Приватизація як шлях переходу України до ринкової економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

I. Сутність та значення приватизації у ринковій економіці

II. Шляхи та способи приватизації

III. Світовий досвід приватизації, як засобу роздержавлення та перспективи його застосування в Україні

IV. Правові, економічні та організаційні засади приватизації в Україні

V. Особливості приватизаційних процесів в Україні на шляху до ринкової економіки

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

приватизація ринкова економіка роздержавлення

Під час переходу до ринкової економіки в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося з рядом об'єктивних труднощів, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему власності.

Проблема ця не нова і займає розуми людей уже не одне сторіччя. Перші згадки про власність, як одну з основних характеристик держави, з'явилися ще в глибокій давнині -- у Вавилоні, Китаї й інших країнах.

Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов'язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

Коло питань, пов'язаних зі здійсненням процесу роздержавлення, торкається всіх сфер соціально-економічного життя. З'ясування їхньої сутності має кардинальне значення як при аналізі пережитого країною періоду, так і гаданих можливостей її майбутнього. Тому проблеми роздержавлення власності відносяться до числа найбільш актуальних проблем сучасного становища України, у них зосереджені найбільш складні в теоретичному відношенні і важкі для практичного вирішення питання розвитку країни.

Тема курсової роботи - Приватизація як шлях переходу України до ринкової економіки.

Приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває в державній власності, та майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до законодавства, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Основними пріоритетами приватизації є підвищення ефективності виробництва та мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України.

Отже, об'єктом дослідження даної курсової роботи являється приватизація в Україні та головні засади її розвитку.

Предметом курсової роботи є дослідження приватизації в Україні.

Основна мета даної курсової роботи - дослідити особливості функціонування приватизації як процессу в цілому так і в нашій країні. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

· дослідити сутність приватизації;

· знайти можливі шляхи та способи приватизації

· визначити особливості та недоліки приватизації в Україні та інших країнах;

· зрозуміти важливість цього процесу для ефективного конкурування підприємств на державному рівні.

І. Сутність та значення приватизації у ринковій економіці

Приватизація це форма роздержавлення, що передбачає перетворення державної власності в приватну. Власне, суть приватизації визначається самою суттю приватної власності. Насамперед це створення механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах виробництва, перетворення його в повноправного господаря, забезпечення йому у всіх сферах господарської діяльності, прямої залежності рівня споживання, від рівня виробництва.

Приватизація в перехідній економіці є переважною формою роздержавлення, з одного боку, і наділення громадян власністю за рахунок перерозподілу суспільного майна, з іншого. Під приватизацією, як правило, розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки окремих громадян, трудових колективів або юридичних осіб. На базі державних підприємств можуть виникати приватні і змішані фірми в різноманітних організаційно-господарських формах -- від індивідуальних підприємництв до усіх видів корпорацій.

Сенс приватизації власності полягає в відчуженні державної власності на користь юридичних осіб і громадян та формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм власності.

Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання державних управлінських структур (можливо до межі повного виключення) в господарську та інвестиційну діяльність підприємств.

В широкому розумінні роздержавлення означає руйнування управлінської монополії держави. До основних обмежень втручання держави належить відмова держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів; скасування примусового державного замовлення; обмеження втручання держави у процес ціноутворення. Це розширення самостійності підприємств і організацій (наприклад, звільнення від надмірної опіки, скутості), це відхід держави від оперативного господарського керівництва первинними господарськими ланками. Це зміна форм і методів господарювання.

Роздержавлення у вузькому значенні передбачає перетворення державної власності в інші її форми, супроводжуване обов'язковою зміною власника: держави на іншого -- приватна особа, колектив, сімейне господарство, акціонерне товариство тощо.

Роздержавлення пов'язане насамперед із прагматичними міркуваннями на макро- і мікроекономічному рівнях. У першому випадку воно покликано зміцнити ринкові основи в економіці, здійснити децентралізацію і скорочення масштабів державної підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї державної системи, зменшити бюджетний дефіцит. На мікроекономічному рівні завдання полягає в поліпшенні техніко-економічних показників роботи підприємств.

Роздержавлення і приватизація мають одну мету -- створення багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Цілісна система заходів роздержавлення включає щонайменше чотири компоненти: бюрократизацію керування господарством; обмеження державної підприємницької діяльності; стимулювання приватного капіталу; згортання регулювання економіки.

Питання визначення ролі держави в процесі приватизації значною мірою обумовлює як темпи проведення приватизації та її прибутковість, так і перебіг соціально-економічної трансформації суспільства взагалі, зокрема структурну перебудову господарства та вирішення соціальних проблем.

Центральним і спірним у дискусії з приводу доцільності роздержавлення приватизації залишається питання про хиби державних підприємств і переваги приватного сектора економіки.

Позитивні моменти роздержавлення та приватизації полягають у наступному:

роздержавлення сприяє росту ефективності за рахунок зниження витрат виробництва, швидкої адаптації до попиту, введення раціональних методів виробництва і розширення можливостей фінансування;

комерціалізація і безпосередній зв'язок із ринком забезпечують більш ефективний контроль;

скорочення дотацій і оздоровлення бюджету створюють можливості більш ефективного залучення коштів;

демонополізація сприяє створенню гнучких мобільних виробничих структур, упровадженню нових технологій;

поділ економічних і політичних чинників призводить до росту економічної відповідальності за прийняття інвестиційних рішень.

Негативні наслідки роздержавлення:

знижуються можливості забезпечення підприємств ресурсами;

росте збиток, який наноситься навколишньому середовищу;

реалізація короткострокових цілей максимізації прибутку завдає шкоди довгостроковим інтересам підприємств;

виникає небезпека скупки національних підприємств іноземними інвесторами;

зростають шанси росту цін на товари і послуги, знижується забезпеченість робочими місцями.

Але оцінюючи ефективність державних підприємств, необхідно насамперед мати на увазі, що одна з головних задач, поставлених перед ними -- сприяння реалізації загальнонаціональних цілей, що зовсім не обов'язково жорстко пов'язано з принципом максимізації прибутку.

Збитковість деяких державних підприємств пов'язана із звичайною практикою їх використання для виконання ряду специфічних макроекономічних функцій, які вони здійснюють у загальнонаціональних інтересах, зокрема:

забезпечення діяльності малорентабельних галузей господарства, що традиційно не представляють для приватного капіталу інтересу, але розвиток яких визначає загальні умови відтворення (це відноситься насамперед до галузей економічної інфраструктури -- енергетика, транспорт, зв'язок);

“оновлення” застарілих галузей (чорної металургії, суднобудування тощо).

допомога життєво важливим галузям економіки з метою забезпечення економічної життєздатності і розгортання науково-технічного прогресу, зміцнення на цій основі престижу і позицій країни у світовому господарстві (до числа таких галузей відносять науко- і капіталоємкі -- авіакосмічну, атомну, автомобілебудівну, електронну, нафтопереробну тощо);

проведення регіональної політики шляхом будівництва промислових підприємств і створення робочих місць, перепідготовки кадрів для згладжування існуючих соціально-економічних розходжень;

охорона навколишнього середовища на базі впровадження безвідхідних і екологічно чистих технологій у сферах виробництва, що потенційно представляють небезпеку в екологічному відношенні, зокрема у видобувній промисловості, в енергетиці.

Приватизації не підлягає значна частина державної власності. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; засоби урядового, фельд'єгерського та спеціального зв'язку; об'єкти державної метеорологічної служби; національні культурні та історичні цінності; об'єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету (ті, що належать підприємствам, можуть приватизуватися за умови збереження освітянського призначення); майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції тощо.

Перегляд господарської концепції державного сектора, курс на роздержавлення повинен призвести не до скасування особливих функцій державного сектора, а до надання останньому більшої ефективності і динамічності, переносу уваги на фінансові результати його роботи.

Крім усього іншого, роздержавлення і приватизація ведуть до змін у механізмі фінансування діяльності підприємств. Якщо державні підприємства черпають ресурси з державних банків, позик, податкових надходжень, то після роздержавлення вони переходять на інші джерела фінансування -- активи приватних банків, прямі інвестиції через фондові біржі приватними особами або установами (пенсійні фонди або страхові компанії), а також кошти закордонних інвесторів. Якщо державна компанія може у випадку фінансових складнощів звернутися по допомогу в міністерство фінансів, то після роздержавлення ця можливість зникає.

II. Шляхи та способи приватизації

Процеси приватизації в Україні контролює держава. Головним виконавчим органом, під керівництвом якого розробляють і виконують програми приватизації, є Фонд державного майна (ФДМ) України.

У 1994 р. було прийнято рішення про створення єдиної системи органів приватизації. Зокрема, регіональні відділення Фонду в областях і органи приватизації областей були об'єднані й перетворені у регіональні відділення Фонду. На рівні районів і міських підрозділів органів приватизації були створені представництва Фонду в районах і містах. Це дало змогу вести єдину державну політику приватизації на всій території України. Одночасно з формуванням структури ФДМ України, його регіональних відділень та представництв з'ясовували функції і завдання органів державного управління процесами приватизації.

У сучасних умовах ФДМ України є головним органом, який формує і провадить політику держави у сфері приватизації, є орендодавцем і продавцем державного майна. ФДМ України підпорядкований Кабінету Міністрів України і підзвітний Верховній Раді України.

Відповідно до головних завдань сформована структура ФДМ України і система управління процесами приватизації в цілому.

У процесі приватизації застосовують такі методи:

· викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, що ЇХ створили працівники цих об'єктів;

· викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації;

· викуп державного майна, зданого в оренду;

· викуп державного майна, зданого в оренду з викупом;

· продаж на аукціоні; продаж за некомерційним конкурсом;

· продаж акцій відкритих акціонерних товариств;

· продаж з відтермінуванням платежу.

Викуп об'єктів малої приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Приватизація об'єктів малої приватизації, до яких належать невеликі підприємства переробної і місцевої промисловості, легкої і харчової, промисловості будівельних матеріалів, будівництва, торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування населення, окремих видів транспорту, може відбуватися також шляхом продажу на аукціоні і за конкурсом. Продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував найліпші умови подальшої експлуатації об'єкта або за однакових умов - найвищу ціну.

Продаж за комерційним конкурсом - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який за фіксованих початкових умов запропонував найвищу ціну.

Продаж за конкурсом з відтермінуванням платежу - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об'єкт з відтермінуванням платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, створене його працівниками, згідно з розробленим товариством покупців планом, що є альтернативним до плану, запропонованого комісією з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб приватизації, за яким власниками акцій перетворених у відкриті акціонерні товариства державних підприємств на конкурсних засадах стають покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації акцій на пільгових умовах.

Акціонування, як процес перетворення державних підприємств в акціонерні компанії з розміщенням акцій в інвестиційних банках, провадять шляхом випуску в обіг цінних паперів. Цінні папери - це грошові документи, що засвідчують право володіння часткою капіталу, визначають взаємовідносини між організацією, яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових або інших прав на ці документи іншій особі. Головними видами цінних паперів є облігації та акції. Облігації - це цінні папери, які засвідчують про внесення їхнім власником грошових коштів і підтверджують зобов'язання імітента (акціонерного товариства) покрити йому номінальну вартість у передбачений термін з оплатою фіксованого відсотка, якщо інше не передбачено умовами. Акції - це цінні папери без визначеного терміну обігу, які свідчать про внесення певного паю до статутного фонду, визначають можливість управління ними, дають право на отримання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також участь у розділі майна у разі ліквідації акціонерного товариства. Акції, які випускають в обіг, бувають різного виду і різної категорії (привілейовані, прості, іменні, закриті, акумулюючі та ін.).

Особливим видом державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду, є приватизаційні папери. Вони можуть бути лише іменними.

Для оплати придбаних об'єктів приватизації поряд з грошовими коштами на спеціальних приватизаційних рахунках громадян України застосовують приватизаційні майнові сертифікати. До випуску приватизаційних майнових сертифікатів зазначені платежі ведуть з приватизаційних депозитних рахунків громадян. Ці рахунки відкривають на суму номінальної вартості приватизаційного майнового сертифіката.

Можливе й більш детальне угрупування форм приватизації. Так, всесвітній банк виділяє наступні шляхи приватизації в постсоціалістичних країнах: прямий продаж активів, масова приватизація по ваучерних схемах, викуп контрольного пакета акцій працівниками, публічна пропозиція, ліквідація, безоплатна передача муніципальним органам, акціонування, акціонерне державне підприємство за участю іноземного капіталу. Оцінюючи результативність перерахованих методів, варто мати на увазі, що, по-перше, у всіх країнах використалися ті або інші комбінації, а, по-друге, невелика купівельна спроможність громадян у порівнянні з потенційною ціною державних активів змушувала в ході реформи власності змінювати пріоритети у виборі методів приватизації.

Масова приватизація шляхом видачі приватизаційних ваучерів дозволяє порівняно швидко розподілити державні активи серед великої кількості громадян. Незалежно від того, чи видаються приватизаційні свідоцтва безкоштовно або за деяку невелику суму грошей, ваучерні схеми є соціально найменш конфліктним способом приватизації. Разом з тим отримані по таких схемах власницькі права не можуть кваліфікуватися як повноцінне право приватної власності й, швидше за все, є лише стартовою умовою для подальших трансакцій або звернення до грошей.

Безкоштовність або низька ціна ваучерів дозволила більшої частині населення взяти участь у масовій приватизації, а державні активи пройшли через етап первинного закріплення прав власності досить швидко. Позитивним моментом є також швидкий старт приватизації, найбільш проблемної частини державних активів великих промислових підприємств. Разом з тим ваучерні схеми, виключивши можливість одержання доходів від приватизації в бюджет, поглибили проблеми внутрішнього й зовнішнього державного боргу.

Приватизація шляхом продажів прямих активів, цінних паперів, майнових комплексів заздалегідь підготовленому інвесторові або на грошових конкурсах, аукціонах, тендерах і т.п. має перевагу одержання грошей, які можуть стати джерелом як надходжень у бюджет, так і інвестицій у приватизовану компанію.

Предметом продажу може стати лише привабливе для інвесторів, прибуткове підприємство, тому даним методом, на жаль, не могла приватизуватися більша частина великих промислових підприємств. Кількість інвесторів (особливо в порівнянні з ваучерними схемами) сильно обмежене тими, хто контролює значні маси капіталу. Із цього виходить, що первинне закріплення прав власності на державні активи й подальший їхній перерозподіл може відбуватися досить концентровано (на відміну від розпорошеності ваучерного методу). Аукціони й конкурси сприяють виявленню ринкової оцінки приватизованих активів на рівні максимально прибутковості. Але за ефективними цінами вдається продати лише невелику частину підприємств. Більшість же підприємств реалізується за зниженими цінами, і результативність угод купівлі-продажу для продавця складається головним чином у зміні державної власності на приватну. Для покупця результат визначався здатністю витягти прибуток із придбаних активів.

Особливий випадок - продаж активів іноземному інвесторові. У всіх країнах з перехідною економікою робиться ставка на дохідність інвестицій від покупців-нерезидентів. Очікування зв'язувалися з одержанням доступу на західні товарні й фінансові ринки, зростанням ринкової вартості компаній. Переважний метод прямих продажів застосовувався в тих країнах, де ще в надрах планової економіки створювалися умови для розвитку приватної власності. Іноземний капітал оцінив цю вигоду стартових умов приватизації, хоча реальні інвестиції все-таки відрізнялись від очікуваних по обсягу та по сферам в яки вкладалися інвестиції.

Приватизація методом прямих продажів сприяє швидкому прогресу фінансових ринків і, що особливо важливо, створює сприятливий клімат для росту знову утворених приватних підприємств на національному, іноземному або змішаному капіталі.

Наступним методом приватизації є реприватизація, тобто відновлення в правах власності осіб, незаконно позбавлених майна в результаті конфіскованій націоналізації. Основними формами реприватизації є: реституція, тобто повернення власності колишнім власникам у натуральному виді, і компенсація, тобто повернення вартості конфіскованого майна грішми або спеціальними ваучерами. Запізнювання із проведенням реприватизації, особливо у формі реституції, може привести до конфліктів між інвесторами, що вже вклали свої капітали, і особами, що пред'являють права власності як колишні власники майна. Така ситуація досить несприятлива для залучення іноземних інвестицій.

Отже, процес приватизації в Україні регулюється Верховною радою, Фондом державного майна, Національним банком України, Державний приватизаційний фонд, міністерство демонополізації та роздержавлення. Всі особливості процесу залежать від приймаємих владою рішень та законів.

Основними законодавчими актами, які регулюють процеси приватизації в Україні, є Закони України "Про приватизацію майна державних підприємств" (від 15 червня 1993 р.), "Про приватизацію невеликих державних підприємств", "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" і "Про приватизаційні папери". У цих законах визначені основні принципи, кошти, суб'єкти й об'єкти процесу приватизації. Положення цих законів доповнені рядом Указів Президента України й інших законодавчих актів.

Щорічно Верховна рада України затверджує Державну програму приватизації, що представляється на розгляд Кабінету Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, кошти й порядок приватизації державного й відчуження комунального майна, групи об'єктів, що підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що перебуває в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим; а також умови, які необхідно створити для виконання програми, та всі сформовані із цього організаційні заходи.

III. Світовий досвід приватизації, як засобу роздержавлення та перспективи його застосування в Україні

Роздержавлення -- процес, характерний не тільки для України, це загальносвітове явище. Воно характерне і для інших країн, як розвинених, так і тих, що розвиваються. Аналіз даного процесу за кордоном дозволить активніше використовувати в умовам України накопичений у світі досвід роздержавлення і не повторювати зроблених помилок. Тому розгляд причин, характеру, методів, результатів роздержавлення за кордоном є вкрай важливим.

Можна стверджувати, що необхідність державної присутності у виробничій сфері в якості підприємця, яка гостро відчувався в 40-ві роки, до початку 80-х років відпала до складу урядових заходів, спрямованих на підтримку економічної активності, роздержавлення і приватизацію.

Наприкінці 70-х років західний капіталізм вступив у період широкої приватизації. Не можна забувати і про той факт, що приватизація виявилася надзвичайно вигідною в політичному плані. Переводячи на рівень підприємств рішення непопулярних, але невідкладних і неминучих економічних проблем (скорочення зайнятості в силу виробничої необхідності, зменшення бюджетних дотацій шляхом підвищення цін на продукцію державних підприємств тощо) консерватори знімали із себе як представників державної влади відповідальність за соціально-економічне становище в країні. Тим самим вони політично переграли соціалістів і радикалів.

Зміст західного процесу приватизації стає більш зрозумілим із дискусій, що велися і ведуться навколо її окремих аспектів. Так, активно обговорювалося питання про природу коштів, що мобілізуються для покупки державної власності, і в цьому зв'язку -- про народногосподарське призначення отриманої урядом виручки. Ще одна дискусія велася з приводу розукрупнення галузевих корпорацій, державний статус яких у свій час пояснювався природною монополією.

Для Європи 80-х років був характерним навальний розвиток процесів дерегулювання економіки, роздержавлення і приватизації державних підприємств, спрямований на підвищення ефективності існуючої системи змішаної економіки, що склалася після війни в результаті утворення значного, по західних масштабах, державного сектора. Хвиля роздержавлення охопила багато країн Західної Європи, оскільки в умовах загострення конкуренції з боку США і Японії національна промисловість цих країн потребувала конкурентноздатності на світових ринках.

Політика роздержавлення базується на ідеї, відповідно до якої організація господарського життя відповідно до ринкових законів розглядається в якості джерела соціально-економічного прогресу в тій мірі, у якій вона заохочує конкуренцію, сприяє виробництву матеріальних благ.

Теоретичним обгрунтуванням курсу на роздержавлення послужила функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка витіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше. Найбільш наочним є приклад Великобританії, де роздержавлення проводилося в жорсткій формі. Ця політика одержала назву “тетчеризм”. Тільки Франція наслідувала, щоправда з інтервалом у 7 років, приклад британської “шокової терапії”. У інших же західноєвропейських країнах зберігається значення соціально-політичної концепції державного підприємництва, наприклад в Італії або Іспанії, і там діють більш обережно, проводячи обмежене роздержавлення.

Початок роздержавлення як цілеспрямованої системи заходів для скорочення державної підприємницької діяльності було покладене у Великобританії, а потім ця система швидко поширилася по континенті. Уряди Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Нідерландів, а також очолювані соціалістами уряди Іспанії, Австрії і Швеції заявили про свої наміри приступити до роздержавлення принаймні частини державного сектора.

Ідея державного підприємництва виявилася в такий спосіб скомпрометованою. Навіть у ФРН, де становище державних підприємств завжди було порівняно благополучним, підприємницька активність держави аж ніяк не користується великою популярністю.

Роздержавлення на заході проводилося різними способами. Серед них найбільш поширений полягав у тому, що організовувався розпродаж акцій підприємства через фондову біржу для всіх бажаючих. Другий спосіб -- продаж приватній особі, приватній компанії частки капіталу. Цей спосіб використовується в тих випадках, коли приватизація утруднена складним фінансовим становищем підприємства і пропонується та його частина, що може зацікавити вкладника капіталу, як, наприклад, у випадку з “Бритіш рейл”, що продала свою готельну мережу. Нарешті, третій спосіб пов'язаний із продажем акцій визначеному колу осіб -- робітникам даного підприємства.

Широке поширення у Великобританії та Франції одержав розпродаж дочірніх підприємств, що належать головному державному підприємству і здійснюють периферійну стосовно основного виробництва діяльність. У Франції після 1986 р. було продано близько 70 дочірніх компаній, що належали державним підприємствам, причому найчастіше іноземним покупцям.

Роздержавленню піддавалися як державні компанії, де приватним інвесторам уступали визначену частку капіталу, так і змішані холдингові компанії, у яких держава володіє не завжди більшою часткою капіталу. Так, французький уряд продав 11% акцій із 66% участі в компанії “Ельф-Акітен”.

Вплив роздержавлення на державний сектор багато в чому визначається ступенем контролю над підприємствами, котрі держава має намір зберегти. Наприклад, в Італії не стоїть задача радикальним чином позбутися державного майна або уступити приватному сектору контроль над основними державними холдингами. Тому роздержавлення здійснюють таким чином, щоб не послабляти державний сектор, а, навпаки, забезпечити підвищення господарської ефективності і зміцнення ринкових позицій його частини, що залишилася, оскільки вона заснована на здоровому господарському прагматизмі; поповнення державних бюджетних коштів шляхом роздержавлення досягається при зберіганні державного впливу.

Для збереження свого впливу в ряді компаній держава, наприклад, у Великобританії, лишає за собою право призначати відповідальних чиновників, до завдань яких належить стежити за тим, щоб у статут підприємства не вносилися принципові зміни без відома країни.

Проведення політики роздержавлення зробило далеко не рівнозначний вплив на внесок державного сектора в економіку окремих західноєвропейських країн. Особливий контраст спостерігається між її результатами у Великобританії і Франції, де вона здійснювалася найбільш масштабно, та іншими західноєвропейськими країнами.

Незважаючи на значні розміри державного сектора в Австрії, ФРН, Італії, уряди цих країн, на відміну від Великобританії і Франції, не поквапилися здійснювати всеосяжне роздержавлення, хоча така політика здійснювалася з тими або іншими змінами повсюди.

Скорочення державного сектора в результаті роздержавлення не внесло істотних змін у його галузеву структуру. Залишається його вирішальний вплив в енергетиці, транспорті, підприємствах зв'язку і телекомунікацій -- близько 60% зайнятих у цих галузях. У банківській і страховій справі зайнятість у державному секторі велика, але скоротилося з 30% у 1985 р. до 25% у 1988 р. Найбільше значний вплив роздержавлення зробило на промисловість, де зайнятість на підприємствах державного сектора знизилася з 7% у 1985 р. до 3,6% у 1988 р. Незмінно невисокою вона залишається в торгівлі та послугах -- 1-2%.

Важливі зміни сталися в географічному розподілі державного підприємництва в 80-ті роки. Найбільші державні підприємства, особливо в Італії, Франції, Німеччині, Іспанії посилено розвивають транснаціональну діяльність. Бурхливо розширюються зв'язки і створюються спільні підприємства між державними, а також державними і приватними підприємствами західноєвропейських країн за межами їх національних територій. У результаті роздержавлення розширюються зв'язки підприємств не тільки в Європі, але і за її межами.

При проведенні політики роздержавлення на чолі західноєвропейського сектора по його господарській ролі в абсолютному вираженні стоять Франція, потім ФРН та Італія. Великобританія лишає далеко позаду Іспанію та Португалію. Список замикають Нідерланди, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія і Люксембург.

У якості останньої тенденції в економічному розвитку Західної Європи можна відзначити загальне уповільнення темпів роздержавлення.

Підводячи деякі результати роздержавлення в розвинених країнах Заходу, можна відзначити деякі моменти.

У переважній більшості під впливом роздержавлення, головною частиною якого стала приватизація, економічне становище в 80-ті роки дещо поліпшилося. У Великобританії, наприклад, спостерігалося зміцнення держбюджету, ріст продуктивності праці.

Найбільше пристосованими до нових форм господарювання виявилися ті країни, в яких ідея роздержавлення стала популярною і був забезпечений певний соціальний і політичний консенсус (Англія, Франція).

Умови і механізм роздержавлення, його наслідки в різних країнах у більшій мірі визначаються соціально-культурним середовищем і конкретною історичною обстановкою.

Досвід минулого років знову підтвердив, що принципи приватної власності, закладені, наприклад, в акціонерних товариствах, не забезпечують соціальної справедливості.

Результати роздержавлення в країнах, що розвиваються, ще більш суперечливі і неоднозначні. Вони ще раз підтверджують, що успіхи в цьому процесі залежать не тільки від наявності в суспільстві ряду об'єктивних передумов -- чинників економічного, політичного і національно-культурологічного характеру, але і від комплексності їх включення в механізм роздержавлення. Випадання хоча б одного з них із загального ланцюга негативно позначається на результатах і наслідках роздержавлення. В одних країнах реалізація програм лібералізації економіки призвела до росту ефективності й оздоровлення, в інших відбулося погіршення економічного становища. Роздержавлення в Сирії, приміром, не допомогло виходові країни з кризи. Гальмується цей процес у Бразилії.

Інші результати демонструють Чилі, Аргентина, Південна Корея, Тайвань. Очевидні успіхи роздержавлення в Чилі спираються на потужну підтримку іноземного капіталу. У цій країні низькі показники інфляції і зовнішнього боргу, високі темпи економічного росту.

У країнах Східної Європи за всіма теоретичними посилками й аргументами в дискусіях про роздержавлення постає центральне питання -- як власність, що нікому не належить і ніякої виявленої цінності не має, продавати людям, у яких немає грошей.

Західні спеціалісти нездатні запропонувати східноєвропейським країнам жодного безболісного рецепта оздоровлення економіки. Обережний підхід до використання методів і прийомів роздержавлення в Східної Європі мотивується, по-перше, неможливістю зіставлення умов і масштабів цього процесу, а по-друге, невідкладністю вирішення цього завдання, з одного боку, і неможливістю зробити це в найкоротший термін -- з іншого.

Деякі спеціалісти схиляються до думки, що Східній Європі може бути корисний досвід країн, що розвиваються. У даному зв'язку увага звертається насамперед на те, що країни, які розвиваються, інтегровані у світовий ринок, тоді як східноєвропейські ще повинні визначити своє нове місце в системі світогосподарських зв'язків. Ще важливіші менш сприятливі в Східної Європі юридичні, інституціональні і політичні умови для роздержавлення.

Як уже зазначалося, результати роздержавлення в східноєвропейських державах, як і в усіх країнах, що розвиваються, неоднозначні. Раніше інших на цей шлях вступили Польща, Чехословаччина, Угорщина, пізніше -- колишній СРСР, Румунія, Болгарія, де процес реформ і роздержавлення затягнувся насамперед через складну політичну і несприятливу економічну обстановку. У процесі роздержавлення при рості міжнародної конкурентноздатності товарів східноєвропейських країн, при регулюванні цін без утручання держави, чітко виявилися і негативні соціальні наслідки. У Польщі, Чехословаччині, Угорщині число безробітних зростає, населення інших держав східного блока виявилося на межі жебрацтва.

Перспективними напрямками дій приватизації, що визначалися Програмами приватизації, затвердженими Законами України та Указами Президента України за останні роки були:

· забезпечення інформаційної відкритості процесу приватизації;

· формування попиту на об'єкти приватизації вітчизняних та іноземних інвесторів;

· приватизація підприємств виключно за кошти, з урахуванням їх індивідуальних особливостей;

· максимальне використання інститутів інфраструктури ринку цінних паперів;

· залучення коштів для розвитку та структурної перебудови економіки;

· створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси у розвитку приватизованого об'єкта та здійснюють ефективне управління ним;

· створення умов для подальшого розвитку фондового ринку;

· підвищення заінтересованості інвесторів щодо українських підприємств на міжнародних ринках;

· забезпечення здійснення ефективного управління корпоративними правами, що належать державі;

· до набрання чинності Законом України про управління об'єктами державної власності здійснення передачі в управління уповноваженим особам лише закріплених у встановленому порядку у державній власності пакетів акцій підприємств;

· обмеження передачі в управління міністерствам, іншим органам виконавчої влади закріплених у встановленому порядку у державній власності пакетів акцій підприємств;

· забезпечення моніторингу фінансово-господарського стану приватизованих підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави чи займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів (робіт, послуг).

Проте, слід зазначити, що поставлені завдання не були виконані в повному обсязі і причини лежать, зокрема, у площині неврегульованості як законодавчого, так і організаційного забезпечення, а саме:

ь законодавча невирішеність питань приватизації, пов'язаних з удосконаленням механізмів приватизації, визначенням завдань органам виконавчої влади обсягів приватизації та упорядкуванням переліку об'єктів, які не підлягають приватизації відповідно до завдань вдосконалення структури виробництва і споживання, що визначаються програмою Уряду;

ь відсутність у програмах приватизації вартісних показників, що робить процес приватизації непрозорим і ускладнює виявлення зловживань при продажу великої кількості об'єктів;

ь проведення з неналежною повнотою інвентаризації об'єктів права державної власності, тому, Фонд у звітах про виконання програм приватизації не надає інформацію щодо загальної характеристики кількісних та вартісних показників державної власності по групах, галузях, органах управління та регіонах, у тому числі, державної власності, що не підлягає приватизації;

ь неефективний контроль з боку органів виконавчої влади та органів приватизації за діяльністю органів управління господарських товариств, створених за участю державної власності;

ь неефективна реструктуризація підприємств або їх об'єднань у передприватизаційний і післяприватизаційний період;

ь відсутність системного аналізу та узагальнення результатів контрольно-ревізійних заходів, проведених в системі діяльності Фонду державного майна України центральними контрольно-ревізійними органами стосовно процесів приватизації державних підприємств та корпоративного управління державними частками в новостворених господарюючих суб'єктах;

ь недостатнє здійснення органами приватизації ефективного контролю за виконанням договорів купівлі-продажу державних пакетів акцій за гроші та під інвестиційні зобов'язання покупців;

ь недосконалість механізму визначення початкової ціни об'єктів приватизації та об'єктів оренди, яка б відповідала критеріям ринкових засад та соціально-економічним вимогам дійсності;

ь неповне і несвоєчасне перерахування до Державного бюджету України орендної плати за оренду цілісних майнових комплексів загальнодержавної власності та дивідендів на належні державі частки майна у статутних фондах господарських товариств та недонадходження платежів до держбюджету від розбалансованого виробничого процесу більшої кількості приватизованих підприємств;

ь на законодавчому рівні остаточно ще не визначено правовий статус казенних підприємств, процедуру управління ними з боку органів виконавчої влади щодо ефективної їх роботи та наповнення бюджету податковими платежами і зборами.

Разом з тим, певну кількість підприємств продано з глибиною 70 відс. і більше, у відповідності з домовленостями із Світовим банком та Міжнародним Валютним Фондом. Досягнення глибини приватизації середніх і великих підприємств було передумовою надання позик від цих організацій. Проте, обов'язковість для України виконання умов "домовленостей сторін" із вищезазначеними міжнародними фінансовими структурами в сфері роздержавлення та приватизації, без урахування галузевих і регіональних особливостей, стала одним із факторів економічної нестабільності.

Крім того, центральний орган приватизації та управління державною власністю України впродовж свого десятирічного існування діє як тимчасовий орган, без належного законодавчого підґрунтя, відповідно до Тимчасового положення, яке вже давно не відповідає сучасним реаліям.

Загальний аналіз матеріалів Звітів показав, що через недостатнє законодавче вирішення вищезазначених актуальних питань приватизації та відповідальності суб'єктів приватизаційних процесів не забезпечена задекларована відкритість та прозорість приватизаційних процесів.

Законодавча та нормативна невизначеність стосовно стандарту структури висвітлення інформації у звітах про хід приватизаційних процесів, та критеріїв оцінки завдань і функцій органів виконавчої влади значно ускладнює здійснення органами державного контролю аналітичних заходів у ході підготовки до розгляду на засіданнях комітетів та Верховної Ради України Звіту Фонду державного майна України та інших органів державної виконавчої влади, що є учасниками процесів управління і приватизації об'єктів права державної власності.

При цьому законодавчі акти, які б могли істотно вдосконалити правові засади діяльності єдиної системи державних органів приватизації та здійснення державної політики в даній сфері, так і не були прийняті або не набули чинності. Зокрема, проект Закону України "Про Фонд державного майна України", який двічі приймався Верховною Радою України (05.07.2001 та 20.09.2001), у т. ч., з урахуванням пропозицій Президента України, на сьогодні так і не прийнятий.

На мою думку, при затвердженні Державної програми приватизації необхідно передбачити підвищення рівня вимог до органів виконавчої влади і визначити критерії їх відповідальності за належне управління об'єктами державної власності та при їх реформуванні в процесі приватизації.

У зв'язку з тим, що у Програмі приватизації відсутні цінові показники, залишається відкритим питання відповідальності посадових осіб органів приватизації та державної виконавчої влади за виконання її завдань. Про опір приватизації та безвідповідальне ставлення до завдань Програми приватизації органів державної влади, місцевого самоврядування та органів управління суб'єктами господарювання Фондом неодноразово зазначалося у своїх звітах. У програмах приватизації не поєднані інтереси щодо надходження коштів до державного бюджету та сприяння діяльності конкурентоспроможного вітчизняного товаровиробника в структурі внутрішнього і зовнішнього ринків.

Отже, дослідження приватизації в країнах з розвиненою ринковою економікою, країнах, що розвиваються, та країнах котрі проходять через перехідний період, показують що приватизація є ефективною в тих випадках коли підприємствам приходиться вступати в конкурентну боротьбу з іншими підприємствами на рівні держави. Так взаємна доповнюваність між конкуренцією та приватизацію вказує на те, що реформи, спрямовані на посилення конкуренції, були б результативнішими, якби вони супроводжувалися зниженням ролі державних підприємств в економіці.

Саме тому втрата динаміки процесом приватизації в Україні є особливо прикрим явищем. Заперечувати вади, наявних в процесах приватизації в Україні, неможливо: саме вони обумовили критичне ставлення до приватизації в країні, але вони не повинні відволікати увагу від позитивного впливу приватизації на показники підприємств. Аналіз подовжніх даних на рівні промислових підприємств дозволив з'ясувати що в разі приватизації з переходом до вітчизняних власників сукупна продуктивність факторів виробництва зростає на 10-25%, залежно від схеми, застосовується протягом семи років після приватизації (рис. 3.1.)

Рисунок 3.1. Вплив приватизації на сукупну продуктивність факторів виробництва.

Позитивний вплив виникає на першому році приватизації та лише зростає з плином часу. Отже, приватизація зробила чималий внесок у сукупне зростання продуктивності в промисловості за останні роки.

IV. Правові, економічні та організаційні засади приватизації в Україні

Правові, економічні та організаційні засади здійснення приватизації в Україні з метою створення багатоукладної, соціальне орієнтованої, ринкової економіки регламентуються чинним законодавством України.

Правовою основою процесу приватизації в Україні є Конституція України, законодавчі та нормативні акти. Серед основних правових актів, що регулюють цей процес, слід назвати Закони України: "Про приватизацію державного майна" від 4 березня 1992 р., "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 6 березня 1992 р., "Про приватизацію державного житлового фонду" від 16 червня 1992 р., "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р., "Про приватизаційні папери" від 6 березня 1992р. та ін.

Приватизація державного майна (далі - приватизація) - це відчуження майна, що перебуває в державній власності, та майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до законодавства, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудовуекономік України.

Основними пріоритетами приватизації є підвищення ефективності виробництва та мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України.

Приватизація здійснюється на основі таких принципів:

· законності;

· державного регулювання та контролю;

· надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна;

· надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються;

· забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі приватизації;

· платності відчуження державного майна;

· пріоритетного права трудових колективів на придбання майна своїх підприємств;

· створення сприятливих умов для залучення інвестицій;

· безоплатної передачі частки державного майна кожному громадянинові України за приватизаційні папери;

· додержання антимонопольного законодавства;

· повного, своєчасного й достовірного інформування громадян про порядок приватизації та відомості про об'єкти приватизації;

· врахування особливостей приватизації об'єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності та об'єктів науково-технічної сфери.

Приватизація акцій (часток, паїв), що перебувають у державній власності, у майні спільних підприємств з іноземними інвестиціями, проводиться відповідно до законодавства та установчих документів спільних підприємств.

Відчуження майна, що є в комунальній власності, регулюється положеннями законів з питань приватизації та здійснюється органами місцевого самоврядування.

Державну політику у сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.Фонд державного майна України підпорядкований, підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України.

Голова Фонду державного майна України призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України.

Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють такі основні повноваження: змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності; здійснюють повноваження власника державного майна у процесі приватизації; виступають орендодавцем майна, що перебуває в державній власності, згідно з законодавством;продають майно, що перебуває в державній власності, у процесі його приватизації, в тому числі майно ліквідованих підприємств, об'єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств;створюють комісії з приватизації;затверджують плани приватизації майна, що перебуває в державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у процесі приватизації;розробляють проекти державних програм приватизації та подають їх на затвердження Верховній Раді України;укладають угоди щодо проведення підготовки об'єктів до приватизації та їх продажу;укладають угоди щодо проведення експертної оцінки вартості об'єктів приватизації;здійснюють ліцензування комісійної, представницької та комерційної діяльності з приватизаційними паперами;виступають з боку держави засновником підприємств із змішаною формою власності;беруть участь у розробленні міжнародних договорів України з питань державної власності та її використання;здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, паїв), що належать державі, на території України та за її кордоном;контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна, а також здійснюють інші повноваження, передбачені чинним законодавством України.

Державні органи приватизації не мають права втручатися в діяльність підприємств, окрім випадків, передбачених законодавством України та установчими документами цих підприємств.

Продаж майна, що є в комунальній власності, здійснюють органи, створювані відповідними місцевими радами. Зазначені органи діють у межах повноважень, визначених відповідними місцевими радами; та є їм підпорядкованими, підзвітними й підконтрольними.Конкурсний продаж акцій за приватизаційні папери здійснюється через національну мережу центрів сертифікатних аукціонів.

Покупцями об'єктів приватизації можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства;юридичні особи, зареєстровані на території України, крім передбачених законом; юридичні особи інших держав.

Для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, в тому числі з членів трудового колективу, в порядку, встановленому законодавством України.

Господарське товариство членів трудового колективу підприємства, що приватизується, засновується на підставі рішення загальних зборів, у яких брало участь більш як 50% працівників підприємства або їхніх уповноважених представників.

Не можуть бути покупцями: юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%; органи державної влади;працівники державних органів приватизації (крім випадків використання ними приватизаційних паперів. юридичні особи, майно яких перебуває в комунальній власності, органи місцевого самоврядування.

Покупці - юридичні особи зобов'язані подати до державного органу приватизації документ про розподіл статутного фонду серед учасників. Відповідальність за достовірність поданого документа покладається на покупця відповідно до законодавства.

Для обслуговування обігу приватизаційних паперів, створення ринку цінних паперів та подальшого його обслуговування, зниження ризику покупців під час розміщення вкладів в об'єкти приватизації створюються довірчі товариства, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, інші фінансові посередники.

Звернення покупців до послуг посередницьких організацій у придбанні державного майна не є обов'язковим.

Порядок приватизації державного майна передбачає:

ь опублікування списку об'єктів, що підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;