Особлива гострота цієї проблеми стає очевидною, якщо торкнутися приватної власності на землю (насправді -- це основа всієї системи відносин власності, її головний стрижень). Маю на увазі суто російський феномен -- систему «общинного» землеволодіння, яка впродовж декількох століть силоміць насаджувалася й українському народу. Саме ця обставина докорінно відрізняла Російську імперію, а відтак -- і Україну, від європейської цивілізації, зумовлювала її катастрофічне відставання. Це повною мірою стосується і широкого кола питань, які характеризують психологічно-культурний зріз попереднього розвитку суспільства, сформовану ментальність людей, яка не тільки своїм змістом, а й глибинною суттю могла бути лише діаметральною протилежністю всього того, що Макс Вебер називав «духом капіталізму». Немає потреби нагадувати, що на Заході система приватних відносин розбудовувалася, спираючись насамперед саме на цей феномен суспільної свідомості. Добре розуміючи російську ментальність, Нобелівський лауреат В.Леонтьєв у одному зі своїх інтерв'ю (1993) заявив, що Росії знадобиться, щонайменше, ще 70 років, аби відтворити повноцінну систему інститутів приватної власності.

Інша стратегічна помилка полягала в тому, що ми не враховували тих глибоких змін, які відбулися в системі відносин власності в горбачовський період, зокрема у 1985--1991 роках. Йдеться про ще одну значущу складову, яка докорінним чином відрізняла пострадянські країни, в т.ч. і Україну від, знову ж таки, Польщі та інших країн Центральної та Східної Європи і яку при визначенні ідеології приватизації ми неодмінно мусили враховувати.

Суть зазначеного полягає в тому, що де-факто процес роздержавлення та приватизації в Україні розпочався не з прийняття відповідного законодавства (1992 року), а в горбачовську епоху. Інша річ, що це була не офіційна, а тіньова, неформальна, номенклатурно-бюрократична приватизація. Ми ніколи не зрозуміємо сутності процесів, що відбуваються і сьогодні у відносинах власності, якщо й далі абстрагуватимемося від вказаної вельми значущої обставини. Головним у цьому було прийняття ще в 1987--1988 рр. законів «Про трудові колективи» та «Про державне підприємство», відповідно до яких майно державних підприємств було передане в управління трудовим колективам, від імені яких виступала адміністрація фабрик та заводів, а фактично -- їх керівники. Аналогічні процеси відбувалися і в зв'язку з утворенням на базі великих державних підприємств малих підприємств та кооперативів, які у значній своїй частині виконували роль механізмів з переведення фінансових ресурсів у невиробничу сферу, а точніше -- у приватне користування.

Неформальна, тіньова приватизація, про яку йдеться, здійснювалася й іншими каналами. Особливу роль у цьому відігравали швидка номенклатурна приватизація (1989--1991 рр.) системних банків України, так званий партійний та комсомольський бізнес, оренда, функціонування спільних під- приємств та інше. Апогеєм став в останні роки горбачовського періоду повний занепад державної влади, яка раніше трималася виключно на диктатурі партії. Коли влада розпалася, контроль партійно- господарської номенклатури та державної бюрократії над ключовими позиціями державної власності набув остаточних обрисів: розбудована на тіньових зв'язках, приватно-номенклатурна власність стала, по суті, панівною.

Все це не могло радикальним чином не позначитися на специфіці приватизаційного процесу у постгорбачовський період, який за своїм змістом був не первісним роздержавленням, а перерозподілом власності, що фактично вже перебувала у володінні приватних осіб. Прийняті 1992 року закони України з питань приватизації цього не враховували. І це мало своє пояснення: на початковому етапі трансформаційного періоду (1992--1994) не лише юридична логіка, а й офіційна політика роздержавлення та приватизації визначалася в основному людьми, які прямо і безпосередньо були причетні до тіньового перерозподілу власності у горбачовський період. Зрозуміло, що ці особи не прагнули до офіційної легалізації напрацьованих у попередні роки тіньових зв'язків, через які й утверджувала себе приватно-номенклатурна власність, що стала на той період панівною. Це мало багато пояснень, у тому числі й політичних. Однак головним був економічний сенс -- нелегальна власність створювала можливості швидкого особистого збагачення без адекватної відповідальності за її ефективне використання. Власність без відповідального власника -- це якісно нова, мало відома світовій практиці система економічних відносин. Водночас це ще й ніким не описана нова ментальність, новий економічний світогляд і новий спосіб життя відповідних суб'єктів господарювання. Це, власне, склало те нове, що було отримане нами на «виході» нового етапу приватизаційного процесу.

Звичайно, при цьому були і є певні винятки. Йдеться насамперед про малу грошову приватизацію, а також інші форми, які кореспондуються з утвердженням повноцінних відносин приватної власності і де утвердження останньої безпосередньо викликане процесами приватизації. Однак це стосується переважно сфери послуг та торгівлі. В інших економічних сферах -- зокрема в базових галузях промисловості, особливо ж у сільському господарстві -- процес перерозподілу власності здійснювався в основному відповідно до окресленої вище схеми.

Потребує оцінки і таке явище: українська економіка все більше втягується в перманентний (віртуальний) перерозподіл власності. Такий перерозподіл не пов'язаний, з одного боку, з персоніфікацією власності, з іншого -- з отриманням доходів за рахунок ефективної господарської діяльності. Вся суть проблеми зводиться до того, що механізми віртуального перерозподілу власності і механізми утворення додаткової вартості, капіталізації отриманих прибутків та нарощування основного капіталу не лише органічно не доповнюють один одного, а діють фактично у протилежних напрямах.

Мотиви цього детермінуються ситуацією, коли інвестиції в перманентний перерозподіл власності приносять у багато разів більші прибутки (доходи), ніж господарська діяльність. Джерелом зазначених доходів є, як правило, не розширення та вдосконалення основних фондів, а їх фактичне «проїдання». В процесі віртуального перерозподілу власності відбувається звужене відтворення ресурсної бази, а отже, й суспільного багатства в цілому. Приватизаційний доход, який є метою перманентного перерозподілу власності, формується саме на цій основі. Він утворюється за рахунок зазначеного ресурсу -- фізичного зменшення основних виробничих фондів. Цей доход використовується, з одного боку, на цілі приватного споживання, з іншого -- для нагромадження нового приватизаційного ресурсу. У цьому розподілі інвестиції в основний капітал, як правило, відсутні. Принаймні, вони не розглядаються суб'єктами приватизації як основне джерело наступного зростання відповідних доходів і тому можуть вважатися, швидше за все, винятком з описаної схеми економічних відносин.

Віртуальний перерозподіл власності -- явище, типове для періоду економічної кризи. Остання створювала відповідні передумови для віртуальної приватизації, яку умовно можна обмежити періодом 1992--1999 років. Вихід української економіки з кризи і перехід до етапу грошової приватизації створює передумови для подолання віртуальності перерозподілу власності. Однак я маю великі сумніви, що на практиці таку можливість буде реалізовано. Це пояснюється кількома обставинами. Насамперед ідеться про те, що суспільство, і передусім владні структури, ще достатньою мірою не усвідомили всієї глибини (а головне -- небезпеки) деформацій відносин власності на попередньому етапі приватизації (маю на увазі не лише відповідні процеси 1992--1999 років, а й неформальну горбачовську приватизацію).

Маємо враховувати і соціальну базу консервації існуючих відносин власності. Майже п'ятнадцятирічний етап деформованої приватизації (горбачовської та постгорбачовської) не міг не позначитися і на трансформаційних процесах у соціальній сфері. Йдеться про утвердження відповідного прошарку суб'єктів господарської діяльності, якого повною мірою влаштовує «статус-кво» і який неодмінно протидіятиме реальним змінам. Найкраще буде зарахувати зазначених суб'єктів до прошарку паразитуючого фінансового напівлегального рантьє, який не має нічого спільного з позиціями цивілізованого національного капіталу та національної буржуазії, на формування яких робилася ставка в процесі всього попереднього етапу реформ. Якщо врахувати сформовану на базі віртуального перерозподілу власності ще й багатоканальну систему тінізації української економіки, її корумпованості та олігархізації, а також досить кваліфіковані механізми відповідного лобіювання, то моя позиція з приводу надзвичайної складності виправлення припущених деформацій стає достатньо очевидною. Саме на цій основі базується загроза консервації існуючої системи економічних відносин, і насамперед відносин власності.

У контексті зазначеного існують кілька проблем.

Перша з них пов'язана з формуванням сприятливого підприємницького середовища, утвердженням необхідних умов для повнокровного розвитку малого та середнього бізнесу. Ми весь час ведемо мову про працелюбність українського народу і його підприємницький хист. Це справді так. Але ж чому тоді в нас найменший -- серед країн СНД -- прошарок людей, що працюють на малих підприємствах, займаються своєю справою, мають власний бізнес? Кількість нормативних актів, в тому числі й указів Президента України, з урегулювання цього питання вистачає. А результат той самий: малому підприємництву ніяк не вдається утвердитися як авторитетній економічній системі, що не лише зміцнює, а й примножує приватну власність, поєднує її з працею товаровиробника та робить масовою, доступною широкому загалу, сприяє не тільки утвердженню середнього класу, а й демократизації суспільства.

Маємо аналогію з процесами, що відбувалися в ХVІІІ--ХІХ ст. у західній економіці, коли тодішня система економічних відносин відторгала малий бізнес, піддавала його постійній дискримінації, залишаючи на становищі маргінального сектору економіки. По суті, аналогічні явища відбуваються і в нас.

За всі роки реформ у державі так і не створено ефективних механізмів захисту підприємництва та малого бізнесу, а відтак і відносин приватної власності, яка найбільш успішно може утвердитися насамперед у зазначеній сфері. Маємо на увазі, по-перше, її захист від масштабного рекету, крадіжок, насильницьких злочинів та інших неправових форм відчуження; по-друге, захист від державної дискримінації (надмірного податкового тиску) та чиновницького свавілля; по-третє, утворення справедливої та передбачуваної судової системи.

Не реалізованою виявилася в нас і сертифікатна приватизація. Наші сподівання, що вона не лише закладатиме основні підвалини приватної власності, а й сприятиме її глибокій демократизації, утворенню сучасних організаційних форм її реалізації, виявилися марними. Сертифікатна приватизація по суті «провалилася». Це не могло не мати серйозних негативних наслідків для всієї системи економічних відносин, і насамперед -- політики реформ. Адже, йдеться про першорядну, базову позицію ринкової трансформації. Це ж можна сказати і про політичні наслідки та глибокі розчарування, що виникли в людей. Не випадково майже 7,8 млн. громадян взагалі відмовилися від участі у зазначеній формі приватизації, вважаючи її, швидше, наругою над особистістю і неприкритим обманом (5,3 млн. громадян не отримали сертифікатів плюс ще 2,5 млн. осіб їх не використали). Як підсумок, за наслідками сертифікатної приватизації ми не піднялися хоча б на щабель вище у відносинах власності, не наблизилися у цій сфері економічних відносин до західних аналогів, як це передбачалося на старті реформ.

І в цьому питанні ми припустилися серйозних методологічних прорахунків. Так, як свідчить досвід західних країн, акціонерна власність вважається не лише найвищою за рівнем своєї зрілості, а й найскладнішою за механізмами реалізації формою функціонування приватної власності, яка пройшла досить тривалий шлях свого становлення. Захід не одне століття йшов до утвердження акціонерної форми власності, яка, як уже наголошувалося, нині є домінуючою. Йдеться, по суті, про тривалий процес демократизації відносин власності, що зміг стати результативним лише в умовах становлення та розвитку громадянського суспільства. Ми ж на самому старті реформ намагалися відразу, одним стрибком подолати цілу економічну епоху еволюційного розвитку, не зробивши жодних попередніх кроків для утвердження надійних організаційних та особливо -- правових механізмів захисту інтересів всіх учасників економічних відносин, і насамперед дрібного власника. Цілком очевидно, що без цього (а становлення таких механізмів, на моє переконання, можливе лише в умовах глибокої демократизації усієї системи суспільних відносин) мільйони акціонерів могли стати лише фіктивними акціонерами.

Потрібно враховувати і правову неграмотність громадян, відсутність не лише ринкового мислення, а й елементарного розуміння населенням найпростіших основ корпоративних відносин. За такої ситуації не могло бути й мови про реальне утвердження в економіці -- на основі сертифікатної приватизації -- розгалужених відносин приватної власності, створення на цій основі економічного фундаменту для формування найширшого прошарку середнього класу. Вже тоді, 1992 року, для багатьох фахівців було очевидним, що надумана витівка із масовою сертифікацією, здійснювана під гаслом «зробити кожного власником, повернути йому все те, що було відібрано в нього адміністративною системою», перетвориться на обман мільйонів громадян.

Сертифікатна приватизація стала, за своєю суттю, фактичним продовженням неформальної горбачовської приватизації. Вона не мала нічого спільного з утвердженням в економіці реального (відповідального) власника, тобто з вирішенням питання, яке є визначальним для утвердження в країні ринкових відносин. Насправді це був крок у зворотному напрямку -- крок до поглиблення тінізації української економіки. Механізми сертифікатної приватизації могли бути реалізовані лише на відповідній основі. Йдеться по суті про другий (після горбачовської приватизації), масштабніший тіньовий переділ власності, цілі якого повною мірою відповідали інтересам певних політичних сил. Метою сертифікатної приватизації було насамперед зміцнити позиції вже сформованого на той час «нового» панівного класу -- колишньої партійно-господарської номенклатури, що насправді і до того контролювала ключові позиції української економіки. Більш сприятливого для цього класу перебігу подій у сфері відносин власності важко було й чекати. І цього разу (як завжди буває в історії) той, хто не мав нічого раніше, з тим і залишився.

Зазначене є ще одним переконливим доказом того, що здійснюваний в українській економіці процес тінізації у відносинах власності мав і має нині достатню легітимну основу, стимулювався і фактично стимулюється офіційною політикою. Лише цей факт засвідчує, наскільки цинічною була започаткована ще в перші роки нашої незалежності модель ринкової трансформації. Вона утверджувалася в розрахунку на необізнаність із деталями ринкової економіки не лише широкого загалу, а й тих, хто був безпосередньо причетним до формування та реалізації відповідної економічної політики. У підсумку, сертифікатна приватизація лише поглибила деформаційні процеси у відносинах власності, внесла повну невизначеність у цю визначальну сферу економічної діяльності.

Механізми «нового» перерозподілу власності, які сформувалися на базі сертифікатної приватизації, настільки багатогранні, що їх визначення потребує спеціального аналізу. Йдеться про неформальне привласнення майнових та управлінських прав дрібних акціонерів керівниками корпоратизованих підприємств, яке зумовлюється відсутністю належного законодавчого захисту їхніх інтересів, а також досвіду участі у корпоративному управлінні, утвердження цивілізованих механізмів якого штучно блокується.

Перерозподіл майна, пов'язаний з позбавленням власності дрібних акціонерів, здійснюється шляхом, по-перше, скупки у приватному порядку буквально за копійки повністю знецінених фондових паперів; по-друге, застосування різноманітних механізмів позбавлення власників акцій права на доходи (дивіденди) від їхнього майна через неофіційні канали вилучення у підприємств значної частки їх прибутку; по-третє, шляхом штучних банкрутств, утворення дочірніх (родинних) фірм та передачі їм у користування майна, в тому числі виробничих потужностей, продаж продукції за штучно заниженими цінами, перекачування фінансових ресурсів за фіктивними угодами тощо.

Нині відкриваються нові можливості неформальної приватизації, пов'язані з втягненням у віртуальний процес перерозподілу власності земельних ресурсів як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення. Особливо небезпечним і в цьому процесі (як і в тих, про які йшлося вище) є фактична відсутність його законодавчого забезпечення. Йдеться по суті про ще один етап тінізації, в який ми вже вступили і наслідки якого можуть бути набагато масштабнішими від того, що «ми вже проходили».

Дехто вважає, що сертифікатна приватизація могла мати зовсім іншу, позитивну альтернативу -- формування цивілізованого вторинного ринку цінних паперів та утвердження реального власника саме на цій основі. Однак така можливість була суто теоретичною. На ділі слід було враховувати принаймні дві обставини.

По-перше, для формування офіційного вторинного ринку цінних паперів потрібні значні за своїми обсягами вільні фінансові ресурси. І, по-друге, ці ресурси повинні мати легітимну основу. Насправді, ні першої, ні другої передумови в нас не існувало. На відміну від Росії, де основою вторинного ринку приватизації стали нафтодолари, а також інші кошти, отримані від позитивного сальдо експортної діяльності, в українській економіці таких ресурсів не було. Ми весь час мали від'ємне торговельне сальдо, а накопичені в руках номенклатури фінансові ресурси були переважно тіньового походження, і засвідчувати їх ніхто не збирався.

З урахуванням саме цих обставин сертифікатна приватизація в Україні мала принципово іншу спрямованість -- вона могла себе реалізувати лише на основі тіньового перерозподілу власності. Про повноцінний вторинний ринок не могло бути й мови. Минуло вісім років відтоді, як стартувала сертифікатна приватизація, а такого ринку у нас немає й досі. Вже сам собою цей факт засвідчує, що наша економіка за весь цей час зробила дуже мало реальних кроків у своєму русі до фактичних ринкових відносин, зокрема цивілізованих відносин власності.

Починаючи з 1994 року, було докладено багато зусиль, щоб змінити цю ситуацію. Можу назвати цілу низку конкретних речей, зокрема й пов'язаних з намаганням досягти зрушень і в питаннях утвердження вторинного ринку цінних паперів. Однак на різних рівнях, у тому числі і в нашій найвищій законодавчій інстанції -- Верховній Раді, всі ці зусилля зводилися нанівець. Висновок з цього очевидний: за всі роки системної трансформації реальна економічна влада в Україні не зазнала відчутних змін. Вона була і залишається в тенетах сформованого ще в попередні роки тіньового капіталу, який не прагне і найближчим часом не прагнутиме легалізації.

І річ тут не лише у відповідній ментальності, хоча і цей чинник є дуже важливим. Потрібно бачити інше: тіньові відносини у нашій державі поки що є більш надійними і головне -- значно прибутковішими. Попри всі гучні кримінальні «справи» останніх років, зміцненню та поширенню таких відносин насправді ніщо не загрожує. Тіньовикам немає кого протиставити. І справа не лише у зростаючій корумпованості державного апарату. За всі роки реформ ми все зробили, щоб повною мірою послабити владні інституції (це була також осмислена політика нового панівного класу), і сьогодні сила влади і сила тіньової еліти є просто не порівнянними. Держава дуже мало зробила для утвердження в Україні відкритого капіталу, формування цивілізованої національної буржуазії, середнього класу і тому програла у цьому протистоянні. Їй не було на кого спиратися, і саме через це вона виявилася переможеною.

У перехідний період закладається фундамент майбутньої системи економічних відносин, яка, досягнувши певної зрілості, розвиватиметься далі за принципами самовдосконалення. В цьому принципова відмінність ринкової економіки від адміністративної. Зрозуміло, наскільки важливим є досконалість кожної «цеглини» зазначеного фундаменту. Існують десятки країн з тривалим періодом ринкових відносин, які (попри всі намагання) не можуть впродовж довгих десятиліть випростатися, міцно стати на ноги. Я знаю такі країни, деякі з них мені доводилося відвідати. Однак причини цього явища очевидні, пов'язані саме з деформованістю економічного фундаменту, що вже сама собою виключає можливість розбудови стійкої, а головне -- ефективної господарської споруди.

О.Пасхавер, Президент Центру економічного розвитку, у [15] пише про невдоволеність населення приватизацією. В основі невдоволення населення приватизацією, зазначає він, лежить разюча невідповідність очікувань і реальності, особливо під час продажу за приватизаційні сертифікати.

За сертифікати 1992--2001 рр. було продано 47% майна великих і середніх підприємств. Переважна частина у вигляді акцій -- дрібним акціонерам. Дійсність жорстоко розчарувала пересічного українця:

-- ціна українського приватизаційного сертифіката на чорному ринку (а тільки там вони і продавалися) ніколи не перевищувала 10 дол. США і досить швидко спустилася до 2 дол.;

-- фінансові посередники, яким більшість громадян довірила розпоряджатися своїми сертифікатами, масово і безконтрольно не виконували своїх зобов'язань;

-- у процесі приватизації акції в обмін на сертифікати одержали мільйони людей. Нині в Україні понад 18 млн. акціонерів. Більшість не можуть ні продати свої акції за хоч якусь пристойну ціну, ні отримувати доход за ними, ні захистити свої права міноритарних акціонерів. В останні роки зростання економіки часом спостерігається й істотне збільшення ціни акцій деяких приватизованих підприємств навіть у десятки разів порівняно з моментом їхньої приватизації. Зростає кількість фірм, які скуповують акції вроздріб. Та загалом частка таких випадків незначна.

Великі пакети акцій середніх та великих підприємств продавалися на комерційних і некомерційних конкурсах за гроші й акумульовані сертифікати (17,5% вартості всіх приватизаційних угод). Проведення цих конкурсів супроводжувалося безперервними скандалами місцевого й національного значення, обвинуваченнями в залаштункових домовленостях, корупції, нечесній конкуренції, занижених цінах. Ці здебільшого достовірні обвинувачення сформували відповідний образ самого приватизаційного процесу. Образ доповнюють часті випадки змови майбутніх власників із дирекцією підприємства, цілеспрямованого зниження ефективності його роботи, аж до руйнування в передприватизаційний період і знищення соціальної інфраструктури після приватизації.

Негативне ставлення до масової приватизації висловлюють не лише українські громадяни, а й професіонали. Критики сертифікатної (ваучерної) приватизації -- українські, східно- та західноєвропейські -- одностайні у своїх претензіях. Масову приватизацію провели занадто рано; спочатку слід було створити ринкові інституції і відповідні недержавні організації, здатні взяти на себе низку державних функцій адміністративної економіки. Якщо цього не зробити, раннє скорочення державного сектора призводить до розвитку тіньової економіки, корупції, відповідного ослаблення держави та привласнення приватизованого майна представниками влади.

В Україні всі зазначені негативні, руйнівні процеси проявилися, напевно, найвиразніше й найповніше серед європейських посткомуністичних країн. Справді, саме в період масової приватизації (приблизно 1994--1998 рр.) свого піку сягнула системна соціально-економічна криза, яка полягала, зокрема, в:

-- різкому ослабленні держави;

-- розвалі державної господарської системи і катастрофічному падінні виробництва;

-- нездатності виробити, послідовно і системно здійснити будь-яку стратегію посткомуністичної трансформації, зокрема, швидко створити чи відтворити відповідну правову систему та ринкову інфраструктуру;

-- перетворенні старої бюрократії зі знаряддя влади на владу, приватизації нею державних функцій;

-- формуванні нового капіталу за бюрократичною матрицею, зокрема і передусім у процесі приватизації;

-- вибухоподібному розвитку тіньової економіки та корупції.

Але яким чином масова приватизація пов'язана з цими явищами? Чи є вона причиною кризи (однією з істотних причин)? Якби така форма приватизації в цей час не проводилася, чи вибухнула б системна криза? Чи була реально здійсненна альтернатива масовій приватизації в Україні?

Трансформація суспільства лише починається. Не маючи повної картини зроблених кроків, не наробити б нам помилок у майбутньому.

На відміну від критики, конструктивних пропозицій щодо альтернатив ранньої масової приватизації дуже мало. Проте детальна критика діючого процесу дозволяє загалом відтворити бажану з точки зору опонентів послідовність дій від початку пострадянських реформ:

-- припинення горбачовської «спонтанної приватизації»;

-- наведення порядку в системі управління державним сектором економіки;

-- макроекономічна стабілізація;

-- створення дієвих ринкових інституцій та ринкової інфраструктури;

-- демонополізація та реструктуризація виробничого сектора шляхом активної промислової політики держави;

-- дерегуляція й удосконалення системи державного регулювання;

-- заохочення розвитку нового (поза приватизацією) малого та середнього приватного капіталу;

-- мала приватизація;

-- подолання економічної кризи;

-- приватизація великих підприємств.

Це логічна і приваблива схема. Кожен її крок послідовно знижує інвестиційні ризики, сприяє створенню і зростанню вітчизняного приватного капіталу і залученню іноземних інвестицій. Це у свою чергу збільшує ринкову вартість підприємств, наближаючи її до середньосвітової. Велика приватизація за такого сценарію є результатом успішного процесу цілеспрямованого розвитку ринкових відносин. Тоді великі державні підприємства могли б продаватися на сформованих фондовому ринку і ринку промислової нерухомості за прозорими конкурентними схемами. Сумлінність інвесторів забезпечувалася б усією системою ринкових інституцій, а соціальна справедливість -- наприклад, системою пільг для працівників приватизованих підприємств. Але, як зазначає О.Пасхавер, в описаній послідовності економічних реформ є, втім, один недолік: її не було кому і не було для кого втілювати в життя в 90-ті роки. Це технологічна схема, а не план соціальної дії. Для реформ як процесу розвитку суспільства потрібні реальні, а не уявлювані ідеологами реформ суб'єкти. Тобто мусять існувати нові відносини, нові соціальні групи в процесі розвитку, гострі соціальні конфлікти інтересів, які сягнули настільки небезпечного для стабільності суспільства рівня, що воно прагне змін

Далі автор робить досить цікавий аналіз розвитку приватного капіталу та його ролі в економіці Україні, а також узагальнює процеси розбудови відносин власності, що відбулися в Україні. З одного боку, у процесі модернізації України розвиток приватного капіталу є ключовою ланкою і тому формально державою підтримується. З другого -- вся сукупність історичних умов нашої модернізації створила екстремально високі ризики підприємницької діяльності в Україні, що визначило природний добір серед першого покоління приватних підприємців: у справу рекрутувалися люди зі зниженим почуттям небезпеки, авантюрного складу, а ці якості рідко поєднуються із законопослухом та високою моральністю. Мова не йде, звісно, про поведінку нових підприємців у всіх сферах життя, а лише там, де вони реалізують функцію капіталу в умовах слабкої держави, яка не здатна та й не прагне захистити права власності і змусити несумлінних суб'єктів господарювання виконувати контракти.

Український приватний капітал зароджувався і ріс у корупційному полі. Від самісінького початку цього процесу корупція була не просто ще одним податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Бюрократ, кожен на своєму рівні влади, боровся за право вирішувати, кому бути багатим, а кому -- ні, визначати дозволені форми діяльності і межі зростання. Такий тип взаємодії бюрократії та приватного капіталу за відсутності легітимного захисту зумовив форми його укрупнення шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади. Так утворилися промислово-фінансові політичні групи -- «регіональні клани».

Із зростанням економічної потужності «кланів» за останні два-три роки спостерігається зміна ролей у парі «бюрократія--капітал». Повільно, але неухильно капітал займає в цій парі лідируючі позиції, бюрократія стає агентом (платним) капіталу в державній машині. Ця нова тенденція також дуже далека від ідеальної схеми взаємодії приватного капіталу і суспільства, однак потенційно вона значно продуктивніша, аніж зосередження економічної влади в руках бюрократії. По-перше, «клани», виходячи на загальноукраїнську арену, активно конкурують один з одним, і це вже здоровіше, ніж бюрократична монополія. По-друге, великий капітал на відміну від бюрократії потребує формування у своїй країні визнаної у світі системи господарювання, оскільки при виході на міжнародні ринки доходи капіталу прямо залежать від довіри не лише до нього, а й до країни походження.

Головна заслуга масової приватизації (для багатьох -- головна провина) полягає в тому, що вона зрушила у 90-х роках із мертвої точки процес модернізації України. Процес передачі власності із застосуванням сертифікатів від держави новому приватному власнику (за фактичної відсутності приватних капіталів) мав формальний характер. Але ці формальні процедури стимулювали і прискорювали в пасивному, дезорієнтованому зовнішніми викликами історії суспільстві розвиток активних соціальних сил (передусім класу приватних власників), потенційно зацікавлених у модернізації України.

Сертифікатна приватизація передбачала адаптацію громадян до ринкової економіки і реально сприяла їй, насамперед привчаючи до врахування ризиків у господарських рішеннях. Така болісна адаптація мала відбуватися не на реальних заощадженнях, а на штучних приватизаційних паперах. Не провина приватизації, що паралельно відбувався значно болісніший шахрайський процес вилучення у населення реальних заощаджень через фінансові піраміди.

Масова приватизація протягом 90-х років відігравала авангардну роль (не властиву їй за природного перебігу процесу), створюючи і стимулюючи розвиток корпоративного сектора, ринкової інфраструктури, прошарку дрібних власників, системи фінансових небанківських посередників.

Авангардна роль приватизації в економічних реформах сприяла тому, що саме на цьому процесі зосередилися сподівання громадян і їхні страхи. Громадська думка «призначила» приватизацію головною причиною кризи, її глибини, тривалості, а також соціальних деформацій, які цю кризу супроводжували.

Однак негативні риси приватизаційного процесу, супутні йому соціальні конфлікти, викликані ним соціальні патології -- це частина загальної картини перехідного періоду в Україні як відповіді на зовнішні виклики історії в умовах несприятливих стартових параметрів суспільства, самою історією й заданих. Масова приватизація як прискорювач трансформаційних процесів, безсумнівно, посилила, розширила цей об'єктивно обумовлений негатив, але не була його причиною.

Приватизація -- один із каналів розвитку нових суспільних відносин, і її якість визначається параметрами самого суспільства. Це одне із дзеркал, у якому суспільство, змушуване історією до змін, із невдоволенням упізнає себе і, відповідно до природного бажання психологічного захисту, фокусує невдоволення на державі, владі, яка її представляє, на політичних силах, на окремих політиках і чиновниках. Багато що зміниться, коли пасивне невдоволення поступиться місцем конструктивному контролю над владою. Саме масова приватизація як найважливіший чинник розвитку нових активних соціальних сил тут і зараз створила реальні стимули для розвитку суспільства в цьому напрямку.

Далі розглянемо існуючі cкладні невирішені проблеми в системі відносин власності в Україні Йдеться насамперед про якісне вдосконалення відносин власності, надійний захист прав власника, у т. ч. держави, від ризиків втрати контролю над державною власністю, яка виявилася найменшою мірою захищена. Нагальною є потреба у прийнятті правових актів, що регламентують реалізацію та захист прав власності на землю, зокрема тих, що стосуються реалізації Земельного кодексу. Незахищеними залишаються права кредиторів і акціонерів, у т. ч. міноритарних, особливо в питаннях, що стосуються ризиків втрати контролю над власністю внаслідок недобросовісного застосування процедур примусової реалізації майна та банкрутства.

Відсутність чіткого законодавчого врегулювання права на об'єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету та державних цільових фондів, позначається на правовідносинах між працедавцем і працівником у питаннях "службових" об'єктів інтелектуальної власності, гарантіях захисту матеріальних інтересів винахідників. Як результат, відносини власності значною мірою реалізуються на "тіньовій" основі і є найбільш корумпованими.

Україна - єдина з пострадянських держав, в якій не створено системи реєстрації прав на нерухоме майно. Досі не прийнято важливі законопроекти щодо регулювання активного запровадження в життя іпотечного кредитування, створення механізму реєстрації права приватної власності на землю та нерухомість.

Ситуацію, що склалася, можна пояснити відсутністю чіткої стратегії приватизації: приватизація не використовується як вагомий інструмент інвестування національної економіки, а має суто фіскальний характер. Надходження коштів до державного бюджету від приватизації залишається головним аргументом при формуванні переліку підприємств, які підлягають приватизації. Необгрунтоване великим залишається перелік підприємств та об'єктів, приватизацію яких заборонено.

Висновки

Таким чином, було розглянуто реформування відносин власності в Україні.

Необхідність існування різних форм власності в сучасній економіці України зумовлена в першу чергу багатоукладністю її перехідного періоду. Необхідність існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по - перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємопов'язаних процеси концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва. Другий - його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.

Роздержавлення власності - головна мета економічної політики на сучасному етапі, оскільки: а)забезпечує рівність усіх форм власності; б)створює необхідні передумови для розвитку ринкових відносин; в)через персоніфікацію власності посилює трудову й підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва. У той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо. Основні підходи до вирішення проблем роздержавлення і приватизації - це передача державних підприємств у власність трудових колективів, розподіл державної власності між усіма членами суспільства, а також продаж державної власності.

Основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

Для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності

Оцінюючи приватизаційні процеси в Україні, слід зазначити наступне. Масова і зокрема сертифікатна приватизація від самісінького початку повинна була стати і фактично стала потужним прискорювачем модернізації суспільства за рахунок формування сил, зацікавлених у ній, насамперед прошарку середніх і великих приватних власників. Негативні риси масової приватизації -- частина загальної картини перехідного періоду, об'єктивно зумовленої історичними обставинами. Масова приватизація, прискорюючи модернізацію, посилила конфлікти перехідного періоду, збільшила масштаби соціальних патологій, однак не була їхньою причиною.

Авангардна роль масової приватизації сприяла тому, що громадська думка «призначила» її головною причиною системної кризи перехідного періоду. Але приватизація -- лише одне із дзеркал, у якому суспільство, змушуване глобальною історією, але не готове до фундаментальних змін, із невдоволенням впізнає себе в нових ролях. Не усвідомлюючи цього, суспільство фокусує своє невдоволення на владі, яку воно поки що не навчилося контролювати.

Серед нагальних завдань у реформуванні відносин власності в Україні - перехід до системної приватизації у стратегічно важливих галузях економіки, які критично впливають на структурні та макроекономічні процеси в масштабах країни. Завдання полягає в тому, щоб до кінця 2005 р. здійснити продаж усіх пакетів акцій розміром не менше 50% плюс одна акція, а до 2008 р. завершити процес приватизації як широкомасштабного соціально-економічного процесу перехідного етапу розвитку української економіки. Йдеться про зменшення питомої ваги державного сектору до 8-10%, що сприятиме інтенсивнішому припливу капіталу в економіку України та її зростанню.

Реалізація визначених завдань приватизаційного процесу потребує створення єдиної державної системи реєстрації прав на нерухоме майно, яка б об'єднувала реєстрацію прав на земельні ділянки та інші об'єкти нерухомого майна. Нагальним є формування ефективного правового поля щодо реформування відносин власності, прийняття законів України "Про внесення змін до Закону України "Про заставу", "Про акціонерні товариства", "Про управління об'єктами державної власності", "Про холдингові компанії", "Про визначення суб'єктів права власності на розташоване на території України майно загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР" та "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно".

Завдання полягає у тому, щоб забезпечити глибоке реформування чинної системи корпоративного управління, створити механізми ефективного захисту прав та законних інтересів акціонерів, особливо дрібних, якнайшвидше усунути існуючі недоліки. Здійснення системної реформи корпоративного управління, його глибока реструктуризація має розглядатися як одне з визначальних завдань уряду в реалізації євроінтеграційного курсу України. Загалом потрібні більш цілеспрямовані та ефективні зусилля держави у справі захисту та реалізації майнових прав громадян, забезпеченні недоторканності їхньої власності на житло, земельні ділянки, акції та банківські вклади.

Список джерел