Главная
Коллекция "Otherreferats"
Экономика и экономическая теория
Сутність та причини появи монополій. Форми власності
Сутність та причини появи монополій. Форми власності
Причини виникнення, суть, види і форми монополій. Причини появи та існування монополій. Негативний вплив монополій на економіку держави. Антимонопольна діяльність в Україні. Поняття власності та її історичні форми. Ознаки класифікації форм власності.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 04.01.2012 |
| Размер файла | 64,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- Розділ 1. Причини виникнення, суть, види і форми монополій. Антимонопольна діяльність держави
- Вступ до розділу I
- 1.1 Причини появи й існування монополій
- 1.2 Сутність, форми і види монополій
- 1.3 Антимонопольна політика держави
- 1.3.1 Антимонопольна служба України
- Висновок до розділу I
- Розділ II. Різноманітність форм власності
- Вступ до розділу II
- 2.1 Поняття власності
- 2.2 Історичні форми власності
- 2.3 Ознаки класифікації форм власності
- 2.4 Форми власності
- Висновок до розділу II
- Практична частина
- Список використаної літератури
Розділ 1. Причини виникнення, суть, види і форми монополій. Антимонопольна діяльність держави
Вступ до розділу I
Монополії бувають різні. Економічні, політичні і технологічні. Глобальні і локальні. Державні і приватні. Абсолютні і відносні. Природні і штучні. Внутрішні та зовнішні. Національні і міжнародні. Монополії влади, управління та власності. Монополія являє собою виключне право, що надається державі, підприємству, організації, фізичній особі на здійснення якої-небудь діяльності. В той же час монополія - це концентрація виробництва, об'єднання технологічних, інтелектуальних та фінансових ресурсів. Що ж є монополія - шкода чи благо?
В концепції національної безпеки однією з “економічних” загроз названа і наявність монополізму виробників. “Монополія”, “монополізований ринок”, “монопольна ціна”, “монополістичний протекціонізм" - все це є антиподи обов'язковому атрибуту ринкової економіки, без якого не можна будувати ринкові відносини - вільній та необмеженій конкуренції.
Монополії спричиняють зниження продуктивності, погіршення якості, ріст цін, перебої в постачанні, недобросовісність у виконанні договірних зобов'язань, “відкачку" з економіки і без того недостатніх коштів; вони поглиблюють проблему неплатежів, утруднюють залучення іноземних інвестицій, здійснюють основний тиск на уряд, чинячи перешкоди проведенню економічних реформ, закріплюють чиновницьку владу.
“Монополізм" - поняття змінне, діалектичне. Так, в міру наближення до ринкових відносин відбувається модифікація звичних структур і на зміну традиційним монополіям приходять нові. Для прикладу: за рахунок обвальної приватизації в Україні таких елементів інфраструктури ринку, як складське господарство та транспортування вантажів виникла нова монополія - монополія посередників у сфері вантажообігу.
Особливе місце у вищенаведеному списку належить природним монополіям, до сфери існування яких відносяться транспортування нафти, нафтопродуктів та газу по магістральних трубопроводах, виробництво електричної та теплової енергії і надання послуг з їх передачі, залізничні перевезення, послуги транспортних терміналів, морських та річкових портів, аеропортів.
1.1 Причини появи й існування монополій
Наприкінці ХІХ ст. ринок чи не вперше за багатовікову історію свого існування та розвитку зіткнувся з серйозними проблемами. Саме в той час виникла досить реальна загроза функціонування того атрибуту, існування якого було просто необхідним для існування самого ринку - конкуренції. На її шляху виникли вагомі та істотні перепони у вигляді монополістичних утворень.
Історія монополій вираховується тисячами років і сягає глибокої давнини. Ще видатний давньогрецький філософ Арістотель згадував про неї, відносячи її до “мистецтва наживати майно”. Він зазначав, що “вигідно в розумінні наживання майна, якщо хтось зуміє захопити будь-яку монополію”.
Англійський філософ Томас Гоббс описував монополії, створені ще феодальною державою для зарубіжної торгівлі. Він їх називає корпораціями, зазначаючи, що “метою подібної корпорації є збільшення прибутків шляхом монопольного права купівлі і продажу як вдома, так і за кордоном”.
Проте в обох цих випадках поява монополій пов'язувалась із накопиченням багатства, прибутків, а засобом досягнення цього вважалося панівне становище на ринку.
Взагалі монополістичні тенденції в різних формах та з різною силою проявлялися на всіх етапах розвитку ринкового суспільства (з IV тисячоліття до н. е. до останньої третини ХІХ ст.), проте панівними вони стають лише наприкінці ХІХ ст. Саме в цей час (а особливо під час економічної кризи 1873 р.) почалася їх новітня історія. Взаємопов'язаність цих двох явищ - криз та монополій - показує одну з причин монополізації, а саме: намагання багатьох фірм вберегтися від кризових потрясінь у монополістичній практиці. Не випадково тогочасна економічна література давала досить дотепну і влучну назву монополіям: “діти криз”.
Що ж являють собою різноманітні монополістичні утворення? У вузькому розумінні монополія означає виключне право на володіння будь-чим або на здійснення якихось заходів. В економічній теорії під монополією розуміють велике підприємство, фірму або об'єднання (спілку), що концентрують значну частину виробництва і збуту певного виду продукції, пануючи на ринку з метою одержання монопольного прибутку. Завдяки цьому такі підприємства посідають домінуюче становище на ринку, набувають можливості впливати на процес ціноутворення, домагаючись вигідних для себе цін і, як результат, отримують більш високі (монопольні) прибутки. Отже, найбільш визначальним критерієм монопольного утворення є панування на ринку (проте тут слід звернути увагу: як для контролю над акціонерним товариством потрібно зосередити в одних руках 20, а інколи й 10% акцій, і цього буде достатньо, так і для панування на ринку одному великому підприємству буде достатнім виробляти 10-20% продукції. У світовій же практиці монополією вважається зосередження в одних руках 30% ринку). Таке домінування дає змогу підприємцю самостійно, або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.
Взагалі монопольного становища бажають досягти кожен підприємець чи підприємство. Це дозволило б їм уникнути цілого ряду проблем та небезпек, пов'язаних з конкуренцією, зайняти привілейовану позицію на ринку. Шляхом концентрації у своїх руках переважної більшості виробництва, маючи так звану господарську владу, такі підприємства в змозі нав'язувати іншим суб'єктам ринкових відносин свою волю. По суті справи, це можна вважати підкоренням інтересів суспільства власним інтересам фірми. Така тенденція була чітко висвітлена у відомому вислові: “Що вигідно для “Дженерал Моторз”, те вигідно й для Америки”.
Чому ж монополії взагалі почали своє існування? В чому полягають причини їх виникнення? Перед розглядом цих причин необхідно зазначити, що існують різні види монополій, які можна звести до трьох основних: природної, адміністративної та економічної.
Природна монополія виникла внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або декількома фірмами. В її основі полягають особливості технології виробництва та обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива, та вона й небажана. Прикладом можуть слугувати енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок трубопровідний транспорт і т.д. Уявімо на хвилинку, що б було, якби наше суспільство обслуговувала більш ніж одна електрична компанія. Тоді кожен споживач повинен був би мати власну лінію напруги, технічне забезпечення, трансформатор і т. ін. Ці галузі зосереджує, як правило, у своїх руках держава (хоча в такій країні, як США, яка може бути взята за приклад як провідна держава світу, телефонний зв'язок, приміром, концентрується переважно у руках приватних фірм). Заборона або розукрупнення таких монополій є справою економічно недоцільною.
Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів. З одного боку, це надання одній або декільком фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. Так, англійській Ост-Індській та голландській Вест-Індській компаніям на початку XVII ст. держава надала виняткове (монопольне) право на торгівлю з Індією. З іншого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються різним главкам, міністерствам, асоціаціям. В цьому випадку, як правило, групуються підприємства однієї галузі. Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб'єкт і між ними немає конкуренції. Так, економіка колишнього СРСР була однією з найбільш монополізованих у світі. Провідну роль відігравала саме адміністративна монополія, де основна влада знаходилася у руках всесильних міністерств і відомств. У СРСР взагалі існувала абсолютна монополія держави на організацію та управління економікою, що базувалася на державній власності на засоби виробництва. Істотною ознакою цієї системи є прямий розподіл всіх основних ресурсів, що також є потужним помічником адміністративній монополії. Кінцевим її результатом стає гігантоманія, прагнення перетворити галузь в один величезний завод. Спираючись на галузеві міністерства, підприємства-гіганти через галузеві НДІ контролюють і об'єктивно гальмують науково-технічний прогрес в своїй країні. Їм не загрожує конкуренція товарів-субститутів, оскільки виробництво більшості з них прямо чи опосередковано регулюється даним міністерством. “Залізна завіса” надійно захищає їх і від іноземних конкурентів.
Таким чином, адміністративна монополія, що виникає в неринковому середовищі, має набагато більше монопольної влади, аніж економічна, про яку буде вестися далі.
Економічна монополія є найпоширенішою. Саме її при розгляді проблеми монополізму найбільше торкаються в економічній літературі. Про неї головним чином буде вестися мова далі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона виростає на базі закономірностей господарського розвитку. Ці причини пов'язані передусім зі змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою цих змін була промислова революція кінця XVIII - початку ХІХ ст., поява цілої низки винаходів, виникнення нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед у легкій промисловості. Так, обсяг промислового виробництва в Англії у першій половині ХІХ ст. зріс у чотири рази.
До завоювання підприємцями монопольного становища на ринку ведуть два основні шляхи. Перший з них полягає в концентрації виробництва, тобто зосередженні засобів виробництва, працівників та обсягів виробництва на крупних підприємствах. Якщо процес концентрації виробництва відбувається безперервно протягом тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, то він вже набуває рис закону концентрації виробництва, дія якого з різною інтенсивністю спостерігалася на всіх етапах розвитку капіталізму, тобто починаючи з XVI ст. Щоб вижити у конкурентній боротьбі, яка була неминучою для процесу концентрації, підприємці були змушені впроваджувати нову техніку, розширювати далі масштаби виробництва. При цьому відбувалося розшарування підприємців на дрібних, середніх та крупних. І саме перед найкрупнішими з них нарешті постала проблема вибору: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, яку однозначно б “пережили" не всі, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту тощо. Звичайно, далекоглядні виробники віддавали перевагу другому шляху і укладали між собою угоди (гласні і негласні, таємні), які й зараз є однією з найхарактерніших рис монополізації економіки. Отже, як можна бачити, виникнення підприємств-монополістів - закономірний етап розвитку продуктивних сил, еволюції ринку.
Існує також інший шлях, внаслідок якого монополії виникають набагато швидше, ніж внаслідок концентрації. Мається на увазі централізація виробництва і капіталу, тобто добровільне об'єднання компаній або поглинання фірмами-переможцями банкрутів. Централізація капіталу - це збільшення розмірів капіталу внаслідок об'єднання або злиття раніше самостійних капіталів. Типовим прикладом такого об'єднання можуть слугувати акціонерні компанії.
За останні 15-20 років у ведучих капіталістичних країнах виникли потужні стимули до централізації капіталу, до злиття та поглинення одних фірм іншими, особливо в рамках великого бізнесу. Економічні труднощі 70-80-х років, зумовлені ними падіння норми прибутку та посилення інвестиційного ризику змусили багато великих компаній поглинати суперників.
монополія україна форма власність
Сучасна хвиля зливань та поглинень вихлюпнулася на міжнародну арену. В стратегії транснаціональних корпорацій придбання діючих компаній розглядається як найбільш ефективний спосіб закріплення на зарубіжних ринках. І тут перевага надається великим національним фірмам та їхнім філіалам. В останні роки відбувається швидке і глибоке переплітання активів компаній різної національної приналежності. Американська фірма “Крайслер" придбала частину активів “Пежо”; “Форд" володіє частиною активів “Тойо когьо”; компанія “Дженерал моторз” - фірм “Ісудзу" і “Судзукі”. Західнонімецькі, французькі і японські фірми, в свою чергу, купляють підприємства американської хімічної, металургійної, автомобільної та інших галузей.
1.2 Сутність, форми і види монополій
Монополія як економічний феномен характеризується двоїсто: по-перше, як інституціональне утворення (підприємство, фірма, корпорація), що володіє значними матеріальними, фінансовими, трудовими ресурсами та можливостями і посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку; по-друге, як ринкова ситуація, що означає існування одного виробника або продавця на відповідному товарному ринку ("чиста" ринкова монополія).
Відповідно до першого, інституціонального трактування монополії, виокремлюють три етапи її розвитку: зародження перших монопольних утворень (60-70-ті роки XIX ст.); посилення монопольних тенденцій (1873 р. - кінець XIX ст.); панування монополій (з початку XX ст.).
Період панування монопольних союзів в економіці розпочався утворенням монопольних об'єднань у межах однієї галузі (горизонтальна інтеграція). Цей напрям домінував перші два десятиліття XX ст., а його результатом стало виникнення потужних галузевих монополій у формі картелів, синдикатів, трестів і концернів.
Картель - це угода між самостійними підприємствами однієї галузі щодо поділу ринків збуту, квотування випуску продукції, встановлення відпускних цін, розподілу прибутків тощо. Квотування (обмеження) випуску продукції, за умовами якого весь надлишок доходу внаслідок перевищення квоти йде у загальну касу картелю, має на меті стримуванням випуску товарів не допустити зниження цін. Картелі є найнижчою, але разом з тим досить еластичною й поширеною формою монополістичного об'єднання.
Синдикат - монополістичне об'єднання, в якому підприємства галузі зберігають юридичну й виробничу самостійність, об'єднуючи тільки комерційну діяльність. На відміну від картелю, синдикат ліквідує безпосередній зв'язок окремих виробників з ринком.
Трест - форма промислової монополії, де об'єднуються виробництво і збут продукції, а також фінансова діяльність підприємств. Економічна основа тресту - спільна власність його учасників, організована, як правило, на акціонерних засадах.
Незалежно від конкретних організаційних форм, перші монополістичні об'єднання істотно підірвали внутрішньогалузеву конкуренцію. Картелі і синдикати обмежили вільну конкуренцію у сфері обігу, оскільки укладення угод про специфічні умови реалізації товарів і поділ ринків збуту зруйнувало повну незалежність і свободу ринкових зв'язків та забезпечило умови реалізації монопольного панування. Виникнення трестів означало проникнення монопольного регулювання у сферу виробництва. Ознаки планомірності, характерні для розвитку окремих підприємств, поширюються й охоплюють виробничі і комерційні зв'язки між підприємствами - учасниками тресту. Монополізуючи виробництво окремих галузей, трести сприяли подальшій концентрації суспільного виробництва і капіталу, яка стала основою їх впливу на виробників інших галузей, проникнення у нові сфери економіки. Це привело до якісно нового етапу розвитку монополістичних об'єднань - утворення багатогалузевих монополій, які значно обмежують інтенсивність міжгалузевої конкуренції.
Еволюція одногалузевих монополій у багатогалузеві здійснювалася двома основними шляхами: по-перше, внаслідок вертикальної інтеграції (комбінування) - об'єднання підприємств технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, здебільшого організація виробництва в межах єдиного технологічного процесу; по-друге, у результаті диверсифікації виробництва - проникнення монополій у галузі, безпосередньо не пов'язані з основною сферою їх діяльності.
Диверсифікація створює сприятливіші умови для переливання капіталу, посилює мобільність ресурсів, підвищує стійкість корпорації в період економічних спадів і криз. На основі диверсифікації з'являється нова форма монополії - концерн - велика багатогалузева корпорація, до складу якої входить значна кількість підприємств, що належать до різних галузей виробництва. Процес переростання трестів у концерни був прискорений також прийняттям багатьма країнами антитрестівського (антимонопольного) законодавства, яке юридичне заборонило стовідсоткову монополізацію галузі одним трестом.
Різноманітність організаційних форм і шляхів утворення монополій не змінює їх сутності, яка має триєдиний характер:
концентрація значної частини виробництва і збуту однієї або кількох галузей;
нав'язування іншим ринковим контрагентам несприятливих умов функціонування - застосування методів недобросовісної конкуренції, цінової дискримінації, економічного шпіонажу тощо;
можливість отримання монопольного прибутку як форми реалізації свого економічного панування.
1.3 Антимонопольна політика держави
Історія розвитку монополій є водночас і історією боротьби з ними. Негативні результати монополізації виявилися відразу, і це особливо відчули широкі верстви населення. Намагання великих об'єднань цілком захопити ринки викликало невдоволення дрібних і середніх підприємців та широкої громадськості. Навколо монополій формується негативна громадська думка, яка вимагає державного захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх. Такі настрої населення набули особливого розмаху у США, Канаді та Австралії, де процеси монополізації проходили найбільш швидко, а їх негативні наслідки були разючі. Саме тому в цих, а потім і в інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків.
У Сполучених Штатах першим законодавчим актом, спрямованим проти монополізації економіки, був “Антитрестівський акт Шермана" (1890 р.). За ним оголошувалося незаконним створювати монополії або вступати в змову для обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. діє і дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної кампанії. Цим самим законом заборонялися трести і картелі. Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідовувалась виробнича і правова самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювалися негласними “джентльменськими" угодами або так званим лідерством у цінах. Порушення “Акту Шермана" каралися, як кримінальні злочини. Індивідуальні порушники каралися штрафом до 250 тис. дол. і тюремним ув'язненням до 3 років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. за кожне порушення.
Пізніше був прийнятий “Закон Клейтона” (1914), який заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або “поглинання" фірм, що можуть призвести до монопольного становища. Потім був “Акт про Федеральну торговельну комісію" (1914), що був прийнятий, щоб привести в дію попередні антитрестівські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х років суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився і прийнятий “Закон Селлера-Кефовера” (1950) доповнив попередні положенням про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів.
В європейських країнах, а також у Японії антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж в Сполучених Штатах. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних об'єднань. Так, перші закони проти монополій в Європі були прийняті лише в 30-х роках ХХ ст. (Бельгія і Голандія - у 1935 р., Данія - у 1937, Великобританія - у 1948, ФРН - у 1957, Франція - у 1963). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з'являються лише наприкінці 80-х років.
Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим, ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв'язок, страхування тощо. Є винятки, що стосуються деяких типів між фірмових угод, таких як угоди між малими й середніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов'язані з раціоналізацією.
Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так статті 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄЕС, теж містять заборони монополістичних угод та створення монополій. Вони є також об'єктом міжурядових договорів, регулюються документами Комісії ООН з питань промисловості і торгівлі та ін.
Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних утворень, бо у суспільстві давно склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути “приборкана”. Тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.
Можна назвати такі дві основні форми боротьби з монополіями:
1) попередження створення монополій;
2) перешкоджання використання монопольної влади. Законодавство країн Заходу діє в основному за допомогою першої форми. Це відбувається тому, що на думку провідних спеціалістів у цій області значно легшим є не допустити виникнення монополії, аніж потім боротися з уже існуючою. Такими попереджувальними заходами є заборона об'єднань, а також змов, які ведуть до обмеження виробництва й торгівлі; тобто, йдеться про заборону створення монополій будь-якого відомого виду. Також існує заборона на придбання акцій та інших активів конкуруючих підприємств, якщо це веде до монополізації галузі та послаблює конкурентну боротьбу. Наприклад, у Японії з таких міркувань були заборонені холдингові компанії.
У світовій економічній практиці розрізняють три основних типи злиття підприємств: горизонтальне, вертикальне та диверсифікацію. Перший тип має місце, коли об'єднуються фірми-представники однієї галузі, які випускають тотожну продукцію або надають альтернативні послуги. Отже, в результаті їх об'єднання існує загроза монополізації галузі, що само по собі веде до негативних економічних наслідків. Тому саме цей тип злиття найбільше переслідується законодавчими актами. Інші два - вертикальний (об'єднання двох фірм, пов'язаних виробничою чи технологічною залежністю) та диверсифікація (об'єднання фірм-виробників різнопланових продуктів чи послуг) контролюються менше і відношення до них більш ліберальне, бо вони не створюють можливості монополізації окремих ринків.
Поруч із заходами, спрямованими на недопущення утворення монополій на ринках, існують також такі, які покликані боротися з уже існуючими фірмами, що можуть вважатися монополістами. Проти них застосовується високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами на продукти виробництва монопольних утворень, переведення монополій у державну власність, адміністративне покарання за порушення антимонопольного законодавства, здійснення демонополізації, розукрупнення монополій.
Останній захід, до речі, зустрічається виключно рідко і є крайнім випадком покарання порушників. Для того, щоб держава вдалася до розпущення підприємств, тим потрібно вже занадто відкрито і нахабно діяти всупереч антимонопольній політиці. Проте й такі факти знає історія. На початку нашого століття було розпущено “монстра” серед американських монополій, нафтовий трест “Стандарт Ойл”, також постраждала компанія “Американ Тобакко”. За сучасних умов було розукрупнено “AT&T”, “Алкоа”, “Дюпон”.
1.3.1 Антимонопольна служба України
Можна охарактеризувати антимонопольне законодавство й антимонопольну політику України як необхідні атрибути структурних перетворень у всіх сферах економіки країни. На даному етапі проблема монополізації і несумлінної конкуренції перестає бути чисто економічною вона усе більше стає політичною і суспільною. Тому надзвичайно необхідно, щоб населення України усвідомило всю згубність і всі негативні наслідки монополії. Безперечно, у деяких випадках (але лише в малій дещиці від їхньої загальної кількості) існування монополії є виправданим і необхідним, але за цими процесами повинний здійснюватися жорсткий контроль із боку держави по недопущенню зловживання своїм монопольним положенням.
Антимонопольна служба України ще дуже молода, але вже зроблені її перші кроки до нормалізації ситуації за даною проблемою. Їй ще багато потрібно зробити рішучих дій, та ці дії повинні здійснюватися одночасно з удосконаленням антимонопольного законодавства України. У даному напрямку потрібно звернути особливу увагу на більш ніж віковий досвід антимонопольного законодавства США і на антимонопольну практику інших розвитих країн.
Слід зазначити, що західне антимонопольне законодавство постійно вдосконалювалося і на сьогодні є дійовим інструментом. Воно дало змогу значною мірою стримати монопольні тенденції, стимулювати здорові ринково-конкурентні відносини. Загроза переслідування законом примусила фірми уникати явних монопольних ситуацій і не зловживати ними. Завдяки цьому вдалося не тільки зберегти, а й посилити конкурентне змагання.
Висновок до розділу I
Після всього вищесказаного можна зробити висновок, що в економічній теорії монополія є однією з найбільш суперечливих, але в той же час однією з найбільш цікавих тем. Різні провідні економісти постійно намагалися висловити свої думки з приводу них. Ще давні вчені (Аристотель) виявили існування такого явища в суспільному житті.
Серед причин їх появи вказуються різні передумови. Деякі вважають, що це був об'єктивний процес, інші твердять, що їх було створено штучно. На сучасному етапі розвитку людства виникли три шляхи утворення монополістичних об'єднань: концентрація виробництва і капіталу, централізація того самого виробництва і того ж таки капіталу, та диверсифікація. Ці шляхи виникали послідовно на кожному етапі прогресивного розвитку суспільства і кожен з них мав та має свій механізм дії та застосування.
Форми монополій існують різноманітні, в даній роботі я намагався їх описати, і загальною тенденцією розвитку різних монополістичних форм був їх шлях від найпростіших утворень (таких як картелі) до надвеликих та над могутніх, прикладами яких можуть слугувати сучасні багатогалузеві концерни та конгломерати.
Монополія, як економічний процес має результатами своєї діяльності певні наслідки. Переважна частина з них була перерахована в роботі, та слід зазначити, що серед цих наслідків, як і скрізь, є позитивні, а є й негативні. І реальність на сьогодні така, що негативні, на жаль, набагато переважають позитивні. Одним з найголовніших таких наслідків є придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування ринку.
Щоб запобігти деяким з цих негативних наслідків, держава була змушена проводити регулюючу антимонопольну політику, до складу якої входить видання різних актів, які мають силу законів, обмеження сфери впливу монополістичних об'єднань і, звісно, застосування різних санкцій до порушників - від економічних (штрафи, пені) до кримінальних (тюремні ув'язнення).
Можемо сказати, що вплив монополій на розвиток світового господарства був різноманітний, шкідливий і корисний, і відповідним може бути відношення до них різних людей, проте їх існування - це частина історії розвитку світового суспільного виробництва, і сутність цього суперечливого явища ніколи не залишить байдужими провідних спеціалістів від економіки.
Розділ II. Різноманітність форм власності
Вступ до розділу II
Власність відноситься до найбільш важливих та складних проблем економіки і економічної теорії. Історія економічного життя суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілу об'єктів і прав власності.
На передодні ХХI ст. наша країна почала перехід до ринкової економіки, ринкового господарського механізму. Численні економічні проблеми нам доводиться вирішувати вперше. Прощаючись з адміністративно-командною системою в економіці і господарстві, ми тим самим лише утворюємо передумови для ринкового господарства, становлення якого не може виникнути водночас. Відомо, що зародження ринкових відносин почалось ще при розкладі первіснообщинного ладу. Але свого розквіту товарно-грошові відносини досягли при капіталізмі. Звісно ж, нам не потрібно повторювати всі етапи і перипетії, якими багата історія ринку. Ми можемо скористуватись досвідом інших держав. Але складність задачі складається в тому, що до цих пір ніхто в світі не переводив на ринкові рейси настільки громіздкий господарський комплекс, яким являється наша економіка. Немає історичних аналогів цьому процесу. Але є гнучко реагуючий на вимоги часу ринковий механізм сучасного західного суспільства.
Необхідно підкреслити, що не існує економічної системи без слабкостей та недоліків.
Складно однозначно визначити який вплив на похитну економіку України надасть ринкова система. Численні економісти України і зарубіжних країн дають різноманітні прогнози і вбачають різні тенденції в подальшому розвитку нашої країни. Але одне очевидно: неможливо повернутися назад до чисто командної економіки. Головне - знайти правильний шлях в просуванні до економічного прогресу, виробити науково обґрунтовану концепцію економічного розвитку України.
Суспільна думка завжди приділяла більше уваги проблемі власності. Спеціальні звернення до неї містяться в історичній, філософській та художній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній літературі, в рамках котрої склався ряд направлень у вивченні прав власності. Економічна наука також завжди приділяла особливу увагу цій проблемі. І, разом з тим, ця проблема залишається дискусійною і недостатньо опрацьованою.
2.1 Поняття власності
Власність відноситься до найбільш важливих та складних проблем економіки і економічної теорії. Історія економічного життя суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілу об'єктів і прав власності.
Власність - 1) система об'єктивних відносин між людьми з приводу присвоєння коштів і результатів виробництва;
2) сукупність прав суб'єкта по управлінню умовами економікою, уявлення про власність формувалось в науці та в життя протягом багатьох сотень, навіть тисяч років, але все ще являється об'єктом аналізу, досліджень, дискусій.
Категорія “власність” історично увійшла в науковий обіг задовго до того, як виникли економіка, економічна теорія в якості особливої галузі науки. Перш за все власність стала офіційним об'єктом правової, юридичної природи і філософії. Формулювання власності походило ще в первісному суспільстві. Римське право уже визначало поняття власності і основних відносин, зв'язаних з нею, як то: володіння, користування, розпорядження.
Вихід відносин власності на перший план наукової і суспільної думки не випадковий. Перетворення у відносинах власності безпосередньо накладають відбиток на життя і добробут людей, зачіпають їх кровні інтереси, які видні на поверхні життєвих, суспільних явищ.
Довгий час власність як особливе суспільне відношення являлась безпосереднім предметом юриспруденції, перш за все громадянського права. Одначе з подальшим розвитком суспільного виробництва і появою нових форм підприємницької діяльності власність набуває великого значення в своєму економічному аспекті, стає нарівні з юридичною, яка також є визначальною економічною категорією.
Звернемось до вихідних понять і визначень.
Власність - відношення між людиною, групою чи співтовариством людей (суб'єктом), з одного боку, і будь-якою субстанцією матеріального світу (об'єктом), з другого боку, яке полягає в постійному чи тимчасовому, частковому чи повному відчуженні, від'єднанні, присвоєнні об'єкта суб'єктом. Так що власність характеризує належність об'єкта певному суб'єкту.
Суб'єкт власності (власник) - активна сторона відносин власності, можливість і право володіти об'єктом власності. Суб'єкти власності в кінцевому рахунку - свідомо істотні особи. Спроби замінити їх деякими категоріями типу “держава” без зазначення, які органи і особи представляють “державу”, приводять по суті до “безсуб'єктної” власності, яка являється абстракцією. Уособлювати, реалізувати практично право власності можуть тільки люди.
Об'єкт власності - пасивна сторона відношень власності у вигляді предметів природи, речовини, енергії, інформації, майна, духовних, інтелектуальних цінностей, які цілком або в якійсь мірі належать суб'єкту. Об'єкти власності часто називають просто власністю, вкладаючи в це поняття як сам об'єкт, так і зв'язані з ним відношення з приводу власності.
2.2 Історичні форми власності
Форми власності можуть бути розглянуті в вертикально-історичному і горизонтально-структурному розрізах.
У вертикально-історичній класифікації форми власності утворюють вузлові пункти перерозподілу і концентрації прав власності. Така класифікація близька до традиційної формаційної класифікації, хоча і не співпадає з нею повністю.
Для первісних форм власності характерно те, що права власності ще не сформувались і, відповідно, не було інститутів та механізмів їх розподілу й перерозподілу. А звідси, не було умов для утворення економічної влади і економічної залежності. Рівні права на умови життя, праця та результат були характерною особливістю первісного присвоєння.
Антична форма власності відрізняється надзвичайно високою концентрацією прав власності у приватних осіб, коли права повної власності розповсюдились і на людей. Абсолютної концентрації прав власності у одних осіб відповідала стільки ж абсолютна відсутність прав у інших, котрі втрачали ознаки особистості.
Наступні етапи розвитку людського суспільства супроводжувались послідовними руху до рівності особистості прав і волі. В цьому історичному рухові вслід за античною виникла феодальна власність. Вона характеризувалась абсолютними правами власності на умови виробництва і обмеженими правами власності на людей.
Антична і феодальна власності мають загальним те, що економічна влада була доповнена владою над особистістю людей.
Звільнення від особистої залежності призвело, з одного боку, до юридичного рівноправ'я всіх громадян, а з іншого боку, до нового типу відносин: економічної влади одних і економічної залежності інших. Якщо виходити із прийнятої класифікації по формаційному критерію, то цими здатностями володіє капіталістична система. При рівному розподілу громадянських прав тут стається нерівний розподіл і концентрація прав власності.
Досвід будівництва соціалізму був спробою зрівняти людей не тільки в правах і свободах, але і в правах власності на умови і результати виробництва.
Є проміжні форми власності, які припускають перерозподіл прав власності з метою обмеження економічної влади одних і звільнення від економічної залежності інших. Прикладом може служити участь працівників в управлінні, розподілу доходу, контролі та ін.
Сучасні тенденції світової економіки свідчать про те, що постіндустріальний розвиток суспільства буде супроводжуватись все більшим розподілом прав абсолютної приватної власності і все більшим різноманіттям комбінацій прав між економічними агентами.
2.3 Ознаки класифікації форм власності
Питання про форми власності відноситься до числа самих складних в економічній теорії. Як зазначалось, класифікація форм власності може бути здійснена в історичному плані шляхом описання форм власності, які змінюють одна одну. Кожна із історичних форм, в свою чергу, конкретизується за об'єктами і суб'єктами власності, за характером присвоєння результатів виробництва та інших ознаках.
Функціональний, горизонтальний підхід до описання структури сучасних форм власності вимагає доповнити історичний підхід особливими характеристиками, виходячи із викладеного вище змісту власності як комбінації економічних правомірностей, які визначають положення і соціально-економічній статус суб'єктів економічного процесу.
Теоретичною основою функціонального визначення форм власності і їх структури являються економічні правомірності. Сучасна теорія прав власності налічує від десятка (в укрупненій класифікації) до півтора тисяч (в дрібній класифікації) правомірностей. Але далеко не всі правомірності можна вважати істотними, визначаючими соціально-економічне положення суб'єктів економічного процесу. Які можна вважати такими? Це перш за все - праця. Це основний фактор всіх економічних процесів, в тому числі і процесу присвоєння, оскільки саме в процесі праці виникає утворення об'єктів власності та всього суспільного багатства. В основі піраміди відношень власності і форм власності стоїть суб'єкт праці (робітник, селянин, інженер, програміст і т.п.). Але суб'єктом утворення форми власності трударі і творці об'єктів власності можуть стати лише тоді, коли їх творче право доповнене іншими істотними правами власності: на ресурси, на процес виробництва і його результат, на доходи. Істотно важливо відзначити: хто володіє монопольно ресурсами або має на них абсолютне право власності, той має пріоритетне право на процес і результат виробництва, на доход і управління. На вершині піраміди процесу присвоєння знаходяться доходи. Вони - вихідний мотив і кінцевий результат економічного функціонування власності. Власник може уступити функцію управління, найнявши менеджерів; він може уступити права користування умовами виробництва, здавши їх в оренду. Але він не уступить нікому права присвоєння доходу і розпорядження ним. З точки зору економічних правомірностей власності положення робітників, які створюють блага, залежать від стану інших правомірностей. Робітники безумовно виступають творцями об'єктів або матеріальної основи власності. Але це зовсім не означає, що основні права власності належать тим, хто стоїть біля витоків реального творчого присвоєння. Історія і сучасність свідчать про те, що кінцеве присвоєння відривається від своїх витоків. Тут можливі декілька варіантів:
1) верховні права власності виявляються у тих, хто утворює об'єкти власності і реальне суспільне багатство;
2) трудиться один, а господарями утвореного стають інші суб'єкти і інститути;
3) можливі різні комбінації між названими двома полярними ситуаціями.
Другою істотною ознакою виділення форм власності являються правомірності розпорядження створеними об'єктами власності. Їх особливою вартісною формою являється дохід. Цей рівень правомірності передбачає економічну владу. В практичному здійсненні цих правомірностей також можливі варіанти:
1) дохід присвоює той, хто його створює;
2) створює один, а присвоює інший. Можливі і проміжні варіанти. Ближче до другої правомірності являється розпорядження майном. По суті майно у вартісній формі є накопичений (капіталізований) дохід.
І, нарешті, управління. Виділяючи цю правомірність, мають на увазі дві обставини. Процес творіння об'єктів власності в якому-небудь крупному масштабі нуждається в погодженні та координації всіх учасників. Але є і більш суттєва сторона названої правомірності у зв'язку з власністю. З утворенням акціонерних товариств функції і суб'єкти власності відділяються від функцій і суб'єктів розпорядження. Суб'єкти управління (менеджери), контролюючи рух, економічний обіг майна і активів, стають реальними володарями деяких правомірностей по розпорядженню коштів та результатів виробництва. В економічній теорії цей процес одержав назву “революцією управителів”. Реальність перехідної економіки України багата прикладами суперечками і конфліктами між зовнішніми інвесторами і керівниками. Ця суперечка являється непереборною реальністю навіть в країнах з уже складеною і розвинутою ринковою економікою.
2.4 Форми власності
При вивченні форм власності приходиться стикатись з відсутністю єдиної термінологічної бази в зв'язку з плутаниною в базисних поняттях. Такі форми власності, як загальнонародна, державна, суспільна, колективна сприймаються одними авторами як синоніми, іншими - як різні поняття. Те же саме й відноситься до понять індивідуальної, приватної, особистої власності. Для того, щоб досягнути розуміння в подальшому викладенні, спробуємо спочатку визначити, що таке форма власності, за яким критерієм вона визначається і які форми власності потрібно розрізняти між собою.
Формою власності будемо називати її вид, який характеризується за ознакою суб'єкта власності. Інакше кажучи, форми власності визначає належність різноманітних обкатів власності суб'єкту єдиної природи. Виходячи з такого визначення, виділимо наступні форми власності.
Індивідуальна (індивідуалізована) власність, в межах якої суб'єкт власності персоніфікований як фізична особа, індивідуум, який володіє повним правом (в рамках законності) розпорядження об'єктом власності або частиною, часткою об'єкта, який йому належить. При такій формі власності власник знає, що ж належить саме йому.
В межах індивідуальної власності в залежності від природи об'єкта власності та характеру його використання власником, можна розрізнити особисту та приватну власність. Особисту власність відрізняють від приватної двояким чином.
По-перше, гадаючи, що особиста власність охвачує об'єкти індивідуальної власності, які використовуються, споживаються тільки самим власником або які надаються їм іншими особами в безкоштовне користування. Відповідно приватна власність - це об'єкти індивідуальної власності, які надаються в користування та споживання за певну платню іншим особам. Таке визначення застосовується до об'єктів у вигляді майна і предметів споживання. З іншого боку, можна взагалі вважати, що особиста власність - суть власності на предмети домашнього вжитку, особисте майно, споживчі товари.
Інший підхід до приватної власності полягає в тому, що це об'єкти індивідуальної власності, які використовуються із застосуванням чужої, найманої праці, тоді як особиста власність охвачує тільки об'єкти, які використовуються із застосуванням особистої праці власника. Таке визначення розповсюджується, звісно ж, в основному на засоби виробництва.
Відзначимо, що згідно як першого, так і другого визначення і обох разом взятих, знання суб'єкта і об'єкта власності само по собі не дає можливості відрізняти особисту власність від приватної. Один і той же об'єкт може бути і особистою і приватною власністю в залежності від характеру його використання, застосування, споживання. В той же час, використовуючи одне із визначень, або обоє разом, неможливо чітко визначити грань, яка відділяє особисту власність від приватної і постановити сам факт застосування особистої власності як приватної, якщо цим взагалі варто займатись.
В цьому світі важко погодитись з тим потоком побоювань навіть ворожості по відношенню до приватної власності, який успадкований багатьма українцями ще з радянських часів і посилився у зв'язку з переходом до ринкової економіки. Частіше всього несприйняття приватної власності обумовлено не глибоким розумінням її природи і необхідністю або недопустимістю, а ідеологічною підосновою, психологічним настроєм. Бо ж дуже багато років слово “приватник” трактувалось і сприймалось як ганебне, антисуспільне. Головне заперечення проти приватної власності полягає в тому, що при приватній власності на засоби виробництва, як констатується в роботах К. Маркса і В. Леніна, виникає експлуатація, присвоєння результатів чужої праці. На цій підставі був зроблений висновок про недопустимості приватної власності на засоби виробництва в умовах економічною устрою, який іменувався в Радянському Союзі соціалізмом.
Однак саме категорія приватної власності являється реально економічною, оскільки її застосування і функціонування в підприємницькій діяльності справляє діючий вплив на ефективність економіки в цілому, в той час як особиста власність являється характеристикою особистого споживання людини і представляє скоріше об'єкт соціологічних досліджень та соціального планування.
Щодо виділення особистої власності на засоби виробництва, яка основана на використанні праці самого власника, як найбільш “благопристойною”, маючи законні права на існування в умовах ринкової економіки, вона представляє собою найбільш примітивну форму. Сам Маркс стверджував, що подібні форми початкової єдності між робітником і умовами його праці “являються дитячими формами, однаково мало здатні для того, щоб розвивати працю як суспільну працю та підвищувати продуктивну силу суспільної праці”.
Відносно ж експлуатації чужої праці, в розумінні як відторгнення у працівника частини створеного його працею додаткового продукту (прибутку), зауважимо, що подібне вилучення є при будь-якій формі власності. При цьому доля вилучених реальним власником засобів виробництва додаткової вартості, в умовах суспільної власності на кошти виробництва може бути ніскільки не меншою, ніж в умовах приватної власності. Куди ж направляються ці кошти, знову ж таки мало визначається пануючою формою власності, а більше залежить від регулятивної функції держави і об'єктивних потреб виробництва і суспільства, окремих соціальних груп.
Хотілося б також зазначити помилковість ходових уявлень, що приватно-індивідуальна власність займає провідне місце в економіці; якщо це й було то дуже давно. Нинішній ринковій економіці притаманні в основному колективні, корпоративні, змішані форми власності. В достатньо типовій капіталістичній економіці ринкового типу 10-15% коштів виробництва знаходяться в індивідуально-приватній власності, 60-70% - в колективно-корпоративній, акціонерній, 15-25% - в державній. Інша справа, що корпоративну, акціонерну власність також відносять до приватної, для чого є певні підстави.
Друга форма власності - це колективна в широкому розумінні цього слова або багатолика власність. В межах багатоликої форми суб'єкт власності не персоніфікований як індивідуум, а представляє собою сукупність, співтовариство, колектив власників. Суб'єкт власності може виступати у вигляді уповноваженої особи або групи осіб, що виражають власницькі інтереси всього товариства, але набагато частіше виступає і офіційно оформляється правовим чином як єдина юридична особа (господарське товариство, підприємства, компанія) або ж державний орган, суспільна організація. Багатолику власність зручно було б найменувати просто загальною, але термін “загальна власність" трактується в Громадянському кодексі України як майно, яке знаходиться у власності двох або декількох осіб, тобто є як групова власність.
Говорячи про багатоликість власності, ми виходимо із самого широкого розуміння її як різноманіття суспільних за своєю природою форм власності, які охвачують діапазон від сімейної до всенародної. Це будь-яка інтегративна, у відомому розумінні суспільна, форма.
Беручи початок у вузькоколективній, груповій власності, в рамках якої має місце пряма безпосередня участь та контроль з боку власника за користуванням об'єктом власності, багатолика власність простягається до державної, всенародної, де вплив на напрямок користування об'єктом власності з боку власника (народу) значно опосереднене.
Розділення форм власності на індивідуальну і багатолику відображає значно укрупнене структурування різноманітних форм, які охвачують у всьому своєму різноманітті значну їх сукупність. Відзначимо, що подібне розділення власності на дві форми: індивідуальну і багатолику - не являється загальноприйнятим ні в економічній науці, ні в практиці. Так, Громадянський кодекс України виділяє приватну, державну і муніципальну форму власності, визнаючи в той же час можливість існування інших форм. Широко відоме розділення власності на власність юридичних і фізичних осіб. Остання форма явно асоціюється з індивідуальною власністю.
Спробуємо конкретизувати форми власності більш чітко і детально шляхом виділення найбільш характерних форм (класів, видів), виходячи із прагнення відобразити реально складені форми та зазначити умовні, назва яких не відповідає їх дійсному змісту.
Достатньо відомо, що використані в радянський час української історії уявлення про “державну" власність, за спиною котрих стояла власність державних органів, “кооперативно-колгоспної”, котра слабко відрізнялась від державної та особистої власності тільки на предмети вжитку, були догматичними і умовними.
Необхідно внести ясність в категорію “всенародна власність”, відділити її від категорії “державна власність”, бо змішування цих понять спричиняє плутанину і можливість маніпулювання формами і відносинами власності, а внаслідок цього - і реальними об'єктами власності.
Глобальна уява про всенародну власність, яка охвачує все, що вищеназване спільною власністю, надто абстрактна в тому розумінні, що важко конкретизувати власника. Цілком зрозуміло, яким чином народ в цілому здатен реалізувати функції й права суб'єкту власності по відношенню до всіх видів спільної власності, як породжується механізм відповідальності за так звану всенародну власність.
Гадається, що слід виділити таку форму, як всенародна (суспільна) власність на природні багатства, яка не втягнута в суспільне виробництво та яка володіє загальним доступом, враховуючи землю, води, повітряний простір, флору, фауну. Ці багатства слід назвати всенародним надбанням. Вони являються виключним об'єктом власності всього народу. По відношенню до цього об'єкта власності повинна використовуватись формула: “це те, що належить всім разом і кожному окремо на правах рівнодоступності”. На користування такою власністю двірник має рівні права з президентом, все стає в загальну чергу, розпорядження всенародною власністю за дорученням її володаря - народу, населення можуть здійснювати тільки органи народовладь.
Подобные документы
Суть і форми монополій. Причини появи і існування монополій. Форми монополій. Місце монополії і конкуренція в ринковій економіці. Місце на ринку. Конкуренція та її форми. Антимонопольна політика на сучасному етапі. Антимонопольна політика держави.
курсовая работа [51,0 K], добавлен 07.04.2007Причини виникнення, сутність, види і форми монополій. Класифікація монополій за різними ознаками. Олігополія: сутність та основні ознаки, характеристика моделей. Рівень монополізації виробництва в сучасних умовах. Проблема монополізму в Україні.
курсовая работа [604,6 K], добавлен 08.07.2014Позитивні та негативні риси ринку і ринкової економіки. Суть і основні види монополій, причини їх виникнення. Форми монополістичних об’єднань, їх характеристика. Конкуренція та її види, методи конкурентної боротьби. Види цін в умовах панування монополій.
реферат [19,0 K], добавлен 16.01.2012Поняття та причини виникнення монополій, їх основні форми та роль в економічній системі. Дослідження чинного на Україні антимонопольного законодавства і перспективи його вдосконалення, включаючи законодавства країн із розвинутою ринковою економікою.
курсовая работа [78,2 K], добавлен 08.04.2012Поняття монополії та її види. Сутність природної монополії, її виникнення та загальна характеристика, визначальні критерії та класифікація. Регулювання природних монополій. Предмет, принципи та органи регулювання діяльності суб'єктів природних монополій.
курсовая работа [68,1 K], добавлен 28.02.2010Теоретико-методологічні аспекти монополії та її ринкової влади. Причини встановлення вихідних бар'єрів. Коротка характеристика особливостей природної, адміністративної, економічної монополії. Позитивні та негативні наслідки функціонування монополій.
реферат [30,6 K], добавлен 22.09.2013Ставлення до власності в історичні часи та її вагомий вплив на предмети виробничого призначення. Поняття, типи, форми і види власності у системі економічних відносин. Способи привласнення благ та методи господарювання, як багатоманітність форм власності.
курсовая работа [96,0 K], добавлен 18.09.2014Вироблення стратегії реформування природних монополій. Державна політика щодо природних монополій та реформування житлово-комунального господарства. Стимулювання інноваційної, інвестиційної та енергозберігаючої активності суб'єктів господарювання.
реферат [17,5 K], добавлен 03.06.2012Умови виникнення і розвитку монополії. Процес створення та розповсюдження монополій різних типів: ринків, конвенцій, корнеров, синдикатом. Особливості транснаціональних та багатонаціональних корпорацій. Сутність проблеми реформування природних монополій.
реферат [24,7 K], добавлен 21.12.2008Умови й особливості виникнення монополій. Суть та значення антимонопольної політики. Шляхи формування антимонопольної політики в Україні. Застосування іноземного досвіду у формуванні антимонопольної політики України. Антимонопольний комітет України.
реферат [57,1 K], добавлен 11.03.2008
