Історично першим типом власності була колективна (або общинна), яка існувала за умов первіснообщинного ладу.

Наступним в історичному аспекті був приватний тип власності. Приватна власність виникла з розпадом первіснообщинного ладу. Її матеріальною основою є зростання продуктивності праці у процесі суспільного поділу праці, поява додаткового продукту, зростання суперечностей між інтересами окремих індивідів та суспільною (общинною) власністю, що гальмувала розвиток індивідуальних потреб, інтересів, цілей найініціативніших виробників. Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці.

Приватна власність заснована на власній праці - трудова приватна власність існує в усіх суспільно-економічних формаціях (крім первіснообщинного ладу). За рабовласницького ладу існували дрібні власники (вільні хлібороби, ремісники), які зазнавали експлуатації з боку лихварів, через сплату високого відсотка за позичене у землевласників зерно, худобу тощо. За феодального способу виробництва трудова приватна власність існувала частково у селян (які наділялись землею та іншими засобами виробництва і певну кількість днів тижня працювали на себе) та ремісників. Водночас селяни були юридично залежними бо змушені були працювати кілька днів на полі феодала. За капіталізму (на нижчій його стадії) трудова приватна власність була представлена фермерськими господарствами, що не наймали робочої сили, дрібними ремісниками, торгівцями.

У колишньому СРСР трудова приватна власність на засоби виробництва була майже повністю знищена в роки насильницької колективізації, під час якої селянські господарства буди ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша частина селян потрапила до розряду куркулів і була репресована [17, 105].

Із проголошенням державної незалежності України почалося відродження приватної трудової власності у формі фермерських господарств (що не використовують найманої робочої сили), дрібних підприємств у сфері торгівлі, послуг.

Розвиток приватної трудової власності економічно доцільний в окремих сферах (сфері нематеріального виробництва) і галузях (сільському господарстві, роздрібній торгівлі). Це зумовлене тим, що ця форма власності є однією з передумов економічної свободи людини, розвитку її підприємницьких здібностей і якостей, значною мірою відповідає біологічній природі людини. Водночас її розвиток за сучасних умов обмежений, що зумовлене рівнем розвитку продуктивних сил, дією низки економічних законів (закону концентрації виробництва і власності, закону централізації виробництва і власності, закону адекватності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил та ін.), загальносвітовими тенденціями економічного прогресу тощо. Так, у США налічується понад 20 млн. дрібних підприємств (з 23 млн. усіх підприємств), проте вони виготовляють лише до 10 % валового внутрішнього продукту [13, 74].

Приватна власність, що базується на чужій праці - нетрудова приватна власність за своїм економічним потенціалом значно переважала трудову приватну власність в усіх формаціях, де вони існували. За рабовласницького ладу вона існувала у формі вілл і латифундій, лихварського капіталу, власності на рабів тощо. За феодалізму - у формі феодальної власності, гетьманських латифундій, поміщицької власності тощо. За капіталізму - у формі індивідуальної капіталістичної власності, яка була домінуючою соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил на нижчій стадії розвитку капіталізму (з початку XVI до кінця XIX ст.). В останній третині XIX ст. її замінила колективна капіталістична власність - акціонерна форма капіталістичної власності, що є най адекватнішою формою існування монополій (у т. ч. колективних монополій - олігополій).

Маючи низку переваг щодо колективної, державної форм власності, приватна власність за сучасних умов не може бути пріоритетною соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Внаслідок неспроможності приватної власності забезпечити достатній простір для розвитку продуктивних сил, зростаючого усуспільнення виробництва і праці, дії законів єдності праці і власності, адекватності виробничих відносин (а, отже, відносин економічної власності) рівню і характеру розвитку продуктивних сил виник колективний тип власності.

Колективна власність - це процес привласнення різних об'єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність поділяють на дві основні форми - трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) усіх членів трудового колективу, нетрудова колективна власність - на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їхній праці з управління та контролю за виробничим процесом. Колективна власність зумовлена поглибленням суспільного поділу праці, її колективним характером. Виникає і розвивається у другій половині XIX ст., поступово діалектично заперечуючи індивідуальну (приватну) форму власності, що панувала на нижчій стадії розвитку виробництва - з початку XVI до кінця XIX ст.

Персоніфікатором приватної власності були окремі особи. У XX ст. (особливо в його другій половині) відбувається певна деперсоніфікація власності. Суб'єктом власності стають колективні юридичні особи (банки, інвестиційні компанії, пенсійні фонди, промислові фірми тощо) та різні за розмірами колективи дрібних акціонерів.

У закритих акціонерних компаніях акціонерами, переважно, є члени сім'ї, близькі та далекі родичі. У відкритих акціонерних товариствах серед акціонерів слід розрізняти формальних і реальних власників. Формальними власниками є всі, хто придбав хоча б одну акцію, яка дає право на управління компанією і на привласнення певної частки прибутків. Реальні власники компаній - ті, хто має крупний пакет акцій, зокрема контрольний.

Дрібні акціонери частково стають співвласниками акціонерних компаній у тому випадку, коли кожен із них володіє такою кількістю акцій, яка дає йому змогу щорічно привласнювати у формі дивідендів не менше 10 % загальної кількості щорічно отримуваної ним заробітної плати. У таких акціонерних товариствах поряд із колективною капіталістичною власністю певною мірою розвивається власність найманих працівників. Із кількісного боку в економіці розвинутих країн світу переважає індивідуальна власність. Водночас, понад 4,5 млн. колективних підприємств (корпорацій) створюють 90 % ВНП [10, 196].

Формами колективного типу економічної власності є також кооперативна власність, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій. Найефективнішою формою колективного типу власності є трудова колективна власність. Так, у США перехід до цієї форми власності автоматично зумовив зростання продуктивності праці на 10--15 %, прибутку -- на 50 % порівняно з середніми показниками у відповідних галузях. В Італії в кооперативних підприємствах (порівняно з приватними фірмами) продуктивність праці на третину вища, плинність кадрів -- у 2,5 рази нижча, прогулів удвічі менше, страйків практично не буває, невеликий управлінський персонал. Це свідчить про те, що на себе людина працює краще, ніж на державу чи підприємця. З огляду на це зрозуміло, чому в США при опитуванні 66 % працівників виявили бажання працювати у фірмах, які контролюють самі трудящі, і лише 20 % - у приватних компаніях [17, 84].

Перевага народних підприємств над іншими типами підприємств полягає у тому, що рушійною силою на них стають інтереси всіх працівників, а на приватних підприємствах такою силою є інтерес лише приватного власника. Інтереси інших працівників залучаються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем матеріальних і моральних стимулів до праці, а також адміністративних важелів.

У кооперативних корпораціях працівники можуть бути повноправними членами кооперативу так і найманими, але з правом стати повноправними членами кооперативу. В таких корпораціях 70% отриманого чистого доходу спрямовуються на індивідуальні рахунки членів кооперативу, які реінвестуються у виробництво і зростають, але можуть бути отримані у випадку виходу на пенсію або припинення членства в кооперативі; 20 % чистого доходу зараховуються до резервного фонду підприємства, 10 % - до фонду соціально-культурного розвитку [13, 86].

Незважаючи на такі переваги колективної власності, вона неспроможна забезпечити розвиток стратегічно важливих об'єктів національної економіки: побудову залізниці, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних наукових досліджень, освоєння космосу та ін.

Державна власність - привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникає з появою самої держави. Уже у країнах Давнього світу держава була власником землі, державних підприємств, іригаційних споруд, доріг та інших об'єктів економічної інфраструктури, а також монетних заводів, майстерень для виготовлення зброї тощо.

За феодалізму державна власність поширювалася на монетні двори, майстерні для виготовлення зброї, соляні, горілчані монополії тощо. Держава була також великим землевласником. На державних підприємствах працювали кріпаки.

Широкого розвитку державна власність набуває за капіталізму, оскільки у XVII ст. виникають державні та змішані (з участю держави) компанії для управління й торгівлі з колоніями, встановлюється власність держави на землю, арсенали і верфі, підприємства з добування міді, залізної руди, виготовлення пороху та ін. Об'єктами державної власності стають також пошта, телеграф, комунальне господарство, адміністративні будинки тощо, що мають загальнонаціональне значення. Існування державної власності було зумовлене тривалим робочим періодом на підприємствах державного сектору, значними витратами капіталу, що були не під силу індивідуальним капіталістам, а також військово-політичними та фінансовими інтересами держави (для цього створювалися горілчані, соляні, тютюнові монополії).

У деяких країнах (Німеччина, Росія), які відстали у своєму розвитку від інших капіталістичних держав внаслідок незначних масштабів індивідуального і навіть акціонерного капіталу, держава значно ширше виконувала функції підприємця, зокрема здійснювача будівництво залізниць. Тому об'єктами державного привласнення була й певна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах державного сектору, та незначна частка національного доходу [10, 139].

На вищій стадії розвитку капіталізму з часу переростання продуктивними силами корпоративної власності (у формі акціонерних компаній) починає діяти тенденція до одержавлення економіки. Надзвичайно важливим чинником прискорення цієї тенденції були війни, глибокі економічні кризи. Внаслідок кризи 1929--1933 рр. державною власністю у США стали тепло- та гідроелектростанції, металургійні, хімічні, суднобудівні та інші підприємства. У багатьох країнах Західної Європи дія тенденції до одержавлення економіки посилилася під впливом суб'єктивного чинника - приходу до влади лівих сил, втрати буржуазією довір'я народу через співробітництво з фашистами тощо. Все це стало причиною націоналізації галузей економіки (переважно, базових - вугільної промисловості, енергетики, транспорту тощо), капіталомістких і наукомістких підприємств, будівництва державних науково-дослідних центрів, лабораторій і т. д. Після другої світової війни у країнах, де не відбулася націоналізація, почався масовий розпродаж державної власності за заниженими цінами. Аналогічний процес відбувся у багатьох розвинених країнах світу наприкінці 80-х - у 90-х рр. XX ст. і отримав назву "приватизації" [13, 91].

Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для до цивілізаційного етапу розвитку людства таким об'єктом було природне середовище - земля, тваринний і рослинний світ. Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої діяльності. За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен [19, 69].

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва сформувалися три локальні цивілізації - азіатська, антична і германська, яким була притаманна специфіка щодо власності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалася суспільна (племінна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю. У германській цивілізації дістала розвиток змішана форма власності - власником землі виступали одночасно община (сім'я) та глава сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила й специфіку різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічної структури.

Економічна практика довела, що земля як економічний ресурс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній власності товаровиробника.

Статтею 14 Конституції України гарантується право приватної власності на землю: “Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується ”.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму.

У зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва, домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Інформацію неможливо відокремити від найманих працівників, на відміну від засобів виробництва. Тому навіть після роботи вони залишаються носіями інформації, знають як використовувати її в іншій компанії. Робітники стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагоміших факторів зростання вартості їх робочої сили. Розрізняють три основних види інтелектуальної власності: приватна власність, що закріплюється у формі патента або ліцензії; суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, знаходиться у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріпленою за юридичною особою; проміжна форма власності.

Еволюція об'єктів власності зумовлює зміни в суб'єктах власності. Частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах, паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує своє діло. Вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або суміщати роботу за наймом. Отже, власник висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полісуб'єктність певною мірою поширюється і на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, якщо вони стають власниками визначеної кількості акцій фірми.

У розвинутих країнах Заходу відбувається процес певної деперсоніфікації (зменшення частки в руках окремих осіб) крупних капіталістів-власників і перехід власності до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Одночасно відбувається персоніфікація (збільшення частки в руках окремих осіб) власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди.

Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами дає їм змогу в обмежених розмірах привласнювати частину прибутку, частково долає їх відчуженість від засобів виробництва.

Поширення акціонерної власності сприяє за певних умов створенню профспілкової власності, власності трудового колективу на певну частину підприємств. У Швеції в 1983 р. прийнято закон, згідно з яким частина акцій приватних компаній стає власністю трудящих або переводиться до їхніх фондів. Трудящі отримують певні права у справах компанії. Ця властивість розвитку акціонерної власності має і негативний аспект. Він полягає в тому, що корпорації нерідко під загрозою звільнення трудящих змушують їх викуповувати окремі збиткові заводи.

У процесі еволюції власності змінюються така риса капіталізму, як відчуженість виробника від процесу управління виробництвом. На підприємствах, які повністю викуплені трудящими, перестає існувати така риса капіталізму, як привласнення власниками засобів виробництва більшої частини створеного найманими працівниками продукту.

Характерною рисою власності на робочу силу є те, що відтворення робочої сили нормальної якості в умовах сучасного виробництва уже не може відбуватися лише за рахунок традиційної заробітної плати. Зростає роль у соціальних витрат держави, тобто витрат на розвиток освіти, охорони здоров'я, професійну підготовку, виплату пенсій і відшкодувань у разі безробіття тощо. Наприклад в Швеції на соціальні цілі держава витрачає третину всього ВНП. У США питома вага держави у фінансуванні багатьох соціальних програм становить 18 - 20 % [13, 92]. Витрати на соціальні цілі доповнюються соціальними програмами корпорацій.

Еволюція основних рис технологічного способу виробництва і відносин власності дає підставу стверджувати, що сучасний капіталізм поєднує не лише властивості експлуататорської формації, а й важливі риси, ланки перехідних до соціалізму форм, окремі елементи соціалістичного способу виробництва. ЦІ елементи називають «капіталізмом з людським обличчям». У межах такого капіталізму немає різкої диференціації в доходах, як це маємо в інших країнах.

Власність визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне і політичне становище класів, соціальних груп населення і взаємовідносин між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їх суть.

2.2 Легалізація відносин власності в Україні