враховують високий рівень коефіцієнта капіталізації. Суттєвим недоліком методу капіталізації є те, що його можна застосувати лише у випадках, коли прибуток стабільний або легко прогнозований. Які коефіцієнт капіталізації визначити неможливо, цей метод не використовують [13, 256].

Досить ефективним є метод звільнення від роялті. Оцінка за цим методі передбачає, що використовувана підприємством інтелектуальна власність йому належить. Тому частину доходу підприємство повинно сплачувати як винагороду гіпотетичною ліцензією особам, які мають права на відповідні об'єкти. Вартість інтелектуальної власності визначається як сума майбутніх грошових потоків роялті, проведених до поточної вартості з використанням ставки дисконтування.

На розмір ставок роялті впливають такі фактори:

- економічна ефективність ліцензії;

- наявність та обсяг патентного захисту;

- обсяг прав, які передаються за ліцензією;

- обсяг документації та ноу-хау, що передаються;

Крім загальних методів, існує ряд таких, що застосовуються в окремих випадках і для певних видів інтелектуальної власності. Наприклад, метод ринкових мультиплікаторів, метод оцінки брендів, а також методи, що ґрунтуються на гібридному базисі.

Відповідно до міжнародних стандартів оцінки при визначенні ринкової вартості об'єктів інтелектуальної власності повинні виконуватись такі дії:

1. Збір та аналіз правових, фінансових, технічних та інших показників оцінюваного нематеріального об'єкта. При цьому необхідно проаналізувати інформацію про:

- власника об'єкта та його безпосереднє оточення;

- юридичний статус об'єкта (вид, форма правової охорони, існування прав власності чи прав використання об'єкта);

- складові частини об'єкта;

- стан ринку стосовно оцінюваного об'єкта.

2. Аналіз основних та альтернативних форм використання оцінюваного нематеріального об'єкта.

3. Збір та аналіз інформації про умови ринкових угод, про угоди з аналогічними об'єктами, які мали місце на ринку інтелектуальної власності в минулому.

Якщо інформації про факти продажу порівнюваних об'єктів недостатньо, використовують дані стосовно пропозиції щодо продажу таких об'єктів, враховуючи при цьому умови та обмеження, існуючі при використанні подібної інформації для оцінки вартості оцінюваного нематеріального об'єкта.

- інжиніринговий супровід;

- кон'юнктура ринку;

- конкурентні пропозиції.

4. Збір та аналіз інформації, необхідної для оцінки складових частин об'єкта.

5. Збір та аналіз інформації щодо фактичних витрат на створення об'єктів, які можуть замінити за своїми споживчими якостями складові частини оцінюваного нематеріального об'єкта.

6. Збір необхідної інформації та визначення наявного зносу (амортизації) оцінюваного нематеріального об'єкта. При цьому враховується функціональний знос (моральне старіння) і можливі втрати вартості, пов'язані з появою на ринку аналогічних об'єктів з кращими техніко-економічними показниками.

7. Збір та аналіз інформації про економічні характеристики оцінюваного нематеріального об'єкта, яка стосується:

- доходів, отримуваних від експлуатації об'єкта (потенційних і фактичних);

- витрат, пов'язаних з експлуатацією (використанням) аналогічних об'єктів (при цьому розробляють, якщо це необхідно, обґрунтований прогноз можливих майбутніх доходів та витрат при експлуатації оцінюваного об'єкта).

8. Збір та аналіз інформації, необхідної для визначення коефіцієнта капіталізації (і/або дисконтування) для оцінки об'єкта.

9. При оцінці ринкової вартості об'єкта враховують вплив строків діючих договорів (опціонів) щодо розробки, продажу і реалізації проектів з використанням оцінюваних об'єктів.

10. Обґрунтоване узгодження розрахованих величин вартості нематеріального об'єкта, отриманих внаслідок використання різних підходів до його оцінки. При цьому кінцевим результатом оцінки може виступати як одна величина, отримана шляхом узгодження обчислених різними способами значень вартості, так і широкий діапазон величин.

3. Ефективність використання нематеріальних ресурсів підприємства

3.1 Ефективність використання нематеріальних ресурсів підприємства: проблеми та перспективи

Як відомо, корпоративний інноваційний потенціал вирішальною мірою визначається людським фактором, який тісно пов'язаний з корпоративною культурою. По-перше, саме працівники компаній, насамперед транснаціональних, є реальними авторами винаходів, патентів, ноу-хау, тобто творцями патентного потенціалу корпорацій. По-друге, працівники компаній разом з авторами є найважливішою ланкою у реалізації патентного потенціалу в змінах технологічних процесів, освоєнні виробництва нових продуктів і послуг, опануванні нових методів обслуговування споживачів та реалізації виготовлених товарів тощо.

Проте аналіз діяльності транснаціональних корпорацій і вітчизняних підприємств показує, що далеко не всі працівники компаній стають активними учасниками процесу перетворення корпоративного інноваційного потенціалу у науково-технологічний розвиток підприємств, на яких вони працюють. Зарубіжні дослідження і вітчизняні праці свідчать про неповну реалізацію інноваційного потенціалу компаній. У цьому зв'язку в літературі робиться акцент на багатьох причинах гальмування науково-технологічного розвитку підприємств, пов'язаних як з об'єктивними обмеженнями, так і з корпоративною культурою.

Більша частина вітчизняних дослідників ставить наголос на нестачі ресурсів для реалізації значного інноваційного потенціалу українських підприємств. У деяких працях небезпідставно звертається увага на відплив спеціалістів, зокрема вищої кваліфікації, з науково-технічної сфери, невідповідність діяльності освітніх установ сучасним вимогам науково-технічного розвитку, що дістає свій прояв у недостатній кваліфікації випускників навчальних закладів, яка не дозволяє їм енергійно включатись у науково-технологічний розвиток підприємств.

Чимало дослідників пов'язують недостатню ефективність реалізації інноваційного потенціалу із зростаючими ризиками впровадження перспективних науково-технологічних розробок і утворенням для їх зниження таких сучасних організаційних форм, як стратегічні альянси. Ці альянси зменшують витрати на створення і реалізацію новітніх наукових розробок, проте при цьому викликають інші ризики, пов'язані з втратою науково-технологічних переваг [3, 123].

Внутрішні корпоративно-культурні причини гальмування науково-технологічного розвитку підприємств виникають через численні плани, що потребують узгоджень, та бюрократичні перепони в складному і багатоланковому процесі перетворення перспективної наукової розробки в новий продукт чи послугу.

Частина зарубіжних авторів звертає увагу на складність організації ефективної діяльності міжнародних команд у сфері науково-технологічного розвитку.

Звичайно, можна навести й інші причини неефективного використання інноваційного потенціалу провідних компаній у світі і в Україні. Проте всі ці причини пов'язані, насамперед, з невідповідністю між корпоративним інноваційним потенціалом і персоналом цих корпорацій, який не має належної кваліфікації, мотивації до орієнтації для продуктивної реалізації новітніх розробок не тільки у сфері своїх службових обов'язків, а й у компанії в цілому.

Як видно з наведених причин, гальмування науково-технологічного розвитку підприємств, а також фактори їх розвитку так чи інакше стосуються проблем корпоративної культури - сприяють чи гальмують творчу діяльність персоналу, приваблюють чи відштовхують працівників з високим інтелектуальним потенціалом. Саме тому провідні транснаціональні корпорації для ефективного використання інтелектуального потенціалу працівників приділяють першочергову увагу формуванню відповідної корпоративної культури. Зокрема, така культура в корпорації «Дженерал Електрик» (за визначенням компанії «соціальної архітектури») грунтується на

чотирьох лініях: глобалізації, сервісі, лінії «Шість сигм» та електронному бізнесі. Ключовий секрет корпоративної культури фінської компанії «Нокіа» грунтується на творчому мисленні кожного з 60 тис. працівників у 50 країнах, третина яких зайнята у секторі досліджень і розвитку.

У вітчизняних же компаній поки що корпоративна культура ще не стала вагомим інструментом формування та ефективного використання інтелектуального потенціалу. Тому складно простежити вплив корпоративної культури на результати науково-творчої діяльності працівників підприємства в цілому. Проте можна визначити рівень інтелектуального потенціалу для різних підприємств, яким притаманна і різна корпоративна культура. При цьому варто зважати на те, що адміністративно-командна система управління за десятиліття свого існування сформувала переважно виконавський стиль діяльності не тільки у керівників, а й у працівників. Творча діяльність вважалася прерогативою вузького кола дослідників. Саме тому центральною проблемою реструктуризації менеджменту вітчизняних підприємств є опанування сучасних інструментів розвитку творчості всіх працівників (формування креативного менеджменту) з метою нарощування інноваційного потенціалу [3, 124].