Економічна теорія

Внутрішній валовий продукт - це валова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених з усіх розміщених в країні факторів виробництва, незалежно від того кому вони належать.

Внутрішній національний продукт - це ринкова вартість кінцевих благ матеріального і нематеріального виробництва, які створюються ресурсами даної нації як на території самої країни так і за її межами.

ВНП дорівнює ВВП за мінусом чистого експорту. У статистичному облікові одних країн застосовується ВНП, в інших ВВП. Розрізняють реальний та номінальний ВНП.

Номінальний ВНП обчислюється в поточних цінах, реальний ВНП обчислюється з урахуванням рівня інфляції. Номінальний ВНП може змінюватися внаслідок таких причин:

за рахунок зростання виробництва кінцевих товарів та послуг;

за рахунок зростання цін;

одночасно за рахунок першого і другого.

Якщо розраховувати співвідношення між реальним та номінальним ВНП, то одержують показник, який називається дефлятором ВНП.

Дефлятор - це такий ціновий індекс, який вимірює зміни цін від одного року до другого року:

або ,

де Р1 - рівень цін поточного року Р2 - рівень цін базисного року

Реальний ВНП буде дорівнювати: .

Визначення рівня ВНП пов'язано з вирішенням проблеми подвійного рахунку у ВНП. Існує два методи усунення подвійного рахунку. Перший метод пов'язаний із виключенням з складу ВНП вартості усіх проміжних товарів і підрахунку лише кінцевих товарів та послуг. Другий метод називається методом додаткової вартості, в якому відповідно оцінюється приріст вартості, який забезпечує кожен виробничий процес по відношенню до ресурсів, одержаних з минулих ланок виробництва.

Таким чином, при підрахунку ВНП, щоб запобігти подвійному рахунку необхідно до складу ВНП включати тільки додаткові вартості, вироблені кожним виробництвом:

Існують два методи виміру ВНП:

перший означає вимір ВНП як суму всіх витрат, необхідних для того, щоб вилучити на ринку весь обсяг виробництва. Це підхід по визначенню ВНП по сумі витрат;

другий підхід передбачає вимір ВНП по сумі доходів, одержаних в процесі виробництва ВНП.

ВНП можна визначити як шляхом підрахунку усіх витрат, так і шляхом підрахунку усіх доходів. Обсяг усіх витрат і сума усіх доходів повинні бути рівними.

ЧНП=ВНП - А НД=ЧНП - Т

Споживчі витрати включають витрати домашніх господарств на предмети споживання, як довгострокового користування, так і на товари постійного споживання, а також споживчі витрати на послуги.

Інвестиційні витрати. В поняття інвестиційних витрат входять: всі кінцеві покупки машин та устаткування, все будівництво. зміни в запасах і ресурсах. Ці три компоненти об'єднуються назвою валові внутрішні інвестиції. Існує також поняття чисті інвестиції - це інвестиції, які ідуть на нагромадження речового капіталу, вони відрізняються від валових на величину амортизаційних відрахувань.

Державні закупки - це витрати, які включають всі державні асигнування як центральних, так і місцевих органів влади на закупівлю продукції підприємств, на придбання ресурсів.

Чистий експорт - це різниця між експортом і імпортом.

Споживання, заощадження: гранична схильність до споживання і до заощадження

З проблемою споживання і заощадження пов'язують поняття чистого продукту або чистого доходу. Як відомо, чистий продукт ділиться на фонд споживання та фонд нагромадження.

Фонд споживання - це частина чистого продукту, що використовується для особистих потреб населення.

Фонд нагромадження - це частина доходу, яка залишається після сплати податків і не використовується для придбання споживчих товарів.

Заощадження - це потенційне джерело інвестицій. Існують фактори, які впливають на рівень споживання та рівень заощадження:

загальний рівень багатства;

рівень цін;

податки і банківські проценти;

очікування споживача.

В економічній теорії існують поняття гранична схильність до споживання і гранична схильність до заощадження. Це поняття відображає ступінь змін споживчих витрат при однозначних змінах доходів. Граничну схильність до споживання можна визначити відношенням:

.

Граничну схильність до заощадження можна визначити відношенням:

.

MPS+MPC=1



Тема № 18. Розподіл доходів

Суть багатства і доходу. Сучасна теорія розподілу

Функціональний розподіл та перерозподіл доходів

Проблеми нерівності розподілу доходів та їх причини. Крива Лоренца

Система підтримки рівня доходів

Суть багатства і доходу. Сучасна теорія розподілу

Багатство країни визначається на національному рівні. Національне багатство сукупність матеріальних благ та духовних цінностей нагромаджених всією нацією за всю її історію. Масштаби, структура, якісний рівень національного багатства визначають економічну могутність нації, потенціал її наступного соціально-економічного розвитку. До національного багатства відносять духовні і культурні цінності, національне майно, природні ресурси тощо.

Основним показником економічного розвитку суспільства є національний дохід - сукупний дохід в економіці, який одержують власники виробничих факторів. Дохід нації являє собою загальну суму грошей, які зароблені за певний час (рік):

W=C+V+M

W - валовий дохід

V+M - національний дохід

Сучасна теорія розподілу включає аналіз так званих соціальних доходів - доходи надані економічним суб'єктам незалежно від їх вкладу у створення валового національного продукту. Держава через податкову систему вилучає частку винагородження за використання факторів у державний бюджет, а потім розподіляє ці ресурси через витрати на соціальні потреби.

Довгий час теорія розподілу мала лише мікроекономічний аспект. Сьогодні вона все більше набуває макроекономічну спрямованість. Тому в сучасній економічній теорії розрізняють два види доходу: дохід на мікрорівні (дохід від праці по найму, від підприємницької діяльності, від власності) та дохід на макрорівні (національний дохід).

Класифікація доходів може відбуватися за різними критеріями:

За суб'єктами привласнення:

а) дохід домашніх господарств;

б) дохід фірм;

в) дохід держави;

г) дохід нації.

Сукупність цих доходів визначає максимальний попит в економіці.

В залежності від величини одержуваного доходу розрізняють номінальний дохід (загальна сума грошей), чистий дохід (після сплати податків), реальний дохід (чистий з поправкою на рівень цін).

Функціональний розподіл та перерозподіл доходів

При аналізі доходів розрізняють дохід держави, дохід нації, дохід фірми, підприємства (валовий, чистий, граничний доходи). Важливе значення для аналізу процесу розподілу доходів має індивідуальний розподіл, під яким розуміють визначення доходів окремих осіб, сімей, а також факторів, що визначають їх рівень. При визначені доходів приватних осіб враховуються доходи від факторів виробництва: праця (заробітна платня), земля (рента), капітал (позичковий процент), підприємницька діяльність (підприємницький прибуток). А також трансфертні платежі. Розрізняють наступні трансферти (трансферти - незароблені доходи ):

державні - пенсії, проценти по державному боргу

соціальні - виплати із фондів соціального страхування, сімейна допомога

некомерційні-спонсорська допомога

Заробітна плата, рента, позичковий процент і прибуток - це є так звані факторні доходи.

Заробітна платня - найважливіша категорія ринкових цін, бо вона є ціною особливого товару робоча сила. Сучасна економічна теорія трактує заробітну плату як ціну праці, але існують й інші інтерпретації заробітної плати. Однією з перших спроб зрозуміти сутність заробітної плати було її трактування як мінімуму засобів існування для найманого працівника та членів його сім'ї (класична політекономія В. Петті і Д. Рікардо). З цих позицій заробітна плата являє собою грошовий вираз мінімального обсягу засобів існування для осіб найманої праці. Марксистська економічна теорія трактувала заробітну плату як грошовий вираз вартості та ціни товару робоча сила. Вона виходила з того, що праця не має ціни, а на ринку праці продається робоча сила (здатність до праці). Тому речовим змістом заробітної плати стає та кількість життєвих засобів, яка необхідна для відтворення робочої сили найманого працівника та членів його сім'ї. Сучасне уявлення про сутність заробітної плати бере свої витоки з теорії “ трьох факторів “ (Ж.-Б. Сей). Згідно цієї теорії заробітна плата виступає функцією такого фактору виробництва як праця. На цьому ґрунті поступово і сформувалось розуміння заробітної плати як ринкової ціни праці.

Заробітна плата, як ціна праці, розглядається в широкому та вузькому розумінні. В широкому розумінні цей термін включає в себе оплату праці різних працівників різних спеціальностей як матеріального так і нематеріального виробництва. В вузькому розумінні заробітна плата - це ставка, що визначається за використання одиниці праці протягом визначеного часу (тижня, дня, часу). Для характеристики рівня оплати праці застосовуються показники номінальної і реальної заробітної плати. Номінальна заробітна плата-сума грошей, яку одержує працівник за свою працю. Реальна заробітна плата визначається масою товарів і послуг, які можна придбати за свою номінальну заробітну плату за даного рівня цін, після відрахування податків та інших платежів, тобто рівень реальної заробітної плати визначається сумою номінальної заробітної плати, рівнем податків і цін на життєві блага:

В ринковій економіці застосовується дві форми заробітної плати: погодинна та відрядна. Погодинна - плата за кількість праці розрахованої в годинах. Вона сплачується згідно із робочою умовою і погодинною ставкою заробітної плати. Відрядна (поштучна) - заробітна плата, яка залежить від обсягу виконаної роботи, її величина визначається розцінкою одиниці продукту, а також величиною виробітку. Названі форми заробітної плати у поєднанні утворюють системи заробітної плати.

Однією з найбільш поширених систем є тарифна система оплати праці. Величина заробітної плати при цьому визначається тарифною ставкою, яка є різною для працівників однієї спеціальності але різної кваліфікації, і визначається розрядом.

В сучасних умовах діють і інші системи заробітної плати, а саме: відрядно-прогресивна, відрядно-регресивна, преміальна, система колективного преміювання (система Скерлона), система участі в прибутках, акордна система.

Рента - це є плата за користування землею. Рентний дохід - дохід осіб, які забезпечують економіку загальними ресурсами. Рентні відносини виникли разом із виникненням приватної власності на землю. Земля - невідтворюваний фактор виробництва. Вона відносно обмежена, але в процесі розумного використання не втрачає своїх корисних цінностей. Окрім земельної ренти економічна теорія розглядає інші види рент: земельну ренту, яка існує в добувній промисловості, монопольну ренту, ренту на будівничі ділянки. Земельна рента в добувній промисловості є диференціальною рентою один, і служить основною формою рентного доходу. Монопольна рента виникає в тому випадку, коли ринкова ціна продукту перевищує звичайний рівень. Це стосується тих продуктів попит на які дуже високий, а виробляються вони на дуже рідкісних земляних ділянках. Тому попит на ці продукти завжди вищий ніж пропозиція, що зумовлює утворення монопольно високої ціни. Рента на будівельні ділянки визначається існуванням монополії на землю, як на об'єкт господарювання, тому рента з будівельних ділянок - плата за користування землею, на якій проходить будівництво. Ціна землі дорівнює відношенню величини ренти до позичкового проценту помножене на сто процентів.

Позичковий процент - це ціна, яку платять за використання грошей. Або процент - це дохід на грошовий капітал відданий в позичку.

В сучасний економічній теорії існує кілька версій суті проценту і його економічної природи. Так, класична політична економія процент пов'язує з прибутком. Згідно даної концепції капітал, що здійснює рух на кредитному ринку, приносить своєму власнику дохід у формі прибутку. Останній стає джерелом проценту:

W=C+V+M,

де V - зарплата працівників.

M = R + r + P,

де (R - рента, r - позичковий процент, P - прибуток промислових капіталістів).

На думку Маркса, і прибуток, і процент є формами додаткової вартості.

Маржиналістська економічна теорія залучає до аналізу природи проценту психологію господарських суб'єктів, яка ґрунтується на тому, що для власника грошового капіталу останній має найбільш граничну корисність сьогодні, ніж у майбутньому. Тому позика грошового капіталу за оцінкою його власника приведе до витрат корисності, тому він вимагає від позичальника більшої суми грошей. Саме надлишок повернених грошей і утворює процент.

У кейнсіанській теорії норма процента виступає межею граничної ефективності майбутніх інвестицій. Процент у теорії Кейнса - це незалежний фактор, який визначається взаємодією попиту і пропозиції на грошові залишки.

Сучасна економічна теорія трактує процент як ціну, яка виплачується за те, щоб одержати ресурси сьогодні, замість того, щоб чекати до тих пір, поки нагромадяться гроші, на які ці ресурси можна купити. Це пояснюється дією закону спадної віддачі. Тобто вартість певної суми грошей сьогодні вища, ніж буде завтра. Врахування чинників часу дозволяє зрозуміти, чим триваліший час позики, тим вищою має бути плата за неї, тобто вищий процент. При аналізі категорії процента розрізняють номінальну і реальну ставку процента.

Номінальна ставка процента - це поточна ринкова процентна ставка без урахування темпів інфляції.

Реальна процентна ставка - це номінальна ставка за відрахуванням очікуваних темпів інфляції. Наприклад, якщо номінальна процентна ставка - 15%, очікуваний процент інфляції - 7%, тоді реальна процентна ставка буде 8%.

Проблеми нерівності розподілу доходів та їх причини. Крива Лоренца

Розподіл і перерозподіл доходів закінчується їх споживанням. При цьому утворюються кінцеві доходи нації. На стадії споживання продукт нації використовується на три цілі:

заміщення вартості споживчого капіталу, тобто заміна зношений засобів праці і постійне поновлення предметів праці;

особисте споживання населення;

нагромадження для наступного зростання виробництва.

Особисте споживання здійснюється через використання індивідуальних доходів населення і соціальної допомоги. Особисте споживання має такі основні джерела:

трудові доходи (заробітна плата, премії тощо);

доходи від підприємницької діяльності (процент, прибуток);

доходи від підсобного господарства;

доходи від власності;

соціальні доходи (трансферти, субсидії, дотації).

Крім того можуть бути і нелегальні доходи.

Особисте споживання здійснюється у домашньому господарстві, тобто сім'ї. Величина доходів і обсяг споживання являється основним фактором визначення рівня добробуту і рівня бідності населення країни.

Для оцінки реального стану життєвої спроможності людей у кожній розвинений країні визначається так звана межа бідності. Тобто, бідною вважається сім'я, доходи якої не дозволяють її членам задовольнити свої фундаментальні економічні потреби. Критерієм визначення межі бідності служить також структура споживання сім'ї. Закономірності зміни споживання сім'ї і добробуту нації дослідив німецький економіст середини XIX ст. Енгель у законі, який було названо його ім'ям.

Суть закону Енгеля полягає в тому, що із зростанням доходів сім'ї частка їх витрат на продовольчі товари зменшується, на промислові товари зостається незмінною, а на соціальні, духовні і культурні послуги зростає.

Одним із основних недоліків ринкової системи є нерівність в доходах і виникнення на цій основі бідності. Нерівність індивідуальних доходів не є наслідком нерівності у продуктивності праці чи ефективності виробництва. Багато в чому вона визначається нерівністю у розподілі на основі приватної власності на засоби виробництва, а також на правах норм, які її закріпляють. Надмірну нерівність у доходах засуджували завжди. На цьому грунті відбувається перерозподіл доходів, який спрямований на досягнення соціальної справедливості. Перерозподіл доходів здійснюється по кількох каналах:

через державну податкову систему і державний бюджет;

через соціальне страхування;

через коливання ринкових цін на фактори виробництва, так і на товари і послуги;

через добровільні внески до громадських, доброчинних, релігійних організацій і фондів.

Перерозподіл доходів - необхідний елемент функціонування економічної системи. Міра нерівності в доходах, яка притаманна будь-якому суспільству досліджується за допомогою використання кривої Лоренца.

Відрізок ОВ - бісектриса, відображає абсолютну рівність у доходах усіх сімей; лінії ОА-АВ показують абсолютну нерівність в розподілі доходів; крива ODCFB - крива Лоренца, показує фактичний розподіл доходів, що відбувається за реальними доходами.

В Україні 1% - дуже-дуже багатих людей, 5% - дуже багатих, 90% - за межею бідності.

Система підтримки рівня доходів

В результаті перерозподілу національного доходу не всі верстви населення одержують кінцевий дохід достатній для підтримки життєдіяльності як приватної особи, так і сім'ї. Це, у першу чергу, стосується пенсіонерів, багатодітних, безробітних інвалідів, хворих, молоді.

В умовах ринкової економіки створена система соціального захисту не лише цих верств населення, але й усіх інших членів суспільства. Вона включає як державну допомогу, так і допомогу з боку осіб найманої праці, профспілок, а також підприємств.

Система соціального захисту населення повинна включати індексацію доходів, систему соціальної допомоги, страхові поліси тощо.

Індексація доходів. В умовах інфляції і постійного зростання цін, номінальні доходи постійно зменшуються. Якщо доходи не будуть зростати у відповідності із зростанням цін, то реальні доходи будуть постійно знижуватись. Зростання номінальних доходів у відповідності із зростанням цін називається індексацією доходів.

Система соціальної допомоги. Соціальна допомога тим, хто її потребує здійснюється як державою, так і за рахунок внесків підприємств і найманих працівників. Держава через систему податків збирає у своєму бюджеті значні грошові суми - державні фінанси. Засоби державного бюджету використовуються на різні цілі, але основна його частина (від 40% до 50%) повинна використовуватись на соціальну допомогу. Витрати бюджету на соціальні потреби називають соціальним бюджетом. Ці засоби йдуть на пенсії, перекваліфікацію, безкоштовну допомогу бідним, допомогу молодим, послуги охорони здоров'я, освіти, житлові послуги, культуру, мистецтво, спорт тощо.

Страхові поліси. Законодавство розвинених ринкових країн передбачають обов'язкове страхування осіб найманої праці від нещасних випадків на виробництві і по хворобі, а також втрати роботи. Підприємства, фірми повинні забезпечувати цими видами страхування усіх, хто зайнятий на виробництві. Страхування здійснюється на основі страхових полісів, що видаються страховими компаніями і регулярно оплачуються. Види страхування: медичне страхування, страхування по старості, страхування від нещасних випадків.



Тема 19. Економічні цикли і економічні кризи

Поняття економічного циклу і економічної кризи, їх суть, структура і причини

Економічний занепад та форми його прояву

Безробіття, суть, види та форми

Інфляція, суть, причини і темпи інфляції

Поняття економічного циклу і економічної кризи, їх суть, структура і причини

Ринкова економіка характеризується циклічністю розвитку.

Циклічність - це коливання ринкової економіки, коли зростання виробництва змінюється його падінням, а підвищення ділової активності - її зниженням. Цикл являється постійною динамічною характеристикою ринкової економіки. Це її форма руху та розвитку. Основу економічного циклу складають періодично виникаючі економічні кризи. Економічна криза характеризується перш за все:

перевиробництвом або недовиробництвом товарів порівняно з платоспроможним попитом;

скороченням обсягів виробництва;

зростанням безробіття і скороченням номінальної заробітної плати;

масовим банкрутством промислових, торгових і банківських форм;

зростанням темпів інфляції;

потрясінням кредитної системи.

Рух виробництва від однієї економічної кризи до іншої називається економічним циклом. Економічний цикл складається з чотирьох фаз:

фаза падання (криза);

депресія;

пожвавлення;

підйом (пік).

Для кожної фази циклу характерні свої риси.

Так, фаза падіння характеризується скороченням виробництва, інвестицій, попиту, подає обсяг як виробництва, так і продажу, зростають витрати виробництва, безробіття, збільшуються темпи інфляції.

Депресія характеризується відстоєм виробництва. Тільки починаються прояви відновлення ділової активності, зберігаються рівні безробіття, зменшуються темпи інфляції, сукупний попит постійний.

Пожвавлення характеризується незначним піднесенням виробництва, зростає попит на активні елементи виробництва, на засоби виробництва, на засоби споживання, на робочу силу і, відповідно, попит на товари споживання, зростає заробітна плата.

Підйом характеризується повним використанням виробничих потужностей, повною зайнятістю.

Загальна тривалість циклу вимірюється часом (рік). За тривалістю цикли поділяються на короткі (малі) - 3-4 роки, середні - 7-10 років та великі (довгі) - 30-50 років. Перша економічна криза сталася у 1825 році. Потім 1854-55, 1885, 1901-03, 1929-33, 1982, 1992.

З початку 90-х років українська економіка ввійшла у глибоку економічну кризу. Криза нашої економіки має багато спільного з тими економічними явищами, які проявляються у будь-якій економіці, яка знаходиться на стадії падіння, але разом з тим криза, яка охопила економіку України має свої специфічні риси:

перехід від централізовано-планової економіки до сучасної ринкової супроводжується негативними наслідками економічної політики;

падіння виробництва супроводжується не скороченням рівня цін, а навпаки - їх зростанням, а також зростанням витрат виробництва;

для економіки України характерне недовиробництво товарів та послуг.

Економічний занепад та форми його прояву

Безробіття, суть, види та форми.

Економічний занепад проявляється зростанням безробіття і зростанням темпів інфляції. Саме стан зайнятості населення являється основою індикатора національної економіки. в ньому відображається те, як в суспільстві використовуються ресурси праці. Світовий досвід свідчить про неможливість досягнення повної зайнятості. Основними рисами, які характеризують стан зайнятості можна назвати:

економічно активне населення;

економічно неактивне населення;

зайняте населення;

безробітне населення;

До економічно активного населення відносяться особи віком від 16 до 60 років. Економічно активне населення включає як працюючих, так і тих, хто навчається, а також безробітних. До економічно активного населення відносяться пенсіонери, домогосподарці, особи, які вибули із складу робочої сили (хворі, інваліди).

Зайняте населення - це люди, які мають роботу і яка приносить їм дохід в грошовій формі.

Безробітні - це люди, які не мають роботи, але можуть працювати, тобто безробіття - це стан ринку робочої сили переважає попит на неї.

Існують такі види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне.

Фрикційне безробіття - це такий стан, коли працівник знаходиться “між роботами”. Фрикційне безробіття вважається бажаним і неминучим, так як працівник шукає більш продуктивну і більш високооплачувану роботу.

Фрикційне безробіття переростає в структурне безробіття, яке пов'язане із змінами у стані продуктивних сил суспільства. Через ці зміни попит на деякі професії зменшується або зникає, але зростає попит на найбільш потрібні професії. Структурне безробіття має переважно вимушений і більш тривалий характер.

Циклічне безробіття - це звільнення робочої сили, викликане загальний спадом виробництва, тобто тією фазою циклу, яка пов'язана з кризовими явищами.

Враховуючи особливості трьох видів безробіття, можна констатувати, що повна зайнятість не означає абсолютної відсутності безробіття. Сутність фрикційного і структурного виробництва складають природний рівень інфляції. Сучасна економічна теорія визначає величину норми природного безробіття - 5-6%. Кожна країна може визначити рівень безробіття за такою формулою:

.

Американський економіст Оуен математично визначив відношення між рівнем безробіття і відставанням обсягу ВНП. Це відношення називається законом Оуена, який показує, що якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний на 1%, то відставання обсягу ВНП буде складати 2,5%.

Інфляція, суть, причини і темпи інфляції

Інфляція - це процес знецінення грошей (паперових), який супроводжується зростанням цін в результаті перевантаження сфери обігу грошовою масою незабезпеченою матеріальними цінностями.

Ціни на товари та послуги не являються незмінними. В різні періоди часу вони можуть як зростати, так і знижуватися. Саме інфляція відображає зростання загального рівня цін в економіці, і це зростання визначається за допомогою індексу цін, який, як правило, вимірюється зміною індексу споживчих цін. Індекс споживчих цін обумовлює середню вартість ринкового кошика споживчих товарів та послуг. До складу ринкового кошика входять продовольчі товари, промислові товари, транспортні та медичні послуги, плата за навчання та інше. Індекс цін визначається наступною формулою:

, де

Іцін - індекс цін або рівень інфляції,

Р1 - ціни споживчого кошика поточного періоду,

Р2 - ціна споживчого кошика базового періоду.

Для визначення темпів інфляції існує наступна формула:

, де

П - це темп інфляції,

Р1 - середній рівень цін поточного року,

Р2 - середній рівень цін базового року.

Переповнення сфери обігу зайвими грошима або знецінення грошей відбувається через наступні причини:

грошова емісія, яка не забезпечена товарною масою;

надлишкова кредитна емісія;

зростання бюджетного дефіциту і державного боргу;

диспропорції у народному господарстві та інші причини.

Сучасна економічна теорія розрізняє інфляцію попиту і інфляцію витрат.

Інфляція попиту виникає в умовах надлишкового сукупного попиту. Попит стає надлишковим тоді, коли виробництво не може відреагувати на його зростання збільшенням обсягів виробництва або збільшенням ВНП. Основні причини інфляційного попиту:

зростання попиту на засоби виробництва в умовах повної завантаженості виробничих потужностей;

зростання доходів населення;

розширення державних замовлень, витрат на військові нужди і соціальні витрати.

Інфляція витрат виникає із збільшенням витрат виробництва і із зменшенням сукупної пропозиції. Найважливіший фактор інфляційних витрат - підвищення номінальної заробітної плати і підвищення цін на енергоносії.

Інфляція є результатом порушення макроекономічної рівноваги, водночас вона сама породжує низку соціальних і економічних проблем і веде до наступних наслідків:

знецінення заощаджень;

зниження рівня поточного споживання;

зниження рівня допродуктивної діяльності;

послаблення майнової рівності;

веде до гальмування економічного розвитку.

Гострота наслідків інфляції залежить від її рівня. Інфляція може бути повзучою, галопуючою і гіперінфляцією. Повзуча інфляція - це невелика (природна) інфляція, яка ще знаходиться під контролем держави. Галопуюча інфляція - це наростаюча інфляція, що загрожує вийти з під контролю, її показник значно перевищує 10% на рік. Гіперінфляція - це інфляційний процес, який не піддається ніякому регулюванню, це економічна катастрофа для будь-якої країни. Приріст грошової маси досягає 1000% і більше. Вірною ознакою гіперінфляції є те, що гроші перестають виконувати свої функції, а зростають елементи натурального обміну (бартеру). В цей період населення намагається позбавитися від грошей, що веде до нового витка інфляції.

Інфляція в Україні почалася на початку 90-х років. Водночас це була і інфляція попиту, і інфляція витрат. Фактори, що її зумовили можна поділити на дві групи: ті, що породжують інфляцію попиту (скорочення обсягів виробництва, дефіцит торгівельного і платіжного балансів, дефіцит державного бюджету, грошова і кредитна емісія) та ті, що обумовлюють інфляцію витрат (підвищення цін на сировину те енергоносії, зростання цін на продукцію підприємств-монополістів, зростання заробітної плати без зростання її продуктивності).

Будь-які антиінфляційні заходи може здійснювати лише держава. Ці заходи бувають стабілізаційними і компенсаційними. До стабілізаційних заходів відносять:

встановлення рівноваги попиту і пропозиції шляхом лібералізації цін, при цьому маса грошей повинна відповідати масі товарів;

проведення дефляції, тобто вилучення зайвих грошей з обігу;

нарощування товарної маси за рахунок розвитку виробництва;

скорочення державних витрат і встановлення рівноважного державного бюджету;

жорстке регулювання грошової емісії.

Компенсаційні заходи включають перш за все індексацію доходів у відповідності із зростанням цін. Всі первинні доходи населення повинні підвищуватися в такому ж темпі як і ціни.



Тема 20. Економічне зростання

Суть, вимір і типи економічного зростання

Фактори і показники економічного зростання

Аргументи “ЗА” і “ПРОТИ” економічного зростання

Суть, вимір і типи економічного зростання

Розвиток суспільного виробництва передбачає економічне зростання. Економічне зростання означає кількісні та якісні зміни в виробництві і зростання суспільного продукту. Економічне зростання вимірюється двома взаємозв'язаними способами:

збільшення реального валового національного продукту за певний період часу (рік);

збільшення ВНП на душу населення за певний період часу.

Економічне зростання є важливою метою суспільства, тому що лише на його основі можна досягти економічного та соціального прогресу. Критеріями визначення економічного зростання служить:

збільшення додаткового продукту як джерела розвитку економіки;

розширення виробництва;

розвиток науки і культури;

збільшення добробуту населення.

Кількісне і якісне зростання характеризують два типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип - це таке зростання, яке здійснюється завдяки кількісному збільшенню факторів виробництва при збереженні старої технології і технічної бази. Це означає, що обсяг суспільного продукту зростає за рахунок:

зростання кількості робочої сили;

розширення використання природних ресурсів;

збільшення основних і оборотних фондів;

зростання частки фонду нагромадження в національному доході за рахунок зменшення фонду споживання.

В умовах повністю застосованого екстенсивного економічного зростання ефективність суспільного виробництва не збільшується, продуктивність праці не зростає.

Інтенсивний тип - це таке економічне зростання, яке ґрунтується виключно на підвищенні ефективності суспільного виробництва, зростанні продуктивності суспільної праці. При цьому обсяг суспільного виробництва зростає за рахунок:

застосування більш прогресивної і продуктивної техніки і технології;

зростанні продуктивності суспільної праці;

підвищення кваліфікації працівників та зменшення їх кількості;

підвищення ефективності застосування природних і матеріальних ресурсів, застосування нових, більш ефективних предметів праці;

поліпшення організації виробництва, застосування більш раціональних форм господарювання.

Але, слід мати на увазі, що в реальному житті екстенсивний і інтенсивний типи економічного зростання не існують в чистому вигляді, вони переплітаються. Тому для ринкової економіки характерні переважно екстенсивний чи інтенсивний тип економічного зростання.

Фактори і показники економічного зростання

Економічне зростання можна визначити за допомогою системи взаємопов'язаних показників, які відображають зміни результатів виробництва і його факторів. В умовах ринкової економіки для забезпечення виробництва товарів та послуг, як відомо, необхідні три фактори виробництва (земля, капітал, праця), таким чином, сукупний продукт виявляється функцією цих трьох факторів:

Q=f(KLM).

Важливим показником економічного зростання є продуктивність праці, тобто відношення обсягу продукту до витрат живої праці:

.

Другим показником є фондовіддача - це відношення обсягу продукції до витрат основних фондів або капіталу:

.

Оберненим показником фондовіддачі є фондомісткість, тобто відношення обсягів фондів основного капіталу до обсягу продукції:

.

Важливим показником економічного зростання є також показник продуктивності природних ресурсів, який відображає відношення обсягу продукту до витрат природних ресурсів.

Економічна теорія виділяє ряд факторів зростання, які впливають на систему показників. До цих факторів відносять:

кількість та якість природних ресурсів;

кількість та якість трудових ресурсів;

обсяг основного капіталу;

рівень технології (рівень НТП).

Всі ці фактори економічного зростання взаємопов'язані. Щоб передбачити цю взаємодію, необхідно знову роздивитися криву виробничих можливостей. Так, наприклад, збільшення кількості і якості трудових ресурсів приведе до зміщення кривої виробничих можливостей вправо. Виходячи із факторів економічного зростання, економіка країни повинна повністю реалізувати свій виробничий потенціал.

Аргументи “ЗА” і “ПРОТИ” економічного зростання

В останні роки серед економістів різних країн виникають серйозні сумніви, щодо бажаності економічного зростання. В основі цих сумнівів лежить ряд взаємопов'язаних аргументів “ЗА” і “ПРОТИ”. Противники економічного зростання стверджують, що воно має наслідки:

забруднення навколишнього середовища;

проблеми розподілу, які виникають всередині країни;

економічне зростання породжує серед населення неспокійність і невпевненість.

Опоненти економічного зростання стверджують, що економічне зростання сприяє вирішенню проблеми задоволення потреб, що це єдиний засіб досягнення більшої рівноваги в доходах населення, і що економічне зростання забезпечує достатній рівень життя.

Сучасний ринкове господарство характеризується переходом до нової якості економічного зростання, яка визначається:

виключно інтенсивним характером, який супроводжується підвищенням ефективності виробництва на основі досягнень НТП, застосовуючи ресурсозберігаючі технології;

матеріальне наповнення приросту виробництва складається в основному з продукції тих галузей, які визначають технологічний прогрес і задовольняють потреби людини;

економічне зростання супроводжується встановленням меж, за границями яких економічний розвиток визначається соціально небезпечним.



Тема № 21. Господарський механізм у системі регулювання суспільного виробництва. Фінансово-кредитна система

Сутність і основні напрямки кредитно-грошової системи держави

Сутність і структура фінансової системи

Попит і пропозиція на грошовому ринку

Кредитна система та механізм її дії

Банківська система: сутність і структура

Сутність і основні напрямки кредитно-грошової системи держави

Сукупність заходів, за допомогою яких здійснюється вплив на стан кредиту та грошового обігу з метою регулювання грошової маси в країні є кредитно-грошова система. Винахідним пунктом розробки і впровадження кредитно-грошової політики є те, що регулюючи за допомогою певних засобів кількість грошей в обігу може не впливати на обсяг національного продукту, тобто на обсяг ВНП. Кредитно-грошова політика здійснюється в таких напрямках:

регулювання ліквідності фінансово-кредитних інститутів, їхньої здатності своєчасно виконувати зобов'язання перед вкладниками;

управління державним боргом. найчастіше застосовується в умовах хронічного державного дефіциту і зростаючої державної заборгованості;

регулювання обсягу кредитних операцій та грошової емісії, метою яких є вплив на економічну кон'юнктуру.

Кредитно-грошова політика в Україні пройшла певну еволюцію з початку 90-х років. Вона характеризується активним використанням НБУ для фінансування програм уряду і зменшення обсягу кредитування комерційних банків. В 1995-96 роках в Україні проводилась політика жорстких грошово-кредитних обмежень. Вона характеризувалась переходом до фінансування державного дефіциту за рахунок не кредитної емісії, зниженням облікової ставки НБУ, проведенням жорсткої політики щодо регулювання ризику і ліквідності комерційних банків.

Сутність і структура фінансової системи

Фінанси визначаються як грошові фонди, що утворюються в процесі відтворення суспільного виробництва. Фінансовими відносинами називаються такі економічні відносини, які виникають між державами, банками, суб'єктами господарської діяльності, окремими громадянами, між галузями економіки, регіонами у зв'язку з формуванням та використанням грошових фондів. Формування, розподіл і використання в процесі суспільного виробництва грошових фондів, що необхідні для забезпечення функціонування економіки та її розвитку, утворюють фінансову систему суспільства, в яку входять загальнодержавні фінанси, фінанси органів місцевого самоврядування, фінанси суб'єктів господарювання, фінанси громадських організацій, фінанси недержавних позабюджетних фондів. Головними джерелами і методами формування фінансових ресурсів є сплата податків, відрахування частки прибутків суб'єктів господарювання, відрахування на страхування, продаж державою цінних паперів, одержання кредитів, емісія грошей.

Основними суб'єктами фінансової системи є державні фінанси, фінанси підприємств, фінанси населення.

Державні фінанси - це сукупність грошових фондів, які акумулюються в руках держави і використовуються нею для виконання соціально-економічних функцій.

Фінанси підприємств являють собою сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення на підприємстві.

Фінанси населення - це ті грошові ресурси, які отримані населенням на основі трудової діяльності та господарської діяльності, або з інших джерел і спрямовані на примноження їх власності і особистого багатства.

Дані елементи фінансової системи взаємопов'язані. Наприклад фінанси підприємств та населення є джерелом державних фінансів. Фінанси підприємства і населення пов'язані не лише з державними фінансами, а й між собою. Це проявляється в тому, що основним джерелом доходів населення є заробітна плата, яку одержують на підприємстві.

Особливе місце в фінансовій системі займають також і позабюджетні фонди, до яких відносять: державні позабюджетні фонди і недержавні позабюджетні фонди.

Державні позабюджетні фонди (пенсійний фонд, фонд соціального страхування, фонд приватизації, фонд навколишнього природного середовища, фонд Чорнобиля та інші) створюються за рахунок закріплених державою цільових відрахувань. Кошти цих фондів йдуть на розвиток цільових програм.

Недержавні позабюджетні фонди формуються за рахунок джерел, які зазначені в їх статутах. Держава може підтримувати ці фонди, надавати їм податкові пільги.

Державні фінанси грають важливу роль у розвитку суспільного виробництва і економіки взагалі. Через державні фінанси перерозподіляється значна частка на ВНП країни. Фінанси виконують визначні функції:

нагромадження значної кількості грошових фондів для здійснення процесу регулювання суспільного відтворення;

контролююча функція, яка означає перевірку суб'єктами господарювання встановлених правил обліку та списання власних коштів та майна;

стабілізаційна функція, яка забезпечує високу підтримку зайнятості та достатньої стабільності цін;

дистрибутивна функція, яка проявляється в корегуванні розподілу доходів та майна.

Фінансова система сучасної економіки України характеризується наступними особливостями:

інфляційним зростанням фінансових ресурсів;

розбалансуванням фінансової системи в умовах збільшення витрат на соціальні програми при відсутності коштів на їх фінансування та постійного складу виробництва;

знижується частка фінансових ресурсів, які формуються за рахунок суб'єктів господарювання;

диференційний розвиток регіонів України за величиною виробленого національного доходу на душу населення, тому має місце перерозподіл фінансових ресурсів між центром та регіонами.

Попит і пропозиція на грошовому ринку

Як відомо, гроші - специфічний товар, який відіграє роль всезагального еквіваленту по відношенню до інших товарів, тому на грошовому ринку також існує попит та пропозиція на грошову масу. Загальний попит на гроші складається з попиту на гроші для угод і попиту на гроші з боку активів.

Попит на гроші для угод - кількість грошей, яку люди хочуть мати для використання їх як засобу обігу, тобто для здійснення платежів.

Попит на гроші з боку активів - та кількість грошей, яку населення хоче зберігати як заощадження, або вкладання грошей в цінні папери.

Загальними компонентами пропозиції грошей є паперові гроші (готівка) і чекові вклади.

Паперові гроші - ті, що перебувають в обігу, це зобов'язання національного банку країни.

Чекові вклади - це боргові зобов'язання комерційних банків, або ощадних установ.

Держава постійно здійснює регулювання пропозиції грошей, намагаючись забезпечити необхідну їх кількість для певного обсягу ділової активності. Це сприяє повній зайнятості, стабільності рівня цін, зростаючому темпу економіки.

Кредитна система та механізм її дії

Кредит - це економічні відносини, які виникають між кредитором і позичальником з приводу одержання позики в грошовій або товарній формі на умовах терміновості, повернення та платності. Існують такі форми кредиту: комерційний, банківський, споживчий, державний, міжнародний.

Комерційний кредит має товарну форму і надається одним суб'єктом господарювання іншому у вигляді товару або продукту з відстрочкою платежу. Він оформляється векселями, які поділяються на прості і переказні.

Простий вексель - це зобов'язання, що надається позичальником на ім'я кредитора, містить у собі зазначені місце, час його видання, його суті, а також місце і час платежу.

Переказний вексель (тратта) - являє собою письмовий наказ однієї особи (кредитора) іншій (позичальнику) про сплату певної суми третій особі, особа, що надає цей вексель іменується трасантом, особа, якій передбачається право на одержання грошей (третя особа) іменується ремітентом.

Банківський кредит - це надання банками грошових коштів позичальникам у вигляді грошових позик. Позичальником може бути підприємство, фірма, підприємець, приватна особа і держава. Банківський кредит виступає з одного боку як позика капіталу, якщо позичальник використовує його для розширення обсягу функціонуючого підприємства, з іншого-як позика грошей, якщо він використовується для погашення боргових зобов'язань.

Споживчий кредит надається приватним особам для придбання товарів довгострокового користування. Споживчий кредит виступає у формі комерційного (продаж товарів з відстрочкою платежу через роздрібну торгівлю) і банківського (надання позики кредитними установами чи споживчі цілі).

Державний кредит - сукупність кредитних відносин, в яких позичальником або кредитором є держава чи місцеві органи влади. Може виступати у різних формах: в натуральній, грошовій, а також у вигляді кредитних документів. ( облігації внутрішнього державного займу, державні казначейські зобов'язання ).

Міжнародний кредит - це рух і функціонування позичкового капіталу між країнами.

Функції кредиту:

перерозподіляюча функція. Через кредитний механізм, позичковий капітал перерозподіляються на основі повернення між галузями, переходячи в ті сфери, які забезпечують одержання більшого прибутку, або яким надаються державні пріоритети;

регулююча функція. Держава стимулює першочергове кредитування тих підприємств та галузей діяльність яких відповідає політиці національного економічного розвитку.

Банківська система: сутність і структура

Складовою частиною кредитної системи є банківська система, яка є сукупністю різноманітних видів банків та банківських інститутів у їх взаємозв'язку. В країнах з розвинутою ринковою економікою функціонує банківська система двох рівнів. На першому вищому рівні знаходиться центральний банк або система банків (США), на другому рівні комерційні та спеціалізовані банки та інші небанківські кредитно-фінансові інститути. Розвиток банківської системи України регламентується законом України “Про банки та банківську діяльність”. В Україні дворівнева банківська система. Роль центрального банку виконує НБУ. Його головне завдання - забезпечення стабільності національної валюти, її купівельної спроможності. НБУ підзвітний Верховній Раді України, що передбачає призначення голови НБУ, щорічний звіт, аудиторський висновок про діяльність НБУ, а також двічі інформувати парламент про стан грошово-кредитного ринку. На другому рівні банківської системи України стоять комерційні банки, спеціалізовані банки, інвестиційні банки.

Комерційні банки - приватні та державні банки, які працюють на комерційних засадах і здійснюють універсальні операції з кредитуванням промислових, торгівельних та інших підприємств за рахунок тих грошових коштів, які вони одержують у вигляді вкладів.

Спеціалізовані банки здійснюють окремі види кредитування. Так зовнішньоторгові банки спеціалізуються на кредитуванні експорту та імпорту товарів, іпотечні банки - на наданні довгострокових позик під заставу нерухомого майна, ощадні банки залучають дрібні заощадження населення.

Інвестиційні банки здійснюють операції на ринку цінних паперів.

Джерелами формування банківських кредитних ресурсів є:

власні кошти банків;

тимчасово вільні кошти підприємств та населення;

міжбанківські кредити;

залучені кошти юридичних осіб на депозитному рахунку;

кошти від емісії цінних паперів.

Банки виконують цілий ряд функцій та операцій. Так, НБУ виконує наступні функції:

регулювання грошової маси в обігу;

займається кредитуванням комерційних банків та державних підприємств;

контролює роботу комерційних банків;

зберігає резервні кошти;

здійснює зовнішньоекономічну діяльність;

встановлює курс національної валюти по відношенню до курсів інших валют;

випускає певну кількість паперових грошей.

Комерційні банки займаються кредитуванням підприємств та організацій, відкривають депозитні рахунки для юридичних осіб, мають право випускати цінні папери.

Банківські операції діляться на пасивні та активні.

Пасивні операції - це операції за допомогою яких банки формують і залучають кошти для проведення в подальшому активних операцій. При цьому банки сплачують відсотки.

Активні операції - операції, за допомогою яких банк розміщує власні кошти та залучені кошти, одержуючи певні відсотки, або банківський прибуток.



Тема 22. Світове господарство

Сутність світового господарства і етапи його розвитку

Національні та інтернаціональні фактори економічного розвитку

Економічна інтеграція як якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя

Сутність світового господарства і етапи його розвитку

Світове або всесвітнє господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн. В сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств є не лише нераціональною, а й практично неможлива. Тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік до підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною. Таким чином, поняття світового господарства не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливими елементами цієї системи є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили і міжнародні валютні відносини. В даній системі всі її елементи тісно пов'язані, взаємопереплетені і впливають один на одного.

Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що виходять у світове господарство і, тим самим, забезпечують його єдність. Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства похідні і залежать від економічних відносин, що складаються на національних рівнях. Міжнародні економічні відносини визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах і обумовлюються особливостями економічної політики тієї чи іншої держави. Наприклад, зміни конкуренції на світовому ринку товарів будь-якої країни пов'язані з підвищенням або зниженням курсу її валюти, переведенням капіталу з більш пільговим податковим законодавством, відхиленням товаропотоків, викликаних митними бар'єрами , а також, багато в чому визначаються кредитно-грошовою, фінансовою, податковою політикою на національному рівні.

Світове господарство склалося на початку XX ст. у результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного включення економік у загальну систему світових господарських зв'язків, що стало наслідком розвитку суспільного виробництва.

Історично первинною формою міжнародних економічних відносин була світова торгівля. Ця форма переважала в епоху капіталізму вільної конкуренції, але процес формування світового ринку одержав новий імпульс у середині XIX ст. в умовах промислового перевороту, що явилось імпульсом для розширення світогосподарських зв'язків. У міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план замість, переважно, торгових відносин виробничих зв'язків, в основі яких лежав вивіз капіталу і на основі поглибленого міжнародного поділу праці. Утворення спочатку світового ринку, а потім і світового господарства означали кінець національної відособленості країн хоча б у галузі економіки.

На початку XX ст. світове господарство поділилося на два табори - світове капіталістичне господарство, яке було засноване на приватній власності на засоби виробництва і світове соціалістичне господарство, засноване на державний власності, утворюючи адміністративно-командну систему, яка проіснувала до початку 90-х рр. XX ст.

На початку 90-х рр. XX ст. світове господарство набуло нової форми - без ідеологічних перепон. Тому на сучасному етапі світове господарство можна поділити на країни з розвиненою економікою, країни перехідної економіки, нові індустріальні країни (НІК), країни ОПЕК (нафтодобувні) і країни, що розвиваються.

Національні та інтернаціональні фактории економічного розвитку

Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка в свою чергу виростає з міжнародного поділу праці. Суть міжнародного поділу праці полягає у єдності двох процесів - розчленування і об'єднання виробництва, відособлення і спеціалізації різних видів трудової діяльності в їх взаємодії. Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії витрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил. Спочатку визначальним фактором міжнародного поділу праці були природні фактори, а саме відмінності між країнами, наявності природних ресурсів, грунтово-кліматичні умови, географічне положення, розміри території і трудові ресурси. Але у другій половині XX ст. в умовах НТР головним фактором формування міжнародного поділу праці став НТП, рівень розвитку продуктивних сил у різних країн, стан їх науки і техніки. Зменшення значення природних і географічних факторів особливо очевидне на прикладі Японії і нових індустріальних країн (Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру, Гонконгу). Міжнародна спеціалізація цих країн практично не пов'язана з наявністю у них природних ресурсів.