Антимонопольна політика в регульованій ринковій економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антимонопольна політика в регульованій ринковій економіці

Вступ

Монополія як тип економічної поведінки на ринку має позитивні і негативні сторони. З одного боку, велике виробництво дає змогу понизити витрати виробництва і в цілому економити ресурси, воно менш схильне до банкрутства, а тому стримує зростання безробіття, має великі можливості для проведення науково-дослідних робіт і т.д. В існуванні деяких монополій при умові регулювання їх діяльності з боку держави зацікавлене суспільство в цілому, так як ефект масштабу дозволяє скорочувати виграти виробництва на одиницю продукції, економити ресурси.

З іншого боку, в ринковій економіці монополія є перешкодою вільної конкуренції, що не сприяє зменшенню цін, підвищенню якості продукції і т.д. і зрештою призводить до зниження життєвого рівня населення.

Важливим засобом регулювання діяльності монополій є антимонопольне законодавство, основи якого закладаються в законодавчі акти держави, яке веде господарство на основі ринкових відносин.

Розглядаючи це питання, я намагалася проаналізувати різні погляди на нього. Якщо для економіки Західної Європи загрозою були переважно фірми, які займають монопольне положення, та деякі природні монополії, то підчас «перебудови» радянські економісти зіткнулися зі зверхконцентрованими і зверхспеціалізованими, так званими, «державними» монополіями. Враховуючи це, а також те, що саме поняття монополії є досить різноплановим, і може сприйматися як суто негативне або суто позитивне явище в економіці, зрозумілою стає поява деяких розбіжностей в поглядах на антимонопольну політику та її необхідність.

Отже, проблема антимонопольної політики в регульованій ринковій економіці варта дослідження. Вірне вирішення її є однією з умов благополуччя економіки держави.

1. Конкуренція та її види. Монополія і конкуренція

В ринковій економіці всі суб'єкти господарювання діють відокремлено і виступають у відношенні один до одного як конкуренти.

Під економічною конкуренцією розуміють змагання економічних суб'єктів на ринку за перевагу споживачів з метою отримання найбільшого прибутку (доходу). Конкуренція є необхідним і важливим елементом ринкового механізму, але сам її характер та форми різняться на різних ринках і в різних ринкових ситуаціях.

В умовах ринкової економіки конкуренція є важливим механізмом економічних зв'язків між виробниками і споживачами. Цінова конкуренція характеризує ринкову ситуацію, коли ціни та кількість товару, що реалізується, визначаються головним чином під впливом попиту та пропозицій. При неціновій конкуренції вибір товарів диктується такими критеріями, як технічний рівень і якість, умови післяпродажного обслуговування і т.д.

Конкуренція хоча і пов'язана з певними витратами (посилює соціально-економічну диференціацію в суспільстві, обумовлює втрати економічних ресурсів від банкрутства переможених і т.д.), разом з тим забезпечує великий економічний ефект, стимулюючи пониження цін, зростання якості і розширення асортименту продукцію, яка випускається, запровадження науково-технічних досягнень і ін.

В умовах командно-адміністративної системи з повним державним регулюванням економіки підприємства змагаються не за ринок і прибуток, а за отримання фондів, лімітів, державних капіталовкладень, за зменшення директивних показників.

Розвиток конкуренції йде з розвитком товарно-грошових відносин. Так, якщо для епохи вивчення економічних законів К. Марксом була характерна абсолютна (чиста) конкуренція, яка визначалась невеликими розмірами підприємств і багаточисельністю виробників, то з другої половини XIX сторіччя картина починає суттєво змінюватися: великі підприємства поступово захоплюють все більшу частину ринків окремих товарів, диктуючи на них свої умови.

В сучасній економічній науці відокремлюють чотири моделі ринку, а відповідно і видів конкурентної боротьби:

* абсолютна (чисту) конкуренцію,

* монополістичну конкуренцію,

* олігополію,

* чисту монополію.

Останні три види конкуренції об'єднуються під загальною назвою - «неабсолютна конкуренція».

Ступінь конкурентності ринку визначається спроможністю фірм впливати на нього і в першу чергу на ціни. Чим меншим є такий вплив, тим більш конкурентним вважається ринок. Абсолютний конкурент не впливає на ринкову ціну, вона виступає для нього як зовнішньо заданий параметр. Порушення абсолютної конкуренції той чи Іншій мірі веде до встановлення контролю над ціною і об'ємами продажу, обмеження доступу в галузь інших конкурентів.

Характерні риси основних моделей ринку (видів конкуренції) представлені в таблиці 1.

Таблиця 1

Оскільки чисті монополії зустрічаються украй рідко, у повсякденній свідомості і в пресі закріпилося ототожнення монополії з великою олігополістичною фірмою. Маються на увазі великі компанії, які володіють високою долею продажу на галузевому ринку, значними розмірами фінансових активів і прибутків.

Підсумовуючи зазначені в Главі 1 властивості монополій, треба визнати, що ряд обставин говорить на захист монополій. Розвиток науково-технічного прогресу ефективний лише в крупних формах. Загальновідомо, що хоча й значна частина видатних технічних відкриттів XX ст. зроблена дрібними підприємцями, реалізувалися вони у великому бізнесі. Велике виробництво дозволяє краще використовувати ефект масштабу і широко розгортати науково-дослідні і конструкторські розробки. Все це при інших рівних знижує собівартість і підвищує якість продукції. Стереотипи мислення початку XX ст., нібито монополія завжди прагне паразитувати на досягнутому, гальмувати НТП, сильно застаріли. Сучасна монополія існує в умовах розвиненого ринкового господарства, яке постійно приховує загрозу конкуренції - внутрішньогалузевої чи міжгалузевої, національної чи іноземної, реальної чи потенційної.

В той же час, не позбавлені підстав і багато доводів проти монополій. Звичайно, монополісту простіше існувати, ніж виробнику в умовах абсолютної конкуренції. Монопольна влада над цінами приховує загрозу піти по «легкому шляху», оскільки завжди зберігається певний запас міцності. Тому в великих фірмах уникають надмірно частих і глибоких модифікацій продукції, що виробляється. Окремі винаходи нерідко притримуються і впроваджуються тільки в комплексі. Великий бізнес неминуче має тенденцію до бюрократизації, нарощенню неефективності. Також існує неефективність в розподіленні ресурсів. Діяльність монополій посилює диференціацію доходів, може призвести до соціально-політичних конфліктів.

До того ж, склалася ситуація, коли ніхто не хоче, щоб монополію на щось мав інший, але мало хто проти того, щоб мати її для себе; кожен бажає конкуренції для іншого, але мабуть ніхто щиро не прагне її для себе. І це цілком природно: конкуренція - постійна напруга, а конкурентне середовище - стан невпинної боротьби.

Слова «конкуренція» (змагальність) і монополія («один продавець») в своїх буквальних значеннях досить далеко відійшли від сутності явищ, які визначають. Справа не в тому, один продавець має на ринку ой чи інший товар, чи є в нього суперники, а в тому, чи є встановлення загальних умов реалізації такого товару (головним із них є ціна та обсяг пропозиції) проявом волі одного з учасників ринку (не важливо, чи взагалі на ринку він єдиний чи один з тисячі), чи ці умови для всіх учасників ринку вступають як зовнішня данність, обумовлена не чиєюсь волею, а взаємодією воль усіх цих учасників. У першому випадку ми маємо монополію, у другому - конкуренцію. При цьому, у разі, коли ціна реалізації товару є для його виробника зовнішньою даною, він змушений пристосовувати до неї свої витрати, з тим, щоб вони принаймні не перевищили цього зовнішньо даного рівня, а якщо хоче отримати прибуток - змушений свої витрати зменшувати, тобто шукати шляхи максимально ефективного використання наявних у нього ресурсів. А оскільки зовнішньо дана ціна є результатом взаємодії діяльності всіх учасників ринку, вони, зменшуючи кожен індивідуальні витрати, зменшують і загальний рівень ціни, що у свою чергу знов спонукає їх до зменшення індивідуальних витрат. Навпаки, коли виробник товару самостійно встановлює ціни і має можливість пристосувати їх до своїх витрат, нього не залишається ні яких мотивів ці витрати зменшувати, більш того, він зацікавлений у їх необмеженому зростанні. Неефективне ж господарювання найпотужніших учасників ринку (а монополісти належать саме до них) невідворотно спричиняє неефективність економіки в цілому.

При вивченні того чи іншого ринку приймається до уваги спроможність діючих там корпорацій забезпечувати своєчасно відновлення продукції, що випускається, її високу конкурентоспроможність на світовому ринку, високу якість еластичність цін. Якщо ці вимоги недосяжні, то ринок вважається монополізованим, а діючи на ньому структури підлягають демонополізації. Наступ на монополізм йде широким фронтом, при цьому найбільш послідовно в секторах, генеруючих технологічні нововведення і впливаючих на стан всієї економіки. Слідом за появою нових ринків формуються державні структури, однією з головних задач яких стає підтримка високої конкурентності ринків. Ринок, конкуренція завжди були антиподами монополізму. Протягом багатьох років їхнього історичного протиборства саме ринок був тією єдиною реальною силою, яка перешкоджала тотальній монополізації економіки.

Але монополія не може бути зовсім усунена з економіки. По-перше, наявна ціла сфера господарської діяльності, яка не може існувати інакше, як на монопольних засадах (природні монополії). По-друге, саме конкуренція постійно породжує свою протилежність - монополії внаслідок об'єктивних і суспільно-необхідних процесів економічної концентрації. По-третє, монополія часто виникає з технічних і технологічних досягнень. В усіх цих випадках монополія залишається монополією, з усіма притаманними її негативними результатами.

В країнах з розвинутими ринковими системами нестійкий баланс ринку і монополізму зберігався досить довго, доки держава не взяла на себе відповідальність за створення умов для ефективного функціонування ринку. Твердо вставши на захист ринкової конкуренції, держава протиставила монополізму весь свій економічний і політичній потенціал, знайшла дієві засоби антимонопольної профілактики, демонтувала загрозливі для економіки монополістичні структури. Переважно з цієї причини великі корпорації, які спроможні без надмірних зусиль задавити будь-які ростки конкуренції, часто віддають перевагу утриманню від монополістичної поведінки і роблять так не тому, що побоюються застосування санкцій згідно з антимонопольними законами. Вони діють в утвореному за участю держави економічному середовищі, де заохочується конкуренція, а не монополізм, де перший варіант поведінки вигідніший за другий.

Держава давно бореться з нечесною конкуренцією, намагаючись захистити економіку від монополістичний тенденцій. Ця політика знайшла такі масштаби, що можна говорити про перетворення демонополізації в регулярну функцію держави, в один з основних напрямків її діяльності. Оскільки сучасна економіка упоряджена таким чином, що неминуче породжує монополізм, протидія йому перетворилася в постійний обов'язок держави.

Від позиції держави в значній мірі залежить, чи залишиться економіка високомонополізованою, чи розвиватиметься у напрямку ефективного ринкового господарства. Тому боротьба за вплив в ешелонах державної влади, спроби поставити її на службу власним інтересам були і залишаються провідними елементами стратегічних планів монополій. Що стосується економіки колишнього Радянського Союзу, то неможливо перерахувати усю різноманітність форм взаємодії монополії і держави.

Довгі роки монополії розраховували на підтримку держави. Хоча таке положення частково зберігається, в теперішній час все-таки переважає інша лінія. Сучасний крупний бізнес, інтегрований в світову економіку, зацікавлений в конкуренції на світових ринках.

Отже, адміністративне втручання в економіку, спрямоване на обмеження монополізму, дає суспільно позитивний результат: захист конкуренції і подолання негативних проявів монополізму.

Досвід показав, що таке втручання держави є невід'ємною і необхідною складовою сучасної ринкової економіки. У 1980-х - 1990-х роках відбувся справжній «бум» законодавства, спрямованого на захист конкуренції, - воно було прийнято у декількох десятках країн світу і зараз існує більше, ніж у 60-ти.

3. Зміст, складові теорії антимонопольної політики

конкуренція монополія ринковий економіка

Будь-яка держава, проводячи антимонопольну політику втручається а економіку та в процеси, що в ній відбуваються. З цієї причини я хочу навести приклади деяких поглядів на проблему державного втручання в економіку.

Кейнсіанці переконані, що капіталізм, і особливо система вільного ринку, страждає уродженими пороками. Найбільш важливим, на мій погляд, є кейнсіанське твердження про те, що капіталізм позбавлений механізму, що забезпечує економічну стабільність. Дійсно, багато ринків не є конкурентними, що веде до негнучкості в плані зниження цін і ставок заробітної плати. Держава, з точки зору кейнсіанців, може і повинна грати певну активну роль у стабілізації економіки.

Монетаризький підхід прихован в тому, що ринки в достатній мірі конкурентні і що система ринкової конкуренції забезпечує високий ступінь макроекономічної стабільності. Ідейні корені монетаризму ідуть в класичну економічну теорію. Таким чином, ринкова система, якщо вона не підлягає державному втручанню у функціонування економіки, забезпечує значну макроекономічну стабільність. З погляду монетаристів, законодавство про монополії в інтересах бізнесу та інші заходи держави заохочують і посилюють негнучкість у плані зниження цін і заробітної плати. Система вільного ринку спроможна забезпечити значну макроекономічну стабільність, але державне втручання всупереч своїм благим намірам підриває цю спроможність.

Цікаво, на мій погляд, також розглянути суть дискусій про теорію антимонопольної політики, проведених у Радянському Союзі. Серйозне вивчення шляхів боротьби з монополізмом почалося в нашій країні під час «перебудови». Причому, виділялося два гіпотетичних варіанти антимонопольної політики. Перший виходив із того, що заходи для боротьби з монополізмом у значній своїй частині повинні передувати переходу до ринкових відносин. У цьому випадку передбачалося заздалегідь забезпечити передумови конкурентного, а не монопольного характеру, ринку, що формується. Другий варіант передбачав пріоритет активізації процесів переходу до ринку. Боротьба з монополізмом повинна була проводитися водночас з цим переходом і в його рамках так, щоб методи антимонопольної політики не суперечили логіці ринкових відносин. Це не означало, що адміністративні методи виключалися цілком, але їм надавали допоміжної ролі.

Найважливішу роль у здійсненні антимонопольної політики держави грає антимонопольне законодавство - законодавство, спрямоване проти накопичення фірмами небезпечної для суспільства монопольної влади. Антимонопольне законодавство може розумітися у вузькому і широкому змісті слова. У першому випадку воно спрямовано проти чистих монополій і великих олігополій, що володіють надлишковою монопольною владою. Широке трактування антимонопольного законодавства спрямоване проти усіх форм накопичення монопольної влади (у тому числі і дрібними фірмами), будь-яких форм монопольної поведінки.

Класичним прикладом антимонопольного законодавства є антитрестовське законодавство США. Першим актом став знаменитий закон Шермана (1890), що був спрямований в основному проти монополізації торгівлі і комерційної діяльності.

Він забороняв будь-які форми контрактів (об'єднання, змови і т. п.), спрямовані на обмеження свободи торгівлі, а також оголосив поза законом недобросовісні методи усунення конкурентів, висуваючи їх як карний злочин. У якості мір покарання передбачалися штрафи, відшкодування збитків, тюремний строк і навіть розформування винної фірми. Головна особливість закону Шермана - націленість на боротьбу з вже існуючими монополіями. Його хибами були нечіткість основних визначень, відсутність постійного органа, що контролює виконання закону, профілактичних антимонопольних заходів.

Ці хиби в значній мірі були усунуті в 1914 р. із прийняттям закону Клейтона і закону про Федеральну торгову комісію (ФТК). У законі Клейтона не тільки уточнювалися основні поняття антитрестовського законодавства, але і розширювалося поняття антимонопольної діяльності. Зокрема особлива увага приділялася фінансовим аспектам взаємодії монополістів, а також монопольної влади як такій. На урядову ФТК був покладен контроль за виконанням антитрестовських законів. Надалі антитрестовське законодавство США все в більшому ступені переходило від вузького до широкого трактування монополістичної поведінки. Закон Уилера-Ли (1938) був спрямований на захист прав споживачів (проти хибної реклами і перекрученої інформації); закон Келлера-Кефаувера (1950) звертав увагу на взаємодію монополістів у сфері матеріальних активів. Удосконалювання антитрестовського законодавства продовжувалося і пізніше. Антитрестовські закони США дуже вплинули на розвиток антимонопольного законодавства інших країн.

В Західній Європі антимонопольні законодавства були прийняті після 2-ої світової війни і мають ряд особливостей. З одного боку, вони формально спрямовані на захист інтересів споживачів, а з іншого боку, покликані заохочувати процес концентрації виробництва й утворення великих корпорацій, якщо це пов'язано з науково-технічним прогресом.

Наявність монополії в галузі свідчить, що доступ в неї конкурентів ускладнений або не можливий. Часто бар'єри, які заважають вступу конкурентів до галузі, народжені об'єктивними причинами, іноді створюються штучно.

По-перше, бар'єром може стати технологія. Прикладами служать енергетика, металургія, залізничний транспорт, міське комунальне господарство (газо - та водопостачання, каналізація) і т. п., в яких сама технологія припускає обмежену кількість підприємств чи навіть одне. Таким чином, технологія в певних галузях народжує технологічні олігополії.

По-друге, природним бар'єром, який заважає чи обмежує доступ до галузі, є патенти і ліцензії. Держава за допомогою ліцензій обмежує доступ до галузі чи участь в якій-небудь діяльності. На основі патентів і ліцензій виникають науково-технічна монополія. Вона носить тимчасовий характер, зникаючи в процесі розповсюдження і комерційного освоєння результатів наукових досліджень і технічних розробок.

По-третє, природним бар'єром може бути монополія держави в певних галузях.

По-четверте, штучним бар'єром може бути значне розширення виробництва корпорацією (концентрація) чи злиття декількох корпорацій в одну (централізація).

По-п'яте, штучним бар'єром, який заважає виробництву продукту, може стати монопольне володіння родовищами сировини.

По-шосте, є тотальна монополія держави в економіці, характерна для минулих соціалістичних країн.

Таким чином, серед вищезгаданих монополій можна виділити згідно з функціональним призначенням зону природної монополії, яка включає технологічні олігополії, науково-технічну і державну монополію. Кордони зони не постійні. Так, тимчасовий характер має науково-технічна монополія, не жорстко фіксовані рамки технологічних олігополій, оскільки технологічні впровадження спроможні викликати якісні зміни в економічній діяльності.

Демонополізація є постійною функцією держави в ринковій економіці, одним з основних напрямків її діяльності. При проведенні антимонопольної політики керуються наступними принципами, основаними на особливостях її структури:

1. Вивчення ринків, знаходження серед них конкурентних і монопольних.

2. Диференційний підхід до монопольних ринків. Антимонопольна політика не повинна бути направленою проти монополізму взагалі. Кінцева мета антимонопольної політики в тому, щоб в економіці залишилася лише зона природних монополій.

3. Виділення зони природних монополій, які не підлягають демонополізації. Природна монополія - це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку ефективне при відсутності конкуренції в силу технологічних особливостей виробництва (в зв'язку з суттєвим зниженням витрат виробництва на одиницю товару по мірі збільшення обсягів виробництва), а товари, які виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені в споживанні іншими товарами, в зв'язки з чим попит на даному товарному ринку на товари, які виробляються суб'єктами природних монополій, в меншому ступені залежить від змін ціни та цей товар, ніж попит на інші види товарів. Для ефективного управління технологічними олігополіями потрібні переважно адміністративні заходи, які включають поточне і перспективне планування виробництва і інвестицій, контроль над цінами, якістю продукції і т. п. Втручання держави в науково-технічну монополію повинно бути мінімальним і обмежуватися введенням правових норм, сприяючих вільному обміну науково-технічною інформацією як в межах окремих країн так і між ними. Що стосується державних монополій по відношенню до товарів нееластичного попиту, то держава націоналізує їх виробництво, встановлює адміністративний контроль над цінами, фіксовані ставки акцизного оподаткування і ін. Держава може впливати на ціни в галузях природних монополій двома шляхами: по-перше, за рахунок регулювання цін і тарифів; по-друге, шляхом впровадження елементів конкуренції навіть в галузях природних монополій. Найбільш ефективними є підтримання оптимального балансу конкурентних і регулюючих механізмів за принципом: регулювання лише там, де конкуренція абсолютно неможлива. Наочно послідовний алгоритм перетворень можна виразити у вигляді формули: реформа природних монополій = наведення елементарного порядку та структурна перебудова + реструктуризація. Міжнародний досвід і сучасні теоретичні розробки свідчать, що найперспективнішим напрямком економічної політики держави в галузях природних монополій є їх реструктуризація. Під останнім розуміють впровадження елементів економічного змагання і створення умов для розвитку конкуренції на відповідних ринках, яке буде супроводжуватися їх регулюванням.

4. Виявлення монополій, по відношенню до яких держава проводить жорстку антимонопольну політику. Злиття та приєднання дозволяють зміцнити і посилити позиції підприємства на ринку, але можуть призвести до обмеження конкуренції на певних товарних ринках. Злиття та приєднання є інструментами, за допомогою яких підприємства намагаються досягти різноманітних цілей, а саме: підвищити свою економічну ефективність, здобути чи посилити свою ринкову владу, вирішити питання виходу на інші ринки, підвищити результативність наукових досліджень тощо. На певних етапах розвитку окремих товарних ринків процеси злиття стають об'єктивною необхідністю для забезпечення економічної ефективності, конкурентоспроможності, а часто і простого виживання окремих підприємств в умовах посилення конкурентної боротьби на цих ринках чи погіршення загальноекономічної ситуації та поширення кризових явищ. Крім того, оптимальні розміри підприємств визначаються багатьма факторами, саме: специфікою кожної галузі, стану розвитку як цієї галузі, так і економіки країни в цілому, бар'єрами для вступу на ринки, що існують на відповідний момент асу, в цій країні, ступенем інтеграції економіки країни у світові економічні відносини, обсягами діяльності вітчизняних підприємств на світових ринках та ін. З точки зору антимонопольного законодавства спільним для зазначених видів реорганізації є зменшення кількості незалежних суб'єктів господарювання, які діють на ринку. Більш того, такі самі наслідки можуть мати й інші дії суб'єктів ринку, коли одні суб'єкти господарювання встановлюють фактичний контроль над іншими, при цьому останні не обов'язково втрачають організаційну та господарську самостійність. Всі дії, які призводять або можуть призвести до змін або розподілу сфер діяльності суб'єктів господарювання на ринку, в антимонопольному законодавстві об'єднуються в понятті економічна концентрація. Використовують також аналогічні за змістом загальні терміни: «інтеграція», «злиття» фірм, яке поділяють на горизонтальне злиття, вертикальне злиття та злиття конгломератів. Найбільш негативний вплив на стан конкуренції на товарних ринках можуть мати горизонтальні злиття, коли відбувається інтеграція конкуруючих фірм. Доки існують монопольні ринки, їх не можна залишати без державного, переважно адміністративного, контролю. Економічні регулятори мало ефективні, тому о на їх вживання монополія відреагує подальшим підвищенням цін і скороченням виробництва, вирішуючи свої проблеми за рахунок споживачів. Маючи справу з монополією, необхідно водночас регулювати ціну, кількість і якість продукції. Контроль якого-небудь одного з цих параметрів при вільному формуванні інших не дасть очікуваного результату. Монополія все одно реалізує свій економічний інтерес, відігравшись на споживачах. Держава, захищаючи інтереси громадян, має право знімати адміністративний контроль лише в процесі демонополізації ринків.

5. Поєднання антимонопольної політики, правових норм (антимонопольного законодавства) і організаційного механізму, який забезпечує їх реалізацію. Необхідні комітети і комісії з демонополізації в центральних і місцевих законодавчих органах, відповідні ланки виконавчої влади, обов'язком яких є здійснення на практиці антимонопольних законів і підтримання конкурентного режиму на ринках, що контролюються. При демонополізації економіки з тотальним одержавленням, тобто державного соціалізму до відмічених принципів треба додати ще два.

6. Синхронне проведення демонополізації і лібералізації цін, оскільки єдина лібералізація цін призведе до закріплення позицій монополій, які будуть спроможні вільно встановлювати свої ціни.

7. Розвиток і укріплення ринкових структур, які протистоять монополіям. Антимонопольна політика проводиться двома напрямками. К першому з них відносяться форми і методи регулювання, призначення яких - в послідовній лібералізації ринків. Не зачіпаючи монополію як таку, вони націлені на те, щоб зробити монополістичну поведінку невигідною для крупного бізнесу. Це зниження митних податків, відміна кількісних обмежень (квот), покращення інвестиційного клімату для іноземних вкладників капіталу, підтримка малого бізнесу, спрощення процедури ліцензування, стимулювання виробництв, продукція яких може конкурувати з товарами монополій і ін. Вказані методи утворюють антимонопольну профілактику. Інше направлення об'єднує в собі засоби впливу на монополії, їх вживають, коли сукупність заходів першого направлення виявилася безрезультатною і запобігти появі монополій не вдалося.

При демонополізації економіки державного соціалізму треба додати роздержавлення і заходи по знищенню відомчого монополізму.

В різних країнах конкретний характер антимонопольної політики має свої особливості. Однак, незалежно від цього є спільні основи, які повинні бути закладені в антимонопольне законодавство будь-якої держави.

Це:

* охорона і заохочення конкуренції,

* контроль над фірмами, які займають домінуюче положення на ринку,

* контроль над цінами,

* захист інтересів споживачів,

* захист інтересів і сприяння розвитку середнього і дрібного бізнесу.

4. Особливості та проблеми проведення антимонопольної політики в Україні

Говорити, що економіка України в 1991 році була високо-монополізованою, некоректно; вона була суцільно монополізованою - адже для планової економіки монополізм є засобом існування. Тому першочерговим завданням стало як можна скоріше усунути економічний монополізм, демонополізувати економіку.

Закон України «Про Антимонопольний комітет України» говорить, що в нашій країні існує Антимонопольний комітет, який є державним органом, покликаним забезпечувати відповідно до його компетенції державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємств та споживачів від його порушень (Глава І. Загальні положення. Стаття 1. Антимонопольний комітет України). Основним завданням Антимонопольного комітету України є: здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного законодавства, покладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень; сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки (Глава І. Загальні положення. Стаття 3. Завдання Антимонопольного комітету України.) [20,3].

Критерій визначення монополіста зазначено в Законі України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності.» Монопольним вважається становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35% і яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару [10,9].

При визначенні конкретної стратегії та тактики демонополізації економіки Антимонопольний комітет, інші органи повинні були виходити з того, що фактично в Україні мав місце монополізм трьох типів.

По-перше, наявна сфера природних монополій. До неї належать транспортування нафти і газу трубопроводами, передача та розподіл електроенергії, користування залізничними коліями та об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування, зв'язок загального користування, централізоване водо - та теплопостачання, централізоване водовідведення та деякі інші. Усунення у цій сфері монополізму є неможливим, залишається лише його звуження за рахунок відокремлення ринків дійсно природної монополії від суміжних, потенційно конкурентних (наприклад, відокремлення ринку перевезень залізничним транспортом від ринку послуг користування залізничними коліями), або за рахунок впровадження принципово нових технологій, які здатні задовольняти ті ж потреби, функціонуючи в конкурентному середовищі (наприклад, впровадження супутникового телефонного зв'язку або електричного опалення приміщень).

По-друге, монополізація значної кількості ринків була обумовлена певними об'єктивними економічними причинами, головним чином пов'язаними з природними бар'єрами вступу, такими, як велика фондоємність, обмеження за попитом, лімітованість ресурсів тощо, хоч в багатьох випадках самі ці причини були наслідком структурних диспропорцій, нераціонального географічного розміщення виробництва. Головне те, що ці причини монополізації швидко усунути не можна.

Найбільш яскравим прикладом такого становища може бути ситуація в машинобудуванні і металообробці, де питома вага монополізованих ринків за станом на 1994 рік сягала 97,7%, чи в медичній промисловості, де вона становила 75,7% [12,3].

Реальним і досить швидким засобом демонополізації таких ринків могло б бути їх відкриття потоку продукції іноземного походження, але його можливі негативні наслідки для вітчизняного виробництва вимагають надзвичайної обережності при прийнятті рішень. У будь-якому випадку можливість переключення покупця (якщо збільшується ціна) на імпортний товар істотно обмежує можливості для зловживань з боку монопольних утворень на цих ринках (це те, що в економічній теорії називають «ситуацією оспорюваності ринку»).

Але поряд з цим на багатьох ринках Існував третій тип монополізму, коли численні суб'єкти господарювання, котрі цілком могли існувати самостійно і конкурувати між собою, були штучно, «з метою більшої зручності в управлінні», об'єднані в структури, що завдяки своїм організаційним і фінансовим важелям фактично були монопольними утвореннями, іноді - надпотужними. Так, в галузі автомобільного транспорту існувало спочатку єдине республіканське об'єднання, згодом перетворене на 25 територіальних виробничих об'єднань, до складу яких входило 357 автотранспортних підприємств, і єдине об'єднання по виконанню міжнародних перевезень. До корпорації «Укрбуд» входило 902 з наявних 2,5 тис. будівельних підприємств України, які виконували 35 видів підрядних робіт, 10 з них займали монопольне положення на відповідних ринках [12,3].

У таких галузях переробної промисловості АПК як цукрова, олійно-жирова, хлібопекарська, м'ясопереробна, молочна, спиртова, кондитерська та в деяких інших кожне підприємство, що входило на правах структурного підрозділу до того чи іншого об'єднання, виробляло відносно незначну частку товарної продукції (від 0,1 до 26,1 відсотка). Але в результаті включення більшості підприємств переробної галузі АПК до різних видів об'єднань, котрі поєднали господарські функції з функціями координації та контролю щодо виробництва, постачання, збуту продукції окремих підприємств, була суттєво обмежена конкуренція між підприємствами. 15 об'єднань переробної промисловості АПК виступали як надмонополії на відповідних ринках, їх наявність мала особливо негативні наслідки саме тому, що у цій галузі перехрещуються інтереси як сільських товаровиробників, так і споживачів агропромислової продукції. Аналогічне становище мало місце і на регіональних ринках, де налічувалося більше 120 регіональних об'єднань (підприємств), які у своєму складі мали більше 1500 технологічно незалежних структурних підрозділів [12,3].

У цілому, в 1994 році в Україні діяло більше тисячі різного роду об'єднань державних підприємств. Подолання такого монополізму не потребувало додаткових інвестицій, тут достатньо було проявити політичну волю.

Стан монополізму в економіці України обумовив різноманітність шляхів демонополізації, сформульованих у Державній програмі демонополізації економіки і розвитку конкуренції, прийнятій Верховною Радою України в грудні 1993 року. В ній поряд зі структурними засобами демонополізації, тобто тими, які передбачали зміну структури учасників ринку, а саме: децентралізацію управління, поділ державних монопольних утворень, ліквідацію державних організаційних структур монопольного типу, - передбачено і більш складні, неструктурні дії, спрямовані на зміну структури відповідних ринків, не зачіпаючи структури суб'єктів господарювання, які на них вже працюють. До них належать зниження або зняття бар'єрів, що обмежують вступ суб'єктів господарювання на існуючі ринки, та стимулювання вступу на монополізовані товарні ринки нових суб'єктів господарювання.

Антимонопрльний комітет України не наділений повноваженнями щодо безпосереднього прийняття рішень з демонополізації, наприклад, стосовно реструктуризації підприємств (єдиний за п'ять років випадок примусового поділу монопольного утворення - ЗАТ «Донмолпром», пов'язаний із зловживанням ним монопольним становищем) чи зняття обмежень на певні види підприємницької діяльності, змін режиму оподаткування, квотування тощо. Участь у процесах демонополізації органи Комітету брали шляхом надання пропозицій і рекомендацій з цих питань; погодження і надання висновків до проектів нормативних актів; виконання функцій секретаріату Міжвідомчої комісії з питань демонополізації та інші. Особливо ефективним інструментом виявилося використання повноважень щодо контролю за процесами перетворення державної власності; надання згоди на створення холдінгових компаній. При цьому Комітет виходив з того, що перетворення державного монопольного утворення на приватне, і відповідно, послаблення громадського контролю за його діяльністю, значно посилює можливість негативних наслідків монополізму.

В будь-якому випадку рішення приймались відповідними державними органами або органами місцевого самоврядування.

Протягом 1994-1997 років органами Комітету недопущено приватизації без розукрупнення понад 1250 монопольних утворень.

В цілому ж вжито понад 1600 заходів з демонополізації, внаслідок яких на ринках додатково з'явилися близько 6300 самостійних суб'єктів господарювання [12,4].

Серед ринків, на яких наслідки демонополізації є найбільш відчутними, можна назвати регіональні ринки зберігання та переробки зерна, борошна, крупи, комбікормів; реалізації лікарських засобів; будівництва, ремонту та експлуатації автошляхів обласного підпорядкування; реалізації та зберігання нафтопродуктів; постачання і реалізації мінеральних добрив та ядохімікатів; живої товарної риби, м'яса, птиці, ковбасних виробів, продукції з незбираного молока тощо.

У галузі електроенергетики ліквідовано 8 енергооб'єднань, які до цього фактично здійснювали контроль над усією господарською діяльністю галузі, і на їх основі створено 35 суб'єктів господарювання. Децентралізацію управління в електроенергетиці забезпечило створення Національної комісії з питань регулювання цієї галузі. Здійснені заходи заклали основу для створення конкурентного оптового ринку електроенергії.

Значним фактором у подальшому розвитку конкуренції на ринку торговельних послуг став Указ Президента України від 30 грудня 1994 року «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні». У ході його реалізації було розукрупнено більшість торгів, відділів робітничого постачання, трестів та інших структур монопольного типу. Зокрема, на вимогу територіального відділення Комітету міста Києва протягом 1995 року було розукрупнено 23 монопольних утворення з виділенням 94 магазинів як окремих суб'єктів господарювання. Здійснено реструктуризацію 13 райгастрономторгів та районних плодоовочевих комбінатів. При цьому частка кожного з них на відповідних ринках тепер не перевищує 20%. Аналогічні заходи було вжито територіальними відділеннями Комітету і в інших містах України [12,4].