* забезпечення можливості для власників за їх бажанням вкладати кошти у будь-який сегмент вітчизняної економіки або державні цінні папери, номіновані в іноземній валюті;

* відмова від апріорі звинувачувального ухилу стосовно власників капіталу;

* знищення декларацій про доходи за роки, що передували амністії;

* недискримінаційний підхід до податкового адміністрування;

* лібералізація валютного і експортного контролю;

* гарантування використання легалізованих капіталів у реальному секторі вітчизняної економіки. Капітали, легалізовані (амністовані) та/або повернуті з-за кордону, повинні мати реальну можливість «працювати» в Україні.

Важливими передумовами мають бути й певні загальні економічні та соціальні процеси, насамперед підвищення ефективності державного управління, зокрема використання бюджетних коштів, поліпшення судової практики, підвищення стійкості вітчизняної банківської системи, зниження рівнів корупції та злочинності, нарешті, формування реальної зацікавленості вітчизняних бізнесменів у поверненні капіталів зі сфери тіньової економіки та із-за кордону, а також їх довіри до дій влади.

За відсутності будь-якої з важливих передумов, а особливо довіри, кампанія із здійснення економічної амністії може закінчитися безрезультатно. Як це сталося в 1993 році, коли перед запровадженням процедури декларування валютних коштів суб'єктам економічної діяльності було запропоновано «безкарно» заявити про свої заощадження за кордоном. Проте такою пропозицією ніхто не скористався - тим самим власники вивезених капіталів висловили недовіру до намірів влади [21, с. 17].

Одним із найважливіших базових засад розробки законодавства з легалізації тіньових капіталів і доходів є необхідність врахування структурної неоднорідності тіньового сектора з точки зору генерації тіньових процесів, наявності в ньому різнорідних сегментів, до яких слід застосовувати різну стратегію легалізації. Так, в агрегованому аспекті тіньовий сектор складається із таких сегментів:

1. Елітний сектор, який, діючи здебільшого за допомогою тіньових схем, є інтегрованим у гібридні структури влади, сам є генератором тінізаційних процесів для інших секторів економіки.

2. Ординарний сектор економіки, який включає переважну більшість великих, середніх і малих підприємств, які працюють у тіньовому режимі здебільшого під безпосереднім впливом тінізуючої функції елітного сектора або опосередковано через тінізуючі дії держави як представника інтересів елітного сектора через гібридну систему зв'язків еліти з державно-адміністративною структурою влади.

3. Неформальна економіка, тіньовий режим функціонування якої здебільшого зв'язаний із загальною архаїзацією соціально-економічних процесів розвитку, помилковим спрямуванням політики - надлишковою закритістю чи відкритістю економіки, орієнтацією на квазіринкові цінності суспільства, низькою ефективністю держави, використанням перетворених економічних форм та механізмів.

4. Сектор кримінальних промислів, активізація яких також здебільшого пов'язана із загальною архаїзацією соціально-економічних процесів, розвитком перетворених архаїчних форм, які у квазіринкових умовах обмежені традиційні місцеві процеси соціальної девіації перетворюють у кримінальні - транснаціональні.

Фактори впливу на стан тінізації третього та четвертого секторів не обмежені структурними зв'язками з певними секторами, зокрема тінізуючим впливом елітної економіки, їх архаїзація здійснюється здебільшого під тиском загальних чинників кризи. У зв'язку з цим інвестиційний потенціал, зокрема неформальної економіки у офіційний сектор, може зростати за рахунок загальних антикризових заходів - ефективного реформування, а не внаслідок легалізації. В той же час легалізація четвертого сектора з-за його кримінального переродження недоцільна, а третього - є малоефективною, оскільки кризові загальноекономічні чинники відтворюють тіньову неформальну структуру повсякденно у розширеному режимі, незважаючи на проведення заходів легалізації.

Легалізація елітної структури у сучасних вітчизняних умовах у сенсі збільшення потенціалу інвестування у офіційну економіку має нульовий ефект еластичності у зв'язку з тим, що вивезені цим сектором капітали і так без будь-якої амністії мають змогу повертатися у країну під виглядом іноземного інвестування, що здійснюється, як правило, через офшорні механізми. Причому повернення їх у такий спосіб в національний економічний простір для елітних структур вважається більш доцільним і надійним, оскільки такі інвестиції отримують гарантії згідно з чинним законодавством і міжнародними угодами про уникнення подвійного оподаткування та захист інвестицій.

В умовах системоутворюючого значення корупційних паразитичних зв'язків елітного сектора і влади навіть невеликий (10-відсотковий) розмір ставки податку на легалізовані кошти може багатьом видаватися завеликою жертвою і блокувати механізми легалізації. Для головних фігурантів великого елітного бізнесу, які обіймають важливі державні посади, легалізувати тіньові капітали та доходи означало б фактично вийти із цих гібридизованих структур влади, розписатися до того ж у тому, що вони є корупціонерами, тобто втратити тіньовий капітал владних механізмів та легітимність у суспільстві.

Проведення легалізації ординарного сектора економіки у зв'язку з тим, що тінізуючі його діяльність фактори знаходяться у сфері впливу елітного сектора, має обмежений ефект детінізації: тінізуючий вплив елітних економічних структур буде постійно відтворювати наведений тіньовий режим діяльності ординарного сектора.

Таким чином, зважаючи на наведені особливості сучасної структури вітчизняної тіньової економіки, здійснення у сьогоденні широкомасштабних заходів щодо легалізації (амністії) тіньових капіталів та доходів видається хоча й необхідним, але малоефективним. Ця легалізація здатна відбуватися у частковій формі, маючи вузькоадресний, направлений на певну сферу тіньової економіки, характер.

Легалізація відносин власності у вітчизняних умовах повинна виходити крім аспекту збільшення потенціалу інвестування у офіційний сектор, з ще одного, навіть більш важливого фундаментального аспекту: легалізація тіньової економіки повинна «працювати» на процес формування структури соборної адекватної економіки з високою питомою вагою, наприклад колективної власності, на основі процесів націоналізації та реприватизації. Саме цей акцент у процесах перерозподілу власності в змозі активно сприяти розвитку тенденції трансформації українського суспільства у сучасну вітчизняну ефективну економічну форму.

2.3 Розподіл між володінням та управлінням власністю

Успішність діяльності будь-якого підприємства залежить від культури управління та чіткості поставлених цілей та завдань. Однак державна і приватна форми управління породжують багато відмінностей у функціонуванні підприємств, що зрештою позначається на їх ефективності.

Державна і приватна форми корпоративного управління відрізняються одна від одної способами нагляду за власником, дотриманням вимог законодавства, передачею власності та процедурою банкрутства. На практиці захист власників за допомогою законодавчих норм розглядається як один із методів контролю за діяльністю менеджерів.

З метою врегулювання стосунків між власником та менеджерами укладаються контракти, які детально визначають умови руху капіталу від власника/інвестора до менеджера. Саме умови фінансування діяльності, спрямованої на збільшення рівня прибутковості підприємства, є основною метою укладання контракту, а не виписана у ньому система покарань та винагороди. Уклавши такий контракт, власник за необхідності може звернутися до суду з позовом про порушення менеджером умов контракту. Але для цього власник має володіти достатнім обсягом інформації щодо діяльності своєї компанії.

Державна форма власності не передбачає можливості укладання подібних контрактів. У деяких країнах робилися спроби реформування державних підприємств шляхом укладання контрактів на їх управління, проте, як доводять результати досліджень, такі спроби виявилися марними.

До збиткових компаній в усьому світі рано чи пізно застосовується процедура банкрутства. І хоча вона у різних країнах відбувається по-різному, її незмінними елементами залишаються зміна управлінської структури, ліквідація активів та реструктуризація боргів. Через складність виплати боргів власники нерухомості та фінансового капіталу воліли б ліпше бачити банкрутство як постійно існуючу потенційну загрозу, що стоїть перед управлінським персоналом, ніж як факт, що відбувся.

Якщо визначити стан банкрутства як стан, коли зобов'язання перевищують активи, то потенційна загроза банкрутства справді може сприяти підвищенню зусиль менеджерів щодо збільшення рівня прибутків. Однак нерідко ефективність процедури банкрутства виявляється занадто низькою. Банкрутство, підкреслюють західні експерти, є ефективним методом управління лише у країнах з розвиненою судовою системою та відповідним законодавством.

Аналізуючи перехідні економіки Східної Європи, експерти зазначають, що очікувані результати ініціювання банкрутства, як то зміни у структурі управління та виплата боргів, не завжди мають місце, особливо у випадках, коли система захисту прав власності недостатньо розвинена.

У Польщі уряд намагається допомогти ключовим галузям шляхом об'єднання підприємств у концерни з метою зменшення витрат та підтримки виробничих зв'язків. У юридичному аспекті це відбувається шляхом злиття компаній, чому сприяє право кредиторів проводити обмін фінансових вимог до відповідних підприємств на акції новоствореної компанії. Ця стратегія мала на меті створення сильних конгломератів, більш привабливих для західних інвесторів. З іншого боку, це робиться заради об'єднання слабких компаній з міцнішими для того, щоб уникнути масового скорочення робочих місць.

Схожий метод створення холдингів застосовується в Росії з метою реструктуризації підприємств. На даний момент більше 100 таких компаній активно діють у нафтогазовій, металургійній, хімічній галузях та у сфері виробництва продуктів харчування. Однак, як зазначають російські експерти, сам по собі факт приєднання будь-якого підприємства до фінансово-промислової групи не є гарантією підвищення його ефективності або конкурентоспроможності. Згідно із законом Польщі про державні підприємства, функції управління ними можуть передаватися фізичним особам на підставі договору про управління. Закон про приватизацію Угорщини також передбачає подібні договори про управління. Зміст таких контрактів за правилом є предметом переговорів. Але закон передбачає, що контракти мають містити гарантії управляючого, встановлювати права державного органу щодо контролю та умови, за яких контракт може бути розірвано. У Росії контракти довірчого управління пакетами акцій укладаються з 1992 року і регулюються Цивільним кодексом РФ, а також нормами публічного права (конкурсне право), зафіксованими у під-законних актах. Чинний закон про приватизацію базується на цих нормативних актах і висвітлює подальшу долю акцій після того, як закінчується контракт на довірче управління.

Однак головним питанням залишається контроль за управляючим. Дане питання висвітлено у законодавстві Угорщини. Довірчий управляючий має відповідати підвищеним вимогам до його професійної діяльності, нести юридичну відповідальність за недотримання цих вимог і діяти під постійним контролем з боку державного органу.

У принципі, пакети акцій можуть бути передані до інвестиційних або пенсійних фондів, як це робиться, наприклад, у Хорватії або Словенії. Проблема полягає у регулюванні діяльності пенсійних фондів. Приклад Чехії демонструє, що використання інвестиційних фондів відіграло важливу ролі у ваучерній приватизації і сприяло зростанню ролі внутрішніх інвесторів. Експерти вважають, що пакети акцій, які ані надають виключних прав, ані впливають на діяльність компанії (менше 25% статутного капіталу), не можуть знаходитись у власності держави. Збільшити участь держави можна завданням збільшенню статутного капіталу, списанню боргів або викупу акцій в інших міноритарних акціонерів. Міноритарні корпоративні права можуть бути продані іншим акціонерам. Чим глибшим стає процес приватизації, тим більшого значення набуває необхідність контролю за виконанням контрактів з купівлі-продажу підприємств. Оскільки інвестори часто беруть інвестиційні зобов'язання на кілька років, державний орган має контролювати виконання цих зобов'язань. Так, досвід Німеччини свідчить, що, хоча приватизація тут формально вже закінчилась, невирішеними залишаються питання подальшого функціонування органу, який проводив її. Основними його завданнями залишаються контроль за виконанням контрактів, управління державними корпоративними правами та підприємствами, що залишилися у державній власності.

Будь-який уряд, що планує приватизацію державних підприємств, має дати чіткі відповіді на три основні взаємопов'язані питання: як делегувати контроль; як встановити ціну (межа недооцінки державного підприємства для інвестора); кому продати державне підприємство (внутрішньому чи зовнішньому інвестору). Зарубіжний досвід свідчить, що ключовим фактором поліпшення діяльності підприємства є не стільки сам факт його приватизації, скільки прихід нових ефективно працюючих менеджерів. Державне підприємство може змінити свою структуру, проте воно не в змозі реструктуризувати оперативну діяльність.

Однією з причин необхідності широкомасштабної приватизації державних підприємств у країнах з перехідною економікою експерти називають високий рівень корупції в органах державної влади. Кількість підприємств, що знаходяться в управлінні державних органів, слід мінімізувати відповідно до першочергових потреб забезпечення державних інтересів. Приватизація є процесом трансформації економіки, а не сповільненою реформою, тому має існувати поступовий перехід від системи масового продажу державної власності до системи жорсткого контролю за її використанням функціонально повноцінним органом управління державним майном. Оптимальним способом, який дозволить зробити діяльність державних підприємств прозорою та контрольованою, зазначають західні експерти, є їхня корпоратизація і підпорядкування загальним вимогам звітності акціонерних товариств. Це, між іншим, за умови наступного продажу пакетів акцій корпоратизованих підприємств сприятиме формуванню повноцінного фондового ринку.

На думку західних експертів, функцію управління державними підприємствами в Україні слід делегувати спеціалізованому державному органу зі статусом міністерства, створеному на базі ФДМУ. На основі аналітичної інформації, що готуватиметься органом управління державним майном, Кабінет Міністрів та Верховна Рада зможуть приймати своєчасні рішення про необхідність утримання того чи іншого підприємства у державній власності та кількість державних підприємств, що мають бути приватизовані, ефективність управління державними підприємствами та структуру державної власності.

3. Реформування відносин власності в Україні