Реформування відносин власності в економіці України
Необхідність реформування та концепція роздержавлення і приватизації власності: межі, шляхи, способи. Риси відносин власності в розвинених країнах та в країнах з перехідною економікою. Аналіз сучасного стану і реформування відносин власності в Україні.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 10.01.2011 |
| Размер файла | 382,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
2
Размещено на http://www.allbest.ru/
Реформування відносин власності в економіці України
Вступ
Темою даної роботи є реформування відносин власності в економіці України. Актуальність даної теми зумовлена тим, що саме реформовування відносин власності в Україні є найважливішою складовою частиною ринкової трансформації постсоціалістичної економіки України. Через реформування відносин власності у виробничому секторі країни вирішується двоєдине завдання:
* здійснюється приватизація об'єктів державної власності, в результаті цього формується масив недержавної власності, який посідає стратегічні позиції і робить незворотними ринкові перетворення в економіці;
* досягається ринкова адаптація системи управління державним сектором, держава починає виступати рівним і ефективним господарюючим суб'єктом на ринку.
Спроби і набутий досвід приватизації підприємств-монополістів, великих підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки країни, продемонстрували наявність гострих проблем, які потребують вирішення для забезпечення подальшого ефективного проведення реформи власності в Україні:
* по-перше, на сьогодні відсутня офіційно визнана стратегія реформування відносин власності, яка надавала б можливість визначити раціональні пропорції між державною та приватною власністю при даному управлінському ресурсі держави;
* по-друге, існуюча система управління державною власністю показала свою неефективність, що проявляється у високій частині збиткових державних підприємств, акціонерних товариств, в яких контрольні і блокуючи пакети акцій належать державі, неліквідності державного майна, низькому рівні доходів від діяльності державного сектору;
* по-третє, має місце гальмування процесу приватизації у обох напрямках: завершенні масової приватизації та проведенні індивідуальної приватизації;
* по-четверте, поширюється використання способів нелегітимної (“тіньової”) приватизації, серед яких найбільш розповсюдженими стають розрахунки з кредиторами високоліквідним державним майном;
* по-п'яте, визначилась непідготовленість систем галузевого державного регулювання до приватизації підприємств-монополістів, в першу чергу природних монополій.
Невирішеність перелічених проблем створює ризики для національної економіки: непрозорість процесів реформи відносин власності веде до криміналізації способів переходу державної власності до приватного сектору; сприяє формуванню впливових груп бізнес-інтересів, які зацікавлені в збереженні непрозорості та застійного стану реформи; до того ж формується образ української економіки, мало привабливий для інвесторів.
Комплексне і кінцеве в часі вирішення проблем, накопичених в процесі реформи державної власності, потребує кардинальної зміни підходів до проведення приватизації. На новому етапі необхідно перейти до масштабної приватизації в системних галузях, які критично впливають на формування структури витрат підприємств інших галузей та на спроможність економіки країни до зростання, зокрема, природних монополій. При цьому необхідно передбачити обов'язкове відокремлення діяльності у сфері природних монополій від іншої господарської діяльності об'єкта приватизації.
Активи, що забезпечують діяльність у сфері природних монополій, необхідно приватизувати за окремими підпрограмами з урахуванням особливостей приватизації суб'єктів природних монополій Без проведення приватизації цих галузей буде неможливо досягти основної цілі реформи -- становлення ринкової економіки в Україні. На новому етапі успіх приватизації окремого підприємства в значній мірі буде визначатися темпами і умовами ринкової трансформації системних галузей.
Системний підхід до приватизації має забезпечити реалізацію інтегрального бачення місця і ролі приватизації у конкретних секторах і галузях економіки для підвищенні ефективності їх функціонування і створення засад сталого економічного зростання. Приватизація, як система реформаторських заходів перехідного періоду, завершується, встановлюються критерії для утримання виробничих і пов'язаних з виробництвом активів у державній (комунальній) власності, забезпечується трансформація органів приватизації, створюються засади для ефективного управління виробничими і пов'язаними з виробництвом активами, а також набуття і продажу державою виробничих і пов'язаних з виробництвом активів.
1. Необхідність реформування відносин власності в Україні
Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою номер один стало реформування відносин власності на засоби виробництва. Річ у тім, що в Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура власності, в якій переважали її суспільні форми. До 1991 року в Україні існували такі види власності:
· державна
· громадських організацій
· колгоспно-кооперативна
· особиста
Така структура власності формувалась під впливом вимог концепції побудови соціалізму, яка передбачала, що:
а) соціалізм повинен довести свої переваги перед капіталізмом, на зміну якому він приходить, більш високим рівнем продуктивності праці;
б) високий рівень продуктивності праці може забезпечити лише велике виробництво, яке має ряд суттєвих економічних переваг перед дрібним виробництвом;
в) найбільш сприятливим середовищем для зростання продуктивності праці може бути лише суспільна власність на засоби виробництва, яка відкриває простір для розвитку продуктивних сил, бо дає можливість свідомо підтримувати відповідність між виробничими відносинами й продуктивними силами.
Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвердила справедливість такої концепції. Свідченням того є незаперечні факти:
1. Досить високі темпи розвитку радянської економіки (вищі, ніж у країнах капіталістичного світу) впродовж всієї її мирної історії.
2. Плановість, яка базувалася на суспільній власності, забезпечила безкризовий характер розвитку економіки, а отже, неухильне зростання продуктивності праці.
3. Така економіка послужила одним з вирішальних факторів перемоги у Великій Вітчизняній війні з фашизмом.
4. За порівняно короткий строк здійснилась післявоєнна відбудова народного господарства.
Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства були допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільної власності державною, в результаті чого фактично право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала "нічийною", а працівник - відокремленим від засобів виробництва, хоча формально він залишався їх співвласником.
Надмірне одержавлення власності породило багато негативних наслідків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В економічній сфері - це ігнорування особистих інтересів трудівників і відчуження їх від власності; що підривало стимули до високоефективної праці; підміна загальнонародних інтересів відомчими, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді й шкідливе використання загальнонародних коштів, марнотратство; невиправдано надмірне обмеження ринкового механізму державним регулюванням, що вплинуло в кінці кінців на темпи економічного зростання.
Все це підірвало довіру народу до соціалістичної ідеї і стало відправним моментом руйнування першої в світі соціалістичної держави. На її теренах утворилися нові самостійні держави, в т.ч. й Україна, які спішно почали реставрувати капіталізм, тобто суспільний лад, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва.
Отже, можна констатувати, що Україна на сучасному етапі знаходиться в перехідному періоді від соціалізму до капіталізму. Що являє собою цей перехідний період і в чому полягає його основний зміст?
У зв'язку з тим, що соціалізм і капіталізм -це два різнотипні способи виробництва: перший ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва, другий - на приватній, перехід від соціалізму до капіталізму не може бути одномоментним актом. Ця трансформація передбачає наявність особливого перехідного періоду, впродовж якого повинна бути ліквідована соціально-економічна основа соціалізму з її надбудовою й створено економічний базис капіталізму. Тобто, суспільна власність і система виробничих відносин, збудована на ній, повинна змінитись на приватнокапіталістичну власність з відповідною їй системою виробничих відносин.
Тому основним змістом перехідного періоду від соціалізму до капіталізму повинен бути процес перетворення суспільних форм володіння, розпорядження й користування власністю в форми приватні. А так як це здійснити не можна одномоментно - постановою, указом або навіть прийняттям певного закону, то це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бути багатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують різні форми власності: суспільні, приватні, змішані. Це ж певною мірою передбачає й сучасна ринкова економіка.
Отже, необхідність існування різних форм власності в сучасній економіці України зумовлена в першу чергу багатоукладністю її перехідного періоду. Але не тільки цим. Світовий і наш "домашній" досвід показує, що визначальною причиною, яка викликає занепад підприємництва, робить економіку неефективною, є відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва й управління на основі позбавлення його власності на ці засоби та права користуватися результатами своєї праці. Це особливо відчувається тепер, коли практично основним фактором подальшого зростання виробництва все більше стає особистий фактор (людина), бо можливості речового фактору (предмети праці, засоби праці) відносно вичерпані. Тобто, без суттєвих капіталовкладень, які "з'їдають" ефект, речовий фактор відходить на другий план. Тому позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя можна, лише усунувши причини, які відірвали виробника від засобів виробництва.
У країнах капіталістичного світу це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.
В СРСР практика формування колективних форм власності привела до монопольного зосередження засобів виробництва в руках держави, що породило надмірний централізм в управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався нею держапарат. Безпосередні виробники фактично були відокремлені від засобів виробництва та результатів своєї праці. Це підірвало зацікавленість у результатах праці і стало причиною зниження темпів зростання радянської економіки в останні роки її існування.
Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули в робітників до високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях. А саме подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності: державних, колективних, приватних.
Необхідність існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по - перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємопов'язаних процеси концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва. Другий - його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.
2. Концеція роздержавлення і приватизації власності
2.1 Межі та шляхи роздержавлення власності
Особливістю вітчизняної економіки є те, що вона протягом тривалого часу формувалася як державна. Внаслідок цього держава стала монопольним розпорядником 90 - 100% виробничих фондів, готової продукції. Вона ж централізовано займалася розподілом робочої сили. За цих умов нові види й форми власності могли виникнути лише в результаті подолання державного монополізму на власність. Найпростішим, на перший погляд, способом здійснити це є проведення широкомасштабного роздержавлення та приватизації власності. Проте при всій простоті й зрозумілості цього заходу практика показала, що не все так просто в реальній дійсності, як на папері. Виявилося, що роздавати власність у багатьох відносинах складніше, ніж відбирати. Англія, наприклад, затратила десять років, щоб приватизувати лише десять великих державних підприємств.
Тому необхідно спочатку з'ясувати, який зміст вкладається в поняття "роздержавлення" й "приватизація". Термін "роздержавлення" на Заході відомий давно, і вживається він однозначно за змістом - як передача власності з державного сектора в приватний. У нас, враховуючи суцільний (тобто в усіх сферах) монополізм, зумовлений пануванням державної власності, в поняття роздержавлення вкладається дещо інший зміст. А саме: ліквідація монополії держави. Тобто, перетворення її із засобу придушення недержавних форм розвитку суспільства в орган, який гарантує: а)різноманітність форм розвитку економіки, соціально-політичної, духовної та інших сфер; б)передачу власності з державного сектору в приватний (юридичним і фізичним особам). А це означає, що однією з суттєвих сторін роздержавлення є перетворення самої держави.
Тому слід розрізняти роздержавлення й приватизацію. Приватизація - це лише етап роздержавлення, який передбачає передання працівникам символу власності на частину засобів виробництва або продаж їх (в т.ч. цілих підприємств) у приватну власність. Роздержавлення ж повинно розв'язувати більш глибокі завдання: подолання соціально-економічної монополії держави; забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму; перехід до багатоканального формування економічного регулювання; утворення системи соціальних гарантій і соціального захисту трудящих.
До того ж слід мати на увазі, що роздержавлення повинно передбачити утворення багатоукладної економіки, тобто економіки, в якій співіснують різні форми власності, передбачені Законом "Про власність". А це означає, що воно за своєю суттю передбачає передачу державної власності не лише (і не стільки) громадянам в індивідуальну приватну власність, але й в інші форми володіння. Тому зводити роздержавлення власності до поголовної приватної індивідуалізації (як це практично зараз відбувається в Україні) є, по-перше, звуженням її змісту, а по-друге, - кроком назад, як про це говорилося в попередніх питаннях.
В остаточному підсумку роздержавлення передбачає, що державна власність повинна перейти до рук окремих юридичних або фізичних осіб, що й складає основний зміст приватизації.
Отже, якщо мова йде про роздержавлення власності в широкому розумінні, то воно скероване на подолання державного монополізму в економіці й створення умов для формування багатоукладної економіки. У вузькому розумінні - це передача власності від держави в колективний і приватний сектор, тобто, приватизація.
Роздержавлення власності - головна мета економічної політики на сучасному етапі, оскільки: а)забезпечує рівність усіх форм власності; б)створює необхідні передумови для розвитку ринкових відносин; в)через персоніфікацію власності посилює трудову й підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва. У той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.
В яких же умовах роздержавлення ефективне? В економічній літературі, в рекомендаціях деяких урядових і наукових установ можна зустріти конкретну питому вагу (30-50%), яку повинна обіймати державна власність у всій власності країни. До того ж робляться посилання, що так є в розвинутих країнах світу, а отже, повинно бути й у нас. Але в наших умовах, коли проходить не формування державного сектора, як це відбувалося в країнах Заходу, а роздержавлення величезного (в межах країни) організа-ційно-економічного комплексу, встановити апріорі - скільки треба роздержавити майна, а скільки залишити в державному секторі - витівка безперспективна й навіть шкідлива. Процес роздержавлення не відбувається одночасно й швидко в усіх галузях економіки. Він проходитиме поетапно, протягом тривалого часу. Тому до нього потрібно підходити, керуючись усією сукупністю інтересів, враховуючи психологію людей, традиції, світовий досвід, а не лише бажання якнайшвидше створити умови для реставрації капіталізму.
До того ж зміна форм власності підприємства не скасовує його монополії (якщо воно було монополістом), не забезпечує зростання ефективності, не гарантує того, що воно запрацює на суспільний прогрес. Світовий досвід роздержавлення й приватизації свідчить, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинутих країнах зумовлена недержавною формою власності. Вони можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринку, а не розраховують на бюджетне фінансування. По-друге, роздержавлення й приватизація в усіх країнах через деякий час замінюються націоналізацією й реприватизацією. Ці процеси проходять циклічно (Англія, Франція, Австрія). По-третє, державний сектор є тією матеріальною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблювати соціальну напругу в суспільстві й забезпечувати доступ населення до суспільних благ. По-четверте, без потужної державної економіки не забезпечити обороноздатність країни. Тому роздержавлення й приватизацію необхідно здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні та політичні наслідки. Держава була й повинна залишатися суб'єктом власності, її не можна виключати з економічного життя. Мова йде про інше. Необхідно подолати монопольне становище держави та ЇЇ відомств. А це передбачає: а)приватизацію частини державної власності та введення її в орбіту ринкової економіки; б)переведення частини підприємств, які залишаються власністю держави, в ринковий режим функціонування. Це можливо здійснити шляхом диференціації функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом.
Отже, якісне відтворення та більш ефективне використання власності на засоби виробництва на сучасному етапі неможливі без зміни відносин власності. Тобто, без передачі частини власності з рук держави приватним фізичним та юридичним особам, що передбачає створення прошарку недержавних власників як основи багатоукладної соціальне орієнтованої економіки. Проте слід пам'ятати, що при розподілі державної власності неминучими є соціальні
Шляхи роздержавлення власності перекоси й конфлікти. Як же уникнути цих соціальних конфліктів і по справедливості (якщо це взагалі можливо) провести роздержавлення й приватизацію власності? В цілому, в суспільній свідомості намітилися три основні підходи (шляхи) до вирішення проблеми роздержавлення й приватизації власності. Перший передбачає звичайну передачу державних підприємств у власність трудових колективів. Другий - розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства. Причому, і перший, і другий підходи передбачають, в основному, безоплатну передачу власності в руки громадян або трудових колективів. В основі третього підходу лежить продаж державної власності громадянам і недержавним юридичним особам.
Кожний з цих підходів має свої плюси й мінуси. Так, з передачею підприємств у власність трудових колективів процес роздержавлення й приватизації пішов би досить швидко. Державне майно потрапило б до рук тих, хто працює. В той же час такий підхід може, по-перше, породити соціальну несправедливість, а по-друге, не гарантує в майбутньому ефективне функціонування роздержавлених засобів виробництва. В чому криються корені соціальної несправедливості при такому підході? Річ у тім, що об'єкти, що підлягають роздержавленню й приватизації, нерівноцінні. Є підприємства з фондоозброєністю 2-3 млн. грн. на працюючого, а є - з фондоозброєністю 20-30 млн. грн. Трудові колективи з передачею таких різних підприємств у власність відразу потрапляють у нерівні соціальні умови. Якщо роздавати державні об'єкти у власність тільки тим, хто на них працює, то що тоді отримають люди, зайняті в невиробничій сфері (вчителі, лікарі військовослужбовці та інші працівники державних підприємств, які не підлягають роздержавленню) і ті, хто взагалі не працює?
Існує думка, що перетворення підприємства з державного в колективне породжує інтерес усього колективу до високопродуктивної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною передачею або іншим шляхом). Кому належать обладнання, верстати, будівлі і т.д.? Всім і нікому зокрема. Але ж тоді виходить те, що й було, тільки на іншому рівні. В таких умовах з'являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а до вигідного розподілу прибутку. Така форма приватизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а у розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішується однозначно, за принципом: "краще синиця в руках, ніж журавель у небі".
Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б, усуває ці недоліки. Але й тут є проблеми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення й приватизація власності забезпечують підвищення ефективності виробництва внаслідок відродження в людини стимулів до праці, появи в економіці суб'єктів, орієнтованих на привила "ринкової гри". А це, в свою чергу, повинно забезпечити й більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало, тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не піднесе у народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. У країні нікому буде займатися на той час творчою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до роздержавлення й приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які спочатку так спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з приватизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992 р., але й до цього часу ефективного механізму їх використання не вироблено.
У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом "Про приватизацію майна державних підприємств", пропонується механізм "поділу" через приватизаційні майнові сертифікати, які визначають частку кожного громадянина України в державному майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але й це стало черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок було викинуто величезну кількість потенційних купівельних платіжних засобів, що неминуче підштовхнуло інфляцію. Той факт, що на відміну від Росії, в Україні вони іменні й не підлягають вільному продажу та купівлі, мав значення лише на початку. Перевівши свої майнові сертифікати в інвестиційні фонди, можна отримати гроші готівкою. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифіката (1050000крб.) при високій інфляції лише номінальне збільшила кількість власників. Реально населення ще більше убожітиме, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання й охорони здоров'я, пільгових санаторних путівок тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.
Нарешті, третій підхід - продаж державної власності громадянам - ці недоліки неначе долає. Частина грошей, витрачена на придбання власності, вилучається з грошового обороту. Та й ставлення до придбаного на "свої кровні" майна, зрозуміло, буде іншим, ніж до майна, отриманого безкоштовно. Чи є мінуси в такому підході? Так, вони в тому, що, по-перше, роздержавлення при викупі не можна здійснити швидко, а по друге, гостро виникає проблема оцінки майна, яке продається. Суть першої проблеми в тому, що бажаючих купити об'єкти державної власності може бути дуже багато, але достатні фінансові ресурси є не у всіх. За експертними оцінками, сумарна вартість державної власності, яка підлягає приватизації, склала в Україні за цінами серпня 1992р. 3,6-3,8 трильйонів крб. А сукупна місткість ринку приватизованої державної власності оцінювалася в 650-685 млрд. крб. Отже, звужується соціальна база цього процесу. Поки буде йти процес первісного нагромадження капіталу, який може тривати багато років, "командні висоти" будуть залишатися в руках держави, що природно, не зовсім бажано, або перейдуть у руки кримінального капіталу, що практично й відбувається. Суть другої проблеми в тому, що практично не існує служби, яка б добросовісно й швидко могла зробити оцінку майна, що приватизується.
реформування роздержавлення приватизація власність
2.2 Способи приватизації
В межах названих підходів (шляхів) проблема роздержавлення й приватизації може вирішуватися. Складнощі, звичайно, є але є й шляхи їх подолання. Зокрема, в Законі "Про приватизацію майна державних підприємств" взято за основу третій підхід, доповнений елементами першого й другого. Він передбачає такі способи приватизації для різних груп об'єктів: викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Перераховані способи не виключають й інші, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Викуп об'єктів малої приватизації - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців.
Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації.
Викуп державного майна, зданого в оренду - спосіб, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди.
Продаж на аукціоні та за конкурсом - спосіб, за яким власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону максимальну ціну, або на конкурсі - найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта, а за рівних умов - найвищу ціну.
Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах.
Механізм приватизації державної власності з використанням приватизаційних сертифікатів (ваучерів) наводиться на рис. 1.
Рис. 1. Принципова схема приватизації [5, c. 82]
Якщо на перших етапах роздержавлення власності переважали способи, що передбачали передачу об'єктів державної власності трудовим колективам, то сучасний етап (1995-97 рр.) характерний тим, що пріоритет надається продажу державного майна на аукціонах та за конкурсом.
Роздержавлення власності, яке йде повним ходом у сучасній Україні, закладає фундамент її економічної системи, її економічний базис. Отже, по-перше, тривалість цього процесу визначає час перебування України в перехідному періоді. По-друге, від того, до чиїх рук потрапить власність, залежатиме, з одного боку, чи відбудеться Україна як незалежна держава, а з іншого,- на чию користь працюватиме економіка - на народ України чи на мафіозні структури, які зараз гарячково скуповують державне майно й пнуться до влади.
3. Новітні тенденції у розвитку відносин власності
3.1 Основні риси відносин власності в розвинених країнах та в країнах з перехідною економікою
Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.
Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.
Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстрокового успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.
Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, що влада людей, які управляють корпорацією, не залежить більше від приватної власності.
Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можливості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.
Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.
Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надаються податкові пільги.
Як свідчить статистика, народних підприємств - компаній, що повністю належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічувалось 1601, а в 1988 р. - 19 700. Зросла також кількість працюючих у них - з 248 тис. до 9,7 млн чол. У 1990 р. таких компаній було вже 10 275, а зайнятий на них персонал становив 10,5 млн осіб (близько 10 відсотків всього зайнятого населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і службовців можуть стати власниками підприємств, де вони працюють.
Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють акціями. Так, на початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.
Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником.
Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність.
Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в США не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності. Їхня загальна кількість за період 1970-1986 рр. зросла майже вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у загальному виробництві незначна - приблизно 6 відсотків реалізованої продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку це свідчить, що приватно-трудова власність, на якій грунтується діяльність зазначених підприємств, кількісно зростає.
Близькими до підприємств, заснованих на приватно-трудовій власності, за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.
У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.
Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.
Принципово інші процеси відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенційних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з'явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об'єктивною основою процесу формоутворення власності.
У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідного зв'язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.
Аналізуючи питання історизму приватно-підприємницької форми власності капіталу, яка визначає структуру та основну спрямованість розвитку всієї системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід пам'ятати про складні й суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв'язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація - на форму багатства, домінуючий об'єкт власності. На цьому грунті формується духовна власність суспільства, що дає поштовх нагромадженню його інтелектуального потенціалу. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватися на суто приватній основі.
Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об'єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того, відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації. Для захисту
нтелектуально-інформативної власності приймаються відповідні законодавчі акти та встановлюються спеціальні правові норми.
З іншого боку, інформація стимулює і зворотний процес - не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов'язано зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає. При продажу не вона відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець.
Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індустріального суспільства головним натурально-речовим елементом у структурі власності була власність на землю, споруди, заводи, машини, засоби промислового виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою власності в США стає неречова субстанція. Це принципово нова форма власності. Проте для виробничої реалізації інформативної власності потрібні також матеріальні засоби виробництва.
Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій грунтується неокласична школа економічної теорії.
Один з її засновників відомий австрійський економіст Карл Менгер зазначав, що власність як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення.
Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світовий досвід засвідчує, що роздержавлення - це загальноекономічний процес. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і поза ними.
Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.
Зазначені процеси відбуваються суперечливо, з соціальними загостреннями, потребують значних матеріальних, фінансових, організаційних, інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціальне орієнтованого суспільства.
3.2 Аналіз сучасного стану і реформування відносин власності в Україні
Коли йдеться про такі серйозні речі, як модель післякризового розвитку української економіки, якісні аспекти трансформаційних перетворень, неможливо уникнути грунтовного аналізу процесів, що відбуваються у відносинах власності. Напевне, ніхто не сумнівається в тому, що йдеться про ключову проблему утвердження ринкової економіки. Як далеко ми просунулися вперед у її вирішенні і який реальний результат отримали після більш ніж десятирічного періоду реформ?
Формально, у нас є всі підстави для досить оптимістичних висновків. За 1992--2003 рр. роздержавлено 90,5 тис. об'єктів, у т. ч. у 2000-2003 pp. - 23,9 тис. об'єктів оціночною вартістю майна близько 11,7 млрд. грн. На підприємствах недержавної власності виробляється нині 70% промислової продукції. Розвивається мале підприємництво. 2003 року функціонувало 255,5 тис. малих підприємств, близько 40 тис. фермерських господарств.
Процес реформування власності здійснювався головним чином шляхом викупу та продажу на аукціоні.
Таблиця 2. Обсяги та способи приватизації в Україні [17]
|
|
Всього |
у т. ч. |
||||
|
2000 р. |
2001 р. |
2002 р. |
2003 р. |
|||
|
Кількість об'єктів, одиниць |
23920 |
5201 |
6023 |
6150 |
6546 |
|
|
Частка способу приватизації, у% до підсумку викупу об'єкта приватизації |
57,8 |
46,8 |
57,6 |
60,5 |
64,2 |
|
|
викупу за альтернативним планом приватизації |
0,2 |
0,4 |
0,2 |
0,1 |
- |
|
|
викупу майна, зданого в оренду з викупом |
15,5 |
16,3 |
14,2 |
15,4 |
15,9 |
|
|
продажу на аукціоні |
22,1 |
30,2 |
23,1 |
19,8 |
17,0 |
|
|
продажу за некомерційним конкурсом |
0,9 |
1,3 |
1,0 |
0,8 |
0,6 |
|
|
продажу за комерційним конкурсом |
2,2 |
2,3 |
2,3 |
2,4 |
1,9 |
|
|
продажу акцій відкритих акціонерних товариств |
1,3 |
2,7 |
1,6 |
1,0 |
0,4 |
За даними Держкомстату, за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобів роздержавленого сектору економіки складала 24,8%, а державного і комунального - 57,4 від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України. У той же час за обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза.
Відбувається формування вагомого недержавного сектору промисловості. У державному секторі цієї галузі на 1 жовтня 2003 р. залишилося 15% підприємств галузі (без малих підприємств). Частка їх у загальному обсязі промислового виробництва становила 18%. Найбільше підприємств недержавного сектору діє в легкій (97%), деревообробній (95%), харчовій промисловості (93%). Ними виробляється близько 97% продукції кожної галузі.
Кардинальні зміни відбулися на селі, де активно реалізуються завдання розпочатої ще у 1994 р. земельної реформи. За час її проведення 6,7 млн. селян стали власниками земельних паїв, еквівалентних загальній площі близько 25,7 млн. га сільськогосподарських угідь. 5,7 млн. га земель передано у приватну власність та користування для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств. У сумі це складає 79,4% земель сільськогосподарського призначення. На недержавній основі нині виробляється практично вся аграрна продукція. Цей найскладніший крок у комплексі ринкових перетворень докорінно змінює систему економічних відносин не лише на селі, а й у всій державі.
Чи можна вважати, що вказані параметри відбивають найважливіше в трансформаційному процесі -- масштаби утвердження в економіці інституту приватної власності?
За думкою А.Гальчинського [7], такий висновок був би занадто поспішним. Дуже важливо не припускатися тут будь-яких ілюзій. Адже відносини власності -- це фундамент економічної системи, її основа. Відсутність повноцінної приватної власності, нероздільність власності та влади за домінування останньої стали основною причиною історичної поразки «реального» соціалізму.
І справа тут не лише у суто економічних перевагах -- у здатності економічної системи, заснованої на засадах приватної власності, формувати дієві стимули високопродуктивної праці і водночас забезпечувати концентрацію ресурсів на досягненні найважливіших цілей. Пріоритетність приватної власності визначається і її роллю у розкріпаченні людини, вільному розвитку особистості. З точки зору закономірностей загальноцивілізаційного процесу і, зокрема, нашої інтеграції в структури європейської спільноти, це (як я розумію цю проблему) у кінцевому підсумку є визначальне. Приватна власність -- основний гарант особистої свободи людини. Це ж стосується і демократії. Ми тільки тепер почали розуміти, що лише в системі суспільних відносин, котрі базуються на приватній власності і свободі особистості, можлива не формальна, а реальна демократія. Все це перебуває в міцному переплетенні.
Конче важливо враховувати і принципи історизму, на основі яких реалізується еволюційний розвиток відносин власності на Заході. Здійснювані у нас перетворення в зазначеній сфері мають корелюватися з відповідними принципами. Йдеться про кілька аспектів цієї проблеми. Перший -- узгодження змін у відносинах власності з логікою цивілізаційного процесу, його гуманізацією, підпорядкованістю інтересам людини, її всебічному розвитку. Другий аспект -- необхідність врахування іншої загальноцивілізаційної тенденції у розвитку відносин власності, пов'язаної із зміною домінуючого об'єкта власності. На відміну від індустріальної цивілізації, де домінуючий об'єкт власності -- створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці, у постіндустріальній цивілізації таким домінуючим об'єктом стає інформація, яка втілює в собі витрати переважно інтелектуальної робочої сили і є основою інтелектуальної власності людини.
Нарешті, ще одна, третя, позиція, що визначає логіку еволюційних змін у відносинах власності, пов'язана з їх демократизацією. Процес демократизації власності є багатоаспектним за своїм змістом. Він пов'язаний насамперед зі всебічним розвитком корпоративної власності. У західних країнах частка продукції, виробленої на підприємствах з корпоративною формою власності, у загальному обсязі реалізованої продукції становить 80--90%. На початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн. акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий громадянин є акціонером. Всім також зрозумілі роль та значення у демократизації відносин власності малих підприємств, на які в окремих країнах Заходу припадає 40 і більше відсотків виробленої продукції.
Нарешті, процес демократизації власності реалізується і на основі якісних перетворень механізму функціонування державної власності, в якій і донині в окремих країнах Заходу сконцентровано достатньо вагому частку суспільного капіталу. І в цьому нам потрібно розібратися грунтовніше. Загальною тенденцією цивілізаційного розвитку є прогресуюче відокремлення власності від влади (насамперед політичної). Суть проблеми, про яку йдеться, зводиться до того, у чиїх інтересах використовується державна власність. За умов тоталітарного соціалізму, як ми добре знаємо, державна власність функціонувала фактично у формі державно-бюрократичної власності. Вона використовувалася насамперед в інтересах партійно-бюрократичної номенклатури. На противагу цьому в умовах правової держави відповідна форма власності підпорядковується загальнонаціональним інтересам. Це означає, що реальне відокремлення власності від влади можливе лише на основі утвердження та зміцнення демократичних засад розвитку суспільства. За відсутності реальної демократизації державна власність обов'язково використовуватиметься у протилежних інтересах.
Зазначене дозволяє глибше осмислити найгостріші проблеми української економіки на етапі її післякризового розвитку, зокрема ті, що стосуються виправлення структурних деформацій у відносинах власності, сформованих у ході приватизаційного процесу. Вони дають змогу грунтовніше осягнути сутність одного з найістотніших прорахунків попередньої стратегії реформ: ми сподівалися на те, що безпосередньо в результаті приватизаційного процесу отримаємо повноцінні відносини приватної власності, і що саме ці відносини стануть основою всієї системи здійснюваних ринкових перетворень. Але такого результату, на жаль, ми не отримали. Навіть поверховий аналіз цієї проблеми вказує на невідповідність зазначених намірів і здобутків.Приватизація без персоніфікації власності (а саме такий результат попереднього етапу визначальний) є основою не цивілізованої ринкової, а тіньової корумпованої економіки. Власне, із самого початку ми були приречені (а фактично, запрограмовані) на отримання саме такого і в жодному разі не іншого результату.
Дуже важливо розібратися в помилках та прорахунках, яких ми припустилися вже на старті реформ. Зробити це мусимо самі, не покладаючись на експертні оцінки ззовні, які дедалі більшою мірою позначаються своєю тенденційністю та поверховістю. Йдеться, насамперед, про недостатнє розуміння того, що системна перебудова власності -- це найбільш складний і багатоаспектний процес, він не обмежується реформуванням відносин привласнення (а приватизація торкається лише цього), а включає відповідні зміни у способі володіння та використання людиною різних цінностей (не лише матеріальних, а й духовних), у характері споживання виробленого продукту, у специфіці обміну та розподілу, а також управління економічними процесами і багато іншого.
Належним чином не була врахована і відсутність глибинних традицій легітимної приватної власності, той факт, що впродовж понад 70 років три-чотири покоління нашого народу виросли в умовах тоталітарного режиму, а отже, і в умовах економічних цінностей, протилежних тим, що формуються на основі приватної власності. А це означає, що, за винятком західних областей, у нас практично не було і не могло бути людей, котрі знали «інше» життя (як це було, приміром, у Польщі, Угорщині, Чехії та інших постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи).
Подобные документы
Етапи процесу реформування української економіки. Приватизація як процес перетворення державної власності в інші правові форми. Напрямки трансформації відносин власності у країнах з ринковою економікою. Наслідки роздержавлення і приватизації власності.
реферат [190,2 K], добавлен 08.09.2010Розгляд історії розвитку реформування відносин власності в Україні, аналіз нормативно-правової бази. Аналіз процесів приватизації об’єктів в Дніпропетровській області. Ефективність реформування відносин власності та управління майном і майновими правами.
курсовая работа [65,7 K], добавлен 11.09.2010Підприємства колективної власності в Україні. Формування багатоукладності відносин. Головні особливості розвитку багатоукладної економіки в Україні. Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в країні. Перехідний період України до ринкових відносин.
курсовая работа [107,3 K], добавлен 07.09.2016Ставлення до власності в історичні часи та її вагомий вплив на предмети виробничого призначення. Поняття, типи, форми і види власності у системі економічних відносин. Способи привласнення благ та методи господарювання, як багатоманітність форм власності.
курсовая работа [96,0 K], добавлен 18.09.2014Власність як економічна категорія, теорія прав власності. Форми, місце та роль власності в економіці України, особливості становлення та основні тенденції розвитку відносин власності. Економічні, юридичні, політичні та інші суспільні відносини власності.
курсовая работа [49,7 K], добавлен 13.11.2010Загальні умови переходу економіки України до соціального ринкового господарства. Сучасні соціально-економічні проблеми, шляхи та методи їх вирішення. Класифікація об’єктів державного сектора. Розвиток реформування державної власності в Україні.
реферат [22,4 K], добавлен 28.03.2012Види та типи власності, розвиток її відносин у інформаційному суспільстві. Структура економічної та юридичної власності. Дослідження понять державної, приватної, суспільної, колективної власності. Система прав та обов'язків господарюючих суб'єктів.
курсовая работа [36,3 K], добавлен 19.11.2014Аграрне виробництво, як єдність продуктивних сил і відносин економічної власності. Суб’єкти і об’єкти підприємництва в аграрному секторі. Рентні відносини та реалізація аграрних відносин в умовах ринкової економіки. Напрямки реформування АПК України.
курсовая работа [356,6 K], добавлен 09.12.2010Право власності, її форми і типи та зв’язок між ними. Суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Види та функціонування підприємств, залежно від форм власності. Новітні тенденції у розвитку відносин власності.
курсовая работа [2,4 M], добавлен 10.09.2012Умови виникнення конкуренції в ринковій системі, демонополізація, приватизація та роздержавлення власності як підґрунтя розвитку конкурентних відносин у постсоціалістичних країнах. Тенденції розвитку монополії та конкуренції в економіці сучасної України.
курсовая работа [85,4 K], добавлен 12.10.2015
