Продуктивність праці: показники, методи вимірювання та чинники зростання

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА”

Кафедра економіки підприємства

Курсова робота

на тему:

«Продуктивність праці: показники, методи вимірювання та чинники зростання»

Виконала студентка

Затона К.Ю.

факультету МЕіМ,

16 групи, 2 курсу,

спеціальності 6503

Науковий керівник:Іванов І.А.

Київ 2010

ПЛАН

Вступ

1. Сутність та характеристика продуктивності праці.

2. Показники і методи вимірювання продуктивності праці.

3. Резерви підвищення продуктивності праці.

4. Сучасні методи підвищення продуктивності праці на підприємствах України.

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Людина являє собою головний фактор виробництва, є носієм виробничих і всіх суспільних відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються, розвиваються. Відповідно змінюється й місце людини в процесі виробництва, особливо в умовах сучасного науково-технічного прогресу, її роль у сучасному суспільному виробництві не знижується, а незмірне зростає. З одного боку, відбувається звільнення людини від виконання певних функцій безпосередньо у самому виробництві за рахунок його механізації та автоматизації, а з другого - підвищується значення її освіти, професійної підготовки, здатності забезпечити функціонування складного технічного устаткування,а також мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни.

Інтегральним показником якості робочої сили є продуктивність праці. Однак відповідно до положень західної економічної теорії продуктивністю володіють всі фактори виробництва: праця, капітал, енергія, інформація. Тому згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) роз різняють поняття «продуктивність» і «продуктивність праці».

Продуктивність -- це ефективність використання ресурсів -- праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації -- під час ви робництва різних товарів і надання послуг. Вона відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи (на рівні окремого індивіда, цеху, підприємства, організації, галузі й держави) з використаними ресурсами. Під час їхньої оцінки необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов'язаних з безробіттям тощо.

Продуктивність можна розглядати як загальний показник, що характеризує ефективність використання ресурсів для виробництва продукції. Проте сучасна економічна теорія стверджує, що точно виз ичити роль і частку витрат тих чи інших ресурсів, використаних на виробництво продукції, неможливо. Тому для визначення ефективності виробництва найчастіше використовують показник продуктивності праці, хоча це не означає, що тільки праця є джерелом продуктивності.

Отже, продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироб лених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затра ченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

Розвиток економіки, підвищення національного добробуту залежить від підвищення продуктивності.

Національний дохід або валовий національний продукт, у разі підвищення продуктивності збільшується швидше, ніж показники витрат. Зниження ж продуктивності призводить до інфляції, пасив ного торговельного балансу, повільних темпів зростання або спа ду виробництва і до безробіття. Така ситуація нині характерна для України! Рівень продуктивності праці у народному господарстві та промисловості країни досить низький. Останнім часом спосте рігається тенденція до його зниження, і згідно з розрахунками він становить у промисловості приблизно 10% від рівня продуктив ності праці в США.

Як свідчить зарубіжний досвід, змінити таке становище можли во лише підвищенням продуктивності не тільки за рахунок опти мального використання ресурсів, а й створенням рівноваги між еко номічною, соціальною та політичною структурами суспільства.

Підвищення продуктивності є вираженням загального економіч ного закону, економічною необхідністю розвитку суспільства і має такі цілі:

* стратегічну -- підвищення життєвого рівня населення. За ра хунок зростання продуктивності в країнах, що переходили до рин кової економіки, досягалося від 40 до 90% життєвого рівня;

* найближчу -- підвищення ефективності діяльності галузей і підприємства і також реальне зростання особистих доходів працівників.

Оцінивши наведені вище факти, що свідчать про важливість цієї проблеми розуміємо актуальність її дослідження.

Об'єкт дослідження - теоретичні засади продуктивності праці на підприємстві.

Предмет дослідження - комплексний аналіз і оцінка факторів зростання та резервів підвищення продуктивності праці.

В своїй роботі, виходячи з основного завдання економічної системи - спроможності праці задовольнити певний рівень потреб (тобто корисності) в умовах обмеженості ресурсів (при мінімальних їх витратах), я спробую розглянути проблеми продуктивності праці в ринковій системі, а саме показники і методи вимірювання, фактори і резерви підвищення та створення програми управління продуктивністю праці на підприємстві.

Головна мета курсової роботи полягає в тому, щоб широко і різносторонньо розкрити основні поняття продуктивності праці як основного, базового показника ефективності витрат праці персоналу підприємства. Відповідно до цього основними є питання:

Сутності і значення економічної категорії «продуктивність праці»;

Показників і методів вимірювання продуктивності праці;

Факторів і резервів підвищення продуктивності праці;

Програми управління продуктивністю праці на підприємстві;

Основними завданнями курсової роботи є:

З'ясувати основні закономірності продуктивності праці як економічної категорії.

Дослідити взаємозв'язок і взаємовплив продуктивності праці і розвитку економіки загалом та валового національного доходу країни зокрема.

Розглянути та оцінити особливості методів вимірювання продуктивності праці. .

Проаналізувати позитивні тенденції щодо регулювання продуктивності праці та зробити висновки.

1. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ „ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ”

Головною проблемою як економічної теорії, так і господарської практики є аналіз співвідношення результатів і витрат, що в загальному розумінні називається ефективністю.

Витрати визначаються обсягом використаних економічних ресурсів. Як відомо, економічні ресурси поділяють на три груп:

1) робоча сила (трудовий потенціал, людський капітал);

2) компоненти природних ресурсів (земля та сировина);

3) компоненти засобів виробництва (фізичний капітал).

Результати характеризуються обсягами та вартістю виробленої та реалізованої продукції, показниками конкурентоспроможності, розмірами прибутку.

Якщо у розрахунку ефективності результати визначаються обсягом продукції, то одержаний показник називається продуктивністю.

Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники eфективності, характеризує співвідношення результатів та ви трат, у даному випадку -- результатів праці та витрат праці.

Продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироб лених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затра ченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.[2, с.65]

У широкому розумінні зростання продуктивності праці озна чає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, по стійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці.

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показ ником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то еконо мічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем про дуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних чинників. Підвищення продуктивності пра ці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктив ності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в про дуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленоїв засобах виробництва) -- збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці татехніко-технологічний стан виробництва.

Оскільки продуктивність праці відбиває ступінь ефективності процесу праці. У її визначенні вихідною категорією є праця.

Праця -- це доцільна, свідома, організована діяльність людей, спрямована на створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення суспільних і особистих потреб людей. Зміст і характер праці залежать від ступеня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Розрізняють конкретну й абстрактну працю. Конкретна праця -- це доцільно спрямована діяльність людини, результатом якої є ство рення певної споживної вартості.

Абстрактна праця -- це витрати людської енергії, частка зат рат суспільної праці безвідносно до тієї конкретної форми, в якій вона здійснюється.

Подвійність поняття «праця» зумовлює і подвійність її змісту. Змістом конкретної праці є кількісний і якісний склад трудових функцій (відмінність у професіях, рівні кваліфікації працівників тощо), їх співвідношення і взаємозв'язок у конкретному процесі праці.

Отже, конкретна праця виражає й техніко-технологічний аспект. Техніко-технологічний зміст праці індивідуальний на кожному ро бочому місці і перебуває під впливом перетворень у техніці, техно логії, змін предметів праці тощо.

Абстрактна праця характеризується соціально-економічним змістом, тобто ступенем і способом затрат робочої сили, а також сус пільно-економічними відносинами, в яких здійснюється процес праці (тривалість робочого дня, оплата праці, вимоги до підготовки праців ника тощо).

Розглядають ще поняття «змістовність» праці, що характеризує рівень складності, різноманітності виконуваних трудових функцій, самостійності працівника в трудовому процесі.

Система виробничих відносин визначає характер праці. Розріз няють загальні й часткові ознаки праці.

Загальні ознаки праці визначаються передусім формою власності і відображають відношення працівників до засобів виробництва, до продукту своєї праці. Вони виявляються також у суспільній природі праці, у ступені примушування до праці. З урахуванням цих ознак праця може бути відчуженою і не відчуженою від процесу вироб ництва і його результатів, безпосередньо і опосередковано суспіль ною, вільною і вимушеною.

Часткові ознаки характеризують специфічні особливості функ ціонування робочої сили. За цими ознаками розрізняють види праці залежно від:

* способу здійснення -- розумова й фізична;

* кінцевого результату праці -- продуктивна й непродуктивна;

* рівня складності праці -- складна й проста;

* рівня творчості -- творча й нетворча.

Зміст і характер праці тісно взаємозв'язані. Вони взаємообумовлюють один одного і змінюються під впливом розвитку продуктив них сил і виробничих відносин у суспільстві. .[5, с.109]

З'ясовуючи економічний зміст продуктивності праці, треба мати на увазі, що праця, яка витрачається на виробництво тієї чи іншої редукції, складається з:

* живої праці, яка витрачається в даний момент безпосередньо в процесі виробництва даної продукції;

* минулої праці, уречевленої у раніше створеній продукції, яка використовується тією чи іншою мірою для виробництва нової про екції (сировина, матеріали, енергія -- повністю, машини, споруди ,тощо -- частково).

Продуктивність праці -- це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю про дукції.

Тобто вона показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції. [17]

Рівень продуктивності праці характеризується показником виробітку, який показує кількість продукції, що вироблена за одиницю часу. Оберненим до виробітку є показник трудомісткості.

У процесі виробництва функцією живої конкретної праці є ство рення нової вартості, а також перенесення робочого часу, матеріа лізованого в речових елементах виробництва, на створюваний продукт. Тому продуктивність праці відображає ефективність як живої, так і сукупної (живої та уречевленої) праці. Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) й суспільної (живої та уречевленої) праці. [4,c.105]

Продуктивність праці тісно пов'язана з її інтенсивністю. Остання характеризує ступінь напруженості праці за одиницю часу і вимірюється кількістю витраченої енергії людини. Чим вищий рівень інтенсивності праці, тим вища її продуктивність. Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними й психічними можливостями людського організму. Отже, інтенсивність праці має фізіологічні межі, тобто не може бути необмеженою. У зв'язку з цим виникає поняття нормальної інтенсивності. Воно означає такі затрати життєвої енергії протягом робочого часу зміни, які забезпечу ють необхідні умови для повноцінного функціонування організму й повного відновлення працездатності до початку нового трудового дня. Таким чином, інтенсивність праці є важливим фактором продуктивності, проте має певну фізіологічну межу і потребує дотримання фізіологічних норм людської енергії. .[1, с. 361]

2. ПОКАЗНИКИ І МЕТОДИ ВИМІРЮВАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ

Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки.

Вимірювання продуктивності праці має грунтуватися на розумінні її економічного змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі.

Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам:

* одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці;

* повністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу;

* забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці;

* показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зве деними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, га лузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника.

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу вироб леної продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності пер соналу). Залежно від прямого або оберненого відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток -- це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво.

В = Q / T (2.1)

де В -- виробіток;

Т -- затрати робочого часу;

Q -- обсяг виробленої продукції.

На підприємствах виробіток може визначатися різними способами залежно від того, якими одиницями вимірюється обсяг продукції і затрати праці. Це такі способи:

1. Натуральний - ділення обсягу виробленої продукції у фізичних одиницях на кількість затраченого часу в нормо-годинах.

2. Вартісний - ділення обсягу виробленої продукції у гривнях на затрати часу, що виражені в середньо-списковій чисельності робітників або відпрацьованих ними кількості людино-днів;-годин.

3. Трудовий - ділення обсягу виробленої продукції, представленої в затратах робочого часу в нормо-годинах на кількість працівників.

Трудомісткість -- це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто величина обернена до виробітку):

Tp = T / Q(2.2)

де Тр -- трудомісткість на одиницю продукції.

Чим більший виробіток продукції за одиницю часу, або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. Співвідношення між ними виражається так:

% зниження трудомісткості = % підвищення виробітку / (100 + %

підвищення виробітку)- 100;

% підвищення виробітку = % зниження трудомісткості / (100 - %

зниження трудомісткості)- 100.

Виробіток є найпоширенішим і універсальним показником. У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням вели чини знову створеної вартості -- національного доходу -- за пев ний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період.

Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу:

* виробіток на одну відпрацьовану людино-годину -- годинний;

* виробіток на один відпрацьований людино-день -- денний;

* виробіток на одного середньооблікового працівника -- річний (квартальний, місячний).

Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час.

Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та збитки часу.

Річний виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої.

Залежність між цими показниками може бути виражена так:

1)Індекс денного виробітку = Індекс годинного виробітку - Індекс використання робочого часу протягом зміни;

2)Індекс річного виробітку = Індекс денного виробітку - Індекс кількості явочних днів протягом року. .[9, с. 98]

Методи вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.

Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробничої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо). Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості). Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає продукцію, котра має одне й те саме призначення, проте відрізняється за якоюсь однією ознакою, виробіток можна розрахувати за допомогою умовно-натуральних одиниць. Натуральний метод має обмежене застосування, оскільки підприємства і галузі випускають здебільшого різнорідну продукцію. Окрім цього, за даного методу не можна усувати змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.).

Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг робленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо годинах. За науково обгрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці. Трудовий метод має обмежене застосування, оскільки він базуєть ся на використанні незмінних норм, що суперечить необхідності пе регляду норм у міру здійснення організаційно-технічних заходів. Окрім того, досі на підприємствах розраховується здебільшого тех нологічна трудомісткість, яка виражає затрати часу лише основних робітників. І самі норми трудових затрат для них часто не порівняльні у зв'язку з різним ступенем їх обгрунтованості. Відсутні науково об грунтовані нормативи праці на окремі види робіт або трудові функції. У сучасних умовах найпоширенішим методом вимірювання про дуктивності праці є вартісний (грошовий), який грунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, то варна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, чи ста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід).

Перевага вартісного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремо му підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв'язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях.

Методи вимірювання продуктивності праці Таблиця 2.1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Показники продуктивності праці, розраховані за валовою і товар ною продукцією, мають схожі переваги і недоліки. Недоліки поля гають передусім у тому, що рівень виробітку більшою мірою обу мовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив чинять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і тру домісткість, зміни обсягу кооперованих поставок, обсягу незавер шеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. Під час обчислення валової або товарної продукції часто має місце повторність розрахунку у зв'язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину про дуктивності підприємства, яке її використовує.

Рівень продуктивності праці на підприємстві можна характеризувати показниками трудомісткості продукції. Трудомісткість відбиває суму затрат праці промислово-виробничого персоналу (живої праці) на виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах).

Розрізняють такі види трудомісткості:

Технологічна трудомісткість (Тт), яка включає всі затрати праці основних робітників - як відрядників, так і почасовиків:

Тт=Тв+Тп(2.3)

де Тв- затрати праці основних робітників-відрядчиків;

Тп- затрати праці основних робітників-почасовиків.

Трудомісткість обслуговування виробництва (Тоб) включає всі затрати праці допоміжних робітників.

Виробнича трудомісткість (Твир)- це всі затрати праці основних і допоміжних робітників.

Твир=Тт+Тоб.(2.4)

Трудомісткість управління виробництвом (Ту) включає затрати праці керівників, спеціалістів, службовців.

Повна трудомісткість (Т) - це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:

Т=Тт+Тоб+Ту;(2.5)

або Т=Тв+Тп+Тоб+Ту;(2.6)

або Т=Твир+Ту.(2.7)

За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості.

Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами.

Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи.

Планова трудомісткість - це затрати праці на одиницю продукції або виконання роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва. .[12, с. 117]

Існують певні фактори,що впливають на зростання продуктивності,а взагалі фактори - це рушійна сила, суттєва причина, обставина, що впливає на певний процес або явище та змінює рівень і динаміку продуктивності.

Дію факторів, їх виявлення і реалізацію необхідно розглядати в тісній залежності від природних і суспільно-економічних умов.

Природні умови - це те середовище, в якому здійснюється суспільний процес виробництва : природні ресурси, грант, кліматичні особливості тощо.

Суспільно-економічні умови визначаються характером виробничих відносин, розвитком ринкових відносин, ступенем розвитку продуктивних сил, рівнем життя. .[3, с. 209]

В умовах становлення ринкових відносин великого значення набувають такі фактори, як посилення конкуренції товаровиробників, роздержавлення і приватизація економіки, розвиток малого і середнього бізнесу, фінансово-економічна стабілізація, сильна система соціальної підтримки на основі активної структурно-інвестиційної політики в напрямі випереджаючого розвитку виробництва споживчих товарів і надання послуг, підвищення гнучкості виробництва , його сприйнятливості до змін попиту і технологічних нововведень, ефективне формування зайнятості населення.

Отже, фактори продуктивності, які визначають її рівень, пов'язані з працею, ресурсами, середовищем.

Зарубіжні економісти розрізняють дві основні групи факторів продуктивності: зовнішні (які не контролюються), внутрішні (які контролюються).

Зовнішні фактори включають політичні, соціальні й економічні аспекти розвитку суспільства; урядові рішення та інституційні механізми; наявність фінансів, транспорту, комунікацій і сировини. Вони перебувають поза контролем з боку окремого підприємства.

Внутрішні фактори - це ті, які перебувають у зоні контролю окремого підприємства і поділяються на "тверді" та "м'які".

"Тверді" (стійкі, сталі) включають в себе:

· виріб - його якість, призначення, дизайн, тобто якою мірою він відповідає вимогам, що ставляться до нього споживачем, ринком;

· технологію та устаткування і підвищення ефективності використання матеріалів, поліпшення коефіцієнта обігу матеріалів, управління матеріалами, розвиток ефективних джерел постачання.

"М'які" фактори включають:

· якість робочої сили, підвищення ефективності її використання шляхом подальшого удосконалення мотивації праці, поліпшення її поділу і кооперації, участі всіх категорій працівників в управлінні підприємством;

· організаційні системи і методи - динамічність і гнучкість структури підприємства, удосконалення організації виробництва і праці, трудових методів;

· стилі і методи управління - вплив їх на організаційну структуру, кадрову політику, планування діяльності підприємства.

Зовнішні фактори впливають на стратегію діяльності підприємства і продуктивність. Так, поліпшення урядом податкової політики, законодавства про працю, соціальної інфраструктури, політики цін, забезпечення більш раціонального порядку використання природних ресурсів мотивують відповідні рішення на підприємстві щодо структурного, організаційного технологічного його функціонування. .[13, с. 276]

Фактори продуктивності праці

З огляду на сутність праці як на процес споживання робочої сили і засобів виробництва всі фактори, які визначають підвищення продуктивності

праці, можна об'єднати в три групи:

· матеріально-технічні;

· організаційно-економічні, що характеризують ступінь розвитку організації та управління суспільного виробництва;

· соціально-психологічні, що пов'язані з роллю людини в суспільному виробництві і характеризують ступінь використання робочої сили.

Серед матеріально-технічних факторів важливу роль відіграє науково-технічний прогрес, який є основою всього суспільного виробництва і одним із основних елементів механізму ринку.

Науково-технічний прогрес впливає на всі елементи виробництва - засоби виробництва, працю, його організацію та управління.

Технічний прогрес здійснюється за такими напрямами:

· впровадження комплексної механізації та автоматизації;

· удосконалення технології виробництва;

· хімізація виробництва;

· зростання рівня електроозброєності. [20]

Підвищення рівня механізації виробництва здійснюється шляхом механізації ручних робіт, упровадження засобів малої механізації, комплексної механізації робіт на дільницях та в цехах.

Автоматизація виробництва забезпечується впровадженням верстатів-автоматів, автоматизованого устаткування, автоматичних систем виробництва.

На підприємствах України відсоток ручної праці значний, особливо на допоміжних процесах - транспортних, вантажно-розвантажувальних, ремонтних, на контролі тощо.

Про низький рівень механізації та автоматизації цих процесів свідчить той факт, що частка робітників, зайнятих на цих процесах у загальній кількості робітників, становить приблизно 46%. Як наслідок, виникла диспропорція в механізації праці на різних виробничих дільницях. .[14]

Важливим засобом здійснення механізації виробництва є модернізація устаткування, тобто оновлення й удосконалення функціонуючого устаткування, незначні зміни його конструкцій. Це можна досягти шляхом збільшення потужності і робочих швидкостей устаткування, механізацією і автоматизацією допоміжних робіт(подача, зняття, транспортування і контроль виробів) і автоматизацією управління устаткуванням. .[10, с. 409]

Модернізація тісно пов'язана з реконструкцією діючих підприємств. Для зростання продуктивності праці велике значення має удосконалення технології виробництва, яка включає технічні прийоми виготовлення продукції, виробничі методи, способи застосування технічних засобів і агрегатів.

Основними напрямами удосконалення технології виробництва є впровадження нових методів обробки матеріалів, таких як хімічні, електроерозійні, ультразвукові та ін. Дедалі більше застосовуються надвисокі й наднизькі тиски і температури, струми високої частоти, інфрачервоні випромінювання та інші, надміцні матеріали тощо.

Хімізація виробництва вносить докорінні зміни в технологічні процеси, інтенсифікує, прискорює їх, поліпшує техніко-економічні показники виробничих процесів, використання сировини, сприяє підвищенню якості продукції. Синтетичні полімери застосовують не тільки як замінювачі дорогих та дефіцитних кольорових металів, деревини тощо, а й як нові конструкційні і технічні матеріали. Використання пластмас у машинобудівній промисловості сприяє поліпшенню експлуатаційних властивостей машин, зменшенню їхньої ваги, поліпшенню зовнішнього вигляду. .[8, с.69]

В умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набуває такий фактор зростання продуктивності праці, як підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на ринку.

Для зростання продуктивності праці, крім упровадження нової техніки, велике значення має максимальне використання діючих потужностей.

Поліпшення використання засобів праці здійснюється за двома напрямами:

· екстенсивним - збільшення часу їх роботи шляхом скорочення простоїв, введення в дію не використовуваного устаткування, підвищення коефіцієнта змінності в раціональних розмірах, скорочення строків ремонту тощо.

· інтенсивним - поліпшення використання машин та устаткування за одиницю часу через упровадження прогресивних технологічних процесів.

Перехід до ринкових відносин має змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою ринкових регуляторів.

У сучасних умовах для впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу необхідно інвестиції спрямовувати насамперед на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, підвищувати частку витрат на активну частину основних виробничих фондів. [15]

Планування і регулювання капітальних вкладень здійснювалося в Україні без урахування процесу відтворення основних фондів і суспільного продукту. Віддавалася перевага новому будівництву на неосвоєних територіях. При цьому майже не відновлювався виробничий потенціал. Власне, планування відтворення основних фондів у країні не було.

Наслідком такої політики стало те, що виробничий потенціал України через його технічне зношення і технологічну відсталість не відповідає вимогам часу. рівень зношення основних виробничих фондів становить понад 40%. Для промислово-виробничих фондів він перевищує 48%, а в будівництві досяг 61%.[1,с.256]

Тільки нині для планування відтворення основних фондів в Україні починають застосовувати моделі міжгалузевого балансу, за допомогою яких можна розрахувати на перспективу основні балансові показники відтворення капітальних вкладень з урахуванням демографічного прогнозу в кожному регіоні.

Для подальшого розвитку інвестиційного ринку в Україні доцільно підтримувати розвиток пріоритетних напрямів в економіці.

У підвищенні технічного рівня виробництва велику роль мають відігравати фондові біржі, які дають змогу на взаємовигідній основі залучати в діюче виробництво невикористані устаткування та виробничі площі, організовувати й обслуговувати лізингові операції. у тому числі й міжнародні.

Матеріально-технічні фактори сприяють економії живої та уречевленої праці як в цілому по економіці. так і на окремому виробництві.

Сукупність матеріально-технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати певними показниками.

Електроозброєність праці визначається відношенням кількості електроенергії, використаної у виробничому процесі за певний період, до середньооблікової чисельності робітників.

Енергоозброєність праці - споживання всіх видів енергії на одного робітника за певний період.

Фондоозброєність - це показник оснащеності праці виробничими основними фондами. Визначається відношенням середньорічної балансової вартості виробничих основних фондів до середньооблікової чисельності ворітників або працівників.

Фондовіддача - загальний показник використання всієї сукупності основних виробничих фондів. Визначається відношенням річного обсягу випуску продукції у грошовому вираженні до середньорічної(без урахування зносу) балансової вартості основних виробничих фондів.

Залежність між рівнем і динамікою технічної озброєності та продуктивності праці пряма:

Пп = Фо · Фв,(2.8)

де Пп- продуктивність праці;

Фо- фондоозброєність

Фв- фондовіддача.

Рівень механізації та автоматизації обчислюється на основі таких показників, як коефіцієнти механізації робіт(виробництва) - Км.р(в) і праці - Км.п.

Км.р(в) = (Qm /Q) · 100;(2.9)

Км.п = (Чм / Ч) · 100 (2.10) або Км.п. = ((Чм.і · І)/ Ч) ·100,(2.11)

де Qm- обсяг робіт, виконаний механізованим способом;

Q - загальний обсяг робіт;

Чм - чисельність робітників, зайнятих механізованою працею;

Ч - загальна чисельність, зайнятих механізованою працею на даному робочому місці;

Чм.і - чисельність робітників, зайнятих механізованою працею на даному робочому місці;

І - величина, яка характеризує відношення часу механізованих процесів до загального часу виконання операції.

Для визначення рівня комплексної механізації використовують подібні показники.

Рівень автоматизації характеризується відношенням кількості автоматизованого устаткування або його потужностей до кількості або потужностей усього використаного устаткування, а також часткою автоматизованих операцій або продукції, виробленої на автоматизованому устаткуванні.

Велике значення для підвищення продуктивності праці мають організаційно-економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління. До цих факторів належать:

· удосконалення форм організації спільного виробництва, його подальшої спеціалізації та концентрації, удосконалення організації виробничих підрозділів і допоміжних служб на підприємствах (транспортної, інструментальної, складської, енергетичної тощо);

· удосконалення організації праці шляхом поглиблення поділу і кооперації праці, впровадження багатоверстатного обслуговування, розширення сфери суміщення професій і функцій; застосування передових методів і прийомів праці; удосконалення організації та обслуговування робочих місць; поліпшення нормування праці(впровадження технічно обґрунтованих норм затрат праці, розширення сфери нормування праці); застосування гнучких форм організації праці; поліпшення підготовки і підвищення кваліфікації кадрів; поліпшення умов праці; удосконалення матеріального стимулювання праці;

· удосконалення організації управління виробництвом шляхом удосконалення системи управління виробництвом, поліпшення оперативного управління виробничим процесом, впровадження автоматизованих систем управління виробництвом. [5,с.258]

В умовах ринкових відносин важливими заходами щодо удосконалення організаційних форм виробництва й управління можуть бути:

· розукрупнення великих виробничо-господарських комплексів, утворення за рахунок конверсії оборонної промисловості нових виробництв;

· приватизація державної власності;

· розвиток середнього і малого підприємництва;

· надання повної економічної свободи державним підприємствам;

· диверсифікація виробництва;

· залучення іноземного капіталу для спільної підприємницької діяльності;

· розробка системи спеціальних пільг для орендаторів, кооператорів, спільного підприємництва тощо.

Соціально-психологічні фактори визначаються якісними характеристиками і соціально-економічним складом трудових колективів, підвищенням кваліфікаційного й загальноосвітнього рівня працівників, поліпшення соціально-психологічного клімату в трудових колективах, підвищенням дисциплінованості, трудової активності, творчої ініціативи працівників, удосконаленням методів мотивації і психологічного впливу тощо.

3. РЕЗЕРВИ ПІДВИЩЕННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ

Резерви підвищення продуктивності праці - це невикористані можливості економії затрат праці (як живої, так і уречевленої), які виникають унаслідок дії тих чи інших факторів (удосконалення техніки, технології, організації виробництва і праці тощо). Рівень продуктивності праці залежить від ступеня використання резервів.

Резерви можна класифікувати відносно часу їх використання, а також сфери виникнення.

За часом використання розрізняють поточні й перспективні резерви.

Поточні резерви можуть бути використані залежно від реальних можливостей протягом місяця, кварталу або року.

Використання перспективних резервів передбачається в перспективі через рік або декілька років згідно з довгостроковими планами підприємства.

За сферами виникнення розрізняють загальнодержавні, регіональні, міжгалузеві, галузеві, внутрішньовиробничі резерви.

До загальнодержавних належать такі резерви, використання яких впливає на зростання продуктивності праці в економіці загалом і які пов'язані з недовикористанням науково-технічного прогресу, нераціональним розміщенням підприємств і неефективною демографічною й територіальною зайнятістю населення, недостатнім використанням ринкових механізмів і методів господарювання тощо.

Регіональні резерви пов'язані з можливостями поліпшеного використання продуктивних сил даного регіону.

Міжгалузеві резерви - це можливості поліпшення міжгалузевих зв'язків, своєчасне, точне і якісне виконання договорів щодо кооперативних поставок, використання можливостей однієї галузі для підвищення продуктивності праці в обробних галузях промисловості сприяє поліпшення якості продукції в сировинних галузях.

Галузеві резерви - це резерви, пов'язані з можливостями підвищення продуктивності праці, які характерні для даної галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки і технології виробництва прогресивних досягнень і передового досвіду, недоліками в спеціалізації, концентрації та комбінуванні виробництва тощо.

Внутрішньовиробничі резерви виявляються і реалізуються безпосередньо на підприємстві. Велике значення цих резервів полягає в тому, що підприємство є первинним осередком економіки і на ньому виявляються і використовуються всі попередні резерви. Внутрішньовиробничі резерви зумовлені недостатньо ефективним використанням техніки, сировини, матеріалів, а також робочого часу, наявністю цілодобових і внутрішньозмінних втрат часу, а також прихованого безробіття. Отже, внутрішньо виробничі резерви можна поділити на:

· резерви зниження трудомісткості праці;

· резерви поліпшення використання робочого часу;

Резерви підвищення продуктивності праці безмежні, як і науко- технічний прогрес, удосконалення організації виробництва, праці й управління. Тому в кожний конкретний період треба використовувати ті резерви, що дають максимальну економію праці за мінімальних витрат.

Необхідною умовою виявлення і використання резервів є їхня кількісна оцінка.

Резерви можуть оцінюватися в абсолютних і відносних величинах. На конкретний період часу величину резервів можна визначити як різницю між досягнутим і максимально можливим рівнем продуктивності праці.

Оцінку впливу зниження трудомісткості продукції, поліпшення використання робочого часу, удосконалення структури кадрів на підприємстві можна визначити за допомогою таких формул:

За рахунок зниження трудомісткості:

Пп = (Tм / Tн) · 100 - 100; Eч = ((Tм - Tн) · P) / Ф · К;(3.1)

де Пп - величина підвищення продуктивності праці, %;

Тм, Тн - минула та нова трудомісткість на операцію або виріб;

Ем - економія чисельності робітників;

Р - кількість виробів або операцій;

Ф - реальний фонд робочого часу одного робітника, год.;

К - коефіцієнт виконання норм.

За рахунок поліпшення використання робочого часу (зменшення його втрат):

Пп = (100 - n) · 100 / (100 - m) - 100,(3.2)

Пп = (m - n) · 100 / (100 - m),(3.3)

де m - втрати робочого часу в базовому періоді,%;

n - втрати робочого часу в поточному періоді,%.

За рахунок змін у структурі кадрів:

Iпп = Iп · Id,(3.4)

де Іпз - індекс загальної продуктивності праці;

Іп - індекс продуктивності праці основних робітників;

Іd - індекс зміни частки основних робітників в загальній кількості робітників у поточному періоді порівняно з базовим, обчислюється за формулою:

Id = dp / dб,(3.5)

де dп - частка основних робітників в поточному періоді;

dб - частка основних робітників в базовому періоді.

Зіставлення динаміки річного, денного і годинного виробітків сприяє виявленню резервів підвищення продуктивності праці через поліпшення використання робочого часу.

На підприємствах для використання резервів розробляють плани організаційно-технічних заходів , в яких зазначені види резервів підвищення продуктивності праці, заходи щодо їх реалізації, втрати на них, строки проведення, а також відповідальні виконавці.

4. СУЧАСНІ МЕТОДИ ПІДВИЩЕННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ НА ПІДПРИЄМСТВАХ УКРАЇНИ

праця робочий економіка

В умовах ринкової економіки все більшого значення набувають розроблення й упровадження програм управління продуктивністю праці.

Сутністю управління продуктивністю праці є створення умов для її зростання.

При цьому важливо зумовлювати зміни і в структурі кадрів, кваліфікації працівників, технології та устаткуванні, ринках збуту, які б сприяли як зростанню продуктивності, так і підвищенню ефективності діяльності організацій.

Планування та орієнтація підприємств на досягнення найвищих кінцевих результатів є найбільш оптимальним стилем створення системи управління продуктивністю.

Об'єднуючи практичний досвід багатьох країн і організацій, програми підвищення продуктивності становлять консультативну і навчальну методологію чи плановий системний підхід до впровадження позитивних змін.

Планування підвищених результатів представляє собою зусилля всієї системи, включаючи вище керівництво, які спрямовані на підвищення ефективності організації, допомагають у виконанні специфічних завдань організації завдяки запланованим втручанням у структуру і процеси організації використовуючи наукові методів управління.

Найбільш загальною метою ППП є забезпечення зв'язку між створенням ефективної системи вимірювання продуктивності і завданням людини щодо підвищення результатів діяльності організації шляхом внесення змін у всі чи деякі елементи організації - людину, структуру, культуру і технологію. [3,с.204]

Деякими більш специфічними цілями програми можуть бути:

· підвищення кваліфікації і практичного досвіду в сфері управління, планування і вирішення проблем;

· покращення відносин між членами колективу;

· створення ефективної інформаційної системи з питань продуктивності;

· зростання основних показників діяльності організації;

· пожвавлення діяльності організації та сприятливий соціально-психологічний клімат. [18]

Перевагами створення таких програм є :

§ зростання інформованості робітників та керівництва про чинники, що впливають на продуктивність;

§ створення зв'язку між наявними методами бухгалтерського обліку, вимірюванням продуктивності і регулярним контролем за результатами діяльності;

§ встановлення нових конкурентних стандартів і норм;

§ стимулювання постійної уваги до підвищення продуктивності праці;

§ більш широке і свідоме використання персоналом методів і техніки підвищення продуктивності праці [6,с.174].

Структурними елементами процесу підвищення продуктивності праці є:

1. Проведення аналізу і оцінювання організаційної системи, для якої розробляється програма. При цьому необхідно визначити внутрішні можливості організації, виявити слабкі і сильні сторони організації, врахувати передбачувані зміни ринкового середовища.

2. Необхідна оцінка зовнішніх умов діяльності організації, які можуть вплинути на проектування і розроблення програми.

3. Проведення стратегічного планування. На цьому етапі забезпечується узгодження цілей, завдань управління продуктивністю праці на період 3-5 років. Доцільно виділити першочергові завдання, важливі для подальшого розвитку організації.

4. Розроблення критеріїв результативності програми. Визначаються конкретні вимірники, критерії, нормативи, за якими необхідно оцінювати заходи щодо управління продуктивністю.

5. Виявлення й аналіз резервів підвищення продуктивності праці, визначення всіх матеріальних і організаційних засобів розвитку організації.

6. Розробка проекту, який передбачає послідовність виконання робіт, оцінювання та аналіз витрат, функції виконавців.

7. Розробка планових заходів щодо подальшого підвищення продуктивності праці.

8. Розробка ефективної системи матеріального стимулювання за досягнення запланованих показників продуктивності праці.

9. Зведення всіх результатів планування в єдиний загальний план.

10. Здійснення контролю за реалізацією заходів і їх виконанням.[4,с.302]

Продуктивність праці - універсальний індикатор, що зв'язує воєдино часові пласти матеріальної історії людства та визначає постійну тенденцію до прогресу. Як ми уже зрозуміли, значення продуктивності праці проявляється як на макрорівні - підвищує добробут працівників, збільшуючи ВВП, так і на мікрорівні - приносить підприємству комерційний успіх. При цьому зростання продуктивності праці на мікрорівні достатньою мірою залежить від мотивації і стимулювання персоналу підприємств.

Системи мотивації і стимулювання працівників, що використовуються на підприємствах України, негнучкі і не володіють достатнім мотиваційним ефектом, а також недостатньо стимулюють підвищення продуктивності праці, оскільки були розроблені в період швидкого зростання обсягів виробництва і низького рівня конкуренції.

Необхідно відзначити, що якщо в організації гігієнічні фактори відсутні або погано розвинені, то співробітник відчуває незадоволеність роботою, відсутність же мотиваційних факторів не призводить до незадоволеності роботою, але наявність їх спонукає до ефективної праці.

Знання гендерних відмінностей в побудові кар'єри дозволяє ефективно впливати на мотивацію персоналу, а застосування індивідуального підходу є не менш ефективним в передбаченні очікувань працівників і діагностиці їх психологічних типів.

Метод культивування цінностей націлений на слідування людиною певних еталонів праці. В цьому випадку на початкових етапах мотивування необхідно акцент робити на тому, що погано працювати соромно, а хорошу роботу підносити як особистісну гідність людини, яка викликає пошану оточуючих.

Цілісний підхід до питання справедливості винагороди за працю вимагає єдності зовнішньої (рівень винагороди робітників підприємства відповідає ринковому рівню) і внутрішньої (повністю прозорий і об'єктивний розподіл зарплати і додаткових видів винагороди усередині компанії і вплив результатів праці кожного співробітника на його індивідуальну винагороду) справедливості винагороди.

Ергономіку можна визначити як інтерфейс людини з технічними засобами і навколишнім середовищем, має величезний потенціал для вдосконалення як самої людини, так і систем виробництва та діє на працівників не гірше, ніж підвищення заробітної плати або інші матеріальні стимули. [10,с.590]

Застосування внутрішньої мотивації спирається перш за все на гордість за виконану роботу, самовизначення і упевненість в своїй компетентності працівників підприємства. Але для досягнення найбільшого ефекту внутрішню мотивацію необхідно «підкріплювати» зовнішнім стимулюванням, особливо якщо працівники чекають подальшої винагороди і воно несе інформацію про їх здібності і компетентність.

Система оплати «замовник - виконавець» має наступні форми: „все або нічого”, „відрядна”, „орендна”. Вибір форми оплати залежить від ситуації, але найголовніше - ці системи будуть ефективні тільки у випадку, коли результат, на основі якого оцінюється робота, залежить виключно від зусиль працівника.

Перевага системи broadbanding compensation ("широкосмугова система винагород") полягає в скороченні тарифних рівнів і розширенні їх внутрішніх діапазонів. Більш того, ця система може допомогти диференційовано оцінювати працю робітників, навіть якщо вони посідають рівні по значущості посади. .[11, с. 265]

Використання в Україні напрацьованих світовою практикою методів підвищення ефективності виробництва і стимулювання трудових процесів вимагає продуманості, бо пряме їх запозичення навряд чи приведе до успіху. Правильний підхід полягає в тому, щоб порівняти весь діапазон зарубіжного досвіду і визначити, який краще всього відповідає сучасній ситуації і характеру виробництва в тій або іншій галузі української промисловості, на тому або іншому підприємстві. Розглянуті вище методи мотивації і стимулювання вимагають індивідуального підходу до працівника і застосування залежно від певних виробничих обставин, однак саме за рахунок їх використання ми досягнемо зростання продуктивності праці.

Отже, в умовах посиленої конкуренції на ринках товарів, послуг і праці великого значення набуває підвищення продуктивності праці на підприємствах, яке виявляється передусім у збільшенні маси продукції, що виробляється в одиницю часу за незмінної її якості, або в підвищенні якості і конкурентоспроможності за незмінної її маси, що виробляється в одиницю часу; зменшенні затрат праці на одиницю продукції. Це призводить до зміни співвідношення затрат живої і уречевленої праці. Підвищення продуктивності праці означає, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат уречевленої праці збільшується. При цьому загальна сума праці, яка міститься в кожній одиниці продукту зменшується. Зростання продуктивності праці сприяє скороченню часу виробництва й обігу товару, збільшенню маси і норми прибутку.

В Україні становлення ринкової економіки, створення конкурентоспроможної продукції, збільшення обсягу продажу можливо лише за умови ефективного використання ресурсів на кожному робочому місці, підприємстві, тобто глибокої реформи системи управління, виробництва і реалізації продукції, узгодженої з такими перетворювальними процесами, як приватизація, реструктуризація та адаптація до міжнародних стандартів. Зростання продуктивності праці є важливим показником економічного зростання країни. [19]