Етапи розвитку класичної політичної економії

Механізація ткацької справи, що розпочалася з 1803 p., сприяла зростанню виробництва продукції шерстяної промисловості порівняно з дореволюційним періодом у 4 рази. Почало розвиватись і шовкоткацьке виробництво, особливо після того, як у 1805 р. Л. Жаккард винайшов свій знаменитий верстат з виробництва візерункових тканин. 1810 р. виготовлено машину, що здійснювала хімічно-механічну обробку льону (її винайшов Ф. Жирар). Технічні винаходи стали використовувати і в хімічному виробництві. Хімік Бертоллі за сприяння мануфактурників відкрив метод прискореного відбілювання тканин за допомогою хлору і способи їх фарбування.

Проте у промисловому виробництві застосовувались в основному гідравлічні верстати. Парова машина на початку XIX ст. не набула значного поширення. У 1830 р. у країні налічувалось всього 625 парових машин. Машинобудівні підприємства в основному належали англійським капіталістам, які привозили робітників з Англії. Деякі французькі машинобудівники запозичуючи з Англії схеми машин і верстатів, вивозили звідти і самі машини.

Отже, промислова революція у Франції відбувалася значно повільніше, ніж в Англії. Розвиток великої промисловості стримувало переважаюче дрібне сільське господарство, де була зайнята більшість населення країни. Дешева робоча сила малоземельних селян гальмувала впровадження машин.

Розвиток банківської та кредитної сфер

меркантиліст капіталістичний промисловий переворот

Перша половина XIX ст. у Франції позначена створенням кредитно-банківської системи. Виникають і розвивають ся такі кредитні товариства, як "Поземельний кредит", "Рухомий кредит". Відкриваються ощадні каси (перша - у Парижі в 1818 p.), які відіграють велику роль у мобілізації капіталу. Це був період так званого грюндерства (масова гарячка заснування банківських установ). Виник Земельний банк (1854), створювалися торгові та промислові банки. Але Французький емісійний банк, створений у 1800 p., залишався основою банківської системи. Він мав велику кількість філій у різних куточках країни, акумулюючи кошти дрібної і середньої буржуазії. Банк використовував їх на купівлю державних цінних паперів, давав керівництву позички, що приносили високий і гарантований прибуток.

Важливу роль в організації банківської справи відіграли головні збирачі податків і нотаріуси. Перші виступали як державні чиновники і банкіри, у руках яких зосереджувались великі обігові кошти і грошові вклади населення. До кас нотаріусів надходили заощадження дрібних і середніх вкладників, а це давало їм можливість інколи виступати в ролі банкірів.

Важливе значення мали поява і розвиток приватних банківських домів, які вели свій початок від представників великої оптової торгівлі та індустрії. Відомий дім Ротшильда, представники якого очолювали створений Верховний банк, що об'єднав всі великі паризькі банківські доми. Здобувши авторитет, Верховний банк поступово став монополістом щодо позик на паризькому ринку, панував на біржі, у міжнародному вексельному арбітражі, торгівлі дорогоцінними металами, фінансував зовнішню торгівлю.

Велику роль у розвитку банківської кредитної сфери відіграла Паризька біржа, сума цінних паперів якої з 1851 по 1869 р. зросла у 3 рази і становила 33 млрд. франків. Біржа почала відігравати роль світового грошового ринку, куди зверталися за позиками уряди багатьох держав. Правда, на відміну від Лондонської на Паризькій біржі продавались в основному не акції, а облігації як французького, так і інших урядів і приватних компаній.

Розвиток лихварства і спекулятивна гра на біржах прискорювали концентрацію капіталу. Наприкінці 60-х років 183 великих капіталісти володіли акціями й облігаціями на суму більше 20 млрд. франків.

Великі прибутки французьким капіталістам приносила концесія на будівництво Суецького каналу. Створене Ф. Лессепсом акціонерне товариство "Загальна компанія Суецького каналу" випустило акції на суму 200 млрд. франків. Єгипет надав землю, робочу силу і оплатив 44 % акцій. Канал відкрили наприкінці 1869 p., і він 85 років приносив прибутки французьким та англійським капіталістам. У 1956 р. єгипетський уряд націоналізував канал.

Таким чином, протягом століття у Франції відбувся промисловий переворот і французька економіка остаточно стала на шлях капіталістичного розвитку. Однак на відміну від Англії французький капіталізм у зв'язку з національними особливостями набув переважно лихварського характеру. Позиково-лихварський характер капіталізму Франції породив верству населення так званих рантьє - людей, які живуть виключно за рахунок відсотків на капітал.

Парцелярний характер землеволодіння

Наприкінці XVIII ст. у Франції проживало близько 26 млн. осіб, з яких лише 2 млн. - у містах. Франція залишалась аграрною країною: 75 % її національного доходу давало сільське господарство. Від 20 до 80 % землі перебувало у спадковому користуванні селян у вигляді малих парцел, розміри яких не перевищували одного га і які належали поміщикам або монастирям. Великого поміщицького господарства не було. Селяни обробляли свої ділянки і вимушено виконували панщинні повинності на користь феодалів і церкви.

Техніка обробітку землі у 70-80-ті роки XVIII ст. дещо поліпшилася, зросла продуктивність тваринництва. Сільське господарство ставало все більш товарним. Зростаючі потреби підштовхували сеньйорів посилювати феодальні побори, а також здавати в оренду або продавати свої володіння. Завдяки цьому частина заможних селян ставали орендарями, займались лихварством і визиском сільської бідноти.

Багато підприємців скуповували частинами, а інколи і цілком маєтки сеньйорів, з правом на побори із селян. Перед революцією 1789-1794 pp. у руках буржуазії сконцентрувалось майже стільки земельної власності, скільки її було у дворянства і духовенства. Сеньйори і землевласники з буржуазії намагалися замінити селян фермерами, які орендували землю на невеликі терміни, і підвищували орендну плату.

В окремих районах Франції великі землевласники огороджували широкі угіддя і перетворювали їх на пасовища. Становище основної маси селян продовжувало погіршуватися. Більшість селян шукали додаткових засобів існування, вдаючись до кустарних промислів і праці за наймом. Не в змозі прогодуватися своєю працею, частина селян перетворювались у жебраків.

Незважаючи на посилення диференціації селян, їх об'єднувала боротьба проти сеньйорів. Майже 90 % селян були особисто вільними, і хоч кількість сервів (закріпачених) була не дуже великою, але й інші несли тягар багатьох повинностей. Так, деякі селяни повинні були платити сеньйору при отриманні спадщини (право мертвої руки), за право давити виноград, пекти свій хліб у володінні сеньйора. Більшість селян були цензитаріями, які сплачували сеньйору за користування землею гроші, так званий ценз, і виконували низку феодальних повинностей та платежів. Все це разом інколи становило 25-30 % вартості землі. Менш поширеним був шампар - оплата натурою, зазвичай вона перевищувала ценз за розмірами. Крім цензиторів, були і безземельні селяни, але їх було порівняно мало. На користь церкви селяни сплачували "десятину", державі вносили "двадцяти-ну" і подушну подать. Ще більш віджилими були талья - прямий державний податок, а також габель - непрямий податок на сіль. Щорічно селяни повинні були за примусовою ціною купувати не менше 7 фунтів солі на людину. Продаж солі був державною монополією. Таємні купівля і продаж солі карались примусовими роботами - засланням на галери.

Непосильні платежі й феодальна власність на землю позбавляли селян коштів для розширення виробництва і поліпшення обробітку землі. Тим самим феодальні порядки стали гальмом зростання сільського господарства, розвитку капіталістичного фермерства, яке вже виникло у північних районах країни, перешкоджали купівлі-продажу землі.

Капіталістичний розвиток сільського господарства Франції значно просунувся вперед у період Реставрації та Липневої монархії (1815-1848).

У цей період у Франції продовжувало розвиватись торговельне і підприємницьке землеробство, що вело до подальшого зубожіння селян, які не витримували ринкової конкуренції з боку великих землевласників і феодалів. Одночасно відбувалися дроблення селянської власності, концентрація землі в руках буржуазії, поміщиків і заможних селян. Кількість земельних власників збільшилась, але водночас зростали бідність і зубожіння дрібних селян. Парцельний селянин, щоб вижити, постійно вдавався до позики під заставу землі, до лихварського іпотечного кредиту. Рівень життя селянських мас у Франції був дуже низьким.

Велике землеволодіння у Франції зазвичай поєднувалось із дрібним землекористуванням. Більшість великих землевласників здавали землю в оренду на кабальних умовах сплати половиною врожаю. Велика частина селян і орендарів не мали необхідних умов для поліпшення техніки обробітку землі. Ці обставини дуже уповільнювали прогрес у сільському господарстві. Крім того, у 1819 р. було введено високі мита на хліб, худобу, шерсть, які слугували захистом великих землевласників від конкуренції іноземних товарів.

Збільшення площі, зайнятої під оранку, поліпшення агротехніки, ширше використання машин сприяли постійному зростанню протягом XIX ст. продукції сільського господарства. Якщо у 1812 р. вона оцінювалась у 3 млрд., то у 1870 р. - уже у 7,5 млрд. франків.

З 1815 по 1852 р. посівні площі збільшилися з 23 млн. до 26 млн. га. Змінилась їхня структура. Пшениця витіснила інші злакові культури. Різко збільшились посіви цукрового буряку (досягли у 1852 р. 111 тис. га, з яких збирали 32 млн. ц буряків). Урожайність зернових зросла на 50 %. Розвивалось тваринництво, збільшились площі лук і пасовищ, що слугували його кормовою базою. Протягом першої половини XIX ст. поголів'я великої рогатої худоби зросло більше ніж у 1,5 рази.

Таким чином, парцелярний характер французького землеволодіння сприяв збереженню аграрно-індустріальної структури економіки, а вартість сільськогосподарської продукції у 70-ті роки XIX ст. у 2,5 рази перевищувала вартість промислової продукції.

Размещено на Allbest.ru