Населення як елемент продуктивних сил і носій виробничих відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

ВСТУП

1. НАСЕЛЕННЯ ЯК СУБЬЄКТ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

1.1 Населення та його характеристика

1.2 Соціальна структура населення

2. ТРУДОВІ РЕСУРСИ І ТРУДОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ

2.1 Сутність трудових ресурсів

2.2 Економічна активність населення

2.3 Трудовий потенціал

2.4 Забезпеченість країни працересурсним потенціалом та зайнятість населення

2.5 Вимір трудових ресурсів

2.6 Освітній рівень трудових ресурсів

3. МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ

3.1 Міграція та її вплив на динаміку чисельності трудових ресурсів

3.2 Причини та наслідки трудової міграції населення України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Стан і розвиток суспільства значною мірою визначаються чисельністю і складом населення. Населення - це те джерело, той „матеріал”, з якого утворюються всі інші групування людей (економічно-активне населення, трудові ресурси). Тому вивчення чисельності, складу і динаміки населення надзвичайно важливе. Людські ресурси - специфічний і найважливіший з усіх видів економічних ресурсів. Як фактор економічного розвитку людські ресурси - це працівники, що мають певні професійні навички і знання і можуть використовувати їх у трудовому процесі. Вивчення людських ресурсів має велике значення для оцінки ринку праці і розробки відповідної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення та його зайнятості.

Специфіка людських ресурсів порівняно з іншими факторами економічного розвитку полягає в тому, що, по-перше, населення виступає не лише виробником, а і споживачем матеріальних і духовних цінностей і тим самим обумовлює його розвиток. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення. Населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного блага, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку. По-друге, багатогранність людського життя не вичерпується лише трудовою діяльністю, а отже, щоб ефективно використовувати людську працю, потрібно завжди враховувати потреби людини як особистості. По-третє, науково-технічний прогрес і гуманізація суспільного життя стрімко збільшують економічну роль знань, моральності, інтелектуального потенціалу та інших особистих якостей працівників, які формуються роками і поколіннями, а розкриваються людиною лише за сприятливих умов.

Населення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці - з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ у відповідності з наявними природними ресурсами. Розвиток народного господарства будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства. Виробництво засобів існування та послуг становить суть господарювання людей. Без цього існування суспільства неможливе.

Метою курсової роботи є вивчення та дослідження населення як елемента продуктивних сил і носія виробничих відносин та його працездатної частини, якою є трудові ресурси.

1. НАСЕЛЕННЯ ЯК СУБЬЄКТ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

1.1 Населення та його характеристика

Існують різні соціально-економічні категорії, що характеризують людські ресурси. До них відносяться населення, трудові ресурси, економічно активне населення, населення працездатного віку та ін. Розглянемо всі ці категорії більш детально.

Якнайширше поняття для позначення людських ресурсів є населення. Згідно з нормами міжнародного права під населенням розуміється сукупність людей, що перебувають в межах території даної держави і підлягають її юрисдикції. До населення належать громадяни (в деяких країнах - тільки піддані даної країни), іноземці (за винятком тих, які перебувають у даній країні короткочасно), особи, які не мають громадянства (апатриди), а також особи, які мають подвійне громадянство.

Населення - це сукупність людей, яка природно історично склалась і безперервно відтворюється в процесі життя. Це процес постійного відтворення поколінь людей внаслідок взаємодії народжуваності і смертності. Розрізняють три типи відтворення населення. Для розширеного відтворення характерне перевищення числа народжень над числом смертей; простому відтворенню властива ситуація, коли немає приросту, оскільки число народжень дорівнює числу смертей; звуженому відтворенню притаманне перевищення смертності над народжуваністю, відбувається абсолютне скорочення населення.

Відтворення населення має не тільки демографічний, а також економічний і соціальний аспекти. Воно визначає формування трудових ресурсів, освоєння територій, стан продуктивних сил, розвиток соціальної інфраструктури.

На процес відтворення населення переважно впливають чотири групи чинників:

· рівень життя, визначений сукупністю параметрів умов праці й побуту людей, рівня їх доходів та життєвої забезпеченості, якості житлових умов, організацією сфери обслуговування, забезпеченістю якісними продуктами харчування, одягом, взуттям, організацією відпочинку;

· стан природного довкілля;

· якість охорони здоров'я;

· санітарна культура населення.

Різниця між числом народжених і померлих при позитивному результаті називається природним приростом населення.

З 1991 року в Україні почалось природне зменшення населення - природний приріст став негативним. Це скорочення викликане, з одного боку, зменшенням чисельності народжених і збільшенням кількості померлих (щорічне природне зменшення населення за останні роки становили від 350 до 400 тис. осіб щороку), а з іншого - від'ємним сальдо зовнішньої міграції (від 50 до 100 тис. осіб щорічно). Ці дві причини обумовили дуже значне зменшення чисельності населення України за останнє десятиріччя. Інший тривожний показник у динаміці населення - збільшення частки людей пенсійного віку і зменшення частки молоді, що показує процеси старіння населення і зменшує джерела ресурсів для праці.

У цілому тенденція загального зменшення чисельності населення України зберігається і понині. Якщо за 1999 р. чисельність населення зменшилась на 315899 осіб, то за січень-листопад 2000 р. - на 337961 особу. Найстрімкіше скорочення чисельності населення відбувається в Донецькій (48716 осіб), Дніпропетровській (30531), Луганській (27367) та Харківській (25911 осіб) областях. Незначними є аналогічні показники в Івано-Франківській (2253 особи), Чернівецькій (2011) та Рівненській (1357 осіб) областях. Істотно підвищується природний приріст населення в Закарпатській області, особливо на фоні від'ємного показника по регіону в 1999 р. Але слід пам'ятати, що загальна депопуляція, яка характеризує розвиток демографічних процесів України, є не тільки наслідком соціально-економічної кризи, а й деякою мірою результатом зміни вікової та статевої структури населення.

На фоні обвального падіння народжуваності відбувається зростання як абсолютних, так і відносних показників смертності. Рівень смертності суттєво підвищився серед усіх вікових груп чоловіків та жінок старше 20 років. Показники смертності населення неухильно зростають і демонструють сумне розмаїття причинно-наслідкових виявів. Зокрема, швидко збільшуються масштаби смертності населення внаслідок неприродних причин смерті. Нещасні випадки, отруєння, травми, самогубства посідають друге місце у летальних випадках серед смерті чоловіків та четверте - жінок, особливо це помітно в містах.

Особливим фактором впливу на показники смертності є загострення екологічних проблем у регіонах України та радіаційне забруднення великої території, що негативно позначається на здоров'ї населення та зумовлює збільшення причин смертності від різних хвороб.

Позитивним моментом у зміні демографічних тенденцій можна назвати зниження демографічного навантаження на осіб працездатного віку непрацездатного населення. Розрахунки прогнозу демографічних процесів на наступні п'ять років свідчать, що вікова група працездатного населення збільшуватиметься, а з неї виходитимуть нечисленні прошарки населення до інших статево-вікових груп. Надалі очікується збільшення демографічного навантаження на населення у працездатному віці.

Науково обґрунтована характеристика населення повинна базуватись на достовірних і репрезентативних матеріалах, якими служать, як правило, його переписи, що стали систематично проводитися з кінця XVIII - початку XIX століть. Перший всеросійський перепис, яким було охоплено 80% сучасної України (20% території України тоді входило до складу Австро-Угорщини), був проведений 28 січня 1897 року.

Перший Всеукраїнський перепис населення (ВПН) був проведений в 2001 році, в результаті якого отримано детальні, повні та достовірні дані про кількісний та якісний склад населення України як незалежної держави.

За даними Всеукраїнського перепису населення, станом на 5 грудня 2001 року кількість населення України становила 48 млн. 457 тис. осіб. За даними Державного комітету статистики України, чисельність населення на 1 січня 2001 року складала 49 млн. 291 тис. осіб. Негативний приріст населення відбувався майже в усіх регіонах країни. Кількість міського населення, за даними ВПН, складала 32 млн. 574 тис. осіб, сільського - 15 млн. 883 тис. осіб. Міське і сільське населення становило відповідно 67,2 і 32,8%.

Дуже важливим є прогнозування чисельності населення. Прогнозні розрахунки дозволяють виявити очікувані зміни чисельності населення, оцінити демографічну ситуацію, що складається як в окремих регіонах, так і в цілому по країні, визначити чисельність трудових ресурсів, зміну їхнього освітнього і професійно-кваліфікаційного рівня, простежити вплив інших соціально-економічних і екологічних факторів на відтворювальний процес.

Прогноз чисельності населення складається з урахуванням тривалих тенденцій народжуваності і смертності, тривалості життя, а також складу населення за статтю та віком.

1.2 Соціальна структура населення

Досліджувати різноманітні процеси, що відбуваються у суспільстві неможливо без знання потреб, економічної, суспільно-політичної активності та інших характеристик, притаманних різноманітним соціально-демографічним групам населення, тобто без знання соціальної структури суспільства.

Соціальна структура суспільства - це стійкий зв'язок елементів у соціальній системі, який означає об'єктивний поділ суспільства на окремі прошарки (класи, верстви та групи) і зумовлює різний стан людей щодо одне одного за чисельними критеріями.

У сучасних умовах розвитку суспільства, коли широкі маси населення стають власниками (акціонерами), а основні власники (держателі контрольних пакетів акцій) відходять від безпосереднього управління виробництвом за рахунок залучення до керування найманих менеджерів, відносини власності стають розмитими, втрачають свою колишню важливість і визначеність. Класова модель спрощує реальну дійсність і не відбиває з достатньою повнотою багатовимірну картину суспільного ладу. Тому в міжнародній практиці замість теорії класів, згідно з якою засоби виробництва, поділ праці та відносини власності є головними критеріями соціального розшарування й нерівності населення, широко використовується концепція соціальної стратифікації.

Концепція соціальної стратифікації розглядає соціальну структуру суспільства як багатовимірну систему, в якій поряд с класами, що породжуються відносинами власності, важливе місце належить статусу і владі.

Соціальний статус - це становище людини, що його вона посідає в суспільстві відповідно до віку, статі, походження, освіти, професії, сімейного стану тощо. Розрізняють природжені статуси (стать, національність, соціальне походження) і досягнуті статуси (освіта, професія, кваліфікація, соціальний стан).

Згідно з концепцією соціальної стратифікації вивчення соціальної структури суспільства ґрунтується на багатовимірному ієрархічному підході до поділу населення за різними групами, верствами та класами за такими критеріями, як позиція у сфері зайнятості, рівень доходу і освіти, позиція у владній структурі та престиж. Під соціальною стратифікацією розуміють розміщення людей (верств, груп, класів) у їх статусній ієрархії з гори до низу за чотирма основними критеріями соціальної нерівності: неоднакові доходи, рівень освіти, доступ до влади, престиж професій.

Найбільш поширена модель соціальної стратифікації була пропонована американським соціологом У. Уотсоном. За цією моделлю у країнах із розвиненою ринковою економіку суспільство поділяється на 6 класів:

· вищій-вищій клас становлять представники впливових і багатих династій, котрі володіють вельми значними ресурсами влади, багатства і престижу в масштабах держави. Їхнє становище настільки міцне, що практично не залежить від будь-яких соціальних змін у суспільстві;

· нижчий-вищий клас - банкіри, визнані політики, власники великих фірм, яки досягли найвищих статусів у ході конкурентної боротьби завдяки непересічним особистим рисам. Представники цього класу залежні від політичної та економічної ситуації в суспільстві;

· вищій-середній клас - процвітаючи бізнесмени, наймані керівники фірм, знамениті юристи, лікарі, наукова еліта, видатні діячі культури та спортсмени;

· нижчий середній клас - наймані робітники: інженери, середні і дрібні чиновники, викладачі, науковці, керівники підрозділів на підприємствах, висококваліфіковані робітники і т. д. Основна мета його представників - підвищити свій статус в рамках свого класу, досягти успіху і зробити кар'єру. Для них дуже важливим чинником є економічна, соціальна та політична стабільність у суспільстві;

· вищий-нижчий клас - наймані робітники, які створюють додаткову вартість у суспільстві. Залежачи від вищих класів щодо здобуття засобів для існування, цей клас безперервно бореться за поліпшення умов життя;

· нижчий-нижчий клас - знедолені, безробітні, бездомні й інші представники маргінальних груп населення.

З огляду на те, що сучасне українське суспільство перебуває в перехідній стадії, модель У. Уотсона в чистому вигляді до нього не застосована, але багато її елементів можна використати для вивчення соціальних класів в Україні.

Залежно від цілей і завдань дослідження розглядають різні соціальні структури населення: соціально-класову, професійну, сімейну (структура домогосподарств), за статусом зайнятості, за джерелами засобів існування та за рівнем доходу (споживання).

Соціальні структури вивчаються на різних рівнях:

· соціально-груповий рівень - у рамках усього суспільства, а також окремих великих його складових (територіальних, адміністративних, соціальних);

· соціально-корпоративний рівень - у секторах економіки, об'єднаннях, підприємствах, суспільних та політичних організаціях;

· соціально-особистий рівень - стосовно окремої людини, сім'ї, домогосподарства.

Соціальні структури вивчаються як щодо всього населення, так і за статтю, віком, національністю, рівнем освіти, джерелами засобів існування, місцевістю (міською чи сільською), за різними регіонами та територіями.

2. ТРУДОВІ РЕСУРСИ І ТРУДОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ

2.1 Трудові ресурси: сутність і зміст

Трудові ресурси як економічна категорія відображає частину населення країни або її адміністративно-територіальної одиниці, що має здатність до суспільно корисної праці в народному господарстві; це є потенціал живої сили, яку має в своєму розпорядженні суспільство на певний момент часу. Відтворення і використання трудових ресурсів здійснюється під впливом об'єктивних законів суспільного розвитку, притаманних тому чи іншому способу виробництва і насамперед - економічному закону народонаселення. Цей закон виражає динаміку працездатного населення і характер його використання в процесі виробництва. Кожному суспільно-економічному ладу притаманний свій закон народонаселення.

Трудові ресурси як планово-розрахункова категорія визначає особи обох статей у працездатному віці, які потенційно могли б брати участь у виробництві товарів та послуг. В умовах планової економіки трудові ресурси були одним з основних показників статистики зайнятості. У Радянському Союзі окрім права на працю законодавчо був закріплений обов'язок кожного працездатного громадянина працювати „на загальну користь”. Працездатні люди, що не працювали більш трьох місяців, вважалися такими, що ведуть „паразитичний спосіб життя”, і переслідувалися не лише за адміністративним, а і за кримінальним законодавством. В таких умовах суворий статистичний облік працездатного населення, тобто трудових ресурсів (разом з ресурсами природними, фінансовими і матеріальними) був життєво необхідним для централізованого планування адміністративно-командної економіки.

Трудові ресурси мають важливе значення й в умовах ринкової економіки, оскільки інтегрують такі категорії, як економічно активне населення, у т. ч. зайняті та безробітні особи, та економічне неактивне населення в працездатному віці (рис. 1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1 - Структура трудових ресурсів

За класифікацією Міжнародної організації праці (МОП) населення старше визначеного мінімального віку, установленого для обліку економічно активного населення (в Україні - 16 років), підрозділяється на три категорії: зайняті, безробітні і поза робочою силою. Зайняті і безробітні складають робочу силу чи населення, активне в даний період. Особи поза робочою силою включають залишкові групи, що не мають роботи, не шукають її і не готові працювати, в тому числі людей, котрі молодше працездатного віку. Ця група представляє населення, що у даний момент економічно неактивне.

2.2 Економічна активність населення

Економічно активне населення - це частка населення, яка протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та надання послуг. Рівень економічної активності населення розраховується за формулою:

У _е.а.н. = d _е.а.н / Ч _н. ,

де У _е.а.н. - рівень економічної активності населення;

d _е.а.н. - частка в загальній чисельності економічно активного населення;

Ч_н - загальна чисельність населення.

Кількісно ця група населення складається із зайнятих і безробітних, які на момент статистичного обстеження не мають роботи, але бажають її одержати. У 2001 році середньомісячна чисельність економічно активного населення в Україні становила 22,8 млн. осіб, що на 1,6% менше, ніж у попередньому році.

Розподіл чисельності зайнятого населення за місцем роботи, статусом зайнятості, статтю, віком та рівнем освіти дає уяву про структуру попиту на робочу силу і перерозподіл зайнятих між секторами економіки.

Економічно неактивне населення - це населення, що на входить до складу економічно активного населення, включаючи особи молодшого віку, встановленого для виміру чисельності. Чисельність економічно неактивного населення визначається стосовно обстежуваного періоду і включає такі категорії:

1) учні і студенти, слухачі і курсанти, що відвідують денні навчальні заклади (включаючи денні аспірантури і докторантури);

2) особи, що одержують пенсії по старості і на пільгових умовах, а також одержують пенсію у випадку втрати годувальника при досягненні ними пенсійного віку;

3) особи, що одержують пенсії по інвалідності (І, ІІ, ІІІ групи);

4) особи, зайняті веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, хворими родичами і т. ін.;

5) особи, що зневірились знайти роботу, тобто ті, що припинили пошук роботи, вичерпавши всі можливості її одержати, але які можуть і готові працювати;

6) інші особи, у яких немає необхідності працювати незалежно від джерела доходу.

Зайняті економічною діяльністю - це особи у віці 15 - 70 років, які виконують роботи за винагороду за найманням на умовах повного або неповного робочого дня, працюють індивідуально (самостійно) або в окремих громадян-роботодавців, на власному (сімейному) підприємстві, безоплатно працюючі члени домашнього господарства, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві, а також тимчасово відсутні на роботі. Зайнятими за цією методикою вважаються особи, які працювали впродовж тижня не менше чотирьох годин (в особистому підсобному господарстві - не менше 30 годин), незалежно від того, була це постійна, тимчасова, сезонна, випадкова чи інша робота.

Економічно активне населення становить в Україні 22.8 млн. осіб (2001 р.), а економічно неактивне населення - 13.5 млн. осіб. Значну частку серед осіб останньої групи становлять студенти та люди пенсійного віку.

Безробітні, за визначенням МОП, - це особи ц віці 15 - 70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: не мають роботи (прибуткового заняття), шукають роботу або намагаються організувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів. До цієї категорії належать також особи, що навчаються за направленням служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються до неї приступити, але на даний момент ще не працюють.

За українським законодавством безробітними вважаються громадяни, що не мають роботи і заробітку, зареєстровані в службі зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити. Отже, офіційна система обліку безробіття в Україні занижує реальні показники, оскільки більша частина безробітних такими не вважаються, тому що вони з різних причин не реєструються в службі зайнятості.

Крім офіційно зареєстрованих безробітних, близько 30-40% працездатного населення регіонів тимчасово не працюють, або зайняті неповний тиждень чи декілька днів на місяць (т. з. “приховане безробіття”). Ці люди разом з офіційно визнаними безробітними реально відображають рівень зайнятості трудових ресурсів (цей рівень майже в три рази нижчий від офіційного).

Серед безробітних людей у 2004 р. переважали ті, що були звільнені у зв'язку із реструктуризацією виробництва та скороченням штату (60.2%) та непрацевлаштовані після закінчення навчальних закладів (17.7%). Більшість із вивільнених займали робочі місця та місця, які не потребують професійної підготовки (62%). Близько 63% звільнених людей - жінки. Найбільше вивільнено працівників у промисловості, причому із підприємств державної форми власності. Найменше вивільнення спостерігалось із установ та закладів сфери послуг, яка вже переорієнтовується на ринкові засади господарювання. Найбільше поповнили ряди безробітних у 2004 році люди із Донецької, Дніпропетровської, Львівської, Харківської, Київської областей.

2.3 Трудовий потенціал

Чисельність та динаміка трудових ресурсів справляють певний вплив на характер розвитку виробництва та економіку (інтенсивний чи екстенсивний тип розвитку), скорочення приросту трудових ресурсів обмежує можливість екстенсивного розвитку виробництва й збільшує залежність економічного зростання від підвищення продуктивності праці на базі науково-технічного прогресу та створення високоефективного трудового потенціалу.

Трудовий потенціал - сукупність працездатного населення з врахуванням інтелектуального розвитку, здібностей, знань, умінь, досвіду духовних цінностей, звичаїв, традицій, переконань і патріотизму. Поняття „трудовий потенціал” ширше, ніж трудові ресурси, тому що воно характеризується не тільки загальною чисельністю індивідів, а і включає сукупність різних якостей людей, що визначають працездатність. По-перше, якість пов'язана із здібностями і бажанням до праці, станом здоров'я, типом нервової системи, тобто всіма якостями, що відображають фізичний і психологічний потенціал. По-друге, це обсяг загальних та соціальних знань людини, її трудових навичок та умінь, здатність до певного виду діяльності. По-третє, враховується рівень свідомості, відповідальності, інтересів, потреб.

Термін „потенціал” був введений у науковий обіг у 70 - 80 роках ХХ століття. Трактування даного терміну означає наявність і кого-небудь (окремо узятої людини, первинного трудового колективу, суспільства в цілому) схованих, що ще не виявили себе, можливостей чи здібностей у відповідних сферах життєдіяльності.

Розрізняють трудовий потенціал окремої людини, підприємства, суспільства.

Трудовий потенціал особистості формується під впливом таких якостей, як уміння і бажання трудитися, ініціативність у праці і господарській заповзятливість, творча активність тощо.

Трудовий потенціал працівника постійно змінюється. Працездатність людини і творчі здібності, що накопичуються в процесі трудової діяльності, зростають у міру розвитку й удосконалювання знань і навичок, поліпшення умов праці і життєдіяльності. Але вони можуть і знижуватися, якщо, зокрема, погіршиться стан здоров'я працівника, посилиться режим праці.

Трудовий потенціал працівника включає:

· психофізіологічний потенціал - здатності і схильності людини, стан її здоров'я, працездатність, витривалість, тип нервової системи;

· кваліфікаційний потенціал - обсяг, глибина і різнобічність загальних і спеціальних знань, трудових навиків і умінь, що обумовлюють здатність працівника до праці визначеного змісту і складності;

· особистий потенціал - рівень громадянської свідомості і соціальної зрілості, ступінь засвоєння працівником норм ставлення до праці, ціннісні орієнтації, інтереси, потреби, у сфері праці.

Трудовий потенціал працівника залежить від ступеня взаємного узгодження в розвитку психофізіологічного, кваліфікаційного й особистого потенціалів.

Стосовно до підприємства трудовий потенціал являє собою граничну величину можливої участі працівників у виробництві з урахуванням їхніх психофізіологічних особливостей, рівня професійних знань, накопиченого досвіду при наявності необхідних організаційно-технічних умов.

У трудовому потенціалі підприємства можна виділити такі компоненти: кадровий, професійний, кваліфікаційний і організаційний.

Кадрова складова включає: кваліфікаційний потенціал (професійні знання, уміння і навички) і освітній потенціал (пізнавальні здібності).

Професійна структура колективу пов'язана із змінами в змісті праці під впливом НТП, що обумовлює появу нових і відмирання старих професій, ускладнення трудових операцій.

Кваліфікаційна структура визначається якісними змінами в трудовому потенціалі (ріст умінь, знань, навичок) і відбиває, насамперед, зміни в його особистій складовій.

Організаційна складова трудового потенціалу підприємства включає високу організацію і культуру праці, знаходячи своє вираження в чіткості, ритмічності, погодженості трудових зусиль і високого ступеня задоволеності працівників своєю працею

Узагальнюючим показником процесу становлення і розвитку людини в трудовій діяльності є трудовий потенціал суспільства, що акумулює і синтезує сукупні здібності до суспільної корисної діяльності працездатного населення, являє собою форму матеріалізації людського фактора, показник рівня розвитку і межі творчої активності працюючих мас.

У кількісному відношенні суспільний трудовий потенціал характеризує можливості суспільства із залучення до суспільної праці населення різної статі і віку (чоловіків і жінок робочого, до робочого і після робочого віків). У якісному відношенні трудовий потенціал суспільства - це його реальні можливості з реалізації через участь у суспільно корисної праці всього різноманіття особистих здібностей і якостей: знань, умінь і навичок, що здобуваються людьми в процесі виховання, підготовки до праці, безпосередньо трудової діяльності, перенавчання і підвищення кваліфікації. Він є похідним від рівня розвитку продуктивних сил і стану здоров'я населення, від змісту загальної і фахової освіти, професійної підготовки, морального виховання, що відбивають цілі, кінцеву спрямованість і соціально-економічні умови формування особистості.

Потенціал суспільства залежить від якісних характеристик сукупної робочої сили, що визначають рівень розвитку здібностей до праці (професійної майстерності, інтелекту, творчої активності, мобільності) і специфіку найважливіших соціально формуючих рис членів суспільства (відповідальності, ретельності, дисциплінованості, ініціативності, організаторських здібностей та ін.).

Указом Президента від 3 серпня 1999 року були схвалені „Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року”. Метою державної політики в цьому напрямку є створення правових, економічних, соціальних і організаційних засад щодо його збереження, відтворення та розвитку, спрямованих на створення умов для:

· поліпшення природної бази формування робочої сили;

· отримання професійно-технічної та вищої освіти, професійних послуг з підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації відповідно до суспільних потреб;

· здіснення повної продуктивності зайнятості;

· запобігання масовому безробіттю;

· поліпшення охорони праці, зниження ризику втрати здоров'я і життя працюючих на виробництві;

· забезпечення соціального захисту працюючого і непрацюючого населення;

· посилювання відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функції заробітної плати;

· забезпечення зростання реальних доходів населення;

· забезпечення захисту прав і гарантій громадян у сфері соціально-трудових відносин.

Основні напрями розвитку трудового потенціалу націлені на процеси модернізації у сфері зайнятості відповідно до потреб структурної перебудови господарського комплексу країни і розбудови соціально орієнтованої економіки.

2.4 Забезпеченість країни працересурсним потенціалом та зайнятість населення

населення трудовий ресурс міграція

Усе зайняте населення ще називають робочою силою, або самодіяльним населенням. За методикою ООН самодіяльне населення поділяється на такі категорії: 1) підприємці, які володіють засобами виробництва і користуються найманою працею; 2) дрібні власники, орієнтовані на сімейну працю; 3) члени сімей власників засобів виробництва, які працюють без фіксованої заробітної плати; 4) наймані робітники і службовці; 5) люди, які не мають визначених місць у суспільному виробництві. Населення, яке не належить до самодіяльного, відноситься до т.з. “утриманців”. Величина і структура працересурсного потенціалу, особливості його розміщення значною мірою впливають на галузеву і територіальну структуру господарства, процес природокористування. В тих регіонах, де трудових ресурсів не вистачає, розміщують трудодефіцитні виробництва, а там, де їх надлишок - трудомісткі. До трудових ресурсів тяжіють виробництва легкої промисловості, точного машинобудування, вирощування технічних та овочевих культур та ін. Певні вимоги до статевого складу ресурсів висувають галузі важкої промисловості (чоловіча праця), легкої і харчової промисловості, сфери послуг (переважно жіноча праця). Високі вимоги до кваліфікації працівників постають у приладобудуванні, електро- і радіотехнічній промисловості, літако- і ракетобудуванні та ін. Особливо значна роль трудових ресурсів у розвитку господарства густозаселених регіонів, які недостатньо забезпечені трудовими ресурсами: тут вони визначають провідний розвиток трудомістких галузей в структурі господарства, значною мірою обумовлюють потужність і структуру потоку продукції, яка вивозиться за межі даної території, розвиток виробництв внутрішньо-регіонального значення та ін.

За забезпеченістю працересурсним потенціалом всі регіони України в сучасний кризовий період відносяться до праценадлишкових, але за умови соціально-економічного піднесення багато з них належали до працедефіцитних. Про це свідчать показники, що характеризують сучасний працересурсний потенціал (частка працездатного населення, рівні зайнятості, освіченості, безробіття), а також природний і механічний рух населення (табл. 1).

Таблиця 1 - Показники працересурсного потенціалу регіонів України за 2004 р.

Регіони	Всього трудових ресурсів, тис. осіб	Рівень зайнятості населення, %	Частка працездатного населення, %	Рівень безробіття населення, %
Україна	29918.3	62.8	56.6	9.1
АР Крим	1262.7	59.2	59.3	6.7
Вінницька	1044.7	73.8	65.1	5.6
Волинська	570.4	60.5	60.0	12.1
Дніпропетровська	2254.0	58.6	59.6	7.4
Донецька	2979.5	65.7	57.3	8.0
Житомирська	772.2	65.2	50.5	12.8
Закарпатська	769.1	57.9	60.5	7.0
Запорізька	1218.0	53.1	55.0	10.4
Івано-Франківська	908.8	59.5	46.8	12.1
Київська	2861.5	73.5	55.9	9.9
Кіровоградська	669.5	65.1	56.2	10.0
Луганська	1540.5	55.6	51.3	9.2
Львівська	1672.0	66.9	56.6	10.5
Миколаївська	798.9	59.2	54.1	12.8
Одеська	1509.9	67.0	57.5	5.4
Полтавська	1001.1	60.8	56.5	8.3
Рівненська	697.1	57.5	59.1	12.5
Сумська	821.9	70.0	45.9	11.9
Тернопільська	677.1	61.8	59.4	13.0
Харківська	1837.3	59.3	52.8	9.6
Херсонська	732.5	61.8	52.9	11.7
Хмельницька	917.0	76.0	53.5	13.3
Черкаська	798.4	64.6	49.6	11.2
Чернівецька	557.8	52.8	59.9	10.0
Чернігівська	797.3	63.0	51.7	10.2

Останніми роками триває процес структурного перерозподілу населення, зайнятого у сферах і галузях економіки та інших видах діяльності, що відображається на перерозподілі міського та сільського населення. У формуванні чистих демографічних втрат міського населення головну роль відіграє „недобір” дітонароджень, що в 1,7 рази перевищує надлишок смертей. Структура відповідних втрат сільських жителів пропорційніше і відзначається більш питомою вагою передчасно померлих.

Найбільшу чисельність трудових ресурсів мають відповідно ті області, які мають найбільшу кількість населення і високу частку працездатних людей. В Україні трудові ресурси становлять майже 30 млн. осіб, в їх структурі переважають працездатні люди - 91.2%, незначну частку становлять зайняті особи старшого віку (8.7%) та підлітки (0.1%).

За забезпеченістю працересурсним потенціалом всі регіони України можна поділити на три групи:

1) із значною часткою працездатного населення, але дуже низькими показниками природного руху, значним механічним відтоком людей (Харківська, Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Київська області);

2) із значною часткою працездатних людей, високими показниками “старіння” населення, від'ємними або незначними додатними показниками природного приросту населення, значним механічним відтоком населення (Одеська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Львівська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області, Автономна Республіка Крим);

3) з найнижчою в Україні часткою працездатного населення, дуже низьким (від'ємним) природним приростом населення, найвищою часткою осіб пенсійного віку, із значним відтоком населення (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Черкаська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернівецька області).

Найгірший стан щодо збільшення працересурсного потенціалу в областях третьої групи, тому реструктуризація їх господарства повинна відбуватись у напрямі розвитку непрацемістких галузей.

Рівень зайнятості населення (відношення зайнятого населення до всього працездатного) в Україні постійно знижувався, в 2004 р. він становив 56.6% (в 1996 р. - 70.4%) внаслідок згортання виробництва в період загальної економічної кризи.

За 1990-2004 рр. чисельність зайнятого населення зменшилася на 5.1 млн. осіб (20%). У всіх галузях господарства, крім фінансової сфери та управління, відбулося скорочення працівників, найбільше у матеріальному виробництві, зокрема у будівництві - в 2.2 рази, промисловості - 1.7 раза. Змінилася також структура зайнятості, якщо в 1990 р. все зайняте населення працювало у галузях економіки, то вже в 2004 р. майже 10 млн. осіб - у інших сферах економічної діяльності, передусім об'єктах ринкової інфраструктури (біржах, консалтингових компаніях та ін.). Частка працівників матеріального виробництва зменшилась із 67.2% у 1990 р. до 49.7% у 2004 р., відповідно людей, що працюють у сфері послуг - збільшилась з 32.8 до 50.3%. Але це зовсім не означає, що збільшення частки останніх відбулося внаслідок збільшення кількості працівників. Це було досягнуто неоднаковими темпами скорочення працівників, значно більшими у галузях матеріального виробництва, ніж у сфері послуг. Збільшення кількості і частки зайнятих відбулося тільки у сфері управління та у галузях фінансування, кредитування і страхування (табл. 2). Склалася в сучасних умовах така ситуація, що на 1000 працівників виробничої сфери припадає 71 управлінець (в 1990 р. - 23), на кожну 1000 працівників взагалі - 42 управлінців (в 1990 р. - 16), що в умовах загального падіння виробництва зовсім не є виправданим.

Таблиця 2 - Кількість зайнятого населення у галузях господарства України

Галузі	1990 р.	1999 р.	2001 р.	2005 р.
	Всього зайнято, млн. осіб	В % до всього зайн. населення	Всього зайнято, млн. осіб	В % до всього зайн. населення	Всього зайнято, млн. осіб	В % до всього зайн. населення	Всього зайнято, млн. осіб	В % до всього зайн. населення
Всього	25.4	100.0	21.8	100.0	20.9	100.0	20.3	100.0
У галузях економіки	25.4	100.0	18.8	86.1	18.8	71.5	20.3	100.0
Промисловість	7.8	30.8	4.4	19.9	3.9	18.8	4.0	19.7
Сільське та лісове господарство	5.0	19.8	4.9	22.6	2.4	11.5	4.0	19.7
Будівництво	2.4	9.4	1.0	4.5	0.8	3.7	0.9	4.4
Транспорт і зв'язок	1.8	7.2	1.2	5.6	1.1	5.4	1.4	6.9
Торгівля, громадське харчування, мат.-тех. збут та постачання заготівлі, готельний бізнес	1.9	7.3	1.5	6.9	1.2	5.6	1.4	6.9
Охорона здоров'я, фізкультура та спеціальне забезпечення	1.5	5.9	1.4	6.6	1.4	6.5	1.3	6.8
Освіта, культура, мистецтво, наука та наукове обслуговування	3.0	11.9	2.2	10.3	2.1	9.9	2.0	9.5
Фінансування, кредитування, страхування	0.1	0.4	0.2	0.7	0.2	0.8	0.2	1.0
Апарат органів державного та господарського управління	0.4	0.2	0.8	3.4	0.9	4.2	1.1	5.4
Інші сфери економічної діяльності	1.5	4.2	4.2	17.5	6.9	33.6	4.0	19.7

2.5 Вимір трудових ресурсів

Трудові ресурси мають якісну і кількісну характеристики.

Якість населення - це комплексне поняття, що включає в себе систему характеристик населення та його найважливішої частини - населення працездатного віку. Це характеристика освітнього рівня населення, його професійної структури, соціального стану, мобільності, стану здоров'я, середньої тривалості життя. Зміни якостей населення можна розглядати як розвиток населення або, навпаки, його деградацію.

Населення в працездатному віці відіграє провідну роль у трудових ресурсах.

Працездатне населення - це сукупність осіб, переважно працездатного віку, здатних за своїми психофізіологічними даними до участі в трудовій діяльності.

На практиці розрізняють загальну і професійну працездатність. Загальна працездатність припускає наявність у людини фізичних, психофізіологічних, вікових даних, що визначають здатність о праці і не зумовлюють необхідність спеціальної підготовки. Професійна працездатність - це здатність до кваліфікованої праці певної професії, тобто здатність до конкретного виду праці, що здобувається в процесі спеціального навчання.

Величина трудових ресурсів залежить від офіційно встановлених вікових меж - верхнього і нижнього рівнів працездатного віку, частки працездатних серед населення працездатного віку, чисельності осіб, що беруть участь у громадській праці та тих, хто знаходиться за межами працездатного віку.

Вікові межі встановлюються в кожній країні чинним законодавством. В Україні працездатним віком вважається: у чоловіків - 16 - 60 років, у жінок - 16 - 55 років. Межі працездатного віку в різних країнах неоднакові. У ряді країн нижня межа встановлена 14 - 15 років, а в окремих країнах - 18 років. Верхня межа в багатьох країнах складає 65 років для всіх чи 65 років для чоловіків і 60 - 62 роки - для жінок.

Вихідною базою для визначення кількісних характеристик трудових ресурсів є показники чисельності, складу і руху населення відповідної категорії.

Т = Р _пр - Р _інв + Р _пен + Р _мол

де Р _пр - чисельність населення в працездатному віці;

Р _інв - чисельність непрацюючого населення того ж віку, яке вважається непрацездатним (інваліди І -ІІ груп і особи пільгового пенсійного віку);

Р _пен - працюючі особи пенсійного віку;

Р _мол - працюючи підлітки до 16 років.

Середньорічна чисельність трудових ресурсів за рік:

де T_n - чисельність трудових ресурсів на початок року;

T_k - чисельність трудових ресурсів на кінець року.

Природний приріст трудових ресурсів:

Т = Р _в - Р _n,

де Р _в - чисельність осіб, що входять до працездатного віку, а також чисельність осіб пенсійного віку і підлітків до 16 років, які залучаються до суспільного виробництва;

Р _n - чисельність осіб, які виходять за межі працездатного віку, а також чисельність осіб, які померли чи одержали інвалідність у працездатному віці.

Кількісні зміни чисельності трудових ресурсів характеризуються такими показниками, як абсолютний приріст, темпи росту і темпи приросту.

Абсолютний приріст визначається на початок і кінець розглянутого періоду. Звичайно це рік чи більш тривалий відрізок часу.

Темп росту обчислюється як відношення абсолютної чисельності трудових ресурсів наприкінці даного періоду до їхньої величини на початку періоду. Якщо розглядаються темпи за ряд років, то середньорічний темп визначається як середня геометрична за формулою:

Т _{р. сер.} = ,

Де Т _{р. сер} - середньорічний темп росту; n - кількість років; Ч ₂ і Ч ₁ - чисельність відповідно на початок і наприкінці періоду. Темп приросту розраховується за формулою:

Т _{пр. сер} =_{. ,}

де Т _{пр. сер} - середній темп приросту.

Кількісна оцінка тенденцій стану і використання трудових ресурсів дозволяє враховувати і визначати напрямки підвищення їх ефективності.

2.6 Освітній рівень трудових ресурсів

Найважливішими характеристиками якісного складу населення, а особливо його працездатної частини, є освітній рівень і професійна майстерність. Людина пускає в хід засоби виробництва, з їхньою допомогою створює матеріальні блага. Чим вищий рівень розвитку особистого фактора, тим швидше удосконалюється і більш продуктивно використовується речовинний фактор.

У процесі відтворення робочої сили істотна роль належить системі підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей народного господарства. Підготовка робочої сили повинна бути спрямована на деяке випередження її розвитку в порівнянні з наявним у даний момент технічним рівнем виробництва.

Випереджальний розвиток особистого фактора в порівнянні з речовинним створює передумови для швидкої адаптації працівників до умов праці, що змінюються, стимулює розвиток творчого підходу до трудового процесу. Отримані в процесі навчання знання піднімають середній рівень розвитку трудових ресурсів на більш високу ступінь. У даному аспекті найважливішим фактором розвитку НТП стає своєчасна і якісна підготовка робочої сили.

Рівень освіти визначається середнім числом років навчання, чисельністю учнів і студентів, часткою фахівців з вищою освітою та ін. Він характеризується і таким показником, як відсоток грамотності.

Підвищення освітнього і культурного рівня працівників, їх професійної компетентності є не тільки важливим резервом удосконалення системи управління трудовими ресурсами, а й одним із вирішальних факторів успішного вирішення багатьох соціальних та економічних проблем.

Розвиток науки і техніки, ринкової економіки вимагають зовсім іншого професійно-кваліфікаційного рівня трудових ресурсів. Зростає потреба в кваліфікованих працівниках, які мають високий загальноосвітній рівень, широкопрофільну професійну підготовку, спроможні швидко оволодіти новими технологіями, орієнтуватися у виробництві, яке динамічно змінюється, готові до постійного вдосконалення своїх знань і вмінь, конкурентноспроможних на ринку праці.

На сьогодні економіка України працює в жорстоких ринкових умовах. Ринок вимагає працівника, якій має дві-три професії, оскільки постійно виникають нові і відмирають старі традиційні професії. І це вимагає підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників.

Кваліфікація - це якісна характеристика працівників певної професії. Вона залежить від рівня професіональних знань, вмінь, навичок і здібностей до праці.

Основними чинниками, які безпосередньо впливають на її конкурентоспроможність, є:

· використання енерго- і матеріаломістких технологій на виробництві;

· непрозора і нестабільна державна фіскальна політика;

· вплив державних монополій на стабільність бізнесу;

· гостра нестача кваліфікованих кадрів і недостатня кваліфікація тих, що працюють.

Сьогодні близько 30% промислових і майже 60% сільськогосподарських підприємств відчувають нестачу кваліфікованих кадрів.

Слід також пам'ятати про невтішний прогноз демографічної ситуації в країні. Тільки за останніх 15 років чисельність населення в Україні скоротилася на 5,5 млн. осіб і становила 46,7 млн. тому все гостріше постає питання формування трудоресурсної безпеки національної економіки. На сьогодні це один з головних викликів для України як незалежної держави.

Ефективна робота підприємств вимагає постійного впровадження нових інноваційних технологій, нового устаткування, які, в свою чергу, вимагають від працівника нових навиків, умінь і високої кваліфікації.

Багато українських підприємств проводять навчання для підвищення кваліфікації. Для отримання дозволу на здійснення навчання на виробництві необхідно виконати вимоги понад 50 нормативних актів: законів, ухвал і розпоряджень уряду, наказів Міносвіти, Мінпраці. Слід також врахувати і термін отримання відповідної ліцензії, якій становить від 6 місяців до року і вартості цього процесу. Таку розкіш можуть собі дозволити тільки дуже великі підприємства. Не мотивує бізнес до процесу навчання і державна фіскальна політика, яка на сьогодні обмежує розмір витрат на всі види навчання 3,0% від фонду оплати праці за звітний період.

Нинішня система освіти не може задовольнити вимоги роботодавців, ринку праці до якості кваліфікованої робочої сили.

За даними Мінпраці, близько 1/3 працюючого населення не має професійної освіти, а майже 12% - середньої освіти, що свідчить про недостатню кваліфікацію тих, хто працює.

Також загострилась проблема недоліку кваліфікованих кадрів, особливо інженерно-технічних фахівців. Навчальні заклади готують у великій кількості економістів, юристів, фінансистів, а потрібні механіки, технологи, інженери. Більш того, за даними Державної служби зайнятості, в професійно-технічних закладах готують в 3,5 рази менше кадрів з розрахунку на 10 тисяч населення, ніж у вищих навчальних закладах.

Водночас ринок праці на 80% зацікавлений у професіях робочих і менш як на 20% у фахівцях з вищою освітою. Як результат - держава марно витрачає гроші і має безробітних з вищою освітою. Саме професійно-технічна освіта на сьогодні перетворилася лише на сходинку до вищої освіти, тобто, зорієнтована на ринок освітніх послуг, і знову значна частина державного бюджету неефективно використовується на навчання тих, хто ніколи не буде кваліфікованим робітником.

· Система професійно-технічної освіти була сформована за радянських часів і успішно виконувала свої завдання а умовах соціалістичної економіки. Така система освіти „надавала знання”, але не розвивала кваліфікації та компетенції.

Система навчання повинна мати прискорений, випереджаючий, інноваційний характер з метою формування компетентної та кваліфікованої особистості, а також створювати умови для розвитку і самореалізації особистості протягом всього життя.

Комплексне вирішення означених проблем полягає в системному підході й об'єднання зусиль роботодавців, професійних союзів, державних інституцій.

Вже зараз, на думку роботодавців, потрібно зробити наступне:

· почати роботу над створенням Національної системи кваліфікації;

· створити центральний орган виконавчої влади, якому передати всю систему професійно-технічної освіти незалежно від відомчого підпорядкування;

· створити Національне агентство кваліфікації - органу з управління процесами прогнозування потреби в трудових ресурсах, набуття, розробки і визнання кваліфікації;

· створити систему державних атестаційних центрів щодо підтвердження різного роду кваліфікацій, зокрема придбаних і неформальним шляхом;

· спростити дозвільну систему щодо отримання ліцензій на навчання працівників на виробництві;

· законодавчо закріпити норми щодо зняття обмежень витрат роботодавця на навчання і підвищення кваліфікації працівників;

· розробити державну програму щодо створення умов розвитку внутрішньої міграції.

3. МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ

3.1 Міграція та її вплив на динаміку чисельності трудових ресурсів

Динаміка чисельності й склад трудових ресурсів за статтю й віком в основному визначаються природним рухом населення. В результаті розширеного відтворення населення (перевищення народжуваності над смертністю) чисельність трудових ресурсів збільшується. Зворотна тенденція демографічного розвитку - звужене відтворення - призводить до зменшення чисельності трудових ресурсів. В окремих регіонах на динаміку чисельності трудових ресурсів помітно впливає міграція населення.

У вузькому значенні під міграцією населення розуміють процес переміщення людей зі зміною постійного місці проживання, що у буквальному розумінні означає переселення.

Міграція у широкому розумінні слова, крім переселень, охоплюють усі види переміщень населення в просторі - сезонні, епізодичні, маятникові. Вони являють собою масові переміщення населення через кордони тих чи інших територій будь-якої тривалості, регулярності й цільової спрямованості зі зміною місця мешкання назавжди або на більш-менш тривалий час, а у разі маятникових міграцій - і без зміни.

Міграція - складний процес, який характеризується з різних сторін та має відповідну класифікацію за певною низкою ознак. Розглянемо основні класифікації міграцій.

1. Залежно від типу кордонів міграцію поділяють на зовнішню (коли перетинаються державні кордони) і внутрішню (коли переміщення відбувається усередині однієї країни). Коли мова іде про зовнішню міграцію, то виїзд звичайно називають еміграцією, в в'їзд - імміграцією.

Серед внутрішніх міграцій окремо вивчають такі напрямки міграції як переселення із села до міста і навпаки та переселення з міста до міста та з села до села. Переселення населення з села до міста, що призводить до зростання міст, їх функцій, поширення міського способу життя, називають урбанізацією.