Класична та кейнсіанська теорія зайнятості та безробіття»

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсовий проект

з дисциплін « Основи економічної теорії», «Макроекономіка»

на тему : «Класична та кейнсіанська теорія зайнятості та безробіття»

Київ-2009

ЗМІСТ

Вступ

І. Класична та кейнсіанська теорія зайнятості та безробіття

1. Сутність теорії зайнятості та безробіття з точки зору економістів-класиків

2. Сутність кейнсіанської теорії зайнятості та безробіття

3. Крива Філіпса

ІІ. Аналіз зайнятості та безробіття в Україні в умовах ринку

1. Аналіз зайнятості та безробіття в Україні в період переходу до ринку

2. Проблеми інфляції в перехідний період до ринку

3. Шляхи подолання безробіття і інфляції в Україні на сучасному етапі розвитку

Висновок

Використана література

Вступ

Досягнення високого рівня зайнятості - одна з основних цілей макроекономічної політики держави.

Теорія зайнятості пройшла довгий шлях еволюційного розвитку і характеризується різноманіттям концептуальних підходів, методів і інструментарію досліджень. Теоретичні погляди на дану проблему характеризуються безліччю напрямків і шкіл у структурі світової економічної думки.

Актуальність теми полягає в тому, що в нашій державі на сучасному етапі наявна інфляція та безробіття у великих обсягах, що спричиняє збитки та проблеми, які поширюються на усі сфери суспільного та державного життя. Саме з цим пов'язані такі деструктивні явища як падіння виробництва, бідність, соціальна напруга, криміналізація. Якщо взяти ринок праці, то там безробіття є тіньовим боком зайнятості і, виходячи з цього, всі економічні і соціальні ефекти з точки зору безробіття існують також лише зі знаком „мінус”. Інфляція ж звужує мотиви до трудової діяльності, тому що вона підриває можливості нормальної реалізації цінових заробітків. Інфляція, особливо в умовах істотного росту цін, підсилює соціальну диференціацію населення, розрив між крайніми групами одержувачів доходів.

Мета курсової роботи - дослідити теорії зайнятості та економічні проблеми, які наявні при безробітті та інфляції в Україні.

Об'єкт - безробіття як соціально - економічний феномен суспільства.

Дану тему досліджували такі економісти: Ж. Сей, Д. Кейнс, І. Фішер, А. Філіпс та інші. Я намагатимуся в даній курсовій роботі розглянути сутність класичної та кейнсіанської теорії зайнятості та безробіття, кривої Філіпса, проаналізувати зайнятість, безробіття і проблеми інфляції в Україні в період переходу до ринку та шляхи подолання безробіття і інфляції в Україні на сучасному етапі розвитку.

І. Класична та кейнсіанська теорія зайнятості та безробіття

1.1 Сутність теорії зайнятості та безробіття з точки зору економістів-класиків

Теорії зайнятості мають велику історію і пов'язані із загальним розвитком економічної науки.

У основі класичної теорії занятості -- два головні поняття. По-перше, стверджувалося, що ситуація, при котрій рівень витрат буде недостатній для закупки продукції, виробленої при повній занятості, навряд чи можлива. По-друге, навіть якщо б рівень загальних витрат і виявився недостатнім, досить швидко включаться такі важелі регулювання, як ціна і заробітна плата (у тому числі відсоткова ставка), внаслідок чого зниження загальних витрат не спричинить скорочення реального обсягу виробництва, зайнятості і реальних доходів.

Заперечення класичною теорією можливості недостатнього рівня витрат частково формується на законі Сея. Закон Сея -- виключно проста ідея про те, що сам процес виробництва товарів створює дохід, в точності рівний вартості вироблених товарів. Це означає, що вироблення будь-якого об'єму продукції автоматично забезпечує дохід, необхідний для закупівлі всієї продукції на ринку. Пропозиція породжує свій власний попит. Суть закону Сея можна найпростіше представити на прикладі торгівельного обміну. Майстер, що виготовляє взуття наприклад, виробляє, або пропонує, взуття як об'єкт покупки або попиту на сорочки або панчохи, вироблені іншими ремісниками. Пропозиція взуття майстром є його попит на інші товари. І так нібито для всіх виробників товару і для всієї економіки в цілому: попит має бути таким же, як і пропозиція. Дійсно, як модель економіки із замкнутим потоком, так і метод виміру національного доходу передбачають щось подібне. Дохід, отриманий від виробництва будь-якого загального об'єму продукції, якщо є витраченим, має бути повністю достатнім для забезпечення адекватного загального попиту. При відповідності структури ринку запитам споживача всі ринки очищаються від продукції. Може здатися, що все, що потрібно робити власникам підприємств для продажу продукції при повній зайнятості, -- це виробляти дану продукцію; закон Сея гарантує, що витрати на вжиток будуть достатніми для успішної її реалізації.

Проте в такому простому розумінні закону Сея є явна вада. Хоча факт, що виробництво продукції забезпечує відповідну суму грошового доходу, і загальновизнаний, немає гарантії, що одержувачі доходу витратять його повністю. Деяку частину доходу можна зберегти (не витратити), і тому вона не знайде віддзеркалення в попиті. Заощадження викликають порушення, витік в потоках доходів--витрат і відповідно підривають ефективну дію закону Сея. Заощадження являють собою вилучення засобів з потоку доходів, що призводить до того, що витрати на вжиток виявляються недостатніми для закупівлі всієї виробничої продукції. Якщо домогосподарства зберігають якусь частину своїх доходів, то пропозиція не створює свого власного попиту. Заощадження викликають недостатність вжитку. У результаті -- непродані товари, скорочення виробництва, безробіття і зниження доходів.

Але економісти-класики стверджують, що насправді заощадження не призводять до недостатності попиту, бо кожен збережений долар буде інвестований підприємцями. Інвестування нібито і відбувається, щоб компенсувати будь-яку

недостатність споживчих витрат; інвестиції заповнюють будь-який "пропуск" у вжитку, викликаний заощадженням. Врешті-решт, фірми не мають наміру продавати всю свою продукцію споживачам, а схильні виробляти значну долю продукції у вигляді засобів виробництва для реалізації один одному. Інвестиційні витрати підприємців є доповненням або додатком до потоку доходів--витрат, що може заповнити будь-який "пропуск" у вжитку, викликаний заощадженням. Отже, якщо підприємці мають намір інвестувати стільки ж, скільки домогосподарства розраховують зберегти, то закон Сея буде діяти і рівень виробництва і зайнятості залишаться постійними. Зможе чи ні економіка досягти і зберегти рівень витрат, необхідний для забезпечення виробництва продукції і доходу при повній зайнятості, залежатиме від того, чи мають намір підприємці достатньо проінвестувати, щоб компенсувати збереження домогосподарств.

Економісти-класики стверджували, що під час капіталізму існує вельми специфічний ринок -- грошовий ринок, який гарантує рівність заощаджень і інвестицій, а звідси і повну зайнятість. Це означає, що грошовий ринок (а ясніше: відсоткова ставка -- ціна, сплачена за використання грошей) стежитиме за тим, щоб, долари, які вийшли з потоку доходи--витрати як збереження, автоматично знов з'явилися як долари, витрачені на інвестиційні товари. Обґрунтування саморегулювання заощаджень і інвестицій за допомогою ставки відсотка було простим і правдоподібним. Економісти-класики заявляли, що, за інших рівних умов, домогосподарства зазвичай вважають за краще споживати, а не зберігати. Вжиток товарів і послуг задовольняє людські потреби, невикористані долари -- ні. Звідси робився висновок про те, що споживачі зберігатимуть лише в тому випадку, якщо хтось платитиме їм ставку відсотка як нагороду за їх ощадливість. Чим вища ставка відсотка, тим більше доларів зберігатиметься. А хто платитиме за використання заощаджень? Не хто інший, як інвестори - власники підприємств, які прагнуть знайти (пред'являють попит на) грошовий капітал, щоб відновити або розширити своє підприємство або парк виробничого устаткування. Оскільки відсоткова ставка здійснює вплив на витрати підприємців-позичальників, останні більш охоче займатимуть і інвестуватимуть при низькій, а не високій ставці. Це означає, що крива інвестицій (попит на долари) підприємців буде низхідною.

Економісти-класики прийшли висновку, що грошовий ринок, на якому власники збережень пропонують долари, а інвестори пред'являють попит на долари, встановлює рівноважну ціну на використання грошей -- рівноважну ставку відсотка, при якій кількість заощаджених (запропонованих) доларів рівна кількості інвестованих доларів (на яких був пред'явлений попит).

Зміна ставки відсотка забезпечує дію закону Сея навіть в економіці з значними заощадженнями. Як здавалося економістам-класикам, економіка подібна до гігантської ванни, у якій об'єм води відповідає випуску продукції і занятості. Будь-який витік через зливну трубу заощаджень повертається у ванну через кран інвестицій. Таким має бути процес, оскільки відсоткова ставка сполучає зливну трубу і кран.

Економісти-класики додатково обґрунтували свій висновок про те, що повна зайнятість є нормою для капіталізму ще і іншим основним аргументом. Вони стверджували, що рівень виробництва продукції, яку можуть реалізувати підприємці, залежить не лише від рівня загальних витрат, але також і від рівня цін на продукцію. Це означає, що, навіть якщо ставка відсотка з якоїсь причини тимчасово не здатна привести у відповідність збереження домогосподарств і інвестиції підприємців, будь-яке зниження загальних витрат компенсуватиметься пропорційним зниженням рівня цін. Іншими словами, якщо спочатку на 40 дол. можна було купити 4 сорочки по 10 дол., після зниження ціни на них до 5 дол. на 20 дол. куплять стільки ж сорочок, скільки і раніше. Таким чином, якщо домогосподарства тимчасово зберегли більше, ніж підприємці мають намір інвестувати, то викликане цим зниження загальних витрат не призведе до тривалого скорочення реального обсягу виробництва, доходу і рівня зайнятості, за умови, що ціни на продукцію знижувалися пропорційно зниженню витрат.

На думку економістів-класиків, так і повинно відбуватися. Конкуренція між продавцями забезпечує еластичність цін. Оскільки зниження попиту на продукцію стає загальним, виробники, що конкурують, знижують ціни, щоб позбавитися від надлишків продукції, які накопичуються. Іншими словами, поява "зайвих" заощаджень призводить до зниження цін, а нижчі ціни, збільшуючи реальну вартість, або купівельну спроможність долара, дозволяють особам, що не мають заощаджень, набувати більше товарів і послуг на їх поточні грошові доходи. Тому заощадження призводять до зниження цін, а не зменшення обсягу виробництва продукції і занятості.

"Але, -- запитували скептики,... - чи не ігнорується при цьому ринок ресурсів? Хоча підприємці і можуть зберегти об'єм продажу своєї продукції при падінні попиту шляхом зниження цін, чи не буде для них це неприбутковим? Оскільки ціни на продукцію знижуються, чи не повинні значно знижуватися ціни на ресурси -- зокрема, ставки заробітної плати, - щоб підприємцям було вигідно виробляти продукцію при знов сталому рівні цін?" Економісти-класики відповідали, що ставки заробітної плати повинні і будуть знижуватися. Загальне зменшення попиту на продукцію виразиться у зниженні попиту на працю і інші ресурси. При збереженні ставок заробітної плати це вмить приведе до появи надлишків робочої сили, тобто викличе безробіття. Проте, не бажаючи наймати всіх робітників по початковим ставках заробітної плати, виробники вважають вигідними наймати цих робітників по нижчих ставках заробітної плати. Попит на працю, іншими словами, повільно падає; ті робітники, які не зможуть найнятися по старих, вищих ставках заробітної плати, повинні будуть погодитися на роботу по нових, нижчим ставкам.

Чи будуть робітники охоче погоджуватися працювати по знижених ставках? На думку економістів-класиків, конкуренція з боку безробітних вимушує їх до цього. Конкуруючи за вільні робочі місця, безробітні сприятимуть зниженню ставок заробітної плати до тих пір, поки ці ставки (витрати роботодавців на заробітну плату) не будуть настільки низькими, що підприємцям буде вигідно наймати всіх наявних робітників. Це станеться за нової, нижчої рівноважної ставки заробітної плати. Тому економісти-класики прийшли висновку, що вимушене безробіття неможливе. Що кожен, хто бажає працювати по визначеній ринком ставці заробітної плати, може легко знайти роботу. Конкуренція на ринку праці виключає вимушене безробіття.

З точки зору класиків, такі важелі ринкового регулювання, як вагання ставки відсотка, з одного боку, і еластичність відносності цін і заробітної плати -- з іншого, здатні підтримувати повну занятість в капіталістичній економіці. Економісти-класики вважали, що, діючи спільно, ці два механізми регулювання перетворили повну зайнятість в неминучість. Вони стали сприймати капіталізм як саморегулюючу економіку, в якій повна занятість вважається нормою. Капіталізм здатний "розвиватися сам по собі". Допомога держави у функціонуванні економіки розглядалася зайвою, більш того, шкідливою. У економіці, здатній досягти як повного об'єму виробництва, так і повної зайнятості, втручання держави може лише завдати шкоди її ефективному функціонуванню. Логіка класичної теорії підводила до висновку про те, що найбільш прийнятною є економічна політика державного невтручання.

1.2 Сутність кейнсіанської теорії зайнятості та безробіття

Положенням класичної теорії зайнятості наполегливо перечив один істотний факт --періоди тривалого безробіття і інфляції, що повторюються. Якщо можна було пояснити незначний спад, такий, як короткочасне падіння виробництва в 1924 і 1927 рр., війнами і аналогічними зовнішніми обставинами, то глибокі і тривалі спади, яким була "Велика депресія" 30-х років, не піддавалися якому-небудь розумному поясненню. Існує вражаюча невідповідність між теорією, згідно якій безробіття, по суті, неможливе, і фактичною десятирічною "облогою" економіки вельми значним безробіттям. У зв'язку з цим багато економістів стали критикувати як теоретичні постулати, так і основні принципи класичної теорії зайнятості.

У 1936 р. відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс висунув нове пояснення рівня зайнятості в капіталістичній економіці. У своїй роботі "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" Кейнс обрушився на основи класичної теорії, чим зробив велику революцію в економічній думці по макроекономічним питанням. Кейнс є родоначальником сучасної теорії зайнятості. Багато інших економістів продовжували розробляти і удосконалювати його вчення.

Кейнсіанська теорія зайнятості різко відрізняється від класичного підходу. Жорсткий висновок цієї теорії полягає в тому, що при капіталізмі просто не існує жодного механізму, що гарантує повну зайнятість. Стверджується, що економіка може бути і збалансованою -- тобто може досягти рівноваги сукупного об'єму виробництва -- при значному рівні безробіття і при істотній інфляції. Повна зайнятість швидше випадкова, а не закономірна. Капіталізм не є саморегульованою системою, здібною до безкінечного процвітання; не можна покладатися на те, що капіталізм "розвивається сам по собі". Більш того, не можна пов'язувати економічні коливання виключно лише із зовнішніми чинниками, такими, як війни, засуха і інші подібні аномалії. Навпаки, причини безробіття і інфляції криються значною мірою у відсутності повної синхронності в ухваленні деяких основних економічних рішень, зокрема рішень про заощадження і інвестиції. Крім того, ціни на продукцію і заробітна плата стійкі до пониження -- значному зниженню цін і заробітної плати передують, таким чином, внутрішні фактори, які на додаток до зовнішніх вносять свій вклад до нестабільності економіки.

Кейнсіанці підкріплюють свої твердження тим, що заперечують сам механізм, на якому основана класична платформа, -- автоматичне регулювання ставки відсотка і співвідношення цін і заробітної плати.

Кейнсіанська теорія відкидає закон Сея, ставлячи під сумнів положення про те, що ставка відсотка здатна привести у відповідність збереження домогосподарств з інвестиційними планами підприємців. Той факт, що сучасному капіталізму властивий відлагоджений грошовий ринок і широке різноманіття фінансових інститутів, не знижує скептицизму відносно ставки процента як механізму, здатного сполучати зливну трубу заощаджень і кран інвестицій. Кейнсіанці вважають неспроможними ствердження класиків про те, що фірми інвестуватимуть більше, якщо домогосподарства підвищать рівень заощаджень. Врешті-решт, чи не означає збільшення заощаджень зменшення вжитку? Чи можна в дійсності чекати, що підприємці будуть розширювати свої виробничі потужності, коли звужуються ринки їх продукції? В цілому кейнсіанці вважають, що суб'єкти заощаджень і інвестори є, по суті, різними групами, що розробляють плани своїх заощаджень і інвестицій на різних підставах. Зокрема, рівень заощаджень слабо залежить від ставки відсотка.

Хто в капіталістичній економіці вирішує, скільки слід заощадити і скільки інвестувати? (У аналізі не береться до уваги дія держави). Підприємства всіх видів, і особливо корпорації, приймають величезну кількість інвестиційних рішень. А хто приймає рішення про заощадження? Тут картина більш невизначена. В умовах здорової економіки, якою є американська, домогосподарства зберігають значні суми, принаймні коли настає стадія процвітання. Корпорації також мають великі заощадження у вигляді нерозподіленого прибутку. Важливо, що рішення про заощадження і інвестиції приймаються, по суті, різними групами людей.

Суб'єкти заощаджень і інвестори керуються різними мотивами. Відмінність між суб'єктами заощаджень і інвесторами не була б настільки фатальною для класичної теорії, якби їх рішення мотивувалися і приводилися б у відповідності до одного і того ж чинника, такого, як ставка відсотка. Але кейнсіанці стверджують, що це не так. Рішення про заощадження мотивуються різними міркуваннями. Деякі заощаджують, щоб зробити великі покупки, вартість яких перевищує розмір зарплати; домогосподарства заощаджують, щоб зменшити тягар внесків за житло, щоб придбати автомобілі або телевізори. Деякі заощадження здійснюються виключно заради зручності: для того, щоб мати запас ліквідних (готівки) засобів і можна було зробити у будь-який момент непередбачувану покупку. Заощадження виступають і як запобіжний засіб, запас для захисту від таких непередбачених випадків, як тривала хвороба або безробіття. Заощадження здійснюються і в силу глибокої укоріненої звички, яка діє майже автоматично; тобто заощадження робляться і без усяких особливих причин. Багато заощаджень тісно пов'язані зі сталими традиціями і укладеними контрактами: наприклад, платежі по страхуванню життя, по страхуванню ренти і пенсії або участь в програмі "Облігація в місяць". Видно, що жоден з цих різних мотивів заощаджень не є особливо "чутливим" до ставки відсотка. Кейнсіанці вважають, що можна легко представити ситуацію, в якій, на противагу представленню класиків, заощадження знаходяться в зворотній залежності від ставки відсотка.

А що ж, на думку кейнсіанців, визначає рівень заощаджень? Абсолютно очевидно, що основним чинником, що визначає як заощадження, так і інвестиції, є національний дохід.

Чому підприємці купують засоби виробництва? Мотивація витрат на інвестиції є складною. Ставка відсотка -- плата за придбання грошового капіталу для інвестування -- враховується при складанні планів інвестицій. Але ставка відсотка не є єдиним чинником. Важливим чинником, що визначає величину інвестицій, також є норма прибутку, яку фірми чекають отримати від інвестицій. В час же спаду виробництва надії на прибуток настільки ілюзорні, що рівень інвестицій буде низьким, а можливо, ще і падатиме, не дивлячись на значне зниження ставки відсотка. І навпаки, коли потреба в інвестиціях вкрай велика, зниження відсоткової ставки не є головним стимулом.

Кейнсіанською теорією зайнятості представлення класиків про грошовий ринок оцінюються як дуже спрощені і в певному значенні невірні. Зокрема, згідно з класиками, грошовий ринок передбачає, що єдиним джерелом засобів фінансування інвестицій є поточні заощадження. У кейнсіанській же теорії стверджується, що на грошовому ринку є два інших джерела засобів: готівкові заощадження домогосподарств і кредитні установи, які збільшують пропозицію грошей.

У кейнсіанській теорії особливо вказується, що населення заощаджує гроші на руках, не лише щоб виробляти повсякденні операції, але і для накопичення багатства в готівковій формі (не у банках). Важливо відзначити, що при зменшенні частини цих грошових коштів і наданні їх інвесторам на грошовому ринку може утворитися надлишок засобів в порівнянні з поточними заощадженнями. Аналогічно, коли кредитні установи надають позики, вони збільшують пропозицію грошей. Кредити, що надаються банками і іншими фінансовими установами, також є засобом зростання поточних заощаджень, що використовуються як джерело засобів для інвестицій. В результаті виходить, що зменшення грошових коштів на руках в домогосподарств і надання позик банками можуть привести до перевищення величини інвестицій суми поточних заощаджень. Це означає, що закон Сея не діє і, що рівні виробництва, зайнятості і цін можуть вагатися. У результаті перевищення інвестицій над заощадженнями відбувається зростання загальних витрат, що, у свою чергу, призводить до пожвавлення економіки. Якщо економіка спочатку знаходилася у стадії економічного спаду, то обсяги виробництва і розмір зайнятості збільшуються; якщо в економіці вже досягнута повна зайнятість, то додаткове витрачання породжує інфляцію попиту.

Навпаки, класична теорія неправильно стверджує, що всі поточні заощадження виявляться на грошовому ринку. Якщо домогосподарства залишають якусь частину поточних заощаджень на руках, а не направляють на грошовий ринок або поточні заощадження використовуються для погашення банківської заборгованості, то сума коштів на грошовому ринку буде менша за задану в аналізі суму. З цього виходить, що сума поточних заощаджень перевищуватиме суму інвестицій. Знов не діє закон Сея, і настає макроекономічна нестабільність. В цьому випадку надлишок заощаджень над інвестиціями означатиме прискорення сукупного попиту; обсяг виробництва і зайнятість скорочуватимуться. Висновок: позиція кейнсіанців полягає в тому, що плани заощаджень і інвестицій не відповідають один одному, і тому можуть відбуватися коливання загального обсягу виробництва, доходу, зайнятості і рівня цін. І лише випадково домогосподарства і підприємці мають намір зберігати і інвестувати одні і ті ж суми. Кейнсіанці вважають себе вмілішими "водопровідниками", ніж були їх попередники класики, оскільки вважають, що зливна труба заощаджень і кран інвестицій не з'єднуються.

А як бути з іншим аспектом теоретичного положення класиків, згідно якого регулювання цін і заробітної плати у напрямі їх пониження усуває дію безробіття на загальні витрати?

Еластичність співвідношення цін і заробітної плати, стверджують кейнсіанці, просто не існує в тій мірі, яка необхідна для відновлення повної зайнятості при зниженні сукупного попиту. Ринкова система при капіталізмі ніколи не була абсолютно конкурентною, а в даний час на ній позначається недосконалість ринку, практичні і політичні труднощі, які перешкоджають еластичності співвідношення цін і заробітної плати. У монополістів-виробників, домінуючих на ринках багатьох важливих продуктів, є і можливість, і бажання протистояти зниженню цін на продукцію в умовах падіння попиту. Та і на ринках ресурсів сильні профспілки також наполегливо витримують лінію проти зниження заробітної плати. Колективні договори профсоюзів запобігають падінню заробітної плати протягом двох-трилітнього терміну дії даних договорів. На ринках праці робітників, не об'єднаних в профспілки, прийнято регулювати зарплату лише раз на рік. Крім того, работодавці вельми обережно відносяться до зниження заробітної плати, враховуючи його негативну дію на взаємовідносини в колективі і продуктивність праці робітників.

Більш того, навіть якщо зниження цін і заробітної плати супроводжується скороченням загальних витрат, сумнівно, щоб це скорочення сприяло б зниженню рівня безробіття. Адже об'єм сукупного попиту на гроші не може залишатися постійним, коли падають ціни і знижується заробітна плата. Нижчі ціни і заробітна плата неминуче ведуть до нижчих грошових доходів, а останні, у свою чергу, викликають подальше скорочення загальних витрат. В результаті вірогідні невеликі або взагалі нульові зміни в рівні виробництва і зайнятості, що знизився.

Кейнсіанці підкреслюють, що класики заплутались в своїх обґрунтуваннях із-за помилковості теоретичних побудов. Оскільки певна група робітників зазвичай купує лише невелику кількість того, що вона виробляє, то криві попиту на продукт і відповідно на працю окремої фірми можна розглядати як незалежні від яких-небудь змін заробітної плати (доходу), прийнятих робітниками даної фірми. Іншими словами, правомірне твердження, що зниження ставок заробітної плати в окремій фірмі означає рух вниз по кривій попиту на працю, в результаті фірма найме більше робочих, тобто зайнятість підвищується. Але такі міркування, стверджують кейнсіанці, непридатні до економіки в цілому, до загального зниження заробітної плати, тому що заробітна плата є основним джерелом доходів в економіці. Загальне зниження заробітної плати відповідно викличе зниження доходів, а також зниження попиту як на продукцію, так і на вживану для її виробництва працю. В результаті в умовах загального зниження заробітної плати підприємці найматимуть невелике число або взагалі не найматимуть нових робітників. Те, що правомірно для окремої фірми, коли зниження заробітної плати її працівникам не надає несприятливої дії на попит на працю, не є правомірним для всієї економіки, коли загальне зниження заробітної плати знижуватиме грошові доходи і викликатиме загальне падіння попиту на продукцію і працю.

Таким чином, кейнсіанці стверджують, по-перше, що ціни і заробітна плата фактично не є еластичними у напрямі пониження. По-друге, якби вони і були такими, то вельми сумнівно, що пониження цін і заробітної плати пом'якшило б широке безробіття, що поширилося.

1.3 Крива Філіпса

Ще на початку XX ст. американський економіст І.Фішер розкрив взаємозв'язок між інфляцією та безробіттям. Статистичні дані показували, що у фазі піднесення рівень безробіття знижувався, а темп інфляції, навпаки, зростав. Протилежний хід подій простежувався у фазі спаду - рівень безробіття зростав, а інфляція знижувалася. Така динаміка інфляції та безробіття сприймалася економістами як належна, і глибинні її причини не досліджувалися. Лише у 1958 р. новозеландський економіст А.Філіпс опублікував статтю про взаємозв'язок між величиною зарплати та рівнем безробіття. Він виявив, що заробітна плата завжди зростала, коли безробіття було малим. Зі зростанням рівня безробіття темпи приросту зарплати уповільнювалися.

На підставі статистичних даних Філіпс побудував криву, що відображала несподівано стійку обернену залежність між темпами зростання зарплати та рівнем безробіття у Великій Британії упродовж 1861-1957 рр. Пізніше цю залежність почали називати кривою Філіпса. По вертикальній осі Філіпс відклав темпи зростання номінальної зарплати, а по горизонтальній - рівень безробіття. Точці, в якій крива перетинає вісь абсцис, відповідає рівень безробіття, за якого рівень цін на ринку незмінний. Згідно з оцінкою Філіпса, такий рівень безробіття у Великій Британії становив 5,5%. Ця крива не перетинає вісь ординат, бо досягти абсолютного рівня зайнятості, тобто відсутності безробіття, неможливо.

У 1960 р. американські економісти Самюелсон і Солоу дещо видозмінили криву Філіпса. Їм вдалося пов'язати рівень безробіття з рівнем інфляції ( а не з темпами зростання зарплати, як то було раніше). Таке вдосконалення кривої Філіпса дало змогу застосовувати її до дослідження національної економіки та використовувати в макроекономічній політиці. Початкову стабільну криву, побудовану на підставі емпіричних даних, називають ранньою кривою Філіпса.

Розглянемо, що спричинює обернений зв'язок між інфляцією та безробіттям, який виражає крива Філіпса. Чинники, що лежать в основі зазначеного зв'язку, аналогічні тим, які зумовлюють додатний нахил проміжного відрізка кривої сукупності пропозиції. Із наближенням національної економіки до рівня повної зайнятості на ринку праці виникають слабини та структурні проблеми. Річ у тім, що національний ринок праці містить велику кількість індивідуальних ринків праці, які відрізняються один від одного і за структурою, і за географічним розташуванням. У фазі піднесення повна зайнятість не досягається одночасно на кожному з ринків праці. Представники одних професій зайняті повністю, а серед представників інших професій ще багато безробітних. В одних регіонах країни рівень безробіття у фазі піднесення перевищує природний, тоді як в інших попит на окремі види праці не задовольняється. Це спричинює тут підвищення заробітної плати, що генерує зростання витрат і цін. Отже, ціни починають зростати ще до того, як національна економіка досягає повної зайнятості.

У 60-70-х роках більшість економістів вважали, що кожна країна стоїть перед проблемою вибору між двома лихами національної економіки - інфляцією та безробіттям. Інакше кажучи, якщо країна хоче досягти низького рівня безробіття, вона змушена прийняти вищий рівень інфляції. І навпаки, щоб знизити темпи інфляції, нація мусить терпіти вищий рівень безробіття. Відтак крива Філіпса стала основою макроекономічної політики урядів багатьох країн. Вплив уряду на сукупний попит за допомогою інструментів фіскальної та монетарної політики давав змогу переміщувати економіку по кривій Філіпса і вибирати певну точку на ній, тобто певну комбінацію рівнів інфляції та безробіття. Наприклад, стимулювальна макроекономічна політика збільшувала сукупний попит, а отже й рівні національного виробництва та зайнятості. Проте водночас вона індукувала вищий темп інфляції. Навпаки, стримувальна монетарна політика давала змогу знизити рівень інфляції, але коштом зростання безробіття, тобто зниження обсягу національного виробництва.

Однак на підставі статистичних даних 70-х років для однієї країни можна було побудувати аж декілька кривих Філіпса. В аналітичній економії заговорили про те, що крива Філіпса вже не підтверджується. Проте подальші дослідження показали, що крива Філіпса може переміщуватися.

Крива Філіпса стабільна, якщо в національній економіці існує інерційний, тобто з року в рік однаковий, темп інфляції. Цей темп підтримується доти, доки немає збурень у сукупному попиті чи сукупній пропозиції. Збурення в сукупному попиті настають, наприклад, тоді, коли рівень безробіття помітно нижчий за його природну норму. У цьому разі темп інфляції зростає, бо тиск до підвищення заробітної платні, що індукують незайняті робочі місця, перевищує тиск до зниження заробітків, що генерує безробіття. Зростання темпу інфляції переміщуватиме криву Філіпса вгору.

Якщо рівень безробіття перевищуватиме природний, то темп інфляції знижуватиметься. Річ у тім, що тиск до зниження зарплати, індукований безробіттям, перевищує силу тиску до зростання заробітної плати, тому рівень заробітної плати і витрати знижуються, а відтак і ціни, що уповільнює темп інфляції. Тому крива Філіпса переміщується донизу.

За несприятливих збурень пропозиції витрати виробництва зростають, а відтак і ціни. Це означає, що темп інфляції змінюється і крива Філіпса переміщується вгору. І навпаки, за сприятливих збурень сукупної пропозиції, наприклад унаслідок зниження світових цін на нафту, темп інфляції знижуватиметься донизу.

З часом крива Філіпса набуває сучасного тлумачення.

Сучасна крива Філіпса відрізняється від ранньої трьома особливостями. По-перше, у сучасній кривій Філіпса темпи приросту номінальної зарплати замінено на темпи інфляції. Утім це не має принципового значення, бо у періоди високих темпів зростання зарплати швидко зростають і ціни. По-друге, сучасна крива Філіпса враховує очікувану інфляцію. По-третє, вона враховує збурення сукупної пропозиції.

Згідно з уявленнями економістів основного потоку макроекономіки, у короткостроковому періоді існує можливість вибору між інфляцією та безробіттям. Змінюючи сукупний попит, державний уряд може вибрати певну комбінацію рівнів інфляції та безробіття на короткостроковій кривій Філіпса. При цьому положення на цій кривій залежить від очікуваного темпу інфляції. Якщо він зростає, крива переміщується вгору, й вибір між інфляцією та безробіттям є менш сприятливим. У цьому разі за кожного рівня безробіття темп інфляції буде вищим.

Вибір між інфляцією і безробіттям існує лише у короткостроковому періоді. У довгостроковому періоді зберігається класична дихотомія: крива Філіпса є вертикальною, а можливість вибору між інфляцією та безробіттям зникає.

Прихильники теорії раціональних сподівань заперечують наявність спадної короткострокової кривої Філіпса, а отже можливості вибору між інфляцією та безробіттям. Їхня логіка така. Споживачі, підприємці, наймані працівники та інші учасники ринкового процесу розуміють, як функціонує національна економіка. Вони використовують усю наявну інформацію для захисту своїх інтересів. Зокрема, вони враховують заходи економічної політики при ухваленні власних рішень і розуміють, як ці заходи впливатимуть на національну економіку та їхнє становище.

Якщо, наприклад, уряд проводить стимулювальну макроекономічну політику, то працівники передбачають зростання інфляції та відповідне зниження реальної зарплати. Вони одразу висунуть вимоги про підвищення своєї номінальної зарплати, щоб нейтралізувати вплив очікуваної інфляції на свої реальні доходи. За правильного передбачення ними рівня зростання цін і відповідних вимог щодо підвищення номінальної заробітної плати жодного, навіть тимчасового, підвищення обсягу національного виробництва і рівня зайнятості у національній економіці не відбудеться. Натомість розвинеться інфляція і зросте рівень цін. Отже, згідно з теорією раціональних сподівань, крива Філіпса є вертикальною не лише в довгостроковому, а й у короткостроковому періоді.

Якщо ж працівники неправильно оцінюють економічні події, наприклад, вважають, що їхні реальні заробітки зростатимуть унаслідок макроекономічної політики уряду, то вони пропонуватимуть більше своєї праці, і безробіття знизиться.

На думку адептів теорії раціональних сподівань, економісти помилково роблять висновок, що існує стабільна короткострокова крива Філіпса.

Згідно з названою теорією, між безробіттям та інфляцією немає вибору і в короткостроковому періоді. Уряд не може впливати на реальні змінні - обсяг виробництва і рівень зайнятості, і намагання стимулювати розвиток національної економіки лише підвищить загальний рівень цін. Зазначається, що більшість економістів піддають сумніву положення теорії раціональних сподівань щодо кривої Філіпса.

ІІ. Аналіз зайнятості та безробіття в Україні в умовах ринку

2.1 Аналіз зайнятості та безробіття в Україні в період переходу до ринку

Ринок праці охоплює сукупність механізмів, що забезпечують узгодження та координацію попиту і пропозиції праці, купівлю-продаж робочої сили та визначення її ціни, організацію оплати праці й соціальний захист найманих працівників через систему соціального страхування.

Початок становлення національного ринку праці в нашій державі пов'язують з ухваленням у 1991 р. Закону України «Про зайнятість населення». Згідно з цим законом, держава відмовилася від монопольного права на працевлаштування і забезпечення абсолютної зайнятості населення і взяла на себе зобов'язання здійснювати матеріальне (допомога з безробіття) та соціальне (професійна перепідготовка, працевлаштування тощо) підтримання працівників, що втратили роботу й офіційно отримали статус безробітних. Саме в цей період в Україні були створені базові елементи інфраструктури ринку праці - Державна служба зайнятості та Державний фонд сприяння зайнятості населення.

Однак процес формування національного ринку праці відбувається повільно й суперечливо. І це аж ніяк не випадково, оскільки сфера зайнятості була однією з найбільш здеформованих сфер економіки України за часів її перебування у складі СРСР.

Одним із перших був сформований фіксований сегмент національного ринку праці. Його становлення відбувалося в умовах різкого дисбалансу між пропозицією і попитом на працю. Попит на робочу силу визначається наявними вакансіями. Упродовж 1990-х років чисельність вільних робочих місць зменшилася більш як у 5,5 рази, що призвело до різкого скорочення попиту на працю. Така тенденція зумовлена значним падінням реального ВВП та ліквідацією підприємствами надлишкової кількості непродуктивних робочих місць, що були створені в умовах адміністративно-командної системи.

Попит на працю, як відомо, є похідним від попиту на товари і послуги. Звуження сукупного попиту в Україні внаслідок скорочення інвестиційних видатків фірм та споживчих видатків домогосподарств зменшило і попит на працю. Зокрема, обсяги капітальних вкладень упали більш як на 80%. Низька інвестиційна активність негативно вплинула не лише на кількість вільних робочих місць, а й на здатність вітчизняних підприємств створювати їх. Якщо в 1995 р. було створено 120 тис. нових робочих місць, то в 1998 р. - лише 61 тис. Вони забезпечували зайнятість кожного дев'ятого безробітного.

Ще однією причиною зниження попиту на працю стало зменшення реальних споживчих видатків населення. Фізичний обсяг роздрібного товарообороту скоротився майже в три рази, що різко звузило ринок збуту вітчизняних підприємств. Тому чимало з них були змушені збільшувати виробничі запаси у вигляді готової продукції та ліквідовувати не лише вільні, а й наявні робочі місця.

Окрім попиту, важливим елементом праці є пропозиція. Динаміку пропозиції характеризують зміни коефіцієнта участі в робочій силі. Упродовж 1990-х років значення цього показника лише з урахуванням офіційно зареєстрованих безробітних працездатному віці були зайнятими або шукали роботу. Такий високий рівень трудової активності є, очевидно, наслідком зниження реальних доходів населення України, зокрема доходів від оплати праці. Частка фонду оплати праці у структурі ВВП зменшилася з 46,7 % у 1990 р. до 25 % у 2000 р.

Надмірна пропозиція праці, про що свідчить зростання коефіцієнта навантаження на одне вільне робоче місце, неспроможна повністю реалізуватися у сфері оплачуваної зайнятості. Тому альтернативою її застосування для вітчизняних домогосподарств є самозайнятість - здебільшого в особистому підсобному господарстві. За даними опитувань, приблизно половина населення великих міст України має такі господарства.

Унаслідок зазначених та інших причин (зокрема, скорочення чисельності армії, евакуації значної частини населення із зони Чорнобиля, широкомасштабної конверсії тощо) рівень безробіття у вітчизняній економіці зростає. Якщо в 1995 р. він становив 0,5%, то в середині 1999 р. - уже 5,1%. Це офіційний показник безробіття, який характеризує ситуацію лише на фіксованому ринку праці. Фактичний рівень безробіття є вищим. За результатами щорічних обстежень вітчизняних домогосподарств, проведених з ініціативи МОП, у 1995 р. рівень безробіття в Україні становив 5,6% економічно активного населення, у 1999 р. - 11,0%.

За даними Державного комітету статистики України, загальна кількість зареєстрованих безробітних у країні в грудні 2008 року становила 844,9 тис. осіб. Цей показник є максимальним на весь 2008 рік. Ще в листопаді було зафіксовано 639,9 тис. осіб безробітних. Абсолютне збільшення показника за один місяць сягнуло 205 тис. осіб, відповідно відносне зростання - 32,04%.

На початку 2008 року, зокрема, в січні, цей показник становив 662,8 тис. осіб. В лютому відбулося його незначне зростання - на 8,3 тис. осіб або 1,2%. Протягом наступних шести місяців кількість безробітних зменшувалася. В березні порівняно із попереднім місяцем зменшення становило 31,5 тис. осіб або 5%. Найбільшу динаміку скорочення безробітних становив травень. Мінімальна кількість, а саме: 509,5 тис. осіб, було зафіксовано в серпні 2008 року.

Починаючи із вересня, показник кількості зареєстрованих безробітних почав зростати. Так, його збільшення протягом першого місяця осені порівняно із серпнем становило 4,1 тис. осіб або 0,8%. Темпи почали нарощуватися із жовтня, коли було зафіксовано збільшення відповідно до рівня попереднього місяця на рівні 16,5 тис. осіб або 3,2%. Фактично вже в листопаді тенденція почала викликати занепокоєння: 639,9 тис. осіб офіційно зареєстрованих безробітних, абсолютне зростання на рівні 109,8 тис. осіб, відносне збільшення - 20,7%.

Зрештою, за підсумками року, грудневий показник є на 240 тис. осіб вищим за середньорічний - 604 тис. осіб. Абсолютне зростання кількості безробітних протягом останнього місяця року становило 182,1 тис. осіб, відносне збільшення - 27,47%. Насторожує динаміка показника. Протягом останніх чотирьох років ринок праці в Україні ще не знав такого різкого збільшення кількості безробітних. Це покладає додаткове навантаження на систему соціального забезпечення в державі, яка нині виживає в умовах скорочення надходжень.

Однак показник рівня безробіття ще не дає повного уявлення про стан справ у сфері зайнятості. Для точнішої оцінки необхідно враховувати не лише відсоток людей, що не мають роботи, а й те, який час вони перебувають у такому становищі. Аналіз засвідчує, що у вітчизняній економіці формується застійний, довготривалий тип безробіття. Середня його тривалість зросла з 0,8 місяця у 1992 р. до 11 місяців у 1999 р. Така динаміка вкрай небезпечна, оскільки існує загроза втрати безробітними професійних знань та кваліфікації.

Як зазначив економіст Міжнародного центру перспективних досліджень Олександр Жолудь, безробіття зростало і зростає за всіма показниками впродовж усього року, що пов'язане зі світовою кризою, падінням попиту на експортні підприємства України, зокрема, хімічної промисловості та металургії. Проблеми з безробіттям мають також підприємства, робота яких зав'язана на кредитних ресурсах, зокрема, супермаркети побутової техніки, фінансового сектору, автодилери.

При цьому в ЗАТ «КУА «Спарта» зазначають, що варто звертати увагу ще й на той факт, що йдеться про офіційну статистику, яка не відповідає дійсній ситуації на ринку праці. Інвестиційний аналітик компанії Андрій Шкляр прокоментував, що до офіційного рівня безробіття, який подають відповідні служби, можна сміливо додати ще 10% тих, хто зайняті неповний робочий день, не зареєстровані в Центрах зайнятості, працюють сезонно, знаходяться на заробітках за кордоном.

З цього приводу керівник інформаційно - аналітичного центру компанії «Forex Club» Микола Івченко зазначив, що реальна кількість безробітних сьогодні становить 1,7 млн. осіб, що вдвічі вище офіційної статистики, відповідно рівень безробіття становить 7,5-8%.?

До того ж має місце таке явище, як приховане безробіття, коли громадяни, які формально вважаються працівниками підприємств, насправді не працюють і не одержують зарплати. Знижена заробітна плата та її «замороження» (нині вчасно не одержують зарплату майже 2% працівників) негативно впливають на мотивацію до праці. Низька заробітна плата не покриває мінімальних споживчих потреб працюючих, тому набула поширення і недозайнятість.

Однією з причин, які справляють істотний негативний вплив на формування ринку праці кваліфікованої робочої сили, є відсутність пріоритетності праці серед соціальних цінностей значної частини працездатного населення, переважно молодого віку. В умовах низької ціни робочої сили та слабкої залежності оплати праці від її результатів і трудових зусиль працівника соціальна цінність праці є невисокою. В умовах, коли немає прямої залежності між кваліфікацією праці та її оплатою, мотивація до розвитку трудового потенціалу знижується.

Упродовж останніх років на ринку праці спостерігається висока частка потреби в кваліфікованих робітниках, яка викликана відродженням та розвитком окремих видів виробництва. Також спостерігається попит на фахівців і професіоналів, як наслідок розвитку наукоємного виробництва та освіти. Зростає попит і на некваліфіковану працю (найпростіші професії), що може обумовлюватися пошуком громадянами соціально або економічно вигіднішого становища.

Спостерігається невеликий, але зростаючий попит на працівників сфери торгівлі та побутових послуг, а також законодавців, вищих державних службовців та керівників За повідомленням підприємств, установ та організацій, кількість вільних робочих місць і вакантних посад на кінець червня 2007 року становила 214,8 тис., що на 14,4% менше минулорічного показника. Навантаження незайнятого населення, яке звернулося за сприянням у працевлаштуванні до Державної служби зайнятості становило 3 особи на 1 вільне робоче місце.

Зросла мобільність працівників зайнятих у галузях економіки: збільшилась чисельність як прийнятих, так і звільнених. Зазначені тенденції руху робочої сили, насамперед, пов'язані з рівнем заробітної плати, своєчасністю її виплати, важкими умовами праці, що стають причиною не тільки звільнення працівників, а й неможливості заповнення вакансій у майбутньому.

2.2 Проблеми інфляції в перехідний період до ринку

Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів, гіпермілітаризація тощо становили сприятливий грунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.

Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд із 1992 р. лібералізував ціни, які почали швидко зростати. Тривала відкрита інфляція стала несподіванкою для державних мужів, чимось незвичним і незнайомим. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків.

Висока інфляція, поєднавшись із безпрецедентним падінням обсягу національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка стала найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992-1995 рр. Вхід економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні темпи інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за високих темпів зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця швидко знецінюється, що різко знижує рівень сукупних заощаджень усередині країни. При цьому змінюється структура кредитів: частка короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 р. короткострокові кредити становили в Україні 97,2%. У такій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в галузях зі строком окупності капіталу понад п'ять років. Усе це поглиблювало спад виробництва.

На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові влучення. У середині 90-х років гранична податкова ставка в Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з інфляцією створювало нестерпний тиск на виробника, який призупиняв свою діяльність У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола причин гострої інфляції в Україні у 1992-1995 рр.

Більшість економістів схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попиту, пов'язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат М2 у 1992 р. зріс більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. - майже у 20 разів. У 1992 р. обсяг готівки зріс більш ніж у 16 разів - приблизно з 30 млрд. крб. до 500 млрд.

Суттєвий вплив на зростання цін в Україні у 1992- 1995 рр. справили чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, - витрати та інфляційні очікування. Неефективна економіка, як відомо, завжди є потенційно інфляційною. Зростання витрат виробництва спричиняє підвищення цін. Цей зв'язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній економіці. Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася, тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий рівень монополізму послабив інструментарій конкуренції, який автоматично стримує зростання цін.

На динаміці цін в Україні вельми негативно позначився надмірно прискорений перехід Росії у 1993 р. до торгівлі енергоносіями за світовими цінами. Внаслідок цього спостерігався небачений шок пропозиції, який підірвав енергомістку економіку України.

Спочатку у вітчизняній економіці майже не існувало проблеми інфляційних очікувань. Але знеціння заощаджень змусило громадян оперативно пристосовуватися до умов інфляції. Їхня нова поведінка полягала в тому, що люди швидко звільнялися від готівки на користь інших активів, які не втрачали своєї реальної вартості.

Небажання учасників господарського процесу позбутися своїх реальних доходів унаслідок знецінення національної валюти спричинило доларизацію вітчизняної економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало інфляцію витрат. Водночас із знеціненням національних грошей зростала вартість імпорту, переважну частину якого становили енергоносії.

Отже, у 1992 - 1995 рр. в Україні діяли різні чинники інфляції, які нерідко підсилювали один одного. Зумовлена спочатку сукупним попитом, інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на товари, послуги та економічні ресурси здорожчувало виробництво, що разом з інфляційними очікуваннями та підвищенням номінальних доходів вело до нового спалаху інфляції. Це й зумовило гіперінфляцію.

Ще у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію грошей, аби стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд намагався застосувати адміністративні методи для обмеження темпів зростання цін. Це була, по суті, класична політика доходів, яка сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін, але спричинила катастрофічне падіння обсягу виробництва в уже лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко назад у реформуванні економіки.