Глобальна економіка

Головною турботою МНК і ТНК завжди було досягнення прибутковості та зростання товарообігу, а в кінцевому результаті - досягнення глобальної конкурентоспроможності. Якщо ТНК більше орієнтовані на контролювання глобальних ринків або прагнення завоювати їх більшу частину, то МНК більше орієнтовані на регіональний, ніж на глобальний рівень. Відповідно, МНК у США виявляють більше активності на північноамериканському континенті, а японські МНК прагнуть розширити свій вплив здебільшого в Азії.

ЛЕКЦІЯ 4 ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СУЧАСНИХ ГЛОБАЛЬНИХ РИНКІВ

Питання для розгляду.

1. Глобальний ринок капіталів та його сегменти

2. Глобальні ринки робочої сили

3. Глобальна економіка та «філософія світового виробництва»

4. Характеристика основних постулатів бізнес-етики в умовах глобальної економіки

Глобальний ринок капіталів і його сегменти. Глобальний ринок капіталів виник наприкінці ХХ сторіччя. Сьогодні цей ринок об'єднує в собі як значні, так і невеликі сегменти, що раніше були розрізненими.

Найзначнішим сегментом є ринок капіталів англомовних країн (США, Великобританія та т. ін.), що характеризується найбільшими фінансовими інститутами, розгалуженою фінансовою системою, що включає комерційні й інвестиційні банки, відкритою системою звітності, рейтинговими агентствами, що користуються величезним впливом, і дослідно-аналітичними компаніями. На цьому ринку акціонери наділені величезними правами, причому відсутнє централізоване управління ринком.

Другий істотний сегмент світового ринку капіталів - це японський ринок. Він характеризується широкою й інституціональною структурою і розгалуженою фінансовою системою, притримується відносно закритої форми звітності, надає акціонерам досить обмежені права. Японський ринок капіталу зовнішньо виглядає орієнтованим на командно-управлінську модель функціонування. На цьому ринку рейтингові й дослідно-аналітичні компанії відіграють дуже незначну роль.

Третій важливий сегмент світового ринку капіталів - європейський континентальний ринок - дуже відрізняється від перших двох. На цьому ринку домінують відособлені універсальні банки. Він характеризується розвинутими інституціональними структурами фондового ринку, які невеликі за розміром і менше дотримуються дисципліни у здійсненні фінансових операцій, ніж на англомовному ринку. Вимоги до процедури звітності вкрай пом'якшені, а рейтингові агентства і дослідно-аналітичні компанії перебувають в стадії становлення. При значно обмежених правах акціонерів спостерігається значна кількість різних форм управління інститутами фондового ринку - від централізованого управління до майже повної його відсутності.

Кожний з розглянутих вище сегментів ринку має свою динаміку, свої особливі принципи інвестування, свої стандарти щодо оформлення документації і навіть свою термінологію.

Проте основним досягненням сучасних глобальних ринків є узгодження форм співробітництва основних світових фінансових центрів, постійне консультування між собою з питань ставки відсотка або монетарної політики. Центральні банки, що управляють цими трьома основними фінансовими ринками, також займаються узгодженням правил поведінки інвесторів, позичальників, емітентів, фінансових посередників і акцептуванням практики їхньої участі на цих ринках.

Глобальні ринки робочої сили. Розвиток процесів глобалізації, який торкнувся докорінних основ життя суспільства всіх країн світу не обминув і ринок трудових ресурсів, який посідає ключове місце в загальній структурі ринкового господарства і регулюється за допомогою загальних економічних механізмів ринку.

Це призвело до набуття світовим ринком праці специфічних рис:

- гнучкість робочої сили;

- виникнення стратегії соціальної політики;

- існування глобальних лідерів.

Однією з головних особливостей варто вважати гнучкість сукупної робочої сили, що в основному і забезпечує кількісні та якісні зміни, що сталися в структурі зайнятості, організації праці, методиках адаптації працівника до трудового процесу.

Сучасний ринок праці схильний до швидких змін під впливом багатьох чинників і, передусім, науково-технічного прогресу. Умови господарювання на різних ринках висувають підвищені і значною мірою нові вимоги до робочої сили..

Гнучкість сучасного ринку праці забезпечила комплексне поєднання всіх складових ринку, а саме: змін структури оплати праці, організації трудового процесу, форм зайнятості, заходів для підвищення мобільності робочої сили, норматив його регулювання, змін у системі освіти і підготовки кадрів.

Зміни в економічному житті, що нині відбиваються під впливом глобалізації, підводять людство до якісно нових і незвичних умов ринкового господарства з принципово іншим характером економічних зв'язків і виробничих відносин. Постає проблема створення ефективної системи соціальної підтримки населення. Ця система має враховувати ситуацію, що динамічно змінюється в умовах ринку, і містити в собі механізм захисту працівника від таких факторів ризику, як інфляція, безробіття тощо.

Стратегія соціальної політики ґрунтується на наступних головних компонентах:

- контролі за виконанням бюджету;

- створенні нових робочих місць і ринків праці;

- регулюванні цих ринків;

- послідовному проведенні реформ у життя.

В нинішній історичний час глобальне лідерство, за оцінками глобальних компаній, стало найбільш значущим порівняно з іншим чинниками, які ведуть їх до успіху на ринках. До них відносять фінансові ресурси, комунікаційні технології, робочий персонал, державну підтримку, тарифні та нетарифні обмеження тощо.

В умовах глобалізації справою глобальних лідерів має стати руйнація досі існуючих невидимих стін між державами, компаніями, культурами, постачальниками і покупцями, навіть між підрозділами і службами, що існують усередині організації

Глобальна економіка стимулювала зрушення у співвідношенні сил, передання влади на глобальних ринках у руки покупців і надання переваг глобальним лідерам за рахунок обмеження можливостей традиційних претендентів на лідерство на ринках. Надзвичайна мобільність капіталу, людей та ідей сприяла тому, що більше продукції і новинок поставляється і буде поставлятися на глобальні ринки, скорочуючи розрив у технологічному рівні між країнами. Завдяки новим можливостям, які з'явилися у глобальних лідерів, стало легше долати кордони і використовувати нові технології. Нові лідери засвоїли тактику обходу монополістів, що раніше домінували на ринках, а тепер стали неухильно втрачати свої позиції.

Глобалізація змусила глобальних лідерів обслуговувати споживачів на новій основі. Насамперед, вони перестали «думати як виробник», а почали «думати як покупці». Адже логіка виробника припускає концентрацію уваги на продукції як певному виробі, який він має «нав'язати» покупцю будь-що. Натомість, логіка покупця фокусується на сфері застосування продукції, її споживчої цінності і вартості, тобто здатності продукції вирішувати проблеми, що стоять перед покупцем.

Глобальна економіка та «філософія світового виробництва». Вирішуючи проблеми досягнення світової конкурентноздатності, багато виробничих компаній увібрали в себе і розвили філософію «виробництва світового рівня». Виробники в рамках цієї філософії почали підкреслювати важливість якості, вартості, часу реалізації замовлення, рівень обслуговування покупця на всіх етапах організації бізнесу, ступінь залучення до розв'язання нових завдань робітників і службовців.

Щоб вивчити філософію «виробництва світового рівня», яка набирає все більшої сили, і методи, які впроваджують її послідовники в різних частинах планети, було проведене дослідження діяльності більш як 800 організацій на північноамериканському континенті. Були відібрані тільки виробничі компанії чисельністю більше 250 працівників і з сукупним обсягом продажів понад 100 млн. дол. США. Компанії відбиралися не тільки за цими показниками, але й за зовнішнім виглядом виробленої продукції. Досить широке коло галузей промисловості було подано серед досліджуваних компаній - від виготовлення офісних меблів, автоматизованих видів виробництва до аерокосмічної промисловості.

У відібраній групі компаній, орієнтованих на завоювання провідних позицій на світових ринках, вивчалися їхні цілі й стратегія поведінки. Дослідження показало, що в порядку пріоритетності ними ставилися такі цілі:

- виробництво якісних виробів;

- виготовлення замовлення в строк і надійність поставки;

- виробництво продукції за низькими цінами;

- удосконалювання виробництва.

Як випливає з цього переліку, сучасні динамічні компанії у боротьбі за лідерство на світових ринках найбільш пріоритетним для себе напрямом обирали виробництво товарів високої якості.

Дослідники називають 8 характерних рис виробництва, яке досягло світового рівня має, які розставлено у порядку їх значення для виробництва світового рівня:

1. Акцент на тотальну якість. Впровадження концепції тотальної якості у всі ланки організації виробництва світового рівня є найнеобхіднішою умовою її постійного вдосконалювання.

Дослідники, які вивчали проблеми оптимальної концентрації зусиль компанії на досягненні всебічної якості, робили акцент у своїх роботах на оцінці методів, що їх впроваджують організації для підвищення якості свого функціонування. Вони виявили, що визначальним за вагомістю показником виявилась відданість справі виробництва якісних виробів.

Наступним за значущістю показником є ставлення до боротьби за якість як до діяльності, що постійно продовжується, а не як до одноразової акції виробника.

2. Залучення співробітників у діла компанії. Виховничо-освітні програми є важливим методом постановки завдань перед службовцями, збільшення обсягу фахових знань і розвитку багатогранності їхньої діяльності. Найвизначальнішим показником для розгляду фактора стало стимулювання службовців брати активну участь у процесі прийняття рішень методом створення перехресних груп, сформованих для впровадження пропозицій співробітників.

3. Управління якості торгового процесу. Своєчасна поставка якісно виготовлених виробів є винятково важливою для компанії, яка має на меті досягти рівня світового класу. Від підприємства вимагається використання принципів і правил, характерних для виробництв, що працюють без складських запасів, «з коліс». Найвагомішим для управління процесом якості торгівлі, на думку дослідників, виявився показник рівня зворотного зв'язку між торговою і виробничою службами і здатність виробничого департаменту реагувати на зауваження, що надходять із торгового підрозділу, а також служб якості.

4. Безвідхідні технології. Усунення втрат і відходів у всіх фазах виробничої активності є істотним елементом діяльності компанії виробництва світового рівня.

5. Виробничий контроль. Скорочення структури організації, зміна і зменшення часу на виробничий цикл впливають на час просування продукції через виробничу систему компанії. Пов'язаний з цими змінами ефективний виробничий контроль дозволяє компанії одержати додатковий запас конкурентноздатності на світовому ринку. Скорочення часу виробничого циклу вважається вкрай важливим для підвищення ринкової конкурентноздатності продукції.

6. Інформаційні потоки. Швидке зростання обсягів операцій у рамках компаній світового класу викликало необхідність точної комп'ютерної обробки інформації в реальному режимі часу. Одним із важливих складових елементів інформаційних потоків компанії є система планування потреб матеріалів, призначена для того, щоб мати в наявності запас матеріалів, необхідний для забезпечення безперервного циклу виробництва.

7. Профілактичне технічне обслуговування. Профілактичне обслуговування - складова частина розв'язання завдання постійного удосконалення діяльності виробничої компанії. Воно потрібно для того, щоб домогтися сталості виробничого процесу, уникнути простоїв устаткування, виробляти якісні товари і збільшити продуктивність.

8. Стандарти системи вимірювань. В управлінні виробництвом важливу роль відіграють вимірювальні стандарти, що допомагають кількісно визначити завдання, які стоять перед організацією, і обмінюватися інформацією про перебіг їх виконання. Статистичний контроль за виробничим процесом рекомендується впровадити з метою зменшення втрат внаслідок нестабільності роботи устаткування або непостійності самого процесу.

Характеристика основних постулатів бізнес-етики в умовах глобальної економіки. Людина в повсякденному житті, перебуваючи безпосередньо в природному середовищі, зіштовхується з різноманітними політичними або технологічними умовностями, які регулюють його діяльність. Вона також управляється постулатами моралі суспільства, які примушують його формувати буття з метою свого виживання й збереження в рамках того або іншого соціокультурного суспільства, що відрізняється від інших специфічними цінностями й орієнтацією. Кожному члену суспільства доводиться знаходити свій шлях освоєння й прийняття норм і канонів бізнес-етики й біоетики, характерних для конкретної країни або регіону.

Практика роботи корпорацій у якій-небудь країні показує, що не один бізнес не в змозі існувати тривалий час, якщо він побудований на порушеннях кодексу поведінки й не шанує етичні норми й цінності.

Постулати бізнес-етики:

- піклуватися про виконання законів, сприяти законодавству в сфері розвитку підприємництва;

- дотримуватися фундаментальних норм суспільної моралі, не допускаючи обману, корупції й і т. ін.;

- орієнтуватися на виробництво безпечних і надійних товарів за справедливими цінами;

- турбуватися про безпеку виробництва;

- добиватися гармонічних взаємовідносин із співробітниками, які оточують його та не допускати дискримінації в колективі;

- піклуватися про ефективне використання ресурсів, не допускати їхніх втрат;

- повно і правдиво надавати інформацію про економічний стан компанії;

- захищати інтереси своїх компаньйонів, інвесторів, партнерів по спільному бізнесу;

- визнавати необхідність конкуренції, проте не брати участі у нечесній її формі та не створювати необґрунтованих обмежень конкуренції для інших;

- прагнути до нововведень, забезпечувати впровадження нової продукції та технологій;

- забезпечувати корисність своєї праці не тільки для себе, але й для інших, для суспільства, для держави;

- бути гуманістом, цінувати освіту, науку, культуру, сприяти збереженню навколишнього середовища.

глобальний економіка ринок

ЛЕКЦІЯ 5 ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІКА ТА «НОВИЙ РЕГІОНАЛІЗМ»

Питання для розгляду.

1. Поняття «новий регіоналізм» та його представники.

2. Недоліки нового регіоналізму.

Поняття «новий регіоналізм» та його представники. З одного боку глобалізація та регіоналізація - це дві суперечливі, різні за напрямами та характером дії та практичними наслідками тенденції, а з другого - консолідація глобального ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які, маючи перш за все спільні економічні інтереси, об'єднують свої зусилля з метою забезпечення сприятливих умов для реалізації міжнародного співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм досягати мультиплікативного ефекти від співробітництва з іншими членами об'єднання та ефективно реалізовувати широкий спектр стратегічних інтересів. Найінтенсивніша господарська взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних угруповань, як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, частка НАФТА, ЄС і АТЕС складає майже 80% світового ВВП, 82% усіх державних бюджетів країн світу і 85% експорту.

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загостряючи суперечності глобального розвитку. З одногу боку, зняття перешкод під час руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об'єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі, а з другого - позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція розвивається на сучасному етапі значно динамічніше, ніж процеси глобальної інтеграції.

В останні два десятиліття ХХ століття спостерігається ріст інтеграційних процесів у світі, у ході яких багато країн стали більш взаємозалежними й почали вести пошук рішення проблем, що виходять за національні. Це прагнення до спільного рішення господарських завдань, об'єднанню зусиль по подоланню труднощів регіонального або глобального характеру привели до появи декількох десятків міжвладних і невладних організацій. Кількість яких зростало з кожним роком. Це привело до появи нової хвилі регіональних торговельних угод. У наслідку цього в другій половині ХХ століття виник так званий «новий регіоналізм».

Першим представником регіоналізму нового типу було Європейське Співтовариство, пізніше Європейський Союз. Його створення дало поштовх першій хвилі регіоналізації нового типу, що стала поширюватися по усьому світі. Регіональні процеси охопили всі континенти миру.

Перша хвиля регіоналізації оформлялася у вигляді пактів між країнами, що розвиваються, або у вигляді додаткових угод, які дозволяли цим країнам приймати деяку участь у діяльності Європейського Співтовариства. Друга хвиля регіоналізації, яка сформувалася протягом двох останніх десятиліть ХХ ст.., різко відрізнялася від першої. США надали їй активну підтримку, і вона здійснювалася на більш широкий основі й в умовах, коли існувало значно менше перешкод у торгівлі, ніж раніше. На цьому етапі країни, що розвиваються, почали демонструвати своє пріоритетне бажання співробітничати з країнами першого світу, а не обмірковувати зусилля з країнами третього світу.

Недоліки нового регіоналізму. На думку спеціалістів, регіоналізм на початку ХХ ст., а також відразу після Другої світової війни, представлений кількома блоками, був корисним у тому розумінні, що на тому етапі міжнародного поділу праці саме блоки були здатні шукати компроміси та досягти скорочення чи усунення існуючих торгових перешкод шляхом переговорів, для того щоб прискорити створення світової системи вільної торгівлі. Однак регіоналізація приховувала у собі чимало пасток. Одна з них полягала у тому, що регіоналізм виявив себе повільним та менш ефективним, ніж система багатосторонньої торгівлі. Другим недоліком є те, що регіоналізація не в змозі дати більш позитивні результати, ніж система багатосторонньої торгівлі.

ЛЕКЦІЯ 6 РЕГУЛЯТИВНІ МЕХАНІЗМИ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Питання для розгляду.

1. Об'єктивність формування глобальної системи регулювання світогосподарських відносин.

2. Проблеми глобальної регулюючої системи

3. Глобальні регуляторні інститути

4. Вплив глобальної регулюючої системи СОТ на розвиток світової економіки.

Об'єктивність формування глобальної системи регулювання світогосподарських відносин. Важливим компонентом процесу глобалізації економіки є кардинальна трансформація механізмів економічного регулювання в напрямку становлення глобально інтегрованої регулюючої системи. Вона будується на комплексі факторів, які уможливлюють якісне піднесення ефективності економічної діяльності в рамках світового господарства на основі міжнародної кооперації, отримання тим самим великого синергічного ефекту. Головними серед цих факторів становлення глобальної регулюючої системи є такі.

По-перше, це широке і швидке розповсюдження інформаційних технологій і революційний за своїм змістом стрибок у галузі міжнародних комунікацій. Завдяки цьому стає можливим ефективно управляти складними міжнародними комплексами, складові яких розташовані в різних частинах світу.

По-друге, це значне піднесення ролі гуманітарного капіталу, що, у свою чергу, зумовлює інтенсивний розвиток міжнародної взаємодії у сферах освіти, науки, охорони здоров'я людини і довкілля, які перетворюються по суті на глобальні сфери людської активності. Якісне піднесення людського капіталу, яке супроводжується швидким розповсюдженням нових глобальних цінностей і цільових орієнтацій, створює і нові, небувалі можливості для переходу до глобального управління людським розвитком, що стимулюється зростаючим розумінням обмеженості природних ресурсів людства.

По-третє, фактором переходу до глобального управління є необхідність найбільш повного використання переваг вільного руху основних факторів виробництва, що неможливе без ретельної координації найбільш важливих економічних рішень на міжнародному рівні, спільного забезпечення макро- та мікроекономічної рівноваги в рамках світового господарства, а не окремих країн.

Тенденції зростаючої транснаціоналізації мікро- та макроекономічного регулювання виявились уже досить давно, проте вони значно інтенсифікувались у другій половині ХХ сторіччя. Це стало прямим наслідком транснаціоналізації у сфері матеріального виробництва і привело до утворення якісно нової, більш складної структури механізму регулювання. Найбільш помітною характеристикою цієї нової структури є швидке становлення нової суперструктури економічного регулювання, яку можна було б умовно позначати як мегарівень.

Організаційна структура мегарівня регулювання складається з кількох ключових компонентів: управляючі механізми транснаціональних чи багатонаціональних корпорацій міжнародні об'єднання, урядові та неурядові організації й інтеграційні угруповання, системи регулюючих норм і правил, якими вони оперують. Ці інтернаціональні інститути дедалі більше підпорядковують собі зміни в рамках окремих національних систем економічної діяльності.

Разом з тим слід відзначити, що система глобального регулювання є досить диверсифікованою і не може зводитись до одного мегарівня. Навіть самий цей рівень є неоднорідним, швидко диференціюється і в сучасних умовах має різні підрівні: неурядових об'єднань та організацій, регіональних міждержавних об'єднань і угруповань та міжурядових організацій - регіональних, галузевих, глобальних. Важливо взяти до уваги, що на нинішньому етапі розвитку людства система глобального регулювання не може не ґрунтуватись на національних механізмах регулювання соціально-економічного розвитку. Тобто глобальне регулювання в сучасних умовах є результатом своєрідної взаємодії національних, міжнаціональних і наднаціональних форм і методів.

Слід констатувати, що розвиток глобалізації об'єктивно приводить до якісно нової ситуації, коли коло свободи окремих країн у прийнятті повністю автономних рішень у сфері регулювання економічних відносин звужується, а коло міжнародно погоджених, скоординованих рішень, навпаки, розширюється. Це призводить до того, що встановлення нової глобальної системи об'єктивно веде до вирівнювання базових параметрів систем національного регулювання, їхньої прогресуючої адаптації до загальносвітових критеріїв побудови регулюючих механізмів.

Отже, процес глобалізації економічного регулювання віддзеркалює зміну базових орієнтирів економічної ефективності розподілу ресурсів - з підвищенням ролі глобальних критеріїв ефективності. Це означає зростаючу орієнтацію на вільний перетік ресурсів у рамках всього світового господарства з метою їх концентрації там, де вони можуть принести найбільший результат з точки зору глобальної економічної структури, а не окремого національного господарства. Це означає створення загальносвітового інституційного середовища для конкуренції, що об'єктивно має підсилювати стимули для інновацій та економічної модернізації.

Проблеми глобальної регулюючої системи. Незважаючи на тенденції до все більшого інтернаціонального економічного регулювання, міжнародна регулююча система все ще лишається дезінтегрованою, діяльність більшості її складових частин слабо узгоджується, а інколи і прямо суперечить одна одній. Вирішення цієї проблеми - в значному підсиленні інтернаціональних регулюючих процесів, підвищенні ступеня інтеграції різних міжнародних інституцій і координації політики різних держав світу на основі погоджених принципів.

Велику небезпеку становить на сьогодні очевидний дисбаланс між двома сторонами системи економічної глобалізації - між процесами лібералізації основних факторів виробництва в рамках світогосподарської системи, з одного боку, та процесами створення системи міжнародних норм регулювання - з другого.

В цьому зв'язку необхідно звернути увагу на декілька принципових моментів.

По-перше, тенденції економічної глобалізації не означають, що всі країни мають рівне становище відносно глобальної системи, що формується, та будуть отримувати однакову вигоду від перебування в її рамках. Поки що глобалізація супроводжується збільшенням розриву в економічному розриву найбагатших та найбідніших країн, загрозою глибокого і нездоланного економічного розколу світу.

По-друге, сьогодні спостерігається очевидний дисонанс між різними рівнями глобального регулювання. Регулюючі механізми ТНК є значно більш розвиненими, ніж механізми, які забезпечують макроекономічне балансування різноманітних потоків у рамках світового господарства.

По-третє. Не менша суперечність існує між різними сферами регулювання. Це виявляється в очевидному превалюванні вузько економічних підходів і значній недорозвиненості гуманітарних та екологічних підвалин глобальної регулюючої системи, що потенційно створює небезпечні наслідки для глобальної економіки ХХІ ст..

По-четверте, в нинішній глобальній системі регулювання надто слабкими є ті регулюючі підсистеми, які забезпечують функції контролю. Результатом цієї неадекватності є значне поширення транснаціональної злочинності.

По-п'яте, слабкою є узгодженість між різними структурами глобального регулювання, що породжує безсистемність, внутрішню конфліктність, а отже, значно знижену соціальну ефективність регулюючих механізмів. Це є прямим наслідком поки що неадекватної ролі в глобальному економічному регулюванні найбільш універсальної міжнародної структури - ООН - в особі її Економічної і Соціальної ради, яка досі не має важелів для проведення в життя прийнятих нею рішень.

Безумовно, всі ці обмеження і недоліки мають бути ретельно враховані в процесі діяльності щодо істотного розвитку та вдосконалення механізмів регулювання глобальної економіки.

Глобальні регуляторні інститути. Для регулювання та вирішення глобальних проблем людства міжнародне співтовариство створило систему міжнародних організацій, яких налічується понад 4 тисячі, і понад 300 з них - міждержавні.

1. Міждержавні (міжурядові) та недержавні. Переважна більшість міжнародних організацій - недержавні. Серед них велика кількість різноманітних асоціацій, союзів і фондів.

2. Універсальні, відкриті для всіх держав, і спеціалізовані, наприклад, регіональні чи галузеві міжнародні організації.

3. Організації загальної компетенції, що охоплюють всі сфери політичних, економічних, соціальних та культурних відносин (ООН, Рада Європи, Ліга арабських держав), і спеціальної компетенції, які здійснюють співробітництво в будь-якій визначеній сфері (Всесвітній поштовий союз, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я).

4. Міждержавні та наддержавні організації, рішення яких на відміну від рішень міждержавних організацій, безпосередньо поширюються на фізичних і юридичних осіб держав - членів організацій (наприклад, Рішення ЄС обов'язкові для всіх осіб в країнах ЄС).

5. Відкриті організації, до яких можна вільно вступати, і закриті, вступ до яких відбувається на запрошення першозасновників (наприклад, НАТО).

Їх можна класифікувати за напрямами діяльності та об'єктами регулювання. За такими класифікаційними ознаками економічні міжнародні організації можна поділити на:

- організації, призначені для вирішення комплексних політичних, економічних, соціальних і екологічних проблем. До них зараховують організації системи ООН, ОЕСР, Ради Європи й ін.;

- організації, які регулюють світові фінансові ринки і міжнародні валютно-фінансові відносини (МВФ, група Світового банку та ін.);

- організації, що регулюють товарні ринки і міжнародні торговельні відносини (СОТ, ОПЕК та ін.);

- регіональні міжнародні організації (НАФТА, ЄС та ін.).

Вплив глобальної регулюючої системи СОТ на розвиток світової економіки. Дуже істотним кроком у напрямку формування системи глобального економічного регулювання стало завершення в 1994 р. Уругвайського раунду переговорів у рамках ГАТТ. В результаті було створено, по суті, нову міжнародну торговельну систему, яка базується на прийнятті комплексної системи міжнародних норм та інституцій, які дедалі більше підпорядковують собі національні системи регулювання не тільки у вузько торговельній сфері, але й суміжних сферах.

Загальним підґрунтям для значного прискорення процесів формування глобальної системи економічного регулювання стало прискорення процесу лібералізації міжнародної торгівлі за результатами Уругвайського раунду ГАТТ, оскільки при цьому було досягнуто якісного прориву в декількох напрямках, які до цього залишались серйозними обмежниками процесу глобалізації у зазначеній сфері.

По-перше, стосовно коло країн, які залучені до цієї системи. Якщо раніше до неї у повному обсязі належали, власне, тільки країни з розвиненою ринковою економікою, то тепер вона практично розповсюдилась і на країни, що розвиваються, та на країни з перехідною економікою, ставши глобальною в суто географічному вимірі.

По-друге, вона заклала підвалини для поширення процесу лібералізації торгівлі та своїх регулюючих норм на ті сфери, які раніше випадали зі сфери її впливу, в тому числі: на регулювання ринків сільськогосподарських виробів, текстильних виробів і готового одягу; ринку послуг; іноземні інвестиції; питання інтелектуальної власності; проблеми, пов'язані з багатьма технічними бар'єрами у торгівлі, щодо яких раніше не були запроваджені міжнародні регулюючи норми. Власне кажучи, ця торговельна система переростає у комплексну систему лібералізації та регулювання міжнародних економічних відносин у цілому.

По-третє, вона привела до створення нової міжнародної структури - Світової організації торгівлі - яка вже сьогодні стала найбільш потужною міжнародною інституцією для регулювання міжнародних торговельних і тісно пов'язаних з нею інших форм міжнародних економічних відносин.

Процес зростаючої глобалізації, який реалізується через лібералізацію торгівлі, дозволяє досягти в цілому по світовому господарству значного економічного ефекту в короткотерміновій і довготерміновій перспективах. Разом з тим розподіл цих ефектів по окремих регіонах світу і групах країн, а також по окремих країнах у рамках однієї групи буде нерівномірним. Більш того, для окремих держав є реальна загроза опинитись у чистому програші. При цьому найбільші загрози існують для менш розвинених країн у короткостроковій перспективі, що вимагає створення ефективних механізмів їх адаптації до нового, більш конкурентного міжнародного середовища і проведення відповідних структурних реформ.

Отже, в новій глобальній системі регулювання торгівлі слід розвивати ті її елементи, які спрямовані на прискорення розвитку та темпу інновацій у країнах, що перебувають на більш низькому рівні. Це потребує модифікації існуючих механізмів, спрямовуючи їх не на відгородження від іноземної конкуренції, а на заохочення зростання конкурентоспроможності підприємств і фірм менш розвинених країн. Цей висновок повною мірою стосується і країн з перехідною економікою.

Ефективність міжнародних регулюючих механізмів багато в чому залежить від інтеграції заходів з регулювання торгівлі у вузькому розумінні з регулюючими механізмами стосовно інвестицій, захисту прав інтелектуальної власності, удосконалення механізмів, які застосовуються проти обмежувальної ділової практики, що стає на заваді розвиткові конкурентного середовища і т. ін.

На сьогодні очевидною є певна нерівномірність розвитку різних компонентів системи глобального регулювання - з досить істотним виділенням значення системи Світової організації торгівлі (СОТ) як поки що найбільш потужної і широкої за сферою системи глобального регулювання економічних процесів. Разом з тим функції СОТ все ж не є всеосяжними. Вони певною мірою доповнюються (а інколи і конфліктують через відсутність надійних механізмів узгодження діяльності різних глобальних інституцій) з функціями інших впливових міжнародних інституцій, серед яких провідну роль відіграють: Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародна торгова палата, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Група Світового банку, Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).

Отже, можна зробити узагальнюючий висновок про необхідність значно більш комплексного, системного підходу до формування глобального механізму регулювання міжнародної торгівлі, який має гарантувати прогресивний розвиток світового господарства.

ЛЕКЦІЯ 7 Глобалізація геоекологічних процесів та економічна безпека країн

Питання для розгляду.

1. Необхідність охорони природи в умовах глобальної економіки

2. Проблеми збереження національної економічної безпеки держав в умовах глобалізації

3. Комплексна криза та екологічні проблеми України

4. Глобальний Екологічний фонд і Україна

Необхідність охорони природи в умовах глобальної економіки. Людство усвідомило, що життя на планеті знаходиться в небезпеці. Стурбованість долями цивілізації і розуміння масштабності цього процесу проявляється в розвитку руху за збереження навколишнього середовища й у появі численних ініціатив, спрямованих на охорону природи у всіх сферах життя суспільства. На жаль, із змінами демографічної ситуації на планеті, зростанням народонаселення, число промислово розвинутих країн практично не збільшується. А країни, що розвиваються, через властиву їм бідність характеризуються обмеженими фінансовими і матеріальними ресурсами, браком знань і технологій, необхідних для підтримки економічної й екологічної рівноваги у своїх країнах.

У гонитві за одержанням миттєвої вигоди, власноручно посилюючи техногенний прес на природу, людство все більше й більше втягується в діяльність, яка призводить до руйнації навколишнього середовища. Цю проблему, що стала планетарною, може розв'язати тільки людина.

За останні два десятиліття, завдяки спільним зусиллям, НТП, здійсненню «зеленої революції», розвиток біотехнологій, проведенню ряду економічних, законодавчих реформ людство зуміло дещо поліпшити ситуацію у справі охорони навколишнього середовища. Проте це не означає, що небезпеку екологічної катастрофи вже усунуто.

Більшість людей переконані, що загострення проблеми забруднення навколишнього середовища пов'язане, насамперед, із нестачею фінансових коштів, відсутністю чіткої економічної концепції щодо розв'язання цієї проблеми. Безумовно, екологія й економіка дуже взаємозалежні. Цей зв'язок починається навіть із першого складу в кожному з цих слів. По суті економіка і екологія - союзники, оскільки екологія вивчає взаємовідносини між усім живим і тим середовищем, що оточує його. Економіка ж пояснює всі процеси координації виробництва і розподілу в суспільстві, аналізує і роз'яснює, як досягти узгодженості в суспільстві з метою процвітання і гармонії.

Думка, що на сьогодні домінує з приводу того, що в сучасному суспільстві вирішити екологічні проблеми та ліквідувати забруднення навколишнього середовища можна суто економічними методами, головним чином через виділення більш значних фінансових коштів, насправді мало перспективна.

Різні за формами прояву, еколого-економічні проблеми часто мають глобальний характер. Сюди входять: кліматичні зміни, забруднення морів і океанів, руйнація земельного фонду планети, ресурсозбереження і нові шляхи освоєння енергетичних ресурсів, епідемії і погана забезпеченість продовольством, демографічна ситуація, опустелювання, відновлення лісів на Землі і навіть боротьба з палінням, - усе це має як екологічний, та і економічний аспект.

Розв'язання цих проблем можливе лише при об'єднанні зусиль усього світового співтовариства. При цьому необхідно відмовитися від старих підходів національного відокремлення, колишніх уявлень про національні пріоритети, а також зайвих амбіцій.

Проблеми збереження національної економічної безпеки держав в умовах глобалізації. На нинішньому постіндустріальному етапі розвитку продуктивних сил процеси усуспільнення праці і виробництва, процеси інтеграції виробництва в гігантські виробничо-економічні системи йдуть вже не тільки на національному рівні, а набули глобального характеру, характеру глобальної інтеграції. Інтернаціоналізація виробництва і капіталу разом із тим не знімає і не відміняє такі категорії, як категорія національних економічних інтересів, категорія національної і міжнародної економічної безпеки та інших. Вона лише загострює їх актуальність. Національна економічна безпека об'єктивно стала важливою складовою частиною макро організації національної економіки. Ми визначаємо поняття національної економічної безпеки як ступінь захищеності економіки країни від руйнівного і негативного впливу зовнішніх і внутрішніх факторів.

Сучасні національні і міжнародні економічні стратегії приділяють і будуть приділяти особливу увагу таким новим аспектам економічного розвитку і економічного зростання як загальна організація економіки, й конкурентоспроможність, стабільність і стійкість та здатність до виживання в екстремальних умовах, а також до саморозвитку в будь-яких ускладнених умовах внутрішнього і зовнішнього середовища. В останній період сучасної економічної історії все більшого значення набуває категорія економічної безпеки. Вона трактується як на рівні національної економіки, так і на міжнародному рівні.

Класичні економічні теорії не дають скільки-небудь повного висвітлення категорій національної і міжнародної економічної безпеки. І це зрозуміло. Сучасна національна економіка, тобто і економічна система, і структура народного господарства повинні бути організовані так, щоб забезпечити не лише нормальне функціонування економіки, а й мінімізувати всі загрози її стійкості, стабільності, здатності до виживання і до підвищення ефективності і конкурентоспроможності.

Кожна національна економіка розвивається не в якомусь ідеальному вакуумі, а цілком реальному навколишньому економічному і політичному середовищі. Слід розрізняти внутрішнє середовище і зовнішнє, або міжнародне економічне середовище. Як внутрішнє, так і зовнішнє навколишнє середовище ніколи не буває ідеально стабільним і сприятливим. Воно завжди включає складну сукупність загроз і нових можливостей розвитку. Внутрішнє середовище більшою мірою підконтрольне національним системам управління і регулювання, ніж зовнішнє, яке формується під впливом величезної сукупності різнонаправлених факторів. Деякі з них носять регіональний і навіть глобальний характер.

Комплексна криза та екологічні проблеми України. Тривалий час облік національного багатства України проводився за недосконалими методиками, що не враховували ряд як матеріальних, так і нематеріальних благ. Це, серед інших причин, призвело до трагічних наслідків для навколишнього середовища країни. В умовах структурних перетворень в економіці та переведення її на ринкові відносини довелося й в Україні перейти до комплексного обліку національного багатства - головного показника економічної могутності країни, джерела соціально-економічного прогресу. Відповідно до основ економічної теорії, у спрощеному вигляді, головні джерела національного багатства, за рахунок яких можуть жити нації, це праця, капітал, НТП і природні ресурси у вигляді землі та її надр.

Людина - це головне джерело соціально-економічного процесу, основний елемент продуктивних сил і визначальна кінцева мета виробництва. Відомо, що продуктивні сили і виробничі відносини перебувають у постійному розвитку і змінюються відповідно до темпів науково-технічної революції. Ми є свідками постійного підвищення значення професійної підготовки людини, її здатності забезпечити експлуатацію складного технічного устаткування.

Недооцінюючи розуміння того, що людина як складова частина суспільства і природи, повинна прагнути до створення гармонійної еколого-економічної системи, Україна може бути охоплена комплексом криз, подолання яких стане завданням нашого сторіччя.

Глобальний Екологічний Фонд і Україна. Участь України в діяльності Глобального Екологічного Фонду (ГЕФ), створеного всіма промислово розвиненими країнами наприкінці 1980-х років, дозволяє їй у межах своєї групи (Болгарія, Грузія, Молдова, Польща, Румунія й України) брати участь у реалізації екологічних проектів по 5 напрямкам, а саме:

- збереження біорозмаїтості;

- клімат і парниковий ефект;

- озоновий екран землі;

- охорона та використання ґрунтів і земельних ресурсів;

- участь у Міжнародних угодах і конвенціях у сфері екології.

У рамках екологічних програм ГЕФ Україні вдалося реалізувати ряд проектів по збереженню біорізноманітності Карпат і дельти Дунаю. У 1993 р. розпочалася реалізація Чорноморського проекту, розрахованого на 20 років, у якому беруть участь усі причорноморські країни. У рамках цього проекту кожна країна-учасниця повинна розробити проекти з реабілітації зон, життєво важливих для поновлення рибних запасів моря. Більше того, кожна країна регіону має підготувати Національний Стратегічний план дій до Чорного морю з детальним графіком його реалізації. Підведення підсумків виконання програми оздоровлення Чорного моря повинно проводитися міністрами охорони навколишнього середовища Чорноморських країн кожні 5 років з метою визначення додаткових дій, необхідних для успішного здійснення головного завдання - захисту й відродження Чорного моря і його узбережжя.

ЛЕКЦІЯ 8 НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Питання для розгляду.

1. Відкрита економіка України як необхідність участі України в глобальному економічному розвитку

2. Геополітичний статус України та пріоритети її зовнішньої політики

3. Глобалізація та вибір України

Відкрита економіка України як необхідність участі України в глобальному економічному розвитку. Найважливішим завданням України на найближчі роки є формування економіки відкритого типу, гармонічно узгодженої з економічним розвитком світового господарства. Незважаючи на те, що необхідність активної участі України в глобальному економічному розвитку визначається з моменту здобуття нею незалежності як практично, так і теоретично, все ж реально при оцінюванні рівня залучення України до світогосподарських процесів констатується її ізоляція, відірваність від головних тенденцій розвитку світових ринків. Природно, формування динамічної стратегії інтеграції країни у світове господарство та нового мислення, що гармонійно поєднувало б національні й міжнародні фактори розвитку і забезпечувало б Україні гідне місце як у Європі, так і світі, має ґрунтуватися на об'єктивних тенденціях розвитку продуктивних сил ХХІ сторіччя. Воно має також спиратися на сучасні й ефективні форми організації виробництва та міжнародної кооперації.

Таким чином, при розробці моделі міжнародного інтеграційного включення України у світогосподарські зв'язки необхідно передусім враховувати найвизначніші феномени сучасного світового розвитку - глобалізацію, процеси регіоналізації, технологічну революцію і тріумф транснаціонального капіталу.

Аналіз проблем глобалізації і транснаціоналізації світової економіки має виключне значення для України, яка тільки-но почала прокладати свій шлях у світове господарство. Розробляючи стратегію взаємодії з глобальними корпораціями, кожна з яких по-своєму неповторна, Україні варто навчатися робити оптимальний вибір партнера за країною походження, за масштабами та сферами діяльності, на основі чіткого бачення кожної ТНК і МНК, принципів їхнього господарювання, переплетення акціонерних і неакціонерних зв'язків вибраної міжнародної корпорації з компаніями інших країн.

Реальне становлення відкритої економіки в Україні можливо при трансформації економіки, що припускає адміністративне реформування й реальне формування ринкових механізмів. У цілому ж можна сказати, що становлення відкритої економіки України - це проблема не тільки економічного, але й ідеологічного й політичного характеру. Сучасний кризовий стан практично всіх сфер життя країни вимагає тривалого років у напрямку об'єктивних тенденцій світового розвитку, у тому числі через участь у міжнародному спільному підприємництві з метою формування відкритої економіки як умови майбутнього процвітання України.

Геополітичний статус України та пріоритети її зовнішньої політики. Геополітичне положення України на межі 2-х великих цивілізаційних просторів - європейського і євразійського було і є одним з визначальних факторів її історичної і політичної долі. Географічно Україна завжди була і залишається центральноєвропейською країною.

Основними геополітичними пріоритетами України є:

- виживання України як суверенної незалежної держави;

- всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;

- пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС. Поглиблення спеціального партнерства з НАТО;

- укріплення стратегічного партнерства з США і зв'язків із країнами Західної Європи;

- підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціально-культурних відносин з Росією;

- укріплення і консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами (Польщею, країнами Балтії, Туреччини, Грузією, Азербайджаном, країнами Середньої Азії);

- цілеспрямована діяльність з формування «поясу стабільності» і регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Середньої Азії;

- активна участь у створенні європейських і євразійських «транспортних коридорів»;

- активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від гегемоністських амбіцій;

- протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічний захист економічного суверенітету;

- блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної і інформаційної експансії і домінування;

- цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

До новітніх тенденцій зовнішньополітичного процесу України слід віднести:

- участь України у ЧЕС;

- відносини України з Росією та іншими країнами СНД;

- відносини України з Білоруссю та Туркменістаном, що ґрунтуються на збігу економічних інтересів;

- взаємовигідна співпраця в рамках ГУАМ;

- шлях України до ЄС;

- відносини України та НАТО.

Глобалізація та вибір України. Роль і місце будь-якої країни у світовому господарстві й міжнародному поділі праці (МПП) залежить від багатьох факторів. Основні з них такі: динаміка розвитку національної економіки, ступінь її відкритості й залучення у МПП, її вміння адаптуватися до умов міжнародного господарського життя. Україна як суверенна держава поки що дуже незначною мірою впливає на МПП й інтеграційні процеси, які відбуваються у світовій економіці, залишаючись тривалий час осторонь головних світогосподарських процесів.

В кінці ХХ ст.. коли віджили й виявилися відкинутими безліч ідеологічним догм, Україна лише почала знімати з себе пут, які заважали їх активно брати участь у сучасних процесах глобалізації й регіоналізації. Україна, що розташована у центрі Європи, поруч з державами, які активно реформують свої економіки, помітно відстала й не встигає за процесами, котрі відбуваються у сусідніх державах. Беручи до уваги ресурси й географічне положення України, а також конкретні умови, які створює світова економіка для кожної держави. Україна повинна знайти свій шлях переходу до ринкової економіки й прискорення структурних перетворень з метою зміцнення своєї ролі у світовій економіці.

При існуючій розбіжності думок стосовно включення України у МПП та світогосподарські зв'язки є зрозумілим і безсумнівним те, що без оздоровлення економіки через структурну перебудову і без створення дійових законодавчих, організаційних, матеріальних і технічних підвалин гідне входження України у світове господарство неможливе.

Україна як суверенна держава робить лише перші кроки на світовій арені. У цих умовах їй належить вирішувати у порівняно короткий термін багато принципово важливих проблем переходу до економіки відкритого типу. Помилки на цьому шляху можуть призвести до того, що зовнішня конкуренція буде не стимулюючим фактором, а зруйнує й без того слабку українську економіку.

Логіка розвитку України на найближче десятиліття підказують їй необхідність балансування у відносинах із Заходом, де вона впритул межує з Європейським Союзом, і на Сході - з Росією й іншими країнами СНД. Державі, яка перебуває на перехідному етапі й відчуває дефіцит капітальних ресурсів, а також обмеженість міжнародних економічних зв'язків, необхідно приділяти першочергову увагу врахуванню сучасних тенденцій міжнародного економічного розвитку.

Може скластися уява, що такий підхід, який підкреслює пріоритетність національних інтересів, вступає у протиріччя з процесами глобалізації й інтернаціоналізації. Проте це не так. Політика суверенної держави визначається безліччю детермінант, включаючи рівень соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку, географічне положення країни, її національно-історичні традиції, культурну спадщину, співвідношення державних засад і демократії тощо. Всі вони, акумулюючись у зовнішній політиці держави, є складовими концепції національного інтересу, і мають слугувати для самозбереження нації та держави.

Як показу практика глобалізації кінця ХХ сторіччя, все більше набирає сили процес регіоналізації світового економічного простору. Україна вбачає одне з найпріоритетніших своїх завдань у налагодженні ефективних та гідних її потенціалу зв'язків з Європейським Союзом. До речі, це збігається і з концепцією, котру обрав для себе Європейський Союз ще у 1993 р. На зустрічі вищого керівного складу у Копенгагені, заявивши, що він буде розширюватися на схід за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Україна не ввійшла до списку першочергових кандидатів та навіть кандидатів другого ешалону, однак на наступних етапах її кандидатура цілком реальна. Угоду про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС було підписано 14 червня 1994 р., але на її ратифікацію всіма членами ЄС пішло майже 4 роки. Вона вступила в силу 1 березня 1998 р., і з цього моменту для України відкрилися нові можливості виходу на ринки країн-членів ЄС з вітчизняною продукцією. Проте угода поставила перед Україною завдання подальшої реструктуризації економіки, заміни механізму співробітництва з ЄС і підготовки правничого поля, яке забезпечило б реалізацію цієї угоди.