Політична економія як складова частина економічної теорії

Політична економія - наука, яка вивчає виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання різноманітних товарів та послуг. Противники такого визначення заперечують передусім використання поняття «виробничі відносини», не усвідомлюючи, що термін «виробничі» походить від поняття «виробництво», а «відносини» є синонімічним категорії «зв'язки». Крім того, поняття «відносини» сприяє розкриттю важливих аспектів різних об'єктів (на що звертав увагу Аристотель), людей. Так, найманий працівник стає таким лише щодо власних засобів виробництва капіталіста.

Відмінності між економічною теорією і політичною економією та основні функції цих наук.

При порівнянні наведених визначень предмета обох наук стає очевидною певна розбіжність між ними. Економікс вивчає дії людей, окремих суб'єктів у різних сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні матеріальних благ), а політична економія - відносини між людьми в процесі праці (яка передбачає їхню дію).

Значніші розбіжності існують між цими науками при порівняльному аналізі інших визначень їх предметів. Так, політична економія є наукою про закони, які управляють виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ у людському суспільстві. Ці закони об'єктивні, тобто не залежать від волі й свідомості людей. Предметом дослідження економікс можуть бути економічні закони, але вони розглядаються не як об'єктивні, а як закони імовірності. Різниться добір законів для вивчення. Так, політична економія вивчає закон вартості, закон попиту і пропозиції, закони грошового обігу, закон концентрації виробництва тощо. Економікс оперує насамперед такими законами, як закон рідкісності, закон спадного попиту, закон спадної дохідності, закон зменшення віддач та ін.

Надзвичайно поширеним в економікс є таке потрійне визначення її предмета: «Які товари та послуги виробляти, як виробляти і для кого». У цій тріаді суперечливий передусім другий елемент: «як виробляти товари та послуги». Відповідь на це запитання повинна давати не економіка, а інші науки, зокрема технологія промисловості, а також певною мірою різні галузеві розділи економічної науки (економіка будівництва, економіка сільського господарства тощо). Крім того, таке визначення предмета економікс (усі три аспекти) означає намагання авторів розкрити проблему не на рівні сутності, а тим паче глибинної внутрішньої сутності, а на рівні явища, зовнішніх, поверхових зв'язків. Водночас воно свідчить про більш прикладний характер економікс, яка узагальнює досягнення конкретних економічних дисциплін.

Отже, намагаючись уникнути нечіткості формулювань предмета економіки, можна запропонувати загальне визначення предмета економічної науки.

Економіка (грец. oikonomike - ведення домашнього господарства) - наука про економічні відносини між людьми в процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у сфері їх обміну, розподілу та споживання. У визначенні йдеться про економічні відносини (на відміну від виробничих відносин), оскільки поняття «економіка» є ширшим від поняття «виробництво».

Завданням кожної науки є розкриття сутності явищ і процесів, що вивчаються, та законів їх розвитку. Тому доцільно від наведеного загального визначення предмета економічної науки перейти до конкретнішого, глибшого. Справді, відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення здійснюються на рівні як зовнішніх, випадкових, так і внутрішніх, глибинних, причинно-наслідкових зв'язків. Так, окремий товаровиробник може одного дня продати свій товар за одну ціну, другого - за іншу. Продаючи товар, він вступає у певні зв'язки з покупцями цього товару. З першого погляду (рівень зовнішніх, поверхових зв'язків) товаровиробнику здається, що ціна товару визначається лише попитом і пропозицією. При цьому завдання економічної теорії полягає в тому, щоб з'ясувати, що є основою ціни, як на неї можуть впливати попит і пропозиція товарів та інші фактори. Це означає, що шукати правильну відповідь слід на рівні внутрішніх, глибинних, причинно-наслідкових, сталих зв'язків. Якщо такий підхід застосовувати до всіх економічних явищ та процесів, то наступною конкретизацією предмета економічної науки будуть не просто виробничі зв'язки й відносини між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг (або дії людей у цих сферах), а економічні закони, що управляють цими процесами. Адже економічний закон - це і є внутрішньо необхідні, сталі, сутнісні (в тому числі причинно-наслідкові) зв'язки між різними економічними явищами та процесами.

Отже, між політичною економією, яка є ядром економічної теорії, і економікс можна виокремити основні відмінності:

1. Політична економія (значною мірою й сучасна економічна наука) більше уваги приділяє з'ясуванню сутності економічних законів, а економікс щодо деяких найбільш фундаментальних понять економічної науки перебуває на рівні поверхових, зовнішніх взаємозалежностей. Так, у центрі логічної системи економікс - категорія ціни, яка зумовлена не витратами суспільно необхідної праці, а витратами виробництва і корисністю речі (що, у свою чергу, визначається оцінкою споживачем корисності товару або послуги, точніше, корисністю останнього екземпляра, який задовольняє найбільш значущу (вагому) потребу). У політичній економії центром логічної системи є категорія вартості, яка визначається насамперед витратами суспільно необхідної праці й лежить в основі ціни товару.

2. Політична економія досліджує причинно-наслідкові зв'язки між економічними явищами і процесами, а економікс лише констатує певні висновки й узагальнення, не прагнучи дослідити їх причини. Такий підхід значною мірою відповідає вимогам позитивної економічної теорії, яка лише констатує факти, але не оцінює їх, а отже, робить зайвими низку фундаментальних економічних категорій (наприклад, економічна ефективність, соціальна ефективність, економічна політика тощо) і непотрібним з'ясування причин економічної кризи, соціальної диференціації суспільства. Основою такого підходу є застаріла позитивістська філософія, яка відкидає категорію «причинність» та заміняє її поняттям «функціональна залежність». Вона вигідна інтересам економічно і політично пануючого класу.

3. Економікс, порівняно з політичною економією значно більше уваги приділяє з'ясуванню відносин між людиною та речами (зокрема, ресурсами). Водночас виробничі відносини між людьми завжди пов'язані з речами, з привласненням матеріальних благ та послуг. У таких двоїстих відносинах відображаються певні сторони діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Так, у процесі праці людина використовує верстати, машини, устаткування, сировину, отже, при цьому виявляється техніко-економічне відношення людини до речей. Економікс більшою мірою вивчає таке відношення, що випливає із самого визначення її предмета.

4. Економікс визначальною сферою суспільного відтворення називає обмін (що у методології втілюється в міновій концепції), тоді як політична економія - сферу безпосереднього виробництва (а отже, дотримується принципу примату виробництва).

5. Економікс декларує індивідуалізм, приватну власність, відкидає колективні цінності, тоді як економічна теорія - оптимальне поєднання приватних і колективних інтересів, а отже, плюралізм типів і форм власності.

Предметом економічної науки є не лише виробничі відносини, що входять до складу економічних відносин і є елементом економічної системи. Тому неправомірно ототожнювати економічні та виробничі відносини, з одного боку (оскільки це призводить до ототожнення економічної теорії та політичної економії), і виділяти у складі виробничих відносин техніко-економічні відносини (крім них, деякі автори ще виокремлюють організаційно-економічні відносини) - з іншого (оскільки при цьому ототожнюється структура економічних і виробничих відносин).

Спираючись на зміст понять «політична економія» та «економічна теорія», друга галузь знань повинна значно менше уваги приділяти проблемам економічної політики (а отже, промислової, наукової, структурної, бюджетної, кредитної, цінової та інших конкретних видів такої політики), оскільки це пов'язано з активною діяльністю держави. Наявні також деякі інші відмінності між цими науками.

Сучасна економічна теорія (передусім політична економія) виконує три основні функції: практичну, пізнавальну, теоретичну і світоглядну.

Практична функція полягає у всебічному обґрунтуванні необхідності та шляхів удосконалення прогресивних форм власності, що найбільше відповідають інтересам людини, колективу, суспільства; розробленні наукових основ управління господарською практикою; обґрунтуванні наукових організаційно-господарських форм та у пошуку найадекватніших форм розв'язання економічних суперечностей. Це дає змогу виробляти науково обґрунтовані рекомендації щодо підвищення ефективності виробництва для забезпечення зростання життєвого рівня населення. За глибокої економічної кризи, що охопила в 90-ті роки XX ст. економіку України, практична функція економічної теорії полягала ще й у тому, щоб знайти найраціональніші шляхи виходу з цієї кризи, обґрунтувати оптимальні напрями переходу від командно-адміністративної до регульованої ринкової або змішаної економіки. Економічна теорія повинна більше уваги, ніж політична економія, приділяти проблемам підвищення ефективності виробництва, господарського механізму, ефективності форм власності, вести пошук нових організаційно-господарських форм (що відрізняє її від економікс). Важливим завданням економічної теорії є вивчення досвіду світового розвитку, запозичення на цій основі найпрогресивніших соціально-економічних форм розвитку світової цивілізації.

Отже, економічна теорія є основою економічної політики, обґрунтування правильних дій суб'єктів господарювання у сфері практичної діяльності. Ця функція економічної теорії найповніше виявляється з поділом її на нормативну (пояснює економічні явища і процеси, сприяє виробленню економічної політики, конкретних рекомендацій уряду та іншим суб'єктам господарювання) і позитивну (констатує факти, не оцінюючи їх). Пізнавальна (методологічна) функція обґрунтовує метод (в тому числі його структуру) пізнання сутності економічних законів та категорій і форм їх вияву, властиві їм внутрішні суперечності, механізм їхньої дії. Лише на основі всебічної реалізації цієї функції можна виконати практичну і теоретичну функції економічної теорії. Пізнавальна функція є методологічною основою для інших майже 50 економічних дисциплін. У комплексі економічних наук виділяють галузеві (економіка промисловості, сільського господарства та ін.), міжгалузеві (економічна географія, статистика та ін.), функціональні (фінанси, менеджмент, маркетинг та ін.), історико-економічні (історія народного господарства, історія економічної думки та ін.) тощо. Теоретична функція полягає у розкритті процесу еволюції різних економічних систем, зокрема економічних, у тому числі виробничих відносин у взаємодії з продуктивними силами в системі економічних законів, понять і категорій. Світоглядна функція покликана формувати новий тип економічного мислення і, отже, сучасний світогляд людини. «Ідеї економістів і політичних діячів - і коли вони правильні, і коли помилкові, - мають набагато більше значення, ніж прийнято вважати, бо насправді лише вони управляють світом», вважав англійський економіст Джон Кейнс (1883-1946). Він дещо перебільшував роль ідей, але цінні економічні теорії, які відповідають вимогам часу, відіграють надзвичайно важливу роль у соціально-економічному прогресі суспільства. Як свідчать вказані особливості економікс, вона частково виконує лише практичну функцію.

Головне питання політики - це питання про владу. Не є виключенням з цього правила і економічна політика. Для неї найважливішим є питання про економічну владу та її використання для досягнення довгострокових та поточних цілей в економіці, реалізації певних економічних інтересів.

Історія економічної політики така ж давня, як й історія самої економіки, історія держави. Незалежно від типу економічної системи головним суб'єктом економічної політики є держава. Тому економічна політика - це завжди державна економічна політика. Її цілі, механізми та інструменти найтісніше пов'язані із загальними функціями держави, характером держави, типом економічної системи, конкретним станом національної економіки, кон'юнктурою світового ринку, міжнародним становищем. Певний тип державного устрою завжди невід'ємний від певного типу економічної системи. Вони взаємозалежні та коригують один з одним. Звідси, економічна політика, яку проводить держава, зазнає впливу як суто економічних факторів, так і політичних та ідеологічних. Проте в різних економічних системах вплив і значення цих факторів неоднакові. В ринковій економічній системі переважне значення мають економічні фактори, які впливають на економічну політику, в командно-адміністративній переважає вплив політичних та ідеологічних факторів. Однак незалежно від цього можна дати загальне визначення економічної політики як взаємопов'язаної системи довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплексу відповідних державних рішень (законів, постанов, інших нормативних актів) та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки.

Кінцеве призначення економічної політики держави - сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам, підтримувати господарський порядок.

Залежно від конкретних обставин цілі економічної політики можуть і повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій економічній системі.

1. Мета економічного зростання. Це загальна кінцева мета для кожної національної економіки і національної економічної політики в ринковій та перехідній до ринку економіці. Вона конкретизується в обсягах виробництва ВНП, рівні життя населення країни. Заходи економічної політики, спрямовані на досягнення цієї мети, можуть бути різноманітними, проте їх поєднує націленість на активізацію найважливіших факторів економічного зростання, серед яких - інвестиції капіталу, реструктуризація економіки,, ефективна зайнятість і зростання продуктивності праці, достатній платоспроможний попит населення тощо. Використовуються заходи структурної політики загалом.

2. Мета ефективної зайнятості. Як правило, вона поєднується, з першою і передбачає активну економічну політику держави.

3. Мета зростання економічної ефективності. Своєрідна "над-мета" ринкової економіки, досягти яку можливо заходами економічної політики, що мають достатньо довгострокове і стратегічне значення для національної економіки і передбачають розвиток науково-технічного прогресу, освіти, науки, використання своєрідних переваг національного характеру, національної економіки в системі міжнародного поділу праці. Використовуються заходи промислової політики.

4. Мета стабільного рівня цін. В розвинутій ринковій економіці досягається переважно заходами грошово-кредитної та бюджетної політики, що мають антиінфляційну спрямованість. Як правило, в короткостроковий термін ця мета вступає в протиріччя з метою найбільшого рівня зайнятості та стимулювання економічного зростання. В перехідних до ринку умовах пріоритетне місце в напрямі досягнення даної мети має належати загальній економічній політиці з підтримки національного товаровиробника.

5. Мета захисту і підтримання конкурентного господарського порядку, принципів економічної свободи. Досягається заходами антимонопольної політики, контролю за використанням економічної влади, захисту прав людини та інституту приватної власності. Вступає в певне протиріччя з принципами активної державної економічної політики економічного регулювання.

6. Мета соціальної безпеки і стабільності. Досягається засобами збалансування економічних інтересів роботодавців та найманих працівників, політики соціального страхування та забезпечення, ефективної зайнятості, професійної підготовки та перепідготовки, сприяння малому бізнесу, а також засобами прогресивного оподаткування особистих доходів, оподаткуванням нерухомого майна тощо.

7. Мета рівноваги зовнішньоторговельних операцій і платіжного балансу, ефективного курсу національної валюти. Досягається заходами зовнішньоекономічної політики, політики центрального (національного) банку щодо курсу національної валюти тощо.

Економічна політика має реагувати на кон'юнктурні коливання. В умовах, коли ринкова економіка розвивається циклічно, відображаючи зміни в попиті і пропозиції, важливим загальним завданням економічної політики є завчасна (своєчасна) реакція на можливі зміни економічної кон'юнктури, стану національного і світового ринків. В умовах, коли економіка зростає, економічна політика повинна запобігати можливому підвищенню "економічної температури", тобто проводити заходи, сутність яких протилежна економічному зростанню. І навпаки, коли з'ясовується близьке економічне "гальмування", економічна політика "включає" стимулюючі заходи щодо інвестицій та ділової активності в цілому.

Одночасно досягти всі основні цілі економічної політики практично неможливо. Тому економічна політика завжди постає перед проблемою вибору пріоритетів. Цей вибір зумовлюється впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, орієнтацією економічної політики На певні економічні доктрини та теорії, економічні інтереси певних соціально-економічних груп населення. Заздалегідь дуже важко визначити, чи буде" вибір пріоритетів ефективним з точки зору кінцевих результатів того чи іншого варіанта економічної політики. На це запитання відповідає практика. Проте певне об'єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією, загальним станом Економіки і пріоритетами економічної політики завжди існує. Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв цього вибору можна назвати критерії економічної ефективності (раціональності) і відповідності пріоритетів національно-державним економічним інтересам, а також необхідності загальноекономічної рівноваги.

Економічна теорія виконує позитивну функцію і відповідає на питання "що" і "чому" відбувається в реальній економіці. Політична економія виконує переважно нормативну функцію і вирішує питання "що треба зробити", щоб досягти певних цілей економічного і соціального розвитку. Однак дати відповідь на питання "що треба зробити" економічна політика не може без залучення економічної теорії.

Дії урядовців, політиків, бізнесменів більшою мірою залежать від економічної теорії, ніж це здається на перший погляд. Можна зробити висновок, що економічні теорії приховано панують над нами незалежно від того, чи знаємо ми що-небудь про них, чи ні. Той чи інший захід економічної політики завжди можна віднести до певного напряму економічної теорії так само, як ці теорії мають сукупність властивих саме їм уявлень про інструменти і механізми економічної політики.

Наприклад, класична економічна теорія вважає найкращою економічною політикою таку, яка передбачає мінімально можливе втручання держави в економіку. За цією концепцією (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль, ф. Еджуорт, А. Маршалл, А. Пігу) краща економічна політика - це економічна політика державного невтручання.

Кейнсіанська економічна теорія, навпаки, розглядає втручання, що спрямоване на стимулювання сукупного попиту, життєво необхідним для функціонування ринкової системи, яка, за Дж. М. Кейнсом, втратила властивості саморегулювання. Основу кейнсіанської концепції макроекономічної політики становила ідея поєднання бюджетного регулювання з кредитно-грошовою політикою. Пріоритетні цілі - повна зайнятість, стабілізація економічного циклу, сталі темпи економічного зростання. Державний бюджет використовується як найважливіший інструмент економічної політики. Кредитно-грошова політика розглядається як важіль, що виконує допоміжну по відношенню до бюджетної політики функцію. Дефіцитне фінансування державних видатків є засобом стимулювання сукупного попиту.

На думку прихильників кейнсіанської концепції макроекономічної політики, внаслідок дефіциту бюджету утворюється ефект розширення сукупного попиту і зростання виробництва. При цьому робилось важливе припущення, що реальні темпи зростання виробництва перевищуватимуть темпи зростання цін. Проте інший ефект полягає в тому, що державний попит заміщує приватний, скорочує приватні інвестиції, що негативно впливає на реальне виробництво. Протидіяти цьому повинна політика низьких відсоткових ставок з метою стимулювання приватних інвестицій.

Неоліберальна концепція економічної політики спирається на фундаментальні цінності ринкової економіки і класичної традиції в економічній теорії, відстоює принцип невтручання держави безпосередньо в господарський процес і одночасно принцип втручання держави в процес формування і захисту "конкурентного господарського порядку". Головні цілі економічної політики - забезпечення державою умов для економічної свободи всім суб'єктам господарювання, недопущення формування монополій, децентралізація економічної влади, протидія процесам її концентрації, державний захист і підтримка конкурентного порядку, регулювання соціальних проблем. Один із фундаторів неоліберальної концепції В. Ойкен у своїй праці "Основні принципи економічної політики" (1950р.) зробив висновок, що політика невтручання з часом провокує перехід до політики інтервенціонізму, тобто до безпосереднього втручання держави в господарський процес, внаслідок чого зростає залежність самої держави від владних економічних угруповань. Холи держава не регулює господарський порядок, первісна економічна свобода для всіх перетворюється в реальну економічну владу для небагатьох, в кінцевому рахунку в монополію і, при певних умовах, в диктатуру, або в загальну групову анархію, державне безвладдя.

Праця В. Ойкена - це наочний приклад того, як безпосередньо пов'язані економічна теорія і економічна політика. Займаючись проблемами економічної політики, В. Ойкен, врешті-решт, прийшов до нових нестандартних теоретичних висновків, а саме, що принцип невтручання держави в господарський процес повинен обов'язково доповнюватись регулюванням конкретних форм ринку, які забезпечують конкурентний господарський лад. Більш чи менш державності - така постановка питання проходить поза суттю проблеми. Йдеться не про кількісну, а про якісну проблему. Звідси випливає важливий висновок для економічної політики в умовах перехідної економіки: економічна політика держави повинна бути спрямована не на абстрактну мету "переходу до ринку" (що дуже подібне до такої ж самої абстрактної мети "переходу до комунізму"), а на створення конкретних форм ринку, які ґрунтуються на реальній конкуренції та недопущенні монополізації економічної влади.

Неоконсервативний напрям економічної теорії кореспондує з монетаристською концепцією макроекономічної політики, яка концентрує увагу на антиінфляційних заходах економічної політики, регулюванні обсягу грошової маси, відокремленні бюджетної та кредитно-грошової політики, забезпеченні бюджетної рівноваги. Важливою функцією держави є контроль за темпом зростання пропозиції грошей, який повинен відповідати темпам реального економічного зростання і очікуваній інфляції.

Монетаристська концепція відкидає можливості використання грошової політики для фінансування бюджетного дефіциту, якщо цей дефіцит призводить до таких коливань грошової маси, які перевищують реальний темп економічного зростання.

Національні економічні інтереси об'єднують економічні інтереси кожного громадянина, кожної сім'ї, різних соціально-економічних груп населення, регіонів, держави в цілому. В самому загальному, концентрованому виразі вони зводяться до намагання кожної країни забезпечити високий життєвий рівень народу, стійке економічне зростання, якість життя, що відповідає стандартам високорозвинутих країн. Вирішення цього завдання потребує величезних зусиль всіх громадян, ресурсів і часу. Високий життєвий рівень, спосіб життя, які народ хотів би взяти за взірець, завжди досягалися і формувалися поступово. Проте сучасний стан розвитку світової економіки, можливості використання кожною державою досягнень науково-технічної революції і переваг міжнародного поділу праці, залучення до розвитку економіки як національних ресурсів, так і міжнародних інвестицій, знань і досвіду, формування національного ринку як складової світового ринку, проведення послідовної та виваженої економічної політики, що відповідає національним інтересам, все це дає змогу значно скоротити час перебування економіки в перехідному стані. Сьогодні ціла низка країн, які ще відносно недавно вважалися слабко-, або середньорозвинутими, впевнено увійшли до групи країн з високим рівнем доходів і споживання.

Слід розуміти, що це сталося не завдяки якомусь "диву", подарунку або зовнішній допомозі, а в результаті загальнонаціонального єднання навколо мети економічного піднесення, добробуту і державності, формування ефективного ринкового господарства, більш-менш справедливої соціальної політики.

Формування української державності, становлення сучасної національної економіки тісно пов'язані з усвідомленням і реалізацією загальнонаціональних економічних інтересів. Кожна держава в тяжкі часи об'єднується навколо єдиної мети, акумулює всі свої внутрішні сили, економічний і інтелектуальний потенціал, можливості держави для подолання негараздів, поступового національного відродження і піднесення.

Сьогодні народ України переживає саме такі часи, коли вкрай необхідне загальнонаціональне єднання заради подолання кризи суспільства, збереження державної незалежності, виживання і піднесення в нових умовах;

Історичні обставини склалися так, що формування української державності було перервано на кілька століть саме тоді, коли у більшості країн Європи були створені національні держави. Знаходячись в конкретному географічному, геополітичному і економічному просторі, на перехресті державних амбіцій та інтересів кількох імперій, український народ не зміг утвердити свою державність.

Створення СРСР юридичне гарантувало суверенітет України як національної держави. Однак з утвердженням монополії однієї партії і адміністративно-командної системи в Україні залишились лише деякі зовнішні, формальні ознаки державності. Її економіка була підпорядкована інтересам так званого "єдиного народногосподарського комплексу". Саме питання про реальну державність та власні економічні інтереси народу України підлягало суворій забороні і трактувалось як "український націоналізм".

Після проголошення в серпні 1991 р. державної незалежності Україна одержала можливість скористатися законним правом на реалізацію національних економічних інтересів власними силами, спираючись на свій економічний потенціал, зусилля свого народу. І для цього були об'єктивні підстави. Україна створювала близько 17 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП) колишнього СРСР. На сільське господарство України припадав 21 відсоток створюваного в цій галузі ВВП, а по виробництву багатьох видів продукції у натуральному вираженні - близько 25 відсотків.

Однак процес формування держави і переорієнтації економіки на власні інтереси виявився значно складнішим, ніж уявлялось. Він збігся з кардинальними змінами у економічних взаємовідносинах з колишніми республіками Союзу, пошуком свого місця і своєї власної політики в Співдружності Незалежних Держав і в європейському просторі, швидким сповзанням до стану безвладдя і хаосу в економіці.

Довгострокова невизначеність економічної політики, непослідовність і нерішучість у здійсненні економічних реформ, заполітизованість процесу прийняття рішень з економічних питань на вищому рівні призвели до цілої низки стратегічних помилок і прорахунків у внутрішній і зовнішній економічній політиці. Це було зумовлено не лише фактичним усуненням держави в перші роки незалежності від регулювання ринкової трансформації економіки, а й тим, що народ, який має власну державу, робить лише перші самостійні кроки, йде шляхом проб і помилок, вибираючись з-під уламків "єдиного народногосподарського комплексу", де йому не було права на власні економічні інтереси.

Слід враховувати реальність: національна економіка України ще не є єдиним сформованим комплексом, що функціонує як складова світового господарства.

Це суттєво гальмує реалізацію національних економічних інтересів, які вимагають:

- припинення спаду, досягнення стабілізації економіки і умов для подальшого економічного піднесення;

- технологічної модернізації економіки; включення національної економіки до міжнародного поділу праці;

- формування власної грошово-фінансової системи;

прискореного формування національного ринку та вітчизняного підприємництва;

- досягнення економічної незалежності та добробуту нації.

Державний суверенітет відкрив можливості визначення і досягнення національних економічних інтересів, реалізація яких, в свою чергу, сприятиме зміцненню державності. Зміцнення державності як об'єднуюча загальнонаціональна ідея дуже важлива. Проте вона повинна спиратися на міцні економічні підвалини. Кризова економіка - вогнище соціального напруження. Затягування з реалізацією національних економічних інтересів розвіює надії народу на пристойне життя. Зростає частка населення з надто низькими грошовими доходами, яка в змозі забезпечити лише наймінімальніші потреби в продовольчих товарах, а то не в змозі забезпечити й їх.

Провали попередніх програм виходу з кризи, падіння рівня життя посилили ідею, що здобуття тільки зовнішніх державних атрибутів не забезпечує задоволення необхідних потреб. Народ втрачає віру в те, що, здобувши державність, зможе реалізувати свої національні економічні інтереси повніше. Ностальгія по колишньому Союзу стає реальністю у значної кількості збіднілого населення. Саме це становить найбільшу загрозу для молодої Української держави.

Виходячи з цього, Україні необхідно в стислі строки завершити формування державності, сконцентрувати зусилля на досягненні загальнонаціональних цілей в економіці. Останнє є необхідною умовою зміцнення національної самосвідомості, почуття національної гідності.

Внутрішнім фактором реалізації корінних національних інтересів є національне багатство та економічний потенціал України.

Реальна оцінка національних ресурсів та економічних можливостей країни - нагальна необхідність. Відсутність такої оцінки вже призвела до необґрунтованих рішень. Ресурси і потенціал економіки - необхідна, проте ще недостатня умова для забезпечення корінних національних економічних інтересів. Головне - ефективне використання цього потенціалу, що забезпечують саме ринкові механізми і стимули.

Аналіз якісного стану національного багатства та економічного потенціалу країни свідчить про розвиток і накопичення протягом багатьох років негативних тенденцій, які набрали, інерційної сили.

По-перше, погіршується якість відтворення і розвитку "людської складової" національного багатства і економічного потенціалу України. Катастрофічне погіршується середній рівень здоров'я нації, збільшується кількість тяжких захворювань в працездатному віці. В результаті зменшується чисельність населення. Посилюються процеси, які негативно впливають на інтелектуальний потенціал нації. За загальними показниками рівня освіти населення криється кризовий стан освіти і науки. Постійне недоінвестування в ці, без перебільшення, стратегічно важливі для розвитку нації галузі призвело до падіння престижу інтелектуальної праці в країні, втрати роками накопичених здібностей до інновацій. Проте саме останні забезпечують прогрес сучасної економіки. Побудувати сучасне ринкове господарство на застарілій технологічній основі неможливо.

По-друге, погіршується стан найважливішої складової національного багатства - землі. Землезабезпеченість населення України знизилась протягом останніх років до 0,8 га, в тому числі ріллі - до 0,6 га. Площа порушених земель досягла приблизно 200 тис. га. Слід Чорнобиля залишився на 3,5 млн. га земель. Із загальної площі земель 75 відсотків використовуються в сільськогосподарському виробництві, частка ріллі досягла 80 відсотків.

По-третє, виробничий потенціал економіки технічно та технологічно застарів. Економіка України в цілому характеризується:

величезною неоднорідністю технологічного і технічного базису народного господарства;

вкрай деформованою і нееластичною структурою виробництва з надмірною часткою підприємств ВПК;

наявністю переважно монопольних і одержавлених "ринків";

приватним сектором переважно тіньового типу;

дефіцитним споживчим ринком і низьким попитом населення;

несформованою фінансово-грошовою системою;

посиленням інвестиційного "шоку";

масштабним прихованим безробіттям;

неспроможністю забезпечити мінімально необхідні, соціальні гарантії населенню.

Дійсні ринкові реформи, початок стабілізації та економічного зростання в Україні стануть незворотною реальністю тоді, коли вони відповідатимуть національним економічним інтересам, визначеним у преамбулі Конституції України: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадської злагоди на основі розвитку і зміцнення демократичної, соціальної правової держави. Держава має створювати сприятливі умови для економічної активності населення, які б посилювали стимули до високопродуктивної праці, інвестицій, особистих і сімейних нагромаджень. Ринкові реформи повинні дати кожній українській сім'ї можливості збагачення відповідно до закону і власних інтелектуальних, трудових, підприємницьких зусиль. Якщо достаток сім'ї успадковується і примножується наступним поколінням, то це відповідає й інтересам сім'ї як власника багатства і національним економічним інтересам.

Первинною ланкою ринкової економіки є саме сім'я, її власність, її економічна ініціатива, доходи, витрати, нагромадження та інвестиції. Ця проста істина поки що мало усвідомлюється політиками, економістами, урядовцями. Вона ще не стала дійовим фактором економічної політики, хоч і відповідає менталітету українців, ще не втраченим традиціям їхнього економічного життя.

Зміцнення власності та добробуту сім'ї необхідна основа для успіхів в національній економіці. Саме в такому контексті приватний економічний інтерес може розглядатися як вираження національних економічних інтересів у економічній політиці найближчих років.

Економічна політика, яка здійснювалась у перші роки незалежності в Україні, характеризувалася відсутністю обґрунтованих уявлень про зміст та напрями формування нової економічної системи, місце та роль держави в здійсненні ринкової трансформації адміністративно-командного господарства і, як наслідок, прийняттям суперечливих рішень законодавчою і виконавчою владами.

Практика свідчить, що за тим чи іншим курсом і конкретними заходами економічної політики завжди приховуються певні економічні інтереси. Протиріччя між ними об'єктивна реальність, яку треба враховувати, формування міцної державної влади - необхідна умова збалансування економічних інтересів різних соціально-економічних груп населення з загальнодержавними інтересами, а останніх з інтересами інших країн. Недостатня увага до цього питання призводить, з одного боку, до паралічу державної влади, а з іншого - до неможливості здійснення чіткого курсу економічної політики, який відповідав би національним інтересам.

Досягнення реальної економічної незалежності країни - загальнонаціональний економічний інтерес. Економічна незалежність в сучасних умовах - це не автаркія народного господарства, а насамперед:

самостійне визначення і проведення Україною власної економічної політики з урахуванням внутрішніх і зовнішніх політичних і економічних реалій, в яких вона знаходиться;

створення умов, за яких нав'язування Україні ззовні рішень, що суперечать корінним національним інтересам, стає неможливим;

поєднання національних економічних інтересів з інтересами інших країн в системі міжнародного економічного співробітництва.

Корінні національні економічні інтереси України пов'язані з її економічною безпекою, із спроможністю народного господарства за рахунок поєднання власних ресурсів і раціональних міжнародних економічних зв'язків задовольнити хоча б в основному базові потреби народного господарства та населення. Це насамперед інтереси забезпечення:

критичних потреб народного господарства в паливно-енергетичних ресурсах;

потреб населення в продовольстві, промислових товарах і послугах першої необхідності;

кількості робочих місць для працездатного населення на рівні мінімальної соціальної достатності;

стабільного функціонування галузей загальнодержавної виробничої та соціальної інфраструктури;

експортного потенціалу, достатнього для покриття за рахунок валютних надходжень потреб критичного імпорту та обслуговування зовнішнього боргу;

достатньої обороноздатності та державної безпеки відповідно до статусу держави, що не володіє ядерною зброєю і приєднується до міжнародних стандартів щодо прав людини. Реалізація корінних економічних інтересів дає змогу в більшій мірі спрямовувати економічну політику на забезпечення стратегічних національних інтересів. Це передусім інтереси:

збереження і поліпшення генофонду нації;

розвитку її інтелектуального потенціалу;

прискорення технологічного прогресу;

забезпечення екологічної безпеки;

ефективного використання світових досягнень науково-технічного прогресу;

здатності національної економіки швидко реагувати на зміни в світовій економіці.

3. Місце політичної економії в системі економічних наук

Економіка, як і кожна наука, має свої закони, правила, принципи, за якими розвивається. Вона розглядає усі сфери людського буття, так чи інакше відображає усі процеси, які відбуваються в суспільстві, - від політичних до культурних, тому вивчення її передбачає застосування здобутків практично всіх предметів, які вивчаються у школі. Найтісніше економіка пов'язана з такими науками, як математика, право, соціологія, географія, історія, політологія, психологія. Географічні знання дають змогу з'ясувати роль природних умов, сировинних ресурсів, соціальних факторів різних територій у розміщенні виробництва товарів та послуг. Вивчення історії допомагає виявляти закономірності становлення й розвитку господарства і з'ясувати умови формування світової економіки. Знання з політології покликані допомогти у визначенні ролі держави та окремих суспільних груп у функціонуванні економіки. Дослідження економіки неможливе без знань законодавчих актів, які регулюють суспільні взаємини як усередині країни, так і на міжнародному рівні, тому зв'язки цієї науки з правознавством дуже тісні. Знання психології дають змогу виявити особливості поведінки людини у різних життєвих ситуаціях, з'ясувати мотиви, які змушують її діяти так чи інакше. Економіка широко використовує формули, рівняння, графіки для аналізу та ілюстрації різних процесів і явищ, через це тісно пов'язана з математикою.

Економічна наука розробляється і розвивається економістами різноманітних течій і напрямів, відтак існують різні визначення її предмета. Найзагальнішим є таке: економіка - це наука про основи господарювання. Господарська діяльність - це діяльність людей, спрямована на забезпечення матеріальних умов життя. Для здійснення такої діяльності потрібно відповісти хоча б на такі ключові запитання.

1. Що з товарів та послуг має бути вироблено і в якій кількості, аби потреби людей були задоволені якомога повніше і виробництво при цьому було високоефективним?

2. Як виробляти товари й послуги, тобто які ресурси та які технології використовувати, щоб створений продукт був доступніший для споживачів?

3. Для кого виробляти, адже у кожної соціальної групи свої потреби, а для їхнього задоволення необхідні найрізноманітніші товари й послуги?

Тільки остаточно визначившись з відповідями на усі ці запитання, можна приступати до виробництва необхідних благ. Але це неможливо без ґрунтовних знань основних економічних механізмів. Для зручності їх вивчення і дослідження економічну науку поділяють на дві частини - макроекономіку та мікроекономіку. Макроекономіка - наука про господарство в цілому. Вона вивчає загальні риси національної економіки, тобто економіки певної країни, її механізми, фактори й принципи дії, а також досліджує процеси формування національного доходу країни, фінансової політики уряду, регулювання державою економічного розвитку тощо. Сюди ж належить вивчення законів функціонування світової економіки, так необхідне в сучасну епоху. Мікроекономіка вивчає діяльність підприємств і споживачів, форми взаємодії між ними та оптимальні варіанти цих взаємин. Вона ж аналізує діяльність домашніх господарств, фірм, галузей у межах країни, вивчає питання організації підприємницької діяльності.

Людина є соціальною істотою, вона підпорядкована законам і звичаям того суспільства, до якого належить. Історія знає чимало фактів, коли своєрідність способу життя, культурно-психологічні чи релігійні та інші звичаї зумовлювали виникнення або зникнення певних галузей господарства. Ісламські закони, наприклад, забороняють вживання свинини, алкоголю, тому в господарствах мусульманських країн відсутні власні галузі, що виробляють цю продукцію. В Індії корова вважається священною, тому виробництво яловичини тут практично не ведеться. Водночас релігійні звичаї індусів зумовлюють витрати на різноманітні обряди, завдяки чому тут процвітає виробництво обрядових атрибутів. Подібних прикладів можна навести безліч, і це свідчить, що економічні знання потрібні в усіх сферах людської діяльності.

Саме тому для економіста важливо бути обізнаним з історією, культурою, релігією, традиціями народів, іншими суспільними науками.

Вся ця діяльність здійснюється в рамках певних відносин між людьми, вимагає створення відповідних укладів суспільного життя, не може обійтися без конкретних форм державності, сім'ї, моралі, культурних традицій тощо. Як розібратися в цій різноманітності процесів, що відбуваються навколо нас, у яких ми беремо безпосередню участь? Саме на це доленосне питання дає відповідь політекономія. Що ж це за наука? Весь навколишній світ, усю світобудову вивчають різні науки, їх можна поділити на дві великі групи:

а) природознавчі - науки про закони та закономірності розвитку природи (біологія, хімія, фізика, геологія);

б) суспільні - науки про закони й закономірності розвитку суспільства (історія, філософія, юридичні науки, літературознавство й політекономія).

Отже, політекономія - це наука про суспільство. Це означає, що загальним об'єктом її вивчення є суспільство.

Економіка (від грецького слова ойкономіа, де "ойкос" означає дім, господарство, а "номос" - закон, правило), в буквальному перекладі - мистецтво ведення домашнього господарства. В сучасному розумінні - це народне господарство країни (або його частина), яка включає відповідні галузі та види виробництва. Існують такі поняття, як економіка країни, регіону, області, галузі. Отже, економіка - це багатопрофільна система, яка має складну функціональну структуру. У вітчизняній і світовій економічній літературі під економічною системою прийнято розуміти сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціонування національного виробництва. Економічна система, точніше кажучи, той чи інший її історичний або функціональний тип, визначає характер і природу соціально-політичної системи суспільства в цілому. Вона є основною детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в цілому. У складі будь-якої економічної системи можна умовно виділити щонайменше декілька її підсистем (складових комплексів), які по відношенні до її власного змісту також можуть бути розглянуті як окремі системи. Див. схему 2.

Функціонування наведених систем опосередковується певними механізмами, вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації економіки. В міру свого розвитку суспільство залежно від конкретно-історичних умов, використовувало два принципово відмінних механізми організації економіки та управління нею: централізоване (державне); децентралізоване (ринкове). Перша модель у літературі отримала назву "державний спосіб виробництва" (азіатський за Марксом). У системах цього типу координація праці окремих індивідуальних працівників здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними), іноді шляхом прямого примусу. Товарно-грошові відносини та стимули тут носять другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати суспільству свою волю. Друга модель, яку деякі дослідники називають європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробників. Засобом координації праці в цих системах виступають товарно-грошові відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб дій. Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство в своєму поступальному розвитку використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації економіки. Яка з них краща? Однозначної відповіді на це питання бути не може. Чому? Річ у тім, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосування праці людей. Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства. Тому вона завжди носить суспільний характер. З іншого боку, в процесі виробництва беруть участь окремі індивіди, для яких трудова діяльність виступає в першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця є приватною, індивідуальною. Отже, маємо справу з певною роздвоєністю праці, в якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером. Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої індивідуальні, корисливі інтереси. Це закладено в його природі. В той же час, як мікроклітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне середовище для його нормального існування. Тобто, приватна індивідуальна праця повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного виробництва. Тому проблема зводиться до того, щоб спонукати працівника виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспільство, до того ж виконувати її з належною інтенсивністю та якістю. Практично це може бути досягнуто двома вищезгаданими способами: безпосереднім (прямим), тобто шляхом створення централізованої системи управління, яка забезпечує доведення до працівника "команд" суспільства та контроль за їх виконанням; опосередкованим (непрямим), тобто з допомогою системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні економічні інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому. У процесі свого історичного розвитку людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих економічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпували свої можливості й намічався регрес, суспільство шукало порятунок у системах централізованих (ринкових) і навпаки. Прикладів того історія дає нам більш ніж достатньо. Класичними прикладами державної організації економіки є цивілізація Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н.е., і Стародавній Китай, де у 13-12 ст. до н.е. пануючою була централізована господарська система без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму. Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів державними структурами.

Друга модель організації економіки була характерна для античних держав, зокрема для Стародавньої Греції й Риму, де приблизно в 8-7 ст. до н.е., поруч із жорстким централізованим управлінням працею рабів на рівні національної економіки поділ праці й зв'язки між господарствами складалися стихійно, через ринок і товарно-грошові відносини. Класичного розвитку ця модель організації економіки досягла в умовах капіталізму, господарська система якого, особливо на перших етапах, розвивалася не по лінії посилення централізму, адміністрування та створення вертикальних структур управління, а швидше по лінії розвитку горизонтальних зв'язків між самостійними товаровиробниками. А це можливо лише ч при наявності економічної самостійності товаровиробників, основою якої стала приватна власність, і широкого розвитку ринку, ринкових відносин. Кожна з названих моделей має свої плюси та мінуси, які проявляються певною мірою залежно від того, в яких умовах вони застосовуються, яку мету ставить перед собою суспільство та як послідовно вони втілюються в життя. Але поступово, в міру того, як економіка ускладнювалася, ставала більш масштабною, протистояння державних (централізованих) методів ЇЇ регулювання й чисто ринкових (децентралізованих) ставало все гострішим, що суттєво відбивалося на темпах розвитку суспільного виробництва. І хоча ринковий механізм є могутньою рушійною силою розвитку економіки, державне її регулювання набуває все більшого значення. Причиною цього є те, що прогрес, який забезпечується суто ринковими методами, супроводжується гострими соціальними конфліктами, згладити які покликана сучасна держава, регулюючи економічні процеси. Як же це протистояння двох протилежних методів господарювання долається в сучасних умовах? Болісний і трагічний досвід капіталізму та соціалізму в нашому столітті пропонує вирішення цього питання у вигляді оптимальності взаємодії, де держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання (економіка) функціонує на основі товарно-грошових відносин. Історична необхідність оптимального поєднання цих двох методів організації та управління економікою в єдиному механізмі не тільки забезпечує високу ефективність господарювання, але й об'єктивно знімає протистояння різних соціально-економічних систем: капіталізму й соціалізму. Замість проголошення апологетами старого капіталізму загальної необхідності приватної власності на засоби виробництва й повної свободи ринкових відносин, а ортодоксами-марксистами-необхідності якомога швидшого повного одержавлення, безгрошового продуктообміну маємо безперервне вдосконалення взаємодії різних форм власності, різних форм ведення господарства, розумний пошук конкретних найкращих рішень. У цьому, по суті, полягає магістральний шлях сучасного прогресу, причому не в одній якійсь країні, а всієї планетарної цивілізації. Вибір оптимальної моделі розвитку суспільства в цілому, країни, фірми, індивідуального господарства неможливий без знань законів розвитку економіки. Саме ці закони й вивчає політекономія.