Політична економія як складова частина економічної теорії

Становлення економічної теорії як самостійної науки внаслідок зародження капіталізму та розвитку національного ринку. Історія формування та зміст основних напрямків політичної економії. Особливості економічної політики України в умовах ринкової системи.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 20.03.2012
Размер файла 429,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Зародження економічних знань

2. Політична економія як складова частина економічної теорії

3. Місце політичної економії в системі економічних наук

Висновки та пропозиції

Список використаної літератури

Вступ

Економіка представляє собою систему економічних відносин, яка складається як на рівні окремих господарюючих суб'єктів, так і національної економіки в цілому. Щоб ці відносини систематизувати ї представити як цілісну систему, їх, як правило, класифікують за характером функціонування та за роллю в суспільному виробництві: соціально-економічні відносини, загально-організаційні та конкретно-економічні відносини.

Відповідно до даної структури складається система економічних наук, які вивчають ці відносини: політична економія, мікроекономіка, макроекономіка, історія економічних вчень, конкретні економічні науки. Логічний зв'язок між ними можна представити таким чином: на мікрорівні узагальнюються дані конкретно-економічних досліджень, виводяться моделі і формулюються принципи поведінки окремих господарюючих суб'єктів у певному ринковому середовищі; на макрорівні - акцентується увага на виявленні взаємозв'язків між цими окремими суб'єктами і розкриваються загальні тенденції економічного розвитку. Завершуватися будь-які фундаментальні дослідження мають виходом на узагальнення політекономічного характеру. Зокрема, необхідно показати, як ті чи інші перетворення у господарстві позначаються на відносинах власності, відносинах розподілу, економічному становищі окремих груп суб'єктів підприємницької діяльності, заробітній платі, соціальному захисті населення. Отже, в субординації економічних наук політичну економію варто поставити на саму вершину. Це вінець економічної науки. Кожен економіст, так само як і господарський практик, повинен уміти дати належну оцінку соціально-економічної природи тих господарських рішень, які приймаються як на мікро-, так і на макроекономічному рівнях.

Свого часу курс "Економічна теорія" замінив у багатьох вищих навчальних закладах "Політичну економію". Але така його назва була надуманою, вона не дозволяє чітко визначити предмет цієї дисципліни і звичайно не може бути альтернативою такій фундаментальній науці, як політична економія.

Якщо виходити зі структури тих економічних відносин, які входять до сфери уваги теоретичних досліджень, то можна сказати, що вони представляють економіку взагалі, безвідносно до специфічних особливостей галузі. Тому й логічно об'єднати всі ці дисципліни під загальною назвою "Економіка", яка стане альтернативою сучасній "Економічній теорії". У структурі цього загального курсу можна чітко окреслити предмети політичної економії, мікро- та макроекономіки, що в свою чергу, може бути вагомим аргументом для розробки логічно побудованих навчальних програм цих курсів.

Висвітлення курсу політичної економії здійснюється за такою структурою: спочатку даються основні характеристики об'єкту вивчення, цілей і методів сучасних типів економічних систем, а також розкриваються такі базові економічні поняття як потреби, ресурси, виробничі можливості, показується економічна роль власності та її трансформаційні перетворення в Україні. Потім висвітлюють основні риси ринкової економіки. Зокрема дана характеристика ринку та його інфраструктури, капіталу сфери обігу, розкриті основні категорії товарного виробництва, закони грошового обігу, простежується історичний досвід становлення українських грошей. Значна увага приділяється аналізу цілей і характеру діяльності суб'єктів ринкової економіки; домогосподарств, підприємств та держави. В окремому розділі висвітлюються особливості підприємництва в аграрному секторі. Останній розділ акцентує увагу на з'ясуванні проблем суспільного відтворення на рівні національної економіки, а також світового господарства, інтеграції України у світовий ринок. Завершується він аналізом економічних аспектів сучасних глобальних проблем.

У цілому автори виходили з того, що глибока економічна освіта - це найбільше надбання цивілізованого суспільства. Зміст та структура посібника підпорядковані завданням оволодіння студентами глибокими теоретичними знаннями сучасних Проблем ринкової економіки, закономірностей її розвиту, діалектики суперечностей, методів регулювання, формуванню сучасного економічного мислення та вміння розуміти природу того економічного середовища, яке сьогодні складається в Україні і перспектив його соціально-економічних перетворень.

1. Зародження економічних знань

Економічне буття, економічні явища та процеси завжди привертали до себе увагу людей. Річ у тім, що економічні питання торкаються життя кожної людини: вони регулюють матеріальні можливості життєдіяльності сім'ї, виникають у взаємовідносинах між людьми, між окремою особою та державою, між приватними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті кожен з нас виступає учасником економічних відносин і,вільно чи невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які зачіпають не лише власні економічні інтереси, але й економічні інтереси людей, що нас оточують, а також інтереси суспільства.

Отже, перша проблема, яка постає перед людьми -це проблема оптимальності тих рішень, які вони приймають у процесі своєї господарської діяльності, які залежать від знання законів розвитку економіки. Ще в Античному Світі економічна думка досягла значного розвитку. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Аристотеля, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток економічної науки наступних епох.

Але хоч економічні погляди, школи зародилися давно, економічна теорія як самостійна наука виникла відносно недавно. Поштовхом цього було зародження й розвиток капіталізму, формування національного ринку. Тоді ж з'явилася й назва цієї науки-політекономія. Вона походить від поєднання трьох давньогрецьких слів “політейя” - суспільний, державний устрій і вже знайомих нам “ойкос”, “номос”, що в сукупності означає наука про закони ведення суспільного господарства.

Вперше назва “політекономія” була вжита французом Антуаном Монкретьєном у “Трактаті політичної економії”, який побачив світ у 1615р. У цьому трактаті думки Монкретьєна були скеровані на процвітання господарства як державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив перед словом економія визначення політична.

Однак головна заслуга Монкретьєна в тому, що в своєму “Трактаті”. Він вперше виділив особливий предмет дослідження, відмінний від предмета інших суспільних наук. Саме з цього моменту в загальному понятті “економіка” починають виділяти два аспекти: економіку як систему господарської діяльності та економіку як систему наукових знань про господарську діяльність.

Схематично взаємодію економіки як господарської діяльності людей і як науки можна відобразити у вигляді схеми 1.1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тобто економіка (від грецького ойкос - хазяйство, номос - закон)- закони господарювання, а також сфера життя людини, що пов'язана з задоволенням її потреб.

Політична економія як наука бере свій початок із першої в світі школи політичної економії - меркантилізму (від італ. теrсапtіlsт - торговець, купець) і епохи пізнього Середньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

Виступали за досягнення активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва та вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави. Його представники вперше з'ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва. Проте, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу.

Тому уже наприкінці XVI - на початку XVII ст. ідеї цієї школи почали суперечити інтересам промислової буржуазії.

Класична політична економія. Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини XIX ст. Його засновники - У. Петті (Англія), П. Буагільбер (Франція), які започаткували теорію трудової вартості. Найвище її досягнення - праці англійських економістів А. Сміта (1723-1790) та Д. Рікардо (1772-1823). Класична політична економія зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, капіталу та процесу відтворення. Вона досліджувала доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу, вперше висунула проблему економічних законів, досліджувала їхній об'єктивний характер, механізм дії, необхідність урахування та використання цих законів у господарській практиці та політиці, джерело вартості класики вбачали у різних формах конкретної праці. А. Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний дохід, основний і оборотний капітал.

Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з'ясування сутності експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив її від таких особливих форм додаткової вартості, як прибуток, рента, відсоток), сформульовано закони обернено пропорційної залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з'ясовано механізм диференційної ренти.

Представники післякласичної політичної економії Дж. Мілль, Дж. Мак-Кулох та інші відійшли від наукових елементів вчення А. Сміта та Д. Рікардо, зосередили основну увагу на аналізі сфери обігу, а отже - зовнішніх, поверхневих зв'язках, що відповідало вимогам вульгарної політичної економії (від лат. vulgar - поверхневий), почали відкрито захищати панівний клас в умовах загострення суперечностей капіталізму.

Основні недоліки класичної школи політичної економії: 1) з аналізу відтворення суспільного капіталу А. Сміта "випав" постійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку; 2) Д. Рікардо визначав вартість товару (одне з визначень) через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної та конкретної праці; 3) хоча обидва вони близько підійшли до розуміння вартості товару робоча сила, але не змогли науково обґрунтувати цю категорію; 4) внаслідок цього і поняття "капітал" А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім; 5) капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму; 6) представники цієї школи ігнорували або недооцінювали роль держави в господарському житті.

У Франції відгалуженням класичної школи політичної економії були фізіократи (гр. рhysis - природа і кratos - влада). Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу "витрати-випуск", що використовуються у XX - на початку XXI ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.

Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.

Марксистська політична економія. К. Маркс, по-перше, довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці. По-друге, він виділив поняття середньої вартості товару, що визначається суспільно необхідним робочим часом, навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції. По-третє, він обґрунтував антагонізм капіталістичного виробництва між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення. По-четверте, він по-новому розкрив предмет політичної економії. По-п'яте, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності як за умов еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові досконалішого суспільного ладу. По-шосте, економічно довів об'єктивну неминучість соціалізму, що зумовлене, насамперед, прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці. По-сьоме, обґрунтував неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму. По-восьме, разом із Ф. Енгельсом розкрив діалектику форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому і широкому його значенні. По-дев'яте, К. Маркс обґрунтував теорію економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В. Леонтьєв зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після Маркса дуже незначний. По-десяте, створив вчення про суспільно-економічні формації, причини їх зміни на основі розвитку внутрішніх суперечностей, що пронизують об'єктивні економічні закони. По-одинадцяте, розкрив сутність абсолютної ренти, сформулював теорію ціни виробництва та ін.

Водночас марксистське економічне вчення не позбавлене недоліків і Маркс і Енгельс недооцінювали роль приватної, в тому числі приватної трудової, власності як у реалізації сутнісних сил людини, так і в побудові комунізму. Марксистська теорія гіпертрофовано розглядає роль державної власності в побудові нового ладу? Найповніше це виявилось в ідеї Леніна про соціалізм як єдину державну фабрику. Маркс помилково вважав, що соціалізм несумісний із товарно-грошовими відносинами. |Цих поглядів спочатку дотримувався і Ленін, але змінив їх в останні роки життя.[Маркс і Енгельс недостатньо уваги приділяли закону попиту і пропозиції, впливу суб'єктивних оцінок споживачів на процес ціноутворення, поведінки споживачів тощо. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців.

Історична школа та маржиналізм. Історична школа виникла в Німеччині у середині XIX ст. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми у країні. Тому саму назву "політична економія" представники цієї школи, передусім Ф. Ліст, ототожнювали з поняттям "національна економіка".

Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вони вважали психологічні та етичні чинники не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного та соціального життя.

Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи.

Переоцінювали національні особливості розвитку економіки, капіталістичний спосіб виробництва вважали вічним ладом тощо.

У середині XIX ст. виникає і в 70-ті роки набуває поширення маржиналізм (від фр. тarginal - граничний). Він стає водночас і методологічним принципом західної економічної науки. Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К. Менгер, англійський економіст У. Джевонс, швейцарський науковець Л. Вальрас. Він та його послідовники! стверджували, що ринкова економіка здатна досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції. Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів.

Позитивні сторони маржиналізму - докладний аналіз функціонування ринку, з'ясування закономірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу та використання ресурсів. Негативні - переважання суб'єктивної мотивації, суб'єктивна оцінка економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто відносин власності, виробничих відносин. На передній план прихильники маржиналізму висували не відносини між людьми у різних сферах суспільного відтворення, а ставлення людини до речі. Помилковою була їхня теза про можливість досягти рівноваги економічної системи лише на основі взаємодії попиту та пропозиції без участі держави.

Основні напрями сучасної економічної теорії. Усю сукупність течій, шкіл сучасної західної економічної думки можна умовно згрупувати у такі основні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) інституціонально-соціологічний напрям, або інституціоналізм; 3) кейнсіанство; 4) марксистська політична економія.

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії - поведінка Ноmо есоnоmісus - "людини економічної", котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля).

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості.

Представники неокласичної економічної теорії також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед, ринкового ціноутворення) забезпечує "справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів". Це теорія А. Маршалла і А. Пігу.

Неокласичний напрям представлений трьома основними течіями, це монетаризм, неолібералізм і неоконсерватизм.

Монетаризм (англ. mоnеу - гроші) стверджує, що грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва. Виникла в середині 50-х років XX ст. у США. її засновник - глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен - виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло "назад до Сміта". Позитивна сторона монетаризму - всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Водночас монетаризм намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені у програмах Міжнародного валютного фонду.

Неолібералізм. Погляди неокласичної інколи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. Liberalis - вільний). Лібералізм - сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції. Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929-1933 рр.

Сучасні послідовники економічного лібералізму - неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) - виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торговцям.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їхнього розвитку. Авторами цієї теорії були відомі німецькі економісти А. Мюллер-Армак і Л. Ерхард.

Інституціоналізм. Назва походить від латинського слова іпstitutum - установа. Інституціоналізм - це один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці XIX - на початку XX ст. і основне значення приділяв аналізу ролі інститутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості й ефективності.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між суб'єктами господарювання, що формується під впливом економічних та неекономічних чинників (серед останніх важлива роль відводиться, насамперед, техніці).

Засновники інституціоналізму - американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та ін.

Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Я. Тінберген та інші основою економічного розвитку називають впровадження науки і техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства), соціально-психологічний (автор якого - Т. Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж. Р. Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).

Представники інституціоналізму виступали з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності, а ринок перетворився лише на один із економічних інститутів. Іншими елементами інститутів стали корпорація, держава. Головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, що проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства, для чого, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

В останні десятиріччя виник новий різновид інституціоналізму - неоінституціоналізм, що основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи - всебічний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм.

Кейнсіанство та його еволюція. Кейнсіанство - один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний буде існувати, не зможе "уникнути повного руйнування існуючих економічних форм". Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних зв'язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, опираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса. ІЦоб наблизитися до рівноваги за Кейнсом, необхідно, насамперед, регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі - ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава має регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою пост-кейнсіанці розробили теорію акселератора (від лат. ассеlеrаrе - прискорювати), в якій розкрито залежність приросту інвестицій від приросту доходу.

Ці ідеї у посткейнсіанстві отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (Дж. Робінсон, П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і, відповідно, розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорона здоров'я, соціальне страхування, житлове будівництво)., за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо. Лівокейнсіанці гостро критикують ідеї неокласичної школи граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій політичної економії (вартість, ціну, капітал, прибуток, гроші та ін.), синтезуючи позитивні сторони класичної школи політичної економії та марксистські погляди.

Поєднання окремих ідей неокласиків і кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу.

Неокласичний синтез - узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. Згідно з цією концепцією, залежно від стану економіки необхідно застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники неокласичного синтезу проголошують необхідність вдосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи.

Його найвідомішими представниками є американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На думку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу впроваджує класичні істини і надає їм законної сили.

Марксизм і сучасність. Як четвертий основний напрям сучасної економічної теорії слід розглядати ті положення К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна, які витримали перевірку часом і постійно розвиваються прибічниками марксистської теорії. Про основні переваги економічного вчення К. Маркса в контексті сучасності йшлося вище.

До сказаного можна додати таке. Неперехідною цінністю марксистської політичної економії є трудова теорія вартості. Важливо у зв'язку із цим відзначити, що усі три найвидатніші представники світової економічної думки, названі П. Самуельсоном (А. Сміт, К. Маркс і Дж. Кейнс), дотримувались цієї теорії. Враховуючи, що погляди перших двох мислителів розглядалися вище, процитуємо вислів Дж. Кейнса із цієї проблеми: "мені... близька... доктрина, згідно з якою все виробляється працею". Крім того, двома основними одиницями виміру, придатними для пізнання економічної системи в цілому, він називав "одиницю праці" та "одиницю заробітної плати".

Другою такою неперехідною цінністю є діалектичний метод дослідження, втілений у "Капіталі". Заслугою К. Маркса у цьому випадку є не обґрунтування самого методу (перш за все, основних законів і категорій діалектики), оскільки він був розроблений найвидатнішим філософом світу Гегелем, а його прикладення і творче використання у економічній системі капіталізму, органічне сплетіння основних елементів цього методу в тканину економічного дослідження. Результатом такого використання стало як збагачення категоріального апарату діалектики, так і глибоке обґрунтування цілого ряду нових економічних законів і категорій.

У колишньому СРСР догматично тлумачилися окремі положення Маркса, ігнорувалося багато конструктивних висновків його теорії (про необхідність дотримуватися у побудові нового суспільства вимог об'єктивних економічних законів, недоцільність експропріації індивідуальної трудової власності тощо).

Загалом багато ідей, положень теорії і методології Маркса мають евристичну цінність, витримали перевірку часом і використовуються провідними економістами багатьох країн світу. Завдяки життєвості багатьох висновків і положень марксистської політичної економії вона і нині є одним із важливих напрямів економічної теорії.

Науки відрізняються одна від одної тим, що у кожної з них свій предмет дослідження. Вивчення, аналіз, пізнання предмета будь-якої науки, в тому числі й політичної економії, дає можливість з'ясувати суть науки, її зміст, закони, методи, принципи, механізм впливу на суспільно-економічне буття людини. Наука загалом - це цілісна система знань щодо закономірностей розвитку природи, суспільства і мислення. Всі знання безумовно пов'язані між собою, але поділяються на такі, що вивчають природу, - природничі науки і ті, що вивчають суспільство, - суспільні науки.

Політична економія - наука суспільна. Проте суспільство людей являє собою надзвичайно складну систему буття, взаємовідносин, взаємодії, суперечностей, боротьби і вивчити його силами однієї суспільної науки неможливо. Людина хоче бути заможною - їй потрібні знання щодо створення добробуту. Людина повинна стати освіченою - їй потрібні знання щодо здобуття освіти. Необхідну суму знань дає людині вивчення відповідної науки, навчальної дисципліни. Отже, кожна наука формує потрібні людині знання. Зазначимо, що предмет науки політичної економії перебуває в межах економічного життя суспільства.

Політична економія - економічна наука. Економіка також не менш складна система, ніж суспільство загалом, і вивчається багатьма науками, серед яких політична економія посідає чільне, методологічне місце. Провідне значення політичної економії об'єктивно зумовлено тим, що основна сфера її наукових досліджень - інтереси людини - стосується всіх без винятку людей на Землі. Інтерес - це те, що спонукає людину діяти так чи інакше. Незалежно від форм господарювання і типів економіки інтереси людини зумовлюються відносинами власності й відповідно визначають становище людини в суспільстві та мотиви її поведінки. Вивчення предмета - це відправна точка для здобуття необхідних знань з тієї сфери суспільного життя, яку вивчає певна наука. Дослідження предмета політичної економії пройшло довгий історичний шлях і триває в XXI ст. в умовах подальшого пошуку визначення змісту і меж знань з політичної економії поміж інших суспільних наук.

Історичну назву "політична економія" наука отримала на початку XVII ст. завдяки науковій праці французького економіста А. Монкрентьєна "Трактат політичної економії". Відтоді до початку XIX ст. (майже 200 років) дослідники економічної науки розвивали її як науку про багатство і в назвах їх наукових праць термін "політична економія" не зустрічався. Але це лише зовнішні спостереження, які не стосуються предмета і змісту науки політичної економії. З часом економічна наука поглибила дослідження стосунків між людьми, охоплюючи як зовнішню сферу обігу й ототожнення багатства лише з грошима, так і глибинні відносини виробництва і причини антагоністичних протиріч учасників (суб'єктів) виробничого процесу. Зародження і подальший розвиток буржуазних суспільно-економічних відносин об'єктивно сприяли розвитку політичної економії як науки. Серед опублікованих наукових праць представників економічної науки XIX ст., які досліджували категорії політичної економії, велике значення мали праці, що закріпили в науковому обігу назву науки "політична економія" і поглибили суть і зміст цієї науки.

Представники економічної науки XIX ст., особливо з появою марксизму, завершили формування політичної економії як наукової системи з чітко визначеним предметом - дослідження виробничих відносин у єдності з продуктивними силами. Досягнення вчених-економістів XIX ст. були визнані в усьому науковому світі і за всієї їх неоднаковості та внутрішньої суперечливості започаткували політичну економію як методологічну науку, що визначає суть відносин виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ і послуг у суспільстві.

XX століття - особливий історичний період. Його початок ознаменувався поділом суспільного життя людей на дві системи, що пізніше отримали назви капіталістичної та соціалістичної. Наукові дослідження цих двох суспільних систем сприяли появі нових назв - "політична економія капіталізму" і "політична економія соціалізму". За предметом вони однакові й відрізняються лише за назвою відповідно до назви двох соціально-економічних систем. У XX ст. водночас сформувались і розвивались однакові за назвою "політична економія", але різні за сутнісним змістом і поняттям свого предмета економічні науки - буржуазна політична економія та марксистська політична економія. Буржуазна політична економія пов'язувала сучасне й майбутнє людства із соціально-економічною системою капіталізму, марксистська політична економія - із системою соціалізму й комунізму. У XX ст. окремі науковці у межах політичної економії намагались поєднати уявлення щодо двох систем у єдину теорію - теорію конвергенції.

Поряд із політичною економією як навчальною дисципліною у вищій школі країн світу наразі з'являються дисципліни, які начебто прийшли на зміну політичній економії, - це економічна теорія, макроекономіка, мікроекономіка, економікс. На початку XXI ст. науковці намагаються з'ясувати зміст кожної з економічних наук, у тому числі й політичної економії, насамперед визначивши предмет кожної з них. Глобальні соціально-економічні процеси 90-х років XX ст., пов'язані з розпадом Радянського Союзу, Югославії та соціалістичної системи загалом, супроводжувалися трансформацією економічної науки. Місце політичної економії у вищих навчальних закладах посіла економічна теорія та економікс. Втім, зрозуміло, що навіть офіційне невизнання й відмова від дії закону всесвітнього тяжіння не позбавить людину ризику загинути від цеглини, яка падає згори. І відмова від назви "політична економія" не звільняє вчених від необхідності досліджувати економічні закони, за якими розвивається людське суспільство в тій або іншій соціально-економічній системі.

Сучасні уявлення про складну структуру економічних відносин становлять наукові витоки визначення змісту предмета політичної економії. Економіку характеризують відносини щодо раціонального використання всіх наявних ресурсів буття людини в конкретних історичних соціально-економічних умовах.

Науковці при цьому розглядають два аспекти економіки:

* техніко-економічні відносини - відносини щодо раціонального використання наявних ресурсів, зумовлені властивостями самих ресурсів і технологічними можливостями їх пристосування до потреб людини;

* соціально-економічні відносини - відносини, зумовлені характером стосунків людей залежно від пануючої форми власності в певному суспільстві.

Єдність цих двох аспектів зумовлюється тим, що люди в процесі виробничого використання ресурсів взаємодіють з природою і між собою. Так виникає активне ставлення людини до природи в процесі виробництва, яке розкривається категорією політичної економії "продуктивні сили". Взаємовідносини людей між собою в процесі виробництва можна описати категорією "виробничі відносини", які спираються на пануючу в суспільстві форму власності. Предметом політичної економії є вивчення виробничих відносин у їх єдності з продуктивними силами, а також вивчення дії економічних законів.

У змісті виробничих відносин формуються й чітко простежуються три елементи: хто вступає у відносини в процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання матеріальних благ - людина; на що спрямована дія людини у виробничому процесі - на предмети праці; чим людина впливає на предмети праці і перетворює їх на предмети свого споживання - засобами праці. Ці елементи поєднуються у певному кількісному і якісному співвідношенні організаційними, управлінськими відносинами, які вивчає самостійна наука управління. Політична економія у центр наукових пошуків ставить питання щодо причин зміни виробничих відносин протягом історичного розвитку суспільного життя людей. У сучасних умовах переосмислення поглядів на історичний процес розвитку людства існує думка відмовитися від політичної економії та замінити її будь-якою іншою наукою, найчастіше пропонується замінити її аналізом ринкових відносин.

Науковці вважають, що розвиток суспільства, який залежить від багатьох чинників, можна описати за допомогою багатьох теорій, класифікувавши їх у навчальному варіанті за групами: перша - теорії, які заперечують єдність історичного процесу та існування загальних закономірностей прогресивного соціально-економічного розвитку людства (циклічні); друга - теорії, що визнають певні закономірності такого розвитку (детерміністські, теорії періодизації за формами господарювання) (табл. 1).

Таблиця 1 Основні теорії причин і періодизації розвитку суспільства

Теорії

Основні положення

Циклічні (індетерміністські)

Заперечують історію розвитку людства як закономірний процес, розглядають її як сукупність культур, що народжуються і вмирають; Розглядають історію людства як набір локальних цивілізацій, шлях розвитку яких визначений

Детерміністські:

демографічний детермінізм

географічний детермінізм технологічний детермінізм

Пояснює залежність розвитку людства від зростання народонаселення Розглядає залежність розвитку людства від навколишнього природного середовища Абсолютизує технічний прогрес

Теорії періодизації за формами господарювання:

теорія Б. Гільдебранда

теорія О. Богданова

Визнають критерієм періодизації обмін: натуральне господарство - грошове господарство - кредитне господарство - дрібне натуральне господарство - мінове господарство - колективізм

Представники першої групи теорій розглядають як чинники розвитку людства закони природи, закони Бога і вважають, що шлях розвитку локальних цивілізацій визначено. Представники другої групи теорій чинники розвитку шукають у демографічних процесах, тобто у зростанні населення Землі; географічному середовищі, абсолютизації науково-технічної революції; формах обміну або формах господарювання; неекономічних причинах - державних, соціально-правових, психобіологічних; соціально-економічних способах виробництва. Вони вважають, що еволюція типів суспільного господарства і прогресу відбувається відповідно до певних закономірностей і внаслідок змін у виробничих відносинах.

Розвиток відносин між людьми має об'єктивний характер, людина водночас прогресує у використанні виробничих відносин і сприяє їх постійному вдосконаленню. Якби можна було в реальному житті задовольняти життєві потреби людини без виробництва матеріальних благ, то людина як істота розумна не витрачала б свій розум, фізичні сили, енергію, час на виробництво необхідних для збереження життєдіяльності речей. Але це неможливо і людство споконвіку вирішує проблеми виробництва, розподілу, обміну та споживання того, що створює своєю працею або бере у природи.

З появою політичної економії досліджуються виробничі відносини і створюється відповідний науковий понятійний апарат, що розкриває суть, витоки, причини, перешкоди вдосконалення відносин між людьми в процесі виробництва матеріальних благ заради задоволення власних різноманітних потреб. Теоретичним, науковим виразом виробничих відносин є економічні категорії, які відображають і науково пояснюють економічні процеси і явища в житті людства, наприклад, ринкова економша, гроші, ціна, прибуток, заробітна плата тощо. Економічні явища й процеси, що постійно повторюються і мають стійкий характер та причини свого вияву, формують економічні закони.

Економічні закони відображають найсуттєвіші, найтиповіші ознаки функціонування та розвитку виробничих відносин і, як і закони природи, мають об'єктивний характер, але виявляються лише через виробничу діяльність людини. Вступаючи у певні виробничі відносини, людина змушена зважати на умови свого матеріального буття. Навряд чи сучасна людина добровільно погодилася б обмежити свої потреби лише заробітною платою, пенсією, стипендією, але економічні закони змушують її скорятись умовам свого матеріального становища в суспільстві. Слід пам'ятати, що йдеться про об'єктивні процеси і явища в економічному житті людини, а не про штучні або злочинні обмеження задоволення потреб людини в суспільстві. Політична економія, вивчаючи реальне задоволення потреб людини й зростання її добробуту, допомагає встановити, чи справді рівень добробуту людини відповідає об'єктивним умовам і можливостям виробництва, чи суспільство суб'єктивно обмежує задоволення матеріальних потреб і прирікає певну кількість людей на вимирання. Гострота цієї проблеми виокремлює політичну економію з низки наук, оскільки вона вивчає найглибиннішу сутність поведінки людини в суспільному житті - економічні інтереси людини.

Засоби виробництва людина застосовує з метою впливу на природу й створення продуктів свого споживання. В умовах ринкової економіки продукти праці споживаються через купівлю-продаж у вигляді товару, про що йтиметься у відповідному розділі посібника. Засоби виробництва, які людина використовує в процесі праці, поділяються на предмети праці - те, на що людина спрямовує свій вплив, переробляє й робить здатним задовольняти ті або інші свої потреби, і засоби праці, за допомогою яких людина впливає на предмети праці у виробництві продуктів свого споживання, - устаткування, обладнання, технічні та технологічні засоби, енергоносії тощо.

За історію розвитку людства засоби праці постійно вдосконалювались, пройшовши шлях від примітивних знарядь - палиць, каміння до сучасного автоматичного устаткування та електронно-обчислювальних машин. Що досконаліші засоби праці, то продуктивніша праця людини. Що краще озброєна людина засобами виробництва, то вищий рівень розвитку продуктивних сил суспільства, то більші можливості задоволення потреб людини, то досконаліша система виробничих відносин.

За політ економічним визначенням, продуктивні сили - це рушійна сила, зміст, а виробничі відносини - їх соціально-економічна форма. Що вищий рівень розвитку продуктивних сил (змісту), то досконаліші виробничі відносини (форма), які в єдності створюють сприятливі можливості суспільства для виробництва матеріальних благ, отже, і реалізації інтересів людини. В суспільному житті основне питання полягає в тому, щоб з'ясувати, з яких причин люди мають різні можливості задовольняти свої потреби і чим це зумовлено.

Особливості предмета науки зумовлюють особливості та зміст методів пізнання. Метод (від грецьк. methodos) - це спосіб пізнання дійсності, прийом дослідження. Метод лише тоді є науковим і практично доцільним та успішним, коли він відображає об'єктивні закони реальної дійсності. У політичній економії використовуються загальнонаукові і спеціальні методи дослідження економіки. До загальнонаукових належать математичні методи моделювання, кількісні та якісні методи аналізу, статистичні та ін. До спеціальних належать метод наукової абстракції, соціально-економічний експеримент, поєднання логічного та історичного підходів. Враховуючи специфіку предмета політичної економії, яка вивчає найскладнішу частину суспільного буття - відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ, слід зазначити важливість використання тих методів дослідження, що дають уявлення про реальний економічний розвиток і запобігають фальсифікації та спотворенню дійсності.

Наукова сила політичної економії полягає в тому, що ця наука неупереджено розкриває реальний характер задоволення потреб людини. Відступ від наукового пізнання дійсності перетворює політичну економію на вульгарну (упереджену) суму уявлень і призводить до втрати нею авторитету, що відбувалося з політичною економією неодноразово протягом історичного розвитку, в тому числі і в недалекому XX ст. Завдання сучасних дослідників полягає у збереженні (дотриманні) науковості й поверненні політичній економії суспільного авторитету.

2. Політична економія як складова частина економічної теорії

Предмет економічної теорії і політичної економії. Поняття «економіка» походить від грецького слова «oikonomia» (вчення про господарство), а економічна наука у первісному значенні - це наука про домашнє господарство або про управління домашнім господарством. Приблизно так її предмет вперше визначав давньогрецький філософ Ксенофонт (прибл. 430-355 pp. до н. е.). Через кілька десятиліть видатний давньогрецький філософ Аристотель (364-322 pp. до н. е.) поділив науку про багатство на економіку (під якою розумів виробництво благ для задоволення потреб людей) і хремастику («хрема» - майно, володіння: мистецтво наживати статок або діяльність, спрямована на накопичення багатства). Поняттям «економіка» він позначав організацію господарства в маєтку рабовласника. У той час рабовласницькі господарства були здебільшого замкнутими економічними одиницями: вироблені продукти переважно споживалися всередині господарства, а не продавалися за його межами. Свідченням цього є те, що кожне місто (поліс) Греції мало свою грошову одиницю. Рабовласницьке суспільство існувало до V ст. н. е. На зміну йому прийшов феодальний спосіб виробництва. Феодальні господарства також були, як правило, замкнутими. У XIV-XV ст. починається занепад феодального способу виробництва. Феодали замість панщини (оброку) запроваджують грошову ренту. Це змушувало селян продавати частину виробленої продукції на ринку. Так поступово долалася замкнутість феодальних господарств і формувався єдиний національний ринок, початковою формою якого було проведення ярмарків. Виникала потреба у ширшому тлумаченні поняття «економіка». У 1615 р. французький учений Антуан де Монкретьєн (прибл. 1575-1621) запроваджує термін «політична економія» (грец. politicos - державний, суспільний). За умов подолання замкнутості феодальних господарств, формування єдиного загальнонаціонального ринку термін «господарство» охоплює економіку всієї країни, національне господарство. Майже такого ж змісту набуло й поняття «економіка». Крім того, його поява зумовлена зростаючою роллю держави в процесі первісного нагромадження капіталу і розвитку торгівлі. Запроваджуючи це поняття, А. де Монкретьєн намагався зосередити увагу на державній економічній політиці, мистецтві державного управління економікою. У цьому полягає одна з відмінностей політичної економії від економічної теорії у формі економікс, яка не пов'язує (або недостатньо пов'язує) розвиток народного господарства з основною діяльністю держави. Поняття «політична економія» було найпоширенішим до початку XX ст. У 1890 p., після публікації праці «Економікс» англійського економіста Альфреда Маршалла (1842-1924), його став витісняти термін «економікс». Предметом економікс автор вважав дослідження нормальної життєдіяльності людського суспільства, зокрема багатства і частково людини, точніше, її стимулів до дії та мотивів протидії. Термін «економікс» він запровадив, щоб показати неефективність державного регулювання економіки наприкінці XIX ст. і доцільність його обмеження в ринковій економіці. Українською мовою названу працю перекладають двояко: «Принципи економікс» і «Принципи політичної економії». Тому ці два наукових поняття часто ототожнюють як західні, так і вітчизняні економісти. Відомий американський економіст Поль-Ентоні Самуельсон (нар. 1915), якому за підручник «Економікс» (за ним навчається більшість студентів у західних країнах) присуджено Нобелівську премію, наголошує, що економікс, або політична економія, як її традиційно називають, пройшла багато етапів розвитку. Проте ототожнювати предмети і методи цих наук науково невиважено. Визначаючи предмет свого дослідження, Самуельсон стверджував, що економікс - наука, що вивчає:

1) як люди здійснюють організацію виробництва і споживання;

2) дії, які охоплюють обмінні операції між людьми;

3) як люди роблять вибір, щоб використати рідкісні ресурси для виробництва різних товарів та їх розподілу;

4) ділове життя людей;

5) шляхи вдосконалення суспільства;

6) економічні системи.

Він запропонував таке узагальнююче визначення предмета економікс: «Це наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх для споживання».

Економічна теорія (економікс) - наука, що досліджує дії людей у процесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва, обміну, розподілу та споживання різних товарів. Акцентуючи на вивченні рідкісних ресурсів, Самуельсон та інші автори допускають серйозний алогізм. Так, рідкісним ресурсом за капіталістичного способу виробництва не є робоча сила, трудові ресурси (на планеті кілька сотень мільйонів безробітних, зокрема мільйони безробітних у розвинутих країнах). Щодо них можна говорити лише про відносну рідкісність окремих професій. У цьому разі економікс, якщо виходити з логіки наведеного визначення, не повинна вивчати таку проблему економічної теорії, як ринок робочої сили, зокрема проблеми безробіття, а має брати до уваги лише наявність вакантних робочих місць. Насправді економікс досліджує ринок робочої сили, що свідчить про неузгодженість визначення її предмета зі змістом і структурою викладеного матеріалу. Такий алогізм наявний щодо основних фондів (або капіталу), оскільки виробничі потужності у розвинутих країнах значною мірою незавантажені. Обмеженість визначення є найбільш очевидною за інформаційної економіки, коли основним ресурсом стане інформація, яка не належить до рідкісних ресурсів.

Деякі економісти не наголошують на виборі рідкісних ресурсів, а об'єктом вивчення називають ту область людської діяльності, яка стосується виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг. Таке визначення послідовніше, але не відповідає деяким вимогам логіки, теорії та методології політичної економії, яка є ядром економічної теорії. Одним з аспектів, які досліджує економічна теорія, є проблема вибору в умовах рідкісності, обмеженості, ресурсів і можливостей альтернативних способів використання людиною обмежених економічних благ. Але рідкісність ресурсів розуміють не лише як їх обмежену кількість, а й як недостатність таких ресурсів для задоволення безмежних потреб людей. Тому логічнішим є визначення предмета економічної теорії англійським економістом Лайонелом Роббінсом (1898-1984): «Економіка - наука, яка вивчає поведінку людей з погляду відносин між їхніми цілями й обмеженими засобами, що допускають альтернативне використання». Проте у такому трактуванні наголошується не на відносинах між людьми щодо привласнення ними різних об'єктів власності, а на взаємодії людей і ресурсів. Крім того, надто аморфним є початок визначення, де йдеться про поведінку людей. У політичній економії логіка короткого виведення найпоширенішого визначення предмета цієї науки така: щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, взуття, житло та інші блага й послуги. Усе необхідне для їх виробництва вони беруть у природі. Щоб пристосувати багатства природи для задоволення своїх потреб, люди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського суспільства є виробництво - процес дії людини на предмет і сили природи та пристосування їх для задоволення певних потреб. Матеріальні блага люди виробляють не поодинці, а спільно. Людина живе і працює в суспільстві. Отже, виробництво на певному етапі має колективний, суспільний характер. Тому в процесі праці, або дії людей на предмети і сили природи, вони вступають між собою у певні економічні зв'язки (відносини), зокрема з приводу кооперації, спеціалізації виробництва тощо. Люди не лише виробляють продукти праці, а й обмінюють і споживають їх. Відносини між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг у політичній економії називають виробничими відносинами. Тому можна зробити найпростіше визначення предмета цієї науки.


Подобные документы

  • Дослідження історії виникнення, окреслення основних етапів і напрямів розвитку економічної теорії у світі і в Україні. Взаємозв’язок макро- і мікроекономічних процесів, економічної теорії і економічної політики. Методи та функції економічної теорії.

    реферат [34,7 K], добавлен 02.12.2010

  • Етапи зародження та становлення, розвитку політичної економії як науки. Сутність поняття та характеристика предмета, методів дослідження політичної економії. Розвиток економічної думки на Україні, його основні напрямки та специфічні особливості.

    курсовая работа [46,0 K], добавлен 09.05.2011

  • Характеристика та сутність політичної економії. Характеристика основних етапів та напрямків розвитку політичної економії. Значення українських вчених-економістів у розвитку теорії, методології та практики економічного аналізу, політичної економії.

    автореферат [428,0 K], добавлен 28.01.2012

  • Банкрутство меркантилістської доктрини. Витоки невдалої політики Кольбера. Засновник класичної політичної економії у Франції. Історичні передумови виникнення кейнсіанства, його розвиток та сутність. Зміст економічної теорії Джона Мейнарда Кейнса.

    контрольная работа [55,2 K], добавлен 15.11.2010

  • Еволюція економічної теорії до неокласики. Визначення меркантилізму в історії економії. Виникнення фізіократизма, марксистської та прагматичної економічної теорій. Зародження сучасних ринків товарів, праці та капіталу з переважно ринковим ціноутворенням.

    курсовая работа [34,5 K], добавлен 26.10.2015

  • Розвиток радянської економічної науки, та економічної теорії в Україні: розвиток економічної науки в 30–90-ті рр. ХХ ст., розвиток економічної теорії в Україні в радянський період. Внесок українських економістів у розвиток політичної економії.

    контрольная работа [23,8 K], добавлен 02.12.2007

  • Початок самостійного розвитку економічної теорії. Виникнення політичної економії. Економічні інтереси, їх взаємозв’язок з потребами, споживанням і виробництвом. Розвиток відносин власності в Україні. Еволюція форм організації суспільного виробництва.

    шпаргалка [138,9 K], добавлен 27.11.2010

  • Трудові, матеріально-речові та природні ресурси у складі економічної системи країни, її зміст та основні типи. Особливості централізовано-планової, ринкової, традиційної та змішаної економічних систем. Характеристика економічної системи України.

    реферат [22,2 K], добавлен 14.12.2012

  • Зародження економіко-теоретичних знань. Класична буржуазна політична економія. Післякласична буржуазна політична економія. Економічна думка національно-визвольного та революційно-демократичного руху. Створення і розвиток пролетарської політичної економії.

    реферат [35,4 K], добавлен 11.11.2005

  • Трактування змісту економічних систем. Характеристика ринкової моделі економічної системи. Основні характеристики змішаної та перехідної економічної системи. Загальні особливості формування та основні ознаки економічної системи України на сучасному етапі.

    реферат [56,1 K], добавлен 25.10.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.