Ефективність використання трудових ресурсів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Трудові ресурси - це капітал, який завжди виступає рушійною силою покращання економічної ситуації держави та добробуту суспільства. Трудовий потенціал країни накопичується поколіннями, а саме: знання, освітній рівень, професійна кваліфікація, навички, вміння і досвід роботи а також продуктивність праці визначають темпи суспільного розвитку держави. Попри певні позитивні соціально-економічні зрушення в українському суспільстві протягом останніх років на регіональному рівні залишаються невирішеними проблеми розвитку трудового потенціалу і забезпечення ефективної зайнятості, збалансованості попиту та пропозиції на ринку праці, створення нових робочих місць тощо.

Метою даної роботи є аналіз ефективності використання трудового потенціалу українців в умовах становлення й функціонування національного ринку праці та виявлення й аналіз проблем і перспектив розвитку трудового потенціалу на регіональному рівні, а також вироблення пропозицій щодо подолання кризових явищ у цій сфері.

У роботі буде розкрито суть поняття «трудових факторів», соціально-економічна характеристика трудових ресерсів, їх аналз.

Тема «Ефективність використання трудових ресурсів в Україні» є актуальною сьогодні, оскільки проблема трудового потенціалу, якості робочої сили, трудової мобільності й наявності трудових ресурсів у працездатному віці в Україні набула статусу проблем рівня національної безпеки держави, яка потребує негайного вирішення.

1. Соціально-економічна характеристика трудових ресурсів

1.1 Поняття трудових факторів

Праця нарівні з капіталом і природними ресурсами є найважливішим фактором виробництва.

У широкому розумінні праця(труд) - цілеспрямована діяльність людини щодо створення матеріальних і духовних благ. Праця передбачає єдність трьох моментів:

1) самої цілеспрямованої діяльності людей (це і є власне праця у вузькому розумінні);

2) предметів праці;

3) засобів праці.

У вузькому розумінні під працею, або трудовою діяльністю, слід вважати розумові і фізичні витрати, здійснювані людьми в процесі виробництва.

Компоненти виробничої системи, що характеризують джерела праці, одержали назву трудових факторів.

Трудові фактори - це люди і притаманні їм властивості виконувати фізичну й інтелектуальну роботу, які є елементами виробничої системи.

Формування трудових факторів пов'язано з трьома ключовими категоріями:

* трудовими ресурсами;

* робочою силою;

* трудовим потенціалом.

Трудові ресурси - це економічно активне, працездатне населення, тобто частина населення країни (регіону), що має необхідний фізичний розвиток, розумові здібності і знання (освіту) для роботи у виробничій сфері.

За законодавством України до трудових ресурсів відносять:

1) населення в працездатному віці: чоловіки 16-59 років і жінки 16-54 років, за виключенням непрацюючих інвалідів війни і праці I та II груп і непрацюючих осіб працездатного віку, що одержують пенсію за віком на пільгових умовах (чоловіки 50-59 років; жінки 45-54 років);

2) населення, старше та молодше від працездатного віку, зайняте в суспільному виробництві.

Робоча сила - здатність людини до праці, тобто сукупність фізичних і інтелектуальних здібностей людини, необхідних для здійснення трудових процесів.

Трудовий потенціал - наявні або очікувані кількісні та якісні трудові фактори, якими володіє суспільство (національна економіка, регіон). Кількісно трудовий потенціал вимірюється числом економічно активного, працездатного населення (кількістю трудових ресурсів). Якісно трудовий потенціал визначається професійно-освітнім рівнем трудових ресурсів чи іншими характеристиками, що дають змогу оцінити їх здатність до виконання роботи (виробництва певної кількості матеріальних і духовних благ).

Вироблення державної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення та забезпечення його зайнятості потребує вивчення трудових ресурсів.

Трудові ресурси -- це форма вираження людських ресурсів, що являють собою один із видів ресурсів економіки поряд з матеріальними. Особливість людських ресурсів полягає в тому, що вони одночасно є і ресурсами для розвитку економіки, і людьми, споживачами матеріальних благ і послуг. Проте залежно від соціальних, психологічних якостей людей, статі, віку, освіти, здоров'я, сімейного стану їхні матеріальні і моральні потреби неоднакові.

Поняття «трудові ресурси» є ринковою категорією, має широку інформативність і дає змогу використовувати його як ефективний інструмент державного регулювання ринку праці.

Трудові ресурси -- це частина працездатного населення, яка володіє фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності.

Вихідною базою для визначення кількісних характеристик трудових ресурсів слугує чисельність населення.

Щоб зрозуміти сутність поняття «трудові ресурси», треба знати, що все населення залежно від віку поділяється на:

осіб молодших працездатного віку (від народження до 16 років включно);

осіб працездатного (робочого) віку (в Україні: жінки -- від 16 до 54 років, чоловіки -- від 16 до 59 років включно);

осіб старших працездатного віку, по досягненні якого установлюється пенсія за віком (в Україні: жінки -- з 55, чоловіки -- з 60 років).

Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і непрацездатних. Непрацездатні особи в працездатному віці -- це інваліди 1-ї і 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці -- це підлітки і працюючі пенсіонери за віком.

До трудових ресурсів належать:

населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (жінки, що народили п'ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв'язку з тяжкими і шкідливими умовами праці);

працюючі особи пенсійного віку;

працюючі особи віком до 16 років.

Згідно з українським законодавством на роботу можна приймати у вільний від навчання час на неповний робочий день учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів у разі досягнення ними 15-річного віку за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, за умови виконання легкої праці.

В Україні за останні роки склалася несприятлива тенденція, яка визначається скороченням частки населення молодшого від працездатного і працездатного віку і збільшенням частки населення старшого працездатного віку.

Відповідно до рекомендацій МОП і міжнародних конференцій статистиків праці все населення поділяється на економічно активне й економічно неактивне.

Економічно активне населення -- це частина населення, яка пропонує свою працю для виробництва товарів і надання різноманітних послуг. Кількісно ця група населення складається із зайнятих і безробітних, які на даний момент не мають роботи, але бажають її одержати.

До економічно активного населення належать особи у віці 15--70 років. Вони виконують роботу за винагороду за наймом на умовах повного або неповного робочого часу, працюють індивідуально (самостійно) або в окремих громадян-роботодавців, на власному (сімейному) підприємстві. До зазначеної категорії населення належать також безоплатно працюючі члени домашнього господарства, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві, а також тимчасово відсутні на роботі. За цією методикою зайнятими вважаються особи, які працювали протягом тижня хоча б 1 год. (в особистому підсобному господарстві -- не менше 30 год.) незалежно від того, була це постійна, тимчасова, сезонна, випадкова чи інша робота.

Економічно неактивне населення -- це та частина населення, яка не входить до складу ресурсів праці. До них належать:

учні, студенти, курсанти, які навчаються в денних навчальних закладах;

особи, які одержують пенсію за віком або на пільгових умовах;

особи, які одержують пенсію у зв'язку з інвалідністю;

особи, зайняті веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, хворими родичами;

особи, які не можуть знайти роботу, припинили її пошук, вичерпавши всі можливості, проте вони можуть і готові працювати;

інші особи, яким немає необхідності працювати незалежно від джерела доходу.

1.2 Відтворення трудових ресурсів

Використання трудових ресурсів у процесі праці передбачає їх відтворення, яке перебуває у взаємозв'язку із відтворенням суспільного продукту. Процес відтворення трудових ресурсів поділяється на окремі фази, а саме: фаза формування, фаза розподілу й перерозподілу і фаза використання.

Фаза формування характеризується:

-- природним відтворенням, тобто народженням людей, та досягненням ними працездатного віку;

-- відновленням здатності до праці в існуючих працівників. Для цього їм необхідні продукти харчування, одяг, житло, а також вся інфраструктура сучасного існування людини (транспорт, зв'язок тощо);

-- одержання людьми освіти, спеціальності й певної трудової кваліфікації.

Фаза розподілу й перерозподілу трудових ресурсів характеризується розподілом їх за видами робіт, родом діяльності, а також по організаціях, підприємствах, районах, регіонах країни. Розподіл трудових ресурсів здійснюється також відповідно до статі, віку, рівня освіти і здоров'я. Великого значення в умовах ринку набуває структура трудових ресурсів за віком, оскільки успіх економічних перетворень вирішальною мірою залежить від молодого покоління.

Перерозподіл робочої сили здійснюється у вигляді її руху відповідно до попиту і пропозиції на ринку праці. У системі ринкової економіки ця фаза забезпечується функціонуванням ринку праці.

Фаза використання полягає у використанні економічно активного населення на підприємствах, в організаціях і в економіці загалом. На цій фазі основна проблема полягає в забезпеченні зайнятості населення і в ефективному використанні працівників.

Велике значення має формування і використання трудових ресурсів по території країни з урахуванням регіональних особливостей, що пов'язані з впливом демографічних і соціально-економічних факторів.

Демографічними факторами формування трудових ресурсів регіону є інтенсивність відтворення населення, що залежить від рівня народжуваності, оскільки чим вищий цей рівень, тим швидше зростають трудові ресурси, а також від міграційних процесів, тобто залежно від співвідношення кількості приїжджаючих і від'їжджаючих збільшуються або зменшуються трудові ресурси. Вплив демографічних факторів на використання трудових ресурсів виявляється насамперед через вікову структуру населення, яка в різних регіонах неоднакова і в зв'язку з цим різний розподіл осіб працездатного віку на працюючу і непрацюючу частини.

На формування і використання трудових ресурсів у регіонах впливають такі важливі соціально-економічні фактори, як особливості структури виробництва, а також економічної кон'юнктури (зростання, стабілізація або спад виробництва). Від цих факторів залежить чисельність працюючих, підлітків і пенсіонерів, чисельність безробітних, розподіл працівників за галузями, професіями, професійною підготовкою робочої сили.

Усі фази органічно пов'язані між собою.

Розрізняють екстенсивний та інтенсивний типи відтворення робочої сили.

Екстенсивне відтворення означає збільшення чисельності трудових ресурсів в окремих регіонах та в країні загалом без зміни їхніх якісних характеристик.

Інтенсивне відтворення трудових ресурсів пов'язане зі зміною їхньої якості. Це -- зростання освітнього рівня працівників, їхньої кваліфікації, фізичних і розумових здібностей тощо. Екстенсивний та інтенсивний типи відтворення взаємно доповнюють один одного.

Основним джерелом поповнення трудових ресурсів є молодь, яка вступає в працездатний вік. Чисельність цієї категорії залежить від режиму її відтворення (розширене -- перевищення кількості народжень над числом смертей на 1000 осіб населення; просте відтворення -- відсутність приросту чисельності населення, тобто кількість народжених дорівняє числу смертей на 1000 осіб населення; звужене відтворення -- не тільки відсутній природний приріст, а й відбувається його абсолютне зменшення -- депопуляція), що пов'язано зі зниженням рівня шлюбності і народжуваності в країні, а також від величини дитячої смертності.

Сучасній демографічній ситуації притаманна тенденція зменшення чисельності населення України, його економічно активної частини.

Становлення ринкових відносин характеризується природним переміщенням зайнятості з виробничої сфери у сферу обслуговування, але при цьому необхідно, щоб рівень виробництва забезпечував потреби економіки й населення за рахунок зростання ефективності виробництва на основі досягнень науково-технічного прогресу, удосконалення організації виробництва та праці.

Важливе значення для раціонального формування і розподілу трудових ресурсів має розроблення системи їх балансів.

До системи балансів трудових ресурсів належать:

зведений баланс робочих місць і трудових ресурсів (звітний і плановий);

баланс розрахунку додаткової потреби в робітниках, професіоналах, фахівцях і технічних службовцях та джерел їх забезпечення;

балансовий розрахунок потреби в підготовці кваліфікованих робітників;

балансовий розрахунок залучення молоді до навчання і розподіл її після завершення навчання;

балансові розрахунки потреби у професіоналах, фахівцях; міжгалузевий баланс затрат праці;

баланс робочого часу.

Система балансів і балансових розрахунків розробляється по окремих регіонах і в цілому по державі. При цьому необхідно враховувати кон'юнктуру ринку праці, динаміку й структуру робочих місць у плановому періоді, зміну демографічної структури населення, напрямки та масштаби міграційних процесів; динаміку чисельності й структуру зайнятості населення працездатного віку; ефективність використання трудових ресурсів; джерела і масштаби формування професійно-кваліфікаційної структури працівників; темпи підвищення продуктивності праці тощо.

Баланс трудових ресурсів являє собою систему взаємозв'язаних показників, які характеризують формування та розподіл трудових ресурсів.

Він складається з двох частин: ресурсної (трудові ресурси) і розподільної (розподіл трудових ресурсів).

У сучасних умовах формування ринкових відносин існує невідповідність між наявністю ресурсів та потребою в них, що визначає необхідність вироблення додаткових заходів щодо інтенсифікації суспільного виробництва, підвищення продуктивності праці тощо.

Ефективність використання трудових ресурсів як ресурсу економіки значною мірою залежить від складу трудових ресурсів за статтю, віком, освітою, професіоналізмом, станом здоров'я тощо. Трудові ресурси, які розглядаються з урахуванням таких параметрів, являють собою трудовий потенціал.

Таким чином, трудовий потенціал -- це сукупність кількісних і якісних характеристик, здібностей і можливостей трудоактивного населення, які реалізуються в межах і під впливом існуючої системи відносин. Природною основою цих характеристик трудового потенціалу є населення, яке оцінюється залежно від демографічного відтворення, життєвого потенціалу, здоров'я різних категорій і вікових груп, міграційних переміщень. Трудовий потенціал може скорочуватися або зростати під впливом демографічних процесів. Окрім того, у процесі життєвого циклу людини кількісні і якісні елементи трудового потенціалу мають різне значення.

У загальному вигляді трудовий потенціал характеризує певні можливості, які можуть бути використані для досягнення конкретної цілі. У ринкових умовах трудовий потенціал як економічна форма втілення людського фактора виробництва, реалізується в різних формах власності. Якщо поєднання робочої сили із засобами виробництва здійснюється на державних підприємствах, то трудовий потенціал є власністю держави. Якщо це поєднання здійснюється на приватному підприємстві -- реалізується приватна форма власності. У тих випадках, коли особи ведуть індивідуальну трудову діяльність, вони є одночасно власниками речових і особистих факторів виробництва. У процесі формування ринку праці та існування безробіття зростає величина нереалізованого трудового потенціалу суспільства. У зв'язку з цим суспільство несе непродуктивні витрати щодо забезпечення життєдіяльності працюючих, необхідності оплачувати набуття ними нових трудових навичок відповідно до потреб ринку.

Трудовий потенціал працівника -- це його можлива трудова дієздатність, його ресурсні можливості у сфері праці. У процесі практичної діяльності потенційні можливості не завжди використовуються повною мірою. На окремому підприємстві трудовий потенціал являє собою сукупну трудову дієздатність його колективу, ресурсні можливості у сфері праці всіх працівників підприємства, виходячи з їхнього віку, фізичних можливостей, знань і професійно-кваліфікаційних навичок.

Таким чином, трудовий потенціал виражає, з одного боку, можливості участі працівника або всіх членів колективу підприємства в суспільно корисній діяльності як специфічного виробничого ресурсу, з іншого -- характеристику якостей працівників, що відображають рівень розвитку їхніх здібностей, придатності і підготовленості до виконання робіт певного виду і якості, ставлення до праці, можливостей і готовності працювати з повною віддачею сил і здібностей.

2. Ефективність використання трудових ресурсів в Укарїні

2.1 Трудові ресурси України

Найбільш активною частиною населення є трудові ресурси. Це - населення у працездатному віці (чоловіки 16-60 років та жінки 16-55 років), крім інвалідів І і ІІ груп, а також підлітки та пенсіонери, які працюють. Вони є основною продуктивною силою суспільства, одним з головних чинників його територіальної організації. Але позаяк одні і ті самі трудові і ресурси в різних умовах можуть виробляти різну кількість продукції з неоднаковою якістю, тим самим по різному впливаючи на соціально-економічний розвиток регіону; можливості людей щодо праці можуть бути різними в умовах неоднакових виробничих відносин. Тому поряд з поняттям “трудові ресурси” вживають термін “трудоресурсний (або працересурсний) потенціал”. Під останнім розуміють поряд з трудовими ресурсами можливості людей до праці. Працересурсний потенціал визначається як кількістю та якістю (статево-віковий, професійний склад) трудових ресурсів, так і особливостями соціально-економічного розвитку території, впровадженням досягнень науково-технічного прогресу, матеріальними і духовними потребами населення регіону, екологічними особливостями її діяльності. Людей із їх знаннями, професійною підготовкою і навичками до праці ще називають “трудовим капіталом” або “людським капіталом”. Все ширше у науковій літературі та у практиці поширюється термін “економічно активне населення”. Ним позначають працездатне населення, яке впродовж певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. До складу економічно активного населення відносяться люди, які зайняті господарською діяльністю, що приносить прибуток, та безробітні люди. Із цього виходить, що економічно неактивне населення включає людей, які зайняті в домашньому господарстві, учнів та студентів, осіб, що не шукають роботи і не бажають працевлаштуватись. Економічно активне населення становить в Україні 22.8 млн. осіб (2001 р.), а економічно неактивне населення - 13.5 млн. осіб. Значну частку серед осіб останньої групи становлять студенти та люди пенсійного віку (за методикою обчислення економічно активного і неактивного населення враховуються люди у віці 15-70 років).

Усе зайняте населення ще називають робочою силою, або самодіяльним населенням. За методикою ООН самодіяльне населення поділяється на такі категорії: 1) підприємці, які володіють засобами виробництва і користуються найманою працею; 2) дрібні власники, орієнтовані на сімейну працю; 3) члени сімей власників засобів виробництва, які працюють без фіксованої заробітної плати; 4) наймані робітники і службовці; 5) люди, які не мають визначених місць у суспільному виробництві. Населення, яке не належить до самодіяльного, відноситься до т.з. “утриманців”.

Величина і структура працересурсного потенціалу, особливості його розміщення значною мірою впливають на галузеву і територіальну структуру господарства, процес природокористування. В тих регіонах, де трудових ресурсів не вистачає, розміщують трудодефіцитні виробництва, а там, де їх надлишок - трудомісткі. До трудових ресурсів тяжіють виробництва легкої промисловості, точного машинобудування, вирощування технічних та овочевих культур та ін. Певні вимоги до статевого складу ресурсів висувають галузі важкої промисловості (чоловіча праця), легкої і харчової промисловості, сфери послуг (переважно жіноча праця). Високі вимоги до кваліфікації працівників постають у приладобудуванні, електро- і радіотехнічній промисловості, літако- і ракетобудуванні та ін.

Особливо значна роль трудових ресурсів у розвитку господарства густозаселених регіонів, які недостатньо забезпечені трудовими ресурсами: тут вони визначають провідний розвиток трудомістких галузей в структурі господарства, значною мірою обумовлюють потужність і структуру потоку продукції, яка вивозиться за межі даної території, розвиток виробництв внутрішньорегіонального значення та ін.

2.2 Аналіз ефективності використання трудових ресурсів в Укріїні

За забезпеченістю працересурсним потенціалом всі регіони України в сучасний кризовий період відносяться до праценадлишкових, але за умови соціально-економічного піднесення багато з них належали до працедефіцитних. Про це свідчать показники, що характеризують сучасний працересурсний потенціал (частка працездатного населення, рівні зайнятості, освіченості, безробіття), а також природний і механічний рух населення (табл.2.1). Найбільшу чисельність трудових ресурсів мають відповідно ті області, які мають найбільшу кількість населення і високу частку працездатних людей. В Україні трудові ресурси становлять майже 30 млн. осіб, в їх структурі переважають працездатні люди - 91.2%, незначну частку становлять зайняті особи старшого віку (8.7%) та підлітки (0.1%).

Таблиця 2.1 Показники працересурсного потенціалу регіонів України за 2007 р.

Регіони	Всього трудових ресурсів, тис.осіб	Рівень зайнятості населення, в %	Частка працездатного населення, в %	Рівень безробіття населення, в %
Україна	29918.3	62.8	56.6	9.1
АР Крим	1262.7	59.2	59.3	6.7
області:
Вінницька	1044.7	73.8	65.1	5.6
Волинська	570.4	60.5	60.0	12.1
Дніпропетровська	2254.0	58.6	59.6	7.4
Донецька	2979.5	65.7	57.3	8.0
Житомирська	772.2	65.2	50.5	12.8
Закарпатська	769.1	57.9	60.5	7.0
Запорізька	1218.0	53.1	55.0	10.4
Івано-Франківська	908.8	59.5	46.8	12.1
Київська	2861.5	73.5	55.9	9.9
Кіровоградська	669.5	65.1	56.2	10.0
Луганська	1540.5	55.6	51.3	9.2
Львівська	1672.0	66.9	56.6	10.5
Миколаївська	798.9	59.2	54.1	12.8
Одеська	1509.9	67.0	57.5	5.4
Полтавська	1001.1	60.8	56.5	8.3
Рівненська	697.1	57.5	59.1	12.5
Сумська	821.9	70.0	45.9	11.9
Тернопільська	677.1	61.8	59.4	13.0
Харківська	1837.3	59.3	52.8	9.6
Херсонська	732.5	61.8	52.9	11.7
Хмельницька	917.0	76.0	53.5	13.3
Черкаська	798.4	64.6	49.6	11.2
Чернівецька	557.8	52.8	59.9	10.0
Чернігівська	797.3	63.0	51.7	10.2

За забезпеченістю працересурсним потенціалом всі регіони України можна поділити на три групи:

1) із значною часткою працездатного населення, але дуже низькими показниками природного руху, значним механічним відтоком людей (Харківська, Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Київська області).;

2) із значною часткою працездатних людей, високими показниками “старіння” населення, від'ємними або незначними додатними показниками природного приросту населення, значним механічним відтоком населення (Одеська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Львівська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області, Автономна Республіка Крим;

3) з найнижчою в Україні часткою працездатного населення, дуже низьким (від'ємним) природним приростом населення, найвищою часткою осіб пенсійного віку, із значним відтоком населення (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Черкаська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернівецька області).

Найгірший стан щодо збільшення працересурсного потенціалу в областях третьої групи, тому реструктуризація їх господарства повинна відбуватись у напрямі розвитку непрацемістких галузей. Рівень зайнятості населення (відношення зайнятого населення до всього працездатного) в Україні постійно знижувався, в 2004 р. він становив 56.6% (в 1996 р. - 70.4%) внаслідок згортання виробництва в період загальної економічної кризи. Про особливості зайнятості населення у різних галузях господарства свідчить таблиця 2.2.

За 1990-2007 рр. чисельність зайнятого населення зменшилася на 5.1 млн.осіб (20%). У всіх галузях господарства, крім фінансової сфери та управління, відбулося скорочення працівників, найбільше у матеріальному виробництві, зокрема у будівництві - в 2.2 рази, промисловості - 1.7 раза. Змінилася також структура зайнятості, якщо в 1990 р. все зайняте населення працювало у галузях економіки, то вже в 2007 р. майже 10 млн.осіб - у інших сферах економічної діяльності, передусім об'єктах ринкової інфраструктури (біржах, консалтингових компаніях та ін.). Частка працівників матеріального виробництва зменшилась із 67.2% у 1990 р. до 49.7% у 2007 р., відповідно людей, що працюють у сфері послуг - збільшилась з 32.8 до 50.3%. Але це зовсім не означає, що збільшення частки останніх відбулося внаслідок збільшення кількості працівників. Це було досягнуто неоднаковими темпами скорочення працівників, значно більшими у галузях матеріального виробництва, ніж у сфері послуг. Збільшення кількості і частки зайнятих відбулося тільки у сфері управління та у галузях фінансування, кредитування і страхування (див. табл. 2.2). Склалася в сучасних умовах така ситуація, що на 1000 працівників виробничої сфери припадає 71 управлінець (в 1990 р. - 23), на кожну 1000 працівників взагалі - 42 управлінців (в 1990 р. - 16), що в умовах загального падіння виробництва зовсім не є виправданим.

Таблиця 2.2 Кількість зайнятого населення у галузях господарства України

Галузі	1990 р.	1999 р.	2001 р.	2007 р.
	Всього зайнято, млн.осіб	В % до всього зайн. населення	Всього зайнято, млн.осіб	В % до всього зайн. населення	Всього зайнято, млн.осіб	В % до всього зайн. населення	Всього зайнято, млн.осіб	В % до всього зайн. населення
Всього	25.4	100.0	21.8	100.0	20.9	100.0	20.3	100.0
У галузях економіки	25.4	100.0	18.8	86.1	18.8	71.5	20.3	100.0
Промисловість	7.8	30.8	4.4	19.9	3.9	18.8	4.0	19.7
Сільське та лісове господарство	5.0	19.8	4.9	22.6	2.4	11.5	4.0	19.7
Будівництво	2.4	9.4	1.0	4.5	0.8	3.7	0.9	4.4
Транспорт і зв'язок	1.8	7.2	1.2	5.6	1.1	5.4	1.4	6.9
Торгівля, громадське харчування, мат.-тех. збут та постачання заготівлі, готельний бізнес	1.9	7.3	1.5	6.9	1.2	5.6	1.4	6.9
Охорона здоров'я, фізкультура та спеціальне забезпечення	1.5	5.9	1.4	6.6	1.4	6.5	1.3	6.8
Освіта, культура, мистецтво, наука та наукове обслуговування	3.0	11.9	2.2	10.3	2.1	9.9	2.0	9.5
Фінансування, кредитування, страхування	0.1	0.4	0.2	0.7	0.2	0.8	0.2	1.0
Аппарат органів державного та господарського управління	0.4	0.2	0.8	3.4	0.9	4.2	1.1	5.4
Інші сфери економічної діяльності	1.5	4.2	4.2	17.5	6.9	33.6	4.0	19.7

Якщо подивитись на особливості зайнятості населення у регіонах України, то побачимо, що найнижчий рівень зайнятості населення спостерігається в тих областях, де найбільші темпи спаду виробництва, де обмежена сфера прикладання праці. Одночасно збільшується кількість безробітних людей. Безробітними в Україні вважають працездатних громадян, які не мають заробітку або інших передбачених законодавством прибутків, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до роботи. Вони становлять 8.7% (в 1995 - 5.6%) від працездатного населення. За визначенням Міжнародної організації праці, безробітними вважаються особи працездатного віку, зареєстровані і незареєстровані у державній службі зайнятості), які або не мають роботи (прибуткового заняття), або шукали роботу та намагались організувати власну справу на обстежуваному тижні, або готові приступити до роботи впродовж двох наступних тижнів. До безробітних також відносяться, за оцінками цієї організації: 1) особи, які приступають до роботи впродовж найближчих тижнів; 2) ті, що знайшли роботу і чекають відповіді; 3) ті, що шукають роботу і зареєстровані у службі зайнятості; 4) які навчаються за направленням служби зайнятості.

Крім офіційно зареєстрованих безробітних, близько 30-40% працездатного населення регіонів тимчасово не працюють, або зайняті неповний тиждень чи декілька днів на місяць (т.з. “приховане безробіття”). Ці люди разом з офіційно визнаними безробітними реально відображають рівень зайнятості трудових ресурсів (цей рівень майже в 3 рази нижчий від офіційного).

Серед безробітних людей у 2007 р. переважали ті, що були звільнені у зв'язку із реструктуризацією виробництва та скороченням штату (60.2%) та непрацевлаштовані після закінчення навчальних закладів (17.7%). Більшість із вивільнених займали робочі місця та місця, які не потребують професійної підготовки (62%). Близько 63% звільнених людей - жінки. У цьому році найбільше вивільнено працівників у промисловості, причому із підприємств державної форми власності. Найменше вивільнення спостерігалось із установ та закладів сфери послуг, яка вже переорієнтовується на ринкові засади господарювання. Найбільше поповнили ряди безробітних у 2004 році люди із Донецької, Дніпропетровської, Львівської, Харківської, Київської областей. В умовах постійно зростаючого безробіття відбувається формування ринку праці. Ринок праці - це співвідношення між попитом і пропозицією на робочу силу.

Таблиця 2.3 Попит і пропозиція робочої сили на ринку праці у регіонах України на 1.01.1999 р., 1.01.2007 р.

Регіони	Кількість зареєстрованих громадян, не зайнятих трудовою діяльністю, тис.осіб	Потреба у працівниках, тис.осіб	Навантаження на одне вільне робоче місце, осіб
	1999	2007	1999	2007	1999	2007
Україна	1039.3	998.8	34.6	166.5	30	6
АР Крим (з м.Севаст.)	40.1	41.3	2.2	4.8	31	9
області:
Вінницька	30.6	42.2	0.9	2.6	35	16
Волинська	33.9	27.1	0.2	2.1	137	13
Дніпропетровська	72.4	64.9	2.8	16.3	26	4
Донецька	83.4	65.7	6.2	33.4	13	2
Житомирська	44.0	39.0	0.6	2.8	76	14
Закарпатська	38.3	28.6	0.5	2.7	74	11
Запорізька	31.7	37.6	1.2	5.8	27	6
Івано-Франківська	58.0	35.8	0.2	1.3	329	27
Київська	60.0	30.3	3.3	5.8	52	5
Кіровоградська	30.9	31.7	0.9	3.5	32	9
Луганська	46.3	37.5	3.7	8.9	12	4
Львівська	91.4	60.9	0.9	4.6	103	13
Миколаївська	27.1	28.8	0.9	3.9	31	7
Одеська	13.5	31.9	1.0	4.7	13	7
Полтавська	38.7	40.9	1.3	5.0	29	8
Рівненська	36.3	40.2	0.5	1.9	76	21
Сумська	39.7	31.8	0.8	3.4	48	9
Тернопільська	34.0	48.9	0.4	1.6	85	31
Харківська	56.7	53.2	3.0	11.2	19	5
Херсонська	17.1	34.5	0.5	2.0	31	17
Хмельницька	23.7	32.5	0.6	3.9	38	8
Черкаська	28.7	44.5	0.8	1.8	36	25
Чернівецька	19.6	32.7	0.3	1.8	75	18
Чернігівська	43.2	26.6	0.9	2.8	46	10

Зміна економічних відносин, реструктуризація економіки та інші чинники сприяють, з одного боку, появі дедалі більших резервів працездатного населення, а з іншого, наявність таких резервів є основою для подальшого розширення виробництва, розвитку нових галузей. Для того, щоб встановити шляхи раціонального використання резервів праці, необхідно виявити не тільки їх кількісні, але й якісні параметри (віковий, освітній та професійний склад). Важливе значення при цьому має професійно-кваліфікаційний рівень незайнятого населення і виявлення потреби господарства у працівниках різних спеціальностей, тобто попит і пропозиція на робочу силу.

Потреба у працівниках різних галузей господарства на 1.01.2007 р. в Україні становила 166.5 тис.осіб, найбільше - у промисловості. Але попит і пропозиція робочої сили не є збалансованими ні за професіями, ні за регіонами. Співвідношення між попитом і пропозицією працівників на ринку праці у регіонах України показує таблиця 2.3.

Найбільше навантаження працівників на одне вільне робоче місце спостерігається у тих областях, які мають невисокий рівень диверсифікації виробництва, в яких ринкові перетворення в економіці відбуваються повільно (Івано-Франківська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська та ін., див.табл.2.3).

В сучасних умовах важливою проблемою, яка постала перед працересурсним потенціалом, є припинення його виснаження та забезпечення найбільш економічно ефективної його зайнятості (на відміну від забезпечення повної зайнятості у період планової економіки). Її вирішення не передбачає повністю ліквідації безробіття, бо наявність безробіття у певних межах (1-3%) стимулює певним чином виробництво. Необхідне створення механізму підвищення рівня і ефективності зайнятості трудових ресурсів, регулювання ринку праці та ін.

В умовах переходу економіки до ринкових відносин важливою є проблема підвищення якості робочої сили. Велика кількість працівників втратили високу кваліфікацію внаслідок тривалого простоювання підприємств, багато із них змінили професію, або виїхали на заробітки за кордон. А значна частина тих, що здобувають вищу та середню професійну освіту, зовсім не працевлаштовані. Із країни, яка відзначалася донедавна одним із найвищих показників освіченості населення, Україна поступово зійде до рівня відсталих країн, якщо не буде здійснено реформування економіки.

На 1.01.2002 р. у господарстві країни працювало 21.5% працівників із вищою освітою, найвища частка таких людей - у науці (51.2%), освіті (44.6%), державному управлінні (48.9%), інформаційно-обчислювальному обслуговуванні (40.9%), культурі (30.5%) та ін. Найнижча частка спеціалістів з вищою освітою - у сільському господарстві (5.8%), житловому господарстві (8.5%), транспорті (12.7%).

Внаслідок невисоких розмірів зарплат та несвоєчасного їх виплачування у підприємствах та установах державного сектора економіки значна частина працівників (причому висококваліфікованих) переходять на роботу у інші галузі, займаються невиробничою діяльністю (торговельним бізнесом та ін.), поступово втрачаючи свою кваліфікацію. Цьому сприяє також міграція “умів” - висококваліфікованих спеціалістів, науковців - за межі України. праця трудовий ресурс робочий

3. Проблеми та перспективи розвитку трудового потенціалу України

3.1 Проблеми ефективності використання трудових ресурсів в Україні

На гальмуванні розвитку трудового потенціалу регіонів країни позначаються як зовнішні, так і внутрішні фактори. Серед внутрішніх факторів впливу перш за все слід відмітити низький рівень оплати праці. Заробітна плата для більшості працюючих українців фактично перетворилася на один із варіантів соціальної допомоги, який мало залежить від результатів праці. Хоча спостерігається стійка динаміка зростання заробітної плати - середньомісячна номінальна заробітна плата штатного працівника за 2006 р. склала 1041,44 грн і зросла порівняно з 2005 р. на 29,2 %, водночас мінімальна заробітна плата продовжує залишатися меншою за прожитковий мінімум для працездатних осіб і з січня 2007 р. різниця складає 125 грн; при цьому має місце і виплата заробітної плати, нижчої за мінімально встановлений рівень, яку отримують більше 1 млн громадян; продовжує зростати заборгованість з виплати заробітної плати. За 2006 р. у Харківській області заборгованість збільшилась в 1,7 рази, Миколаївській - в 1,4 рази, Кіровоградській - в 1,3 рази, м. Києві - на 13,1 % в основному на економічно активних підприємствах.

Залишається значною диференціація заробітної плати за видами економічної діяльності. Так, заробітна плата працівників сільського господарства складає лише 50,9 % від середнього рівня по економіці, в той час, як заробітна плата працівників, що займаються фінансовою діяльністю, у два рази перевищує середню по економіці. Найнижчий розмір зарплати штатних працівників у грудні 2006 р. спостерігався у працівників Тернопільської - 907,74 грн (71,1 % до середнього рівня по країні), Волинської (74,5 %), Чернігівської (75 %), Вінницької (76,4 %), Житомирської (76,8 %) областях. Перевищення середнього по економіці рівня заробітної плати зафіксовано лише у м. Києві - 2256,88 грн (176,7 %), Донецькій (111,6 %), Дніпропетровській (105,3 %) та Запорізькій (101,9 %) областях.

Існує парадокс: безробіття в Україні чи не найменше серед країн Європи - 6 % (за даними Євростату: Польща - 14,1 %, Словаччина - 12,8 %, Греція - 9 %, Франція - 8,9 %, Німеччина - 8,7 %), проте рівень бідності свідчить про значне відставання від багатьох держав. Тобто, в Україні немає проблеми безробіття, а є проблема низької оплати праці і неадекватної зайнятості.

Вакансії не заповнюються через низький рівень заробітної плати. За 2006 р. У системі Державної служби зайнятості було 2,3 млн вакансій, з яких 59 % із зарплатою нижчою 500 грн. Необхідно забезпечити не просто фіскальну зайнятість, а кожному працездатному громадянину надати роботу, яка б гарантувала йому належні умови для утримання сім'ї; тільки так можна подолати бідність серед працюючих.

Отже, в Україні майже повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати - для переважної більшості працюючих громадян вона не сприяє якісному відтворенню робочої сили, не забезпечує працівникові обсягів споживання матеріальних благ і послуг, достатніх для розширеного відтворення його фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Рівень оплати праці в державі є заниженим, що не сприяє економічному зростанню, тому оплату праці треба поступово підвищувати з метою стимулювання зростання її продуктивності. Мінімальна заробітна плата повинна бути найвищою з усіх мінімальних соціальних гарантій, адже саме від працюючої частини суспільства залежатимуть і розміри пенсій, державних соціальних допомог, стипендій тощо.

Таким чином, гідна праця для всіх громадян залишається актуальним орієнтиром соціальної політики української держави. Першочергове завдання - перейти від моделі з дешевою робочою силою до моделі з високим рівнем оплати та ефективною працею, яка побудована на якості продукції і продуктивності праці. Слід розуміти, що підвищення заробітної плати - це збільшення доходів до місцевих бюджетів, збільшення відрахувань до Пенсійного фонду, зменшення трудової міграції. В умовах відкритості ринків Україна не в змозі втримати висококваліфікаваних спеціалістів, не підвищуючи середню заробітну плату. Надто низькі стандарти оплати праці, штучне заниження ціни праці, застаріла технологічна база виробництва і недостатня технічна оснащеність праці стримують процеси зростання та розвитку інтелектуального капіталу трудових ресурсів України, зокрема отримання та застосування нових наукових знань, підвищення кваліфікації, професійного вдосконалення, що знижує якість трудового потенціалу українців та негативно позначається на розвитку всього суспільства.

Наступний внутрішній фактор, який суттєво деформує трудовий потенціал усіх регіонів країни, - катастрофічно високий рівень зовнішньої трудової міграції: близько 7 млн громадян, що складає майже третину українців працездатного віку. Він обумовлений низкою причин, серед яких проблема знайти роботу відповідно до здобутої освіти відповідної кваліфікації з адекватною винагородою за працю, зменшення попиту на робочу силу у зв'язку з надмірним імпортом товару, низький рівень оплати праці в середньому по країні та заборгованість з її виплати, недостатні соціальні гарантії та соціальний захист - усе це спонукає громадян до пошуку кращого життя за межами України. Економічний потенціал місця проживання є вагомим фактором, що стимулює або гальмує трудову міграцію не тільки зовнішню, але й внутрішню. Регіональні асиметрії соціально-економічного розвитку країни, низький рівень доходів, невідповідність міжгалузевих співвідношень у рівнях оплати праці та високі міжрегіональні відмінності, високий рівень безробіття окремих областей країни створюють складні проблеми в забезпеченні національних стандартів життя населення певних регіонів, у подоланні бідності та ефективному використанні трудових ресурсів. Зазначені причини активно впливають на внутрішні та зовнішні міграційні процеси, що призводить до посилення критичного стану в депресивних регіонах і формує нераціональну структуру зайнятості в окремих містах. Отже, така ситуація детермінувала низку серйозних проблем, які позначаються не тільки на “заробітчанах”, але й на суспільстві в цілому, завдаючи шкоди теперішньому і майбутньому країни.

У чому полягає негативний вплив зовнішньої трудової міграції на розвиток трудового потенціалу регіонів? Передусім варто зазначити, що абсолютна більшість українців за кордоном працює нелегально, тобто без укладання трудової угоди, відповідно без соціального захисту з боку іноземного роботодавця. Міжнародні угоди у сфері працевлаштування громадян підписані Україною з небагатьма державами (переважно з країнами колишнього СРСР), водночас найбільше українських трудових мігрантів працює в Італії, Греції, Чехії, Іспанії, Польщі, з якими лише опрацьовуються проекти зазначених угод. Таким чином, українські трудові мігранти не мають однакових соціальних прав з місцевими громадянами, а без юридичного статусу в країні перебування та через матеріальну скруту у своїй державі українські заробітчани змушені погоджуватися на низькокваліфіковану роботу з поганими умовами праці й життя, стаючи дешевою і покірною робочою силою. Слід зазначити, що трудові мігранти, здебільшого, здобули вищу освіту, займалися в Україні переважно інтелектуальною працею, натомість за кордоном задовольняють попит на тяжку фізичну роботу, яку відмовляються виконувати місцеві жителі, що зводить нанівець трудовий потенціал вітчизняного дипломованого спеціаліста.

Окремо варто зауважити, що легкість отримання роботи за кордоном обумовлена не тільки дешевизною робочої сили українців, у даному випадку має місце вплив зовнішніх факторів на характер розвитку трудового потенціалу українців. Такі вакансії виникли у зв'язку з розширенням ЄС, коли громадяни нових країн - членів ЄС виїхали працювати на аналогічних видах робіт у заможніші країни з відповідно більш високою заробітною платою. Наприклад, у Польщі існує високий рівень безробіття, тобто безліч вакансій для медичних сестер, автомеханіків, будівельних робітників, проте вони воліють працювати поза країною. За даними британського уряду, останнім часом по дозволи на роботу звернулися понад 290 тис. Громадян Східної Європи, з них 58 % поляків, 14 - литовців, 11 % словаків. Ця кількість виявилася набагато вищою за очікувану. Ірландія прийняла понад 150 тис. працівників зі Сходу Європи, й іноземна робоча сила в цій країні вже складає понад 5 % .

Отже, країни ЄС, особливо нові члени, зацікавлені в українських трудових мігрантах і тільки продумана державна політика зможе призупинити загрозливий процес втрати вітчизняної робочої сили, водночас створивши адекватний захист громадянам, які воліють працювати за кордоном. Зважаючи на світові тенденції розвитку міжнародного ринку праці щодо вільного пересування робочої сили та єдиного ринку праці для європейських країн, можна констатувати, що зовнішня трудова міграція стала природним явищем для будь-якої держави. Як слушно зазначають науковці, головними причинами в міграційному процесі є різниця в доходах населення та рівні безробіття країн, які відправляють і зустрічають трудових мігрантів, також має значення і розмір державної допомоги по безробіттю. Проте проблема України полягає не в дешевизні робочої сили українців за кордоном, а в тому, що вона дешева в нашій державі, тобто має місце значний розрив у доходах. Відсутність дозволу на працю, незнання мови, своїх прав і законів країни перебування сприяють тому, що трудові мігранти стають жертвами рекету, торгівлі людьми та сексуальної експлуатації, залякування, погроз тощо.

Значні фізичні й психічні навантаження заробітчан позначаються на погіршенні стану їх здоров'я, сприяють травматизму, вони повертаються на батьківщину “спрацьованими”, втративши професійну кваліфікацію, зневірившись у можливості поліпшення життя в Україні. Таким чином, втрачається вагома частина трудових ресурсів України, що в недалекому майбутньому загострить проблеми якості робочої сили і взагалі наявності працездатного населення.

Роль держави у вирішенні проблем трудових мігрантів є вирішальною і визначальною. Зокрема, зволікання з підписанням міжнародних угод щодо працевлаштування та соціального захисту трудових мігрантів, а також відсутність дієвих заходів по створенню умов для життєдіяльності в Україні негативно позначається також на пенсійному забезпеченні як безпосередньо заробітчан, так і нинішніх пенсіонерів. Як відомо, солідарна пенсійна система є залежною від демографічних показників, зокрема співвідношення між працездатним та непрацездатним населенням. Протягом останнього десятиліття та в найближчому майбутньому в Україні поглиблюється диспропорція між зазначеними двома категоріями, що спричиняє підвищене навантаження на працюючих осіб, адже бюджет пенсійного фонду, тобто виплата та розміри пенсій сьогоднішніх пенсіонерів, формується за рахунок пенсійних внесків нині працюючих осіб.

Працюючи в інших країнах нелегально, наші співвітчизники не сплачують страхові пенсійні внески, тобто, з одного боку, не беруть участі в пенсійному забезпеченні нинішніх пенсіонерів, а з іншого - знижують рівень власної майбутньої пенсії, оскільки, згідно з новим законом, до страхового стажу зараховуються тільки ті періоди, коли із заробітної плати сплачені внески до пенсійного фонду.

Отже, інтенсифікація зовнішньої трудової міграції спричинила та актуалізувала низку проблем, які позначилися на зниженні трудового потенціалу українців, і фактично інтелект, знання, досвід значної частини осіб працездатного віку зникає із суспільства. Втрачаються не тільки кошти, вкладені в підготовку і підвищення кваліфікації спеціалістів, але й та користь, яку могла б принести їхня праця. Як відомо, в Індексі людського озвитку серед основних показників - тривалість життя осіб, ВВП на душу населення та рівня освіти - Україна може конкурувати з іншими країнами лише за одним показником: рівнем освіти населення. Наша держава належить до когорти країн, яка десятиліттями мала високу питому частку осіб з вищою освітою і дотепер фахівці інтелектуальної праці (наприклад, програмісти) користуються стабільним попитом у таких високорозвинутих країнах, як США, Канада, Німеччина. Проте таких спеціалістів запрошують, переважно, не на тимчасову роботу, після якої людина повертається на батьківщину зі здобутим або оновленим професійним досвідом, підвищеним рівнем кваліфікації, новими ідеями, які потім втілює на теренах України, а пропонують постійне місце проживання, створюючи комфортні умови роботи і життя, зрештою збагачуючи і примножуючи суспільний інтелект іншої держави. Отже, нині важливо не тільки готувати висококваліфіковані кадри, але й створювати умови для дієвої мотивації працюючих. Неможливість повноцінно реалізовуватися у власній країні спонукає наших співвітчизників приймати рішення про еміграцію. Виїзд на постійне місце проживання за кордон обумовлюється складним комплексом економічних, політичних, професійних й інших мотивів конкретної особи будь-якої країни, проте в Україні на першому плані мотиви, пов'язані з неможливістю задоволення першочергових, первинних потреб людей. Внаслідок еміграції робочої сили Україна в 90-ті рр. ХХ ст. втратила від 15 до 20 % свого інтелектуального потенціалу. Серед тимчасових трудових мігрантів також з кожним роком зростає орієнтація на виїзд за кордон для постійного проживання.

На характер розвитку трудового потенціалу регіонів негативно впливає ще один внутрішній чинник - складна демографічна ситуація, яка містить загрозливі особливості для українського суспільства. Критичний спад народжуваності й високий рівень смертності, а також захворюваності та інвалідності людей призвели до того, що катастрофічно зменшується населення. Тільки за останні 5 років Україна втратила понад 5 млн громадян.

Нині населення становить 46,646 млн осіб, а до 2050 р., за прогнозами вчених, може скоротитися до 34,8 млн осіб. Для природного відтворення населення потрібно кожній жінці репродуктивного віку народити троє дітей. Особливістю демографічної кризи України є те, що вона відбувається на тлі старіння населення всіх регіонів. У середньому кожна п'ята економічно активна особа - старша 50 років, а кожна 14 - старша працездатного віку.

Особливо гострою є проблема старіння робочої сили в сільській місцевості, передусім у Чернігівській, Кіровоградській, Полтавській областях. Старіння робочої сили негативно позначається на розвитку трудових ресурсів, зокрема через неготовність осіб передпенсійного віку до запровадження новітніх технологій з відповідною перекваліфікацією, набуттям нових навичок, а отже, і трудовий потенціал суспільства не примножується. Здоров'я та тривалість життя людей, нормальне відтворення робочої сили залежить і від екології. Промислова специфіка Східного регіону, радіоактивне забруднення Північного, яка найбільше постраждала внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, Південно-західний, який час від часу зазнає стихійних лих як техногенного, так і природного характеру, сформували складну екологічну ситуацію, і хоча вона неоднакова в різних регіонах, проте наслідки поширюються на всю територію України. Якщо не будуть створені умови для життєдіяльності і відновлення трудових ресурсів, то хто працюватиме в Україні в недалекому майбутньому?

Аналізуючи фактори впливу на характер розвитку трудового потенціалу українського суспільства, необхідно наголосити, що деформація, руйнація трудового потенціалу детермінована трансформаційними процесами, тривалим періодом спаду в економіці, соціально-економічною кризою, які відбилися на погіршенні якісних характеристик трудових ресурсів, негативно вплинувши на трудовий менталітет і трудові орієнтації людей. Радянська система була побудована на затребуваності кожної особи, хоча люди вважалися “гвинтиками”, проте відчували себе потрібними для суспільства, відповідно всі громадяни працювали. Суспільна криза знецінила людський капітал, інтелектуальний потенціал, особа з освітою, науковими знаннями, соціально-культурним та моральним рівнями втратила відчуття затребуваності, важливості себе для країни. Складні умови породили стихійну адаптацію працюючих громадян до жорстких соціальних реалій, сформувалося “кризове мислення” - відбувся перехід значної частини працівників інтелектуальної праці у сфери некваліфікованої, але високодохідної діяльності, що перетворило трудову мотивацію з високоефективною працею на мотивацію виживання. За цих та інших причин якість робочої сили в Україні здебільшого не відповідає сучасним вимогам і часто професійно-кваліфікаційний рівень громадян, які шукають роботу, та потреби роботодавців не співпадають, тобто має місце нестача кваліфікованої робочої сили. Уже існує проблема забезпечення молодою робочою силою потреб виробництва. Незбалансованість попиту-пропозиції, нераціональна галузева структура зайнятості продовжує формувати спотворене розуміння необхідності підготовки певних спеціалістів, що значно обмежує можливості працевлаштування випускників після отримання престижного диплому та зводить нанівець їх ціннісні орієнтири і професійні запити. Натомість, певні сектори і галузі промисловості в умовах збільшення обсягів виробництва потребують кваліфікованої робочої сили, яка не готується в нашій державі або готується не в достатній кількості, а отже, нагальною потребою стає реформування системи вищої та професійно-технічної освіти відповідно до сучасних вимог. Такий стан свідчить про необхідність ретельної, науково обґрунтованої оцінки потреби в спеціалістах, яка обов'язково а має бути прогностичною і працювати на випередження та здійснюватися представниками ринку праці (роботодавцями, центрами зайнятості, громадськими організаціями, органами державної влади), а не освіти, як це відбувається сьогодні. Повинен нарешті запрацювати головний чинник, що впливає на процес формування якісного трудового потенціалу країни - професійна орієнтація. Саме цілеспрямована профорієнтаційна робота закладів освіти, державної служби зайнятості та роботодавців сприятимуть правильному вибору професії, що наближатиме збалансованість попиту і пропозиції робочої сили на вітчизняному ринку праці, а також створення конкурентних переваг вітчизняного ринку праці.