Ринок праці та особливості його функціонування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Суть ринку праці та його структура

2. Особливості становлення та функціонування ринку праці

2.1 Особливості формування ринку праці в Україні

2.2 Зайнятість і безробіття у вітчизняній економіці

3. Біржа праці та її функції

4. Стан та тенденції розвитку ринку праці на Україні на сучасному етапі

4.1 Сучасний стан та проблеми розвитку ринку праці в Україні

4.2 Тенденції розвитку ринку праці в Україні на сучасному етапі

Висновки

Використана література

Вступ

Забезпечення сталого соціально-економічного розвитку України як однієї із найбільших держав Європи пов'язане із вирішенням таких важливих питань, як розбудова сучасної соціально-орієнтованої економіки, відродження вітчизняного виробництва, відновлення соціальної захищеності населення. У практичному вирішенні цих найгостріших проблем одним із центральних місць займає ринок праці, який є невід'ємною складовою ринкової економіки і забезпечує розподіл та перерозподіл суспільної праці за галузями господарства, видах та формах діяльності у відповідністю із структурою суспільних потреб та форм власності.

На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади, і насамперед уряду, мають концентруватися на запровадження дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпечення гарантій зайнятості в процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва, підвищенні гнучкості ринку праці.

Реалізація державної політики в сфері ринку праці згідно Програми діяльності Кабінету Міністрів, розробленої відповідно до Конституції України, положень Послання Президента України до Верховної Ради України: “Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки “Європейський вибір”, Стратегії та Програми інтеграції України до Європейського Союзу повинна забезпечити стабілізацію ринку праці, підвищення ефективності зайнятості населення та створення умов для її зростання, досягнення балансу між попитом і пропозицією робочої сили, вдосконалення механізмів регулювання ринку праці, надійний соціальний захист незайнятого населення тощо.

Досягнення оптимальної економічної і ефективної зайнятості - невід'ємна складова розвитку української економіки. Стимулами цього процесу мають бути ринкові важелі і цілеспрямовані заходи господарської політики на всіх рівнях. Якщо в розвинутих країнах вирішення проблеми зайнятості зазвичай не вимагає кардинальних змін економічної стратегії, то в Україні для цього потрібні докорінні зміни. Передумовою таких змін є фінансова стабілізація, підтримка й інтенсифікація економічного зростання, збільшення ресурсів для інвестиційної активності і вирішення соціальних проблем. Потрібна ефективна взаємодія найманих працівників, роботодавців і державних органів для узгодження шляхів вирішення проблем зайнятості.

Актуальність теми курсової роботи полягає у необхідності вдосконалення державної політики щодо розвитку національного ринку праці, активізації його соціально-економічних складових, забезпечення принципово нового підходу до розв'язання проблем ринку праці, визначення напрямів вдосконалення соціальної політики.

Метою є аналіз та узагальнення теоретичних засад принципів побудови ринку праці, економічної оцінки впливу ефективного розвитку та функціонування ринку праці на стан економічного зростання та динамічного розвитку країни, визначення основних напрямів підвищення конкурентоспроможності національного ринку праці з метою забезпечення інтеграції України із світовою економічною системою.

Завдання:

- вивчення суті ринку праці та його структури;

- проведення аналізу становлення та функціонування ринку праці;

- вивчення функцій біржі праці та її діяльності;

- аналіз стану та тенденцій розвитку ринку праці в Україні на сучасному етапі.

Об'єкт дослідження - методи використання принципів побудови і розвитку ринку праці в Україні, розв'язання проблемних питань щодо його успішного функціонування та активізації конкурентних переваг.

1. Суть ринку праці та його структура

Одним з основних понять ринкової економіки є поняття ринку і його різновидів. Ринок взагалі - це система економічних відносин між продавцями і покупцями товарів та послуг, форма зв'язку між сторонами обміну, в процесі якого встановлюється ринкова ціна на об'єкт обміну.

В прийнятій урядом концепції переходу України до ринкової економіки ринок визначено як систему товарно-грошових відносин з механізмом вільного ціноутворення, з вільним підприємництвом на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції суб'єктів господарювання у боротьбі за споживача.

Ринок праці формується як органічна ланка ринкової системи. Він може ефективно функціонувати лише у взаємозв'язку з ринками товарів та послуг, капіталу та саморегулюється під впливом економічних законів функціонування усієї ринкової системи: попиту й пропозиції, конкуренції, вартості та грошового обігу. Існує тісний взаємозв'язок між ринком праці, ринком капіталу, ринком ресурсів та зовнішньоекономічною політикою країни. Вплив зовнішньоекономічних відносин, ринку капіталу та ринку ресурсів на ринок товарів і послуг визначає необхідність їх підпорядкування ринку праці.

Ринкові відносини передбачають існування сукупності ринків, що охоплюють різні сфери людської діяльності: ринок капіталу, ринок товарів та послуг, ринок праці та ринок ресурсів. Визначальними серед факторів соціальної організації економіки є людина і її праця. Саме від включення людини у продуктивну діяльність залежить дія усіх інших факторів, бо саме праця як процес реалізації фізичних і творчих здібностей людини є фактором суспільного прогресу, соціально-економічного розвитку та умовою задоволення різноманітних всезростаючих потреб людини. І без формування і розвитку соціально-орієнтованого ринку праці неможлива побудова соціально-орієнтованої економіки.

Ринок праці - складна система суспільних відносин, у якій відбувається обмін праці людини на засоби, необхідні для підтримання її життєдіяльності. Як динамічна структура ринок постійно перебуває під впливом певних чинників. Основними елементами його структури є попит, пропозиція і ціна робочої сили.

В загальному розумінні ринок праці - це система обміну індивідуальних здібностей до праці на фонд життєвих цінностей, необхідних для відтворення робочої сили, тобто, це система соціально-економічних відносин між роботодавцями та найманими працівниками з приводу купівлі-продажу трудових послуг за цінами, що складаються під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Таким чином, основними елементами структури ринку праці є попит, пропозиція і ціна робочої сили.

Об'єктом купівлі-продажу на ринку праці є трудові послуги.

Суб'єктами на цьому ринку є:

продавці, тобто ті хто шукає роботу за наймом, та ті, хто уже надає трудові послуги;

покупці, тобто ті, хто пропонує робочі місця найманим працівникам (роботодавці)

Покупець

трудова

Продавець

винагорода

право

користування

робочою силою

Рис. 1.1 - Ринок прав користування робочою силою

Важливою особливістю ринку праці є його інтегрованість. Існує не єдиний, а багато спеціалізованих ринків праці, які є частинами інтегрованого ринку. Спеціалізація та інтеграція ринків праці існує внаслідок існування різних кваліфікацій і фаху найманих працівників, утворення нових професій з одного боку, і відмирання старих - з іншого, зміни змісту традиційних професій.

Ринок праці побудований на таких принципах:

- особиста й економічна свобода працівників, які можуть обирати між зайнятістю чи безробіттям, тією чи іншою професією, видом діяльності, враховуючи, насамперед, особисті інтереси;

- право працедавця (покупця робочої сили) самостійно вирішувати питання щодо кількості та якості найманої праці;

- визначення рівня ціни фактора праці (заробітної плати), виходячи з попиту на неї та її пропозиції, а також за взаємною домовленістю сторін.

Ринок праці як невід'ємний елемент ринкової економічної структури виконує важливі функції в національному виробництві:

- оцінює корисність того чи іншого виду праці, її суспільну значимість;

- регулює попит і пропозицію праці;

- розподіляє робочу силу між галузями економіки, фірмами та регіонами країни.

Щодо структури ринку праці, то елементами, за допомогою яких функціонує ринок праці, є: товар - він виступає у формі робочої сили; ціна, яка виступає у формі заробітної плати; попит, який визначає потребу країни, галузі, регіону, фірми в робочої силі; пропозиція, тобто чисельність і структура наявних трудових ресурсів.

З іншого боку, до основних елементів ринку праці відносять попит та пропозицію робочої сили, ціну праці та конкуренцію.

Як і всі інші ринки, ринок праці функціонує на основі взаємодії чинників ціни праці, попиту на неї та її пропозиції.

Попит на ринку праці - платоспроможна потреба суспільства в робочій силі. За своїм економічним змістом попит характеризує обсяг і структуру загальної потреби на робочу силу, яка забезпечена реальними робочими місцями, фондом оплати праці й життєвих благ. Він активно впливає на відтворювальні зв'язки економічної системи, формуючи властиву для неї організацію зайнятості на ринку праці. Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою виробництва, рівнем продуктивності праці, ціною робочої сили, кон'юнктурою ринків капіталів, товарів, послуг та правовими нормами, визначається кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці та функціонують або потребують заповнення, а також визначається потребами виробництва у відповідності з попитом на товари і послуги, технічним рівнем підприємств, станом технології тощо.

Пропозиція на ринку праці - це контингент працездатного населення, яке пропонує свою робочу силу в обмін на життєві цінності. Пропозиція праці визначається передусім ціною праці (заробітною платою), а також потребами в забезпеченні непрацюючих членів сім'ї працівника, звичками й традиціями, культурою і релігією, силою профспілок тощо. На пропозицію на ринку праці впливає демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робочої сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки працівників, система оплати праці.

В результаті конкуренції між суб'єктами ринку праці через механізм попиту і пропозиції встановлюється певний обсяг зайнятості і рівень оплати праці.

За умов конкурентного ринку ні фірми, ні працівники не можуть впливати на ринкову ситуацію в цілому, рівновага ринку не залежить від поведінки окремих фірм, окремих груп найманих працівників, а визначається загальною ринковою кон'юнктурою, тобто спільною взаємодією всіх суб'єктів ринку праці.

Кон'юнктура ринку праці - це співвідношення попиту та пропозиції всіх складових структури ринку праці, що залежить від: стану економіки (піднесення чи спад); галузевої структури господарства; рівня розвитку технічної бази, добробуту (рівень доходів населення); розвитку ринку товарів, послуг, житла, цінних паперів; стану соціальної і виробничої інфраструктури; розвитку інтеграційних зв'язків (галузевих і територіальних); демографічних, етнічних, соціальних, політичних, екологічних та інших факторів.

За структурою ринку праці розрізняють його зовнішній та внутрішній види. Зовнішній ринок охоплює відносини з приводу наймання працівників відповідної професії та спеціальності продавцями і покупцями робочої сили в масштабах країни, регіону, галузі. Внутрішній ринок передбачає рух кадрів всередині підприємства, переміщення з однієї посади на іншу.

В залежності від умов функціонування виділяють відкритий і прихований ринок праці. Відкритий ринок праці - організована, офіційна частина ринку праці, яка включає все працездатне населення, що стабільно працює або перебуває на обліку в державних та недержавних службах зайнятості, випускники державної служби професійного навчання. До прихованого ринку праці належать працюючі працівники, що можуть опинитися без роботи з причини зниження темпів розвитку виробництва, його конверсії, ліквідації колишніх економічних зв'язків.

Залежно від стосунків між найманими працівниками і роботодавцями та способами їх регулювання, ринок праці може бути жорстким або гнучким.

Залежно від соціального підходу виділяють ринки: робочих кадрів; спеціалістів і менеджерів.

Залежно від співвідношення попиту і пропозиції робочої сили виділяються три типи кон'юнктури ринку праці: працедефіцитна (попит перевищує пропозицію) , праценадлишкова (пропозиція перевищує попит) та збалансована (попит відповідає пропозиції).

Крім класифікації ринків праці (дія певного фактора), в економічній літературі виділяються підходи до його сегментації (комплексний вплив багатьох факторів).

Сегментація ринку праці - це поділ робочих місць і працівників за об'єднуючими ознаками на відносно стійкі і замкнуті сектори, які обмежують мобільність робочої сили своїми кордонами. Найбільш поширеною та усталеною в світовій економічній науці є сегментація ринку праці на первинний і вторинний.

Таблиця 1.1 - Критерії сегментації ринку праці на первинний і вторинний

Критерії сегментів	Первинний ринок праці	Вторинний ринок праці
Спосіб включення робочої сили в процес праці	Довготривалі трудові контракти, нормований або ненормований робочий час, висока підтримка профспілок, стабільність зайнятості	Короткострокові трудові контракти, тимчасові договори і угоди, неповний робочий час, сезонна та тимчасова робота, низький рівень або відсутність підтримки профспілок, нестабільність зайнятості
Спосіб координації праці	Висока частка функцій саморегулювання, самоуправління, переважання творчих елементів, висока відповідальність за кінцеві результати роботи. Зайнятість на основних ділянках роботи. Низька ступінь нормування робочого часу та праці. Участь в управлінні виробництвом на підприємстві	Здійснення виконавчих, допоміжних функцій. Відсутність елементів саморегулювання. Високий зовнішній контроль. Низька відповідальність за кінцеві результати. Високий ступінь нормування робочого часу і праці, неможливість участі в управлінні
Спосіб оцінки праці	Високий рівень оплати праці, залежність заробітної плати від посади. Рівня кваліфікації, міри відповідальності. Орієнтація на індивідуальний характер оплати праці, який залежить від виконавця. Поєднання заробітної плати з іншими формами доходів: дивідендами, участю у прибутках	Низький рівень оплати праці, залежність заробітної плати віж виробітку, дисципліни. Орієнтація на колективні форми оплати праці. Обмеження заробітної плати платнею за виконану роботу

Первинний ринок праці - це ринок якісних робочих місць, що характеризується такими ознаками: стабільна зайнятість і надійність стану працівника, високий рівень заробітної плати, наявність службової кар'єри, використання у виробництві прогресивних технологій, які вимагають високої кваліфікації працівників, наявність сильних профспілок. До первинного ринку відносяться підприємці, особи, зайняті висококваліфікованою і високооплачуваною працею, що мають високий рівень загальної і спеціальної підготовки, стабільні гарантії зайнятості, перспективи кар'єрного росту.

Вторинний ринок праці характеризується такими ознаками: висока плинність кадрів, низький рівень заробітної плати, практично відсутня система просування по службових сходинках, використання примітивних технологій, відсутність профспілок. До вторинного ринку праці відносяться малокваліфіковані, сезонні робітники, соціально вразливі групи населення, працюючі неповний робочий день та ті, що мають низькі доходи.

2. Особливості становлення та функціонування ринку праці

ринок праця зайнятість біржа

2.1 Особливості формування ринку праці в Україні

Ринок праці охоплює сукупність механізмів, що забезпечують узгодження та координацію попиту і пропозиції праці, купівлю-продаж робочої сили та визначення її ціни, організацію оплати праці й соціальний захист найманих працівників через систему соціального страхування.

Початок становлення національного ринку праці в нашій державі пов'язують з ухваленням у 1991р. Закону України «Про зайнятість населення». Згідно з цим законом, держава відмовилася від монопольного права на працевлаштування і забезпечення абсолютної зайнятості населення і взяла на себе зобов'язання здійснювати матеріальне (допомога з безробіття) та соціальне (професійна перепідготовка, працевлаштування тощо) підтримання працівників, що втратили роботу й офіційно отримали статус безробітних. Саме в цей період в Україні були створені базові елементи інфраструктури ринку праці - Державна служба зайнятості та Державний фонд сприяння зайнятості населення.

Однак процес формування національного ринку праці відбувається повільно і суперечливо. І це аж ніяк не випадково, оскільки сфера зайнятості була однією з найбільш здеформованих сфер економіки України за часів її перебування в складі СРСР. На момент проголошення незалежності України сфера зайнятості характеризувалася:

- відсутністю державних і правових інститутів ринку праці, законодавства про зайнятість, а також невизнанням безробіття на державному рівні;

- концентрацією зайнятості на підприємствах державного сектора;

- відсутністю гнучкої системи оплати праці внаслідок її державного регулювання;

- низьким рівнем мобільності робочої сили внаслідок законодавчого обмеження плинності кадрів, зміни місця роботи.

Одним із перших був сформований фіксований сегмент національного ринку праці. Його становлення відбувалося в умовах різкого дисбалансу між пропозицією і попитом на працю. Попит на робочу силу визначається наявними вакансіями. Упродовж 1990-х років чисельність вільних робочих місць зменшилася більш як у 5,5 рази, що призвело до різкого скорочення попиту на працю. Така тенденція зумовлена значним падінням реального ВВП та ліквідацією підприємствами надлишкової кількості непродуктивних робочих місць, що були створені в умовах адміністративно-командної системи.

Попит на працю, як відомо, є перехідним від попиту на товари і послуги. Звуження сукупного попиту в Україні внаслідок скорочення інвестиційних видатків фірм та споживчих видатків домогосподарств зменшило і попит на працю. Зокрема, обсяги капітальних вкладень упали більш як на 80 %. Низька інвестиційна активність негативно вплинула не лише на кількість робочих місць, а й на здатність вітчизняних підприємств створювати їх. Якщо в 1995 році було створено 120 тис. нових робочих місць, то в 1998 році лише 61 тис. Вони забезпечували зайнятість кожного дев'ятого безробітного.

Ще однією причиною зниження попиту на працю стало зменшення реальних споживчих видатків населення. Фізичний обсяг роздрібного товарообороту скоротився майже в три рази, що різко звузило ринок збуту вітчизняних підприємств. Тому чимало з них були змушені збільшувати виробничі запаси у вигляді готової продукції та ліквідовувати не лише вільні, а й наявні робочі місця.

Окрім попиту, важливим елементом ринку праці є її пропозиція. Динаміку пропозиції характеризують зміни коефіцієнта участі у робочій силі. Впродовж 1990-х років значення цього показника лише з урахуванням офіційно зареєстрованих безробітних коливалася в межах 0,75-0,85. Тобто, 75-85 % працездатного населення у працездатному віці були зайнятими або шукали роботу. Такий високий рівень трудової активності є, очевидно, наслідком зниження реальних доходів населення України, зокрема доходів від оплати праці. Частка фонду оплати праці у структурі ВВП зменшилася з 46,7 % у 1990 році до 25 % у 2000 році.

Отож, формування ринку праці в Україні відбувалося вкрай повільно. Це було зумовлено, по-перше, слабкою структурною перебудовою економіки, внаслідок чого у ВВП зменшується частка найдинамічніших з огляду створення нових робочих місць галузей (машинобудування, харчова і легка промисловість) та зростає частка неперспективних галузей (зокрема чорної металургії). По-друге, це спричинене неефективністю роздержавлення і приватизації, що не привели до зростання продуктивності праці, появи реального власника, трансформації прихованого безробіття у відкрите і зменшення надлишкової зайнятості. По-третє, через недостатній розвиток малого та середнього бізнесу працівники, які втратили роботу, не забезпечувалися новими робочими місцями.

2.2 Зайнятість і безробіття у вітчизняній економіці

Внаслідок зазначених та інших причин (зокрема, скорочення чисельності армії, евакуації значної частини населення із зони Чорнобиля, широкомасштабної конверсії тощо) рівень безробіття у вітчизняній економіці зростав. Якщо в 1995 році він становив 0,5 %, то в середині 1999 року - уже 5,1 %. Це офіційний показник безробіття, який характеризує ситуацію лише на фіксованому ринку праці. Фактичний рівень безробіття був вищим. За результатами щорічних обстежень вітчизняних домогосподарств, проведених з ініціативи МОП, у 1995 році рівень безробіття в Україні становив 5,6 % економічно активного населення, у 1999 році - 11 %. Починаючи з 2001 р. рівень безробіття в Україні почав знижуватися і в 2007 р. склав 6,2 % (рівень зареєстрованого безробіття - 2,4 %).

Однак показник рівня безробіття ще не дає повного уявлення про стан справ у сфері зайнятості. Для точнішої оцінки необхідно враховувати не лише відсоток людей, що не мають роботи, а й те, який час вони перебувають у такому становищі. Аналіз засвідчує, що у вітчизняній економіці формувався застійний, довготривалий тип безробіття. Середня його тривалість зросла з 0,8 місяця у 1992 р. до 11 місяців у 1999 р. Така динаміка вкрай небезпечна, оскільки існувала загроза втрати безробітними професійних знань та кваліфікації. Починаючи з 2001р. середня тривалість безробіття щорічно знижувалась і у 2007 р. складала 4 місяці.

Упродовж 1991-2000 рр. у вітчизняній економіці було нагромаджено значний потенціал прихованого безробіття, у структурі якого можна виділити наступне:

1. надлишкову зайнятість, яка склалася ще в умовах адміністративно-командної економіки;

2. працівників, що вимушено працювали неповний робочий час;

3. працівників, що перебували у примусових відпустках без збереження або з частковим збереженням заробітної плати.

Однією з особливостей зайнятості у вітчизняній економіці є розвиток неформального та нелегального ринку праці. Сюди можна віднести ту частину населення, що неофіційно зайнята торгівлею на речових ринках товарами власного виробництва або ж привезеними з-за кордону; працівників незареєстрованих охоронних структур; осіб, що залучені в нелегальний бізнес. Крім того, існує чимало видів діяльності (консультаційні послуги, будівництво приватного житла, ремонт житла й автомобілів, послуги репетиторів, лікарів, юристів тощо), яка проводиться без будь-якої реєстрації й масштаби якої значні. Все це разом забезпечує регулярну й нерегулярну зайнятість багатьох тисяч людей.

В Україні існують величезні можливості для підвищення рівня зайнятості - розвиток приватного підприємництва, малого бізнесу, сфери послуг, фермерства, всієї ринкової інфраструктури тощо.

З огляду на соціальну важливість проблеми зайнятості ринок праці потребує кваліфікованого державного регулювання. Це регулювання здійснюється мережею спеціальних державних установ задля підтримання відповідного рівня зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць. Досвід багатьох країн показує, що особливо важливе значення мають такі чотири напрямки державного регулювання ринку праці:

- стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць;

- підготовка й перепідготовка робочої сили;

- сприяння найманню робочої сили;

- соціальне страхування робочої сили.

Поліпшення ситуації у сфері зайнятості вітчизняної економіки передбачає формування динамічного та гнучкого ринку праці, підвищення рівня його організованості. Для цього необхідно створити розгалужену мережу інституцій ринку праці, поліпшити їх фінансування, кадрове та інформаційне забезпечення. У розпорядження центрів зайнятості має надаватися оперативна інформація про всі групи населення, представлені на ринку праці, а не лише ті, що зайняті в державному секторі. Інформація повинен містити дані про всі основні аспекти функціонування ринку праці: масштаби пропозиції праці, її вартість та якість, структуру зайнятості, реальні обсяги безробіття.

Для підвищення ефективності вітчизняних програм перекваліфікації на ринку праці потрібно створити найсприятливіший режим для перекваліфікації працівників безпосередньо на підприємствах. Крім того, необхідні законодавче та організаційне сприяння розвиткові мережі центрів перекваліфікації при закладах вищої освіти (як державної так і недержавної форми власності).

Нарешті, головною умовою формування та ефективного функціонування національного ринку праці є пришвидшення економічних реформ в Україні. Ефективна структурна перебудова економіки через реструктуризацію збиткових підприємств, реальне застосування інституту банкрутства дала б змогу підвищувати мобільність робочої сили, продуктивність праці та заробітну плату . Ці заходи в поєднанні з розвитком перспективних галузей економіки, малого та середнього бізнесу сприяли б зменшенню прихованого безробіття, працевлаштуванню вивільненої надлишкової робочої сили на новостворених робочих місцях зі стабільною виплатою заробітної плати. Такі заходи не допускали б надмірного зростання безробіття і не індукували б застійного безробіття.

3. Біржа праці та її функції

Право на працю належить до основоположних прав людини. Економічна активність, тобто участь у ринку праці, є однією з основних форм участі у суспільному житті, що забезпечує не лише економічне зростання та матеріальний добробут, а й широкі можливості щодо соціалізації та задоволення духовних потреб. Таким чином, реалізація трудового потенціалу має не лише економічний ефект, але й сама належить до найнагальніших потреб людини.

Держава проводить активну політику на ринку праці, стимулюючи попит на працю, відкриття і модернізацію робочих місць. Дієвим механізмом державного регулювання ринку праці є впровадження біржі праці як невід'ємного елементу ринкової інфраструктури.

Біржа праці - це установа, що регулює попит і пропозицію на ринку праці. Біржі праці вивчають кон'юнктуру ринку праці, реєструють безробітних, проводять їх перекваліфікацію, допомагають у працевлаштуванні, надають безробітним інформацію про наявність вільних робочих місць, проводять фахову орієнтацію молоді, здійснюють виплати по безробіттю.

В Україні на початку перехідного періоду було створено державну службу зайнятості, яка є безпосереднім агентом держави на ринку праці. Ефективність її діяльності виявляється в результативності виконання конституційних гарантій щодо забезпечення громадянам права на працю. До кола її функцій належать сприяння незайнятим громадянам у працевлаштуванні, реєстрація та захист безробітних, надання інформаційних та профорієнтаційних послуг, моніторинг стану ринку праці. Для успішного виконання цих завдань необхідні налагодження контактів і тісна співпраця з усіма ланками державної влади, роботодавцями, засобами масової інформації та населенням.

Держава створює і контролює страховий фонд по безробіттю, з якого здійснюються виплати безробітним. Він утворюється пропорційними внесками фірм і зайнятих працівників.

Розглянемо основні показники діяльності державної служби зайнятості України.

Таблиця 3.1 - Основні показники діяльності державної служби зайнятості України

	1995	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007
Чисельність зареєстрованих безробітних, тис. осіб	126,9	1174,5	1155,2	1008,1	1034,2	988,9	981,8	881,5	759,6	686,8
Рівень зареєстрованого безробіття, %	0,5	4,2	4,1	3,6	3,7	3,5	3,5	3,2	2,8	2,4
Середня тривалість зареєстрованого безробіття, місяців	-	11	11	9	8	7	7	6	6	6
Кількість вакансій, тис.	86,4	50,7	68,2	96,9	123,9	138,8	166,5	186,6	170,5	169,7
Навантаження на одне вільне робоче місце, осіб	2	24	17	11	9	7	6	5	5	4
Працевлаштовано незайнятих, тис. осіб	229,7	467,5	597,0	772,7	831,8	877,3	984,2	1049,8	1070,8	1098,6
Рівень працевлаштування, %	35,9	18,9	21,8	28,0	29,7	30,9	33,9	36,4	39,7	45,4
Направлено на профнавчання, тис. осіб	51,3	89,8	102,4	102,6	119,8	134,6	145,2	159,4	161,7	229,4
Залучено до громадських робіт, тис. осіб	78,2	249,6	353,0	323,6	359,3	386,4	414,2	419,2	437,4	422,1

У перші три роки діяльності державної служби зайнятості (1992-1994 рр.) кількість зареєстрованих безробітних не перевищувала 85 тис. осіб, а рівень зареєстрованого безробіття становив 0,3 % працездатного населення. Швидке зростання офіційного безробіття почалося у 1995 р. і тривало до 1999 р. У цей період кількість безробітних та рівень безробіття щороку подвоювалися. Наприкінці 1998 р. чисельність осіб із статусом безробітних досягла 1 млн. Найвищі показники зареєстрованого безробіття спостерігалися у 1999 році - 1174,5 тис. осіб, або 4,3% працездатного населення. З 2000 р. масштаби офіційного безробітгя поступово стали зменшуватися. Станом на кінець 2006 р. на обліку державної служби зайнятості перебувало 759,5 тис. безробітних громадян, а на кінець 2007 р. - 662,8 тис.

Зростання показників офіційного безробіття у 1995-1999 р.р. значною мірою було викликане збільшенням числа працівників, вивільнених у зв'язку із змінами у виробництві (для них реєстрація у службі зайнятості була необхідною умовою одержання компенсаційних виплат). Разом з тим на фоні зниження обсягів ВВП та зайнятості динаміка чисельності зареєстрованих безробітних упродовж перехідного періоду виглядає досить непомітно. Очевидно, внаслідок складності процедури реєстрації та ряду обмежень для отримання офіційного статусу безробітного громадяни не поспішали звертатися до державної служби зайнятості. Значна частина населення не розраховує на державну допомогу в пошуках роботи, намагаючись працевлаштуватися самостійно. Це свідчить про недостатній рівень довіри населення до державної служби зайнятості. Крім того, розміри допомоги по безробіттю в Україні надто малі, щоб гарантувати особі, яка має офіційний статус безробітного, потрібний рівень матеріального забезпечення. Наприклад, у 2006 р. допомогу по безробіттю отримували 631,2 тис.осіб, середній розмір допомоги становив 251 грн., або 62,9 % встановленої мінімальної заробітної плати. З 2008 р. ці показники дещо покращилися. В січні 2008р. допомогу по безробіттю отримали 437,2 тис. осіб, середній розмір допомоги становив 360 грн. (69,9 % мінімальної заробітної плати), в лютому відповідно - 541,4 тис. осіб, розмір допомоги 391 грн. (76 % мінімальної заробітної плати), а уже в квітні - 495,8 тис. осіб, середній розмір допомоги 401 грн. (76,5 % мінімальної заробітної плати). Тобто спостерігається тенденція щодо збільшення середнього розміру допомоги по безробіттю. Однак, враховуючи ріст інфляції, він залишається ще досить низьким.

Низький розмір допомоги по безробіттю та відмінності у критеріях визначення безробітних за міжнародними стандартами національним законодавством призводить до протиріч у співвідношенні показників безробіття за даними обстежень економічної активності та центрів зайнятості.

Як бачимо з наведених даних, найбільшого поширення в Україні безробіття набуло у 1999-2000 р.р., а починаючи з 2001 р. почало знижуватись. Цілком природно, що в умовах економічного пожвавлення та зростання рівня оплати праці у громадян з'явилося більше бажання і можливостей заробляти.

З початком економічного зростання масштаби зареєстрованого безробіття постійно скорочуються. Водночас слід зазначити, що впродовж 2006-2007 рр. спостерігається тенденція до зменшення кількості вільних робочих місць, заявлених підприємствами. Хоча рівень працевлаштування зростає, навантаження на одну вакансію продовжує знижуватись доволі швидкими темпами (до чотирьох осіб у 2007 р.). Якщо у 1999 р. через державну службу зайнятості були працевлаштовані лише 18,9 % незайнятих громадян, то у 2006 р. - вже 39,7 %, а у 2007 р. - 45,6 %.

Цілком очевидно, що база вакансій державної служби зайнятості близька до вичерпання. Це потребує реалізації низки заходів для підвищення довіри незайнятого населення та роботодавців до державної служби зайнятості, посилення її співпраці з об'єднаннями роботодавців та працівників, налагодження партнерських взаємовідносин з власниками і керівниками підприємств, запровадження ринкових, а не адміністративних стимулів для створення робочих місць.

Таким чином, діяльність державної служби зайнятості, безперечно, сприяє забезпеченню зайнятості населення, хоча значна частина безробітних, навіть шукаючи роботу тривалий час, не звертається до центрів зайнятості. Звичайно, ефективність діяльності служби зайнятості залежить від загального рівня соціально-економічного розвитку та авторитетності державних органів влади. Однак, безсумнівно, державна інфраструктура ринку праці потребує подальшого розвитку та удосконалення.

З метою підвищення ефективності діяльності державної служби зайнятості на сучасному етапі розвитку необхідними вбачаються наступні заходи:

* приведення у відповідність з міжнародними стандартами визначення зайнятого та безробітного населення; усунення штучних обмежень на надання офіційного статусу безробітного, яке дозволить охопити захистом від безробіття всі категорії економічно активного населення;

* реалізація низки заходів для підвищення довіри незайнятого населення та роботодавців до державної служби зайнятості; посилення співпраці з об'єднаннями роботодавців та працівників, налагодження партнерських взаємовідносин з власниками і керівниками підприємств, зокрема, шляхом проведення спільних заходів (на зразок ярмарків вакансій), робочих зустрічей, нарад тощо; запровадження ринкових, а не адміністративних стимулів для створення робочих місць;

* активізація роботи з населенням, зокрема відвідування навчальних закладів та підприємств з просвітницькими цілями; виявлення прихованих безробітних та зневірених громадян через співпрацю з іншими органами влади (наприклад, серед осіб, які звертаються за призначенням соціальної допомоги для малозабезпечених тощо);

* продовження роботи з укладення дво- та багатосторонніх міжнародник угод щодо регулювання транскордонних трудових міграцій, посилення захисту прав українських громадян, які працюють за межами країни.

Пріоритетним напрямом у подоланні безробіття повинні бути працевлаштування та професійна підготовка або перекваліфікація безробітних за професіями, що користуються попитом на ринку праці, а не виплата допомоги чи організація тимчасових громадських робіт.

Державна служба зайнятості також повинна взяти на себе посередницькі функції при формуванні державного замовлення на освітні послуги вищих навчальних закладів та державного замовлення на створення нових робочих місць.

За 17 років діяльності державна служба зайнятості набула практичного досвіду й здатна вчасно та ефективно реагувати на зміни в економіці та суспільні потреби. Певним чином їй це вдається, насамперед завдяки посиленню ролі служби як координатора вітчизняного ринку праці, ініціативності регіональних центрів зайнятості, впровадженню сучасних технологій і методів роботи.

Поряд із державними біржами праці до інфраструктури ринку праці входять й недержавні служби зайнятості - приватні агентства і бюро по найму, які обслуговують різні категорії працівників і спеціалізуються за фахом, професіях і регіонах. Посередницькі агентства з найму є і при профспілках, молодіжних і релігійних організаціях тощо.

4. Стан та тенденції розвитку ринку праці в Україні на сучасному етапі

4.1 Сучасний стан та проблеми розвитку ринку праці в Україні

На сучасному етапі, що характеризується активізацією процесів інтеграції України із світовою економічною системою, зокрема вступом країни до СОТ, все більшої актуальності набувають питання розвитку національного ринку праці, пов'язані із забезпеченням належного рівня економічної активності і зайнятості населення, формування відповідної конкурентоспроможності робочої сили, соціального захисту, заробітної плати і доходів з метою наближення їх до стандартів економічно розвинутих країн світу.

Ринок праці є складовим елементом ринкової економічної системи. Його стан безпосередньо залежить від загальної економічної ситуації, розвитку підприємницької діяльності та рівня економічної активності населення.

Разом з тим пряма участь держави у ринку праці досить обмежена. Головне завдання державного регулювання - створення сприятливих умов для розвитку підприємницької діяльності та ділової активності суб'єктів господарювання, що є безпосереднім джерелом робочих місць і визначає попит на робочу силу. Трудові відносини між роботодавцями та працівниками формуються на мікрорівні, і саме успішність їх взаємодії визначає досягнутий рівень ринку праці.

В останні сім років в Україні спостерігаються позитивні зміни практично по всіх макроекономічних показниках. Обсяг ВВП з 2000р. почав зростати досить швидкими темпами. Збільшуються також обсяги інвестицій в основний капітал. Спостерігаються деякі позитивні тенденції і у сфері зайнятості населення, що свідчить про певну стабілізацію ситуації на ринку праці. При цьому така ситуація повністю не виключає наявності комплексу проблем, багатьом з яких ще не приділено достатньої уваги, проте вони потребують вирішення, зокрема для підтримання конкурентних переваг національного ринку праці. Аналіз та осмислення питань підвищення економічної активності населення, ринкової трансформації процесів зайнятості і безробіття дають можливість позначити існуючі в цій сфері проблемні питання та знайти відповіді на них, а також запропонувати ті чи інші механізми, застосування яких дозволяє сформувати надійний, дієвий ринок праці як органічну складову частину в системі конкурентоспроможності економіки.

Стан зайнятості і безробіття в Україні упродовж останніх років характеризується певними сталими тенденціями. Так, за даними Держкомстату України, чисельність зайнятого населення віком 15-70 років у 2006 р. зросла порівняно з 2001 р. на 758,9 тис. осіб, або на 3,8 %, і становила 20730,4 тис. осіб; 51,5% загальної чисельності зайнятих становили чоловіки, 48,5 - жінки; 68,4 - міське та 31,6 % - сільське населення.

Позитивною тенденцією у сфері зайнятості є постійне підвищення впродовж останніх років загального рівня зайнятості - з 55,4 % у 2001 р. до 57,9 у 2006 р. Слід зазначити, що цей показник в Україні залишається на нижчому рівні, ніж в економічно розвинених країнах. Наприклад, у 2005 р. у групі країн Єврозони цей показник становив 65,3 %, у США - 70,8, Великобританії - 72,2% При цьому в Польщі й Угорщині рівень зайнятості був нижчим, ніж в Україні (відповідно 52,7 і 57,2 %).

Тенденції підвищення рівня зайнятості в Україні характерні для всіх вікових груп та основних категорій населення, а також для більшості регіонів, крім Вінницької області (цей рівень зменшився з 62,4 у 2001 р. до 57,7 % у 2006р.); Волинської (з 64,7 до 57,6 %), Дніпропетровської (з 59 до 58,9 %), Івано-Франківської (з 52,5 до 51,5 %) та Львівської (з 57,1 до 56,1%). Найбільше підвищення рівня зайнятості спостерігалося в Житомирській області (з 50,8 у 2001 р. до 57,9% у 2006 р.), Закарпатській (з 49,7 до 59,0%), Чернівецькій (з 46,0 до 54,7 %), найвищий рівень зайнятості в 2006 р. був у м. Києві (63,6 %), а найнижчим - у Тернопільській області (51,1 %).

Стан ринку праці в Україні характеризується певними позитивними тенденціями щодо обсягів і рівня безробіття. Так, чисельність, громадян віком 15-70 років, які з різних причин не мали роботи або прибутку, в 2006 р. дорівнювала 1515 тис. осіб і зменшилася порівняно з 2001 р. на 940 тис, або на 38,3 % Чисельність безробітних працездатного віку також зменшилася (з 2440,3 тис. осіб у 2001 р. до 1513,7 тис. у 2006 р., або на 38 %).

За останні сім років зниження обсягів зареєстрованого безробіття відбулося за рахунок міського населення. Серед цієї категорії населення чисельність зареєстрованих безробітних скоротилася практично втричі (з 904,5 тис. осіб у 2000 році до 288,8 тис. осіб у 2007 році). Натомість у сільській місцевості переважала тенденція до зростання зазначеної категорії громадян, яка з сім років збільшилася на 45,3%.

Графік 4.1 - Чисельність зареєстрованих безробітних у 2000-2007 роках (в середньому за період) тис. осіб

Розглянемо, як розподілялася зайнятість населення України за видами економічної діяльності у 2007р. порівняно з 2000р.

Таблиця 4.1 - Розподіл зайнятого населення України за видами економічної діяльності

	2000р. тис. осіб	2000р. %	2007р. тис. осіб	2007р. %
Сільське господарство, лісове господарство, рибництво	4367,0	21,6	3652,6	17,6
Промисловість	4598,3	22,8	4036,9	19,5
Будівництво	903,6	4,5	987,1	4,8
Торгівля, побутові послуги, діяльність готелів, ресторанів	3121,3	15,5	4403,9	21,2
Транспорт, зв'язок	1355	6,7	1428,3	6,9
Фінансова діяльність	166,1	0,8	286,0	1,4
Операції з нерухомим майном, оренда	815,9	4,0	1041,9	5,0
Державне управління	1198,6	5,9	1033,7	5,0
Освіта	1609,7	8,0	1690,5	8,2
Охорона здоров'я та надання соціальної допомоги	1379,6	6,8	1356,7	6,5
Надання комунальних та індивідуальних послуг, діяльність у сфері культури та спорту	659,9	3,3	812,8	3,9

Як видно з даних, наведених у таблиці, найбільш інтенсивно зростала зайнятість у фінансовій діяльності, будівництві, торгівлі, освіті, а також у сфері надання комунальних та індивідуальних послуг й операцій з нерухомістю. Водночас у сільському господарстві, промисловості, охороні здоров'я зафіксовано зменшення чисельності зайнятих.

Такий розподіл зайнятості свідчить про низьку продуктивність праці та неефективне використання трудового потенціалу, відсутність будь-яких помітних зрушень щодо переходу вітчизняної економіки на інноваційні механізми розвитку.

Найбільша частка із загальної чисельності зайнятих у неформальному секторі припадала на сільське господарство (2006 р. було зосереджено 71,6 % загальної чисельності зайнятих у неформальному секторі, або близько 3310 тис. осіб). Практично неформальний сектор був єдиним місцем праці для кожної другої особи з числа зайнятих сільських жителів. Іншими поширеними видами економічної діяльності населення в цьому секторі економіки були: торгівля (545 тис. осіб) будівництво (356 тис), транспорт та зв'язок (55,5 тис.). Жінки становили 48,6 % загального числа зайнятих у неформальному секторі; міське населення - 28,4 %.

Отже, рівень безробіття населення в Україні має чітку тенденцію до зниження, що свідчить про позитивний вплив на ринок праці результатів соціально-економічних перетворень у країні.

Однак, економіка України ще не набула ознак сталого розвитку. При цьому причиною її вразливості є не лише зовнішні чинники, а й значною мірою - політична нестабільність, непослідовність та незбалансованість державної економічної політики.

Розвиток ринку праці залежить також від традицій участі населення в економічній діяльності, широти вибору видів діяльності та системи цінностей, які превалюють у суспільстві. Необхідність та привабливість економічної діяльності зумовлюють економічну активність населення і формують пропозицію робочої сили на ринку праці.

4.2 Тенденції розвитку ринку праці в Україні на сучасному етапі

Враховуючи досвід ЄС у сфері соціальної політики та специфіку економічного розвитку України, а також стан ринку праці, можна сформулювати наступні напрями вдосконалення соціальної політики як механізму активізації конкурентних переваг ринку праці.

У сфері соціального захисту ефективною складовою соціальної політики є виконання Стратегії подолання бідності. Планом заходів щодо реалізації Стратегії, який затверджений розпорядженням Уряду України від 31 січня 2007 р. за № 25-р., передбачено працевлаштування у 2007 році через державну службу зайнятості не менш 1 млн. незайнятих і безробітних на вільні та новостворені робочі місця. Крім того, Планом передбачається подальше наближення державних соціальних гарантій до прожиткового мінімуму, упорядкування умов оплати праці працівників бюджетної сфери тощо.

Заходи щодо втілення Стратегії подолання бідності спрямовані на підвищення рівня зайнятості населення, збільшення його доходів від трудової діяльності, вдосконалення системи надання адресної допомоги та соціальних послуг, поліпшення житлових умов соціально вразливих верств населення. Система зазначених заходів у підсумку формує конкурентні переваги національного ринку праці. Стратегія реалізується з 2001 р. у три етапи. На першому етапі (2001-2002 рр.) було здійснено комплекс заходів зі стабілізації рівня життя, усунуто найгостріші прояви бідності. На другому (2003-2004 рр.) створено передумови для стабільного зростання реальних доходів населення, забезпечено стабільний рівень зайнятості. Завдання сучасного етапу полягають у посиленні соціальної орієнтації економічних процесів, їх спрямуванні на ефективне задоволення потреб громадян, зменшення рівня бідності, створення передумов переходу від стратегії подолання бідності до стратегії запобігання їй. Політика боротьби з бідністю передбачає перерозподіл доходів, регулювання трудової міграції, професійну підготовку для обмеження наслідків безробіття, що є головною причиною бідності.

При формуванні системи соціальної допомоги актуальним є встановлення її верхньої та нижньої межі розмірів виплат, що повинно забезпечувати, з одного боку, мінімальний рівень життя, з іншого - створювати стимули щодо пошуку робочого місця. Проте соціальна допомога повинна зводитися не тільки до питань грошових виплат, а й включати складові, спрямовані на створення умов реалізації здібностей людини. Це неможливо без взаємоузгодження соціальної та структурної політики (галузеві пріоритети), політики зайнятості (квотування робочих місць), доходів (мінімальна заробітна плата), податкової (податкові пільги), освітньої тощо. Саме від чіткого узгодження цих пріоритетів у межах соціальної політики залежить реальна можливість переходу частини непрацездатного населення (дітей після досягнення працездатного віку, інвалідів тощо) у групу працездатного, поширення на них системи соціального страхування.

Серед актуальних завдань соціальної політики провідне місце належить питанням удосконалення системи оплати праці, забезпечення узгодження розміру заробітної плати з результатами праці як окремих працівників, так і підприємств загалом; забезпечення регулюючої функції мінімальної заробітної плати; вдосконалення міжвідомчих і міжкваліфікаційних співвідношень заробітної плати; упорядкування системи оплати праці в організаціях і установах бюджетної сфери.

Однією з основних умов формування соціально орієнтованої економіки є дотримання принципу оплати праці. Важливим завданням у цьому аспекті є підвищення рівня оплати праці до європейського. Вирішення цієї проблеми залежить перш за все від темпів зростання ВВП. Прискоренню процесів формування соціальної ринкової економіки має сприяти зростання ефективності всіх її секторів, підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів інвестицій, зниження інфляції до оптимального рівня, розвиток виробництва, покращення роботи фінансової та банківської системи, запровадження ефективних систем довгострокового кредитування.

Підвищення розміру мінімальної заробітної плати в нашій країні має позитивні та негативні наслідки. Негативні наслідки проявляються за умов економічно необґрунтованого підвищення мінімальної заробітної плати, що порушує фінансову стабільність підприємств і, відповідно, зумовлює необхідність вивільнення працівників і зростання рівня безробіття. Також можливі порушення диференціації оплати праці та інфляційні процеси.

Позитивні наслідки - це зростання мотивації до праці, підвищення життєвого рівня населення, тобто формування конкурентних переваг ринку праці; досягнення стандартів розвинутих країн, що є важливим в умовах інтеграції. Отже, затвердження законодавчих актів про зростання мінімальної заробітної плати потребує одночасно прийняти рішення про надання бюджетних асигнувань для її запровадження у бюджетній сфері та вишукання джерела для її підвищення на підприємствах усіх форм власності.

Підвищення мінімальної заробітної плати збільшує сукупні витрати на заробітну плату, що потенційно впливає на економічне зростання. Якщо заробітна плата підвищується лише за рахунок зменшення прибутків, виникає небезпека скорочення рівня нагромадження та інвестицій, які спрямовуються на розвиток виробництва, його матеріальної бази, створення нових робочих місць. Це, у свою чергу, призводить до стримування економічного зростання, стимулює вивіз капіталу за кордон, консервує технічну відсталість виробництва та знижує попит на робочу силу.

Механізм перегляду мінімальної заробітної плати регулюється статтями 9 і 10 Закону України «Про оплату праці». При визначенні механізму поетапного підвищення мінімальної заробітної плати слід враховувати такі положення:

- забезпечення поетапної реалізації права працівників на мінімальну заробітну плату, не нижчу вартісної величини прожиткового мінімуму;

- здійснення поступового підвищення мінімальної заробітної плати до рівня розвинутих країн світу щодо ЇЇ співвідношення із середньою заробітною платою в економіці (у межах близько 68 %).

Зараз мінімальна заробітна плата залишається нижчою за прожитковий мінімум, що негативно впливає на конкурентні переваги ринку праці. Саме тому важливим завданням Уряду України разом із профспілками є вирішення такої соціальної проблеми, як поступове наближення розміру мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму, що має здійснюватися з урахуванням стану економіки.

Не менш важливими серед напрямів соціальної політики, що забезпечують створення умов стабільного економічного зростання та динамічного розвитку країни, виступає реформування системи освіти з метою впровадження інноваційних методів навчання, застосування передового досвіду розвинутих країн у цій сфері для забезпечення інтеграції України у світову економічну систему. За оцінками фахівців, рівень освіти населення в Україні є одним із найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. Формування нових освітніх структур має відбуватися зі значними змінами в організації та змісті навчання і супроводжуватися вдосконаленням методології, теоретичних основ і створенням можливостей саморегулювання й адаптації системи освіти до нових змін. На сучасному етапі відбувається реалізація програми трансформації всіх ланок освіти через інтеграційні процеси. Важливим резервом вдосконалення процесу підготовки спеціалістів у навчальних закладах має стати доведення рівня їх підготовки до єдиних критеріїв і стандартів Болонського процесу, запровадження в усіх ланках освіти кращого досвіду розвинутих країн світу.

Одним з важливих механізмів активізації ринку праці є формування соціальної політики, яка забезпечує конкурентоспроможність робочої сили, соціальний захист населення.