Поняття відносин власності та розвиток відносин власності в Україні

Економічний і юридичний аспекти категорії "власність". Основа власності - привласнення засобів виробництва. Форми власності: володіння, розпорядження, користування. Основні типи власності - приватна і суспільна. Реформування відносин власності в Україні.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 05.03.2012
Размер файла 59,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні поняття відносин власності

1.1 Суть відносин власності

1.2 Структура власності

2. Розвиток відносин власності

2.1 Типи власності

2.2 Легалізація відносин власності в Україні

2.3 Розподіл між володінням та управлінням власністю

3. Реформування відносин власності в Україні

Висновки

Література

Додаток 1

Додаток 2

Вступ

Розвиток суспільства викликає необхідність появи нових категорій, які б адекватно відображали дійсність. Частина з них описує відносини, які тільки-но виникли, а частина - відображає процес поглиблення пізнання дійсності, яка вже існує. Діалектика цього процесу така, що чим більше розвинуті різні форми того чи іншого явища, тим легше пізнати його суть. Навпаки, у нерозвинутому об'єкті його суть і форми ще не відособлені, а тому і не можуть бути глибоко пізнані теоретично. При вивченні господарського ладу тієї чи іншої країни дослідник ставить перед собою питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Будь яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти необхідними умовами виробництва: землею, засобами та предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює їх в своїх інтересах. Тому коли говориться про власність, мова іде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва, вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, які визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами - окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою.

Власність представляє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин: відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів; відносини господарського використання майна; економічні форми реалізації відносин власності.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Протягом історії розвитку суспільства відбувається розвиток і вдосконалення відносин власності.

Наша держава на сучасному етапі здійснює реформування відносин власності - перехід від пануючої державної форми власності до існування різноманітних форм власності. Спираючись на історичний досвід та на власні наукові розробки в Україні здійснюється трансформація відносин власності. Тому тема дослідження даної курсової роботи є “Відносини власності в Україні ” є дуже актуальною.

Мета даної роботи: розглянути сучасне розуміння відносин власності, визначити її типи, види та форми, дослідити основні етапи розвитку відносин власності, розглянути та проаналізувати хід реформування відносин власності в Україні.

1. Теоретичні поняття відносин власності

1.1 Суть відносин власності

Питання реалізації власності у процесі господарювання органічно пов'язані з економічною владою. У перехідній економіці, в тому числі в Україні, це має особливе значення, оскільки інверсійний характер ринкового трансформування зумовлює "перевертання" відносин «власність - влада»: не влада визначається власністю, як це звичайно буває у ринковій економіці, а власність - владою. В Україні існують і той, і другий типи відносин (залежно від міри розвитку ринкових принципів). Але в будь-якому випадку економічна влада, зумовлена відповідним характером праці та власності, має сумісно-розділений характер.

В Україні існують чотири центри економічної влади: Верховна Рада, що приймає закони, які регулюють економічну діяльність; Президент, який має право накладати вето на прийняті Верховною Радою закони і видавати Укази; Кабінет Міністрів, який приймає постанови з економічних питань; Національний банк, самостійний у проведенні грошово-кредитної політики. Але водночас економічна політика має бути єдиною. Якщо Верховна Рада проводитиме одну політику, Уряд - іншу і т. д., то зрозуміло, що нічого хорошого з цього не вийде. На жаль, певною мірою так воно і є, що завдає дуже відчутної шкоди економічному розвиткові.

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Власність як комплекс відносин - багатомірне та багаторівневе явище. Власність - це категорія, в якій виділяють економічний, соціальний, правовий, політичний та інші аспекти. Тому власність вивчають різні науки: економічна теорія, юриспруденція, філософські науки, соціологія та ін.

Найважливішими аспектами категорії "власність" є економічний і юридичний. Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризується привласненням засобів виробництва та його результатів.

Економічну суть категорії власність можна визначити двояко:

через виробничі відносини - вона означає виробничі відносини між людьми у процесі виробництва та привласнення різноманітних об'єктів (засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання та ін.) в усіх сферах суспільного відтворення;

як систему внутрішньо необхідних, стійких і визначальних соціально-економічних зв'язків і відносин між людьми відносно привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, інтелектуальної власності, послуг та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні) [9, 132].

Як економічна категорія, власність характеризується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного. Кількісний аспект власності - різноманітні об'єкти: заводи, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії та ін. Найважливішим об'єктом власності є засоби виробництва. Залежно від того, у чиїх руках вони зосереджені (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва.

Якісний аспект власності - відносини між людьми, підприємствами, державою, між державою та іншими суб'єктами з приводу привласнення засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення.

Найтісніше пов'язана з економічною власністю юридична сторона поняття власність. Власність в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків “людина - річ ”. Як юридично-правова категорія власність відображає майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.

Юридична власність - загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов'язаних із певним видом матеріальних або нематеріальних благ, або з речами, то вона, як і економічна власність, має також дві сторони:

вольове ставлення людини до іншої людини, або групи людей до іншої групи;

ставлення людини до речі - речі (засоби праці, предмети споживання та ін.) належить певним особам, перетворюючись при цьому на сферу вияву людської волі і становлять об'єкт їхнього володіння, їхнє майно, а люди - це власники цього майна, при цьому встановлюється вольове ставлення людини до речі.

Юридична власність означає ставлення індивіда до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення самого себе на зовнішні предмети, коли власник може розпоряджатися ними на свій розсуд. Речі при цьому уособлюються, персоніфікуються і протиставляються іншим речам, що перебувають у володінні інших суб'єктів. Вільний доступ до таких речей інших членів суспільства не допускається. Певні речі - об'єкти володіння становлять майно конкретної особи, стають монопольною сферою вияву виключно волі їхнього власника. У свідомості власника цей процес відображається у його ставленні до речей як до своїх, що не перебувають у сфері вияву волі інших індивідів. У свідомості таких осіб це відображається як ставлення до чужих речей, не як до свого майна [5, 129].

Соціальний аспект власності розкриває процес формування і розвитку класів, соціальних верств і груп та взаємодію між ними залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства. Так, в Україні у 90-х роках активно формується клас буржуазії, так званих "нових українців", які, переважно, збагатилися за рахунок державної власності, ухиляючись від сплати податків та іншими незаконними методами.

Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства. Так клас "нових українців" формується і внаслідок "надмірного роздування" державного апарату, розкрадання державної власності, отримання чиновниками хабарів, фешенебельних квартир за заниженими цінами тощо.

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності в колишньому СРСР переважна більшість працівників ставилася до неї як до чужої, що виявлялося у масовому розкраданні цієї власності. У процесі роздержавлення і приватизації в Україні масштаби розкрадання значно зросли [10, 131].

Значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво.

Власність визначає:

умови поєднання робітника з засобами виробництва;

відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;

умови розпорядження й використання факторів виробництва.

Власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Власність визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне і політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їх суть.

1.2 Структура власності

власність приватний володіння суспільний

Структура власності багатобарвна та різноманітна. Можна класифікувати відносини власності за основними системоутворюючими і структуровизначальними критеріями: внутрішньо-генетичним; суб'єктами; об'єктами; типами, формами та видами власності.

Внутрішню побудову відносин власності можна розкрити через взаємодію відносин привласнення та відчуження.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів - основа відносин власності. Привласнення - це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування.

Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження - здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування (використання) - процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Суб'єкт привласнення об'єкту власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності.

Парною категорією привласнення є відчуження. Відчуження - це процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній не власник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

Процеси привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони відносин власності. Протиріччя в системі "привласнення - відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності.

За суб'єктами - носіями та реалізаторами відносин власності, розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність. З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства найрізноманітнішої функціональної спрямованості.

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо.

Урізноманітнюються форми державних суб'єктів власності. Серед них розрізняють загальнодержавні (урядові, центральні структури, національний банк тощо), територіально-регіональні (комунально-муніципальні служби та інші органи місцевого самоврядування), галузеві (міністерства та відомства).

Систему суб'єктів власності можна розглядати і за поділом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішані структури. Основними суб'єктами власності є дрібний товаровиробник, що не наймає робочої сили, індивідуальний капіталіст, колективний капіталіст, трудовий колектив і держава. На інтернаціональному рівні можна виділити міжнародні монополії та транснаціональні корпорації.

З боку об'єктів власності розрізняють власність на засоби праці, предмети праці (а в сукупності - на засоби виробництва), робочу силу, використовувані сили природи, науку (засоби наукових досліджень та їх результати), інформацію. Якщо об'єднати ці об'єкти в одне ціле, то отримаємо власність на продуктивні сили або на умови виробництва.

Власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності.

За сферами суспільного відтворення виділяють відносини економічної власності у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні. Визначальними з-поміж них є економічна власність у сфері безпосереднього виробництва. Це зумовлене, по-перше, тим, що саме в цій сфері відбувається взаємодія людини з природою, а, отже, привласнення предметів природи у процесі праці - речовий зміст категорії "привласнення". По-друге, в цій сфері відбувається первісне привласнення результатів найманої праці з боку капіталіста, що знаходить свій вияв у тривалості робочого дня, його інтенсивності, поділі створеного продукту на необхідний і додатковий тощо. По відношенню до такого привласнення - привласнення у сфері обміну, розподілу і споживання - це вторинне привласнення. По-третє, у сфері безпосереднього виробництва відбувається соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва, що визначає тип суспільного способу виробництва і відповідне поєднання особистісних і речових факторів виробництва в інших сферах.

Поширеною є структура власності за її типами, формами та видами. Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та механізмом господарювання.

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна, може виникнути ще один тип власності внаслідок поєднання окремих елементів із двох названих типів - це змішаний тип.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва і вироблений продукт належить приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності - трудову і нетрудову.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї. Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і виробник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Не трудова приватна власність основана на використанні найманої праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва - працює найманий працівник, та відокремлення безпосереднього робітника від засобів виробництва, так як вони йому не належать. Власник і робітник різні особи. Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

Суспільна власність характеризується спільним привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Можна виділити два основних видів суспільної власності:

власність народу в цілому;

власність окремих колективів.

Реально у господарській практиці, суспільна власність виступає в наступних формах: державної, акціонерної, колективної, кооперативної, товариств, громадських організацій тощо.

Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами власності. Але кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно приводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил.

Власність визначає характер функціонування всієї системи виробничих відносин. Власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва. Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах починаються переважно з відповідних перетворень у відносинах власності. Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва.

2. Розвиток відносин власності

2.1 Типи власності

Історично першим типом власності була колективна (або общинна), яка існувала за умов первіснообщинного ладу.

Наступним в історичному аспекті був приватний тип власності. Приватна власність виникла з розпадом первіснообщинного ладу. Її матеріальною основою є зростання продуктивності праці у процесі суспільного поділу праці, поява додаткового продукту, зростання суперечностей між інтересами окремих індивідів та суспільною (общинною) власністю, що гальмувала розвиток індивідуальних потреб, інтересів, цілей найініціативніших виробників. Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці.

Приватна власність заснована на власній праці - трудова приватна власність існує в усіх суспільно-економічних формаціях (крім первіснообщинного ладу). За рабовласницького ладу існували дрібні власники (вільні хлібороби, ремісники), які зазнавали експлуатації з боку лихварів, через сплату високого відсотка за позичене у землевласників зерно, худобу тощо. За феодального способу виробництва трудова приватна власність існувала частково у селян (які наділялись землею та іншими засобами виробництва і певну кількість днів тижня працювали на себе) та ремісників. Водночас селяни були юридично залежними бо змушені були працювати кілька днів на полі феодала. За капіталізму (на нижчій його стадії) трудова приватна власність була представлена фермерськими господарствами, що не наймали робочої сили, дрібними ремісниками, торгівцями.

У колишньому СРСР трудова приватна власність на засоби виробництва була майже повністю знищена в роки насильницької колективізації, під час якої селянські господарства буди ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша частина селян потрапила до розряду куркулів і була репресована [17, 105].

Із проголошенням державної незалежності України почалося відродження приватної трудової власності у формі фермерських господарств (що не використовують найманої робочої сили), дрібних підприємств у сфері торгівлі, послуг.

Розвиток приватної трудової власності економічно доцільний в окремих сферах (сфері нематеріального виробництва) і галузях (сільському господарстві, роздрібній торгівлі). Це зумовлене тим, що ця форма власності є однією з передумов економічної свободи людини, розвитку її підприємницьких здібностей і якостей, значною мірою відповідає біологічній природі людини. Водночас її розвиток за сучасних умов обмежений, що зумовлене рівнем розвитку продуктивних сил, дією низки економічних законів (закону концентрації виробництва і власності, закону централізації виробництва і власності, закону адекватності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил та ін.), загальносвітовими тенденціями економічного прогресу тощо. Так, у США налічується понад 20 млн. дрібних підприємств (з 23 млн. усіх підприємств), проте вони виготовляють лише до 10 % валового внутрішнього продукту [13, 74].

Приватна власність, що базується на чужій праці - нетрудова приватна власність за своїм економічним потенціалом значно переважала трудову приватну власність в усіх формаціях, де вони існували. За рабовласницького ладу вона існувала у формі вілл і латифундій, лихварського капіталу, власності на рабів тощо. За феодалізму - у формі феодальної власності, гетьманських латифундій, поміщицької власності тощо. За капіталізму - у формі індивідуальної капіталістичної власності, яка була домінуючою соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил на нижчій стадії розвитку капіталізму (з початку XVI до кінця XIX ст.). В останній третині XIX ст. її замінила колективна капіталістична власність - акціонерна форма капіталістичної власності, що є най адекватнішою формою існування монополій (у т. ч. колективних монополій - олігополій).

Маючи низку переваг щодо колективної, державної форм власності, приватна власність за сучасних умов не може бути пріоритетною соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Внаслідок неспроможності приватної власності забезпечити достатній простір для розвитку продуктивних сил, зростаючого усуспільнення виробництва і праці, дії законів єдності праці і власності, адекватності виробничих відносин (а, отже, відносин економічної власності) рівню і характеру розвитку продуктивних сил виник колективний тип власності.

Колективна власність - це процес привласнення різних об'єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність поділяють на дві основні форми - трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) усіх членів трудового колективу, нетрудова колективна власність - на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їхній праці з управління та контролю за виробничим процесом. Колективна власність зумовлена поглибленням суспільного поділу праці, її колективним характером. Виникає і розвивається у другій половині XIX ст., поступово діалектично заперечуючи індивідуальну (приватну) форму власності, що панувала на нижчій стадії розвитку виробництва - з початку XVI до кінця XIX ст.

Персоніфікатором приватної власності були окремі особи. У XX ст. (особливо в його другій половині) відбувається певна деперсоніфікація власності. Суб'єктом власності стають колективні юридичні особи (банки, інвестиційні компанії, пенсійні фонди, промислові фірми тощо) та різні за розмірами колективи дрібних акціонерів.

У закритих акціонерних компаніях акціонерами, переважно, є члени сім'ї, близькі та далекі родичі. У відкритих акціонерних товариствах серед акціонерів слід розрізняти формальних і реальних власників. Формальними власниками є всі, хто придбав хоча б одну акцію, яка дає право на управління компанією і на привласнення певної частки прибутків. Реальні власники компаній - ті, хто має крупний пакет акцій, зокрема контрольний.

Дрібні акціонери частково стають співвласниками акціонерних компаній у тому випадку, коли кожен із них володіє такою кількістю акцій, яка дає йому змогу щорічно привласнювати у формі дивідендів не менше 10 % загальної кількості щорічно отримуваної ним заробітної плати. У таких акціонерних товариствах поряд із колективною капіталістичною власністю певною мірою розвивається власність найманих працівників. Із кількісного боку в економіці розвинутих країн світу переважає індивідуальна власність. Водночас, понад 4,5 млн. колективних підприємств (корпорацій) створюють 90 % ВНП [10, 196].

Формами колективного типу економічної власності є також кооперативна власність, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій. Найефективнішою формою колективного типу власності є трудова колективна власність. Так, у США перехід до цієї форми власності автоматично зумовив зростання продуктивності праці на 10--15 %, прибутку -- на 50 % порівняно з середніми показниками у відповідних галузях. В Італії в кооперативних підприємствах (порівняно з приватними фірмами) продуктивність праці на третину вища, плинність кадрів -- у 2,5 рази нижча, прогулів удвічі менше, страйків практично не буває, невеликий управлінський персонал. Це свідчить про те, що на себе людина працює краще, ніж на державу чи підприємця. З огляду на це зрозуміло, чому в США при опитуванні 66 % працівників виявили бажання працювати у фірмах, які контролюють самі трудящі, і лише 20 % - у приватних компаніях [17, 84].

Перевага народних підприємств над іншими типами підприємств полягає у тому, що рушійною силою на них стають інтереси всіх працівників, а на приватних підприємствах такою силою є інтерес лише приватного власника. Інтереси інших працівників залучаються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем матеріальних і моральних стимулів до праці, а також адміністративних важелів.

У кооперативних корпораціях працівники можуть бути повноправними членами кооперативу так і найманими, але з правом стати повноправними членами кооперативу. В таких корпораціях 70% отриманого чистого доходу спрямовуються на індивідуальні рахунки членів кооперативу, які реінвестуються у виробництво і зростають, але можуть бути отримані у випадку виходу на пенсію або припинення членства в кооперативі; 20 % чистого доходу зараховуються до резервного фонду підприємства, 10 % - до фонду соціально-культурного розвитку [13, 86].

Незважаючи на такі переваги колективної власності, вона неспроможна забезпечити розвиток стратегічно важливих об'єктів національної економіки: побудову залізниці, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних наукових досліджень, освоєння космосу та ін.

Державна власність - привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникає з появою самої держави. Уже у країнах Давнього світу держава була власником землі, державних підприємств, іригаційних споруд, доріг та інших об'єктів економічної інфраструктури, а також монетних заводів, майстерень для виготовлення зброї тощо.

За феодалізму державна власність поширювалася на монетні двори, майстерні для виготовлення зброї, соляні, горілчані монополії тощо. Держава була також великим землевласником. На державних підприємствах працювали кріпаки.

Широкого розвитку державна власність набуває за капіталізму, оскільки у XVII ст. виникають державні та змішані (з участю держави) компанії для управління й торгівлі з колоніями, встановлюється власність держави на землю, арсенали і верфі, підприємства з добування міді, залізної руди, виготовлення пороху та ін. Об'єктами державної власності стають також пошта, телеграф, комунальне господарство, адміністративні будинки тощо, що мають загальнонаціональне значення. Існування державної власності було зумовлене тривалим робочим періодом на підприємствах державного сектору, значними витратами капіталу, що були не під силу індивідуальним капіталістам, а також військово-політичними та фінансовими інтересами держави (для цього створювалися горілчані, соляні, тютюнові монополії).

У деяких країнах (Німеччина, Росія), які відстали у своєму розвитку від інших капіталістичних держав внаслідок незначних масштабів індивідуального і навіть акціонерного капіталу, держава значно ширше виконувала функції підприємця, зокрема здійснювача будівництво залізниць. Тому об'єктами державного привласнення була й певна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах державного сектору, та незначна частка національного доходу [10, 139].

На вищій стадії розвитку капіталізму з часу переростання продуктивними силами корпоративної власності (у формі акціонерних компаній) починає діяти тенденція до одержавлення економіки. Надзвичайно важливим чинником прискорення цієї тенденції були війни, глибокі економічні кризи. Внаслідок кризи 1929--1933 рр. державною власністю у США стали тепло- та гідроелектростанції, металургійні, хімічні, суднобудівні та інші підприємства. У багатьох країнах Західної Європи дія тенденції до одержавлення економіки посилилася під впливом суб'єктивного чинника - приходу до влади лівих сил, втрати буржуазією довір'я народу через співробітництво з фашистами тощо. Все це стало причиною націоналізації галузей економіки (переважно, базових - вугільної промисловості, енергетики, транспорту тощо), капіталомістких і наукомістких підприємств, будівництва державних науково-дослідних центрів, лабораторій і т. д. Після другої світової війни у країнах, де не відбулася націоналізація, почався масовий розпродаж державної власності за заниженими цінами. Аналогічний процес відбувся у багатьох розвинених країнах світу наприкінці 80-х - у 90-х рр. XX ст. і отримав назву "приватизації" [13, 91].

Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для до цивілізаційного етапу розвитку людства таким об'єктом було природне середовище - земля, тваринний і рослинний світ. Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої діяльності. За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен [19, 69].

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва сформувалися три локальні цивілізації - азіатська, антична і германська, яким була притаманна специфіка щодо власності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалася суспільна (племінна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю. У германській цивілізації дістала розвиток змішана форма власності - власником землі виступали одночасно община (сім'я) та глава сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила й специфіку різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічної структури.

Економічна практика довела, що земля як економічний ресурс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній власності товаровиробника.

Статтею 14 Конституції України гарантується право приватної власності на землю: “Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується ”.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму.

У зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва, домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Інформацію неможливо відокремити від найманих працівників, на відміну від засобів виробництва. Тому навіть після роботи вони залишаються носіями інформації, знають як використовувати її в іншій компанії. Робітники стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагоміших факторів зростання вартості їх робочої сили. Розрізняють три основних види інтелектуальної власності: приватна власність, що закріплюється у формі патента або ліцензії; суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, знаходиться у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріпленою за юридичною особою; проміжна форма власності.

Еволюція об'єктів власності зумовлює зміни в суб'єктах власності. Частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах, паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує своє діло. Вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або суміщати роботу за наймом. Отже, власник висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полісуб'єктність певною мірою поширюється і на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, якщо вони стають власниками визначеної кількості акцій фірми.

У розвинутих країнах Заходу відбувається процес певної деперсоніфікації (зменшення частки в руках окремих осіб) крупних капіталістів-власників і перехід власності до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Одночасно відбувається персоніфікація (збільшення частки в руках окремих осіб) власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди.

Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами дає їм змогу в обмежених розмірах привласнювати частину прибутку, частково долає їх відчуженість від засобів виробництва.

Поширення акціонерної власності сприяє за певних умов створенню профспілкової власності, власності трудового колективу на певну частину підприємств. У Швеції в 1983 р. прийнято закон, згідно з яким частина акцій приватних компаній стає власністю трудящих або переводиться до їхніх фондів. Трудящі отримують певні права у справах компанії. Ця властивість розвитку акціонерної власності має і негативний аспект. Він полягає в тому, що корпорації нерідко під загрозою звільнення трудящих змушують їх викуповувати окремі збиткові заводи.

У процесі еволюції власності змінюються така риса капіталізму, як відчуженість виробника від процесу управління виробництвом. На підприємствах, які повністю викуплені трудящими, перестає існувати така риса капіталізму, як привласнення власниками засобів виробництва більшої частини створеного найманими працівниками продукту.

Характерною рисою власності на робочу силу є те, що відтворення робочої сили нормальної якості в умовах сучасного виробництва уже не може відбуватися лише за рахунок традиційної заробітної плати. Зростає роль у соціальних витрат держави, тобто витрат на розвиток освіти, охорони здоров'я, професійну підготовку, виплату пенсій і відшкодувань у разі безробіття тощо. Наприклад в Швеції на соціальні цілі держава витрачає третину всього ВНП. У США питома вага держави у фінансуванні багатьох соціальних програм становить 18 - 20 % [13, 92]. Витрати на соціальні цілі доповнюються соціальними програмами корпорацій.

Еволюція основних рис технологічного способу виробництва і відносин власності дає підставу стверджувати, що сучасний капіталізм поєднує не лише властивості експлуататорської формації, а й важливі риси, ланки перехідних до соціалізму форм, окремі елементи соціалістичного способу виробництва. ЦІ елементи називають «капіталізмом з людським обличчям». У межах такого капіталізму немає різкої диференціації в доходах, як це маємо в інших країнах.

Власність визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне і політичне становище класів, соціальних груп населення і взаємовідносин між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їх суть.

2.2 Легалізація відносин власності в Україні

Дослідження проблем детінізації економічної діяльності є одними із важливих напрямів наукового супроводження трансформаційних процесів вітчизняної економіки, які визначені основними положеннями проекту Державної програми детінізації економіки, Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25.12.2000 р. №1376/2000, вимогами ряду постанов Кабінету Міністрів України з питань відстеження процесів тінізації економіки та розроблення рекомендацій щодо обмеження її зростання.

Протидія тіньовій економіці, яка, як відмічається у Зверненні Президента України до Верховної Ради у 2003 році, охоплює практично всі сфери економічної діяльності, є однією із найактуальніших соціально-економічних проблем сучасності, розв'язання якої для багатьох країн є надзвичайно важливою і складною справою. Це повною мірою стосується України, для якої тіньова економіка, економічна злочинність стали фактором, що реально загрожує базовим основам національної безпеки і конституційному ладу держави.

Одним із шляхів детінізації вітчизняної економіки є легалізація та амністія тіньового капіталу, оскільки у тіньовому секторі економіки, а також за її межами перебувають значні капітали, які потенційно здатні істотно збільшити обсяг легальних інвестицій, стати фінансовим забезпеченням подальших якісних змін в економічній структурі суспільства. Звідси випливає важлива проблема - максимального залучення капіталів і доходів некримінального походження до легального сегменту економічного простору.

Приватизація в Україні мала значний криміногенний потенціал, здійснювалася, головним чином, під потреби елітного сектора, виконала функцію концентрації власності у руках олігархічних структур. У зв'язку з цим існує вкрай негативна, болісна проблема недостатньої легітимності створеного приватного капіталу, що сформувався на основі тіньових механізмів приватизації державного майна в умовах численних порушень чинного законодавства.

Таким чином, постає питання про те, яким чином держава, не порушуючи загального курсу на приватизацію як базового принципу економічного реформування, має вжити заходи із корекції, наскільки це можливо, істотних недоліків приватизаційного процесу, які головним чином виявились у концентрації можливостей маніпулювання владою на свою користь адміністративно-економічними групами. І головна проблема полягає у зв'язку з цим в тому, яким має бути зміст цієї коригуючої економічної політики держави.

При цьому слід виходити з використання альтернативи двох принципово різних шляхів проведення такої політики:

* подальшого розвитку та активізації процесів ринкового перерозподілу власності як механізмів нормального з урахуванням особливостей трансформації національної економіки] ринкового перерозподілу активів від менш ефективних до більш ефективних власників у процесі ринкової конкуренції;

* перерозподілу власності державно-адміністративними засобами з метою досягнення необхідних політико-економічних цілей приватизації.

Перший із названих шляхів проведення корегуючої політики приватизації потребує наявності умов досконалої ринкової конкуренції, за яких відбувається ефективна селекція суб'єктів господарювання, Він є тим інтенсивнішим, чим більшою є тенденція до протидії процесам монополізації, недобросовісної конкуренції. Держава у цьому варіанті корегуючої політики перерозподілу власності відіграє опосередковану роль - як гарант забезпечення конкурентно-ринкового економічного простору. Цей варіант корегуючої політики у вітчизняних умовах є малоефективним та мало реальним у зв'язку із наявністю різко) структурної неоднорідності конкурентних умов економічного простору, диференціації його на користь адміністративно-економічних угруповань [21,17].

Перебування адміністративно-економічних угруповань в якості вітчизняної елітної економічної структури призводить до того, що як раз головним механізмом відтворення елітного їх положення є перманентний (віртуальний) перерозподіл власності. Як було зазначено вище, такий перерозподіл не пов'язаний, з одного боку, з персоніфікацією власності, з іншого - з отриманням доходів за рахунок ефективної господарської діяльності. Особливістю паразитичної елітної структури є те, що механізми віртуального перерозподілу власності й механізми утворення додаткової вартості, капіталізації отриманих прибутків та нарощування основного капіталу не лише органічно не доповнюють один одного, а діють фактично у протилежних напрямах.

Причини такого базового спрямування механізмів функціонування адміністративно-економічних структур обумовлюються особливістю умов їх господарювання, за якими їх інвестиції саме у перманентний перерозподіл власності дають набагато більші доходи, ніж звичайна господарська діяльність [1, с. 129]. Таким чином, елітні структури адаптують механізми перерозподілу власності до своїх внутрішніх потреб, роблять їх інструментом паразитичного господарювання, різко обмежуючи дію їх ефективної суспільної функції.

Другий із шляхів розпадається, у свою чергу, на два власних субшляхи. Перший із цих останніх передбачає пряме втручання держави у процес перерозподілу власності. При цьому конкретними методами корекції власності можуть були: націоналізація (повний перехід певного об'єкта приватної власності у державну власність), деприватизація (часткове відновлення чи посилення державного контролю над приватизованими підприємствами) та реприватизація - повторна приватизація підприємств, попередні власники яких не виконали інвестиційних зобов'язань (по суті, це означає зміну приватного власника). Реприватизація може здійснюватися, зокрема, шляхом скасування підсумків раніше проведених інвестиційних конкурсів.

Оцінки політиків і фахівців з цього питання свідчать про неоднозначне, а іноді й взаємовиключне трактування зазначеного субшляху перерозподілу власності з метою коригування результатів приватизації. У зв'язку з цим неоднозначно сприймаються і положення урядового законопроекту «Про повернення приватизованого майна у державну і комунальну власність», що перебуває на розгляді Верховної Ради України.

До основних підстав позбавлення прав власності цей законопроект відносить, зокрема, її «неефективне використання» - реприватизації підлягають «неефективно працюючі підприємства». У нормально функціонуючій ринковій економіці вирішення проблеми неефективного використання власності може бути реалізоване лише на підставі процедури банкрутства, реструктуризації, вільного продажу. Такий механізм перерозподілу власності через процедури санації та банкрутства в Україні вже створено, однак необхідно включити цей механізм у загальну систему державно-адміністративного забезпечення корегування відносин власності [21,18].

Значна частина фахівців схиляються до думки про те, що реприватизація з мотивів «неефективного використання власності» є неприпустимою, адже, по-перше, при цьому було б грубо порушено право приватної власності. По-друге, у правовому аспекті невизначеним залишається саме поняття «неефективне використання власності», що в існуючих умовах широкої практики використання правоохоронної системи для забезпечення елітних інтересів відкриває великі можливості для масштабних зловживань, можливо, ще більшого обсягу, ніж ті, які були допущені у процесі приватизації [21, с. 18].

Зрозуміло, що сам факт винесення на порядок денний питання про необхідність прийняття спеціального закону про реприватизацію у тактичному плані може завдати шкоди рейтингу України на світовій арені з точки зору нестабільності умов діяльності приватного капіталу в країні. Однак у стратегічному аспекті процес посилення нормальних ринкових механізмів господарювання за рахунок послаблення впливу на них деформацій з боку елітних структур не може не призвести до посилення довіри до інвестиційного клімату в Україні з боку вітчизняних та іноземних інвесторів.

Перерозподіл власності може супроводжуватися в стратегічному довгостроковому аспекті зниженням інвестиційного рейтингу країни, блокуванням припливу іноземного капіталу, зростанням інвестиційних ризиків загалом, і як наслідок - падінням ринкової вартості всіх активів лише при збереженні в якості елітної структури паразитичного фінансового капіталу, інтегрованого у гібридизовану владу. Саме за цих умов не можна не погодитися з думкою фахівців про те, що реприватизація може перетворитися на новий грабіж, що стосуватиметься кожного, насамперед бідних, що вона буде здійснюватися за диференційованого підходу, стане позаекономічним інструментом перерозподілу капіталу на користь деструктивного елітного прошарку.

У зв'язку із зазначеним визначається другий субшлях перерозподілу власності на основі державно-адміністративних засобів обмеження простору дії адміністративно-економічних груп. Він зв'язаний із приведенням в дію широкомасштабних механізмів захисту у системі економічної безпеки від тіньових механізмів - головного виду серед методів господарювання цих структур. Таким чином, до головних підстав позбавлення власності олігархічних угруповань відноситься широке використання ними тіньових механізмів у здійсненні господарської діяльності і накопичення капіталів та доходів. Приведення в дію цих широкомасштабних механізмів потребує головної базової умови - створення адекватної генетичній пам'яті суспільства форми держави, а саме соборної її форми шляхом високої консолідації суспільства, розвитку громадянського суспільства на основі масштабної державно-адміністративної реформи. Результатом здійснення цієї реформи є забезпечення політичної, економічної, фінансової, нормативно-правової стабільності, інвестиційної привабливості країни.

Іншим потенційно важливим шляхом детінізації економічної діяльності є легалізація тіньових капіталів та доходів, тобто створення комплексу умов для їх повернення до легального (офіційного) сектору економіки. У зазначеному комплексі заходів можливе здійснення і одноразової легалізації - економічної (податкової, фінансової) амністії тіньових капіталів і доходів.

Ґрунтуючись на результатах узагальнення процесів легалізації власності, під амністією розуміється сукупність комплексних адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на повну чи часткову легалізацію фінансових ресурсів тіньового сектора та господарських процесів, що раніше вважалися нелегальними, а також помилування осіб, які здійснили протиправні дії в ході цього тіньового господарювання. Розрізняють повну і часткову легалізацію тіньових капіталів, які мають суттєво різні соціально-економічні наслідки їх проведення.

При вирішенні проблеми залучення в офіційний сектор економіки тіньових доходів і капіталів імперативною вимогою є забезпечення гарантій усунення будь-яких найменших можливостей для легалізації кримінальних капіталів та доходів, отриманих від заборонених видів діяльності. Тому повна легалізація тіньових капіталів, з огляду на це, має значні недоліки і не схвалюється світовим та вітчизняним суспільством. Альтернативою повній є часткова легалізація, однак відокремлення у ході часткової легалізації «сірих» капіталів від «кримінальних» є надзвичайно складним та «корупціє ємним»: на думку окремих експертів, вибіркова амністія (амністія з перевіркою походження коштів) є мало прийнятною, оскільки буде суттєво збільшувати інтенсивність корупційних процесів.

В Україні була розроблена та прийнята у 1996 році урядова програма, яка визначала головною метою відтворення інвестиційного процесу та вперше передбачала в якості одного із чинників цього проведення амністії репатрійованих капіталів, зокрема передбачалося законодавчо визначити умови податкової і валютної амністії за добровільне декларування прихованих від оподаткування доходів і повернення в Україну валютних цінностей з-за кордону.

Протягом 1999-2003 років на розгляд Верховної Ради України було подано 12 проектів законів, спрямованих на вирішення цієї проблеми, адже жоден із них не був прийнятий. 19 березня 2004 року до Верховної Ради надійшов законопроект «Про легалізацію доходів фізичних осіб, з яких не сплачено податки (обов'язкові платежі) до бюджетів та державних цільових фондів», внесений Президентом України як невідкладний.

Слід зазначити, що незалежно від якості законопроектів (закону, якщо один із проектів буде прийнятий) його реалізація буде неможливою або мало результативною за відсутності певних передумов, які були сформульовані експертами на підставі узагальнення пропозицій щодо проблем амністії капіталів і доходів в Україні. Серед головних називають, як правило, такі:

* наявність політичної волі до вирішення цієї проблеми;

* наявність чіткої зрозумілої державної стратегії розвитку бізнесу в Україні;

* проголошення відмови від перегляду результатів приватизації, оскільки за легалізацією грошей стоїть значно важливіша проблема - необхідність легітимації власника в Україні;

* вироблення життєздатної концепції підходу до вирішення згаданої проблеми і чіткого роз'яснення її положень суспільству;

* прийняття відповідного закону, що гарантував би власникам капіталу їх особисту безпеку, безпеку і пільги для легалізованого капіталу і доходів, та розробка чіткого механізму його реалізації. При цьому статус закону має бути максимально високим [наприклад, конституційним), а для посилення механізмів його реалізації доцільним є залучення, хоча б на першій стадії, третьої сторони, наприклад першокласних зарубіжних банків;


Подобные документы

  • Ставлення до власності в історичні часи та її вагомий вплив на предмети виробничого призначення. Поняття, типи, форми і види власності у системі економічних відносин. Способи привласнення благ та методи господарювання, як багатоманітність форм власності.

    курсовая работа [96,0 K], добавлен 18.09.2014

  • Види та типи власності, розвиток її відносин у інформаційному суспільстві. Структура економічної та юридичної власності. Дослідження понять державної, приватної, суспільної, колективної власності. Система прав та обов'язків господарюючих суб'єктів.

    курсовая работа [36,3 K], добавлен 19.11.2014

  • Власність як економічна категорія, теорія прав власності. Форми, місце та роль власності в економіці України, особливості становлення та основні тенденції розвитку відносин власності. Економічні, юридичні, політичні та інші суспільні відносини власності.

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 13.11.2010

  • Право власності, її форми і типи та зв’язок між ними. Суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Види та функціонування підприємств, залежно від форм власності. Новітні тенденції у розвитку відносин власності.

    курсовая работа [2,4 M], добавлен 10.09.2012

  • У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались чотири основні типи економічної власності: суспільна; приватна; колективна; державна. Суб'єкти та об'єкти даних форм власності. Розкриття понять "власність", "володіння", "користування".

    реферат [23,4 K], добавлен 06.05.2010

  • Етапи процесу реформування української економіки. Приватизація як процес перетворення державної власності в інші правові форми. Напрямки трансформації відносин власності у країнах з ринковою економікою. Наслідки роздержавлення і приватизації власності.

    реферат [190,2 K], добавлен 08.09.2010

  • Розгляд історії розвитку реформування відносин власності в Україні, аналіз нормативно-правової бази. Аналіз процесів приватизації об’єктів в Дніпропетровській області. Ефективність реформування відносин власності та управління майном і майновими правами.

    курсовая работа [65,7 K], добавлен 11.09.2010

  • Дослідження сутності власності - закріплення права контролю економічних ресурсів та життєвих благ за економічними суб’єктами. Приватна і колективна власність: аспекти взаємодії. Роль, призначення і використання державної власності як виду колективної.

    курсовая работа [106,3 K], добавлен 29.03.2011

  • Підприємства колективної власності в Україні. Формування багатоукладності відносин. Головні особливості розвитку багатоукладної економіки в Україні. Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в країні. Перехідний період України до ринкових відносин.

    курсовая работа [107,3 K], добавлен 07.09.2016

  • Сутність поняття та історичні аспекти розвитку приватної власності, її основні види: індивідуально-трудова, партнерська та корпоративна. Світова практика реформування приватної власності. Перспективи та пріоритети приватизаційних процесів в Україні.

    курсовая работа [458,5 K], добавлен 20.12.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.