Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• 1. Завдання і структура складського господарства
• 2. Організація дослідного виробництва нової техніки
• 3. Особливості функціонально-вартісного аналізу в процесі інноваційної діяльності підприємства
• 4. Техніко-економічні показники ремонтної служби
• Висновок
• Список використаних джерел

Вступ

Джерелом існування, розвитку та підвищення життєвого рівня людини є виробнича діяльність. Виробнича діяльність спрямована на задоволення потреб. Засоби для задоволення потреб, тобто споживчі блага, створюються у виробництві.

Інколи тлумачення слова «виробництво» зводиться до позначення ним масового випуску продукції, виготовлення матеріальних цінностей на численних підприємствах, що значно звужує зміст цього поняття. У широкому розумінні «виробництво» -- це цілеспрямована діяльність зі створення будь-якого корисного продукту (товари, предмети, речі, послуги, інформація, знання тощо).

Забезпечення життєдіяльності людей потребує вироблення величезної кількості видів кінцевої продукції. Така продукція має проміжні компоненти. Для виробництва будь-якої машини необхідні відповідне устаткування, метал, пластмаса та інші матеріали. У свою чергу, для виготовлення металу або пластмаси треба видобувати сировину, руду, енергію, розробляти і використовувати економічну технологію, опрацьовувати і реалізовувати проекти. Таким чином, сучасні кінцеві продукти створюються на різних, але взаємопов'язаних виробництвах, що і зумовлює широке розуміння поняття «виробництво».

Виробництво можна охарактеризувати як систему, де здійснюється цілеспрямований процес перетворення вхідних елементів (сировини, матеріалів) у корисну продукцію. Іншими словами, виробництво являє собою певну технологію, відповідно до якої здійснюється трансформація вкладених ресурсів у кінцевий результат -- продукцію (послуги).

Виробництво є важливим компонентом функціонування будь-якої держави, тому що воно визначає її економічну безпеку, сталість фінансової системи і рівень життя людей [8, 142].

1. Завдання і структура складського господарства

Для вивчення складського господарства й аналізу стану його розвитку необхідно класифікувати склади, тобто поділити на однорідні групи (класи). Така класифікація дає змогу охарактеризувати мережу складів, окремі їх види, пояснити, як створюються ці види, яке значення мають у процесі товароруху.

Склад -- це спеціальне стаціонарне або рухоме приміщення, вмістище або інше місце зосередження матеріальних цінностей. Він забезпечує необхідний ступінь їх збереженості, як правило, обладнаний власними або обслуговується залученими засобами механізації (автоматизації) робіт. Складську мережу класифікують за різними ознаками. За видом виконуваних функцій склади поділяють на сортувально-розподільчі, транзитно-перевалочні і накопичувальні. Найпоширеніші сортувально-розподільчі склади, які становлять велику частку у складському товарообороті. На таких складах здійснюють приймання товарів від місцевих та іногородніх постачальників, а також їх сортування, комплектування партій товарів відповідно до замовлень від роздрібних торгівельних підприємств. На сортувально-розподільчих складах, як правило, утримують поточні товарні запаси протягом відносно недовгого часу. Тому функція зберігання товарів на цих складах не є основною [5, 37].

Транзитно-перевалочні склади призначені переважно для перевідправлення різними видами транспорту товарів із районів виробництва до пунктів споживання. Ці склади виконують роль перевалочних пунктів. Тут вивантажують товари, привезені одним видом транспорту, приймають їх за масою та кількістю місць, сортують, навантажують на інший вид транспорту. Накопичувальні склади існують для сезонного і тривалого зберігання товарів. Велике значення тут має контроль за якістю зберігання товарів. Накопичувальні склади переважають в оптовій торгівлі. Поряд з основними функціями накопичення та зберігання товарів вони виконують допоміжні технологічні операції, пов'язані з прийманням і відпуском товарів оптовим покупцям: перепаковування, сортування, переробка, розфасовування.

Залежно від товарної специфікації, що зумовлена асортиментом товарів, які підлягають зберіганню, розрізняють склади універсальні, спеціалізовані, вузькоспеціалізовані, комбіновані, неспеціалізовані та змішаного зберігання. Універсальні склади призначені для зберігання і складської переробки практично усіх груп непродовольчих і продовольчих товарів. На спеціалізованих складах зберігають і здійснюють переробку однієї будь-якої групи товарів. Вузькоспеціалізовані склади використовують для зберігання товарів одного виду, як правило, простого асортименту, але таких, що вимагають особливого режиму зберігання. На комбінованих складах усі складські операції здійснюють з товарами різних груп, що входять до складу споживчого комплексу («спорт і туризм», «товари для молоді»). Неспеціалізовані склади призначені для зберігання двох і більше груп товарів і проведення різних технологічних операцій з ними. Ці групи товарів, на відміну від попередніх видів складів, не пов'язані між собою (склади гастрономічних, м'ясо-рибних, інших товарів). На складах змішаного зберігання операції виконують з основними видами непродовольчих і продовольчих товарів.

Важливою ознакою класифікації складів є їх технічна будова, від якої залежить режим зберігання товарів. За цією ознакою розрізняють загальнотоварні та спеціальні склади. Загальнотоварні склади призначені для зберігання і складської обробки товарів, які не потребують особливих умов, а спеціальні -- для зберігання товарів, фізико-хімічні ознаки яких потребують будівель або технологічних пристроїв певної конструкції. Бувають спеціальні склади: немеханізовані, механізовані, комплексно механізовані, автоматизовані, автоматичні. Немеханізовані -- це склади з ручною переробкою вантажів. На механізованих складах та їх дільницях механізовано локальні технологічні операції при ручних операціях на укладанні та комплектуванні продукції. На комплексно механізованих складах механізовано вантажопереробку по всьому технологічному циклу. Атоматизованими є комплексно механізовані склади або їх дільниці, що мають автоматизовану систему пошуку та розміщення вантажів (АСПРВ), програмно-керований працетехнічний або автооператорний комплекс (ПКРАК), який експлуатується в максимальному режимі або комплекс устаткування з локальними системами автоматизованого управління з електронною автоматикою. Автоматичні склади - це програмно-керовані автоматизовані склади, що експлуатуються в автоматизованій системі управління технологічним процесом (АСУТП) з управлінням від ЕОМ без безпосередньої участі людини, тобто склади-автомати [7, 43].

Важливими ознаками класифікації складів є кількість поверхів та висота приміщень. За цими ознаками розрізняють одноповерхові низьковисотні з робочою висотою до 7,2 м, середньовисотні з висотою від 7,2 до 12,6 м, висотні з висотою понад 12,6 м та багатоповерхові склади.

За транспортними умовами, тобто за розміщенням поблизу залізничних чи водних шляхів сполучення, склади називають прирейковими (біля магістральних залізничних шляхів або тих, що мають під'їзні дороги), пристаньськими (на річкових пристанях, що мають причали), портовими (біля морських портів), не-прирейковими (внутрішньоміські), що не мають безпосереднього зв'язку з транспортними шляхами.

Складські будівлі за конструктивними особливостями бувають закритими, напівзакритими, відкритими. Закриті склади переважають серед складських будівель. Як правило, будівлі, поділені на окремі приміщення, призначені для виконання різних видів робіт (приймання, зберігання, розфасовування, комплектування партій товарів та ін.) і розташовані у певній послідовності. Закриті склади розрізняють за утепленістю, кількістю поверхів, матеріалами, з яких зроблено стіни, вогнестійкістю (неспалимі, важкоспалимі, спалимі). До напівзакритих належать склади з навісами. За конструкцією вони можуть бути або зовсім без стін, або мати одну, дві, три стіни. Висота їх досягає 4-6 м. Довжина може бути різною, але не більш як 100 м. Фундаменти навісів асфальтують або бетонують. Відкриті склади - це різні майданчики з незначним нахилом до країв для стоку дощових і талих вод. На них зберігаються матеріальні цінності, стійкі проти температурного й атмосферного впливу.

Залежно від температурного режиму чи утепленості закриті склади поділяють на неутеплені (неопалювані), утеплені (опалювані) та склади-холодильники. Неутеплені (неопалювані) склади використовують переважно для зберігання товарів у скляній, м'якій чи іншій тарі. їх будують без горищного покриття, утепленої підлоги та дверних тамбурів. Утеплені (опалювані) склади мають горище або з'єднані з дахом утеплені покриття, дверні тамбури, утеплені підлоги. На таких складах створюють умови для захисту товарів від різних перепадів зовнішньої температури та вологості повітря. Склади-холодильники обладнані пристроями для підтримання в камерах для зберігання товарів мінусової температури. Ці склади призначені для зберігання швидкопсувних товарів. Розрізняють склади-холодильники індивідуального, спільного та загального користування.

Склад індивідуального користування може бути у віданні однієї торгівельної організації або підприємства, які використовують його площу та обладнання за власним розсудом, однак приміщення його можна здавати в оренду. Серед складів спільного користування розрізняють кооперативні та об'єднані. Кооперативні належать кільком торгівельним підприємствам, організаціям, що об'єднали кошти на будівництво великого складського комплексу і використовуються ними. Об'єднані склади належать одній торгівельній організації, однак використовують їх кілька таких утворень. До складів загального користування належать спеціально побудовані складські будівлі, здані в тимчасову експлуатацію будь-якому торгівельному підприємству (організації). Зазвичай ці склади перебувають у віданні транспортно-експедиційних та контейнерних служб залізничного транспорту, а також автотранспортних підприємств.

Важливою ознакою класифікації складів є форма власності. Згідно з Законом України «Про власність» (1991) склади можуть бути державними, колективними, приватними і спільними. Нині склади є переважно державною, а також колективною власністю підприємств та організацій. Склади в оптовій торгівлі в перспективі стануть власністю трудових колективів. Певну частку мають становити невеликі приватні склади, викуплені із складського фонду, -- здебільшого в роздрібній торгівлі або побудовані на власні кошти приватних осіб. Набули розвитку спільні склади із змішаною формою власності (державна, колективна, приватна юридичних та фізичних осіб України та інших держав). Поступово, із впровадженням Програми приватизації в життя, частка складської мережі у власності держави зменшуватиметься. У складських приміщеннях широко використовують спеціальне обладнання, яке дає змогу зберігати матеріали (товари) різних видів, типів і різного призначення. Воно також підвищує ефективність використання площі та об'єму сховища, сприяє найбільш раціональному використанню вантажно-розвантажувальних і транспортних засобів. Це обладнання за фізико-хімічними властивостями матеріальних цінностей, що зберігаються, можна поділити на 3 основні групи: для зберігання штучних і затарених матеріалів (металу, інструменту, різних виробів); для зберігання сипких матеріалів (цементу, вугілля, алебастру); для зберігання нафтопродуктів та інших рідин (бензину, гасу, дизельного палива) [3, 211].

Обладнання для зберігання штучних і затарених матеріалів та виробів включає різні типи універсальних і спеціалізованих стелажів. Стелажі являють собою металоконструкції із сортового прокату чи гнучких профілів різного перетину, що створюють осередки для зберігання вантажу. їх виготовляють із дерева, великорозмірних, схожих на літери «Г» й «Т», залізобетонних елементів. За конструкцією опорних поверхонь для вантажу розрізняють стелажі полицеві й безполицеві, каркасні, консольні, пірамідальні, стоякові. На полицевих стелажах вантаж зберігається у пакетованому вигляді, як правило, на плоских стандартних піддонах. Безполицеві та каркасні стелажі використовують у комплекті зі спеціальною складською ящиковою тарою, в яку спочатку укладається продукція, що надійшла на склад. На цих стелажах зберігають продукцію виробничо-технічного призначення широкої номенклатури. Стоякові стелажі призначені для зберігання сортового металу, труб одного таромаркорозміру, кругляку [5, 114].

Для зберігання металопрокату і труб застосовують консольні стелажі (одно- і двобічні), на яких укладають продукцію у спеціальних металевих піддонах (касетах) завдовжки до 6 м. Для зберігання продукції спеціального призначення, наприклад барабанів з кабелем, використовують пірамідальні стелажі. Досить поширені також автоматизовані елеваторні стелажі для зберігання і зручного комплектування дрібноштучних вантажів широкої номенклатури. На складах використовують вантажні піддони різних конструкцій (розбірні й нерозбірні). За будовою виділяють піддони: плоскі -- без надбудов над верхньою площиною настилу; стоякові -- з постійними або знімними стояками; ящикові -- з постійними, знімними або відкидними стояками. Виготовляють піддони з дерева, металу, пластмаси, пресованого паперу, а також комбіновані -- дерев'яно-металеві.

Для зберігання різних сипких матеріалів використовують бункери, засіки, траншеї, естакади. Бункери -- це ємкості різної форми (круглі, прямокутні, конічні), що мають зверху завантажувальний, а знизу -- розвантажувальний отвір з механічним затвором. Затвор може бути зв'язаним з автоматичним дозатором, ваговим пристроєм, що дає змогу відпускати споживачеві певну кількість металу. Бункери можуть бути металевими, залізобетонними та з інших матеріалів (дерев'яні з металевим каркасом), а за видом улаштування -- надземні, підземні та напівзаземлені. Для зберігання нафтопродуктів на складах використовують резервуари і дрібну тару (бочки, бідони тощо). Резервуари бувають металеві й неметалеві (залізобетонні, бетонні та цегляні). Металеві резервуари за формою можуть бути циліндричними (вертикальні та горизонтальні); квадратними, прямокутними, краплеподібними, сферичними та ін. За способом влаштування Резервуари поділяють на наземні, напівпідземні та підземні.

У складському господарстві використовують ваги загального призначення. За конструкцією вони бувають гирьові, шкальні, шкально-гирьові, циферблатні, автоматичні, напівавтоматичні. За використанням та установкою розрізняють ваги настільні, товарні (платформні), пересувні та стаціонарні, автомобільні стаціонарні та пересувні, вагонні, кранові, конвеєрні, бункерні (порційні). Для складської переробки різних матеріалів застосовують різні типи підйомно-транспортних машин і пристроїв. Класифікують їх за такими ознаками:

1) за продуктивністю і рівнем використання ручної праці -- основні засоби механізації (мостові, козлові, баштові крани, конвеєри, навантажувачі, крани-штабелери); допоміжні (ручні візки, роликові доріжки, блоки, домкрати);

2) за напрямом переміщення вантажів, у горизонтальному напрямі і з незначним нахилом -- електро- та автовізки, конвеєри, скрепери; у вертикальному напрямі з різним нахилом -- елеватори, ліфти, штабелери, підйомники; у змішаному напрямі - електро- та автонавантажувачі, крани усіх видів;

3) за характером переміщення вантажів, періодичної дії - електро- та автовізки, підйомники-навантажувачі, крани; безперервної дії -- конвеєри, елеватори, спіральні спуски;

4) за видом рушійної сите, механізми з електричними двигунами -- електронавантажувачі, електрокари, електроштабелери, електрокрани; механізми з двигунами внутрішнього згоряння -- автокари, автонавантажувачі, дизельні крани; пристрої для самопереміщення вантажів -- похилі спуски, роликові доріжки прямолінійні та гвинтові; механізми ручної дії -- візки, крани, лебідки;

5) за конструкцією: стаціонарні засоби -- крани на колоні, консольні; напівстаціонарні засоби -- мостові, баштові, залізничні крани; засоби вільного переміщення -- всі засоби підлогового підйомно-транспортного призначення: автокрани, плавучі крани, аерокрани [5, 201].

Серед великої кількості різних машин і засобів для переробки окремих видів матеріалів не всі можна зручно й доцільно використовувати. Зручність та економічна ефективність застосування тих чи інших механізмів залежить від вантажообороту, характеру перероблюваних матеріалів, їх маси, габаритних розмірів та ін. Тільки ретельний аналіз та економічні розрахунки дадуть змогу вибрати найвигідніший для даного складу тип підйомно-транспортної машини чи іншого пристрою.

2. Організація дослідного виробництва нової техніки

Підготовка виробництва до випуску нової техніки носить комплексний характер. Управління підготовкою виробництва входить в обов'язки функціональних менеджерів.

Підготовка виробництва ділиться на внутрішню і зовнішню. Зовнішню підготовку здійснюють проектні та науково-дослідні інститути, конструкторські бюро та інші організації. Внутрішня підготовка проводиться безпосередньо на підприємстві.

Створення нових конструкцій базується на результатах аналізу попиту на нову техніку, в яких сформульовані вимоги споживачів до технічних параметрів вироби, їх економічності.

Розробка конструкції виробу складається з декількох етапів:

- виконання необхідних розрахунків;

- експериментальний проект;

- проектування, конструювання;

- виготовлення дослідних зразків;

- коректування конструкторської документації за результатами складання приймальній комісії дослідного зразка (партії), настановної серії, головний (контрольної) серії.

Після цього розробляється технологія виробництва, що включає:

- створення документації на технологічні процеси;

- проектування і виготовлення спеціального технологічного устаткування і оснащення.

Наступний етап - постановка нової техніки на виробництво:

- поставка,

- монтаж;

- налагодження засобів технічного оснащення виробництва;

- приймальні випробування серійної та масової продукції [7, 111].

На кожній стадії підготовки виконуються наступні роботи: науково-дослідні (теоретичні й експериментальні); розрахункові, проектні, економічні. Вони можуть здійснюватися на конкретних стадіях, можуть повторюватися на кількох стадіях, відрізняючись змістом. Так, економічні розрахунки необхідні на всіх стадіях, але виконуються вони з різним ступенем деталізації і уточнюються.

Порядок розробки і затвердження технічних завдань, випробувань дослідних зразків, проведення приймальних випробувань серійної та масової продукції; функції замовників, розробників, виробників і споживачів нової техніки регламентуються відповідними стандартами та методичними матеріалами.

Структура органів підготовки виробництва визначається такими факторами, як новизна, складність, тип виробництва, частота оновлення продукції.

На великих машинобудівних підприємствах з масовим і крупносерійним виробництвом підготовка виробництва нових виробів ведеться централізовано під керівництвом головного інженера. Головному інженеру підпорядковуються головний конструктор, головний технолог, начальник лабораторії, начальник планового відділу, економісти, соціологи, програмісти. Обробка створюваних конструкцій відбувається в експериментальному цеху або дослідному виробництві. Технологічна підготовка здійснюється в цехах.

На підприємствах з одиничного і дрібносерійного виробництва застосовується децентралізована або змішана система підготовки виробництва. Одні підрозділи займаються конструюванням виробів, інші - технологічною підготовкою. Як правило, на невеликих підприємствах конструкторська і технологічна підготовка зосереджена в технічному відділі, який підпорядковується головному інженеру.

Менеджери контролюють виконання графіка підготовки виробництва.

План підготовки виробництва складається на основі об'ємних і трудових нормативів і включає перелік об'єктів підготовки, обсяги робіт, терміни їх виконання по стадіях і етапах, кінцеві і найважливіші проміжні результати, тривалість підготовки, кошторис витрат.

Зміст і обсяг робіт конструкторської підготовки виробництва залежать від виду розроблюваних виробів, їх новизни та складності.

Конструкторська підготовка виробництва включає процеси формування комплексу інженерно-технічних рішень по об'єктах виробництва, що забезпечують готовність виробництва до оперативного освоєння і стабільний випуск нових виробів. Вона складається з інженерного прогнозування; параметричної оптимізації об'єктів виробництва; дослідно-конструкторських робіт з використанням ФСА; забезпечення виробничої, експлуатаційної технологічності конструкції виробу.

Інженерне прогнозування здійснюється в контакті з інноваційним менеджером і має на меті виявити, які нововведення можуть з'явитися протягом прогнозованого періоду. На цій стадії визначаються терміни і порядок промислового освоєння нових виробів; темпи оновлення та масштаби поширення нових технічних рішень, матеріалів, технологій. Встановлюються можливі обмеження розвитку об'єктів (ресурсні, технічні, соціальні, економічні, екологічні).

Параметрична оптимізація - процес, пов'язаний із забезпеченням оптимального ряду параметрів і типорозмірів продукції, що випускається. На цій стадії визначають оптимальний обсяг випуску продукції.

У процесі дослідно-конструкторських робіт матеріалізуються ідеї конструктора у дослідних зразках, які будуть доведені до промислового виробництва.

Забезпечення технологічності конструкції необхідно для досягнення необхідної якості виробленої продукції. Відпрацювання конструкції на технологічність здійснюється розробниками конструкторської та технологічної документації, підприємством-виробником і замовником. Для оцінки технологічності конструкції застосовуються наступні показники:

- трудомісткість виготовлення виробу, яка вимірюється у нормо-годинах;

- питома матеріаломісткість вироби, що визначається як відношення витрат матеріалу на один виріб до величини корисного ефекту [8, 201].

При конструюванні за допомогою ЕОМ виконуються чотири етапи:

1) пошук принципових рішень;

2) розробка ескізного варіанту конструкції;

3) уточнення і доопрацювання конструкції;

4) розробка робочих креслень.

Технологічна підготовка виробництва - сукупність заходів щодо забезпечення технологічної готовності виробництва. Технологічна готовність виробництва означає наявність повних комплектів конструкторської та технологічної документації, технологічного обладнання для випуску запланованого обсягу продукції з урахуванням встановлених техніко-економічних показників.

Менеджер забезпечує узгодженість у роботі конструкторів і технологів.

Це важливо для забезпечення високого рівня стандартизації, уніфікації технологічних процесів та їх елементів, зниження трудомісткості і скорочення термінів підготовки виробництва.

Технологічні процеси діляться на типові і перспективні.

Для типового технологічного процесу характерна єдність змісту та послідовність більшості технологічних операцій і переходів для групи виробів із загальними конструкторськими принципами.

Перспективний технологічний процес передбачає випередження або відповідність прогресивному світовому рівню розвитку технології виробництва.

Управління проектуванням технологічного процесу здійснюється на основі маршрутних та операційних технологічних процесів.

Маршрутний технологічний процес оформляється маршрутної карткою, в якій встановлюються перелік і послідовність технологічних операцій, тип обладнання, на якому ці операції будуть виконуватися; вживана оснащення; укрупнена норма часу без вказівки переходів і режимів обробки.

Операційний технологічний процес є більш детальним. Він деталізує технологію обробки та збирання до переходів і режимів обробки. Тут оформляються операційні карти технологічних процесів.

Перша партія нових машин виготовляється на базі маршрутного технологічного процесу. Технологічний процес перевіряється і уточнюється, проектується майбутня оснащення і орієнтовно визначається потреба в робочій силі, обладнанні і т.п. На основі маршрутного технологічного процесу виготовляється і збирається дослідний зразок виробу і пред'являється приймальній комісії. Дослідний зразок демонструють на спеціальних виставках, щоб виявити споживачів нової техніки і сформувати портфель замовлень.

Менеджер спільно з технологами може брати участь у розробці методів технічного контролю.

Це доцільно, тому що в будь-якої конструкції машин є деталі, які вимагають перевірки їх якості в процесах виготовлення та випробування. Порушення технологічного процесу призводить до браку, погіршення якості продукції, що випускається. Менеджер контролює технологічну дисципліну.

Необхідно дотримання точної відповідності технологічного процесу виготовлення виробу вимогам технологічної та конструкторської документації.

Розроблений технологічний процес повинен бути економічним і прогресивним.

Економічність технічної підготовки виробництва забезпечується за декількома напрямками. Перш за все встановлюється одноманітність в застосовуваних методи обробки чи складання виробу, тобто досягається технологічна стандартизація. Використання типових технологічних процесів дозволяє скоротити обсяг робіт з проектування нових технологічних процесів і тривалість періоду технологічної підготовки виробництва. Важливу роль в економії витрат часу грає стандартизація оснащення. Великий вплив роблять чинники, пов'язані з використанням дорогого високопродуктивного обладнання.

Організація і управління процесом технологічної підготовки виробництва націлені на застосування прогресивних технологічних процесів, устаткування, оснащення, засобів автоматизації виробничих процесів, принципів і методів роботи керівників і виконавців.

Для організації технологічної підготовки виробництва формується або удосконалюється організаційна структура служб технологічної підготовки виробництва (ТПП), визначають її взаємозв'язки і взаємини з іншими службами, відповідальні виконавці, їх обов'язки і завдання. Організаційна структура повинна відповідати таким вимогам:

- раціональний розподіл функцій між службами ТПП;

- чітка організація документообігу;

- можливість швидкого реагування на вирішення нових завдань;

- виключення дублювання функцій;

- здійснення ТПП за планом, в якому міститься така інформація:

- склад, обсяг і терміни робіт;

- розподіл робіт з технологічним виробничим підрозділам і службам;

- план раціональної організації робіт, що враховує можливість скорочення термінів [9, 23].

При плануванні ТПП враховуються тип виробництва, програма і номенклатура продукції, що випускається, складність виробів; наявності відповідних технологічних процесів, технологічного устаткування, оснащення, технічного рівня виробництва і управління.

Контроль за ходом ТПП передбачає виявлення відхилень, встановлення їх причин і прийняття оперативних управлінських рішень з нормалізації процесу підготовки виробництва.

Документація ТПП включає: технічне завдання; технічний проект - коли приймаються принципові технічні і організаційні рішення, які є основою для робочого проекту. За обґрунтованість технологічних параметрів і якість продукції, що встановлюються у технологічної документації, відповідає головний технолог.

На діючому підприємстві можуть використовуватися різні варіанти організації підготовки виробництва нової техніки: підготовка та освоєння виробництва нового виробу ведеться із зупинкою діючого виробництва або паралельно з ним; організується модернізація що випускає вироби або експериментальне виробництво. Таким чином, створення нової техніки - складний і багатогранний процес. Він тісно пов'язаний з наукою і виробництвом. Від рівня організації підготовки виробництва, від швидкості і точності виконання всіх необхідних робіт залежить тривалість шляху від наукових і технічних розробок до повного освоєння випуску нової техніки. Висока якість і завершеність робіт на всіх стадіях забезпечують досягнення запроектованих техніко-економічних показників.

Вся система організації виробництва нової техніки повинна забезпечувати конкурентоспроможність нової продукції [6, 17].

3. Особливості функціонально-вартісного аналізу в процесі інноваційної діяльності підприємства

Однією з найактуальніших проблем вітчизняної економіки є підвищення конкурентоспроможності промисловості на основі її технологічного переоснащення й розвитку наукоємних галузей виробництва. Тому виникає гостра потреба в одержанні підприємствами доступу до передових технологій.

Водночас підвищення ступеня відкритості національної економіки поряд із посиленням інтеграційних процесів у світовій економіці супроводжується загостренням конкуренції, що зумовлює необхідність пошуку ефективних шляхів просування продукції вітчизняних товаровиробників на ринку, переважно інноваційної, оскільки традиційні її види здебільшого неконкурентоспроможні [2, 286].

Проблема економіки інноваційного типу привернула увагу дослідників на початку 1980-х років, коли стало очевидним, що діючі механізми «упровадження» результатів досліджень і розробок неефективні, інноваційна активність підприємств низька, а середній вік виробничого устаткування постійно збільшується.

За минулий період вжито низку заходів для регулювання й стимулювання інноваційної діяльності, створено механізми державного фінансування інновацій, зокрема й інфраструктури інноваційної діяльності. Однак головною проблемою залишається недосконалість зв'язків між розробниками й споживачами нововведень, тобто головними учасниками інноваційного процесу, низька мотивація і для розробки, і для фінансування інновацій, що є наслідком інформаційної непрозорості цього процесу.

Нині немає єдиного підходу до визначення інноваційної діяльності, наявні оцінки ґрунтуються на вибіркових обстеженнях окремих груп підприємств, що й пояснює суперечливість одержаних результатів. На підставі результатів досліджень інноваційним визнається підприємство, що впроваджує інновації незалежно від того, хто був їхнім автором, власне підприємство чи зовнішні агенти.

Характерна ознака нинішнього етапу розвитку економічно розвинених країн -- пріоритети в галузі технологій. Це етап становлення нового підходу до формування й реалізації національної політики науково-технічного, промислового й інноваційного розвитку з метою швидкого нарощування обсягів виробництва конкурентоспроможної продукції і на внутрішньому, і на зовнішніх ринках [6, 152].

Нині інноваційна діяльність у технологічній сфері здійснюється переважно на промислових підприємствах, а також в організаціях малого бізнесу. Під час вивчення інноваційної діяльності основна увага приділяється дослідженню промислових підприємств, оскільки саме промисловість є основним споживачем створюваних технологічних інновацій.

Нові макроекономічні умови сприяють інноваційній діяльності підприємств, особливо орієнтованих на внутрішній ринок, що різко підвищило конкурентоспроможність їхньої продукції порівняно з імпортною. Підприємства, що працюють на міжнародний ринок, змогли використати нові можливості незначною мірою. У таких умовах виробництва почали здійснювати технологічні нововведення з метою підвищення конкурентоспроможності своєї продукції на світовому ринку. Істотно підвищився їхній інтерес до вітчизняної техніки й вони активніше зверталися до вітчизняних виробників.

У дослідженнях, присвячених обговорюваній проблематиці, завжди роблять спроби обґрунтувати зв'язок рівня інноваційної активності з галузевою приналежністю, розмірами підприємств, їхнім територіальним розташуванням, формою власності. Результати досліджень свідчать, що найвищою інноваційною активністю характеризуються підприємства машинобудування й металообробки. Рейтинг їхній за рівнем інноваційної активності залишається незмінним протягом останніх років.

Уплив чинника форми власності, а також розміру підприємства на рівень його інноваційної активності вивчено недостатньо, хоча вища інноваційна активність характерна переважно для великих підприємств, що мають можливості використання оборотних коштів для реалізації технологічних інновацій. У структурі підприємств такого типу зазвичай є власні наукові й проектно-конструкторські підрозділи. Водночас дослідженнями встановлено, що найкращі умови для впровадження інновацій мають підприємства середнього розміру, бо їм легше мінімізувати витрати й регулювати чисельність, домагаючись адекватного обсягу завантаження потужностей.

Аналіз впливу чинника форми власності свідчить, що найбільша інноваційна активність характерна для підприємств іноземної і змішаної форм власності. Загальноприйнятою є точка зору, що державна форма власності мало стимулює впровадження інновацій для одержання прибутку, оскільки значна частина його надходить у дохід держави. Однак державні підприємства краще захищені в умовах політичної й соціально-економічної нестабільності, і, отже, можуть визначати більш довгострокові цілі свого розвитку, які можна реалізувати завдяки інноваційній діяльності. Крім того, державні підприємства, порівняно з новоствореними недержавними, мають великий запас завершених наукових розробок. Отже, форму власності підприємства не можна розглядати окремо від інших його характеристик, таких як галузева приналежність і специфіка виробленої продукції [7, 21].

Територіальний чинник також впливає на рівень інноваційної активності. Цільові опитування показують значну роль місцевих адміністрацій у стимулюванні інновацій. Важливе значення тут мають не лише прямі інвестиції з місцевого бюджету, а й створення інституційно-законодавчих умов, сприятливих для інноваційної діяльності. Кошти з регіональних джерел зазвичай розподіляються або на основі конкурсу, або в результаті прямого рішення місцевих органів влади. Неабияке значення мають також неформальні механізми, до того ж що більший обсяг наданих коштів, то істотніше їхня роль. Окрім того, сьогодні конкурентне середовище також неоднакове в різних регіонах.

Аналіз чинників активізації інноваційної діяльності підприємства засвідчує насамперед орієнтованість інноваційного процесу на ринок, а також таке: варто брати до уваги потреби не лише країни, а й світового ринку, необхідність випереджального виробництва інновацій порівняно з рівнем попиту на них і, нарешті, формування інфраструктури інноваційної діяльності.

На практиці також основну увагу приділено саме цим аспектам інноваційної діяльності, що є природним, тому що споживача здебільшого цікавлять не труднощі, що постають перед творцем інноваційної розробки, а практичні можливості останньої. У підсумку поза увагою дослідників зазвичай залишається ще один важливий аспект цієї діяльності, а саме рівень її достатності для неперервного й економічно доцільного розвитку національної економіки загалом та окремих її структурних ланок зокрема.

Отже, для нормального здійснення інноваційної діяльності необхідна відповідно розвинена інфраструктура; ініціювати інноваційну діяльність повинні самі розробники, інакше попит на інновації завжди випереджатиме їхню пропозицію; рівень інноваційних розробок має відповідати світовому рівню або перевищувати його. Принципове поєднання названих чинників дає можливість визначити, наскільки достатньою є активність інноваційної діяльності в країні для забезпечення її перманентного й ефективного розвитку. Крім того, ці чинники найістотніше визначають масштаби, динаміку й інші кількісні та якісні характеристики інноваційного потенціалу, який у зв'язку з цим можна розглядати як один із найзначніших параметрів інноваційного процесу.

З огляду на викладене можна дійти висновків, що стосуються обліку впливу зазначених чинників на інноваційну діяльність, частина яких має загальний характер, а решта належить безпосередньо до вітчизняних особливостей.

По-перше, інфраструктуру інноваційної діяльності потрібно приймати і враховувати в обсязі й складі, що забезпечує її нормальне здійснення в національній економіці. Це означає, що до складу інфраструктури інноваційної діяльності входять мікросистеми, які забезпечують практичну реалізацію розроблених або створених нововведень (упровадження нововведень у мікросистему користувача).

По-друге, якщо ініціацію інноваційної діяльності повинен здійснювати розробник, то до її інфраструктури обов'язково мають входити наукові підрозділи, що забезпечують розробку новацій і в такий спосіб, по суті, формують фонд нововведень або інноваційний заділ.

Отже, інфраструктура інноваційної діяльності має складатися з двох основних систем підтримки, що, з одного боку, забезпечують створення нововведень, а з другого -- сприяють якнайшвидшому впровадженню їх у практичну діяльність користувачів [6, 134].

По-третє, такі інфраструктурні підрозділи мають бути забезпечені фінансовими активами, необхідними для виконання своїх функцій.

Отже, уже на стадії створення нововведення необхідна наявність особи, зацікавленої у позитивному кінцевому результаті його впровадження. Така особа стає інвестором інноваційної діяльності.

По-четверте, ініціація інноваційної діяльності розробником або творцем нововведення має бути чітко обґрунтована, щоб перед ним згодом не поставали проблеми зі збутом своєї продукції. Інакше творець нововведення стикатиметься з ризиком, який може нівелюватися лише перспективністю новації.

4. Техніко-економічні показники ремонтної служби

Служба ремонту технологічного обладнання на середніх та крупних підприємствах складається із загальної служби ремонту обладнання і цехових ремонтних служб. До загальнозаводської служби відноситься відділ головного механіка (ВГМ) з підпорядкованим йому ремонтно-механічним цехом (РМЦ). Цехові ремонтні служби включають апарат цехового механіка, слюсарно-ремонтні групи і ремонтно-механічні майстерні (РММ).

Головний механік заводу очолює ВГМ і керує всією службою ремонту обладнання підприємства. Також на багатьох заводах головний механік керує службою ремонту промислових будинків і споруд. В цьому випадку ВГМ виконує також функції, які пов'язані із забезпеченням відповідного технічного стану та безаварійної експлуатації будов і споруд підприємства.

Конструкторське бюро забезпечує технічною документацією роботи по ремонту обладнання, розробляє технічні умови на виготовлення деталей і вузлів для ремонту обладнання, виконує проекти модернізації обладнання.

Технологічне бюро здійснює заходи по впровадженню нової техніки і більш досконалої технології, яка підвищує продуктивність праці ремонтних робочих і якість ремонтних робіт; розробляє технологічні процеси виготовлення деталей для ремонту обладнання і виконання слюсарно - збірних робіт.

Планово-виробнича служба виконує всі роботи по плануванню цехів, підлеглих головному механіку заводу, здійснює техніко-економічний аналіз їх роботи, відкриває через плановий відділ і бухгалтерію заводу замовлення на капітальні та середні ремонти, тощо.

Бюро планово-попереджувального ремонту складає річні плани по капітальному ремонту і фінансові розрахунки, річні графіки ППР, заявки на матеріали і покупні вироби, складає заходи по вдосконаленню організації ремонтних робіт, зниженню вартості ремонтних робіт, попередженню аварій і поломок. Також здійснює систематичний контроль за технічним становищем обладнання.

Група паливно-мастильних матеріалів складає графіки заміни відпрацьованого мастила, встановлює ліміти розходу мастила по цехам, інструктує змащувальників, забезпечує картами змазки, тощо.

Група запчастин організує роботу складу запчастин і складає їх номенклатуру таким чином, щоб вона найбільш повно відповідала потребам ремонтної служби, але щоб запчастини не залежувалися на складі.

Група обліку обладнання розробляє систему інвентарних номерів, присвоює інвентарні номери і шифри обладнанню, що спрощує пошук креслень і запчастин для них; слідкує за переміщенням обладнання по заводу.

Група промислових будов і споруд входить у склад ВГМ тоді, коли на головного механіка покладені обов'язки догляду за технічним станом промислових будов і по їх ремонту. В функції цієї групи входять такі роботи: планування ремонтів, складання смітної документації, оформлення актів на виконання ремонтно-будівельних робіт, виконання дрібних проектних робіт, тощо.

Розрізняють три засоби виконання ремонтних робіт: централізований, децентралізований, змішаний.

Централізований засіб - всі роботи по ремонту виконує ремонтно-механічний цех. Тобто заводські цеха звільняються від ремонту свого обладнання, що знижує відповідальність виробничого персоналу за його технічний стан. Наявність великої кількості цехів і значна віддаленість їх від РМЦ приводить до недостатньої оперативності у виконанні ремонтних робіт. Можливе підвищення якості ремонту не компенсує вказані недоліки.

Децентралізований засіб - основну частину робіт по ремонту (також і планові ремонти) виконують цехові ремонтні служби. Ремонтно-механічний цех надає їм тільки допомогу при виконанні окремих робіт на станках, яких не має в цехових ремонтних службах, також проводить капремонт і модернізацію.

Переваги: підвищення відповідальності виробничого персоналу за технічний стан обладнання; головний механік звільнившись від значної частини ремонтних робіт може більше приділяти увагу планово- попереджувальним ремонтам.

Недоліки: низький рівень спеціалізації цехових ремонтників, що знижує продуктивність і якість ремонту; парк металургійних станків розсіяний по ремонтним службам заводу, що знижує коефіцієнт їх застосування.

Таким чином цей засіб не з'являється прогресивним, тому на крупних заводах використовується змішаний спосіб.

Змішаний засіб - ремонтні роботи виконують і ремонтні служби цеха і ремонтно-механічний цех, але РМЦ виконує більшу частину роботи по виготовленню запчастин, також здійснює капітальні і середні ремонти.

На крупних заводах при змішаному засобі виконання ремонтних робіт РМЦ виконує капітальний і середній ремонт найбільш складного і масового обладнання; виготовляє запчастини які потребують спеціального інструменту і особливих навиків. Технічне обслуговування і поточний ремонт виконує ремонтна служба цеху [8, 123].

Ремонтна служба цеха складається із слюсарів-ремонтників, електро-ремонтників і механічної майстерні. Всі вони підчиняються майстрам по ремонту і механіку, які в свою чергу підчиняються начальнику. Більш раціонально закріплювати ремонтні бригади по признаку однотипності обладнання, а не по ділянкам цеху. Такий метод підвищує якість ремонту і швидкість ремонтних робіт.

Структура ремонтного циклу - чергування ремонтів у певній послідовності, через певні проміжку часу.

Ремонтний цикл - це найменший повторювальний період використання обладнання, протягом якого виконуються в певній послідовності встановлені види технічного обслуговування та ремонтів, передбачені нормативами.

Планово-попереджувальні ремонти проводяться за графіком і включають таки роботи: міжремонтне обслуговування, поточний ремонт, середній ремонт, капітальний ремонт. Результати ремонтів заносяться в ремонтну карту.

Міжремонтний період - це час між двома послідовно проведеними ремонтами обладнання.

У період міжремонтного обслуговування здійснюється періодичний огляд обладнання під час якого перевіряють відповідальні вузли та деталі, виявляють недоліки, які підлягають усуненню до наступного ремонту. Від міжремонтного обслуговування залежить безаварійна робота обладнання.

Поточний ремонт - це основний вид профілактичного ремонту (заміна невеликої кількості зношених деталей, регулювання обладнання до наступного планового ремонту).

Середній ремонт. При середньому ремонті виконують такі ж роботи що і при поточному. Крім того, часткове розбирання обладнання, ремонтуються окремі вузли з заміною відпрацьованих деталей, змінюються ущільнення, чистяться холодильники, конденсатори, тощо.

Капітальний ремонт. При капітальному ремонті відновлюють початкову точність, потужність і продуктивність. Він передбачає повне розбирання обладнання; ремонт відпрацьованих деталей і заміна тих, що не підлягають ремонту; регулювання і випробування під навантаженням.

На основі даних підприємства щодо норм міжремонтних періодів та простою в ремонтах визначається кількість капітальних, та поточних ремонтів за ремонтний цикл:

(1)

(2)

(3)

де - міжремонтні періоди капітального та поточного ремонтів, год.

Кількість капітальних і поточних ремонтів за рік:

(4)

(5)

(6)

де - кількість одиниць однотипного обладнання, од;

- коефіцієнт екстенсивності, долі одиниць:

(7)

де - ефективний фонд часу роботи обладнання протягом року, год;

- календарний фонд робочого часу, год.

Річний ефективний фонд часу роботи обладнання:

(8)

де - номінальній фонд часу роботи обладнання, год;

- сумарна тривалість планово-попереджувальних ремонтів та технологічних зупинок протягом року, що не перекриваються зупинками на вихідні, святкові дні та неробочі зміни, год.

, (9)

де - час простою у капітальному і поточному ремонті, год.

Річна трудомісткість за капітальним та поточним ремонтами:

(10)

(11)

(12)

де: - трудомісткість капітального та поточного ремонтів, люд-год;

- кількість капітального та поточного ремонтів за рік для N одиниць однотипного обладнання, од [9, 104].

Таблиця 1

Обладнання і вид ремонтних робіт	Кількість n ремонтів для N одиниць однотипного обладнання, од.	Трудомісткість ремонту, люд-год.	Річна нормативна трудомісткість ремонтних робіт, люд-год.
4-х валковий S-подібний каландр -поточний -середній -капітальний	11 0,16 0,16	24 600 1000	264 96 160
Всього за рік	11,32	1624	520

Потрібна кількість робітників для виконання планових ремонтів:

, (13)

де - ефективний фонд часу одного робітника за рік, год;

- коефіцієнт перевиконання норм, долі одиниць.

Таблиця 2

Баланс робочого часу середньооблікового робітника за рік

Показники	Фонд часу
	у днях	у годинах	у %
Календарний фонд часу (Тк)	360	2880	100
Вихідні дні (Тв)	-	-	-
Номінальний фонд часу (Тн)	360	2880	100
Неявки (Няв) - чергові та додаткові відпуски; - захворювання; - виконання держобов'язків; - інше Всього неявок	24 3 1 2 30	192 24 8 16 240	6,7 0,83 0,28 0,56 8,3
Ефективний фонд часу (Теф)	330	2640	91,7

Розрахунок потрібної кількості чергових слюсарів для міжремонтного обслуговування обладнання в зміну виконується за формулою:

(14)

де - сума ремонтних одиниць обладнання, що обслуговується, од;

- норма міжремонтного обслуговування на одного робітника в зміну.

Наявна чисельність чергових слюсарів на добу розраховується за формулою:

(15)

де К - кількість робочих змін на добу.

Розрахунок штатної чисельності робітників:

(16)

де - чисельність робітників на підміну в вихідні дні, що дорівнює наявній чисельності робітників у зміну для безперервного виробництва, чол.

Облікова чисельність робітників дорівнює:

(17)

де - коефіцієнт облікового складу, тобто переходу від штатної чисельності до облікової

(18)

Таблиця 3

Чисельність ремонтного персоналу

Робітники	Професії	Загальна чисельність
	Слюсарі	Станочники	Інші
Денні	2	1	1	4
Чергові	6	1	1	8
Всього (Чяв)	8	2	2	14
Підміна (Чпід)	2	1	1	4
Штатна чисельність (Чшт)	10	3	3	16
Облікова чисельність (Чобл)	11	4	4	19

Тарифний фонд для погодинних робітників:

- для слюсарів 5-го розряду:

, (19)

складський ремонтна служба виробництво

де - годинна тарифна ставка, грн.

- для станочників 5-го розряду:

- для електриків 5-го розряду:

Премія складає:

- для слюсарів 5-го розряду:

(20)

- для станочників 5-го розряду:

П=29040·0,3=8712(грн.)

- для електриків 5-го розряду:

П=27720·0,3=8316(грн.)

Доплата за роботу в нічний час:

, (21)

де - загальна чисельність робітників, залучених до роботи в нічні зміни, чол;

- кількість нічних годин;

- коефіцієнт доплат у нічні зміни.

Доплата за роботу у святкові дні:

. (22)

4 Складання кошторису витрат на ремонтні роботи

Таблиця 4

Кошторис витрат на ремонт обладнання

Статті витрат	Сума витрат на весь ремонт
1. Основні матеріали	250700
2. Заробітна плата основна та додаткова ремонтних робітників	420470
3. Відрахування на соц. страхування	164267,8
4. Цехові витрати	784478
5. Загальнозаводські витрати	1619915,8
Всього	3239831,6

Річні витрати основних фондів матеріалів на ремонти розраховується за формулою:

(23)

де - коефіцієнт, який враховує річні витрати матеріалів на огляди та міжремонтні обслуговування, долі одиниць;

Нi - витрати матеріалів на капітальний ремонт одиниці обладнання, грн;

- сума ремонтних одиниць обладнання, що підлягають капіталь-ному, поточному ремонту в поточному році відповідно, шт;

а - коефіцієнт, який характеризує співвідношення між кількістю матеріалу, що витрачається у поточному та капітальному ремонтах [8, 122].

Кількість обладнання на ремонтній базі:

(24)

де - ефективний фонд часу роботи обладнання на ремонтній базі;

(5.25)

де - номінальний фонд часу роботи обладнання, год.;

- простої обладнання в ремонті за рік, год.

- коефіцієнт завантаження обладнання, долі одиниць.

В залежності від кількості розрахованих верстатів та норм площі на один верстат визначається площа ремонтної бази:

, (26)

де Hs - норма площі на один верстат, м2.

Таблиця 5

Річні амортизаційні відрахування по РМЦ

Види основних фондів	Вартість основних фондів	Норма амортизації, %	Річні амортизаційні відрахування
1. Будівлі	500000	8	40000
2. Машини та обладнання	2000000	24	480000
3. Інше	250000	40	100000
Всього	---	---	620000

Енерговитрати по ремонтній базі складаються з витрат на силову енергію та енергію на освітлення ремонтної бази.

Витрати на силову енергію:

, (27)

де - потужність електродвигуна, кВт;

- ефективний фонд часу роботи обладнання, год.;

- коефіцієнт одночасної роботи, долі одиниць;

- коефіцієнт завантаження обладнання, долі одиниць;