Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Кафедра економічної теорії та конкурентної політики

Курсова робота

З ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

на тему№43

«Рівень життя як економічна категорія, фактори, показники»

Студентки 2 курсу ФРГТБ

5 групи денної форми навчання

Шмойлової Дарини Геннадіївни

Науковий консультант

Лебедєва Лариса Валеріанівна

Київ 2012

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Категорія рівня життя населення: сучасний підхід
• Розділ 2. Рівень і якість життя населення України та проблеми їх оцінки
• Розділ 3. Шляхи підвищення рівня життя на Україні
• Висновки
• Список використаних джерел
• Вступ

Економічний розвиток будь-якої країни світу, включаючи Україну, визначається досягнутим рівнем і якістю життя населення. У концепції “Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй” (ПРООН) зазначається, що будь-яка держава світу в процесі свого економічного розвитку повинна в першу чергу створювати сприятливі умови для того, щоб життя людей було довгим, здоровим і наповненим творчістю.

Однак в республіках колишнього СРСР, включаючи Україну, у 1990 - 1995 рр. спостерігалася тенденція до зниження індексу людського розвитку, основного показника, прийнятого у міжнародній практиці для зіставлення рівня і якості життя населення, з незначним його збільшенням у 1996 - 2002 рр. [14, с. 303] .

У свою чергу доводиться констатувати, що сьогодні в практиці управління соціально-економічним розвитком регіонів України рівень і якість життя населення ще не стали головною метою.

Актуальність. Якісне оновлення суспільних відносин, що відбувається на етапі ринкових перетворень в Україні, зумовлює глибинні і масштабні зміни як економічної системи в цілому, так і всіх її структурних елементів зокрема. При цьому потенційні переваги ринкової економіки щодо можливостей підвищення рівня життя населення повною мірою можуть бути реалізовані лише за умови глибокого теоретичного осмислення особливостей розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки, оптимального поєднання як світового досвіду, так і специфіки вітчизняних умов.

В період глибокої та системної економічної кризи проблеми стабілізації і зростання рівня життя населення, створення умов для повноцінного відтворення і ефективного функціонування трудового потенціалу стають провідними. Це пов'язано з тим, що від економічної стагнації найбільше потерпає особистий фактор виробництва, а втрати досягнутих параметрів рівня життя населення можуть бути настільки значними, що процес відтворення людського потенціалу змінює знак із плюса на мінус, тобто призводить до його глибинної деградації. Зазначене є вкрай соціально небезпечним явищем, яке не тільки масштабно руйнує продуктивні сили суспільства, а й небезпечно дестабілізує соціально-політичну ситуацію в країні.

Аналіз проблем диференціації розподілу доходів між різними верствами населення, розробка і запровадження ефективних регулюючих заходів обмеження процесів суспільної маргіналізації та економічної “тінізації”, а також дослідження, метою яких є теоретичне і практичне вирішення комплексу проблем ринково-еквівалентного стимулювання праці та відтворення на якісно новій основі трудового потенціалу суспільства - не тільки актуальні, а й найбільш складні економічні проблеми, яке необхідно вирішити в умовах суспільної трансформації на засадах оптимальної узгодженості інтересів різних соціальних верств населення.

Саме тому на сучасному етапі надзвичайно актуальні наукові дослідження, пов'язані з оцінкою характеристик та показників рівня життя населення, аналізом реальних тенденцій закономірностей забезпечення його життєдіяльності, а також спрямовані на пошук та вдосконалення ефективних шляхів, методів і механізмів стабілізації та подальшого зростання рівня життя населення.

Також і теорія управління рівнем та якістю життя населення далека від досконалості. Різні аспекти рівня та якості життя населення досліджувалися вітчизняними і закордонними вченими: О. І. Амошею, Д. П. Богинею, П. Т. Бубенко, М. І. Долішнім, В. В. Онікієнком, С. І. Дорогунцовим, В. С. Пономаренком, М. О. Кизимом, Е. М. Лібановою, С. Валентеєм, А. Дауренбековим, В. Ф. Майєром, В. М. Жеребіним, Т. С. Клебановою, О. В. Кузнєцовою, В. О. Мандибурой, Н. М. Рімашевською, О. Ф. Новиковою, В. Я. Райциним, О. Є. Суриковим та ін.

Узагальнюючи теорію і практику даного питання, ці дослідники виділяють ряд невирішених проблем, а саме: розмежування понять “рівень” і “якість” життя населення; побудови узагальнюючого критерію оцінки рівня і якості життя населення; вибору системи окремих і інтегральних кількісних показників оцінки рівня життя населення; розробки інтегральної оцінки якості життя населення й ін.

Тема: „Рівень життя як економічна категорія, фактори, показники”

Мета курсової роботи - розкрити сутність поняття „рівень життя” та провести порівняльний аналіз рівня життя населення.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

- розглянути поняття та показники рівня життя;

- дослідити рівень і якість життя населення України;

- напрацювати шляхи підвищення рівня життя населення України.

Об'єкт дослідження - аспекти сучасного підходу до соціально-економічної категорії “рівень життя населення” в Україні.

Предмет дослідження - рівень і якість життя населення України та проблеми їх оцінки.

Курсова робота складається із трьох розділів в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Категорія рівня життя населення: сучасний підхід

рівень життя населення

Економічна суть поняття „рівень життя населення”

Соціально-економічна категорія "рівень життя населення" використовується в науковій літературі, у правових і нормативно-господарських документах для характеристики ступеня задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб людей у суспільстві, тобто якості життя населення, величини його добробуту і благополуччя і служить важливим соціально-економічним критерієм при виборі напрямків і пріоритетів економічної і соціальної політики держави.

Рівень життя - багатоаспектне поняття, що охоплює широке коло соціально-економічних, національних, релігійних та інших відносин, які характеризують умови життєдіяльності людини, сім'ї, різних соціальних верств населення окремих регіонів і країни в цілому [17, с.245].

Цей показник тісно пов'язаний зі структурою потреб людини та можливостями їх задоволення.

Зміст поняття «рівень життя» розглядається як через економічну, так і через соціальну складові.

Економічна складова рівня життя включає: обсяг фонду життєвих засобів тобто кількість споживчих благ (товарів і послуг), призначених для споживання; реальну заробітну плату; рівень доходів населення і заощадження; структуру предметів споживання та послуг особи, сім'ї; структуру витрат доходів сім'ї; рівень зайнятості; житлово-побутові умови; умови праці та відпочинку.

Соціальна складова рівня життя визначається за такими критеріями: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її існування; реалізація права кожної людини на вільний розвиток особистості; гарантія прав на працю, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист, безпеку життя; участь особи у громадсько-політичній і культурній діяльності; соціальна забезпеченість людини, сім'ї, соціальних і національних меншин; рівень соціально-комунальної інфраструктури.

Економічна наука аналізує першу складову поняття «рівень життя» - економічні потреби та ступінь їх задоволення в суспільстві. Для цього рівень фактичного споживання товарів та послуг зіставляють з мінімальними і раціональними стандартами їх споживання.

Для виміру рівня життя використовують інтегральні, натуральні та вартісні індикатори.

Важливе місце серед індикаторів рівня життя відводиться індикаторам диференціації доходів і заробітної плати.

Нерівність при розподілі доходів у суспільствах з ринковою економікою зумовлена такими чинниками:

- неоднаковими здібностями людей;

- рівнем освіти;

- компенсацією за малопрестижні види діяльності;

- попитом па певні професії або конкретні якості особистості;

- ризиком і наявністю тіньового сектору економіки;

- нерівномірним розміщенням природних ресурсів тощо.

Диференціацію доходів визначають, використовуючи індекс (коефіцієнт) Джині, який пов'язаний з кривою Лоренца (рис. 1.1.).

Для побудови кривої враховують номінальний рівень доходів, доходи, що включають трансфертні платежі. Часовий проміжок розрахунку становить один рік.

Пряма ОА показує абсолютно рівномірний розподіл доходів у суспільстві, коли 20 % сімей володіють 20 % доходів, 40 % сімей - 40 % доходів і т. ін.

Крива ОВ відображує реальний розподіл доходів за групами сімей. її називають кривою Лоренца. Посилення нерівності у розподілі доходів відображується у зміні конфігурації кривої у бік зростання її увігнутості відносно лінії абсолютної рівності.

Частка Доходів,%

100

80

60

40

20

Рис. 1.1. Крива Лоренца [3,с.53]

Ступінь нерівності розподілу доходів вимірюється коефіцієнтом Джині. Він визначається відношенням площі фігури D, утвореної кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності ОА, до площі всього трикутника чина коефіцієнта може змінюватися від 0 до 100 %. При цьому, що вище значення показника, то нерівномірніше розподілено доходи у суспільстві [11, с. 174].

У країнах з ринковою економікою розроблюється і реалізується політика розподілу доходів, що здебільшого спрямована на подолання нерівності доходів. Для цього використовують як економічні, так і адміністративні методи та інструменти. До них належать підвищення номінальної заробітної плати, диференціація оподаткування доходів, виплата трансферних платежів тощо. Така політика не тільки зменшує соціальну напруженість у суспільстві, сприяє вирівнюванню доходів, а й стає чинником економічного розвитку, створюючи тим самим матеріальну базу для подальшого підвищення рівня життя.

У світовій практиці до інтегральних індикаторів якості життя відносять: індекс розвитку людського потенціалу (індекс людського розвитку - ІЛР), індекс інтелектуального потенціалу суспільства (ІІПС), людський капітал на душу населення (ЛКДН), коефіцієнт життєздатності населення (КЖН)(рис. 1.2.) [11, с. 175].

Для аналізу й оцінки рівня життя використовують різні показники, такі як величина валового і внутрішнього продукту, національного доходу і реального доходу на душу населення, забезпеченість житлом, величина товарообігу й обсяг послуг на душу населення й ін. . Про рівень життя побічно свідчать також показники народжуваності і смертності населення, середньої тривалості життя й ін.

Для аналізу рівня та якості життя в країні використовують й інші показники:

- мінімальний середньодушовий доход;

- ВВП на душу малозабезпечених верств населення;

- мінімальна заробітна плата;

- динаміка захворюваності, народжуваності, смертності;

- рівень безробіття;

- міграція населення та її причини;

- рівень охоплення дітей 6-15 років неповною середньою освітою;

- рівень материнської смертності; частка витрат на екологію у ВВП [11, с. 181].

За стандартами ООН межа бідності в країнах Центральної та Східної Європи визначається на рівні середньодобового доходу 4 долари.

Головною ознакою бідності с висока частка на харчування у витратах сім'ї. За міжнародними стандартами сім'ї, в бюджеті яких витрати на харчування перевищують половину сукупних витрат, вважаються бідними.

Встановлення величини прожиткового мінімуму в Україні за роки незалежності здійснювалось у кілька етапів:

- перший - прийняття відповідного закону;

- другий - склад набору («кошика») продуктів харчування, одягу, предметів широкого вжитку, ліків, що необхідні людині для забезпечення її мінімальних потреб;

- третій етап - визначення вартості «кошика» (тобто грошової величини прожиткового мінімуму). Вартість таких наборів визначається з урахуванням кількості товарів і послуг, розрахованих у кілограмах, штуках, кіловатах, що закладено у «кошику», загальна кількість яких становить близько 300 найменувань.

Прожитковий мінімум в Україні розраховується для чотирьох основних соціальних груп.

1. Діти у віці до 6 років;

2. Діти у віці від 6 до 18 років.

3. Працездатні громадяни.

4. Особи, які втратили працездатність.

Окрім цього встановлюється середня величина прожиткового мінімуму.

Подолання бідності - першочергове завдання нашого суспільства. Його розв'язанню сприятиме встановлення офіційного статусу бідної сім'ї. Це дасть можливість надавати таким сім'ям адресну соціальну допомогу [19, с. 87].

Очевидний той факт, що політика і економіка країни тісно взаємозв'язана. Вони здатні підтримувати, коректувати або «заважати» один одному.

«Тіньовий бізнес» розцвів ще в 60-70-го роки. В суспільстві, де підприємницька діяльність переслідувалася законом, а вільний політичний простір був відсутній, ділки «тіньової економіки», яких лише умовно можна назвати підприємцями, були поглинені зароблянням грошей. Звиклі до обережності і діючі з оглядкою, ці люди не прагнули зайняти місце на політичній сцені.

Важливою складовою частиною економічного потенціалу є національне багатство, яке є сукупністю матеріальних ресурсів, накопичених продуктів минулої праці і врахованих і залучених в економічний оборот природних ресурсів, якими володіє суспільство.

Рівень і динаміка продуктивності праці також є важливим чинником зростання ВВП і національного доходу, а значить, і рівень життя змінюється залежно від динаміки продуктивності праці. У свою чергу продуктивність праці залежить від розвитку НТП, вдосконалення організації праці, виробництва і управління, соціально-економічних чинників.

Розвиток соціальної сфери (науки, утворення, охорони здоров'я, культури) сприяє задоволенню соціальних потреб населення, сприяє розвитку інтелекту нації, впливає на економічне здоров'я суспільства і так далі.

В світовій практиці рівень і динаміка здоров'я населення ставляться на перше місце серед компонентів рівня життя, оскільки розглядається як базисна потреба людини і головна умова його діяльності. Основними вимірниками здоров'я загальноприйняті показники середньої очікуваної тривалості життя при народженні і коефіцієнт смертності. Криза останніх роки привела до все більшого скорочення тривалості життя українців, а смертність все більше зростала. Динаміка смертності значною мірою визначається ослабленням здоров'я, погіршенням охорони здоров'я і харчування людей.

Показники, які застосовуються для виміру рівня життя населення

До показників рівня життя населення, що мають пряме відношення до організації оплати праці і встановленню її мінімальних розмірів, відносяться такі поняття, як продовольчий і споживчий кошики, прожитковий мінімум, бюджет прожиткового мінімуму.

Продовольчий кошик - це набір продуктів харчування однієї людини на місяць, розрахований на основі мінімальних норм споживання продуктів, що відповідають фізичним потребам людини, калорійності, змісту основних харчових речовин і забезпечують дотримання традиційних навичок організації харчування [8, с. 512].

Прийняті для розрахунків мінімальні норми споживання продуктів рекомендовані Інститутом харчування Академії медичних наук України. Вони містять у собі продовольчі товари 11 груп: хліб і хлібопродукти, картопля, овочі і баштанні, фрукти і ягоди, м'ясо і м'ясопродукти, рибу і рибопродукти, молоко і молокопродукти, яйця, цукор і кондитерські вироби, олія рослинна і маргарин, інші продукти (сіль, перець і т.д.).

Норми диференційовані по соціально-демографічних групах населення. За основу формування мінімального продовольчого кошика для населення працездатного віку прийнятий набір продуктів харчування працюючого чоловіка, що (набір продуктів) забезпечує 2700 ккал у добу (при загальному споживанні білка 88,7 м, у тому числі тваринного походження - 31,5 г). У таблиці 1 приводиться набір продуктів харчування для соціально-демографічних груп населення України на рівні прожиткового мінімуму, що являє собою показник обсягу і структури споживання найважливіших матеріальних благ і послуг на мінімально припустимому рівні, що забезпечує необхідні умови для підтримки активного фізичного стану дорослих, для соціального і фізичного розвитку дітей і підлітків.

Як вважають фахівці Інституту харчування, даний набір продуктів відповідає фізичним потребам людини по калорійності і змісту основних харчових речовин. До складу мінімального набору продуктів харчування не включені алкогольні напої, тютюнові вироби, делікатеси (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Набори продуктів харчування для соціально-демографічних груп населення України на рівні прожиткового мінімуму (кг. у 2010рік)[10,c.25]

Основні види продуктів харчування	У середньому на душу населення	Чоловіки	Жінки	Пенсіонери	Діти
		16-59 років	16-54 років		до 6 років	7-15 років
Хліб і хлібопродукти	130,8	177,0	124,9	119,0	64,4	112,3
Картопля	124,2	160,0	120,0	90,0	85,0	135,0
Овочі і баштанні	94,0	80,8	96,8	96,8	85,0	120,0
Фрукти і ягоди	19,4	14,6	12,6	10,6	34,4	44,4
Цукор і кондитерські вироби	20,7	20,8	19,8	18,8	19,7	26,1
М'ясо і м'ясопродукти	26,6	32,2	25,0	19,8	18,7	33,5
Риба і рибопродукти	11,7	12,7	10,7	12,7	8,7	12,5
Молоко і молоко продукти	212,4	201,7	179,4	174,1	279,0	303,4
Яйця, шт.	51,4	180,0	150,0	90,0	150,0	180,0
Олія рослинне і маргарин	10,0	11,2	9,8	8,9	6,8	11,7

Вартість продовольчого кошика по кожній групі населення розраховується шляхом множення мінімальної норми споживання продуктів на середню ціну покупки.

Вартість мінімального споживання непродовольчих товарів і послуг визначається за матеріалами бюджетних обстежень доходів родин, рівень споживання продуктів у яких відповідає мінімальному.

Наприклад, вартість мінімального продовольчого кошика склала 350 грн. на місяць. У родинах з аналогічними середніми на душу населення витратами на харчування частка цих витрат досягла 71% від загальних витрат. Звідси вартість мінімального споживання непродовольчих товарів складе: 0,29 х 350 : 0,71 = 142,9 грн. на місяць на 1 чоловік [8, с. 517].

Витрати на непродовольчі товари і послуги уточнюються за допомогою нормативного методу на основі норм забезпеченості і термінів служби предметів тривалого користування. Розрахунок проводиться по трьох групах товарів 1 - предмети гардероба (верхній одяг, взуття, головні убори і т.д.), 2 - предмети санітарії, гігієни, ліки, 3 - товари тривалого користування (меблі, посуд, електропобутові прилади, предмети господарського призначення й ін.).

Витрати на житло і комунальні послуги визначаються на основі нормативів, цін і тарифів у регіоні. Враховуються також витрати родин на податки і збори. Сукупний мінімальний обсяг потреб у натуральній формі утворить мінімальний споживчий кошик.

Вартість придбання непродовольчих товарів визначається шляхом множення вартості одного виробу на його річний запас і ділиться на термін служби. Наприклад, чоловіча зимова шапка коштує 200 грн., запас - 1 шт., термін служби - 3 роки. Витрата в розрахунку на місяць:

Вартісна оцінка натурального набору продуктів, непродовольчих товарів і послуг прожиткового мінімуму визначає бюджет прожиткового мінімуму (БПМ). Його структура показана в таблиці 1.2.

Таблиця 1.2

Структура бюджету прожиткового мінімуму по соціально-демографічних групах у середньому по Україні (у %)2011p.[10,c.26]

Витрати	На душу населення	Соціально-демографічні групи
		Працездатні	Пенсіонери	Діти до 6 років	Діти 7-15 років
Харчування	68,3	61,6	82,9	74,5	73,4
Непродовольчі товари	19,1	21,4	10,0	18,9	19,8
Послуги	7,4	8,9	7,1	6,6	6,8
Податки й інші платежі	5,2	8,1	-	-	-
РАЗОМ	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0

Показники прожиткового мінімуму і бюджету прожиткового мінімуму використовуються державою як інструменти соціальної політики. Зокрема, за допомогою цих показників відбувається оцінка рівня життя населення (визначаються частки населення з бюджетами нижче, рівними і більшими, ніж бюджет прожиткового мінімуму); БПМ служить базою для адресної соціальної політики з метою підтримки самих малооплачуваних груп населення; за допомогою БПМ повинні визначатися розміри мінімальної заробітної плати і мінімальної пенсії по старості; БПМ використовується в якості одного з критеріїв малозабезпеченості, що дає право на соціальні виплати і допомоги. Взаємозв'язок бюджету прожиткового мінімуму з оплатою праці показано на рис. 1.3.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.3. Взаємозв'язок бюджету прожиткового мінімуму з оплатою праці

Всі елементи системи, зв'язаної з установленням БПМ, визначаються, як це відбито на рис.1.4, рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Держава в законодавчому порядку встановлює бюджет прожиткового мінімуму і мінімальну заробітну плату. Теоретично їхні величини повинні бути рівноцінні, саме в цьому і складається економічний зміст розрахунку БПМ як бази для встановлення мінімальної заробітної плати, що, у свою чергу, є крапкою відліку для тарифної системи оплати праці. Однак у дійсності в даний час мінімальна заробітна плата в Україні істотно нижче величини прожиткового мінімуму, що можна лише пояснити (але не виправдати) труднощами, з якими зштовхнулася економіка країни в період переходу до ринкових відносин.

Розділ 2. Рівень і якість життя населення України та проблеми їх оцінки

Підходи до оцінки рівня життя в Україні

Сучасна держава може стійко розвиватися тільки за умови, якщо її економічна політика спрямована на поліпшення рівня і якості життя громадян, розширення їх можливостей формувати власне майбутнє. Для цього необхідно не тільки збільшувати доходи населення, а й поліпшувати багато інших компонент рівня і якості життя населення: створювати реальну рівність для здобуття освіти і працевлаштування; забезпечувати рівні можливості для чоловіків та жінок; високий рівень медичного обслуговування; якісне харчування й ін. До цього також необхідно додати чистоту і сталість навколишнього середовища, в якому живе людина.

Основним показником, який офіційно використовується фахівцями ООН для зіставлення оцінки рівня і якості життя населення в різних країнах світу, є індекс людського розвитку (ІЛР). Він являє собою інтегральну оцінку трьох складових компонент, що характеризують довголіття, рівень освіти і доходів населення країн світу.

Згідно «Звіту ООН про людський розвиток - 2005», Україна втратила вісім позицій порівняно з 2004 р. і перемістилася з 70-го на 78-е місце­, посівши місце між Саудівською Аравією та Перу. У цей же час найкраща за ІРЛ пострадянська країна - Естонія - посідає 38 місце у світі, Росія - 62, Білорусь - 67, а найгірший показник серед країн колишнього Радянського Союзу має Молдова - 115 місце. Незважаючи на втрати, Україна залишається в групі країн з середнім рівнем людського розвитку. лідерами рейтингу у 2005 році стали Норвегія, Ісландія, Австралія, Люксембург і Канада [14, с. 305].

У табл. 2.1 подано динаміку ІЛР по окремих країнах світу.

Таблиця 2.1

Динаміка ІЛР по окремих країнах світу[Unstats]

ІРЛП	Країна	2000	2005	2006	2007	2008	2009	2010	2011
1	Норвегія	0,913	0,938	0,94	0,942	0,941	0,941	0,941	0,943
2	Австралія	0,906	0,918	0,92	0,922	0,924	0,926	0,927	0,929
3	Нідерланди	0,882	0,89	0,897	0,902	0,904	0,905	0,909	0,91
4	США	0,897	0,902	0,904	0,905	0,907	0,906	0,908	0,91
5	Нова Зеландія	0,878	0,899	0,901	0,903	0,904	0,906	0,908	0,908
6	Канада	0,879	0,892	0,897	0,9	0,903	0,903	0,907	0,908
7	Ірландія	0,869	0,898	0,904	0,909	0,909	0,905	0,907	0,908
8	Ліхтенштейн	..	..	..	..	..	..	0,904	0,905
9	Німеччина	0,864	0,895	0,898	0,901	0,902	0,9	0,903	0,905
10	Швеція	0,894	0,896	0,898	0,899	0,9	0,898	0,901	0,904
76	Україна	0,669	0,712	0,718	0,725	0,729	0,72	0,725	0,729

України за 2011 рік дорівнює 0,729 - у високій категорії людського розвитку - що ставить країну на 76 позицію з 187 країн і територій.

Такі дані містяться у доповіді ООН про стан людського розвитку, текст якої має у своєму розпорядженні .

За період з 1990 до 2011 року значення ІЛР України зросло з 0,707 до 0,729, або на 3% або в середньому приблизно на 0,1% за рік.

До списку країн Європи та Центральної Азії, які розташовані близько до України у рейтингу ІЛР 2011 року та мають порівняну з Україною чисельність населення, входять Казахстан і Російська Федерація з ІЛР відповідно 68 і 66.

Індекс гендерної нерівності (ІГН) України становить 0,335, що ставить її на 57 місце серед 146 країн. В Україні жінки мають 8% місць у парламенті, 91,5% дорослих жінок мають середню або вищу освіту (порівняно з 96,1% чоловіків). На кожні 100 тис. народжених живими 26 жінок помирають від причин, пов'язаних із вагітністю; рівень народжуваності серед дорослих становить 30,8 народжених на 1000 народжених живими. Частка участі жінок у робочій силі становить 52%, тоді як аналогічний показник у чоловіків - 65,4%.

Останні за часом загальнодоступні дані обстеження щодо оцінки багатовимірного індексу бідності (БІБ) в Україні відносяться до 2007 року. 2,2% населення України потерпає від багатовимірних депривацій, а ще 1% є вразливим до таких депривацій. Інтенсивність депривацій в Україні, яка є середнім відсотком депривацій, яких зазнають люди, які живуть у багатовимірній бідності, становить 35,5%. БІБ, що є часткою багатовимірно бідного населення, скоригованою на силу депривацій, становить 0,008. У Казахстані та Російській Федерації БІБ становить відповідно 0,002 і 0,005.

Так, при розрахунках ІЛР регіонів країни використовуються окремі показники, які оцінюють випадкові імовірнісні явища, а не базові характеристики рівня і якості життя населення. Це, наприклад, кількість дорожньо-транспортних пригод на 100 км доріг, питома вага народжених поза шлюбом, середній дохід від особистого господарства й ін.

Деякі з показників, що відносяться до однієї і тієї ж компоненти і беруть участь у розрахунках інтегрального ІЛР,- мультиколінеарні. Наприклад, середня очікуваність тривалості життя населення при досягненні 15, 45 і 65 років [14, с. 306].

У свою чергу, до складу інтегрального ІЛР регіонів країни входять компоненти й деякі окремі показники, що характеризують як засоби, так і результати досягнення рівня і якості життя населення. Наприклад, компонента “Фінансування людського розвитку” ІЛР оцінює засоби для досягнення рівня і якості життя населення, а компонента “Стан охорони здоров'я населення” характеризує результат - досягнутий рівень і якість життя населення.

Окремо слід сказати про державну політику відносно встановлення рівня розмірів мінімальної заробітної плати (МЗП). У 2005 р. він становив відносно середньої заробітної плати (СЗП) приблизно 37,2 %, а наприкінці року - 41,2 %.

Для найбідніших країн велике значення мали б соціальні та капітальні трансферти від більш розвинених. Однак допомоги донорів поки що не вистачає для вирішення проблем, що накопичилися, а механізм перерозподілу доходів від багатих держав до бідних не вмонтовано у процеси світового розвитку.

	Україна
	ВВП,billion $US	ВВП на душу населення, bln.	Реальний ріст ВВП, %
1992	20.8	266.3
1993	33.9	233.6	-14.2
1994	36.8	183.8	-22.9
1995	37.0	164.8	-12.2
1996	44.6	151.1	-10.0
1997	50.2	149.1	-3.0
1998	41.9	147.9	-1.9
1999	31.6	149.7	-0.2
2000	31.3	161.9	5.9
2001	38.0	180.6	9.0
2002	42.4	193.1	5.3
2003	50.1	216.1	9.6
2004	64.9	248.8	12.0
2005	86.2	263.0	2.9
2006	107.8	292.0	7.5
2007	142.7	323.0	7.5
2008	180.1	336.6	1.9
2009	117.2	291.0	-14.5
2010	137.9	306.6	4.2
2011	162.9	327.9	4.7
2012	184.9	347.3	4.8

Рівень ВВП в Україні,порівняльні дані ,2012 р,Unstats

Серед найбагатших за рівнем життя країн найбільшу донорську допомогу (в розрахунку на одного жителя країни в доларах США) надають Люксембург - 352,3, Норвегія - 307,95, Данія - 302,7, Нідерланди - 216,7, Швеція - 191,5, Швейцарія - 150,3, Франція - 104,7. Водночас допомога другої за рівнем ВВП на душу населення країни - США - становить лише 23,81 [14, с. 307]. З усього видно, що у світовому співтоваристві назріла необхідність ретельного дослідження та вироблення дієвих нормативів і механізму допомоги найбіднішим країнам, особливо у сферах, які відстають найбільше. Людський капітал та інфраструктура мають стати фундаментальними чинниками залучення інвестицій.

Наші розрахунки також свідчать про те, що процес глобалізації не супроводжується вирівнюванням рівня життя або зближенням середньодушових доходів у бідних і багатих країнах. Навпаки, один долар приросту подушного ВВП у групі бідних країн означає ще більше зростання подушних доходів у групі багатих. Причому параметри останнього можна з математичною точністю розрахувати, оскільки процес диференціації країн за рівнем життя підпадає під загальний закон структуризації живої та неживої природи - закон золотого перерізу (ЗЗП).

Емпіричні дані про середній рівень ВВП на душу населення (у паритетних цінах) свідчать про те, що середній показник, розрахований по вісьмох ієрархічних групах країн, змінюється від групи до групи майже в цілковитій відповідності з рядом золотого перерізу. На графіку 1 видно, що за п'ять років світового розвитку збільшився лише рівень розвороту розподільної кривої, тоді як диференціація середнього подушного доходу (ВВП) по групах країн зберігала внутрішню структуру відповідно до ЗЗП. Деякі відхилення від ряду золотої пропорції спостерігаються у групах найбагатших і найбідніших країн, а саме: багаті дещо багатші, ніж слід було їм бути згідно з золотою пропорцією, а бідні - бідніші.

Консервативність структури не означає, що одного разу зайнята якою-небудь країною позиція не дозволить їй переміститися нагору. За минулі п'ять років кілька країн зуміли вирватися вперед і цим самим відтіснили інших на кілька сходинок, при цьому лише деякі країни зберегли свій статус-кво.

Так, за період від 1999-го до 2003 року за рівнем ВВП на душу населення Ірландія зуміла переміститися з 26-го на 11-те місце; Норвегія - з 8-го на 3-тє, Данія - з 11-го на 8-ме, Ісландія - з 16-го на 9-те, Австрія - з 14-го на 10-те, Канада - з 16-го на 12-те. Водночас деякі країни, незважаючи на зростання, що триває, знизили свої рейтингові позиції: Бельгія - з 10-ї до 13-ї, Гонконг - із 6-ї до 15-ї, Японія - з 12-ї до 18-ї. А в Кувейті й узагалі відбулося скорочення ВВП на душу населення, з 14-го місця країна перемістилася на 47-ме [14, с. 307].

Так, за період від 1994-го до 1999 року у країні відбувся стрибок у обсягах чистих іноземних інвестицій, які покрили левову частку валового накопичення основного капіталу (за 1995-1998 роки - в середньому 17,4%). При цьому середньорічний приріст реального накопичення основного капіталу становив 14,8%, тоді як у середньому по ОЕСР - 5,1%.

Логічним результатом випереджальної інвестиційної динаміки стало зростання ВВП Ірландії.

Досвід країн, які генерують економічне зростання, переконливо доводить, що прогрес в ієрархії рівня життя можливий лише за однієї умови - економіка має стати висококонкурентною на ринку світового капіталу, а отже - залучати заощадження резидентів інших країн на свій ринок.

Ранжування країн ЄС за показником подушного ВВП мало пов'язане з ієрархією країн за обсягом фінансових активів на душу населення. Однак саме середньодушовий рівень накопичених заощаджень є фундаментальним фактором збереження групою багатих країн високого рівня національних доходів, незалежно від країни їх утворення, адже Великобританія, Нідерланди, Данія, Франція, Німеччина давно вже стали інвестиційними донорами для інших країн, де умови бізнесу дозволяють одержати відносно вищу віддачу від вкладень. У цілому по групі країн, які входять до складу ОЕСР, уже багато років поспіль спостерігається від'ємне сальдо прямих іноземних інвестицій (ПІІ).

Потужний масив заощаджень домогосподарств та інших секторів економіки інвестує як свою, так і чужу економіку та щороку нарощується з певним мультиплікатором. Приміром, у Німеччині наприкінці 2002 року фінансові активи населення в розрахунку на одного жителя країни становили 45 тис. євро, що більш як удвічі перевищило річний середньодушовий розпоряджуваний дохід. Аналогічний показник у США ще 2000-го був на рівні 163 тис. дол., що більш як у 6,5 разу перевищувало річний дохід середнього американця. Однак за 1990-2002 рр. чистий відтік ПІІ з Німеччини становив 157 млрд. дол., у той час як США мали в цілому позитивне сальдо ПІІ [2, с. 67].

В Україні, яка на початку 90-х пережила знецінювання внесків, для більшості громадян процес накопичення заощаджень розпочався буквально з нуля. Навесні минулого року, незважаючи на значне зростання банківських внесків фізичних осіб, на запитання Центру Разумкова «Якщо ви втратите роботу, на який період вам вистачить заощаджень?» більше половини опитаних відповіли, що у них немає заощаджень, на один місяць заощаджень вистачило б у 23,3% респондентів, на півроку - у 4, на рік - у 2,3, на кілька років - у 0,9, ну а 7,9% опитаних не змогли відповісти на це запитання.

Згідно з даними НБУ, сума середнього внеску населення України у банківській системі в розрахунку на одного жителя становила на 1 серпня ц. р. менш як 170 дол. [13, с. 45].

Висновок очевидний: лише конкретні кроки уряду в бік посилення конкурентоспроможності економіки країни, які включатимуть зняття прихованих ринкових бар'єрів; припинення незаконних способів «перекриття кисню» конкурентам, які обмежують свободу ведення бізнесу, а також створення сильного законодавчого захисту прав споживачів і багато іншого в частині поліпшення підприємницького середовища дадуть змогу вивести Україну з «ніші» слабких економік.

Диференціація економічного розвитку регіонів України як показник рівня життя населення

На даний час єдиним узагальнюючим показником, який характеризує рівень розвитку регіонів і розраховується органами державної статистики починаючи з 2002 року, є показник валової доданої вартості. Аналіз регіонів за цим показником підтверджує факт поглиблення диференціації територіального розвитку (табл. 1). Так, якщо в 2002 році співвідношення мінімального (Закарпатська область - 0,7 тис. грн.) та максимального (м. Київ - 1,9 тис. грн.) значень показника ВДВ на душу населення в регіонах України становило 2,7 разу, то у 2005 році розмах варіації становив 3,9 разу (мінімальний - Чернівецька область (1,5 тис. грн.) та максимальний - м. Київ (5,8 тис. грн.)) (табл. 2.2) [13, с.49].

Таблиця 2.2

Динаміка валової доданої вартості в розрахунку на душу населення у 2002-2011 рр.

Регіони	Роки	Відхилення від середнього рівня по Україні
	2002	2011	2002	2011
Україна	1356	1373	х	х
АР Крим	986	960	-370	-413
Вінницька	1145	1131	-211	-243
Волинська	942	940	-414	-433
Дніпропетровська	1706	1714	350	341
Донецька	1646	1668	290	294
Житомирська	1199	1174	-157	-199
Закарпатська	723	718	-633	-656
Запорізька	1821	1933	465	560
Івано-Франківська	1012	995	-344	-378
Київська	1597	1604	241	231
Кіровоградська	1069	1120	-287	-254
Луганська	1253	1298	-103	-75
Львівська	1095	1056	-261	-317
Миколаївська	1299	1297	-57	-77
Одеська	1371	1400	15	27
Полтавська	1718	1717	362	344
Рівненська	1171	1085	-185	-289
Сумська	1364	1370	8	-3
Тернопільська	930	886	-426	-487
Харківська	1410	1450	54	77
Херсонська	1048	1055	-308	-318
Хмельницька	1233	1180	-123	-193
Черкаська	1357	1339	1	-34
Чернівецька	893	873	-463	-501
Чернігівська	1296	1307	-60	-67
м. Київ	1937	2162	581	789
м. Севастополь	843	910	-513	-463

Джерело: Моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів України / Міністерство економіки. Київ, 2011 р. С. 14.

Таке співвідношення вдвічі перевищує показник міжрегіональних відмінностей країн Європейської Співдружності, що становить 1:2.

Групування регіонів за величиною відхилення валової доданої вартості на душу населення від середнього рівня по країни в 2005 р. виявило групу лідерів (5 областей та м. Київ), що об'єднує області, середньодушові обсяги ВДВ в яких становлять більше 110 % загальнодержавного рівня. Це м. Київ (157,5 %), Запорізька (140,7 %), Дніпропетровська (125,0 %), Полтавська (125,1 %), Донецька (125,1 %) та Київська (116,8 %) області, тобто індустріально розвинені регіони [13, с. 51].

Питома вага першої групи областей у загальному обсязі валової доданої вартості становить 46,6 %. Друга група представлена 7 областями, що за зазначеним показником відповідають середньому по країні рівню або мають незначне відхилення (від 110 до 90 %): Харківська (105,6 %), Одеська (102,0 %), Сумська (99,8 %), Черкаська (97,5 %), Чернігівська (95,2 %), Миколаївська (94,5 %), Луганська (94,4 %). Їх частка становить 25,7 % валової доданої вартості. До складу третьої групи увійшли 12 регіонів, показник валової доданої вартості на душу населення яких становить менше 90 % від середнього рівня по країні: АР Крим (69,9 %), Хмельницька (85,9 %), Житомирська (85,5 %), Вінницька (82,4 %), Кіровоградська (81,6 %), Рівненська (79,0 %), Херсонська (76,8 %), Івано-Франківська (72,5 %), Волинська (68,5 %), Тернопільська (64,5 %), Закарпатська ( 52,3 %) області та м. Севастополь (66,3 %). На долю цієї групи припадає 27,7 % загальної валової доданої вартості.

Поглиблення міжрегіональних відмінностей відбувалося на тлі загального спаду розвитку економіки починаючи з 1991 року. У переважній більшості регіонів України позитивна динаміка за показниками виробництва у промисловості (у 24 регіонах) та сільському господарстві (у 22 регіонах з 25) почалося лише з 2000-2002 року.

За 1991-2005 рр. загальний індекс промислового виробництва становив 51 %; при цьому в 13 областях обсяг виробництва промислової продукції зменшився більше ніж вдвічі порівняно з 1990 роком. Найбільший спад відбувся в Львівській (майже в 3 рази) та Житомирській (38 % рівня 1990 р.) областях, найменший - в м. Києві (97 % рівня 1990 р.). Лише в Запорізькій області починаючи з 2002 року відбувається стійке п'ятирічне зростання виробництва продукції промисловості і в 2005 році обсяг промислового виробництва в цьому регіоні досяг рівня 2000 року [13, с. 53-54].

Регіональні відмінності динаміки промислового виробництва в значній мірі визначаються регіональними особливостями галузевої структури промисловості. У 8 регіонах країни промислова діяльність має ресурсно-сировинне спрямування: в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Івано-Франківській, Луганській, Миколаївській та Рівненській областях понад 50 % обсягів промислового виробництва припадає на продукцію електроенергетики, паливної промисловості, чорної та кольорової металургії. У той же час їх частка у промисловому виробництві країни сягає 60 відсотків.

Розвиток сільського господарства протягом 1991-2011 рр. також характеризувався зменшенням обсягів виробництва продукції майже в 2 рази. Найбільший спад спостерігався в АР Крим, Луганській, Миколаївській, Полтавській областях, в яких виробництво становило 42 % рівня 1990 р.. Найменший - в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях. Сільське господарство в 1998 р. створювало 14,4 % валової доданої вартості, що значно перевищує аналогічний показник країн ЄС. Найбільшою часткою сільського господарства в структурі ВДВ характеризується Волинська область (32,7 %), Вінницька (29,9 %), Тернопільська (29,5 %), Кіровоградська (28,3 %), Житомирська (26,6 %) область. За обсягами сільськогосподарського виробництва в 2005 р. лідирують Вінницька, Київська, Харківська, Дніпропетровська та Донецька області. За показником інтенсивності сільськогосподарського виробництва (валової продукції на 100 га сільськогосподарських угідь) переважають області західного регіону [13, с. 58].

Однією з найбільш негативних тенденцій розвитку економіки в 1991-2005 рр., що матиме довготерміновий наслідки, є значна територіальна диференціація та зниження інвестиційної активності. Фізичний обсяг інвестицій в основний капітал в цілому по країні за 1991-2005 рр. зменшився майже в 4 рази: 13955 млн. грн. в 2000 р. проти 55386 млн. грн. в 1990 р.

Загалом низькою залишається інвестиційна привабливість регіонів. В 2005 р. обсяги іноземних інвестицій на душу населення в Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Луганській, Тернопільській, Хмельницькій та Чернівецькій областях не перевищували 20 дол. США. Деформованою є регіональна структура їх надходжень: традиційними лідерами щодо обсягів розміщення іноземних інвестицій залишаються м. Київ (33,7 % загального обсягу), Київська, Донецька, Запорізька та Одеська області (відповідно 9,0, 8,0, 6,0 та 5,5 % всіх іноземних інвестицій) (рис. 2.1) [13, с. 59].



Рис. 2.1 Співвідношення питомої ваги промислового виробництва та питомої ваги капітальних вкладень і іноземних інвестицій (у фактичних цінах) по регіонах у 2011році.[Держкомстат ]

Найбільш інвестиційно привабливими для інвесторів є індустріально розвинені регіони. Прослідкується залежність між іноземними інвестиціями, капітальними вкладеннями і обсягом промислового виробництва у регіонах України. Чим більше обсяги капітальних вкладень та іноземних інвестицій в регіон, тим більший обсяг промислового виробництва.

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та ін.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.

Регіональна диференціація доходів населення України

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та інші.

Розподіл регіонів за групами з інтервалом 25 процентних пунктів відносно до середньо державного рівня свідчить, що більше ніж 150 % середньомісячної заробітної плати в цілому по країні має тільки 1 регіон, від 125 до 150 % - 2, від 100 до 125 % - 6, від 75 до 100 % - 10, від 50 до 75 % - 8 регіонів. Таким чином, розподіл регіонів має значну асиметрію: вищий за загальноукраїнський рівень заробітної плати мають 9 регіонів, нижчий - в 2 рази більше - 18 регіонів. Групу лідерів складають промислово розвинені регіони, групу "аутсайдерів" - області, що мають аграрну спеціалізацію.

Залишається складною ситуація на регіональних ринках праці. При незначному зменшенні рівня безробіття відносно до 2004 року (з 4,3 до 4,2 відсотка) у 2005 р. в 16 областях офіційний рівень безробіття перевищив середній по країні. Найбільш напруженою залишається ситуація в Житомирській, Рівненській, Тернопільській, Сумській, Волинській та Закарпатській областях. Рівень офіційного безробіття в 2011 р. варіює від 0,8 % в м. Києві до 8,1 % в Житомирській області, тобто співвідношення становить 1:10. Враховуючи, що за методологією МОП показники рівня безробіття перевищують показник офіційно зареєстрованих приблизно в 3 рази, реальний стан безробіття в регіонах Україні ще складніший.

Значною залишається диференціація регіонів за показником навантаження на 1 вільне робоче місце. Співвідношення мінімального та максимального значення цього показника становило 1:91 (від 1 чол. в м. Севастополь до 91 чол. в Рівненській області) [13, с. 64-67].

Рівень зайнятості на малих підприємствах (кількість працюючих у відсотках до кількості населення у працездатному віці) в 2005 році склав 6,9 %. Найвищий рівень зайнятості на малих підприємствах у м. Києві (12,0%), м. Севастополі (6,6 %), Львівській (8 %), Харківській (6,4 %), Миколаївській (6,3 %), Полтавській (6,1 %) областях; найнижчий - Луганській (4,5 %), Черкаській (4,8 %), Тернопільській та Херсонській (по 4,9 %), Дніпропетровській (5,0 %), Донецькій (5,2 %) областях [13, с. 71].

За даними Держкомстату в більшості випадків простежується пряма залежність між показником кількості малих підприємств на 10 тис. осіб наявного населення та рівнем зайнятості на них населення, про що свідчить аналіз даних таблиці 2.3, що наведені нижче.

Наявність такої значної регіональної варіації окремих соціально-економічних показників обумовлює необхідність адаптації державної соціальної політики на рівні регіонів. Але врахування регіональної специфіки можливе лише за умови комплексного аналізу досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, оцінки його сучасних та прогнозу подальших тенденцій в кожній області.

Таблиця 2.3

Показники розвитку підприємництва в Україні

Кількість малих підприємств на 10 тис. осіб наявного населення	Регіони	Рівень зайнятості на малих підприємствах у % до кількості населення у працездатному віці	Регіони
26-35	Тернопільська, Чернігівська, Вінницька, Рівненська, Хмельницька, Чернівецька, Волинська, Київська, Луганська, Черкаська	4,5-5,5	Луганська, Черкаська, Тернопільська, Хесонська, Дніпропетровська, Донецька, АР Крим, Хмельницька, Вінницька, Кіровоградська, Закарпатська
36-44	Житомирська, Дніпропетровська, Полтавська, Сумська, Кіровоградська, Одеська, Запорізька, Івано-Франківська, АР Крим	5,6-6,0	Волинська, Житомирська, Запорізька, Рівненська, Чернівецька, Чернігівська, Івано-Франківська, Київська, Одеська, Сумська
45 і більше	Харківська, Закарпатська, Донецька, Львівська, Миколаївська, м. Севастополь, Херсонська, м. Київ	6,1 і більше	Полтавська, Миколаївська, Харківська, м. Севастополь, Львівська, м. Київ

Державним комітетом статистики України розроблена методика та розраховані в 2005 році інтегральні показники, що характеризують рівень та соціально-економічні умови життя населення регіонів. Запропонована методика передбачає побудову інтегрального композиційного індексу, виходячи з 11 блоків показників (всього 25 показників), кожний з яких характеризує один з аспектів досягнутого рівня та тенденцій розвитку потенціалу населення регіону:

1) населення;

2) рівень життя;

3) соціальна сфера;

4) споживчий ринок товарів та послуг;

5) ринок праці;

6) промислове виробництво;

7) сільськогосподарське виробництво;

8) забезпеченість населення житлом;

9) забезпеченість населення засобами транспорту та зв'язку;

10) рівень злочинності;

11) стан довкілля.

Ідея оцінки соціально-економічного розвитку регіонів підпорядковується концепції сталого розвитку, згідно з якою основною метою економічної діяльності є не нарощування обсягів виробництва, а забезпечення високого рівня життя населення при належному захисті і збереженні навколишнього середовища.

Таблиця 2.4

Місце регіонів у композиційному показнику рівня та соціально-економічних умов життя населення

Регіон	2009р.	2010 р.	2011р.
	Величина композиційного індексу, бали	місце	Величина композиційного індексу, бали	місце	Величина композиційного індексу, бали	місце
Україна	65	-	58	-	58	-
А Р Крим	66	14	51	21	59	14
Вінницька	61	17	73	4	69	6
Волинська	61	18	54	15	71	4
Дніпропетровська	69	11	48	23	49	20
Донецька	45	25	34	26	28	26
Житомирська	67	13	52	20	49	21
Закарпатська	39	26	42	24	54	18
Запорізька	96	2	75	3	79	2
Івано-Франківська	51	23	49	22	52	19
Київська	79	7	85	2	77	3
Кіровоградська	81	6	53	17	46	23
Луганська	49	24	25	27	17	27
Львівська	57	20	58	12	57	16
Миколаївська	84	3	59	11	44	24
Одеська	68	12	54	16	63	11
Полтавська	84	4	73	5	70	5
Рівненська	59	19	61	10	58	15
Сумська	63	15	56	14	47	22
Тернопільська	57	21	62	9	65	9
Харківська	72	9	57	13	66	8
Херсонська	84	5	53	18	57	17
Хмельницька	63	16	70	7	69	7
Черкаська	79	8	71	6	64	10
Чернівецька	57	22	53	19	61	13
Чернігівська	72	10	67	8	63	12
м. Київ	108	1	110	1	120	1
м. Севастополь	-	-	42	25	37	25

Джерело: Соціальні індикатори рівня життя населення: Стат. збірник / Київ: Держкомстат України, 2011. С.226.

Наведені дані свідчать, що високі показники розвитку реального сектору в окремих регіонах ще не є запорукою високого рейтингу областей щодо інтегрального показника соціально-економічного розвитку регіонів. Так, до першої п'ятірки регіонів з найвищім композиційним показником рівня та соціально-економічних умов життя населення входять м. Київ, Запорізька, Київська, Волинська та Полтавська області. Серед регіонів, що мають найнижчий рівень зазначеного показника Луганська, Донецька, Миколаївська, Кіровоградська області та м. Севастополь, тобто промислово розвинені регіони.

Розділ 3. Шляхи підвищення рівня життя на Україні

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності.

Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Другий напрям має стосуватися безпосередньо соціально вразливих верств населення.

Передусім, необхідно запровадити дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно запровадити - спочатку добровільну, а через кілька років і обов'язкову - накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Це буде стимулювати населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить необхідний зв'язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) та матеріальним забезпеченням на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.