Як правило, політика цільових настанов, що обмежують зростання грошової маси, має індикативний характер. Досягнення намічених цілей залежить від ефективності застосування різних методів регулювання, що впливають на величину грошової маси, адже сам факт публічного встановлення цільових орієнтирів впливає на інфляційні очікування господарюючих суб'єктів. Таргетування, згідно з ортодоксальним монетаризмом, розглядається як довгостроковий метод регулювання, спрямований на забезпечення стабільного зростання грошової маси безвідносно до кон'юнктурних коливань, що повинно створити сприятливі умови для рівноважного економічного розвитку. Проте відсутність стабільності попиту на гроші робить політику фіксації темпів зростання грошової маси неефективною. Те ж саме можна сказати і про ситуацію, коли попит на гроші за процентною ставкою має високу еластичність.[6] Тоді зміни у грошовому попиті ведуть до порушень у взаємозв'язку маси грошей та вплив на рівень цін і доходів буде різним.

Існують також пропозиції, близькі до спроб фіксації грошової маси, а саме -- зробити орієнтиром грошово-кредитної політики обсяг кредиту, іцо надається. Інвестиційні процеси є основою стабільного економічного розвитку, інвестиції здійснюються за допомогою позичок, отже, між обсягами кредиту і виробництва існує тісний зв'язок. Банки впливають на розмір кредиту, що надається, не тільки через зміни процентної ставки, а й через норми кредитування. Нормування здійснюється залежно від ступеня надійності клієнта, можливих доходів від проектів, перспектив господарського розвитку, фази циклу, змін у монетарній політиці. Центральний банк може встановлювати кількісні обмеження на розміри позичок комерційним банкам, але в ринковій економіці він не спроможний встановити безпосередній контроль над загальним обсягом кредиту. До того ж співвідношення між ВВП і кредитом може бути і нестабільним. Водночас пряме кредитне нормування може швидко дати результат, але тут існує небезпека його надмірності.

Недолік процентної ставки як цільового орієнтира полягає в тому, що для її підтримки на певному рівні слід змінювати кількість грошей, що загрожує інфляційними наслідками у довгостроковій перспективі, хоча у короткостроковому плані таке регулювання може принести користь. Водночас треба зважити і на відносну тривалість часу, необхідного для того, щоб зміна процентних ставок вплинула на економіку.

З ортодоксальної точки зору, необхідно орієнтуватися на фіксацію або пропозиції грошей, або процентної ставки. Правда, наприклад, американський економіст В. Пул. що досліджував проблему вибору оптимального варіанта монетарної політики, не виключав можливості реалізації "комбінованої політики", хоча при цьому і вказував на складність її здійснення [7].

Слід також зауважити, що індекс цін є результатом усереднення індивідуальних ринкових цін, коливання яких неможливо подолати, але завдяки регулюючим заходам можна порушити їх природні співвідношення і тим самим підірвати ринкову рівновагу, дестабілізувати економічну ситуацію. Проте фіксовані ціни можуть увійти у конфлікт із зміною валютного курсу та платіжного балансу.

Ще одним з проміжних завдань монетарної політики може виступати фіксований валютний курс як номінальний антиінфляційний "якір". Коли ЦБ заявляє як цільовий показник валютний курс, то він дає чітку і зрозумілу інформацію для господарюючих агентів і населення про майбутні темпи інфляції і створює цим атмосферу визначеності, що важливо при прийнятті господарських рішень. Цей показник викликає і більше довіри, оскільки кожен може щодня контролювати його зміну, отже, і ЦБ важко в цих умовах піти на порушення заявлених цілей монетарної політики. Проте у випадку фіксованого курсу повністю автономна внутрішня грошово-кредитна політика виявляється теоретично неможливою, оскільки його підтримання пов'язане з купівлею-продажем іноземної валюти на ринку, що обов'язково спричинить зміну кількості грошей в обігу. Для нейтралізації коливань грошової маси ЦБ повинен проводити так звану "стерилізацію" припливу або відпливу іноземної валюти шляхом скорочення чи збільшення кредиту. Тут економічна політика стикається ще з однією значною проблемою -- суперечливими тенденціями розвитку внутрішньої та зовнішньої сфер економіки. Свого часу ще Дж.М. Кейнс підкреслював, ідо оскільки валютний курс залежить від співвідношення між внутрішнім і зовнішнім рівнями цін, то "валюта тільки тоді може бути стійкою, коли як внутрішній, так і зовнішній рівні цін зберігають стабільність. Тому, якщо зовнішній рівень цін виходить з-під нашого контролю, то ми повинні зосередитися на внутрішньому рівні або ж змиритися з тим, що наш валютний курс перебуватиме під зовнішніми впливами. Коли зовнішній рівень цін нестійкий, ми не можемо одночасно зберігати стійкість як нашого власного рівня цін, так і валютного курсу. І все ж таки у реальній практиці одночасне використання цільових орієнтирів щодо грошової маси і валютного курсу застосовується доволі часто. Економіка, в кінцевому підсумку, єдина, і відокремити її внутрішню та зовнішню сфери одну від одної неможливо. Тому не залишається нічого іншого, як одночасно використовувати регулювання в обох напрямах.

Таким чином, існує багато підходів при визначенні проміжних цілей грошово-кредитної політики. Причинами цього є: по-перше, багато кінцевих цілей економічної політики, їх різні комбінації та висування на перший план тих чи інших цілей залежно відстану економіки в певний період часу; по-друге, ситуація, що постійно змінюється власне у сфері грошового обігу; по-третє, обмеженість корисного ефекту орієнтацією на будь-яку окремо взяту мету, що пов'язано з багатофакторною природою змін купівельної спроможності грошей, суперечливими взаємозв'язками економічних явищ і процесів, концептуальними недоліками ортодоксальних теоретичних конструкцій. [18]

За цих умов об'єктивно необхідними (особливо при транзитивній економіці, тобто при системному трансформуванні) є певний синтез різних підходів на основі відбору раціональних елементів, що містяться в них, і розробка комбінаційних, синтезуючих варіантів грошово-кредитної політики, які б враховували конкретну економічну ситуацію та її зміни у часі. Таким чином, при переході від абстрактно-теоретичних концепцій ортодоксального характеру до розробки певного варіанта грошово-кредитної політики слід спиратися на методологічний принцип прагматичного синтезу ортодоксальних підходів. У процесі пізнання абстрактні схеми формуються в ході розв'язання конкретних життєвих проблем, і в міру наближення до практики теорія має дедалі більше слугувати інструментом дії, сприяти вибору засобів, необхідних для досягнення визначених цілей, виконання конкретних завдань. У кінцевому підсумку, значення теорії полягає в тому, наскільки вона є практично дійовою, корисною при виконанні таких завдань. Однак неминуча однобокість абстрактно-теоретичних ортодоксальних концепцій, схильність до абсолютизації висновків ускладнюють процес досягнення зумовлених конкретною ситуацією цілей, знижують ефективність вжитих заходів. Змінність і суперечливість реальної дійсності, відносність можливостей її пізнання людиною зумовлюють необхідність синтезу теоретично різнорідних, але раціональних пропозицій з регулювання економічних процесів.

2. МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПРОЦЕС

Як свідчить практика останніх років, головною причиною занепаду інвестиційного процесу в нашій державі є реалізація теоретичної концепції в одній, але найважливішій сфері державного управління економікою. Йдеться про монетаризм -- досить докладно розроблений напрям економічної теорії, один із найвидатніших представників якого, М. Фрідмен, навіть отримав Нобелівську премію з економіки. Монетаристська теорія стосується вельми важливої економічної сфери -- грошово-кредитної та курсової політики в державі. У нашій державі монетаристські рецепти послідовно впроваджуються із 1995-1996 років.

У перші роки незалежності (1992--1993) грошова політика в Україні здійснювалася спонтанно, без особливого теоретичного обгрунтування. І це зрозуміло: ні Національний банк та уряд, ні економічна наука не мали досвіду здійснення монетарної політики в кризових умовах. На потреби економіки грошова політика реагувала найпростіше: невпинною грошовою емісією.

Протягом 1992--1994 років в Україні здійснювалося пряме емісійне фінансування бюджетного дефіциту, передбачене на той час законодавством. Щоправда, емісійні кошти спрямовувалися нераціонально, переважно на підтримку згасаючого великого виробництва. Тому обсяги емісії були невиправдано значними і викликали надто високу інфляцію. Однак уже в 1994 році, коли та сама "антимонетаристська" політика діяла й далі, гіперінфляція була фактично приборкана. Зате економіка наповнилася грошовою масою, і всі, хто хоч найменше причетний до справді ринкового господарювання, однозначно визнають, що клімат для підприємництва в Україні того бурхливого 1993 року був сприятливіший, ніж нині [6]. Про це свідчать дані, наведені в таблиці 1.

Таблиця 1. Динаміка основних показників соціального добробуту в Україні -у 1992-2000 роках

* Складено за даними макроекономічної статистики НБУ

Справжня криза, коли кількість безробітних пере-вишила кількість вакансій і з'явилася заборгованість із соціальних виплат, почалася не в 1992-му, а в 1995 році. Викликають інтерес і показники грошової маси, які наводить НБУ.

Таблиця 2. - Грошова маса в Україні у 1991--2001 роках (на кінець періоду, млн. грн.)*

* Складено за даними макроекономічної статистики НБУ

"Позабанківські кошти.

***М₀ + готівкові гроші та банківські вклади до запитання.

****М₁ + строкові та заощаджувальні вклади у банках.

*****М₂ + депозитні сертифікати, ощадні вклади у спеціалізованих кредитних установах та деякі інші види фінансових активів.

Як бачимо, найбільші темпи приросту грошової маси були у 1992 і 1993 роках. Саме отой перебільшений і вміло роздмухуваний страх перед інфляцією поступово переконав громадську думку, що грошова емісія -- найгірше джерело фінансування відтворювального процесу в економіці й суспільстві. Усі сили було кинуто на боротьбу з інфляцією. І "найдоцільнішим" засобом розв'язання цієї проблеми уряд (під тиском зарубіжних порадників і власних монетаристів) став вважати зовнішні запозичення. Проте, якщо неконтрольована емісія вела До інфляції, то неконтрольовані іноземні кредити і позики призвели до стагнації власного виробництва і стрімкого зростання зовнішньої заборгованості.

Ліки проти гіперінфляції виявилися дієвими, але смертельно небезпечними за побічними наслідками.

Рівень інфляції характеризує економіку не адекватніше, аніж температура тіла здоров'я людини. Зрозуміло, що у здорового організму і температура нормальна, проте у пацієнтів реанімаційної палати вона найчастіше така сама хоч вони й не претендують на членство в олімпійській команді.

Сполучені Штати протягом майже усього XX століття здійснювали невпинну емісію своєї валюти. З часів Рузвельта американський долар "схуднув" у десятки разів, зате забезпечив мало не таке саме за порядком збагачення Сполучених Штатів. Громадяни багаті не там, де все дешеве, а там, де багато заробляють [13].

Україні, починаючи "нищівну" боротьбу з інфляцією, треба було з самого початку тверезо оцінити надто підозрілу готовність західних держав і їхніх спільних фінансових організацій до надання фінансової "допомоги" Україні. Деякі факти свідчать про те, що кінцевим результатом реформ, на які нас штовхали зарубіжні консультанти, могло б стати перетворення України на відсталу державу. Дехто бачив нашу державу експортером дешевої робочої сили і примітивної сировини з малою доданою вартістю: насіння соняшника, шкур великої рогатої худоби, глинозему, титану, марганцю, цирконію, урану, металобрухту тощо. З іншого боку, Україна мала б стати ринком збуту кінцевого продукту розвинених країн -- неліквідного споживчого товару, який втратив привабливість в очах західного споживача, бо застарів морально чи перебрав термін використання.

Настирливо рекомендоване західними порадниками скорочення бюджетних видатків мало б наслідком неминуче скорочення купівельної спроможності населення бо саме бюджетні утриманці становлять найстабільнішу масу покупців на внутрішньому ринку.

У свою чергу, звуження споживчого ринку неодмінно викликає збитковість і стагнацію виробництва споживчих товарів. Це -- непроінвестовані проекти, зокрема інноваційні, скорочення зайнятості, демонетизація економіки з її негативними наслідками: доларизацією, бартеризацією і тінізацією.

Жодна із розвинених країн на практиці не здійснювала тих заходів, яких наполегливо вимагали від України. "Тетчеризм" вважають втіленням монетаризму, проте це не зовсім так. Податки були зменшені, але було впроваджено контроль за цінами й дивідендами, організовано профнавчання молоді й громадські роботи, тобто було здійснено цілу низку типово кейнсіанських заходів.

Україна не скористалася досвідом інших держав, набутим саме в часи найважчих криз. Практично після 1995 року було припинене пряме використання грошової емісії як джерела наповнення бюджету. Жорстка монетарна політика, опора на мінімізацію грошової маси у національній валюті потягли за собою потребу у позиках від інших країн та міжнародних фінансових організацій, часто зарубіжні позики й кредити видавалися тільки під закупівлю українською стороною іноземних товарів і послуг.[6]

Відносна стабільність обмінного курсу гривні до твердих валют протягом 19%--1998 років спиралася саме на невпинний потік позичених доларів. Досить швидко проявилася специфічна причинно-наслідкова залежність: кожен долар зарубіжних товарно-цільових кредитів і позик зумовив зникнення такої самої за вартістю вітчизняної товарної маси. Монетарний протекціонізм переповнив внутрішній споживчий ринок зарубіжними товарами, паралізуючи й деморалізуючи вітчизняне виробництво. Адже до країни, де слабка за своєю першоосновою національна валюта має примусово високий обмінний курс, ніхто не ввозить сучасного технологічного обладнання -- ввозять готові товари.

Надмірна доларизація та велика взаємна заборгованість стали певною мірою наслідком виконання рекомендацій іноземних монетаристів. Саме через надмірне стискання гривневої грошової маси зменшилися обігові кошти підприємств, утворилася їхня взаємна заборгованість! збільшився попит на долар, що постійно створювало внутрішні передумови до нового інфляційного вибуху.

Цей вибух і стався восени 1998 року, одночасно в Росії та в Україні, бо був зумовлений однаковими причинами (однаковими не в розумінні спільної причини, а в тому, що обидві країни майже одночасно застосували боргову модель антиінфляційної політики).

На наше щастя 1999 року вдалося вирватися з боргової залежності, припинити подальше сповзання у боргову яму. Власне, це не зовсім можна віднести до наслідків свідомого рішення, просто Україні перестали надалі позичати МВФ, а за його прикладом і інші учасники світового фінансового ринку. Неотримання обіцяних кредитів у поєднанні з необхідністю здійснення поточних виплат стало тим стимулом, який повернув до життя занепаде українське виробництво.

Зниження обмінного курсу національної валюти 1999 року викликало ефект імпортозамішення --внутрішній попит в Україні вимушено переорієнтувався на вітчизняні товари. Фактично уже з травня 1999 року відбувається стале зростання промислового виробництва.

Поліпшення ситуації почалося з того, що українські експортери скористалися різким падінням курсу національної валюти, яка втратила дві третини своєї вартості за 1998--2000 роки. У 2000 році експорт товарів і послуг збільшився на 18.8% і становив 18,1 млрд. дол., а імпорт відповідно -- на 18,2% і 15,3 млрд. Дол. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі зросло з 2,3 млрд. дол. у 1999 році до 2,8 мдрд. дол. у 2000 році.

Для внутрішнього ринку могутнім стимулом стала грошова емісія, яку 2000 року вимушено здійснював Національний банк для закупівлі конвертованої валюти на вільному ринку. Україна виплатила за 2000 рік одним лише міжнародним фінансовим організаціям 870 млн. дол. у рахунок погашення основної суми боргу і 132 млн. дол. відсотків у рахунок обслуговування боргу, не отримавши жодного цента зовнішніх запозичень. Валюту для виплати купував НБУ на емісійні кошти. На початок 2000 року готівкові гроші та банківські вклади до запитання (М₁) становили 13,357 млрд. грн., на його закінчення -- 18, 205 млрд. 4,848 млрд. грн. зростання реальної грошової маси, або 36% від базового рівня, викликали не очікуваний, але позитивний результат -- ціни зросли лише на 25,8%, а інша частина емісії була покрита зростанням обсягів виробництва.

Саме це, зокрема, й поліпшило стан грошових розрахунків між суб'єктами підприємництва, між ними й державою і, зрештою, дало можливість погасити борги з пенсій і зменшити заборгованість держави із заробітної плати працівникам бюджетної сфери.

Протягом 2001 року ВВП України навіть зріс на 9% після шести відсоткового зростання у 2000 році, першому році зростання після закінчення радянської епохи. Але вже цього ж 2001 року знову почали проявлятися негативні наслідки монетаристської політики.

Якщо у 2000 році приріст експорту випереджав збільшення імпорту на 9 відсоткових пунктів, то у 2001 році вони майже зрівнялися (+11% і +10% відповідно). Досягнуте у 2001 році позитивне сальдо України від зовнішньої торгівлі (858 млн. дол. США) фактично сформоване у першому півріччі (853 млн.дол.); за II півріччя обсяг імпорту відстав усього на 5 млн. дол. від експортних надходжень.[23]

Причину треба шукати не лише у погіршенні зовнішньоекономічної кон'юнктури та санкціях із боку наших економічних контрагентів (останні, власне, ще не почали діяти), а й у хибах грошової та курсової політики, що здійснюється навіть не урядом, а Національним банком.

Із 1995--1996 років в Україні провадиться політика, яка призводить до фактичної ревальвації гривні. Криза 1998 року лише тимчасово загальмувала цю згубну тенденцію, яка повністю повернулася 2002 року. Це проявляється у не завжди прямому підвищенні її обмінного курсу щодо конвертованих світових валют. Досить того, що за ці роки гривня подорожчала передусім проти грошової одиниці основного споживача українських товарів -- Російської Федерації. Російський рубль із місяця в місяць, із року в рік дешевшає щодо гривні, й на українському ринку панують російські товари.

Однією лише зміною курсового співвідношення гривні до рубля можна удвічі розширити ринок збуту для українських товарів -- і при мінімальних інвестиціях, навіть без значного поповнення обігових коштів обсяги виробництва в Україні здатні кілька років підряд зростати г;а 15--20% шорічно. Тоді б з'явився й інвестиційний потенціал, і реальне прагнення до інвестування.

За часів найтвердішої гривні, 1996--1997 років, інвестиції в Україну потроху надходили, але тільки у торгівлю й фінансову сферу, тобто у створення інфраструктури для просування імпортних товарів, а не в їхнє виробництво. Після 1998 року, коли обвал гривні (недостатній і короткотривалий у порівнянні з Росією) трохи перекрив потік імпорту, з'явились і виробничі капіталовкладення -- зокрема у тютюнову, пиво, безалкогольну та деякі інші підгалузі харчової промисловості. Слід наголосити: виробничі капіталовкладення приходять саме "тоді, коли імпорт дорожчає, а не тоді, коли він дешевшає.

Ревальвація і девальвація -- поняття, тісно пов'язані з такими характеристиками. як "інфляція" й "дефляція". Оскільки інфляція (підвищення загального рівня цін) вважається хворобливим явищем, особливо при високих темпах (гіперінфляція), то дефляція має здаватися нібито позитивною противагою.

Але насправді дефляція є хворобливою ознакою навіть більшою мірою, ніж інфляція. Якщо інфляція у певних розмірах майже не має шкідливих наслідків для економіки, то дефляція згубна за найменших темпів. У цьому аспекті дефляцію за ступенем шкідливості, навіть згубності для економічного розвитку можна порівняти з руйнівною гіперінфляцією.

Шкідливий вплив інфляції виявляється насамперед у тому, що втрачається купівельна спроможність заощаджень, накопичених як населенням, так і підприємствами. Але від цієї шкоди можна захиститися, якщо зароблені кошти негайно вкладати -- у запаси сировини і матеріалів, у цінні папери чи нерухомість, у твердішу іноземну валюту. Українські громадяни й підприємці вже повністю опанували заходи захисту від інфляційних наслідків. Так, 2000 рік не лише в офіційній пропаганді, а й у свідомості людей запам'ятався як дуже успішний, хоч інфляція тоді перевищила 25%.

Інфляція супроводжується важливими позитивними наслідками -- адже зростання цін, неприємне для покупців, означає додаткові прибутки для виробників, оскільки сировина й інші необхідні для виробничого процесу складники закуповувалися за порівняно нижчими цінами. Прагнення до додаткових прибутків зумовлює певне зростання під час інфляції обсягів виробництва, загальне пожвавлення економічної активності. Підприємці мають змогу після кожного виробничого циклу індексувати заробітну плату найманих працівників відповідно до зростання цін. Зрештою, на таку саму величину через певний час збільшаться доходи бюджету і відрахування до пенсійної системи, індексація доходів пошириться на бюджетних працівників і пенсіонерів.

Під час інфляції у нормальних умовах відбувається також "девальвація" національної валюти, точніше -- зниження її обмінного курсу щодо інших валют. Виробництво товарів усередині держави оплачується в національній валюті, тому після продажу товару за кордон експортер змушений певну частину отриманої валютної виручки продати на внутрішньому валютному ринку. При цьому він виявить, що внаслідок подальшого спаду обмінного курсу національної грошової одиниці за той час, поки тривав виробничий процес, він отримав певний додатковий прибуток лише за рахунок здешевлення національної валюти. Це додатково посилює конкурентоздатність вітчизняної продукції на зовнішніх Ринках і водночас -- знижує привабливість імпортних товарів на внутрішньому Ринку в державі. Отже, під впливом інфляції можуть виникнути передумови до збільшення інвестицій у виробництво.

Інфляція у помірних обсягах є таким ефективним стимулювальним чинником, шо її використовували усі без винятку держави, коли в той чи інший період прагнули підтримати прискорене економічне зростання. У 50--60-ті роки XX століття досить висока інфляція і відповідна їй девальвація свідомо підтримувалися у ФРН, Японії, Ізраїлі та інших державах, які швидко відновили економічний потенціал після руйнівної світової війни.

Інфляційні чинники використовувалися, може, не в таких обсягах, і Сполученими Штатами, і Великою Британією, які нібито вважаються країнами з непорушно стабільними валютами. Досить зазначити, що з часів президента Рузвельта долар США здешевився приблизно у 40 разів, але мало хто у США вважає це втратою для свого добробуту.

Успіхи російської економіки останніх років пояснюються не так зростанням світових цін на нафту, як свідомим підтримуванням інфляції на певному рівні й такою ж тенденцією девальвації рубля.

Світ бореться не з інфляцією як такою (не припускаючи, зрозуміло, її переростання у справді небезпечну), а з її шкідливими наслідками.

Основним інструментом запобігання шкідливим наслідкам інфляції є розвинений фінансовий ринок, насамперед фондовий, утримання високих цін на нерухомість, твори мистецтва тощо. щоб населення і підприємці могли зберегти купівельну спроможність заощаджень. При цьому досягається побічний, але позитивний результат -- заощадження не залягають "під ковдру", а надходять у фінансовий обіг держави і використовуються як інвестиційний ресурс.

У країнах, де інфляція має неприпустимо низький рівень, особливо коли вона супроводжується дефляцією національної валюти, становище вважається надзвичайним, стає предметом занепокоєння виконавчої і законодавчої влади, негайно вживаються заходи для відновлення помірної інфляції.

Слід передбачити, що в умовах інфляції стимули до експорту національної продукції можуть так активізувати його, що внутрішній валютний ринок країни переповниться пропозицією іноземної валюти. Водночас попит на неї не підтримуватиметься на високому рівні -- та сама девальвація, що стимулює експорт, гальмує імпорт. Тому, використовуючи корисний ефект від девальвації, треба наперед відпрацювати механізми вилучення з ринку надлишкової іноземної валюти -- інакше її курс закономірно знизиться, і внутрішній ринок почне наповнюватися імпортними товарами. Прибутки національних виробників знизяться, вони можуть скоротити обсяги виробництва, відповідно зменшити кількість робочих місць, і в країні почнеться закономірний спад.

Саме за останнім варіантом діяв НБУ, майже усунувши ті чинники зростання, що діяли у 2000 році. Так, на 2001 рік було свого часу закладено валютний курс 6,3 гривні за долар США, а закінчився він на позначці 5,3 гривні. Протягом року Національний банк не міг поглинути валютної маси, що надійшла від експорту, і свідомо припустив зміцнення гривні щодо прогнозних курсових параметрів. У результаті цього, навіть з урахуванням здешевлення імпортних енергоносіїв, експортери країни недоотримали щонайменше 10 мільярдів гривень виручки, бюджет-- не менш як 3 мільярди гривень надходжень.[23]

У щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради (2001 рік) було сказано: "Симптомом недостатньої результативності грошово-валютної політики НБУ стала глибока диспропорція між валютною стабілізацією гривні й значним рівнем внутрішньої інфляції, що склалася у 2000 році. Цей чинник підриває конкурентоспроможність насамперед експортних галузей економіки і може стати відчутним гальмом економічного зростання"'.

Уже в третьому кварталі 2001 року передбачення Президента справдилося, а з початку 2002 року знову повертається помірна стагнація. НБУ подав проект основних параметрів монетарної політики на 2003 рік, уряд із їхнім урахуванням подав парламенту проект бюджетної резолюції на той же 2003 рік, де закладено зниження темпів інфляції, фактично -- утримання на місці обмінного курсу гривні, тобто не закладено жодних передумов для економічного зростання [23]

Наслідком усієї цієї політики є низька інвестиційна активність у галузях, що працюють на внутрішній ринок, незначний попит на інвестиційні товари і така сама стагнація у галузях, що виробляють устаткування й сировину для виробництва споживчих товарів.

Спроба зарадити справі шляхом прямого державного фінансування чи сприяння іноземним і внутрішнім інвестиціям у виробництво для внутрішнього ринку потягне за собою подальше зниження прибутковості у кінцевих виробників, тобто не матиме належного ефекту.

Усе це свідчить, що стан економічної стагнації в Україні триватиме доти, доки діє нинішня грошово-курсова політика в державі. Найдоцільніше було б офіційно проголосити суттєву зміну у спрямованості всієї економічної політики, перейти від гасла забезпечення стабільності виробництва (як першого кроку, основні завдання якого виконані) до забезпечення сталого зростання життєвого рівня населення.-Частка особистих доходів у ВВП має суттєво зрости. Така зміна спрямованості може стати приводом для відходу від жорсткої монетарної і бюджетної політики аж до повернення до використання бюджетного дефіциту для покриття додаткових соціальних витрат держави.

Враховуючи проблематичне, а тим паче непотрібне і навіть шкідливе залучення нових кредитних надходжень від міжнародних фінансових організацій, треба інтенсифікувати закупівлю конвертованої валюти в резерви НБУ за рахунок грошової емісії. Відповідно до загальноприйнятої практики валютні резер-чи держави мають досягти рівня, еквівалентного як мінімум трьом місячним оборотам імпорту (тіньового у тому числі). Валютні резерви України у 2002-му мали 6 становити щонайменше 4,5 млрд. дол. без будь-яких запозичень.

Окрім негайних заходів, слід почати б роботу у напрямку кардинальної зміни концептуальних засад грошово-кредитної політики в державі. Саме повна зміна спрямованості грошової політики в державі покладе початок періоду інвестиційної активності. І навпаки -- ніякі стимули цієї активності не відновлять в умовах продовження нинішнього монетаристського ухилу,

Саме прагматично-синтезуючий, дискреційний підхід і відповідний варіант монетарної політики, на відміну від ортодоксального, дозволяють гнучко застосовувати на практиці раціональні пропозиції будь-яких теоретичних концепцій, орієнтуючись, якщо потрібно, одночасно на кілька проміжних цілей і враховуючи при цьому зміни в конкретних економічних умовах.

Соціально-економічна ситуація в Україні свідчить, що особливого значення нині набуває створення такої системи державного регулювання економіки, яка б дозволила вживати антиінфляційних заходів у комплексі із заходами щодо розвитку реальної економіки та вдосконалення її структури з урахуванням загальноекономічної та політичної ситуації в країні. Тільки у цьому випадку можна сподіватися, що регулювання грошового обігу не здійснюватиметься у відриві від потреб розвитку реальної економіки. Оскільки нині кредитно-банківська система має можливість створювати гроші у відповідь на зростання витрат і цін, то ефективне управління грошовою масою можна здійснювати лише за умови впливу на такі макроекономічні змінні, які визначають динаміку виробництва, зайнятості, інвестицій, цін. Отже, необхідно налагодити механізм забезпечення грошовими ресурсами потреб народного господарства в його нормальному розвитку.

Перед вітчизняною економікою постало завдання формування каналів, які б пов'язували грошовий обіг і виробничу сферу. Особливу роль тут відіграє та монетарна політика, яку проводить Національний банк України. Його головне завдання у цій сфері часто зводять тільки до підтримання стабільності купівельної спроможності гривні та її валютного курсу і вказують на ст. 99 Конституції України. Безумовно, в загальному плані це правильно, але такий підхід е прийнятним, швидше, для тих країн, економіка яких більш-менш збалансована та успішно розвивається. Щодо України, то кінцева мета Ті грошово-кредитної політики об'єктивно полягає в досягненні економічної стабілізації та створенні стійких макроекономічних умов, що забезпечать економічне зростання. Таким чином, необхідно вирішувати два взаємозв'язаних завдання -обмежити інфляційне зростання цін і стимулювати економічне зростання, яке є важливою складовою нормального функціонування грошового обігу.

Сучасні умови перехідної економіки України зумовлюють її специфічність щодо розвинутих країн, отже, і небажаність використання ортодоксальних підходів у монетарній політиці. Національні інтереси України у цьому плані вимагають відмови від виконання тих умов МВФ, які прямо або опосередковано протидіють розвиткові тенденції економічного зростання в країні. Але для цього національна політика повинна мати самостійність у прийнятті тих чи інших рішень. Монетарна політика тоді могла б бути гнучкішою, оперативніше реагувала б на зміни обставин і, відповідно, комбінувала б цілі та інструменти регулювання. Наприклад, не відмовляючись від практики визначення цільових показників за темпами зростання монетарної бази і грошової маси, можна було б надати їм індикативного характеру середньострокових орієнтирів, а оперативні цілі поступово перенести з контролю над монетарною (грошовою) базою на регулювання процентних ставок та інші інструменти грошово-кредитної політики. Таким чином, виникли б додаткові можливості для успішного поєднання даної прагматичної мети з іншими цілями монетарної політики.

Більше того, уже сьогодні є сенс розглянути як ще одну мету таку, яка може певний час відігравати провідну роль у темпі зростання номінального ВВП. При цьому орієнтація на даний показник, як уже зазначалося, практично не вимагає відмови від визначення темпів зростання грошової маси, отже, регулюючого впливу на рівень цін. Але тоді місце та роль грошової маси в монетарній політиці змінюються, з'являється можливість застосування м'якіших і гнучкіших форм регулювання кількості грошей, спрямованих на досягнення відповідності цієї кількості потребам економічного розвитку. Довгострокова політика, спрямована на номінальний ВВП, слугувала б також своєрідною базою для формування довгострокових процентних ставок, і можна було б виявити зв'язок між номінальним ВВП і номінальним процентом. У результаті за допомогою заходів фіскальної політики (зменшення чи збільшення державного боргу) можливим стало б коригування ставки процента у відповідності з показником номінального ВВП, що забезпечило б таку комбінацію реального доходу і реальної ставки, яка б створила оптимальні умови для сталого економічного зростання.

Хоча сьогодні темпи інфляції є відносно невеликими, все одно поки що не створено серйозних передумов для пожвавлення інвестиційної діяльності та економічного піднесення, тому імовірною є перспектива тривалої депресії економіки. У цій ситуації остаточне подолання спаду і забезпечення стійких умов для економічного зростання стають пріоритетними завданнями навіть щодо проблем бюджетного дефіциту та інфляції. Досягненню визначеної мети сприятимуть одночасне пом'якшення лімітування темпів зростання грошової маси і посилення контролю за розподілом коштів на користь реального сектора економіки за рахунок активного використання традиційних інструментів регулювання грошового обігу. Серед цих інструментів особливої уваги вимагають розвиток системи рефінансування НБУ, проведення ним операцій з переобліку векселів, операцій на відкритому ринку, зміни у резервних вимогах, валютна політика. Таким чином, досягнутий рівень дезінфляції дозволяє НБУ пом'якшити політику обмеження темпів зростання грошової маси завдяки збільшенню значення таких орієнтирів, як процентна ставка, номінальний ВВП, валютний курс.

2.2 Сучасна монетарна політика України в 2004 році