Соціальна економіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет курсу «Соціальна економіка»

Поняття «соціальна економіка» з'явилося в післявоєнній Німеччині й у науковому світі трактується як суспільна економіка. Але сприймається воно неоднозначно, особливо при характеристиці соціальної ринкової економіки як типу господарської системи. У зв'язку з цим є цікавими думки Ф. А. Хаєка, викладені в праці «Згубна самовпевненість. Помилки соціалізму». Не вдаючись у дискусії, звернемо увагу не на поняття, а на змістовне трактування «соціальної економіки».

Варто визнати, що адекватного сприйняття соціальної економіки в Україні немає. З одного боку, про це свідчить сама практика господарювання, з іншого -- державна економічна політика у сфері реформування громадського життя. Так, характеристика соціально-економічного розвитку держави за останні 13 років має такий вигляд:

за індексом гуманітарного розвитку наша країна порівнянна з Таїландом і Казахстаном;

за рівнем життя перебуває поруч із Гватемалою і Суринамом;

за тривалістю життя -- в одній групі з Алжиром, Гондурасом, Єменом, Таджикистаном, Туреччиною і Перу;

за рівнем свободи -- з Мозамбіком, Парагваєм, Шрі-Ланкою;

за рівнем економічної свободи -- з Конго, Гвінея-Біссау, Алжиром, Зімбабве.

У рейтингу перспектив зростання Україна -- серед 80 країн світу -- посідає 77-ме, а за рівнем мікроекономічної конкурентоспроможності -- 69-те місця. Що стосується економічної політики, то ще раз можна згадати досвід США, становище яких у 30-ті роки ХХ ст. («Велика депресія») нагадує сучасне українське. Різке скорочення джерел екстенсивного розвитку, промисловий потенціал, що застарів, безробіття й убогість на тлі відносно значної маси матеріальних благ, якої немає кому купувати. Основна проблема при цьому суто соціальна -- недоспоживання, викликане, поряд з іншими причинами, монополізацією (в Україні -- її перекрученою формою -- «кланизацією», махінаціями посередників тощо). Отже, як і в США, в Україні економічну політику слід орієнтувати на відновлення купівельної спроможності всього народу.

Не можна виключати й досвід таких країн, як Тайвань, Південна Корея, Сінгапур. Тут відіграли роль такі фактори: авторитарна влада, низька вартість робочої сили, брак незалежних профспілок. З іншого боку -- приплив зовнішніх капіталів та інвестицій. За останнім показником Україна серед 140 країн у 2002 р. посіла 95-те місце у світі, тимчасом як, наприклад, Польща -- 38-ме, Азербайджан -- 8-ме.

З огляду на соціальність економічних взаємин будь-яка господарська система має адекватну соціальну складову, і запроваджувані економічні реформи припускають відповідні соціальні перетворення. Звідси, як зазначає Т. М. Заславська, випливають щонайменше два висновки. По-перше, очікувані реальні наслідки трансформаційних процесів мають оцінюватися на основі не тільки економічних, а й соціальних критеріїв. По-друге, поняття «соціалізація» не може й не повинне зводитися лише до соціального забезпечення і соціального захисту слабких прошарків населення, але здатне враховувати всі грані (приватизаційну, фінансову, податкову, інвестиційну) економічної діяльності держави, тобто виступати соціальною складовою. Отже, соціальна економіка -- це економіка добробуту в найширшому розумінні.

Суб'єкти соціальної економіки -- це носії економічних взаємин, об'єднані адекватною моделлю економічної поведінки, що забезпечує розвиток даної системи. Соціальна структура прямо взаємозв'язана з економічною. Невипадково визнанням реального існування соціальної економіки слугує не соціальна орієнтація, а її якісна спрямованість. Критерій тут у тому, на які елементи соціальної структури спрямована економічна діяльність, яким класам, групам, прошаркам тощо вона сприяє. Якщо це стосується масових прошарків населення, то така економіка буде вже не просто соціальною, а демократично орієнтованою, тому що вона задовольняє їхні основні інтереси.

Т. М. Заславська вирізняє три «чистих типи» соціальної економіки: охлократичний, олігархічний і демократичний. Перший тип характеризується тим, що така економіка головним чином працює на нижчі прошарки суспільства. Олігархічний тип пов'язаний з орієнтацією на задоволення інтересів вищих прошарків. І, нарешті, демократична орієнтація пов'язана з підтримкою середніх прошарків, за якої підтримується середній клас. Це пояснюється тим, що він (коли цілком сформувався) володіє високим інноваційним потенціалом великої маси та, впливаючи на різні напрями суспільного розвитку, демонструє зразки поведінки нижнім прошаркам і веде їх за собою. Саме середній клас концентрує найбільш цінний трудовий та інтелектуальний капітал суспільства: його знання, культуру, кваліфікацію, творчість, енергію і т. ін. Демократична орієнтація соціальної економіки, як така, розвиває і зміцнює середній клас з одночасною турботою про малозабезпечені прошарки.

Україні, на жаль, найближчим часом демократична орієнтація не загрожує. Так, мінімальна зарплата в 2003 р. становила 185 грн, тобто 50 % прожиткового мінімуму (365 грн). При цьому варто зауважити, що зазначений прожитковий мінімум розрахований тільки для біологічного виживання. За результатами соціологічного опитування Центру Разумкова (травень 2003 р.), 26 % громадян стверджують, що їхнім родинам не вистачає грошей навіть на харчування, 42 % -- не вистачає грошей для купівлі одягу і взуття, 24 % -- не вистачає для придбання «серйозних» речей (наприклад, холодильник). І тільки 6 % можуть дозволити собі купити необхідне родині, але далеко не все, що хочеться. П. Самуельсон вважає, що до бідних варто відносити такі родини, які витрачають на харчування понад третину свого прибутку. У 2002 р. частка родин, середньодушові сукупні витрати яких нижче прожиткового мінімуму, становила близько 84 %.

2.Завданням курсу «Соціальна економіка» є:

по-перше, на основі вже отриманих загальних знань у галузі економічних взаємин сприяти доповненню й поглибленню їх за рахунок вивчення та розуміння органічних зв'язків і залежностей із політичними, соціокультурними, моральними, етичними, психологічними та іншими аспектами життєдіяльності людини. При цьому пріоритет належить людині як особистості, що формується в складному, динамічному, суперечливому навколишньому середовищі. Тобто йдеться про гуманізацію, «олюднювання» економічних взаємин;

по-друге, курс показує, на які орієнтири варто налаштовуватися суб'єкту економіки за формування ринкових зв'язків і залежностей;

по-третє, курс безпосередньо пов'язаний із формуванням нової закономірності в економічній теорії -- плюралізмом методологій у вивченні соціально-економічної реальності, що уможливлює належну оцінку й переоцінку конкретних економічних проблем через призму розгорнутої філософської й соціологічної думки.

Предметом курсу «Соціальна економіка» є економічні взаємини в їхній системній залежності й обумовленості з соціальними, політичними, етнічними, релігійними, антропологічними елементами, що передбачають виробництво добробуту людини. За такого підходу визначальною рисою предмета є соціальна складова економіки.

Основою соціальної економіки є її ідеологія, що ґрунтується на двох фундаментальних положеннях. Це, насамперед, права людини, суть яких полягає в тому, що всі люди від народження дістають рівні права й завдання суспільства полягає в створенні механізмів їхньої реалізації. Друге ґрунтується на тому, що єдине джерело багатства -- праця. Отже, чим вищим є рівень розподілу створюваних матеріальних і культурних благ за працею, тим справедливіша соціально-економічна система. По суті, ідеологія соціальної економіки визначає її основну спрямованість, пов'язану зі зростанням добробуту народу.

3. Соціальні функції економіки

Соціальні функції економіки в найзагальнішому вигляді можна звести до такого:

економіка зобов'язана виражати інтереси всіх прошарків населення;

економіка покликана забезпечувати добробут народу;

економіка повинна адекватно віддзеркалювати плюралізм форм власності та сприяти належному їх сполученню;

економіка мусить відновлювати й водночас забезпечувати множинність форм і механізмів господарювання.

Соціальні функції економіки разом з іншими обставинами визначають соціальні функції держави, за допомогою якої відбувається їхня реалізація у громадському житті. Напрями соціалізації діяльності держави Г. Мюрдаль, лауреат Нобелівської премії, вбачав у такому:

забезпечення членам суспільства високого прожиткового мінімуму й надання матеріальної допомоги тим, кому, в силу об'єктивних причин, вона необхідна; установлення привілеїв незаможним і вилучення привілеїв у тих, хто в них не має потреби;

створення умов, які дають змогу громадянам заробляти кошти для повноцінного життя будь-яким законним способом;

створення умов, що забезпечують задоволення високого рівня потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т. ін.;

забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів ринкової економіки;

забезпечення економічної безпеки членів суспільства;

захист цивільних та політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової, соціальної держави;

захист від політичного переслідування й адміністративної сваволі;

забезпечення належного духовного життя, захист від ідеологічного тиску;

створення сприятливого соціально-психологічного клімату як у суспільстві в цілому, так і в окремих його осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;

забезпечення максимальної стабільності громадського життя.

Важливо усвідомити, що коли йдеться про соціальну економіку, то, як правило, мають на увазі, що вона -- основна складова «держави добробуту», себто це такий соціальний захист населення, що забезпечується (за Г. Мюрдалем) системою законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій, рівними умовами для підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності, підприємництва для працездатного населення та створення певного рівня життєзабезпечення для непрацездатних.

Критерій соціальної економіки -- рівень життя народу, кожного громадянина. Тут важливо зрозуміти, що цей рівень не зводиться до прибутків і споживання, а охоплює також умови праці й побуту, обсяг і структуру робочого та вільного часу, характеристики культурного, освітнього рівня суспільства, здоров'я, демографії та економічної ситуації. ООН рекомендує рівень життя визначати за системою, що містить такі складники:

здоров'я, у тому числі демографічні умови відтворення населення;

умови праці, зайнятості, організації праці;

освіту, зокрема грамотність;

житло, у тому числі його благоустрій;

соціальне забезпечення, людські свободи.

Пошуки якого-небудь інтегрального показника рівня життя визнані недоцільними. Для порівняння в міжнародних взаєминах використовується «індекс людського розвитку», що охоплює такі інтегральні індикатори: створений національний дохід на душу населення, тривалість життя, відтворення.

Методологія курсу «Соціальна економіка» віддзеркалює ту систему методів, прийомів, способів, яку покладено в основі вивчення політичної економії. Головне -- привернути увагу студентів до такого аспекту її сучасних поглядів (онтологічний підхід), як соціальне й філософське його осмислення (гносеологічний підхід).

Соціальна економіка формується і «працює» на таких принципах:

діалектична єдність економічної складової та соціально орієнтованої економіки;

диференціація й інтеграція функцій соціальної економіки на макро-, мезо- і мікрорівнях;

соціальне партнерство між суб'єктами соціальної економіки, що функціонують у сфері праці, капіталу і влади, та забезпечують економічне зростання;

суспільне використання джерел (природні, матеріально-речовинні й людські ресурси) і факторів (технологія, керування, стимулювання) соціально-економічного зростання.

Соціалізація економічних взаємин -- це процес якісних змін у суспільстві, що характеризується його поступовим самовдосконаленням на основі підвищення ролі людини у виробництві, усебічному використанні здібностей та знань. А. Гриценко характеризує відзначений момент такими рисами:

соціалізація власності на засоби виробництва, що означає подолання відчуженості від них працівника через участь у власності за допомогою акцій, зростання частки і значення акціонерних товариств, де працівники є головними акціонерами;

соціалізація праці, перетворення її із засобу заробляння грошей у засіб самореалізації особистості, її життєвих і творчих можливостей;

соціалізація результатів виробництва, пов'язана з перерозподілом ВНП з метою зменшення соціальної нерівності та розвитком інститутів соціального захисту.

Найважливішим моментом соціалізації є соціальна стратифікація -- виокремлення і розшарування груп у суспільстві. Об'єктивними факторами для цього є такі:

зайнятість, її ступінь і вид;

місце в суспільному поділі праці (зайнятість управлінська чи виконавча, аграрна чи індустріальна, фізична чи розумова праця);

особливості праці з погляду ваги, складності, комунікативності, ризику, фізичних і моральних умов;

наймана праця за заробітну плату, самостійна робота з вільним прибутком, яка потребує професійної кваліфікації;

ставлення до власності на засоби виробництва, її наявність чи відсутність, ступінь, форма і вид;

ставлення до організації та управління виробництвом і працею, його рівень, економічні й правові підстави, формальний чи неформальний характер;

освіта і кваліфікація, їхній рівень, відповідність, профіль, престижність.

4. Об'єктивна необхідність соціалізації економічного розвитку

Концептуально соціалізація передбачає радикальне поліпшення якості та істотне підвищення рівня життя населення, що охоплює надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їхні якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду нації.

Соціальна та економічна сфери, як відомо, є різними підсистемами єдиної суспільної системи, між якими існує діалектична функціональна залежність, а їхній розвиток полягає у взаємозалежному системному вдосконаленні, коли жодна підсистема не може бути автономною й не може розвиватися на шкоду іншій, тим паче, що поступові зміни в одній з них набувають реального змісту тільки тоді, коли їм відповідають такі самі зміни іншої. Соціальній сфері притаманні гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних взаємин і процесів, що забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, удосконалення та розвиток і спрямовані на забезпечення згуртованості суспільства та соціальної справедливості.

Економічним взаєминам завжди притаманні соціальні наслідки, тобто вони соціальні за своєю природою, тому цілком зрозуміле посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого розвитку економіки. Особливо це стосується ситуації в нашій країні, де провал реформ супроводжувався масштабним підривом соціальної сфери, унаслідок чого створено дегуманізовану за своєю сутністю й непрацездатну економіку. Позбавлена можливостей впливати на якісні параметри господарства, економіка нездатна зарадити й суспільству, що потерпає від неспроможності втілення проголошених зі створенням незалежної України й закріплених у її конституції прав, які існують не більше, ніж гасла для пересічних громадян. Отож конфлікт між надто багатими та надто бідними за несформованості середнього класу, який за параметрами достатку не може ще ідентифікувати себе як заможний, наростає.

Забезпечення економічного, а разом з ним і соціального, розвитку потребує орієнтації всіх суспільних процесів на людину з її потребами щодо духовного, фізичного вдосконалення та забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні. Саме воно має визначати стратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціально орієнтованої ринкової економіки, хоча це потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного й соціального аспектів розвитку і становлення нової інституційної системи в суспільстві.

На перший погляд, економічна сфера і притаманні їй матеріальні потреби протилежні соціальній сфері, соціальним потребам включно з духовними, культурними, гуманітарними. Але насправді ця протилежність не виключає їхнього взаємозв'язку, тому цілком очевидне зростання значення економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Ця реальність відтворюється такими поняттями, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого й різноманітнішого економічного забезпечення, тобто економічний розвиток -- передумова соціального перетворення, оскільки таке перетворення надто дороге і, охоплюючи виробничі фактори, поширюється на потужний інтелектуальний, творчий потенціал суспільства, що в перехідній економіці України виявився усунутим від суспільних процесів. Не викликає сумнівів те, що соціальна злагода неможлива для країн, котрі за економічним станом відповідають периферії світового розвитку або політичне становище яких нестабільне. Відповідно до цього соціальна галузь є одночасно і зв'язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем.

Традиційні підходи розглядають соціальний чинник як похідний від економічного, що надає соціальному розвитку рис вторинності щодо економічного поступу. Такий підхід був характерний переважно для індустріального суспільства і не міг враховувати того, що НТР відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується завдяки впровадженню високих технологій, управлінню інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок цілеспрямованого задоволення зростаючого рівня людських цінностей і потреб. Синтезу соціальної та економічної складових суспільного розвитку, крім принципу взаємодоповнюваності, відповідає теза про подвійну роль людини в суспільному виробництві: 1) як фактора виробництва, засобу економії (економічний підхід) і 2) мети виробництва, потребам якого покликана слугувати економіка (соціальний підхід).

Економічний і соціальний підходи передбачають у своєму базисі різні моделі людини і, відповідно, неоднакові механізми координації її поведінки. Економічна людина (homo economics, тобто раціональна, винахідлива, максимізуюча) взаємодіє з іншими людьми через ринки і ціни. Її власний економічний добробут визначається прибутком стосовно ринкової вартості того виробничого фактора, яким вона володіє. Соціальна людина (соціалізована, та, яка грає ролі) взаємодіє з іншими людьми через соціальні норми, соціальне партнерство, соціальні традиції. Її особистий добробут залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та особливо -- від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Тобто товарність і соціальність у підході до людини прямо протилежні. Перша визнає тільки людину-функцію, людину -- носія робочої сили, друга -- людину-особистість. Для ринкових взаємин немає конкретної людини-індивідуума, а є лише безособова робоча сила. І за межами виробництва індивідуум залишається персоніфікованою робочою силою, тому його соціальність неповноцінна: вона визнається лише в межах відтворення людини як носія робочої сили й тільки задля такого відтворення. Отже, унаслідок дії економічних законів, трудівника розглядають як «річ», якою можна користуватися, а можна й викинути за межі підприємства -- залежно від ринкових критеріїв.

Одним з істотних завдань сучасного підходу у сфері праці і соціальних стосунків, що ґрунтується на гуманістичних принципах розвитку суспільства, є недопущення того, аби людина з мети виробництва в економіці перетворювалася на інструмент. Людина має бути «засобом» економіки тільки тією мірою, якою це виправдано з погляду необхідності господарювання. Такий порядок покладає на економіку нормування прав і обов'язків та передбачає захист і турботу про здоров'я, людську гідність, право на реалізацію особистості, захист працівників за наймом від небезпечних умов праці, або охорону праці, забезпеченість робочим місцем і гарантії щодо тривалості робочого часу тощо. Крім того, порядок у сфері праці і соціальних взаємин містить нормування стосовно ціленастанов, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист, і соціальна справедливість. Це -- і забезпечення мінімального життєвого рівня і страхування від ризиків життя, надання соціальної допомоги в одержанні освіти, підтримка високого рівня зайнятості й удосконалення її структури.

Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення привели у свій час до необхідності поглибленого аналізу стосунків між працівниками у трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням було присвячено низку праць економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудівників», «якості трудового життя».

Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримки соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який би забезпечив гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання, розкріпачив свідомість працівника, сприяючи усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно й соціально активної, раціональної за мисленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.

Такий підхід до «людського капіталу» було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу «збудувати» міцний теоретичний «фундамент» під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Наслідком визнання продуктивної природи внесків у соціальну сферу цих країн стало збалансованіше співвідношення економічної та соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії «людського капіталу» формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їхнього зростання й ступінь уповільнення позитивно пов'язані з рівнем освіти.

Виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров'я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних, і на цій основі доцільно правильно визначити їхню економічну роль та поставити в один ряд з галузями матеріального виробництва. Так, про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія яких відштовхувалася від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії «людського капіталу» на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади й ділових кіл до галузей соціальної сфери з погляду їхнього ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм -- як чинник підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почала розглядатися як раціональна діяльність з економічного погляду. Це знайшло відтворення у витратах на освіту у ВВП: наприклад, у США за останню третину ХХ ст. вони майже подвоїлись, а за абсолютними розмірами в 90-х рр. переважали витрати на оборону.

Перехід до сучасної соціально зорієнтованої економіки, що ґрунтується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване. Високий професіоналізм, ефективність, активне сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за наслідки своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення -- це вже вимоги до якості трудової поведінки людини, які висуває розвиток НТР, що спричиняє перетворення в технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, мінливості суспільних потреб, потребуючи гуманізації праці, а найголовніше -- розвитку самої людини, надбання нею дедалі глибших і масштабніших універсальних знань про суспільство й виробничий процес. Саме тому трудова активність людини зумовлена її соціальним становищем, а економічний поступ пов'язаний із соціальним розвитком.

Важливе й питання про умови соціалізації економіки. Домінантою щодо соціалізації економіки є оптимальне розв'язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження залежить від духовних орієнтирів і моральних цінностей, моделі соціально-економічного устрою суспільства, наявності політичного досвіду узгодження суспільних інтересів і політичної та ділової культури суспільства. Економічна ефективність і соціальна справедливість не можуть розглядатися як альтернативи: чимало соціальних факторів -- включно з розвитком науки, освіти, культури, створенням належних житлових умов, охороною здоров'я, забезпеченням раціональної зайнятості населення та багатьма іншими -- сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. Примітивна економія на соціальних витратах не лише посилює несправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводить до зниження ефективності економіки, що підтверджує курс українських владних структур щодо ринкової трансформації економіки, який визначався за формулою: спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку, виявивши тим самим деструктивний вплив не тільки на соціальну сферу, а й величезні матеріальні втрати для всієї економіки.

Процес соціалізації стає конструктивним лише тоді, коли оперативні підходи, процедури його формування пов'язуються з кінцевою метою обраного суспільством ідеалу -- соціально орієнтованої економіки в межах наявних можливостей без таких крайнощів, як абсолютизація ринкових реформ на шкоду соціальному фактору.

Ідеалам свободи і справедливості в суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін і 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. Проте в сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає за визначеним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення. І саме в цьому полягає головна умова забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.

5.Методи соціалізації економіки

Економічна якість розвитку (ефективність, прибутковість) має поєднуватися із соціальною якістю (високий рівень освіти, охорони здоров'я, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо). Розуміння природи й ролі соціалізації повинно бути вільне від традиційних міфів та уявлень, наприклад, таких як безоплатність соціальних послуг, державний патерналізм їх забезпечення, неефективна природа вкладень у соціальну сферу тощо. Важливо розуміти, що соціальне має справу переважно з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання благ (у першу чергу -- національного доходу) через бюджетну систему країни, яка спирається на податкову політику та політику доходів населення, за допомогою яких здійснюються інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури, тобто «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо. Специфічна складність соціалізації полягає в її надзвичайній багатоаспектності, тобто безмежності. По-суті, усі більш або менш суспільно важливі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери.

За концепцією формування соціально орієнтованої ринкової економіки українська держава повинна забезпечувати створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також на працю, освіту, охорону здоров'я і соціальне забезпечення в разі непрацездатності, безробіття, стихійних лих тощо, реалізація яких є вихідною соціалізації в цивілізованих країнах світу, тобто забезпечувати хоча б просте відтворення населення з поліпшенням якості його життя та стану генофонду, відтворення потенціалу ресурсів праці у вимірах його фізичного здоров'я, професійного рівня тощо. До методів соціального регулювання слід віднести й соціальні трансферти -- різні способи перерозподілу прибутків, а також різного роду безпосередньо регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання прибутків і цін.

Соціалізація передбачає широкий доступ до соціальних послуг через надання державних кредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб, унаслідок обмеженості ресурсів, тільки для осіб з незначними прибутками, а також -- до гарантованого мінімуму заробітної плати. Таким чином, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов'язані з кардинальними проблемами економічної реформи. Інвестиції в соціальну сферу в розвинутих країнах постають сьогодні важливою складовою суспільного поступу. Взаємодія економічних і соціальних начал означає не тільки те, що економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб, а й зворотну дію соціальної складової на підтримку високої економічної активності. Соціалізація економіки покликана бути спрямована на виявлення потенціалу людської особистості.

Соціальна орієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічну обстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільства змінюються не тільки природні умови або запаси ресурсів, а й людські потреби. Це означає, що, можливо, доведеться переоцінювати й цілі розвитку.

Зростання соціалізації -- курс, що задає загальний напрям руху, коли неминуча соціальна нерівність мусить бути збалансована пошуками справедливості, де індивідуалізм урівноважується розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримки певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

Зміни в соціальній сфері перебувають у тісному зв'язку зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства, тобто їм притаманна причиново-наслідкова залежність від матеріально-виробничої сфери. Саме таке визнання матеріальної основи суспільних взаємин є вирішальним чинником, який забезпечує націленість, зміст і темпи розвитку соціальної сфери, однак абсолютизувати його не слід, оскільки соціальний розвиток має багато аспектів і передбачає орієнтацією на духовне вдосконалення особистості, а не тільки на зростання загального добробуту. Ширший погляд на соціальну сферу передбачає досягнення політичної і громадянської злагоди в суспільстві, що пролягає через духовне вдосконалення особистості й всієї спільноти, зростання людського фактора за концепцією «людського капіталу», забезпечення розвитку високої політичної та ділової культури в суспільстві, урахування інтересів усіх верств населення при забезпеченні економічного розвитку. Тобто йдеться про політичну, громадську, економічну та соціальну стабільність суспільного і державного життя як неодмінну передумову забезпечення належної якості життя людини, її прав і свобод. Зазначимо, що політичним чинникам разом з культурою буття народу, котрі мають спиратися на високий рівень суспільної моралі, належить особливий вплив на соціальну сферу. Проте соціальна сфера залишається відносно самостійною, хоча й впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства, інтегрує ці можливості й адекватно перетворює кожну з них, а разом з тим сама зазнає постійного впливу цих сфер, у результаті чого перебудовується, нейтралізує або асимілює згадані впливи.

На розвиток соціальної сфери впливає ще низка чинників, специфічних саме для розвитку соціального, проте всі вони не мають жорсткої лінійної залежності, -- йдеться передусім про вплив соціально-демографічних, національно-етнічних і соціально-психологічних характеристик суспільства. Взаємозв'язок і взаємовплив соціальної сфери може мати як постійний, так і випадковий характер. Переплетіння необхідних і випадкових взаємодій додають їхнім проявам імовірнісного характеру.

Оскільки суперечність між потребами людей і матеріальними умовами їх задоволення -- об'єктивна основа діяльності індивідуумів та груп у соціальній сфері, основою руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх її компонентів і специфічний для системи взагалі закон зростання потреб, що керує функціонуванням і самого цілого, і частин, що його створюють. Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуального. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреб людей, і до соціально-групової відмінності. Ця суперечність системна й відтворює взаємодію елементів із системою та частини з цілим і виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу -- роздвоєння об'єкта на протилежні частини зі збереженням його як цілого.

Економічний розвиток тісно пов'язаний із розвитком соціальним, без цього взаємозв'язку неможливий ані соціальний, ані економічний поступ. Проте оцінити цей зв'язок складно, оскільки важко визначити наслідки соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного -- характерна риса системного суспільного розвитку, в якому економічна якість поступу рівною мірою поєднується із соціальною якістю, що концептуально повинні передбачати домінування гуманістичних факторів, за якими людина визнається центром формування економічних і соціальних взаємин.

Інтегральним показником стану соціальної сфери суспільства постає єдність істотних потреб життя людей зі способом їх задоволення. Наприклад, потенціал соціальної сфери, рівень та якість життя сімей, рівень соціальної захищеності населення, соціальне самопочуття людей, соціальна напруженість тим конкретніші, чим більше пов'язані з об'єктивною і суб'єктивною оцінкою міри задоволення потреб особистості, соціальних груп у житлі, медичному й побутовому обслуговуванні, освіті, культурно-духовному спілкуванні, політичному житті.

Нарівні з показниками, які характеризують соціальну сферу суспільства, вирізняють такі, що належать до соціальної спільноти менших масштабів (регіону, міста, поселення, колективу тощо). Соціальні стосунки в кожній з них, так само як і соціальний розвиток, мають свої особливості, але мають і чимало спільного з побудовою системи показників для соціальної сфери взагалі.

Розвиток соціальної сфери визначають закони соціального розвитку. Соціальна сфера характеризується наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що виявляються як істотні, необхідні, стійкі системоутворювальні зв'язки повторюваних явищ і процесів соціального відтворення людини й суспільства, із взаємодією економічних, політичних, соціокультурних виявів суспільного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспільства, її взаємозв'язку із суспільством взагалі. Ці закони мають об'єктивний характер і реалізуються завдяки діяльності людини, наукове пізнання якої можливе лише при врахуванні поєднання об'єктивного і суб'єктивного. До них належать закони соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання стосунків на основі узгодження очікувань суб'єктів тощо.

Розвиток кожної з підсистем соціальної сфери йде своїм шляхом, проте -- взаємозалежно. Руйнування соціальних цінностей унаслідок ігнорування соціальних традицій, соціальної пам'яті обертається на практиці людськими трагедіями, значними втратами для суспільства, які неможливо відновити. Руйнуванню протистоїть соціальна інтеграція, найважливішим фактором якої постає зайнятість населення, а безробіття існує як форма відторгнення людей, що призводить до нарощування в суспільстві соціальних втрат. Цьому необхідно запобігати, а не приймати як невиправне зло. Соціальний розвиток спирається на відчуття співпричетності, солідарності, соціального співробітництва, що протилежні відторгненню та є факторами залучення людини до життя суспільства, її інтеграції з іншими людьми, щоб не перетворити певні соціальні групи на супротивників реформ.

Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби -- це матеріальні потреби людини включно з тими, що пов'язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби -- це потреби людини як особистості, які первинно задані самою природою і розвиваються у зв'язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення цих потреб здійснюється за певного соціально-економічного порядку, тобто обмежень, що коригуються як ринковим механізмом саморегулювання, так і іншими складовими механізму, оскільки є угоди та дії, що гальмують конкуренцію, або обставини, коли заради збереження конкуренції нехтують соціальними інтересами на користь економічним. Тому має бути встановлений порядок для створення норм формування якості конкуренції та її захисту, а також норм захисту існування самої конкуренції, оскільки вона -- безпосередня рушійна сила економічного розвитку.

За теперішніх умов процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, що по-різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відповідають реаліям функціонування системи (суспільні, економічні, політичні тощо), з певним періодом, який зумовлює поступовий розвиток, отже, у розвитку будь-якої економічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості й починає переростати в іншу систему. Сьогодні в нашій країні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі, але, слід особливо підкреслити, на основі змін в економічній стратегії, що полягають у важливості структурної та промислової політики з урахуванням функціональної цілісності ринкової системи, та проведення приватизації як фактора підвищення економічної ефективності.

Основними напрямами для реалізації такої моделі можуть бути:

усебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований державою процес з поступовим переходом до посилення ринкового саморегулювання;

цілеспрямована підтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничих структур з метою досягнення соціальної ефективності й міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

максимальне залучення наявної інституційної системи, урахування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб'єктів до економічного процесу. Поєднання сильної держави із сильними суб'єктами господарювання на ринку;

стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Соціально орієнтована ринкова економіка потребує поєднання інтересів різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними настановами, поєднання прагнення до свободи і рівності з самореалізацією кожного індивіда, традиційної ментальності з загальнолюдськими цінностями, нівелювання індивідуалізму приватної власності й тоталітарності державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі складники соціально-економічної системи: виробничий потенціал, систему економічних надбудовних взаємин та їх урахування з метою усунення деформацій та забезпечення гармонійного розвитку суспільства.

Соціальна переорієнтація економічної політики за таких умов має розглядатися не як тактичний крок, а як основна мета здійснюваних реформ, безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в нашій країні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Аналіз зарубіжного досвіду уможливлює виокремити такі головні напрями економічної стратегії держави для української економіки, як формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків незавершеної ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою й соціальною політикою функціями держави стають послідовна розбудова ринкових інститутів і підтримка псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, покликаної підтримувати належний рівень суспільного виробництва, аби з часом поступитися місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою має супроводжуватися посиленням непрямих методів управління, а формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи. Проте економічна стратегія набуває реальної сили тоді, коли здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків населення, тому повинна бути сформована соціальна база для їх підтримки з пріоритетом соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.

Другий напрям передбачає запобігання погіршенню основних соціально-економічних показників і має розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, а включно зі стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захистом навколишнього середовища тощо.

Третій напрям має реалізовувати досягнення перших двох формуванням умов для задоволення інтересів економічних суб'єктів щодо розширення і вдосконалення виробництва, структурної перебудови економіки на основі структурних змін продуктивних сил з послідовним усуненням макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення -- нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами й цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою й інших чинників -- для забезпечення збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен залучати заходи щодо подолання вад командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їхньої діяльності, формування і розвиток ринкових інституціональних структур, демократичних суспільних інститутів, забезпечення свободи підприємництва, застосуванням обмежень щодо зловживань бюрократичного чиновництва та зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління.

На першому етапі пріоритетною стає макроекономічна стабілізація, передбачається відбудова галузей життєзабезпечення при стимулюванні попиту, у тому числі інвестиційного; протекціонізм у зовнішній торгівлі; жорстке регулювання основних макроекономічних показників з метою стабілізації економіки, причому стратегічні завдання досягаються як економічними, так і адміністративними важелями.

На другому етапі має здійснюватись активна розбудова ринкового середовища та підготовка передумов до економічного зростання, побудова інвестиційних механізмів, підвищення інвестиційного та інноваційного потенціалу, послідовна реконструкція продуктивних сил, розширення експорту. На цьому етапі темпи нарощування потужностей мають бути позитивними, хоч і невисокими. Відбувається зростання ваги економічних методів регулювання. Критерієм завершення етапу є нагромадження критичної маси інвестицій та збільшення темпів економічного зростання.

Пріоритетом третього етапу стане стратегія зростання, яка сприяє стабільному розвитку виробництв, підвищенню конкурентоспроможності продукції, розвитку внутрішнього ринку, становленню раціональної структури економіки. Відбувається перехід до переважно ринкових важелів здійснення державної економічної стратегії. Очікуються високі темпи економічного зростання на тлі макроекономічної стабільності та підвищення рівня життя населення.

Здійснення вказаних напрямів вимагає реалізації певних стратегічних завдань, що завбачають переорієнтацію системи державних витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток передових галузей народного господарства з визначенням їх пріоритетів і перспектив; сприяння зростанню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб'єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури та ін. Характерними ознаками системи економічної стратегії повинні стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, безперервність у часі, послідовність і наступність.

Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера для акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного й соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення зі швидким терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.

У кредитній політиці головне -- активне кредитування при диференційованості відсоткових ставок залежно від їхнього цільового спрямування й суворому контролі за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування повинна бути замінена на стратегію кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно застосовувати низькі відсоткові ставки для інвестиційних кредитів, запобігати зловживанням включно зі створенням несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної активності. Інвестиційна стратегія за обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій, включно з іноземними, а шлях до цього -- поєднання збільшення власних ресурсів підприємств та зміни структури їх споживання, проте головним інвестором України має стати народ, тож необхідно, щоб кваліфікована праця, як і будь-яка інша, оплачувалася на гідному рівні.

Недопустимо, що нині до зубожілої частини населення належить інтелектуальна його частина -- працівники науки, освіти, охорони здоров'я, культури, причому низький рівень реальної заробітної плати значно перевищує темпи зниження ВВП, тобто сучасний стан оплати праці загалом і соціальної сфери зокрема невідповідні рівню можливостей економіки України. До того ж, ні середня, ні мінімальна заробітна плата в нашій країні не виконують функції відтворення робочої сили навіть на найнижчому рівні, тому споживчий бюджет населення із середніми прибутками за рівнем витрат на харчування свідчить, що переважна більшість сімей перебуває на межі голодування, а це дає підстави до висновків про правову незахищеність працівників.

Отже, в Україні оплата праці інтелектуалів, працівників реальної економіки, соціальної сфери тощо невиправдано низька й водночас у кредитно-фінансовій сфері -- невиправдано завищена. Проте варто пам'ятати, що низький рівень оплати праці -- це не тільки низький рівень життя населення, низький платоспроможний попит. Що менші доходи, то менший і відповідний попиту рівень виробництва, отже, нинішні доходи населення -- фактор стримування розширення внутрішнього ринку та технологічного оновлення виробництва.

З початком реформ стратегічною помилкою був пріоритет політичних цілей над економічними, коли цілям перерозподілу власності й економічної влади були принесені в жертву цілі соціально-економічні: ефективне використання ресурсів, підвищення рівня та якості життя людей. Руйнація старого соціально-економічного устрою призвела до руйнації матеріальних основ відтворення економіки. На цьому тлі значно позитивнішими наслідками характеризуються ринкові реформи в КНР, де від самого початку перетворень пріоритетними були соціально-економічні, а не політичні мотиви й цілі реформ: забезпечення більш ніж мільярдного населення продовольчими, промисловими товарами, розвиток нових технологій тощо. Тобто ринкові перетворення розглядалися як засоби, підпорядковані стратегічним завданням поліпшення соціально-економічних умов життя населення, до того ж в економіку не «допускалися» руйнівні цілі й засоби. У цьому принципова відмінність об'єктивно необхідних перетворень у процесі реформ від насильно нав'язаних політикою «кроків» до ринку.

Основний висновок звідси може бути один: економічна політика повинна бути перевернута з «голови на ноги». Пріоритетним має стати певний сектор економіки. Інфраструктура повинна обслуговувати його, добудовуватися над ним і органічно розвиватися разом з ним, а не замість нього. Це аксіоматична істина, але її ціна виявилася настільки високою, а втрати настільки значними, що для виправлення становища нині у виснаженої української економіки бракує ресурсів. Кошти, що пішли в тіньовий сектор і конвертували в закордонні активи, практично важко повернути. А виснаженому реальному сектору економіки нескоро вдасться створити й нагромадити кошти для відродження. Для виходу з кризи знову будуть потрібні жертви, і важливо не допустити, щоб у черговий раз вони були перекладеними на основну частину населення, яка зовсім не причетна до розкрадання ресурсів держави.