Аналіз поведінки фірми на ринку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ ПОВЕДІНКИ ФІРМИ НА РИНКУ

1.1 Фірма, як суб'єкт ринкових відносин

1.2 Аналіз поведінки фірми на ринку досконалої конкуренції

РОЗДІЛ II. ОСОБЛИВОСТІ ПОВЕДІНКИ МОНОПОЛІСТИЧНИХ ФІРМ ТА ОЛІГОПОЛІЯ

2.1 Особливості визначення ціни та обсяги виробництва неконкурентними фірмами

2.2 Аналіз поведінки фірми в умовах олігополії

РОЗДІЛ III. АНАЛІЗ ВПЛИВУ ДЕРЖАВИ НА ПОВЕДІНКУ ФІРМИ НА РИНКАХ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

3.1 Олігополістична конкуренція на сучасному ринку України

3.2 Удосконалення державного регулювання конкурентних відносин в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

У сучасному національному господарстві беруть участь мільйони господарюючих суб'єктів, метою яких є прибуток. Серед них - ті, що прийнято називати економічними агентами, - домашні господарства, держава в цілому і її господарюючи структури, банки, страхові і кредитні суспільства, індивідуальні підприємства і товариства, акціонерні товариства і т.д. Ринкова економіка висунула свою, найбільш ефективну форму організації функціонування економічних агентів - фірму.

Будь-яка фірма в ході своєї діяльності повинна вирішувати ряд задач. Що й у якій кількості виробляти? Як виробляти свою продукцію? За якою ціною продавати продукцію? Відповіді на цій інші питання знаходяться, виходячи з припущення, що метою фірми є максимізація прибутку.

З типових ринкових структур: досконалої конкуренції, монополістичної конкуренції, олігополії і монополії найбільш прогресивним для суспільства є ринок досконалої конкуренції.

Це визначає актуальність теми даної роботи.

Метою роботи є розгляд функціонування фірми в різних конкурентних умовах.

Відповідно до мети в роботі поставлені наступні завдання:

· висвітлити основні ознаки конкуренції;

· охарактеризувати діяльність фірми на ринку;

· дослідити захист конкуренції на Україні.

Об'єктом роботи є поведінка фірми на ринку.

Предметом роботи є особливості поведінки фірми на ринку.

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ ПОВЕДІНКИ ФІРМИ НА РИНУ

1.1 Фірма, як суб'єкт ринкових відносин

Підприємці реалізуються, тобто відтворюються як суб'єкти економічного життя через таку організаційно-економічну ланку, як підприємство. Це заводи і фабрики, банки і універмаги, наукові та дослідні інститути і магазини, шахти і ферми, інші заклади, що є самостійними господарськими суб'єктами, які мають права юридичної особи і здійснюють виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Термін «фірма», який недавно увійшов у наше життя, означає ім'я, під яким юридично повноправний господарюючий суб'єкт (одноосібний чи колективний) веде свої справи. Отже, підприємство і фірма є організаціями, що ведуть господарську діяльність і тому ми ці терміни вживатимемо як ідентичні.

Підприємство як основний суб'єкт ринкової економіки має самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою фірми, товарний знак.

Як самостійна економічна одиниця підприємство, виходячи із своїх інтересів (одержання прибутків) і виробничих можливостей, визначає, як і для кого виробляти. У зв'язку з цим підприємство виконує такі функції:

* організаційну;

* відтворювальну;

* соціальну.

Організаційна функція підприємства зводиться до забезпечення виробництва товарів і послуг, реалізації їх.

Відтворювальна функція підприємства -- це інвестування (спрямування) капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів.

Соціальна функція підприємства полягає у задоволенні потреб споживачів у певних сферах.

Причини виникнення підприємств вчені пояснюють по-різному. К. Маркс, наприклад, пов'язував утворення фірм з розвитком кооперації та поділу праці, заснованих на системі машин. Наш сучасник, лауреат Нобелівської премії з економіки, професор Чиказького університету Р. Коуз вважає, що поява фірм зумовлена необхідністю трансакційних (ринкових) витрат.

Підприємства визначають ділову активність національної економіки. Вони є головними товаровиробниками, суб'єктами, які здійснюють розвиток виробництва, визначають його структуру. Від ефективності функціонування підприємства залежать економічний, науковий, технічний рівень розвитку країни, добробут усіх верств населення.

Поведінка фірми на ринку залежить від типу ринку, на якому вона функціонує.

Реальним суб'єктом ринкових відносин підприємство незалежно від масштабів діяльності, форм організації, структури власності та сфери діяльності може бути за таких умов.

1. Підприємство є економічно самостійним товаровиробником. Це дає йому змогу на свій розсуд використовувати майно, що йому належить, визначати програму дій, обирати постачальників та споживачів, формувати ціни і розпоряджатися доходами, що залишаються після сплати податків.

2. Стимулом його діяльності є прибуток у процесі кругообороту капіталу.

3. Несе економічну відповідальність за результати господарської діяльності як поточними доходами, так і капіталом.

Створення подібного середовища означає, що країна живе за законами ринкової економіки.

Безперечно, що таких умов у період перехідної економіки підприємства України ще не мають. Вони лише створюються. Цей процес складний і охоплює значний період, поки відбудуться трансформаційні процеси у формах власності, структурі та організації виробництва.

Формування ринкової структури економіки України призведе до появи різноманітних форм сучасних підприємств, які функціонують у розвинених країнах, їх можна класифікувати за різними критеріями, найпоширенішими з яких є форма власності, розмір, сфера діяльності.

Залежно від основних форм власності (приватна, колективна, державна) розрізняють такі організаційні види підприємств -- одноосібне володіння, партнерство, або товариство, корпорація (акціонерне товариство), державне підприємство (рис. 1).

Рис. 1. Види підприємств за формами власності

Одноосібне володіння -- підприємство, в якому майно належить одному суб'єкту, що самостійно веде справу, отримує весь доход і несе відповідальність за ризик від бізнесу.

Такі підприємства мають свої переваги і недоліки. До перших належать: економічна самостійність, свобода і оперативність дій, високий безпосередній стимул до ефективного виробництва, низькі організаційні витрати. Недоліками одноосібних володінь є передусім те, що їхніх власних фінансових ресурсів недостатньо для швидкого розширення виробництва, а комерційні структури не охоче надають їм кредити у достатніх розмірах. Багатоманітність обов'язків, які покладаються на власника підприємства у виробничій, комерційній, технічній та інших сферах, нерідко призводить до помилкових рішень, які стають причиною не тільки значних витрат, а навіть і банкрутства. Через це одноосібні володіння у країнах з ринковою економікою є досить поширеною і водночас найменш стійкою формою організації. Щороку значна кількість їх як виникає, так і припиняє свою діяльність.

Партнерство, або товариство, -- форма організації бізнесу, що засновується на об'єднанні (пайовому, дольовому) майна різних власників.

Паї відіграють двоїсту роль. По-перше, одержання товариством прибутку після сплати податків і виділення засобів на нагромадження капіталу та розподілу між його членами на доход, пропорційно до паїв. По-друге, надання права голосу. Кількість їх кожний член отримує пропорційно до його паю.

Товариства, як правило, -- це закриті компанії, де зміна власників паїв відбувається лише зі згоди більшості їхніх членів. Кількість членів товариства, які особисто беруть участь у їхній роботі, відносно невелика.

Розрізняють такі види партнерства:

* повне товариство (товариство з необмеженою відповідальністю);

* товариство з обмеженою відповідальністю;

* змішане (коммандитне) товариство.

Найпоширенішим є повне товариство (товариство з необмеженою відповідальністю). Його учасники несуть відповідальність за роботу фірми в розмірах як свого внеску, так і своїх особистих коштів. Найчастіше статус повного партнерства використовують невеликі фірми у сфері професійних послуг (юридичних, аудиторських, медичних тощо).

У товариствах з обмеженою відповідальністю майнова відповідальність партнерів не перевищує суми, яку вони внесли при створенні товариства. Такі партнерства характерні для фірм, зайнятих здійсненням будівельних проектів, розробкою природничих ресурсів, операціями з нерухомістю та іншими видами діяльності в капіталомістких сферах.

Змішане (коммандитне) товариство об'єднує частину своїх членів за принципом повної (необмеженої) відповідальності (дійсні члени), а частину -- за принципом обмеженої відповідальності, майнова відповідальність яких поширюється лише на внесок, зроблений учасником у капітал товариства. Право голосу в таких фірмах мають лише дійсні члени товариства.

Частка партнерства у ринковій економіці відносно невелика, але має ряд переваг перед одноосібними володіннями, що виявляються у зростанні фінансових можливостей фірми внаслідок об'єднання капіталів; зменшенні ризику банкрутства і створенні довіри у банків для отримання кредиту; вдосконаленні управління в результаті розподілу управлінських функцій між партнерами. Недоліками цієї форми організації є можливі розходження в поглядах, інтересах партнерів, що ускладнює процес управління.

Корпорація (акціонерне товариство) -- провідна форма сучасного підприємства в країнах ринкової економіки. Незважаючи на те, що кількість їх невелика, у створенні валового внутрішнього продукту їм належить провідна роль.

Корпорація є юридичною особою, що утворюється об'єднанням на пайових (дольових) засадах засобів своїх членів (акціонерів) і належить до товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки кожний акціонер відповідає за свої зобов'язання лише власним капіталом. Отже, майновий ризик акціонерів обмежується тією сумою, яку вони заплатили за придбані акції.

Особливість акціонерних товариств полягає в тому, що їхній капітал утворюється у грошовій формі та поділяється на однакові за номінальною величиною і неподільні паї у вигляді акцій. Цим вони відрізняються від партнерств (товариств).

Засновниками корпорацій можуть бути юридичні та фізичні особи, які купують або розподіляють акції між собою. Той, хто акумулює більшу кількість акцій, які мають право голосу, на загальних зборах, що є вищим органом управління акціонерних товариств, обирає керівні та контролюючі органи (раду директорів, правління, ревізійну комісію тощо).

На практиці ж рішення приймає невелика група акціонерів, які володіють контрольним пакетом акцій. Останній становить не 50 відсотків + 1 акція, що голосують, а набагато менше. Це зумовлено тим, що у великих акціонерних товариствах акції «розпорошені» серед багатьох власників, які володіють мізерним пакетом. Подібні власники не беруть участі у зборах або укладають трастові угоди на управління акціями, які їм належать, з банками, страховими компаніями, соціальними фондами, членами яких вони є, або спеціально для цього утворюваними трастовими компаніями, які дістали назву інституціональних інвесторів. Розглянемо структуру акціонерного товариства на прикладі Львівського концерну «Електрон», утвореного в червні 1992 р. Воно об'єднує понад 50 тис. акціонерів, велику кількість філій, дочірніх та спільних підприємств (рис. 2).

Рис. 2. Структура акціонерного товариства концерну «Електрон»

Акціонерне підприємство «Електрон» є фірмою-виробником з розгалуженою сферою діяльності, що здійснюється різноманітними підприємствами (дочірніми, спільними, орендними).

Вищим органом управління концерну є загальні збори акціонерів.

Для практичних функцій управління підприємством загальні збори призначають відповідні інституції: президента, правління, ревізійну комісію, вчену раду, раду директорів, апарат управління.

Залежно від специфіки утворюваних корпоративних структур холдингові компанії виконують різні функції. Це може бути виробнича, інвестиційна, комерційна, збутова, зовнішньоекономічна діяльність тощо. Як показує світовий досвід, холдингові компанії можуть підключати середні та навіть малі підприємства для обслуговування технологічних цілей фінансово-промислових груп.

У країнах з ринковою економікою помітна роль в економічному житті належить фінансово-промисловим групам. Вони здійснюють контроль за виробничо-розподільчим циклом з одного центру. Це дає можливість сформувати потужні виробничі комплекси, які здатні конкурувати з найбільшими світовими компаніями. Недолік їх полягає у створенні монополії, що потребує застосування методів антимонопольного регулювання.

Державні підприємства засновані на державній власності, яка має два рівні: загальнодержавний і комунальний. Відповідно функціонують і два види підприємств.

Майном і виробничо-комерційною діяльністю загальнодержавних підприємств розпоряджається вищий орган державної влади.

Комунальні підприємства є власністю адміністративно-територіальних одиниць влади, які використовують їхній потенціал у своїх власних інтересах.

Об'єктами державної власності можуть бути різноманітні засоби виробництва. Це залежить від конкретних історичних, кон'юнктурних, геополітичних та інших умов кожної країни.

З метою глибокого реформування державного сектора економіки України, частка якого у виробництві промислової продукції становить дещо менше ніж 52 відсотки, передбачено здійснити структурне розмежування державного сектора на дві підгрупи.

До першої групи ввійдуть підприємства, яким буде надано статус казенних. Вони не підлягають акціонуванню і перебуватимуть у прямій адміністративній підпорядкованості відповідним органам державного управління. До них належать такі підприємства: що випускають продукцію, яка забезпечує обороноздатність і національну безпеку; потребують високої мобілізаційної готовності; виробляють особливо екологонебезпечну продукцію; здійснюють державну монополію в окремих секторах економіки (транспорт, порти, трубопроводи, пошта, зв'язок, телекомунікаційні мережі, енергетика, виробництво лікеро-горілчаних виробів).

Власністю казенних підприємств, їхнім управлінням будуть розпоряджатися міністерства і відомства. Такі права їм передасть уряд.

До другої групи державних підприємств належатимуть ті, які обов'язково мають корпоратизуватися на таких засадах, щоб не менше ніж 51 відсоток акцій належало державі.

Так створюватиметься група нових для нашої країни підприємств -- державних акціонерних товариств.

Формуватиметься ще одна група підприємств з часткою державної участі в статутному капіталі, меншою ніж 50 відсотків. Управління цією групою підприємств здійснюватиметься за участю представників державних органів у наглядових радах.

Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих. Так, у США до цієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500, у Японії -- до 300 чол.

Українським законодавством до малих підприємств віднесено підприємства з кількістю зайнятих 15-200 чол. залежно від галузі або виду діяльності.

Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах. Сутність і значення малих підприємств у ринковій економіці схематично подано на рис. 3.

Рис. 3. Сутність і значення малих підприємств

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони роблять її гнучкою, активно впливають на кон'юнктурні зміни, забезпечують насиченість ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Так, у промислове розвинених країнах ці підприємства становлять 90-95 відсотків їхньої загальної кількості та створюють 20-60 відсотків валового національного продукту. Особливо важливе значення цих підприємств у розвитку сфери послуг і торгівлі.

У період переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки малі підприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові економіки, формуванню нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальною базою ринкових перетворень. Це є гарантією незворотності руху української економіки до ринку.

Малих підприємств в Україні ще небагато. За експертними оцінками, в них працює близько 2 млн. чол., або 10 відсотків всього зайнятого населення. Частка прибутку, одержаного малими підприємствами, в загальній сумі прибутку господарств країни становить лише 5 відсотків.

Для того щоб малі підприємства стали невід'ємним елементом економіки України, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених країнах, треба стимулювати їхній розвиток.

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на кон'юнктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед малими, так і перед великими підприємствами. Ці переваги полягають у тому, що малим підприємствам не завжди вистачає коштів для застосування науково-технічних досягнень, а великим -- мобільності для переналагодження виробництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах може призвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на початковому етапі випуску нової продукції.

Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий досвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, які спеціалізуються на виготовленні персональних комп'ютерів, роботів, електронних виробів тощо. Все це означає, що в перехідний період до ринкових відносин дрібнити великі підприємства не завжди доцільно. Критерієм трансформації великих підприємств має бути тільки соціально-економічна ефективність.

Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання великих, середніх і малих підприємств.

Підприємства різних сфер господарювання відрізняються між собою не тільки структурою і умовами виробництва, а й тим, що вони виробляють. У промисловості, наприклад, створюються як засоби виробництва, так і предмети споживання. [1, c. 52-63]

ринок конкуренція олігополія ціна

1.2 Аналіз поведінки фірми на ринку досконалої конкуренції

Досконала конкуренція є найбільш виразною схемою ринкової структури, яку можна використовувати для аналізу економічних процесів. Вона є ідеальним типом ринкової структури, перевага якого полягає в тому, що завдяки його існуванню стає можливим чітке визначення системи обмежень, з якими стикається фірма на шляху до максимізації прибутку.

Ринок досконалої конкуренції -- це ринок, який відповідає умовам досконалої конкуренції.

Конкурентна фірма -- це фірма, яка продає свою продукцію на ринку досконалої конкуренції.

Мета діяльності конкурентної фірми - максимізація прибутку.

Припущення про максимізацію прибутку продавцями лежить в основі моделі пропозиції конкурентної фірми, її раціональної економічної поведінки.

В умовах досконалої конкуренції ні одна з фірм не може впливати на ринкову ціну товару, бо кожна з них згідно з умовами формування ринку досконалої конкуренції має дуже незначну ринкову частку продажу.

Тому таку фірму можна охарактеризувати як фірму, що приймає ціну як задану (price-taker).

Крива попиту досконало конкурентної фірми -- це крива, яка відображає попит на продукцію окремої фірми, обсяг продажу якої ніяк не впливає на зміну ринкової ціни. Графічно попит конкурентної фірми зображується у вигляді горизонтальної лінії, він досконало еластичний за ринковою ціною (графік 1.1,а). На графіку 1.1,6 зображена крива ринкового попиту.



Графік 1.1. Крива попиту на продукцію конкурентної фірми.

а - попит з точки зору конкурентної фірми;

б - ринковий попит;

P -- ціна;

Q - обсяг ринкового попиту;

q-- обсяг попиту конкурентної фірми;

P1 -- ринкова ціна.

Конкурентна фірма -- це фірма, що приймає ціну. Фірма, що приймає ціну, -- це продавець такого обсягу товарів чи послуг, який є занадто малим відносно їх загальної кількості на ринку, щоб вплинути на ринкову ціну. Конкурентна фірма може продати стільки, скільки бажає, по ринковій ціні P1 тому граничний доход конкурентної фірми буде дорівнювати ціні.

МR=Р,

МR-- граничний доход;

P -- ціна.

Графік 1.2. Граничний доход конкурентної фірми.

Фірма зацікавлена в додатковому доході, який може бути отриманий від продажу додаткової одиниці товару. Приріст валового доходу від продажу кожної додаткової одиниці продукції -- це граничний доход (графік 1.2).

МR = (q2-q1)

Граничний доход -- це зміна валового доходу відповідно до зміни кількості товару, що продається:,

де МR - граничний доход; DTR- зміна валового доходу; DQ - зміна обсягу попиту.

Модель пропозиції конкурентної фірми виходить з припущення заданості її економічної поведінки (раціональної поведінки виробника) на максимізацію прибутку. Крива пропозиції конкурентної фірми показує, який обсяг випуску продукції буде виробляти та пропонувати фірма, щоб максимізувати прибуток. Вона буде співпадати з тією частиною кривої граничних витрат фірми, яка розташована вище кривої її середніх змінних витрат.

Крива пропозиції конкурентної фірми -- це частина кривої її граничних витрат МС (Marginal Costs), що розташована вище за АVС.

Графік 1.3. Крива пропозиції конкурентної фірми.

А - точка припинення операцій; В- точка самоокупності.

Там, де граничні витрати (МС) дорівнюють середнім сукупним витратам (АТС), визначається точка самоокупності (точка В) ( графік 1.3).

Там, де граничні витрати (МС) дорівнюють середнім змінним витратам (АVС), визначається точка припинення операцій (точка А), при будь-якій ціні, що нижча за Р0,фірма припиняє виробництво.

Для визначення обсягу випуску при будь-якій ціні (Р1,Р2),вищій за мінімальні середні змінні витрати (АVС), проводиться горизонтальна лінія до кривої граничних витрат (МС). Якщо із точки її перетину з кривою граничних витрат (МС) провести вертикальну лінію до осі абсцис, отримаємо точку, яка визначить той обсяг випуску продукції (q1, q2), який фірма по відповідній ціні пропонує до продажу.

У процесі свого функціонування конкурентна фірма має прийняти рішення:

1) здійснювати виробничу діяльність чи ні;

2) якщо здійснювати, то скільки продукції виробляти і продавати.

По-перше фірма буде здійснювати виробництво, якщо ринкова ціна буде дорівнювати ціні Ро, що відповідає точці припинення операцій точка

З моменту, коли ринкова ціна перевищить ціну Ро, фірма готова прийняти рішення щодо здійснення виробничої діяльності.

По-друге фірма має вирішити, який обсяг продукції вона має виробляти.

Фірма, яка в своїй діяльності додержується правила раціональної поведінки, буде розширювати випуск продукції до точки Е, в якій її граничні витрати (МС) будуть дорівнювати граничному доходу (МR) (графік 1.5).

Якщо граничні витрати (МС) менші, ніж ціна (Р), продаж додаткової одиниці товару збільшує доход. Тому прибуток збільшується (або збитки зменшуються) з розширенням виробництва товару до того моменту, поки граничний доход (МR) не стане дорівнювати граничним витратам (МС).

Мета фірми -- максимізація прибутку.

Прибуток -- це різниця між сукупним доходом (ТR) і

сукупними витратами (ТС) за період продажу.

Прибуток = ТК - ТС.

Фірма прагне максимізувати прибуток, намагаючись максимізувати різницю між валовим доходом (ТК) і валовими витратами (ТС).

Максимізація прибутку -- це максимізація різниці між валовим доходом і валовими витратами: ТК -ТС.

Для конкурентної фірми валовий доход дорівнює ціні проданого товару (Р), помноженій на обсяг продажу (О);

ТR= Р * Q. Оскільки конкурентна фірма -- це фірма, що приймає ціну, а не встановлює її, ціна знаходиться поза впливом конкурентної фірми. [2, c. 15-18]

РОЗДІЛ II. ОСОБЛИВОСТІ ПОВЕДІНКИ МОНОПОЛІСТИЧНИХ ФІРМ ТА ОЛІГОПОЛІЯ

2.1 Особливості визначення ціни та обсяги виробництва неконкурентними фірмами

Абсолютна, або чиста монополія існує, коли одна фірма є єдиним виробником продукту, що не має близьких замінників. Поява у галузі конкурентних фірм заблокована, отже, ця фірма являє собою галузь. Як єдиний виробник товару монополіст перебуває в унікальному становищі. Коли монополіст вирішує підвищите ціну продукту, йому нема чого турбуватися про конкурентів, які, знизивши ціну, можуть захопити більшу частину ринку. Монополіст тримає ринок у своїй владі та повністю контролює обсяг випуску продукції, призначеної для продажу.

Але це не означає, що монополіст може призначати ціну, яку він захоче. Щоб максимізувати прибуток, монополіст повинен спочатку визначити як параметри ринкового попиту, так і свої витрати. Оцінка попиту і витрат є вирішальною у процесі прийняття підприємством економічного рішення. Володіючи такими даними, монополіст повинен прийняти рішення про обсяги виробництва і продажу.

Зі зниженням ціни на еластичному відрізку кривої попиту валовий дохід (ВД) зростає спадним темпом. Кожна продана додаткова одиниця продукту приєднуватиме до валового доходу (ВД) свою ціну мінус сума зниження ціни, за якою можна продати всі попередні одиниці продукції. Граничний дохід (ГД) буде додатнім. Коли ВД досягає максимуму, то ГД дорівнює нулю, а при переміщенні вниз по нееластичному відрізку кривої попиту ВД зменшується, а отже, ГД стає від'ємним. Тому монополіст, як і будь-який інший продавець, за умов недосконалої конкуренції ніколи не знижуватиме ціну на нееластичному відрізку кривої попиту, бо це означало б зменшення валового доходу і збільшення витрат виробництва, а значить -- зменшення прибутків.

За монопольних умов монопольна ціна Цм визначається попитом 77 споживачів, співпадаючи з ним, тобто крива П=Цм, Нагадаємо, що підприємство отримує максимальний економічний прибуток у тому випадку, коли рівень граничного доходу реалізації продукції (ГД) дорівнює рівню граничних витрат (ГВ) на її виробництво. На рис. 15.3 точка А відповідає положенню, коли криві ГД і ГВ перетинаються, що вказує на такий рівень продукції Об2, за якого максимальний прибуток графічно дорівнює заштрихованій ділянці Ц2БВС.

Необхідно довести, що Об2 -- оптимальний рівень виробництва продукції, який сприяє максимізації прибутку. Якщо обсяг продукції збільшується до значення Об1, величина граничних витрат перевищує значення граничного доходу. Монополісту доведеться знизити ціну до Ц1, яка є нижчою за Ц2 за обсягу виробництва Об2 Це спричинить зростання обсягу продажу понад той рівень, за якого прибуток максимізується. За цього обсягу виробництва загальний економічний прибуток, який знаходимо як добуток прибутку на одиницю продукції (Ц -- СВВ) та обсягу виробництва (Об), буде менший за максимальний, оскільки граничні витрати перевищують граничний дохід. Цей висновок прийнятний для всіх значень продукції, що перевищують рівень Об2 (Об1, Об0). Коли обсяг виробництва знижується до Об3, то підприємство не вироблятиме деякі одиниці продукції, для яких граничний дохід перевищує граничні витрати (ГД > ГВ). Загальний економічний прибуток буде менший за максимальний. Таким чином, максимальний економічний прибуток в умовах монополізації підприємство може отримати за умови, що ГД = ГВ і рівень виробництва продукції відповідає значенню Об2.



Для ринку з чистою монополією не застосовується поняття кривої пропозиції. Монополіст зрівнює граничний дохід з граничними витратами, але для нього граничний дохід є менший за ціну, тому для чистого монополіста немає єдиної ціни із рівнем виробництва, який максимізує прибуток, отже, немає кривої пропозиції.

Суспільні втрати монопольної влади. Монопольна діяльність має цілу низку негативних наслідків. Передусім елімінується дія закону найменших витрат: за максимізації прибутку в умовах монополії рівень середніх витрат на одиницю продукції перевищуватиме рівень максимально мінімальних . До того ж, максимальний рівень прибутку досягається при значенні Об2, яке менше значення рівня продукції Об0 за повної конкуренції і збігається із значенням мінімальних середніх витрат. Тобто за умов монополії максимізація прибутку досягається за нижчого обсягу виробництва і більших витрат.

Бар'єри для вступу до галузі дають монополістові змогу отримати економічні прибутки навіть у довгостроковому періоді. Заслуговує уваги, однак, те, що: монополіст не призначає найвищу ціну, яку тільки можна; максимальний сукупний прибуток, якого прагне монополіст, рідко співпадає з максимальним прибутком на одиницю продукції; високі витрати і слабкий попит можуть завадити монополістові отримати будь-який прибуток взагалі, і монополіст, як ми вже знаємо, намагатиметься уникнути нееластичності попиту.

За однакових витрат для чистого монополіста буде вигідніше, ніж для конкурентного продавця, обмежити обсяг виробництва і підвищити ціну. Це обмеження обсягу виробництва зумовлює нераціональне використання ресурсів, про що свідчить той факт, що ціна перевищує граничні витрати на монополізованих ринках. Однак витрати монополістів і конкурентних виробників можуть бути неоднакові. З одного боку, завдяки ефектові масштабу можуть зменшитися витрати на одиницю продукції для монополістів, але не для конкурентів. З другого боку, факти свідчать, що неспроможність виготовляти з найменш дорогою комбінацією впроваджуваних ресурсів більш властива монополістам, ніж конкурентним фірмам, і що монополісти можуть дозволити собі значні затрати, щоб зберегти надані державою монопольні привілеї.

Серед економістів немає єдності щодо того, наскільки чиста монополія сприяє науково-технічному прогресу. Одні з них вважають, що чиста монополія прогресивніша за чисту конкуренцію, бо її здатність реалізувати економічні прибутки забезпечує фінансування науково-дослідних робіт. Інші, однак, доводять, що відсутність конкурентних фірм і бажання повністю використати своє наявне устаткування не заохочують монополіста до нововведень.

Підприємницька монополія сприяє нерівності розподілу доходів. Завдяки своїй ринковій владі монополісти призначають ціну вищу, ніж це зробило б чисто конкурентне підприємство з такими ж витратами. Монополісти фактично можуть обкладати "приватним податком91 споживачів і таким чином отримувати значні економічні прибутки. Слід зазначити, що ці монопольні прибутки не дуже поширені, оскільки власність на акціонерний капітал сконцентрована в основному в руках групи осіб з найвищими доходами. Власники монопольних підприємств намагаються збагатитися за рахунок решти суспільства.

Монополіст може збільшувати свої прибутки, займаючись дискримінацією. Досі припускалося, що монополіст призначає єдину ціну для всіх покупців. Але за певних умов він може скористатися своїм становищем на ринку повніше і збільшити прибутки, встановивши різні ціни для різних покупців.

Таким чином, продавець займається ціновою дискримінацією. Цінова дискримінація має місце, коли товар продається не за однаковою ціною і цінові відмінності не виправдовуються різницею у витратах.

Можливість проводити цінову дискримінацію не є легкодоступною для всіх продавців. Цінова дискримінація передусім здійснюється тоді, коли продавець -- монополіст, або принаймні володіє певною монопольною владою, тобто спроможний контролювати виробництво і ціноутворення.

Продавець також повинен мати змогу поділяти покупців на окремі групи, кожна з яких має різну готовність або спроможність платити за товар. Цей поділ покупців, як правило, ґрунтується на різній еластичності попиту. І, нарешті, покупець не може перепродавати товар або послугу. Якщо ті, хто купує на ділянці ринку з низькими цінами, зможуть легко перепродати на ділянці ринку з високими цінами, одержане в результаті зниження пропозиції збільшить ціну на ділянці ринку з високими цінами. Політика цінової дискримінації, таким чином, буде підірвана. Це напевне означає, що сфера послуг, наприклад, транспортні або юридичні та медичні послуги, особливо чутливі до цінової дискримінації. [3, c. 25-28]

2.2 Аналіз поведінки фірми в умовах олігополії

Олігополія-ринкова структура, в якій домінує декілька фірм, які виробляють як однорідну, так і диференційовану продукцію та які дуже чутливі до політики ціноутворення одне одного.

Основні ознаки :

1. Малочисельність- панування відносно малого числа фірм.

2. Однорідні чи диференційовані продукти: в олігополістичній галузі може вироблятись стандартизована або диференційована продукція .

3. Ступінь концентрації виробництва у різних галузях

Причини виникнення:

1. Ефект масштабу - бар'єр для вступу в галузь

2. Патенти, контроль над сировиною, реклама

3. Спонукання до злиття

4. Загальна взаємозалежність

Олігополія існує, коли число фірм в галузі є настільки малим ,що кожна при формуванні своєї цінової політики повинна приймати до уваги реакцію з боку конкурентів.

Основні причини складності аналізу цінової поведінки олігополії:

1. Нема чітких меж :існує як ”жорстка„ (панування 2-3 фірм на ринку)так і „розпливчаста” (3-8 фірм) олігополія.

2. Таємна змова та незалежність.

3. Різні бар'єри.

4. Неможливість передбачення дій конкурентів у відповідь

5. Олігополія включає і диференційовану, і стандартизовану продукцію.

6. Взаємозалежність і малочисельніть.

Найважливіша риса, притаманна олігополії - це стратегічна поведінка продавця: фірма - олігополіст мусить розробляти стратегію своїх дій на ринку з урахуванням потенційних зустрічних дій своїх конкурентів.

Моделі поведінки фірм при олігополії досить різноманітні і виходять із різних підходів щодо сценаріїв стратегічної поведінки фірми способів конкурентної боротьби і взаємодії із суперниками в умовах прагнення до максимальних прибутків у короткостроковому періоді.

Складність дослідження олігополії полягає у непередбачуваності поведінки конкурента у відповідь на дії фірми - олігополіста. Вичерпана теорія олігополії відсутня. Проте існують окремі випадки, підпорядковані аналізу.

Коли ми вивчаємо який-небудь ринок, то зазвичай хочемо визначити рівноважні ціни і кількість товару. Наприклад, ми бачили, що у разі ринку здійсненою конкуренції рівноважна ціна урівнює об'єм попиту з об'ємом пропозиції. Потім ми бачили, що у випадки монополії рівновага встановлюється тоді, коли граничний дохід рівний граничним витратам. [10]

Проте тепер кожна з фірм захоче поводитися найкращим чином при даній поведінці своїх конкурентів

В умовах олігополії кожна фірма намагається реалізувати весь свій потенціал, враховуючи дії своїх конкурентів і допускаючи, що конкуренти чинять так само. [4]

Цей принцип дає підставу для визначення точки рівноваги на олігополістичному ринку.

Рівновага за Нешем -це стан, за якого кожен з учасників діє найкращим для себе чином, виходячи з того , що всі інші учасники діють незмінно, тобто не реагують на його дії.

Аналіз простої олігополістичної моделі - дуополії - запропонував французький економіст Август Курно в 1883 році.

Основні припущення моделі:

- фірми виробляють однорідний товар і знають криву ринкового попиту;

- кожна має вирішити ,який обсяг виробляти, і обидві фірми приймають рішення одночасно;

- приймаючи своє виробниче рішення, кожна фірма бере до уваги свого конкурента.

Суть моделі полягає в тому, що кожна фірма розглядає рівень виробництва свого конкурента як фіксований, а потім вирішує скільки потрібно виробляти (рис.1.1)



Рис.1.5-Рішення фірми №1 щодо обсягу виробництва

Якщо, на думку фірми № 1, фірма № 2 не вироблятиме нічого, фірма номер 1 вироблятиме 50 од., якщо фірма № 2 вироблятиме 50, фірма № 1 зароблятиме 25, якщо і фірма № 2 вироблятиме 75, фірма № 1 вироблятиме 12.5,а якщо фірма № 2 вироблятиме 100 од., то фірма № 1 не вироблятиме нічого.

Обсяг виробництва, що максимізує прибуток фірми № Є, таким чином, спадною шкалою обсягу, який, на думку фірми № 1, вироблятиме фірма № 2. Ця шкала буде кривою реакції фірми № 1 К1(Q2) (Рис. 1.6). Аналогічний аналіз можна виконати для фірми № 2 і побудувати криву її реалізації К2(Q1).

Рис.1.6- Криві реакції фірм і точка рівноваги Курно.

Рівновага Курно - це ситуація на ринку, коли в умовах дуополії кожна фірма, діючи самостійно, обирає такий оптимальний обсяг виробництва, який очікує від неї друга фірма. За такої рівноваги кожна фірма реально оцінює обсяг, що вироблятиме її конкурент, і відповідно максимізує свій прибуток. [5] Сумарний прибуток максимізується вибором сумарного обсягу, щоб МR = МС.

Крива, що відображає комбінування обсягів виробництва Q1 і Q2, що максимізує сумарний прибуток має назву кривої контрактів (DЕ) (рис. 1.3).

Рис. 1.7 - Приклад дуополії.

А - рівновага Курно

В - рівновага Курно при таємній змові

С - точка конкурентної рівноваги, коли Р = МС, МR = 0.

S - рівновага по Штакельбергу.

Модель Штакельберга

Модель Штакельберга - це модель олігополістичної поведінки, яка, на відміну від моделі Курно, припускає неоднакову економічну силу конкурентів, що дозволяє сильнішому з них взяти на себе функцію лідера на ринку. [8]

В моделі Штакельберга дві фірми мають різні економічні сили. Виходячи з того, що функція реакції фірми-аутсайдера відома, лідер намагається привести себе до стану, який дозволяє йому досягти найвищого прибутку; інакше кажучи, фірма-аутсайдер має залежну, а фірма-лідер - незалежну позицію. У випадку, коли фірма-аутсайдер матиме таку саму економічну силу, як і лідер, остання не зможе реалізувати незалежну позицію, оскільки друга фірма може змусити її змінити обсяги і зрештою прийти до рівноваги Курно. (рис.1.6).

Рис. 1.8 - Модель Штакельберга

Тому єдиною умовою досягнення рівноваги Штакельберга є наявність у лідера такого запасу міцності, який дозволяв би йому, незважаючи на спроби конкурента, утриматися на незалежній позиції. Якщо конкурентна сила другої фірми значна, вона теж може спробувати зайняти незалежну позицію (точка II). За цих умов реалізується точка конкурентної рівноваги В, за якої прибутки обох фірм будуть дорівнювати нулю і така рівновага не може бути стабільною. Це означає, що якась з фірм має вийти з ринку або вони мають домовитися про спільну політику збуту на ринку (кооперативна гра) - утворити картель .

Модель Бертрана -- це модель поведінки фірм - олігополістів, коли, на підміну від моделей Курно та Штакельберга, кожна ділова одиниця визначає не обсяг випуску, а ціну на свою продукцію за даних уявлень щодо цін, які виберуть інші. Кожен учасник ринку шукає такі ціни, які дають йому змогу отримати максимум прибутку за даної ціни конкурента.



Рис. 1.9 - Модель Бертрана

Якщо фірми продають однакову продукцію, то умова досягнення рівноваги Бертрана збігається з умовою конкурентної рівноваги - ціна дорівнює граничним витратам. Логічно це пояснюється тим, що, якщо ціна буде вищою за граничні витрати, один з конкурентів матиме великі стимули трохи знизити свою ціну, щоб завдяки цьому захопити більшу частку ринку.

Спрощена модель Бертрана представлена на рисунку 1.5. Кожна з рівних за економічною силою фірм має функцію реагування, що відображає всі значення ціни, які за очікуваної ціни її конкурента забезпечують отримання максимального прибутку. Якщо друга фірма встановить ціну, яка відповідає її монопольному стану, перша відреагує на це встановленням своєї ціни, це викличе реакцію пристосування другої фірми; процес взаємного пристосування триватиме доти, аж доки не встановиться рівновага в точці В. [6]

Особливості поведінки олігополіста на ринку визначаються двома тенденціями, що діють у протилежних напрямках:

З одного боку, фірми зацікавлені в максимізації сукупного прибутку галузі через змову та спільні дії, оскільки це дає змогу реалізувати монопольну владу.

З другого боку, кожна фірма прагне отримати надприбуток за рахунок конкурентів, порушуючи угоду, а це відповідно суттєво загострює суперництво.

Суперечності між двома тенденціями ілюструє дилема олігополіста.

Ситуація, з якою стикаються олігополісти, нагадує становище учасників стратегічних ігор таких, як бридж або шахи, і необхідно вибирати варіанти поведінки відповідно до дій та реакцій супротивників. Тому в аналізі олігополістичних ситуацій застосовується теорія ігор.

Теорія ігор - це теорія, яка займається аналізом стратегічної взаємодії суб'єктів, що мають протилежні інтереси. Теорія ігор була розроблена Джоном фон Нейманом та Оскаром Моргенштерном, які в 1944 році викликали її в книзі "Теорія ігор та економічна поведінка”.

Основними поняттям теорії ігор є такі:

Гравець -- це особа, що приймає рішення (наприклад, фірма), учасник гри.

Функція платежів -- цільова функція гравця, яка встановлює зв'язок між варіантом дій та значенням функції -- виграшем гравця, що вимірюється певною корисністю для нього (наприклад, прибутком, для фірми).

Гра -- це сукупність відомих усім гравцям правил, які визначають можливі дії гравців та наслідки й виграші від кожної окремої дії.

Хід -- момент гри, коли гравці повинні зробити вибір одного з можливих варіантів дій.

Партія гри -- певна визначена сукупність ходів і виборів.

Стратегія -- це набір правил, які формулюються до гри і визначяють вибір варіанту дій гравця в залежності від можливих дій суперників

Ігри з двома учасниками мають назву ігор двох осіб.

Якщо виграш одного учасника дорівнює програшу іншого, то не зветься граю із нульовою сумою.

Гра з ненульовою сумою є місце, коли кожен з учасників може виґрати від рішення одного з них.

Результати гри ілюструються за допомогою матриці виплат, яка показує наслідки, що матиме кожний учасник гри при певних рішеннях його та інших учасників, тобто за певної стратегії. Найчастіше чисельність учасників та варіантів стратегії обмежується двома.

Економічні ігри, в які грають фірми, можуть бути кооперативними або некооперативними. Гра є кооперативною, якщо гравці можуть обговорювати пункти контрактів, які дають їм змогу розробляти спільні стратегії. Гра некооперативна, якщо переговори та будь-які зобов'язання по контракту неможливі. Домінуюча стратегія - стратегія, оптимальна для гравця, незалежно від того, що робить конкурент. [9]

РОЗДІЛ III АНАЛІЗ ВПЛИВУ ДЕРЖАВИ НА ПОВЕДІНКУ ФІРМИ НА РИНКАХ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

3.1 Олігополістична конкуренція на сучасному ринку України

Світові глобалізаційні процеси позначилися на господарських відносинах між ринковими суб'єктами та зумовили утворення нової парадигми олігополії, що відповідає реаліям сучасної світової спільноти. Інтернаціоналізація світового господарства і посилення конкуренції, зокрема міжнародної, значною мірою підірвали монополізуючі сили в рамках багатьох національних олігополій. Водночас склалися олігополістичні структури по окремих галузях в масштабі всього світового господарства [12, с.115-118 ].

В умовах загострення конкурентної боротьби основні зусилля олігополістів спрямовані на забезпечення конкурентоспроможності товарів та послуг. Їх зусилля мають на меті забезпечити: створення конкурентноздатної продукції, що відповідає потребам ринку і запитам кінцевих споживачів; використання при розробці нової продукції, що випускається, передових досягнень науково-технічного прогресу; постійне зниження витрат виробництва на всіх етапах і у всіх ланках технологічного процесу; узгодження із споживачем цін і встановлення цін на нову продукцію з урахуванням умов збуту на конкретному ринку; достатні джерела сировини та ефективну боротьбу за підпорядкування всіх вертикальних ступенів виготовлення товарів; використання внутрішньо-фірмових зв'язків для підвищення конкурентоспроможності продукції, що випускається, і отримання переваг в конкурентній боротьбі: передача ліцензій і передової технології своїм дочірнім компаніям, маніпулювання цінами, підвищення рівня якості і новизни продукції.

Специфічний характер функціонування олігополістичних ринкових структур зумовлює існування кількох загальних рис олігополістичного ціноутворення: олігополістичні ціни змінюються рідше, аніж ціни в умовах досконалої конкуренції, монополістичної конкуренції або навіть в деяких випадках чистої монополії; ціни в умовах олігополії мають тенденцію бути «жорсткими», або негнучкими; у разі зміни ціни одним виробником велика вірогідність того, що інші виробники також змінять ціни; олігополістична цінова поведінка припускає наявність стимулів і узгоджених дій при призначенні або зміні цін.

Схильність учасників олігополістичних ринкових структур до змови і координації дій пов'язана з умовами максимізації їхніх прибутків. Прибуток в олігополістичній галузі залежить від рівня її концентрації, існуючих бар'єрів входження в цю галузь та інших параметрів. Цю залежність описує формула:

Пі= f(CRi, BEi …), де

Пі - прибуток фірм в і-й галузі;

CRi - рівень концентрації і-ї галузі;

BEi - бар'єри на шляху входження в і-у галузь.

При взаємодії на певному ринку кожен олігополіст послідовно формуватиме свої варіанти дій на основі отриманих рішень інших олігополістів.

В процесі перерозподілу економічних ресурсів ринкова система в умовах олігополії діє практично так саме гнучко, як і в умовах досконалої конкуренції. Проте актуальним залишається питання про ефективність конкуренції на олігополістичному ринку та здатність олігополії в кінцевому рахунку забезпечити якнайкращий набір товарів і послуг.

Олігополіст отримує економічний прибуток не тільки у коротко-терміновому, а й у довготерміновому періоді. Це пов'язане з існуванням досить вагомих бар'єрів для вступу в галузь, нехай і не настільки важких для подолання як при чистій монополії, але які все ж таки значно обмежують вступ у галузь нових конку­рентів. Звідси виходить, що суспільство, погодившись на існування олігополістичного ринку, змушене як обмежувати своє споживання, так і платити вищу ціну за продукцію олігополістичної галузі.

В умовах відкритої транзитивної економіки України конкуренція на національних ринках складається згідно до світових тенденцій розвитку ринкових структур, але економіка пострадянських країн не має аналогів у світі, отже й умови розвитку олігополістичних ринків в Україні мають свої особливості [ 11, с.42-44 ]. Входження української економіки до процесу ринкових перетворень відбувалося при високому рівні концентрації і спеціалізації виробництва, відсутності конкуренції на більшості товарних ринків, що було наслідком централізованого планування і переоцінки ефекту економії на масштабах виробництва.

В умовах обмеженого попиту і кризи збуту навіть домінуючі на ринку підприємства почали застосовувати нові методи підтримки власної конкуренто-спроможності, такі як: організація лобіювання власних економічних інтересів за допомогою отримання від органів влади законодавчо оформлених пільг, квот на обмежені ресурси; участь в процедурі ліцензування в цілях недопущення і відтиснення конкуруючих суб'єктів з ринку; негласні розділи ринків між домінуючими підприємствами за територіальним принципом або закріплення розділу ринку правовими актами; організація митного протекціонізму для захисту власних інтересів і недопущення на ринок іноземних конкурентів.

Слід зазначити, що на більшості вітчизняних ринків з олігопольною структурою спостерігаються високі темпи зростання. Значною мірою це пов'язано з поєднанням на олігопольних ринках досить гострої конкуренції між основними гравцями з перевагами ефекту масштабу виробництва.

Найбільш сприятливі структурні передумови для утворення олігополії склалися в агропромисловому та паливно-енергетичному комплексах, а найменш сприятливі - у торгівельній та посередницькій сферах, де ринки з конкурентною структурою складають 96%. Так, наприклад, статистичні дані, які діяли на кінець 2004 року, свідчать про те, що частки підприємств, на олігополістичних ринках, були наближеними до їхніх часток в загальному обсязі виробництва в попередні роки (див. Рис.).

Рис. Структурні передумови конкуренції в економіці України в 2010 році

В результаті певних структурних зрушень на національних ринках у 2010 частка олігопольних підприємств зменшилась відносно питомої ваги олігополістичних ринків у загальному обсязі виробництва у 2009 році. Проте частка олігополістичного сектору економіки на рівні 13 - 15%, що має місце й на сьогодні, є доволі значною, тому об'єктивно існує підвищений ризик обмежень конкуренції.

Перебування конкурентного середовища на різних регіональних і галузевих ринках украй неоднорідне. У найбільш важливих для економіки структуроутворюючих секторах ринок є монопольним, олігопольним або знаходиться в стані монополістичної конкуренції. На багатьох ринках зберігаються істотні структурні і адміністративні бар'єри, які захищають підприємства-домінанти, що діють на них, від здорових сил конкуренції (горизонтальне домінування, вертикальна інтеграція, регіональна сегментація, виняткові, зокрема неформальні, відносини продавців і покупців, інституційно-регламентаційні обмеження на вхід нових суб'єктів). Зрозуміло, така структура ринку неминуче призводить до монополістичних дій з боку окремих його учасників у формі як індивідуальних зловживань домінуючим положенням, так і антиконкурентних угод.

3.2 Удосконалення державного регулювання конкурентних відносин в Україні

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їх конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

Важливим завданням Кабінету Міністрів України є створення сучасної системи державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Першочерговими заходами є вдосконалення правил надання послуг суб'єктами природних монополій, створення ефективного прозорого механізму ціноутворення на ринках транспорту і зв'язку; удосконалення порядку ліцензування діяльності у сферах природних монополій та механізмів контролю за додержанням їхніми суб'єктами ліцензійних умов; перегляд правил приєднання до мереж, що належать суб'єктам природних монополій, із тим, щоб виключити можливість нав'язування необґрунтованих вимог. Актуальною проблемою на сьогодні залишається створення ефективних механізмів реалізації Закону України "Про природні монополії".

З метою ефективного використання промислово-технологічного потенціалу вітчизняної економіки, підвищення конкурентоспроможності галузей і окремих підприємств, забезпечення конкурентного середовища на внутрішньому ринку Кабінет Міністрів України спрямовуватиме свої зусилля на стимулювання впровадження інновацій та високих технологій, реструктуризацію та підвищення ефективності вітчизняного товаровиробника.

На сучасному етапі основні завдання і напрями конкурентної політики посідають чільне місце в Програмі діяльності Кабінету Міністрів України. Ті чи інші аспекти цієї політики відображено в багатьох документах програмного характеру, зокрема, в Державній програмі економічного і соціального розвитку України , Комплексній програмі розвитку внутрішнього ринку, Програмі розвитку інвестиційної діяльності на тощо.