Етапи розвитку класичної політичної економії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гроші і капітал у розумінні меркантилістів

Таким чином, безперечно, серце меркантилізму - це доктрина активного торгівельного балансу як найважливішої умови національного багатства. Виникає питання, як взагалі можна було прийти до подібних переконань? Адам Сміт першим дав і найбільш просту відповідь: меркантилізм є не що інше, як переплетіння протекціоністських помилок, нав?язаних продажному парламенту "нашими торговцями і промисловцями", і ґрунтується воно на "найпростішому уявленні, ніби багатство полягає у володінні грошима". Так само, як індивід, держава має витрачати менше, ніж отримує, якщо має намір збільшити своє багатство. Якої матеріальної форми набуває цей надлишок понад споживанням ? Меркантилісти порівнювали його із придбанням твердих грошей або скарбів. Помилково ставився знак рівності між грошима і капіталом , а також активним сальдо торговельного балансу і щорічним перевищенням прибутку над споживанням. Такою була суть смітіанської критики меркантилізму.

З часів Адама Сміта коментатори ніколи не припиняли обговорювати питання: чи насправді меркантилісти ототожнювали гроші і капітал, або, використовуючи архаїчну термінологію, - "дзвінку монету" і багатство? Враховуючи вражаючу недбалість, з якою автори того часу вживали звичну повсякденну лексику, не дивно, що у літературі допускалося більш ніж одне тлумачення цього питання. "Одні з кращих англійських авторів економічної теорії у галузі торгівлі, - визнає Адам Сміт, цитуючи Т. Мена і Дж. Локка,- починали із зауважень, що багатство країни складається не тільки із її запасів золота і срібла, а ще із землі, споруд і всякого роду споживчих благ; однак у ході їх роздумів земля, споруди і споживчі блага здається, випадають у них із пам'яті, і їх докази частенько зводять багатство до золота і срібла". Можна ще цитувати поміркованих меркантилістів, які не ототожнювали гроші і капітал, а услід за Аристотелем підкреслювали чисто умовну природу грошей. Але також справедливим є те, що майже всі меркантилісти мали ілюзію, нібито гроші є певною мірою "найважливішими засобами". Гроші - це "життя комерції", "насущний дух торгівлі", або, за висловленням Бекона, "як гній - погані лише поки лежать без діла". Подібна образність була використана у доктрині XVIII ст. Щодо грошей, які стимулюють торгівлю, то це поняття існувало набагато раніше без будь-якого теоретичного обґрунтування. Обговорювання цього питання не має сенсу, оскільки відсутність стійкої термінології в літературі того часу унеможливлює встановлення різниці між аксіоматичною ідентифікацією грошей і багатства та більш загальним припущенням, що збільшення одного завжди спричиняє збільшення іншого.

Тепер щодо розуміння меркантилістами золотогрошового потоку. Що вони мали на увазі, твердячи про бажаність перевищення експорту над імпортом? Чи це єдине джерело багатства нації або чи це - єдина вигода, яку і отримує країна від зовнішньої торгівлі? Чи це є щось більше, ніж словесне формулювання для обґрунтування заходів, які вважаються корисними з інших причин? Якою б точною не була інтерпретація, думка про те, що перевищення експорту над імпортом є показником економічного добробуту, є основною помилкою у працях меркантилістів. Платіжний баланс завжди має бути збалансованим, але торговельний баланс не обов'язково повинен бути урівноваженим. Країни отримують прибуток від міжнародного обміну через посередництво: 1) зримого експорту товарів; 2) незримого експорту послуг; 3) експорту дорогоцінних металів ; 4) імпорту капіталу або в формі іноземних інвестицій всередині країни, або прибутку на свої інвестиції за кордоном, або у вигляді іноземних позик. Країна витрачає на міжнародний обмін: 1) зримий імпорт; 2) незримий імпорт; 3) імпорт дорогоцінних металів; 4) експорт капіталу у вигляді зарубіжних активів. Ці чотири статті у сукупності завжди зрівноважені. Якщо це не відбувається з першими трьома статтями, то різниця проявляється в експорті або імпорті капіталу. Коли меркантилісти твердили про активне сальдо торговельного балансу, вони все-таки мали на увазі перевищення експорту, зримого і незримого, над імпортом, закликаючи або до залучення золота у країну, або до надання кредиту зарубіжним країнам, тобто експорту капіталу. Іншими словами, вони не проводили чіткої межі між тим, що сьогодні називають "рахунок поточних операцій" і "рахунок руху капіталу" у платіжному балансі. Слід зауважити, що ще у 1630 р. Томас Мен зрозумів, що приплив у країну дорогоцінних металів піднімає внутрішні ціни, і доктрина "продати дорожче, купити дешевше" обертається проти самої країни. Кантільйон і Юм заново сформулювали цей висновок у XVIII ст., і приблизно за століття "механізм золотогрошових припливів" забезпечив спростування меркантилістських принципів. Аргументи були такі: суто автоматичні механізми сприяють "природному розподілу грошових металів" між торгуючими країнами і установленню таких рівнів внутрішніх цін у них, за яких експорт кожної країни дорівнює її імпорту. Будь який додатковий видобуток золота в окремій країні підвищить рівень внутрішніх цін відносно інших країн. У результаті перевищення експорту над імпортом має оплачуватися відпливом золота. Процес триває до тих пір, доки у всіх торгуючих країнах не встановиться нова рівновага між експортом та імпортом, яка відповідатиме більш високій пропозиції золота. Оскільки зовнішня торгівля і золото взаємопов'язані так, що нагадують воду у сполучених посудинах, яка намагається постійно знаходитися на одному рівні, політика гонитви за активним торговельним балансом сама себе скасовує.

Усі елементи, що складають цю теорію саморегулюючого механізму розподілення дорогоцінних металів, були відомі вже у XVII ст. Томас Мен показав, що будь-яке суто пасивне або активне сальдо балансу по поточних операціях, зримих і незримих, має фінансуватися відтоком або припливом дорогоцінних металів, отже обсяги експорту та імпорту залежать від співвідношення цін у різних країнах. У 1690 р. Джон Локк ясно показав, що ціни змінюються у визначеній пропорції до кількості грошей в обігу. Слід було лише поєднати ці думки воєдино і дійти висновку, що немає ніякої необхідності турбуватися про довгостроковий стан торговельного балансу.

Основи протиріч ідей меркантилістів

Так що ж лежало в основі зазначених протиріч? Статичне розуміння економічної діяльності як гри з нульовою сумою (виграш одного - людини чи країни - є програшем іншого), мовчазне припущення обмеженості потреб, нееластичність попиту, слабкість грошових стимулів - очевидно, що всі ці поняття були присутні в доіндустріальній економіці, звичній до такого незначного росту виробництва і населення, що ним можна просто знехтувати. У часи, коли прибуток від зовнішньої торгівлі був випадковим - а саме такою є епоха піратського імперіалізму, коли внутрішня торгівля обмежувалася кількома населеними пунктами і велася спонтанно, і практично невідомі були регулярна зайнятість і фабрична дисципліна, - що може бути природніше від думки, немов лише політика "розори сусіда" збагатить націю, що активний торговельний баланс втілює в собі чисту надбавку до обсягу продажів на обмеженому внутрішньому ринку і що більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці? Такого роду загальні уявлення про економічну діяльність настільки міцно укорінювались у реальному світі, що навряд чи потребували констатації, і тільки вони пояснюють, чому розумні люди могли дотримуватися теорій, висунутих у той період. До цього, на думку М. Блауга, спонукали також протекціоністські настрої, поєднані з хибним ототожненням грошей і багатства.

Історичні передумови виникнення та етапи розвитку класичної політичної економії

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної".

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці XVII - на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.

Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія", зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва"1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі, перетворившись у наші дні у загальновизнаний для більшості західних та вітчизняних дослідників. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Третій підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однак аргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.

Численні праці представників класичної політичної економії, створені протягом майже 200-річної історії її розвитку, мають свої особливості. Водночас можна узагальнити деякі спільні теоретико-методологічні підходи, характерні риси класичної школи, які формувались та розвивались на противагу меркантилістським підходам попередників

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII - середина XVIII ст.) - започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) - формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) - розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сені-ор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) - завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Започаткування класичної школи в Англії

Швидкий розвиток мануфактурного виробництва та бурхлива капіталізація економіки Англії, посилення її зовнішньоекономічної експансії у XVII ст. сприяли виникненню нових процесів та явищ, які не вписувалися у меркантилістську доктрину і потребували теоретичного обґрунтування. Яскравим представником економічної науки цього періоду став англійський дослідник, родоначальник класичної школи політичної економії та засновник економічної статистики Вільям Петті (1623-1687).

Основні економічні ідеї вченого знайшли відображення у таких його працях, як "Трактат про податки і збори" (1662), "Слово мудрим" (1664), "Політична анатомія Ірландії" (1672), "Політична арифметика" (1676), "Різне про гроші" (1682) та ін. Ці твори засвідчили еволюцію економічних поглядів англійського дослідника, який поступово долав догми меркантилізму.

Водночас уже в перших своїх роботах В. Петті вийшов за межі меркантилістської доктрини, намагаючись проникнути у сутність економічних явищ та процесів, показати притаманні їм внутрішні залежності, зв'язки та закономірності, виявити їх "таємничу природу".

Видатний англійський дослідник:

Перейшов від емпіричного опису економіки до виявлення причинних залежностей її функціонування, застосування методу наукової абстракції. Одним із перших В. Петті висловив ідею про необхідність пізнання об'єктивних економічних законів, які він порівнював із законами природи. При цьому вчений різко виступав проти державної регламентації господарського життя, яка, на його думку, суперечить законам природного порядку.

Незважаючи на обмеженість та суперечливість деяких суджень В. Петті висловив цілий ряд геніальних здогадок, заклав підвалини трудової теорії вартості, сформулював важливі проблеми економічної науки, які лягли в основу формування та розвитку класичної політичної економії і стали у подальшому відправним пунктом для теоретичних досліджень багатьох її представників.

Виникнення класичної політичної економії у Франції

Становлення класичної політичної економії у Франції відбувалося в дещо відмінних історичних умовах, ніж у Англії. Панування феодальних відносин, слабкий розвиток промисловості, поразка у боротьбі з Англією за зовнішні ринки збуту, спустошливі війни та непомірна розкіш королівського двору привели країну до глибокої соціально-економічної кризи. Жорстка експлуатація селян, переобтяжених численними феодальними повинностями, штучне утримання низьких цін на сільськогосподарську продукцію, вільне ввезення у країну хліба, сировини та заборона їх вивезення викликали занепад сільського господарства. Протекціоністська політика тогочасного міністра Франції Ж.Б. Кольбера, спрямована на досягнення активного торговельного балансу та зміцнення абсолютистської влади, наочно демонструвала банкрутство меркантилістської доктрини.

Промисловість і торгівлю великої країни Кольбер намагався врегулювати за тим самим зразком, що й діяльність різних галузей державного управління, і, замість надати кожній людині можливість діяти у своїх інтересах на власний розсуд, дотримуючись рівності, свободи й справедливості, він наділяв одні галузі промисловості надзвичайними привілеями, водночас піддаючи інші надзвичайним утискам. Він не тільки був схильний, так само як інші європейські міністри, більше заохочувати промисловість міст, ніж промисловість села, а й виявляв прагнення заради підтримки першої утискати й гальмувати розвиток останньої.

Саме тому класичній політичній економії у Франції з самого початку були притаманні різка критика ідей меркантилізму, посилена увага до аграрних проблем та співчутливе ставлення до селянства. Засновник класичної політичної економії у Франції П?єр Лепезан де Буагільбер (1646 - 1714) вважав економічну доктрину меркантилізму та засновану на ній політику кольберизму основною причиною злиденного економічного становища країни. Стверджуючи, що "з Францією поводяться як із завойованою країною", він оголосив себе "адвокатом сільського господарства" і виступив з теоретичним обґрунтуванням проблем реформування економіки країни.

Основні економічні ідеї П. Буагільбера дещо відрізнялись від економічних поглядів В. Петті.

Вони знайшли відображення у таких працях вченого, як "Докладний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або Як за один місяць доставити королю усі гроші, яких він потребує і збагатити все населення" (1696), "Роздрібна торгівля Франції" (1699), "Міркування про природу багатства, грошей і податків" (1707), "Звинувачення Франції" (1707) та ін.

Першим в історії економічної науки звернув увагу на те, що цінам ринкової рівноваги відповідають цілком визначені пропорції суспільного виробництва. Наголошуючи на необхідності рівноваги в ринковій економіці, мінові відносини дослідник трактував як замкнуте коло купівель, які пов'язують між собою усіх товаровиробників.

Економічні ідеї П. Буагільбера справили значний вплив на подальший розвиток економічної думки. Вони стали теоретико-методологічною основою для розвінчання меркантилізму і формування специфічних традицій "французької школи" класичної політичної економії, знайшовши відображення у творчості Ф. Кене і Ж.Б. Сея, С де Сісмонді і П. Прудона, Л. Вальраса та ін.

Передумови промислового перевороту

Однією з перших країн, де розпочався промисловий переворот, була Великобританія (60-ті роки XVIII ст.). Основні його передумови такі. По-перше, значне нагромадження капіталу, зосередженого у руках невеликої кількості людей, здатних надавати державі засоби для ведення війни. Воно відбувалося завдяки швидкому розвитку торгівлі, відкритому пограбуванню Індії, переходу сільського господарства на капіталістичний шлях

По-друге, результати Англійської буржуазної революції (1640-1688), насамперед усунення перешкод для розвитку капіталістичних відносин.

По-третє, іноземна конкуренція. Зокрема, в цей період Англія відчувала деякі труднощі у збуті на світовому ринку свого металу, бавовняних тканин, де серйозну конкуренцію їй становили Росія, Швеція та Індія з її традиційно якісними і яскраво розфарбованими природними барвниками ситцями. Перемогти конкурентів можна було лише за умови налагодження фабричного виробництва і випуску більш дешевої і якісної, а отже, і більш конкурентоспроможної продукції.

По-четверте, нагромадження капіталу супроводжувалось зростаючими можливостями його вигідного використання. Майже всі війни XVIII ст. супроводжувалися захопленням нових колоній. У раніше здобутих колоніях зростало багатство і збільшувалось населення. Колоніальна експансія Англії розширяла ринки збуту для її промислових товарів.

Пошуки вирішення проблеми масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів у кінці XVIII ст., а на­громадження капіталу досягло рівня, за якого стало можливим їх впровадження і перехід до масового виробництва.

Особливості промислового перевороту в Німеччині

Причини економічної відсталості. Економічно і політично Німеччина в 70-х роках XVIII ст. була однією з найбільш відсталих країн Європи. Якщо в Англії промисловий переворот почався в другій половині XVII ст., у Франції - наприкінці XVII ст., то велике промислове виробництво в Німеччині, пов?язане з масовим використанням машин, виникло лише в другій половині XIX ст.

Основною причиною запізнення промислового перевороту в Німеччині було те, що протягом першої половини XIX ст. вона ще залишалася аграрною країною і не могла наздогнати своїх суперників. Феодальні порядки і далі панували в селах, гальмуючи розвиток сільського господарства. Зберігалася цехова система. Вона зазнала краху в Німеччині лише наприкінці 60-х років, після того як за промисловим законом 1869 р. її скасували на всій території Північно-Німецького Союзу. До цього періоду офіційну відміну цехових привілеїв і цехового права стримувала держава, намагаючись узяти у свої руки регулювання промислового виробництва, налагодити контроль за діяльністю підприємств.

Економічну відсталість Німеччини зумовила також її політична роздробленість. На початок XIX ст. на території Німеччини існувало близько 300 дрібних держав. Збереглися внутрішні митні збори, які дуже гальмували розвиток торгівлі та промисловості. На початку XIX ст. при перевезенні товарів із Дрездена в Магдебург мита доводилося платити 166 разів. Політична роздробленість позбавляла німецьку промисловість митного захисту від англійської конкуренції.

Передумови промислового перевороту. Часткова ліквідація феодального режиму на селі стала передумовою промислового перевороту в Німеччині. Першого відчутного удару феодальному режиму на селі завдали Французька революція 1789-1794 pp. та Наполеонівські війни. Вступаючи на німецьку територію, французи скасовували феодальні привілеї і звільняли селян від виконання феодальних повинностей. Потім удару по феодалізму завдали аграрні реформи початку XIX ст., що прискорило розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві.

Важливою умовою промислового перевороту в Німеччині стала ліквідація економічної роздробленості. У 1818 р. ухвалили митний закон, за яким на всій території Прусської держави ліквідували митні застави, збір акцизів та внутрішніх мит. Уперше в Німеччині утворився великий господарський район. Ще однією важливою перепоною для економічного розвитку була відсутність розвинутих шляхів сполучення. Їх стали прокладати після утворення Митного союзу. У 1835 р. появилася перша залізниця між Нюрнбергом і Фюртом завдовжки лише 12 км.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві, зростання мануфактурної промисловості, утворення Митного союзу, посилення процесів первісного нагромадження капіталу, можливість використання іноземної техніки прискорили початок промислового перевороту.

Створення Митного союзу стимулювало розвиток шовкової промисловості, її давнім центром був Крефельд, вироби якого мали широкий попит на лейпцизьких ярмарках.

Початок будівництва залізниць відіграв важливу роль у прискоренні промислового перевороту в Німеччині.

Недостатній розвиток транспортного машинобудування був слабким місцем німецької промисловості. Хоча паровозобудівний завод Борзіга в Берліні збудовано ще в 1833 p., а в 40-х роках паровозобудівні заводи появилися в Касселі і Хемніці, їхня продукція була незначною. Відомо, що на початку 40-х років на залізницях Німеччини використовували 245 паровозів, із яких лише 36 були німецькі.

Можна виділити три етапи промислового перевороту в Німеччині:

1) 30-40-ві роки - підготовчий етап. Переворот відбувався переважно в текстильній промисловості;

2) 50-60-ті роки - Німеччина переживала промислове піднесення, пов'язане з широким розвитком важкої промисловості;

3) після утворення у 1871 р. Німецької імперії спостерігався тісний взаємозв'язок розвитку фабричної промисловості з формуванням монополій.

Наслідки промислового перевороту. Свою промислову відсталість Німеччина ліквідувала до 70-х років XIX ст. На її частку в 1870 р. припадало вже 13 % продукції світової промисловості. За основними показниками - видобуток вугілля, виплавка чавуну, довжина залізниць, потужність парових двигунів - Німеччина перевищила Францію. Темпи зростання промисловості в Німеччині були вищими, ніж у Франції й Англії.

Основою промислового піднесення в 1850-1870 pp. стала важка промисловість. У структурі німецької промисловості центр тяжіння перемістився у сферу видобутку вугілля, виплавки металу, виробництва машин. У складі експорту почала переважати промислова продукція (машини, вугілля, шерстяні тканини, хімічні продукти, цукор тощо). В імпорті найбільше значення мали бавовна, вовна, пшениця, ячмінь, залізна та мідна руди.

Як бачимо, в період 1850-1870 pp. промисловість Німеччини пройшла шлях від ремесел і мануфактури до машинного виробництва, свідченням чого стало створення комплексу галузей важкої промисловості, який охоплював нове, наукомістке виробництво і працював досить ефективно. Зміна структури виробництва дала змогу Німеччині вийти на провідні позиції у Європі з багатьох промислових показників. Вона перетворилася на одну з наймогутніших індустріальних країн. Проте процес індустріалізації до 1870 р. не було завершено, аграрний сектор залишався основною галуззю економіки.

"Прусський" шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві. Якщо в Голландії та Англії під впливом внутрішніх чинників і європейського ринку швидко розвивався капіталізм, то Німеччина в 70-х роках XVIII ст. залишалася феодальною державою з пануванням поміщицької системи. Феодальна експропріація землі набула великих розмірів. Відбувався процес обезземелення і зубожіння селян.

Загальне уповільнення економічного розвитку Німеччини в цей період стало причиною відродження кріпосництва. Після Великих географічних відкриттів торгові шляхи перемістилися на Атлантичний океан, почався занепад північно-італійських міст, із якими були тісно пов'язані міста Південної Німеччини. Залишаючись політично роздробленою, Німеччина не могла брати участі в географічних відкриттях, світовій торгівлі, пограбуванні колоній. Вона не могла також використати зовнішні джерела первісного нагромадження капіталу, що дуже послаблювало розклад феодалізму і розвиток капіталізму.

До середини XIX ст. з огляду на ці обставини Німеччина залишалась аграрною країною. Едикт 9 жовтня 1807 р. став першим кроком у проведенні аграрних реформ у Пруссії. Згідно з ним було проголошено знищення особистого закріпачення, скасовано особисту залежність селян від поміщиків. Селяни діставали право розпоряджатися своїм майном, вільно влаштовувати шлюбні справи, їх звільняли від примусової дворової служби в панів. Едикт розв'язав питання, яке мало важливе значення для створення умов формування ринку землі - право переходу землі від однієї особи до іншої.

Другим кроком реформ став указ від 14 вересня 1811 р. про регулювання земельно-тяглових відносин селян і поміщиків, призупинення орендного землекористування та визнання за селянами права власності на землю, про ліквідацію панщини й оброчних платежів.

Англія Передумови промислового перевороту Однією з перших країн, де розпочався промисловий переворот, була Великобританія (60-ті роки XVIII ст.). Основні його передумови такі. По-перше, значне нагромадження капіталу, зосередженого у руках невеликої кількості людей, здатних надавати державі засоби для ведення війни. Воно відбувалося завдяки швидкому розвитку торгівлі, відкритому пограбуванню Індії, переходу сільського господарства на капіталістичний шлях. По-друге, результати Англійської буржуазної революції (1640-1688), насамперед усунення перешкод для розвитку капіталістичних відносин. По-третє, іноземна конкуренція. Зокрема, в цей період Англія відчувала деякі труднощі у збуті на світовому ринку свого металу, бавовняних тканин, де серйозну конкуренцію їй становили Росія, Швеція та Індія з її традиційно якісними і яскраво розфарбованими природними барвниками ситцями. Перемогти конкурентів можна було лише за умови налагодження фабричного виробництва і випуску більш дешевої і якісної, а отже, і більш конкурентоспроможної продукції. По-четверте, нагромадження капіталу супроводжувалось зростаючими можливостями його вигідного використання. Майже всі війни XVIII ст. супроводжувалися захопленням нових колоній. У раніше здобутих колоніях зростало багатство і збільшувалось населення. Колоніальна експансія Англії розширяла ринки збуту для її промислових товарів.

Збільшення колоніального багатства і розширення торгівлі забезпечували зростаючий ринок для британських товарів, який вже не могла наситити домашня промисловість через ручні методи виробництва. Великі та затяжні війни XVIII ст., що велись регулярними військами, не лише приводили до безперервного попиту на британські товари, а й викликали попит на спеціальні, стандартизовані товари. Основним предметом експорту було сукно, яке у 1700-1770 pp. в експорті становило 25-30 % , тканини певного сорту і кольору, необхідні для обмундирування, чоботи, ґудзики, боєприпаси, рушниці, штики. Пошуки вирішення проблеми масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів у кінці XVIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, за якого стало можливим їх впровадження і перехід до масового виробництва. Створення колоніальної імперії 130 конфліктів, у яких Англія брала участь у XVIII ст., були пов'язані з колоніальними питаннями. Але завершальним етапом у створенні колоніальної імперії Англії виявилась її участь у Семилітній війні (1756-1763), з якої вона вийшла більш могутньою державою, розширивши свої територіальні володіння. Франція зберегла лише 5 здобутих міст в Індії, а з Північної Америки її повністю витіснили. Колосальні прибутки Англія отримувала від работоргівлі - близько 20 тис. негрів за рік вивозили англійські работоргівці до Південної Америки і до південних колоній Північної Америки. До середини XIX ст. Англія стала центром великої колоніальної імперії, скориставшись сприятливою обстановкою після поразки наполеонівської Франції (1815) - головного суперника на колоніальному терені. Погрозою і підкупом, війнами і дипломатією, вбивствами і шахрайством Ост-Індська компанія до кінця 40-х років завершила загарбання Індії, де проживало майже 70 % населення всієї Британської імперії. У 1813 р. монополію на торгівлю з Індією (яка належала Ост-Індській компанії) було скасовано. Парламентським актом 1833 р. компанію було збережено лише як адміністративний та військовий орган, а в 1858 р. її було ліквідовано. У 1819 р. було захоплено Сінгапур, у 1839 р. - Аден, який став опорним пунктом для підкорення племен півдня Аравійського півострова. У цей же період було зроблено вирішальний крок до оволодіння неосяжним китайським ринком. Острів Гонконг за Нанкінською угодою (1824) було передано Англії у "довічне володіння". У 1852-1853 pp. було захоплено і приєднано до Індії всю Південну Бірму. Початок нового етапу в економічній експлуатації Індії поклало скасування торговельної монополії Ост-Індської компанії, яка значну частину своїх доходів отримувала від продажу в Англії екзотичних продуктів Сходу. Це сприяло зростанню експорту англійських фабричних товарів, зокрема бавовняної матерії. Якщо у 1813 р. він був мізерний, то у 20-ті роки досяг майже 2 млн. ф. ст. за рік. Особливий інтерес у англійців викликало узбережжя Західної Африки, звідки почали привозити пальмову олію, какао та інші цінні продукти і сировину. Головними статтями обміну з місцевим населенням слугували спиртні напої і вогнепальна зброя. Знайдене на цих територіях золото призвело до кількох воєн з метою загарбання земель, що закінчилися тільки в 1900 р. У 1840-1860 pp. воєнно-політична експансія Англії забезпечила нові ринки для англійських фабрикантів в Афганістані та Ірані. Протягом першої половини XIX ст. англійські колонізатори порівняно швидко "опанували" Австралію. З кінця XVIII ст. до 60-х років туди було вивезено 155 тис. засланців. Найбільш значною з колоній Англії залишалась Канада, в якій до середини XIX ст. проживало вже близько 2,5 млн. осіб і куди йшов найбільший потік емігрантів. Зростання впливу Англії на Середньому Сході призвело до загострення її відносин з Росією, а згодом і до прямого воєнного конфлікту. Головним результатом Кримської війни (1853-1856) для Англії було рішення про нейтралізацію Чорного моря.

Таким чином, до середини XIX ст. остаточно сформувалася колоніальна імперія Англії, хоча загарбання нових територій і ринків збуту продовжувалось. Створення колоніальної імперії сприяло ще більшому зміцненню економічної могутності Англії.

Розвиток капіталістичного фермерства

Згадуючи досягнення в розвитку промисловості Англії, слід зазначити, що у XVIII ст. вона була переважно сільськогосподарською державою. Щоб стимулювати розвиток кормової бази і експорт зерна, уряд у 1660 р. увів високі мита на імпорт хліба, худоби, м'яса, із 1689 р. - на пшеницю, що вивозилась, сплачувалась урядова премія у 5 шилінгів за квартер (2,9 л), якщо ціна на неї не перевищувала 48 шилінгів, за винятком неурожайних років. Прийнято закон про осілість для забезпечення сільського господарства робочою силою. Відповідно до нього сільськогосподарським робітникам заборонялося самостійно покидати приходи, де вони працювали за наймом. За надлишку робочої сили парафіяльна влада могла її висилати. Така політика сприяла збільшенню вирощування зернових у цілому, в тому числі на експорт. Так, у 1706-1725 pp. експортували 5,4 млн. квартерів; у 1726-1745 pp. - 7 млн.; у 1746-1765 pp.- 9,5 млн. квартерів зерна.

Стабільний розвиток зовнішнього і внутрішнього ринків забезпечував сільському господарству постійний стимул для удосконалення техніки. Результати були особливо відчутні в східних і південно-східних графствах, де методи ведення сільського господарства були значно досконалішими порівняно з ще не обгородженими орними землями східної частини центральних графств і збут значно ускладнювався внаслідок відсутності зручних засобів наземного транспорту. Тільки пізніше, коли були збудовані канали і з'явився новий ринок збуту в зв'язку з індустріалізацією сусідніх районів - Йоркширу, Чорної Англії і Ланкаширу, огороджування набуло великого поширення і в центральних графствах. Починаючи з 90-х років XVIII ст. прогрес у сільському господарстві визначався його інтенсифікацією. Введено чотирирічну сівозміну, землю почали більш глибоко зорювати і мотижити, розпушування ґрунту проводили старанніше і землю очищали від бур'яну.

Створення кормової бази сприяло розведенню овець і великої рогатої худоби. Раніше вівці цінувались переважно за вовну, яку з них отримували, а велика рогата худоба використовувалась в основному як тяглова сила. Через нестачу кормів частину худоби вирізали, а решта голодувала протягом всієї зими. Тепер навчилися годувати худобу всю зиму без збитку для урожаю: вівчарство і утримування великої рогатої худоби стали прибутковим. Якщо середня вага овець, що продавалися у 1710 р. в м. Смітфілді, була 12 кг, а великої рогатої худоби - 167, то у 1795 р. - 36 і 360 кг відповідно.

Застосування нових методів скотарства дало змогу підвищити врожайність зернових. Вперше стало можливим отримання великої кількості органічних добрив як від систематичного випасання овець на ділянках, так і від великої рогатої худоби і свиней, яких відгодовували на фермах.

Удосконалювались і знаряддя праці. Уже в середині XVIII ст. застосовували рядкову сівалку, на початку XIX ст. - залізний плуг.

Але нововведення могли бути здійснені лише за умови вкладення в них великого капіталу. Для малих фермерських господарств вони були недоступні. Піонерами нових технологій у сільському господарстві стали заможні люди, головним чином багаті землевласники. Внаслідок цього технічна революція привела до соціальної, яка змінила структуру сільської Англії і сприяла подальшому прогресу в техніці.

Особливістю огороджування у XVIII ст. було те, що орні землі перетворювали у пасовиська для овець і відкриті поля, які спільно оброблялися, у великі ферми, де успішно розвивалося зернове і скотарське господарство. Крім того, на основі давніх, узаконених звичаями прав було огороджено велику кількість земель, що не оброблялися і використовувалися сільськими мешканцями під пасовища, для вирубування лісу і видобування торфу, а також багато пустирів. Малих фермерів-орендарів в окремих районах Англії поступово зганяли із землі або розоряли орендною платою, яка в 4,5 і навіть у 10 разів перевищувала звичайну. Багато дрібних фригольдерів продавали свої землі у зв'язку з неможливістю конкурувати з удосконаленими методами ведення господарства, які застосовували їх багаті сусіди. Високі земельні податки спонукали лендлордів здавати в оренду свої маєтки великим фермерам-орендарям на довгий термін (зазвичай на 99 років), які обробляли від 80 га землі та більше. Це призвело до загального закріплення ділянок і витіснення орендарів малих ферм. Такі господарства являли собою капіталістичні аграрні підприємства, в яких переважно використовувалась наймана праця, застосовувались удосконалені знаряддя праці, передові агротехнічні прийоми.

Революція в сільському господарстві дала такі результати.

По-перше, збільшилась продуктивність землі, що дало можливість забезпечити міське населення продуктами сільського господарства.

По-друге, утворилася резервна армія пролетарів, цілком "звільнених" від будь-якого зв'язку із землею людей, не прив'язаних ні до місця, ні до власності. Виник загін вільних робітників, що відповідав вільному капіталу. Початок формуванню ринку робочої сили поклали створення у другій половині XIX ст. бюро при міських органах самоврядування, куди могли звертатися особи, які шукали роботу, роботодавці. Біржа праці, яка координувала ринок праці в масштабах всієї країни, організована на початку XX ст.

По-третє, значно збільшився внутрішній ринок збуту промислових товарів. Селянин періоду натурального сільського господарства, що займався домашніми промислами і був відірваний від зовнішнього світу, мав змогу купити дуже мало. Пролетарям звичайно доводилось споживати набагато менше, але все, що вони споживали, вони мусили купувати, що сприяло появі місткого внутрішнього ринку.

Перетворення Англії у "фабрику світу"

Колосальні багатства для Англії приносило пограбування колоній. Це давало можливість капіталістам-підприємцям створювати великі централізовані мануфактури, легко знаходити засоби для їх розширення і введення найдорожчих удосконалень, якщо тільки вони забезпечували високі прибутки. Розвиток мануфактур підготував створення машин, а наявність вільних капіталів забезпечувала швидке поширення і практичне застосування винаходів і вдосконалень.

Розвиток винахідницької і наукової думки в Англії - це закономірний результат ставлення суспільства до питань розвитку освіти і науки. Так, на початку періоду Реставрації, у 1662 p., в Лондоні оформилося Королівське товариство, яке стало першою науковою організацією в Англії і фактично виконувало роль академії наук. Загальним принципом його діяльності була відмова від схоластики і догматичних методів "доведень". Тільки спостереження за життям, природою, експерименти і точний математичний розрахунок визнавалися у колах Королівського товариства справжньою наукою.

Королівське товариство сприяло розвитку в Англії у XVIII ст. різних наукових центрів, які займались підготовкою кадрів як для науки, так і для промисловості. За сприяння Королівського товариства з'явилися наукові організації нового типу, так звані дисидентські академії, в яких надавалася вища науково-технічна освіта. 1799 р. у Лондоні засновано Королівський інститут - науково-освітню установу, що мала на меті "поширення пізнання і полегшення широкого введення корисних механічних винаходів і удосконалень".

Великі відкриття і винаходи у науці та техніці, зроблені в Англії у XVIII ст. - першій половині XIX ст., були результатом дії досить розвиненої для того часу системи освіти і підготовки спеціалістів. У XVIII ст. в Англії створюються всі необхідні умови для розвитку винахідницької думки: 1) достатня кількість грошових коштів, які давали змогу субсидувати наукові дослідження; 2) достатньо освічене суспільство, яке сприймало все нове, що заявлялось у світі науки; 3) конкуренція з боку інших країн світу; 4) необхідність задоволення потреб внутрішнього ринку. Тому не випадково перші винаходи зроблено саме у галузях бавовняного виробництва, щоб знищити бавовняну галузь Індії і витіснити традиційні галузі - виробництво шерстяних і суконних тканин на внутрішньому ринку. Потім винахідництво поширилось на металургійну промисловість, оскільки для розвитку власної промисловості потрібно було все більше металу.

У 1733 р. механік Дж. Кей винайшов летючий човник, який підвищив продуктивність праці ткача вдвічі. За ним у 1785 р. Е. Катрайт винайшов механічний ткацький верстат, продуктивність якого у 40 разів перевищувала продуктивність ткача, що працював вручну. Швидкий розвиток механізації відбувався і в іншій складовій бавовняного виробництва - прядінні. 1736 р. винайдено першу прядильну машину, яка механізувала процес прядіння. Ткач Д. Харгрівс винайшов у 1765 р. більш досконалу механічну прялку, на якій можна було працювати одразу кількома веретенами (до 20). Недолік цих прядильних машин полягав у тому, що приводили їх у рух руки людини. Створення Д. Аркрайтом першої фабрики з прядильною машиною, яка працювала на водяному двигуні, стало наступним важливим кроком на шляху технічного прогресу. У 1780 р. за його прикладом уже працювало 20 прядильних фабрик, а ще через десятиліття - 150. Фабрики звичайно будувалися на берегах річок, бо двигуном поки що залишалося водяне колесо. Проте така механізація не задовольняла бурхливого розвитку техніки виробництва тканин і широкого використання машин.

Започатковані ще у XVII ст. пошуки ефективного та універсального двигуна завершилися створенням у другій половині XVIII ст. парової машини. Вона, з одного боку, здійснила справжню революцію у розвитку виробництва, з іншого - вперше наочно продемонструвала єдність теорії і практики, науки і виробництва. Парову машину винайшов у 1769 р. лаборант Глазгівського університету Дж. Уатт (1736-1818). У 1784 p., продовжуючи удосконалення, винахідник створив парову машину "подвійної дії". У ній пара, розширюючись, тиснула то на одну, то на іншу сторону поршня. Це була справді універсальна машина, яку використовували у різних сферах виробництва, а згодом, з деякими удосконаленнями, - і на транспорті.

Революціонізуюча роль парової машини в розвитку виробництва полягала у здатності її рухати механізми у будь-яких умовах. Для забезпечення попиту на машини на внутрішньому і світовому ринках Дж. Уатт та фабрикант Дж. Болтон створили заводи з виробництва парових машин. Щонайперше їх застосували на бавовняних фабриках, що привело до зростання бавовняного виробництва з 1788 по 1803 р. втричі й значного зниження витрат виробництва на одиницю продукції.

Широке виробництво машин вимагало не лише зусиль робітників, техніків та вчених, а й розвитку такої галузі, як металургія.

Наприкінці XVII ст. виплавляння заліза здійснювалося, як і три тисячі років тому, із застосуванням деревинного палива, запаси якого в Англії швидко зменшувались. Широке виробництво машин потребувало металу, що сприяло на початку XVIII ст. застосуванню для плавки металу нових технологій з використанням коксу. Значного успіху в цьому досяг інженер А. Дербі, який до залізної руди став додавати під час плавлення на кам?яному вугіллі негашене вапно й отримав чавун високої якості. У 1756 р. він заснував чавуноливарний завод, який давав більше 8 тис. т чавуну за рік (для порівняння: 1700 р. в Англії було вироблено 18 тис. т чавуну).

Виплавка металу за новою технологією привела до збільшення попиту на вугілля, яке разом із залізною рудою стало головною сировиною металургійної промисловості.

У Південному Уельсі, Шотландії, Ланкаширі, Йоркширі почалась розробка нових вугільних копалень. Видобуток вугілля збільшився із 26 млн. т у 1700 р. до 76 млн. т у 1790 р. і перевищив 100 млн. т у 1795 р. Розвиток вугільної і важкої промисловості на початку XVIII ст. став стимулом до поліпшення транспорту, передусім побудови каналів.

Перевезення вугілля з Манчестера до Ліверпуля гужом коштувало 40 шилінгів за тонну. 1795 р. введено у дію канал завдовжки 17,6 км, побудований за дорученням герцога А. Бріджуотера під керівництвом інженера Т. Брідлі. Вартість перевезення вугілля завдяки цьому знизилась рівно наполовину. Через два роки канал продовжили до портового міста Ранкорна, завдяки чому Манчестер отримав вихід до моря. Потім його з'єднали з рікою Трент і районом гончарного виробництва. Коли будівництво Великого з'єднувального каналу було закінчено, транспорт став у 4 рази дешевшим. У зв'язку з цим значно розвинулася гончарна промисловість, а у Чеширі збільшилась розробка покладів солі.

Згодом вся країна була охоплена лихоманкою будівництва шляхів, каналів і покрилася мережею водних шляхів.

Зростанню перевезення товарів гужовим транспортом сприяло будівництво доріг з твердим покриттям, спосіб якого наприкінці XVIII ст. розробив Ж. Макадом.

Розвиток внутрішнього ринку і необхідність швидкого передавання інформації на велику відстань привели до відкриттів у сфері зв'язку. Так, у 1837 р. У. Кук і Ч. Уїнстон отримали патент на електромагнітний телефонний апарат, а у 1847-1852 pp. було прокладено телефонну лінію між портами Дувр і Кале.

Досягнення у розвитку транспортної системи і засобів зв'язку дали ще сильніший поштовх економічному розвитку всієї країни. Виробництво металу збільшилося з 68 тис. т у 1788 р. до 250 тис. т у 1806 р. і продовжувало зростати в наступні роки. Швидко зростала важка промисловість у центральних графствах країни: Стаффордширі, Західному Йоркширі, Південному Уельсі. Залізо почали використовувати у різноманітних сферах. 1779 р. збудовано перший залізний міст через р. Северн у Колбрук-дейлі, виготовлений цілком із литих чавунних деталей. За його модель А. Дербі у 1787 р. отримав від Товариства мистецтв золоту медаль.

Поява високоякісних сортів заліза дала можливість виготовляти з нього більш удосконалені інструменти. У другій половині XVIII ст. винайшли токарний верстат із супортом, а також стругальний верстат, завдяки чому механіки отримали можливість обробляти деталі з точністю до малих часток дюйма. Внаслідок досягнень технічного прогресу стало можливим ввести взаємозамінність деталей, що згодом стало характерною рисою масового виробництва складних машин.

У сфері транспорту дійсно революційною подією став винахід механіка-самоука Д. Стефенсона, який на основі дії парової машини створив паровоз, що рухався з колосальною для того часу швидкістю - 20 миль на годину. Цього рекорду Стефенсон досяг на першій у світі залізничній лінії Стоктон - Дарлінгтон у 1825 р. З цього часу починається будівництво залізниць спочатку в дуже обмежених масштабах, а потім - прискорено і повсюдно.

Століття залізниць поклало початок великому зростанню всіх галузей промисловості, зміцненню монополій британських фабрикантів і започаткувало розвиток сучасної важкої промисловості. Відбувався прискорений розвиток головних галузей промисловості, особливо вугільної і металургійної.

Розвиток залізничного транспорту і пароплавства сприяв посиленню еміграції. У 1837 р. почалась колонізація Нової Зеландії. У 1840 р. число поселенців в Австралії так зросло, що її фактично припинили використовувати як місце, куди засилали правопорушників на каторжні роботи. Багато людей емігрувало до Канади.

Таким чином, промислова революція, яка продовжувалася в Англії з 60-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., перетворила країну не тільки в індустріальну державу, айв індустріальну "майстерню світу". Встановилася англійська світова промислова і торгова монополія. Цьому сприяло здійснення урядом Р. Піля (прем'єр-міністр у 1841-1846 pp.) програми вільної торгівлі. У червні 1846 р. промислова буржуазія, незважаючи на опір земельної аристократії, добилася скасування "хлібних" законів, після чого було значно знижено тарифи на ввіз багатьох видів сировини і продовольчих товарів. Уряд Дж. Рассела (прем'єр-міністр у 1846-1852 pp.) у 1849 р. скасував навігаційні акти, які відіграли велику роль у захисті англійської морської торгівлі від іноземної конкуренції, але втратили своє значення зі зростанням торговельно-промислової сили Великобританії.

Особливості промислового перевороту у Франції

Більш повільно, ніж в Англії, відбувався промисловий переворот у Франції, що почався наприкінці XVIII ст. Завдяки більшій живучості у Франції дрібного виробництва тут не відбувалася у таких розмірах, як в Англії, пролетаризація селян і ремісників. Банківський і лихварський капітали розвивалися у Франції швидше, ніж промисловий.

Капіталістичний розвиток сільського господарства, промисловості й торгівлі Франції значно просунувся вперед у період консульства і імперії (1799-1812).

У галузі економічної політики одним із перших кроків Наполеона І було утворення Французького банку, який отримав особливі права на емісію і швидко став головним осередком великого капіталу. Наполеон і його прибічники підписались на велику кількість акцій цього банку. Пізніше було засновано кілька банків у Парижі та провінціях.

Захоплення і грабування нових територій військами Наполеона І сприяли припливу у Францію великих грошових сум у вигляді контрибуцій і поширенню французьких товарів у Європі. На завойованих територіях Наполеон І і його генерали поспішали використати свою перемогу в інтересах французького торговельного експорту. Так, вступивши у 1809 р. до столиці Австрії, Наполеон І надіслав у Париж лист, в якому вказав своїм міністрам, що необхідно дуже швидко заповнити віденські магазини виробами французької промисловості, скориставшись зниженням митних тарифів.

Продукція вовняної промисловості у період імперії порівняно з дореволюційним періодом зросла у 4 рази, видобуток залізної руди - у 2 рази і т.д. Але припинення ввозу англійських машин у період війни унеможливило переобладнання французької промисловості на основі машинної техніки і гальмувало індустріалізацію країни.

Під час імперії пара в Англії стала основою енергетики, а у французькій промисловості працювало тільки 15 парових машин.

Введена декретом Наполеона І 21 листопада 1806 р. континентальна блокада мала на меті підірвати могутність Англії і створити сприятливі умови для гегемонії французької промисловості. У перші роки континентальна блокада сприяла промисловому підйому Франції і деяких європейських країн. У Франції заявились великі механізовані підприємства - бавовняні та шерстяні прядильні. Але ці підприємства все більше вимагали імпорту бавовни. Намагаючись завдати найбільшого удару Англії, Наполеон заборонив торгівлю з нею навіть нейтральним країнам. Ввіз бавовни і барвників було майже призупинено. Порядок союзних держав - Німеччини, Голландії, Італії був паралізований, традиційні економічні й торговельні зв'язки порушені. Це відбилося на французькій бавовняній промисловості. Із 1700 наявних у дореволюційній Франції бавовняно-прядилень до 1811 р. залишилось тільки 300.

Французьке сільське господарство мало серйозні труднощі у збуті; скорочення експорту зерна, вина та іншої продукції призвело до падіння цін. Зростання невдоволення у країні змусило Наполеона відступити: 1811 р. у Франції введено систему ліцензій. За значну плату продавався дозвіл на вивіз із Франції певної кількості товарів, насамперед сільськогосподарських.

Подібна практика мала місце лише у Франції, що викликало незадоволення її союзників, які потерпали від континентальної блокади.

Розвиток машинізації французької промисловості був надто повільним, не вистачало парових машин. Хоча збільшилася кількість централізованих мануфактур і фабрик, але переважала домашня промисловість у вигляді розсіяної мануфактури. Цьому якоюсь мірою сприяло і відгородження французької промисловості від англійських конкурентів.