Процес роздержавлення починається з 1921 р., коли фактично було вже завершено націоналізацію великої та середньої власності. Перед радянською партійно-господарською номенклатурою, що тримала глуху оборону від власного народу й від світу, постало життєве для неї запитання: як забезпечити неможливість реставрації капіталізму? Головною умовою необоротності суспільно-політичного процесу було безперервне посилення влади самого "гаранта" - у даному разі комуністичної еліти. Але саме вона і стала, по суті, таким реставратором [11].

Наприкінці 80-х років став абсолютно очевидним той факт, що соціалістична економіка у своїй сутності не відповідала вимогам, поставленим до неї її творцями. Досвід функціонування командно-адміністративної системи управління, яка ґрунтувалася на суспільному володінні надрами, засобами виробництва та виробленою продукцією, а також на прийнятті економічних рішень шляхом централізованого планування виробництва й розподілу, виявив принципові вади провадження відтворювального процесу. Економічна ситуація до такої міри загострилася, що докорінне перетворення прав власності стало неминучим.

Як істотні елементи нової моделі економіки було запропоновано оренду та кооперацію. І тільки восени 1990 р. у програмах економічних реформ з'явився термін "приватизація". Фактично з 1988 р. велика, всезростаюча частина державної економіки цілком могла вважатися псевдодержавною формою існування приватного капіталу. А ще через кілька років вона перетворилася на домінуючу.

У період з 1988 по 1991 р. на місці міністерств утворилися концерни, на місці державних - комерційні банки, на місці держпостачів і торгів - біржі, СП та великі торгові доми.

На цьому, латентному, етапі приватизація мала такий вигляд: міністерство ліквідувалося, на його "руїні" створювався концерн у формі акціонерного товариства (у тому самому будинку, з тими самими меблями та кадрами); міністр ішов у відставку; контрольний пакет акцій переходив до рук держави, решта акцій розподілялися між керівництвом міністерства; очолювала концерн, як правило, друга чи третя особа колишнього міністерства. Так, наприклад, з'явився на світ славнозвісний "Газпром".

Інколи на базі фінансового управління міністерства створювався комерційний банк, головою правління якого ставав колишній начальник цього управління (або його заступник). Але більшість великих банків було утворено шляхом приватизації відділень колишніх спецбанків.

Тіньова приватизація радянської розподільчої системи завершилася створенням "комсомольських" бірж, багатьох спільних підприємств.

В Україні процеси роздержавлення, приватизації майна державних підприємств, створення на їх основі нових форм господарювання почалися ще в межах адміністративно-командної економіки. Так, у 1989 р. було створено перше в СРСР акціонерне товариство "Конвейєр", у 1990 р. - АТ "Концерн-Електрон" тощо.' Перші рішення уряду з приватизації державних виробничо-господарських об'єктів мали індивідуальний характер, оскільки не було сформовано юридичну базу для діяльності недержавних структур.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, розділ VI якої проголошував, що "Українська РСР забезпечує захист усіх форм власності". Хоча це положення безпосередньо не вказувало на можливість існування приватної власності у країні, але непрямо її формування вже малося на думці.

Як відомо, до проголошення незалежності економічна політика уряду УРСР була підпорядкована політиці союзного уряду. Незалежна Україна успадкувала інституційну та юридичну структуру, малопридатну для вироблення і проведення самостійної економічної політики, для управління власністю. Тому багато рішень, прийнятих парламентом та урядом України на першому році незалежності, скопійовано з відповідних рішень російської адміністрації, яка виявила кращу підготовленість до здійснення реформ аб6,_в усякому разі, більшу рішучість і послідовність.

У лютому 1991 р. Верховна Рада прийняла закон "Про власність" (№ 697-12), ст. 2 якого проголосила, що в Україні поряд з колективною та державною існує і приватна власність. Він передбачав також спрощення системи управління національною економікою, яке полягало у консолідації міністерств з відповідними урядовими підрозділами, створенні концернів та інших типів асоціацій підприємств у деяких секторах економіки, посиленні ролі місцевих владних структур, розширенні їхніх прав та обов'язків.

У країні почалася стихійна приватизація. По суті, вона мала характер розкрадання загальнонародної власності, яке, проте, важко було назвати протизаконним, бо законних схем роздержавлення не існувало. Найчастіше спрацьовували дві схеми захоплення держвласності. За першою схемою майно підприємства просто записувалося як складова частина майна якогось нового акціонерного товариства. Згідно з другою схемою, держмайно ставало приватною власністю після нехитрої операції -"оренди з викупом".

Захоплення власності здійснювалося в інтересах представників партійної, господарської і частково профспілкової еліт. Держава не одержувала нічого: бюджетні інтереси у ході спонтанної приватизації ніяк не враховувалися. Про інтереси трудящих не було й мови. Вищі органи влади опинилися перед необхідністю вжити негайних заходів, щоб спрямувати процес у законне русло..

На першому етапі (1993 - 1995) превалювала змішана - грошово-сертифікатна форма привласнення державного майна. За цей період з 14 тис. підприємств близько 10,5 тис. було приватизовано шляхом оренди з викупом [7].

На відміну від законодавства більшості країн, які свого часу здійснювали аналогічні економічні реформи, українське законодавство спочатку розглядало викуп орендованого майна як один з можливих способів приватизації. Це положення було зафіксоване у Концепції роздержавлення та приватизації підприємств, землі і житлового фонду, прийнятій Верховною Радою України у жовтні 1991 р., а потім у ст. 15 і 17 закону "Про приватизацію майна державних підприємств" (від 4 березня 1992 р.) і у ст. 28 закону "Про оренду майна державних підприємств та організацій" (від 10 квітня 1992 р.).

Проте один з можливих способів приватизації дуже скоро перетворився на панівний. Це було викликане тим, що абсолютна більшість громадян країни не мала коштів, достатніх для того, щоб узяти участь у здійснюваних заходах. За підрахунками відомих вітчизняних економістів, усіх заощаджень громадян України, які у 1991 р. були на особистих рахунках в Ощадбанках, вистачило би для викупу лише 15% майна державних підприємств. Оренда давала змогу трудовим колективам нагромадити кошти для викупу державної частини майна в підприємстві. Продаж державного майна відбувався на неконкурентних засадах, тобто за мінімальної стартової ціни.

Оренда виявилася найбільш адекватною умовам першого етапу ринкових перетворень. Ця форма роздержавлення була дуже поширена. Якщо до прийняття Закону України про оренду у промисловості налічувалося 947 орендних підприємств (1991 р.), то на кінець 1992 р. - 1758, у 1993 р. - 1792 (у Києві вже кожне четверте підприємство працювало на умовах оренди), у 1995 р. - 1,1 тис. промислових, 0,4 тис. будівельних, 8,4 тис. торговельних підприємств (включаючи ятки), 3,2 тис. підприємств громадського харчування, значна кількість підприємств побутового обслуговування. На кінець 1995 р. шляхом викупу було приватизовано близько 6,5 тис. об'єктів оренди.

Своєю постановою від 29 липня 1994 р. "Про вдосконалення механізму приватизації в Україні та посилення контролю за її проведенням" Верховна Рада доручила Кабінету Міністрів підготувати проект закону про внесення змін та доповнень у діючий закон про оренду, врахувавши пріоритетні конкурентні способи приватизації для підприємств груп А та Д, і про акціонування - для підприємств груп Б та В, із забезпеченням пільг для трудових колективів. Цей документ висунув вимоги захистити інтереси держави як власника майна, права громадян, трудових колективів, акціонерів, дрібних інвесторів та сільськогосподарських виробників, а також усунути розбіжності у законодавчих актах, які регулюють процеси реформування власності. Було призупинено укладання Фондом державного майна України та його регіональними відділеннями договорів купівлі-продажу об'єктів та оренди з викупом, допоки Верховна Рада не затвердить перелік об'єктів, які не підлягають приватизації. Водночас постанова призупинила укладання Фондом, його регіональними відділеннями та представництвами, органами приватизації адміністративно-територіальних одиниць договорів купівлі-продажу об'єктів виробничої сфери, які приватизуються шляхом оренди з викупом, до тих пір, поки не буде внесено зміни і доповнення у Закон України "Про оренду майна державних підприємств та організацій". Восени 1994 р. проект змін та доповнень до даного закону і перелік об'єктів, що не підлягають приватизації, надійшли на розгляд Верховної Ради. Але обговорення переліку не завершилося виробленням рішень, а розгляд питань оренди було поставлено у залежність від внесення змін та доповнень у законодавство про приватизацію, що тоді не вдалося зробити.

Для того щоб розблокувати процес приватизації, у тому числі шляхом викупу орендованого майна, ЗО грудня 1994 р. було видано Указ Президента "Про заходи з прискорення процесу малої приватизації в Україні", де визначалося, що у 1995 р., поряд з іншими об'єктами, має бути приватизована і державна частина майна дрібних орендних підприємств (ст. 1). Встановлювалося, що з моменту набрання указом чинності договори про оренду майна об'єктів малої приватизації не укладаються (ст. 3).

Відповідно до Першої державної програми приватизації наприкінці 1992 р. мало розпочатися здійснення масової сертифікатної приватизації. Планувалося у 1993 р. не менш як 10% загальної кількості об'єктів, запланованих до продажу на аукціонах, продавати виключно із застосуванням приватизаційних сертифікатів. Але випуск їх на паперових носіях не відбувся, а заміна депозитними рахунками загальмувала розвиток ринку цінних паперів. У1992-1994 рр. депозитні приватизаційні рахунки відкрили тільки 8 млн. громадян. Саме ця обставина спонукала уряд переглянути підходи до сертифікатної приватизації, що відбилося в Указі Президента від 26 листопада 1994 р. "Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів", згідно з яким сертифікати набрали вигляду цінних паперів.

Другим моментом, що активізував процес сертифікатної приватизації, стало створення національної мережі сертифікатних аукціонів.

Сертифікатна приватизація мала на меті [3]:

- забезпечити персоніфікацію державної власності виходячи з принципу соціальної захищеності і рівності прав громадян України;

- створити нетрадиційні джерела оплати об'єктів приватизації у формі спеціальних платіжних засобів - приватизаційних цінних паперів;

- прискорити хід роздержавлення, включивши масову ініціативу власників "ваучерів";

- сформувати прошарок (критичну масу) недержавних власників в особі громадян України як соціальну базу необоротності здійснюваної реформи відносин власності;

- надати громадянам України можливість необмеженого вибору шляхом використання приватизаційних паперів одного виду у різних сферах приватизації або паперів різних видів - в одній сфері;

- забезпечити надходження коштів до державного бюджету.

На другому етапі (1996 -1999 рр.) створена у 1995 р. національна мережа центрів сертифікатних аукціонів (НМЦСА) дала змогу кожному громадянину України безпосередньо або за допомогою фінансових посередників узяти участь у процесі приватизації. Через цю систему за приватизаційні майнові сертифікати було продано понад 13 тис. пакетів акцій 6912 підприємств України на загальну суму більш як 2 млрд. грн. Крім того, ще понад 7 тис. пакетів акцій загальною вартістю 1,6 млрд. грн. було запропоновано для продажу за компенсаційні сертифікати (КС). Через центри сертифікатних аукціонів було вкладено більш як 32 млн. майнових сертифікатів. За весь період сертифікатної приватизації населення одержало понад 45,7 млн. цих цінних паперів, а вклало у придбання акцій понад 43 млн. За цей же період з емітованих КС на загальну суму більш як 3,3 млрд. грн. населення одержало близько 30% запланованої їх кількості.

Хоча процес сертифікатної приватизації не завершився появою ефективного власника та великими надходженнями у державний бюджет, він усе ж таки виконав своє позитивне завдання: тисячі підприємств вийшли з-під управління держави, мільйони громадян дістали перші уроки ринкової економіки, широкі верстви населення були залучені до одержання акцій великих та середніх підприємств.

Третій етап приватизації, що розпочався у 2000 р., має цілий ряд визначальних особливостей.

По-перше, Державну програму розраховано вже на 3 роки, що забезпечує стабільність процесу і привабливість для інвесторів.

По-друге, вперше виставляються на продаж за гроші контрольні пакети акцій стратегічних підприємств.

По-третє, Державною програмою передбачено, що ФДМУ забезпечує надходження коштів від приватизації до бюджету в сумі, еквівалентній у 2000 р. - 500 млн. дол., у 2001 і 2002 рр. - по 1 млрд. дол.

По-четверте, забезпечуються публічність та прозорість продажу підприємств групи Г у розмірі 25% або 50% плюс 1 акція. З цією метою ФДМУ опублікував план-графік виставлення на продаж підприємств, у тому числі тих, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів (послуг).

По-п'яте, враховуються конкретні характеристики кожного підприємства (показники фінансово-економічного стану, його ринкова цінність і значення для національної безпеки) і необхідність створити цивілізовані умови для, участі інвесторів.

По-шосте, щоб не допустити до участі у конкурсах офшорних та інших тіньових підставних структур, запроваджено поняття "промисловий інвестор". Зокрема, це інвестор, заінтересований у збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту; він повинен не менш як 3 роки виробляти продукцію (виконувати роботи, надавати послуги), аналогічну основній продукції (роботам, послугам) підприємства, що приватизується, або використовувати в основному виробництві як основну сировину продукцію (роботи, послуги), як це робило підприємство, що приватизується, або здійснювати безпосередній контроль на таких підприємствах не менш як 1 рік. Надзвичайно принциповим моментом є те, що промисловим інвестором не може бути компанія, зареєстрована в офшорній зоні.

Головний вартісний результат - надходження коштів від приватизації до держбюджету - у 2000 р. становив 2,075 млн. грн. Для порівняння: ця сума перевищує в З рази надходження 1999 р. і є більшою за надходження від приватизації, разом узяті за всі попередні роки (1997 р. - 70 млн. грн., 1998 - 3609, 1999 р. - 694,6 млн. грн.). План перерахування коштів у держбюджет виконано на 80,5%.

У 2000 р. було роздержавлено 1733 об'єкти, у тому числі за групами: А- 678 (39,1 %); В, Г - 146 (8,4%); Д - 642 (37,1%); Е - 66 (3,8%); Ж - 201 (11,6%). Причому основним способом роздержавлення був продаж на аукціонах - 57,1% (викуплено 29,6% всіх об'єктів, продаж акцій становив 7,9%); комерційні конкурси принесли 2,8%, некомерційні конкурси - 1,1%, викуп орендованих об'єктів - 1,5%.

Органи приватизації за договорами з органами місцевого самоврядування здійснили продаж 3249 об'єктів комунальної власності.

Фонд підготував та оголосив 233 конкурси з продажу пакетів ВАТ на загальну початкову суму 1494,4 млн. грн. За результатами конкурсів було укладено 60 договорів купівлі-продажу на 1422,9 млн. грн. За укладеними договорами буде внесено інвестиції на суму 207,7 млн. грн., а також 350 тис. дол. і близько 18,9 млн. ЄВРО.

На фондових біржах і у ПФТС для продажу за гроші запропоновано 1453 пакети 1269 відкритих акціонерних товариств загальною вартістю 1153,1 млн. грн. Продано 515 пакетів акцій на 750,6 млн. грн. [4].

Фонд держмайна провів 11 спеціалізованих аукціонів за гроші, на які було виставлено пакети акцій ВАТ на суму 204 млн. грн.; від їх продажу одержано 9,94 млн. грн. Крім того, у 2000 р. Фонд провів завершальний спеціалізований сертифікатний аукціон за компенсаційні сертифікати, в ході якого на продаж було виставлено пакети акцій 241 підприємства загальною вартістю 39,306 млн. грн.

Справжнім проривом у виробленні індивідуальних підходів до приватизації стратегічних об'єктів стало прийняття 13 липня 2000 р. Закону України "Про особливості приватизації ВАТ "Укртелеком".

Важливою подією стало також прийняття 14 вересня 2000 р. Закону України "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва" (ОНБ). Цей документ, надавши певні пільги, усунув багато проблем, які перешкоджали прискоренню приватизації таких об'єктів. Передбачаються такі пільги: а) відстрочка платежу на час до 5 років, причому проценти ув'язуються з інфляцією; б) збільшення операцій з приватизації ОНБ від оподаткування; в) дозвіл протягом строку будівництва включати затрати на нього у валові витрати в розрахунку податку на прибуток; г) звільнення від податку на землю за весь період добудови.

Повністю виконати план з перерахування Фондом держмайна до держбюджету коштів від приватизації не дали змоги дві обставини: по-перше, припинення продажу пакетів акцій семи інвестиційно привабливих підприємств ("Азовсталь", "Турбоатом", "Чисті метали", "НВК "Галичина" та ін.), початкова ціна яких дорівнювала в сукупності 601,47 млн. грн..; і по-друге, не здійснені через неправильно розраховану іноземним радником "Соглтеггбапк АС початкову ціну тендери з продажу Харцизького трубного заводу та Кримського содового. Внаслідок цього у 2000 р. бюджет країни недоодержав близько 600 млн. грн.

1.3 Особливості приватизаційних процесів в різних країнах

2.1 Приватизація в Україні в 2003 - 2004 роках

Менш як трьох роки минуло відтоді, як Леонід Кучма призначив головою Фонду держмайна Михайла Чечетова. Призначення зовні непомітного чиновника, якого пов'язують з донецьким бізнесом, викликало запитання: чому, власне, він? Згодом з'ясувалося, що Михайло Васильович -- видатний шоумен, який уміє влаштувати спектакль з показу кулькової ручки, до того ж здатний у потрібний момент перекласти відповідальність за проблемний продаж на Президента, прем'єра і Верховну Раду: мовляв, моя справа маленька -- наказали -- продав. А тоді Чечетов виглядав не більше ніж стрілочником, призначеним на одну-дві великі приватизації [3].

Навчання на практиці

Першим тестом на профпридатність і здатність голови ФДМ дотримуватися напряму, який задає оточення Президента, став продаж Нікопольського заводу феросплавів. Завдання було більш ніж легким, враховуючи те, що управління підприємством вже півроку здійснював Інтерпайп в особі консорціуму «Придніпров'я», а всі інші марганцеві активи країни перебували під контролем Привату. Спочатку все йшло не те щоб мляво -- НЗФ було віддано в потрібні руки, але якось неохоче: аргументація щодо потенційного монополізму Привату на феросплавному ринку виглядала непереконливо. Треба було зробити так, щоб небажаний інвестор відсікався від конкурсу жорстко і завчасно, щоб уникнути потенційного судового зволікання з невизначеним результатом.

Паралельно ФДМ програв боротьбу за держчастку у двох великих підприємствах -- за мовчазної згоди акціонерів, зокрема представників Фонду, було прийнято рішення про додемісії на Інгулецькому ГЗК і Надвірнянському НПЗ (група «Приват»). У судовому порядку додемісії оскаржити так і не вдалося. На рахунку відомства Чечетова подібних помилок більше не було -- із судами різної інстанції ФДМ поступово навчився боротися, а Привату в боротьбі за Центральний ГЗК вдалося «помститися» з System Capital Management. За участі фонду лояльне Привату керівництво ЦГЗК було зміщене на користь SCMiB-ских менеджерів.

Однак справжнім випробуванням на зрілість Фонду в новому форматі стала приватизація двох металургійних комбінатів Дніпропетровської області -- «Дзержинки» і «Петрівки». В обох випадках у боротьбі зіткнулися інтереси корпорації ІСД і Привату. Саме тоді ФДМ застосував ноу-хау вітчизняної приватизації -- додаткові умови конкурсу (в майбутній приватизації Криворіжсталі названі кваліфікаційними -- різниця непринципова), яким серед усіх гіпотетично можливих претендентів відповідав лише ІСД. Чим закінчилося -- відомо: Приват став жертвою оптимізації податків за оф-шорними схемами, переможцем конкурсу щодо ДМК було визнано ІСД. А в переддень 2004 року той самий ІСД виграв боротьбу за «Петрівку».

Таблиця 2.1 Найбільші підприємства, що перейшли у приватну власність протягом 2003-2004 років

Запаморочення від успіхів

Натхненний вдалим грудневим продажем, ФДМ з подвійною силою кинувся в бій. Криворіжсталь і Укррудпром, Павлоградвугілля і Укртатнафта, Одеський припортовий і Макіївський металургійний заводи -- лише короткий список «великих» держактивів, які обіцяли стати приватними до кінця 2004 року. Проте взимку фонду довелося займатися переважно технічною роботою -- отримано гроші за «Дзержинку», розпочато корпоратизацію Криворіжсталі, пройдено судові засідання щодо ІнГЗКІвської і Надвірнянської дод-емісій. Продаж Павлоградвугілля, що не відбувся, неуспіхом не вважають, оскільки приватизацію тісно пов'язаного з Криворіжсталлю холдинга було перенесено на пізніший термін -- щоб майбутній інвестор меткомбінату мав можливість приєднати до заводу сировинну базу [2].

Єдине, що не склалося у ФДМ -- продаж активів у нафтовій галузі. Ні Укртатнафта, ні Азмол, ні Оріана так і не стали на 100% приватними. Певною мірою це пояснюється тим, що претендентами на всі три підприємства були російські компанії, частково -- зусиллями Нафтогазу, який бажав взяти під крило всю державну «нафтівку», частково тим, що головні фігуранти приватизаційних процесів орієнтувалися передусім на сировинні металургійні активи,

Апогеєм же зусиль Фонду став червневий продаж з яскраво вираженим донбаським акцентом -- консорціум Ахметова-Пінчука вдало купив Криворіжсталь, Авдіївський коксохім -- Павлоградвугілля. Розпродаж тривав, і, здавалося, немає сили, що здатна його зупинити. У середині липня -- на початку серпня було розпродано ГЗК та інші складники Укррудпро-му. На черзі була компанія з головним офісом у Києві на бульварі Шевченка і гучною назвою Укртелеком.

Сутінки у помаранчевих тонах

І до цього дня інформація про те, що саме зашкодило Фонду розлучитися з телефонним монополістом, відома лише вельми обмеженому колу осіб. Фігурантом однієї з версій є Віктор Янукович, начебто роздосадуваний, що навіть альянс DCC і турецького оператора Turkcell не міг бути допущений до так і не оголошеного конкурсу. Втім, набагато привабливішою виглядає історія про те, як голова російської АФК «Система» Володимир Євтушенков за дві години добрався до Києва, переполохавши весь вітчизняний істеблішмент і піднявши з ліжка Михайла Чечетова.

Проте після зриву приватизації Укртелекому ФДМ утратив колишню бадьорість. Чи то «потрібні» інвестори надто витратилися в результаті минулих придбань, чи то показова приватизація перестала влаштовувати провладні структури, але продаж Одеського припортового, запланований на серпень 2004-го, було заблоковано, аактивність Фонду у сфері продажу змінилася активністю в галузі формування СП на базі держпід-приємств. З держвласності таким чином було виведено державні хімічні активи -- ДАК «Титан», Вільногірський та Іршанський ГЗК, Сєвєродонецький Азот. Останнім же випадком передвиборчо-розпродажної активності фонду стала конкурсна приватизація Краснодонвугілля й аукціонна -- шахти «Комсомолець Донбасу». А груднева приватизація Свердловського і Новгородського машзаводів (знову-таки, на користь SCM) за термінами вже не вписується в межі передвиборчості. А тому це вже зовсім інша історія.

Найскандальніший рекорд

Як і передбачалося, 2004 року власника змінив найбільший в Україні металургійний комбінат -- Криворіжсталь. До вітчизняних металургійних активів цього разу вперше виявили цікавість великі зарубіжні інвестори -- індійсько-голландська LNM Group, російські «Северсталь» і «Евраз-холдинг». Це пояснюється порівняно низькою стартовою ціною підприємства -- $720 млн, тоді як справедлива вартість меткомбінату називалася в межах $2,3-$4,5 млрд. Перешкодою для іноземців стали умови конкурсу, основною з яких була вимога виробництва коксу в Україні. За 93,02% акцій заводу переможець конкурсу -- терміново створений консорціум підприємств Рината Ахметова та Віктора Пінчука Інвестиційно-металургійний союз -- виклав $804 млн, що стало рекордною сумою для української приватизації. Тим часом виборча складова продажу комбінату зіграла з покупцем злий жарт. Опозиція вдало скористалася настроями маси «забрати й поділити», оголосивши повернення Криворіжсталі у держвласність одним з пунктів передвиборчої програми.

Найдешевший розпродаж

На тлі скандалу довкола Криворіжсталі порівняно мирно відбулася приватизація підприємств залізорудного холдинга Укррудпром, які в сукупності видобувають близько 43 млн т залізняку за рік. Згідно із Законом про приватизацію Укррудпрому, пакети акцій шістьох гірничодобувних компаній було поділено між System Capital Management (Північний, Центральний ГЗК), групою «Приват» (Південний ГЗК, Криворізький ЗРК, «Суха Балка») та російською Смарт-груп (Інгулецький ГЗК). Саме ці структури до приватизації мали частку 25% і більше на кожному з придбаних підприємств.

Найчесніший конкурс

Однак сума, отримана за розподіл більшої частини українського гірничорудного сектору, виявилася більше ніж скромною. За продаж держчасток у шістьох ГЗК державі вдалося виручити лише $232 млн, причому левова частка цих коштів припала на КЗРК -- $130 млн. Тим часом 60%-й пакет Стой-ленського ГЗК у Росії, виробничі потужності якого становлять 11 млнт залізорудного концентрату, коштував покупцеві близько $600 млн. А 98% Михайлівського ГЗК (Росія, видобуток -- 21 млн т руди) потягли на $1,65 млрд.

Найбільш відкладений конкурс

Наприкінці червня власника змінив холдинг Павлоградвугілля. Покупцем вугільного гіганта став Авдіївський коксохімзавод (група System Capital Management), який заплатив за 92,11% компанії 1,4 млрд грн за стартової ціни 893 млн. грн. Невластива вітчизняній приватизації істотна різниця між стартовою та фінальною ціною підприємства пояснюється участю в конкурсі компанії «Іспат-Вугілля» (створена за участю індійсько-голландської LNM Group і американської U. S. Steel), пропозиція якої становила 1,35 млрд грн. Показово, що в лютому інвестор мав усі шанси отримати Павлоградвугілля за нижчою ціною -- стартова вартість холдинга на першому конкурсі, що не відбувся, становила 1,28 млрд грн за відсутності попиту з боку іноземних компаній.

Минулого року Україна була як ніколи близькою до розставання з держмонополістом на ринку стаціонарного зв'язку -- Укртелекомом. 29 липня ФДМ у виданні «Відомості приватизації» оприлюднив умови конкурсу з продажу 42,86% акцій телефонного монополіста. Але в той же день ФДМ спростував сам факт виходу «Відомостей приватизації» друком, й ідея продажу Укртелекому вже третій рік висить у повітрі. Подейкують, що скасування конкурсу стало результатом зусиль російської компанії АФК «Система», яка була зацікавлена у придбанні Укртелекому, однак не відповідала «спростованим» кваліфікаційним умовам продажу. Аналіз кваліфікаційних вимог до інвесторів засвідчив, що з-поміж претендентів усім умовам скасованого конкурсу відповідав тільки німецький Deutsche Telecom, а не українські чи російські інвестори.

Найзагадковіший покупець

Практично єдиною приватизацією, що обійшлася без скандальної складової, став продаж у грудні 2003 року Кримського содового заводу компанією «Кліринговий дім» за 346,7 млн грн. На початку лютого 2004 року завод було передбачувано перепродано за 352,6 млн грн кінцевому покупцеві -- зареєстрованій у Німеччині компанії RSJ Erste. А в липні та сама RSJ Erste стала одним із засновників ЗАТ «Кримський Титан», куди держава передала активи ДАК «Титан», Іршанського і Вільногірського ГЗК, а в перспективі «Кримський Титан» може приєднати до себе Запорізький титаномагнієвий комбінат.

Така експансія не могла не привернути увагу до невідомого інвестора. Особливо з урахуванням того, що на Кримсоду претендували деякі провідні ФПГ, а ДАК «Титан» цікавилися російська «Рено-ва» (афільована з Віктором Вексельбергом) та лондонська Peter Hambro, що також пов'язана з російським бізнесом. Щодо реального господаря RSJ на сьогодні найпоширенішою є версія про бізнесмена Семена Могилевича, який займається, зокрема, газовим бізнесом.

2.2 Підсумки приватизації в 2004 році

Загальна вартість державної частки майна, яка підлягала роздержавленню у 2004 p., за актами оцінки становила 7,53 млрд. грн. На об'єкти груп В,Г припадало 98% цієї суми, групи А - 1,8%, груп Е та Ж - по 0,1% [1].

Лідером за кількістю приватизованих об'єктів у 2004 р. стала приватизаційна група А. За звітний період до нових власників перейшли 774 підприємства цієї групи, або 62,6% від загальної кількості приватизованих об'єктів. Друге місце посідає група Д - 264 об'єкти (21,4%), а третє - група Ж -123 об'єкти.(9,9%). Також було роздержавлено 38 об'єктів (3,1%) груп В,Г та 37 об'єктів (3%) групи Е.

Основними способами приватизації в 2004 р. були аукціонні торги, на яких нових власників знайшли 603 об'єкти (48,8% від загальної кількості) та викуп, за допомогою якого було приватизовано 528 об'єктів (42,7%). Шляхом оренди з викупом роздержавлено 60 об'єктів (4,9%), способом продажу акцій ВАТ - ЗО об'єктів (2,4%). За некомерційними конкурсами було продано вісім об'єктів (0,6%), а за комерційними - сім об'єктів (0,6%).

Основним способом приватизації великих підприємств груп В,Г був продаж акцій. Даним способом минулого року приватизовано 20 об'єктів зазначених груп. Вісім підприємств було викуплено, а один об'єкт продано на аукціоні.

Об'єкти малої приватизації (група А) в основному були викуплені та продані на аукціонних торгах. Цими способами нових власників знайшли 380 та 332 об'єкти відповідно. Через оренду з викупом роздержавлено 60 об'єктів групи А та ще один продано на конкурсних торгах.

Із загальної кількості приватизованих об'єктів групи Д 214 були продані на аукціонах, 43 перейшли до нових власників шляхом викупу, сім продано на конкурсних торгах. Переважним способом роздержавлення об'єктів групи Е був викуп, за допомогою якого приватизовано 20 об'єктів. 14 об'єктів продано на аукціонах, по одному об'єкту приватизовано шляхом продажу акцій та проведення конкурсних торгів. Об'єкти групи Ж були роздержавлені таким чином: 77 викуплено новими власниками, 42 продано на аукціонах, чотири продано на конкурсних торгах.

Згідно з даними ФДМУ, за тринадцять років проведення процесу зміни власності в Україні (з 1992 по 2004 pp.) в цілому було приватизовано 26 151 державний об'єкт, із них 12 151 об'єкт групи А, 8 773 об'єкти груп Б,В,Г, 3 456 об'єктів групи Д, 927 об'єктів групи Е та 844 об'єкти групи Ж.

Найбільші надходження у 2004 р. надійшли від проведення конкурсних торгів з продажу акцій ВАТ. Протягом року ФДМУ оголосив 112 конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ на загальну суму близько 6,93 млрд. грн. При цьому центральний апарат Фонду оголосив 67 конкурсних торгів на суму 6,75 млрд. грн. З них відбулося 25 конкурсів, за результатами яких укладено договорів купівлі-продажу на загальну суму 8,7 млрд. грн. Умовами цих договорів передбачено внесення інвестицій розміром 2,23 млрд. грн. та $16,6 млн.

Регіональними відділеннями ФДМУ було оголошено 45 конкурсів із загальною початковою вартістю пакетів акцій 184,2 млн. грн. З них відбулося вісім. Обсяг торгів становив 65,8 млн. грн. Згідно з укладеними угодами на приватизовані підприємства передбачається залучити 12,8 млн. грн. інвестицій.

Слід зазначити, що із загальної кількості оголошених конкурсів 68 стосувалися продажу пакетів акцій стратегічно важливих підприємств та підприємств-монополістів. З них відбулося 20 конкурсів. Обсяг укладених угод становив 7,87 млрд. грн. Обсяг інвестицій, які передбачається залучити на підприємства, дорівнює 1,25 млрд. грн. та $1,6 млн. Найбільшими за обсягами укладених угод були конкурси з продажу держпакетів акцій ВАТ «Криворізький гірничо-металургійний комбінат «Криворіжсталь»(4,26 млрд. грн.) та «ДХК «Павлоградвугілля» (1,4 млрд. грн.).

Серед інших конкурсів слід виділити торги з продажу держпакетів акцій ВАТ «Дніпропетровський металургійний комбінат ім. Ф. Е. Дзержинського», «Краснодонвугілля», «Луганськвуглеавтоматика», «Херсонський бавовняний комбінат», «Ужгородський турбогаз», «Кварц», «Свердловський машинобудівний завод», «Світлофор» тощо.

На підставі спеціальних законодавчих та нормативно-правових актів щодо особливостей приватизації ДАК «Укррудпром» були проведені торги та укладені дев'ять договорів купівлі-продажу держпакетів акцій підприємств даного холдингу. Загальна вартість проданих держпакетів акцій склала 1,45 млрд. грн.

За звітний період на торги фондових бірж та ПФТС Фонд держмайна запропонував 256 держпакетів загальною номінальною вартістю 641,6 млн. грн. Протягом року було реалізовано 100 пакетів. Обсяг продажу становив 202,3 млн. грн. Найбільший попит у покупців мали держпакети акцій підприємств груп В та Г.

Динаміка надходжень від процесу зміни власності у 2004 р. свідчить про їх значне зростання починаючи з червня. Так, рівень надходжень у січні становив лише 74 млн. грн. У лютому він зріс до майже 900 млн. грн. й практично на цьому рівні тримався до червня, коли обсяг надходжень сягнув 5,3 млрд. грн. за рахунок продажу держпакета ВАТ «Криворіжсталь». В наступні два місяці даний показник зростав на один млрд. грн. У подальшому, процес уповільнився й упродовж серпня-грудня надійшло близько 1,2 млрд.

Кінцевий загальний показник склав 9,56 млрд. грн. Від продажу об'єктів державної власності регіональними відділеннями ФДМУ найбільше коштів надійшло з Дніпропетровської області (60,3 млн. грн.), м. Києва (55.2 млн. грн.), Донецької (18,9 млн. грн.), Луганської (14,1 млн. грн.) та Одеської областей (13,8 млн. грн.).

2.3 Особливості приватизації шляхом проведення конкурсу та аукціону