Соціальна економіка

У структурному аспекті соціальна система охоплює всі без винятку прості і складні суб'єкти та їхні підрозділи з погляду правової, галузевої та просторової організації. Що ж до елементів галузевої і територіальної організації, то до них слід віднести, по-перше, такі сфери народного господарства, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, оптова і роздрібна торгівля, фінанси і кредит; галузеві утворення (машинобудування, легка і харчова промисловість, радіоелектронна промисловість); окремі спеціалізовані галузі, підгалузі і виробництва тощо. По-друге, це такі елементи просторової організації народного господарства, як економічні регіони (наприклад, промислові вузли і зони), територіально-економічні утворення обласного рівня тощо.

9. Соціальна структура суспільства. Соціально-економічна стратифікація

Соціальна структура -- це сукупність соціальних груп, що розрізнюються за становищем у суспільстві.

Аналіз соціальної структури суспільства має тривалу історію. Ще Платон у моделі соціальної структури суспільства виокремлював такі складові: філософів, керівників держави, воїнів, робітників (селяни, ремісники).

Інше уявлення в соціальній структурі розробив видатний соціаліст Фур'є, який висував п'ять класів: двір, знать, буржуазія, народ, чернь. Кожен клас ворогує з іншим. Над усіма класовими суперечностями панує основна -- між багатими і бідними.

Спільним для цих двох уявлень про соціальну структуру є, по-перше, те, що визначена безліч соціальних груп розрізняться між собою функціями в суспільстві та за розміром багатства. По-друге, і за Платоном, і за Фур'є, в основі соціальних прошарків -- позиції, які вони обіймають у суспільстві: влада, багатство, можливість (неможливість) привласнення. Сучасним інструментом, який дає змогу вивчити соціальну структуру суспільства, є теорія соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація -- це, по-перше, метод впливу прошарків на об'єкт, а по-друге -- «портрет» саме цього об'єкта.

Основне поняття стратифікаційного підходу передбачає, що для будь-якого людського суспільства нерівний доступ до ресурсів і винагород є фундаментальним фактором, який у зв'язку із закріпленням у законах, нормах і звичаях перетворюється в соціальну нерівність між групами людей. У процесі історичного розвитку останнє аж ніяк не усувається, а, навпаки, набуває дедалі складніших і розмаїтіших форм. Сукупність відносно стійких стосунків диференційованих соціальних груп утворює соціальну структуру суспільства. Там, де структурна диференціація груп набирає ієрархічного характеру, виникає соціальна стратифікація, що у гранично спрощеному вигляді подібна до геологічного нашарування в зрізі гірських порід.

Становище людини або групи в певній ієрархії є загальним визначенням статусу. Статуси поділяються на «приписані», або успадковані, та «досягнуті», або надбані. Важливо наголосити, що приписані статуси (вік, національність) цікавлять економічну соціологію тільки тоді, коли вони стають джерелом соціальних привілеїв (наприклад, якщо представники корінної національності посідають вищі професійні позиції на ринку праці або якщо жінки отримують нижчу винагороду за свою працю порівняно з чоловіками), тобто, коли вони заломлюються в досягнутих статусах.

Економічна стратифікація фіксується за допомогою таких критеріїв:

розміри отриманих прибутків;

досягнутий рівень життя;

масштаби нагромадженої особистої власності;

масштаби виробничого капіталу, що контролюється.

Особливість економічного статусу полягає в тому, що він, як правило, може дістати кількісну (у тому числі грошову) оцінку. Нарівні з власне економічним розшаруванням важливу роль у господарському житті відіграють:

соціально-професійний статус (рівень утворення і кваліфікації, посадове становище і позиції на ринку праці);

трудовий статус (умови і зміст праці, ступінь її автономії);

владний статус (вплив, панування, авторитет).

Кожна людина (група) одночасно посідає «сходинки» на безлічі соціальних сходів і належить, таким чином, відразу до безлічі прошарків (страт). Відносна важливість того або того статусу (наприклад, бути власником майна, випускником університету або посадовою особою) залежить від багатьох чинників, починаючи від характеру суспільного устрою й закінчуючи специфікою конкретної ситуації. Незбіг рівня різних статусів індивіда або групи називають статусним розузгодженням (невідповідністю, або декомпозицією статусів).

Люди часто прагнуть не тільки до збереження, а й до зміни свого становища в соціальній структурі (зрозуміло, у кращий, на їхню думку, бік). Ця зміна виражається поняттям соціальної мобільності, що буває індивідуальною, сімейною, груповою. Вона може бути горизонтальною, коли нове становище не міняє місця в соціальній ієрархії (наприклад, при переході з токарів до фрезерувальників чоловік не міняє соціальної стратегії), та вертикальною, коли відбувається зміна ієрархічних позицій. Вертикальна мобільність, у свою чергу, може бути висхідною і низхідною. Скажімо, отримання університетського диплома є прикладом висхідної індивідуальної мобільності за критерієм формальної кваліфікації, а «масові звільнення» -- низхідної групової мобільності -- за критерієм зайнятості.

Стратифікаційні підходи. Є щонайменше три засоби стратифікаційного аналізу.

1. За об'єктивними позиціями в суспільстві. Наприклад, групи робітників-шахтарів відрізняються від інженерно-технічного персоналу нижчим рівнем кваліфікації, важкими умовами праці, що частково компенсується підвищеною оплатою та соціальними пільгами.

2. За світоглядом та інтересами. Наприклад, шахтарі можуть усвідомлювати себе як «робітники» на противагу «начальству» або розділяти антиурядові настрої (учора -- щодо комуністів, сьогодні -- щодо їхніх наступників).

3. За діями. Наприклад, утворення робітничого комітету й оголошення страйку означає спільну дію, що відрізняє шахтарів від інших, менш солідарних або інакше орієнтованих груп.

Серйозна проблема полягає в тому, що схоже становище в суспільстві не гарантує наявності в людей однакових поглядів та інтересів. А збіг інтересів не означає, що люди діють схожим чином (випадок із шахтарями радше виняток, ніж правило). У першому випадку ми отримуємо «структуру позицій», у другому -- «структуру інтересів», а в третьому -- «структуру соціальних сил». І, відповідно, маємо три абсолютно різні картини.

Продемонструємо розмаїття стратифікаційних інструментів на прикладі виділення господарської еліти. Якщо, йдучи за Р. Міллсом, використовуємо інституціональний підхід, то мусимо віднести до еліти людей, які очолюють великі господарські корпорації. Але якщо продуктивнішим здається «подійний» підхід, який обстоюється Р. Далем, то нам доведеться вивчати конкретні механізми прийняття найважливіших економічних рішень. І виявиться, що формальні керівники не завжди потрапляють до провідних фігур. Можна дотримуватися меритократичного принципу, у стилі В. Парето, і вважати, що елітою є найенергійніші і найздібніші управлінці. Але якщо ми вдамося до культурологічного підходу І. Бібо, що еліту творять групи, котрі пропонують зразки ділової поведінки і розвивають економічну культуру, то коло «елітарних господарників» знову виявиться іншим.

Стратифікаційні системи. З кожним зі стратифікаційних критеріїв пов'язані особливі засоби детермінації та відтворювання соціальної нерівності. Характер соціального розшарування і засіб його затвердження в єдності утворять те, що ми називаємо стратифікаційною системою.

Коли заходить мова про основні типи стратифікаційних систем, зазвичай дається опис кастової, рабовласницької, станової і класової диференціації. Англійський соціолог Е. Гідденс, до прикладу, розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи (рис. 2).

Рис. 2. Історичні типи соціальної стратифікації

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним -- залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому -- йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має неоднакові форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що майже виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і вченням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві європейському феодалізму. До найвищого стану належали аристократи й вельможі. До нижчого -- духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану -- вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства -- головний об'єкт соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками -- суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класотворних ознак: місце в системі суспільного виробництва, ставлення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри прибутків тощо.

Існують дев'ять основних типів стратифікаційних систем, які можуть бути використані для опису будь-якого соціального організму.

В основу першого типу фізико-генетичної стратифікаційної системи покладено диференціацію соціальних груп за «природними» соціально-демографічними ознаками. Тут ставлення до людини або групи визначається статтю, віком, наявністю певних фізичних якостей, сили, краси, спритності. Відповідно, слабші, з певними фізичними вадами, вважаються збитковими й посідають принижене суспільне становище. У цьому разі нерівність затверджується існуванням загрози фізичного насильства або його фактичним застосуванням, а потім закріпляються у звичаях і ритуалах.

Другий тип кастової системи. В її основі лежать етнічні відмінності, які, у свою чергу, закріплюються релігійним порядком і релігійними ритуалами. Кожна каста являє собою замкнену, наскільки це можливо, ендогамну групу, якій відводиться суворо певне місце в суспільній ієрархії. Воно є результатом відокремлення функцій кожної касти в системі розподілу праці. Існує чіткий перелік занять, якими можуть займатися її члени: жрецькі, військові, хліборобські. У зв'язку з тим, що становище в кастовій системі передається в спадщину, можливості соціальної мобільності обмежені. І чим вираженіша кастовість, тим закритішим виявляється дане суспільство.

Третій тип представлений станово-корпоративною стратифікаційною системою, де групи розрізнюються формальними (юридичними) правами, які, у свою чергу, жорстко пов'язані з обов'язками й перебувають від них у прямій залежності. Останні мають на увазі зобов'язання перед державою або корпорацією, закріплені формальним (законодавчим) порядком. Одні стани зобов'язані нести ратну або чиновну службу, інші -- «тягло» у вигляді податків або трудових повинностей. Важливо й те, що належність до стану часто передається у спадщину, сприяючи закритості системи.

Деяка схожість зі становою системою спостерігається в четвертому типі етакратичної системи. Диференціація між групами тут будується насамперед за їхнім становищем у владно-державних ієрархіях (політичних, військових, господарських), а також за тими привілеями, які ці групи здатні витягувати зі своїх владних позицій. Ступінь матеріального благополуччя, стиль життя соціальних груп, як і престиж, що відчувається ними, пов'язані з формальними рангами, які ці групи посідають у відповідних владних ієрархіях.

П'ятий тип -- соціально-професійна система, в якій групи діляться за змістом та умовами праці. Особливу роль виконують кваліфікаційні вимоги, що висуваються до певної професійної ролі володіння відповідним досвідом, уміннями й навичками. Наступність ієрархічних порядків у цій системі здійснюється за допомогою кваліфікаційних сертифікатів, які підтримуються силою держави або якоїсь іншої досить могутньої корпорації (професійного цеху). Самі сертифікати у спадщину не передаються, хоча історія й дає приклади відступів від цієї норми.

Шостий тип -- класова система. У найтрадиційнішому соціально-економічному трактуванні класи -- це соціальні групи однорідних у політичному і правовому аспектах громадян. Відмінності між групами спостерігаються передусім у характері й розмірах власності на засоби виробництва, у рівні прибутків, що отримуються, та особистого матеріального добробуту. На відміну від багатьох попередніх типів, належність до класів буржуа, пролетарів, самостійних фермерів та ін. не регламентується владою, не встановлюється законодавчо й не передається в спадщину (передаються майно й капітал, але не сам статус). У чистому вигляді класова система взагалі не містить ніяких внутрішніх формальних перетинів (економічне досягнення успіху, нагромадження власності автоматично переводить вас у вищу групу).

Сьому стратифікаційну систему ми назвали культурно-символічною. У ній диференціація виникає з відмінностей доступу до соціально значущої інформації, нерівних можливостей її фільтрувати та інтерпретувати, здібностей бути носієм сакрального знання (містичного або наукового). У старовину ця роль відводилася жерцям, магам і шаманам, у середньовіччі -- служителям Церкви, а в Новий час -- ученим, технократам і партійним ідеологам. Вище становище в цій системі посідають ті, хто має відповідні можливості для маніпулювання свідомістю й діями інших членів суспільства, хто переконливіше за інших може довести свої права на істинне розуміння, володіє кращим символічним капіталом.

Восьмий тип правомірно назвати культурно-нормативною системою. У ній диференціація побудована на відмінностях поваги і престижу, що виникають із порівняння способу життя і норм поведінки, яких дотримуються дана людина або група. Ставлення до фізичної та розумової праці, споживчі смаки і звички, манери спілкування й етикет, особлива мова (професійна термінологія, місцевий діалект, карний жаргон) -- усе це лягає в основу соціального розподілу.

Нарешті, дев'ятий тип: соціально-територіальна система, що формується внаслідок нерівного розподілу ресурсів між регіонами. Відмінності в доступі до робочих місць і житла, якісних продуктів і послуг, користування освітніми й культурними установами закріплюються адміністративними бар'єрами у вигляді паспортного режиму і прописки, державних кордонів, які лімітують мобільність людей і потоки товарів. Згладжуванню нерівності перешкоджають і такі економічні причини, як нерозвиненість ринку житла, висока ціна транспортних послуг і т. ін.

Названі стратифікаційні системи -- це «ідеальні типи» і не більше. Будь-яке реальне суспільство відмітне своєрідними зміщенням, комбінацією. І безглуздо зводити справу до якоїсь однієї системи.

Трансформація соціальної структури в умовах перехідної економіки

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства (рис. 3). Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Рис. 3. Соціальна стратифікація радянського суспільства

У механізмі посткомуністичних трансформаційних процесів зміни соціальної структури відіграють двояку роль. З одного боку, вони відображають соціальні наслідки інституціональних реформ, а з іншого -- зумовлюють здатність суспільства до подальших соціальних змін. Таким чином, зміна соціальної структури одночасно відображає і підсумки періоду, що закінчився, і «стартові умови» майбутнього етапу перетворень. Соціально-трансформаційна структура являє собою саме ту специфічну проекцію соціальної структури суспільства, яка безпосередньо відтворює момент єдності минулої і майбутньої. Її елементами виступають соціальна спільність, взаємодія, співпраця, конкуренція чи боротьба яких слугують рушійною силою трансформаційного процесу.

10.Трансформаційна структура

відображає системну якість суспільства, особливо значущу в період докорінних змін, а насамперед -- його здатність і готовність до саморозвитку, у тому числі й шляхом радикального перетворення й оновлення своїх базових інститутів і соціальної структури. Ця найважливіша якість суспільства визначається співвідношенням, порівняльною впливовістю й активністю соціальних сил, зацікавлених у різних сценаріях суспільного розвитку, які докладають істотних зусиль до того, щоб ці сценарії втілились у життя.

Можна назвати чотири головні сфери їхньої соціально-інноваційної активності. Першою слугує господарське підприємництво -- від індивідуального бізнесу до діяльності гігантських корпорацій, другою -- перетворення інститутів соціальної сфери: охорони здоров'я, науки, культури, соціального захисту тощо. Третя сфера оновлення ідеології і культури -- це діяльність учених, журналістів, працівників культури, пов'язана з осмисленням процесів, які виникають у суспільстві, підтримкою і пропагандою нових соціальних цінностей, формуванням компетентної громадської думки, найважливішими проблемами розвитку суспільства тощо. Четвертою сферою слугує випробування нових форм самоорганізації, формування структур громадянського суспільства.

Трансформаційна структура посткомуністичних товариств має два однаково важливих і відносно незалежних вимірювання: соціальне (або вертикальне) і культурно-політичне (або горизонтальне). Перше відображає ієрархічну структуру суспільства. На його основі виокремлюються соціальні прошарки, що розрізнюються рівнем соціального статусу, масштабом і структурою ресурсів, які використовуються, та механізмами впливу на трансформаційний процес. В основі тих груп, котрі утворюються за допомогою другого вимірювання, лежить спільність культури, переконань та інтересів, що виражається в схожій спрямованості індивідуальних, групових і колективних дій. Уявляється, що в цей час основними соціально-політичними силами, які борються за різні шляхи розвитку України, є державницька, олігархічна, ліберально-демократична, соціал-демократична, націонал-патріотична та протиправна. Крім того, існує вельми значна позаполітична спільнота, що об'єднує громадян, які або абсолютно не цікавляться політикою, або мають про неї лише невиразне, міфологізоване поняття (рис. 4).

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, що полягають у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. Її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів -- економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури -- класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності та влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

3. Ослаблення наявних у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

Маргіналізація -- утрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший, що в українському суспільстві на рубежі XX--XXI ст. характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності та прибутків. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп, зумовлене становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Унаслідок негативних демографічних тенденцій населення нашої країни щороку зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х рр. XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а в більшості населення -- різко знизилися. Розширилися межі зубожіння та бідності, виокремилося соціальне «дно» -- жебраки, безпритульні декласовані елементи.

Правлячою політичною й економічною силою стала олігархія. Класичне визначення цього соціального феномена було дане ще в Давній Греції Платоном і Арістотелем, які визначили її як деформацію державної влади; як невелику групу багатих людей, яка у своїй діяльності керується суто корисливими мотивами. У сучасному розумінні під «олігархією» розуміють зрощення приватного капіталу з державою і насамперед з управлінською бюрократією, в суто корисливих цілях.

За сучасних умов олігархія в Україні набуває інституційного статусу, економічною основою панування котрої є:

процес тіньової приватизації;

банківсько-кредитна діяльність;

тіньова економіка;

політична влада як головний економічний ресурс, що дає можливість витягувати надлишковий прибуток.

Генетичною основою нашої олігархії стала, в основному, колишня партійно-радянська номенклатура, яка змогла на початку процесу трансформації утримати доступ до фінансових ресурсів і здійснювати контроль за ключовими сферами економічної діяльності.

Морально-психологічна основа олігархії -- це, по-перше: зарозуміле ставлення до громадян, уседозволеність і нехтування законами; по-друге, прагнення збагачення як головний сенс життя. Панування олігархії в соціально-економічному житті суспільства призводить:

до зниження ефективності економіки внаслідок браку стимулів до зростання;

утрати конкурентоспроможності нашої економіки;

несумлінної конкуренції, ліквідації фірм, що не співробітничають із владою;

стримування розвитку середнього й малого бізнесу;

консерватизму в економіці -- збереження становища «статус-кво».

Тож, олігархія виступає як найконсервативніша частка суспільства, що «приватизувала» не тільки економіку й політику, а й зазіхає на нашу свідомість -- через монополізацію засобів інформації і маніпулювання суспільною свідомістю, адже формою суспільної свідомості бюрократії є демагогія (абсурду).

Засобами боротьби з олігархією можуть бути:

детінізація і легалізація економіки;

проведення адміністративної реформи;

податкова реформа з метою зведення фіскальної функції податків до мінімуму, а стимулюючої -- до максимуму;

демонополізація економіки й розвиток конкуренції;

прозора приватизація із залученням іноземного капіталу;

усунення адміністративного свавілля в економіці;

формування середнього класу як основи громадянського суспільства й передумови до організації соціально-політичної і економічної стабільності суспільства.

Наслідок панування олігархії -- брак політичної і управлінської економічної еліти, яка повинна відіграти визначальну роль у розвитку держави, розробляючи основні напрями розвитку країни, утілювати вищі цінності суспільства, бути культурною і науковою.

Головне завдання еліти -- зробити владу ефективною. Задля реалізації своїх функцій еліті необхідно забезпечити належну конкуренцію, постійну циркуляцію кадрів, а також -- політичну спадкоємність вищих елементів державного управління. Теперішня керівна еліта не відповідає цим вимогам, бо формується тільки на основі особистої відданості.

11.Середній клас: суть та соціально-економічні критерії його визначення

Середній клас. Дуже часто стверджують, що саме середній клас в Україні має стати «опорою ринкових реформ, гарантом політичної стабільності та нового демократичного устрою», нарікаючи на те, що цей клас у нас ніяк не сформуються. При цьому часто не пояснюється, що таке «середній клас». А тим часом можливі різні його визначення, від вибору яких залежать сама наявність і конфігурація цього класу. Існує принаймні сім таких визначень середнього класу:

середній клас об'єднує людей, що володіють середнім для даного конкретного суспільства рівнем прибутків, такий найпростіший економічний критерій. Частка середнього класу в такому разі залежить від того, як (по якій кривій) ці прибутки розподіляються. У розвинених західних суспільствах вважається, що основна маса населення (60--70 %) має прибуток, близький до середнього рівня, а кількість бідних та багатих відносно невелика. Для менш розвинутих країн вимальовуються інші схеми: основна маса населення перебуває на межі або за межею бідності, а розрив із невеликою «успішною» верхівкою набагато значніший. Розподіл за прибутком трапляється ще в Арістотеля, котрий писав, що є багаті, є бідні, а між ними -- середні прошарки, які найпоміркованіші та найдоброчесніші в політичному відношенні;

розподіл на багатих та бідних пов'язаний не тільки з рівнем прибутку, а й з розподілом нагромадженого багатства (майна, фінансових активів) і рівнем загальної матеріальної забезпеченості. Належність до середнього класу в західних країнах означає володіння «стандартним» майновим набором у вигляді пристойного будинку, упорядкованої квартири, машини, комплексу предметів тривалого користування, наявність низки страхових полісів. Як стверджується, весь цей прошарок охоплює близько двох третин громадян. У Росії відповідні середні прошарки становлять поки що близько 10--15 % населення (усе це, проте, не більш як приблизні експертні оцінки);

середні класи -- це дрібні власники, керівники дрібних фірм, більшість яких заснована на особистій праці або передбачає таку працю на рівні з найманою. Це малі підприємці, до яких іноді додають самостійних працівників і називають «старим середнім класом». Прикладом є відомі крамарі Великобританії і фермери США, частка яких на ранньокапіталістичних стадіях наближалася до половини всього самодіяльного населення або навіть перевищувала її. Згодом, зі зростанням великих корпорацій, розміри старих середніх прошарків скорочуються, а їхні представники витісняються в менш привілейовані ринкові ніші. Кількісно сьогодні вони становлять 10--15 %, з невеликими варіаціями в окремих країнах;

ще один критерій -- рівень освіти і наявність професійної кваліфікації. Згідно з цим критерієм до «середнього класу» залічують фахівців із вищою освітою (professionals). На противагу традиційній дрібній буржуазії їх вважають «новим середнім класом». Насамперед це ті, хто створює й обслуговує нові технології, пов'язані зі становленням постіндустрійного, інформаційного суспільства. Іноді ці групи об'єднують з менеджерами й адміністративними працівниками і називають «обслуговуючим класом» (service class), використовуючи термін К. Реннера, або «класом менеджерів і фахівців» (professional-managerial class). На рубежі XIX--XX ст. цей клас налічував близько 5--10 % зайнятого населення; зараз у розвинутих країнах він сягає вже 20--25 %;

якщо за основний критерій вибираються умови і характер праці (насамперед поділ її на розумову і фізичну), то до середніх класів починають відносити й так званих білих комірців, що служать без вищої освіти (їх часто означають як «нижній середній клас»). Разом зі «старим» і «новим» ми отримуємо одночасно три різних середніх класи, які в сукупності охоплюють понад половину зайнятих;

можна не рахувати середні прошарки за сукупністю ринкових, трудових і статусних позицій, бо в такому разі серед них виявляться ті, хто протистоїть елітарним і нижнім прошаркам суспільства самобутнім стилем життя і соціальними зв'язками, оцінкою власних кар'єрних перспектив і ставленням до майбутнього своїх дітей, ступенем індивідуалізму й автономії в діях (крім названих вище економічних і професійних параметрів);

нарешті, склад середнього класу може визначатися за рівнем престижу -- тут виявляться групи, що відносяться до середніх прошарків самим населенням. Так, у процесі класичних американських досліджень У. Уорнера в 40-х рр. XX ст. були виокремлені два таких середніх класи: «вищих середній» (lower middle), в який увійшли солідні буржуа-власники, успішні фахівці (близько 10 % міської общини), і «нижчий середній» (lower middle), до якого люди відносили дрібних торгівців, клерків і кваліфікованих робітників (разом вони становили трохи менше 30 % населення). Іншим варіантом отримання статусних оцінок є саморанжирування. За результатами соціологічних досліджень, оцінюючи своє місце на суспільних сходах на кінець 90-х рр., 43 % наших співгромадян віднесли себе до «середнього класу» (до вищого -- 5 %; до нижчого -- 49 %).

Таким чином, відповіді на питання про те, чи сформувалися в Україні середні прошарки, майже цілком залежать від вибору критерію оцінки.

12.Економічне мислення: поняття, місце в економічній структурі суспільства

У даній темі вивчається найважливіша грань соціальної економіки -- економічна діяльність суб'єктів господарювання, узята з боку формування таких параметрів, як економічне мислення, економічна свідомість, економічна дійсність і т. ін. Природно, що в першу чергу варто визначитися із самим поняттям «економічне мислення», його змістом і взаємозв'язком з іншими явищами та процесами.

Економічне мислення -- явище суб'єктивного порядку, безпосередньо пов'язане з економічним життям суспільства як його органічна частина. З одного боку, економічне мислення є процесом відтворення людською свідомістю, у визначеній логічній послідовності, економічних взаємин із відповідними їм економічними законами. З іншого ж -- це процес осмислення і переосмислення, засвоєння людьми нагромаджених суспільством економічних знань. Економічну свідомість при цьому можна розуміти як наслідок відтворення суб'єктами господарювання економічних умов життя у вигляді економічних ідей, поглядів, теорії, концепцій, що визначають суспільну стратифікацію і виражають своє ставлення до економічної діяльності в кожен конкретний історичний момент.

У першому наближенні економічне мислення можна визначити як відображення в економічній свідомості явищ і процесів економічного життя й формування адекватних практичних дій, спрямованих на його перетворення. Економічне мислення виникає в процесі безупинної взаємодії об'єктів і суб'єктів економічного життя, а економічна дійсність -- органічне переплетення взаємодії системи об'єктів і системи суб'єктів.

Л. І. Абалкін розмежовує економічну теорію й масове, типове економічне мислення, що визначає поведінку мас, підготовку і прийняття управлінських рішень. Економічна теорія формує теоретичні основи науки, аналіз досліджуваних закономірностей, фундаментальні принципи і підходи. У цьому віддзеркалюється змістова частина самої науки. Інша грань пов'язана з розумінням економічного мислення як масово поширеного, що має вплив на суспільну свідомість через систему освіти й засоби масової інформації, таку, що визначає дії представників владних структур, розробку стратегічних і тактичних рішень. Природно, що вирішальну відповідальність при цьому несуть ті структури, через які впроваджуються елементи масового економічного мислення.

Основним об'єктом відображення у свідомості людей виступає система економічних взаємин у їхній складній діалектичній єдності з продуктивними силами, економічні закони, що їх виражають. Основним суб'єктом же є суспільство в цілому, в особі держави. Важливість такого зв'язку посилюється в перехідній економіці, особливо на стадії «якісного визрівання» ринкових взаємин. Але важливо підкреслити й інше: відзначена обставина -- не єдиний критерій, що характеризує економічне мислення в сучасному житті. Воно властиве кожному суб'єкту і виступає як відображення в його економічній свідомості власного сприйняття економічних явищ і процесів. Економічна індивідуальна свідомість -- це й той «економічний світ» даної конкретної особистості, що виражає її (особистості) ставлення до економічної діяльності. Економічна індивідуальна свідомість визначається економічними обставинами життя людини, її місцем у системі економічних взаємин (як їх суб'єктом), освітою, вихованням, життєвим виробничим досвідом. Але індивідуальна економічна свідомість за своїм характером соціальна, тому що суб'єкт виробничих взаємин -- «продукт» суспільно-економічних умов. Отже, економічна свідомість працівника є відображення суспільної економічної свідомості. Суспільна економічна свідомість відноситься до індивідуального, як загальне до одиничного. Їхнє співвідношення визначається діалектикою одиничного і загального, різнобічним зв'язком особистості і суспільства, насамперед в економічному житті.

Але діалектична єдність індивідуальної і суспільної економічної свідомості не виключає, а навпаки, обумовлює відмінності між ними, що, своєю чергою, припускає і відмінності в економічному мисленні. Індивідуальне економічне мислення і свідомість набагато конкретніші й розмаїтіші, ніж суспільне. Водночас, суспільну економічну свідомість і мислення не можна уявити як «суму» всіх індивідуальних свідомостей і мислень. Суспільна економічна свідомість і мислення є новою якістю.

Крім суспільного й індивідуального мислення, залежно від специфіки структури економічних взаємин, рівнів їхньої дії та використання, існують і різні інші аспекти економічної свідомості й мислення (колективні, територіальні, галузеві і т. д.). У цьому разі йдеться, звичайно, про стратифікацію економічного мислення.

Економічна свідомість, економічне мислення пов'язані і з таким поняттям, як пізнання. Мислення в дії -- сам процес пізнання, тож, економічне пізнання -- це процес відтворення економічних знань за допомогою й у процесі економічного мислення. Відповідно до цього змістовою гранню економічного мислення є рух у ньому економічних знань у вигляді економічних категорій, понять, узагальнень і т. ін., тобто економічне знання -- основна форма існування економічного пізнання. Інакше кажучи, поняття «економічне мислення» і «економічні знання» співвідносяться між собою, як різні боки однієї медалі. Чим насиченіші і глибші економічні знання суб'єкта господарювання, тим повнішою є потенційна можливість розкриття економічного мислення.

Економічне мислення опосередковане багатьма суспільними факторами, але первинним складовим його об'єктом є економічний. Воно формується під безпосереднім впливом (і в той же час усвідомленням) цілого ланцюжка елементів економічної структури суспільства. По-перше, на ступені зрілості економічного мислення позначається безпосередньо наявна система економічних законів з відповідним механізмом дії і використання. Саме система економічних законів з їхнім об'єктивним характером і суб'єктивним механізмом прояву, як і їхнє пізнання, і свідоме використання в управлінні соціально-економічними процесами, виступає тією глибинною основою, що визначає економічне мислення. Чим повніші знання про економічні закони, у їхній складній суперечливій взаємодії, співвідношенні, тим повноціннішим є економічне мислення. У цьому й полягає один з аспектів діалектичної єдності об'єктивного і суб'єктивного в економічному житті.

По-друге, економічне мислення опосередковане всією системою економічних взаємин, що виступає свого роду наступним рівнем усвідомлення економічних процесів і явищ. Економічні закони, як відомо, виражають глибинну суть виробничих стосунків і з цього погляду формують загальні, найабстрактніші уявлення в економічному мисленні про економічний устрій суспільства.

Наступною ланкою формування економічного мислення логічно виступає система економічних взаємин, її пізнання і відображення у вигляді відповідних категорій і понять у їхній єдності і взаємозумовленості. По-третє, факторами, що безпосередньо формують економічне мислення, є потреби, їх усвідомлення у формі інтересів, цілей, бажань тощо. По-четверте, поверховим платам, з якими «стикається» економічне мислення в реальному економічному житті, -- це форми прояву виробничих відносин з усіма економічними законами, тобто цілий господарський механізм.

Зрозуміло, що таке структурування взаємозв'язку економічного мислення з елементами економічної системи можливе лише на певній стадії наукового пізнання. Насправді ж усі форми прояву, у тому числі й організаційно-економічні форми господарювання, виступають відображенням (хоча і не в дзеркальному вигляді) усіх причиново-наслідкових зв'язків і залежностей. З цього випливає, що як не можна пізнати раз і назавжди глибинну суть економічної структури і співвіднести її з формами прояву, так не можна сформувати раз і назавжди механізм господарювання. Економічне мислення, як таке, є відображенням зв'язку між суб'єктом і об'єктом, а формується саме за рахунок «перегляду» і визначення залежностей в усій економічній структурі.

Економічне мислення, розкрите як економічне пізнання економічного життя, формується подвійно. З одного боку, його варто аналізувати на рівні формування економічної свідомості теоретичним шляхом, тобто засвоєння, обґрунтування законів і категорій економічної теорії, понять усієї сукупності економічних дисциплін за рахунок різних форм руху економічної інформації (засоби масової пропаганди, різні освітні форми). З іншого боку -- на рівні повсякденної свідомості, тобто відтворення економічної структури емпіричним шляхом, із практики економічного життя. Між цими двома рівнями формування економічного мислення маємо те спільне, що зумовлює їхню єдність і не дає змоги жорстко протиставляти одне одному, але маємо і специфіку, що визначає певні грані економічного мислення -- теоретичного аспекту й повсякденного прояву.

Єдність теоретичного й емпіричного рівнів економічного мислення визначається взаємозалежним рухом конкретного й абстрактного в пізнанні, зумовленим взаємозв'язком суб'єкта з об'єктом пізнання. Цей процес уявляємо з такою логічною послідовністю: об'єкт пізнання -- відтворення його суб'єктом за допомогою мислення у формі елементарних понять -- засвоєння їх -- відтворення на новій основі об'єкта пізнання -- формування розвиненішої системи понять і категорій. Обґрунтована логічна послідовність постійно відтворюється на якісно новій основі, визначаючи й розвиток економічного мислення. Специфіка ж пов'язана з тим, що суб'єкт ніколи не може відобразити об'єкт цілком, отже, не може цілком і впливати на нього. Його вплив обмежується не тільки ступенем теоретичного пізнання об'єкта, а й складністю останнього, унаслідок чого суб'єкт може діяти шляхом спроб і помилок. Останнє можливе й тоді, коли економічне мислення формується, в основному, за рахунок емпіричного напряму.

Економічне мислення, будучи «продуктом» взаємодії суб'єкта й об'єкта, діалектично пов'язане з механізмом господарювання. Воно виступає стосовно останнього і як передумова, і як умова, і як результат його функціонування й удосконалення. З цього погляду економічне мислення являє собою не тільки засіб пізнання економічної дійсності, а й засіб її перетворення. Саме на основі пізнання економічної структури, органічною частиною якої виступає механізм господарювання, формуються такі фактори перетворюючої діяльності суб'єкта: мотивація до дії, рішення діяти, настанова як внутрішня мобілізація, готовність до дії, дія, реалізація настанови, задоволення потреби, досягнення мети. Тут, зрозуміло, ідеться про властивості, що визначають економічну поведінку, під якою варто розуміти систему логічних і послідовних заходів впливу суб'єкта на економіку з метою її зміни. Взаємозв'язок економічного мислення й економічної поведінки вивчається теорією економічної поведінки, яка називається праксеологією (загальна теорія людської діяльності). Більше того, класик теорії економічної поведінки Людвіг Фон Мізес стверджував, що економіка є частиною праксеології як значно універсальнішої науки.

Вибір моделі економічної поведінки визначається умовами життєдіяльності людини: рівнем освіти, виховання, культури; соціальним оточенням; економічним досвідом, індивідуальними нахилами й симпатіями тощо. Величезний вплив на економічну поведінку мають економічні інстинкти, внутрішньо притаманні людині (контрольовані і неконтрольовані суспільством). Виокремлюють кілька груп таких інстинктів: інстинкти «індивідуалізму» (наприклад, заощадження, продовження роду і т. ін.); інстинкти «розвитку» (наприклад, волі, творчості тощо); інстинкти «соціальності» (справедливості, співчуття і т. ін.).

Ринкові взаємини формують раціональну модель поведінки, де основний фактор -- правдива інформація, а основним суперечливим началом виступає співвідношення раціональності та моральності.

13. Особливості формування економічного мислення у трансформаційних умовах

Економічне мислення -- категорія, котра постійно перебуває в «русі», у розвитку, що визначається як внутрішніми потребами індивіда, так і соціально-економічними обставинами, що його оточують. Формування економічного мислення, будучи опосередковане теоретичним і емпіричним рівнями пізнання, визначається, як уже було підкреслено, взаємодією суб'єкта й об'єкта економічної дійсності, і чим складнішим є останній, тим нагальнішою виявляється потреба його (економічного мислення) розвитку.

У сьогоднішніх умовах, коли йдеться не просто про певні локальні соціально-економічні перетворення, а про становлення нової економічної системи, що зберігає все нагромаджене позитивне і добудовує себе належними елементами сучасного світового устрою, потрібне адекватне економічне мислення, а отже -- і відповідна економічна поведінка.

Орієнтація країни на ринкові взаємини не відкидає, а, навпаки, загострює проблему соціальної визначеності в трансформаційних змінах. Причому, загальна соціальна спрямованість економіки визначає не тільки розробку соціальної програми розвитку суспільства, а й додає процесу перебудови й функціонування механізму господарювання такої ж соціальної спрямованості.

Як у цілому механізм господарювання, так і кожна його форма прояву повинні нести, крім цільового економічного навантаження, соціальне, що в сучасних умовах виступає вирішальним чинником реалізації трудової і соціальної активності суб'єктів господарювання. Поглянемо на цю проблему крізь призму демографічного становища. Наша країна наприкінці радянського періоду посідала 45-те місце серед 173-х країн світу за індексом людського розвитку ООН; сьогодні вона посідає 102-ге місце, а рівень ВВП на душу населення у 30 разів менший, ніж у середньому по Європейському Союзу. Такий різний «спад» країни прямо відобразився на демографії -- за останнє десятиліття кількість населення України скоротилася на 4,5 млн осіб. Якщо у 2003 р. населення країни сягало 48 млн, то у 2050 р. воно становитиме, за оцінками експертів ООН, 30 млн осіб. Головна причина -- бідність. У цілому ж зазначимо, що загальна тенденція -- соціалізація економічного життя -- органічно охоплює адекватні зміни в економічному мисленні.

У цьому відношенні показовим є такий приклад: у Кабінеті Міністрів з гордістю говорять про реалізацію стратегічних напрямів охорони здоров'я -- так, бюджет галузі у 2001 р. становив 5,9 млрд грн, у 2000 р. -- 4,7 млрд грн, а в 1999 -- 4,7 млрд грн. Порівняно з 1999 р. середня заробітня плата медичних працівників зросла в 1,7 раза і наприкінці 2002 р. склала 241,2 грн. Але ж цей показник у 1,4 раза нижчий за прожитковий мінімум! У цілому ж у нашій країні у 2002 р. налічувалося 13,1 млн осіб, що перебували за межею прожиткового рівня, а на сьогодні їх приблизно на 150 тис. менше, тобто на викорінення бідності знадобиться близько ста років (це за збереження тих темпів розвитку, котрі були за останні п'ять років). Оце і є «якість» економічного мислення. У зв'язку з цим деякі автори зауважують, що якщо бюджет, який обслуговує нинішнє зростання, вважати бюджетом розвитку, то нам нікуди подітися від висновку, що під «розвитком» ми розуміємо деградацію.

Сучасний стиль мислення повинен орієнтуватися на соціальну оцінку і здобутки науково-технічної революції, а не на традиційне уявлення про те, що її наслідки повинні бути оцінені з суто економічних позицій. Останнє є завданням другорядним, залежним від завдань значно вищого рівня, пов'язаним зі збагаченням праці, її змісту й умов, задоволеності нею, тобто -- проблемою соціального порядку, котра, головним чином, формує всебічно розвинену особистість не тільки як суб'єкта господарювання, але і як кінцеву мету, що є основною закономірністю майбутнього людського суспільства. На жаль, у галузі технологічного поступу наша країна може похвалитися лише окремими прикладами, у цілому ж наука перебуває в занепаді. За даними ООН, у період 1990--2000 рр. Україна витратила на дослідження і розробки 1 % ВВП, у той час як, наприклад, Швеція -- 3,8 %, Ізраїль -- 3,7 %, Японія -- 2,8 %, Південна Корея -- 2,7 %, Швейцарія -- 2,6 %. У 2001 р. на наукові дослідження і розробки в розрахунку на душу населення в ЄС витрачено 430 євро, у США -- 1005 євро, а в нашій країні -- 8 євро.

Ще в 1991 р. українська економіка за структурою зайнятості не набагато відставала від розвинутих індустріальних країн: 19,3 % зайнятих працювали в сільському і рибному господарстві; 44,2 % -- у промисловості, будівництві, лісовому й житлово-комунальному господарстві; 4,2 % -- у виробництві та відтворенні інформаційних засобів (наука, культура тощо); у виробництві й відтворенні людей (охорона здоров'я, фізична культура, освіта) -- 14 %; у виробництві і відтворенні суспільних взаємин (транспорт, зв'язок, торгівля, постачання, заготівля, фінанси, кредит, страхування, соціальне забезпечення, управління) -- 17,5 %; в інших галузях -- 0,8 %. У 2002 р. в сільському і рибному господарстві уже було зайнято 23,4 %. У промисловості, будівництві тощо кількість зайнятих скоротилась в 1,5 раза і становила 26,1 %. У галузях інформаційних засобів ця кількість знизилася вдвічі. Отож співробітник Центру Разумкова Л. Шангіна робить «висновок» -- економіка України «розвивається» у зворотному напрямі -- не від аграрно-індустріальної економіки до індустріально-інформаційної (як вважають деякі апологети урядових програм), а навпаки -- до аграрно-індустріальної, котра була притаманна Україні 40 років тому. З цих позицій важливою є й оцінка процесів глобалізації, що охопила увесь світ. Тут мислення має спиратися і формуватися на взірцевих світових тенденціях і критично оцінювати спроби увійти в них «наскоком», без урахування факторів «за» і «проти». До речі, у галузі економіки глобалізація надає сприятливі умови щодо:

забезпечення товаровиробникам ширшого доступу до ресурсів: фінансових, матеріальних, трудових, до новітньої технології, а також уможливлює продукування в розрахунку на місткий ринок у межах певної інтеграційної форми;

економічного зближення країн у регіональних межах, що сприяє створенню пільгових умов для підприємств і певному захисту їх від конкуренції;

спільного розв'язання найгостріших соціальних проблем -- вирівнювання умов розвитку відсталих районів, поліпшення стану на ринку праці, надання соціальних гарантій малозабезпеченим прошаркам населення, подальшого розвитку систем охорони здоров'я, охорони праці та соціального забезпечення.

Але при цьому важливо пам'ятати, що Україна, не маючи власних транснаціональних компаній та через певні обставини не беручи участі в отриманні «своєї частки» від глобалізації, сама стає привабливим об'єктом для поглинання іншими країнами. Особливо приваблює «глобалізаторів» сектор важкої індустрії.

Формування науково зумовленого економічного мислення, так необхідного суспільству, що трансформується, потребує значно тіснішого взаємозв'язку теоретичного й емпіричного рівнів пізнання, що, у свою чергу, неможливий без оптимального співвідношення між економічною теорією і практикою. Так, Н. Шехет вказує, що необхідною умовою посилення реального відображення політичною економією господарської практики є досягнення такої глибини абстракції, котра дає змогу проникати в природу досліджуваних економічних явищ, пізнавати їх усебічно для того, щоб пропонувати цілком переконливі й оптимальні рішення вузлових питань господарського розвитку.

Теоретичний рівень економічної свідомості й визначається насамперед тим, наскільки вона увібрала в себе систему економічних знань, особливо економічної теорії. Тільки за цієї умови економічне мислення може охопити всю найскладнішу систему зв'язків і залежностей в економіці, виокремити в ній глобальні цілі та похідні, залежні від них, локальні. Прикро, що ця думка не реалізується в нашому реальному житті. З кількісного погляду на сьогодні приблизно 20 % усіх випускників навчальних закладів країни -- студенти економічних факультетів. Кожен п'ятий спеціаліст з вищою освітою -- економіст. При цьому кількість кандидатів і докторів наук -- приблизно 7,9 % їхньої загальної кількості.

У 2003 р. уряд прийняв рішення встановити кількість аспірантів на рівні 24 тис. Але навіть у радянський час, коли обсяги досліджень багаторазово перевищували нинішні, було набагато більше докторів і кандидатів наук, що працювали в галузі науки та освіти, ця кількість не перевищувала 13 тис. В окремих випадках чисельність аспірантури збільшилась у 70 разів. Але тут важливо пам'ятати, що за відсутності наукової бази та спеціалістів високого рівня таке зростання призведе до обернено пропорційного падіння якості підготовки спеціалістів.

Останнім часом наша країна закуповує результати наукових досліджень за кордоном на суму, що в кілька разів перевищує обсяг фінансування власної науки. Так, тільки у 2001 р. придбано НДДКР на 523 млн дол. Але якщо на таку значну суму закуповується інтелектуальна продукція за величезних інтелектуальних можливостей власної науки, то висновок напрошується один: доки економіка, як база економічного мислення, не буде спрямована в бік виробництва, а не перерозподілу, панівними будуть пріоритети академічних регалій, докторизація всієї еліти.