Главная
Коллекция "Otherreferats"
Экономика и экономическая теория
Суть форми виявлення економічної кризи в Україні
Суть форми виявлення економічної кризи в Україні
Суперечності відтворення й економічні кризи. Кейнсіанська теорія криз. Економічний цикл та його фази. Деформація економічного циклу. Економічна криза в Україні, її особливості, наслідки та фактори стабілізації. Основні шляхи виходу економіки з кризи.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 10.12.2010 |
| Размер файла | 111,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- Вступ
- 1. Суперечності відтворення й економічні кризи
- 1.1 Суперечності ринкової економіки
- 1.2 Кейнсіанська теорія криз
- 1.3 Монетаристська школа
- 2. Економічний цикл та його фази
- 2.1 Поняття економічного циклу
- 2.2 Фази економічного циклу
- 2.3 Деформація економічного циклу
- 3. Економічна криза в Україні, її особливості, наслідки та фактори стабілізації
- 3.1 Причина та фактори поглиблення кризи
- 3.2 Особливості кризи
- 3.3 Тип економічного розвитку України
- 3.4 Фактори економічного розвитку
- 3.5 Основні шляхи виходу економіки з кризи
- 3.6 Фінансова криза та потреба відновлення економічного зростання в Україні
- 3.7 Подолання кризових явищ та напрями розвитку агропромислового виробництва України
- Висновки
- Список використаної літератури
Вступ
З того часу, як велика машинна індустрія стала пануючою формою суспільного виробництва (перша половина 19 ст.), поступальний розвиток господарства спочатку в окремих країнах, а потім і в цілому світі став періодично "пробуксовувати". Кожні 7-11 років стали виникати економічні кризи, які свідчили про те, що вироблено надто багато товарів, більше від того, що може бути реалізовано. Причому товари не реалізуються в такій ситуації не через те, що в них немає потреби. Навпаки, значна частина населення не задовольняє в цей час своїх найжиттєвіших потреб.
Розглядаючи процес відтворення на макрорівні, видно, що безперешкодна реалізація сукупного суспільного продукту теоретично можлива. Ця можливість зумовлюється наявністю економічної рівноваги (пропорційності) між різними частинами суспільного виробництва. А саме: а) між першим і другим підрозділами; б) між галузями; в) між виробництвом і споживанням; г) між сукупним попитом і сукупною пропозицією.
Отже, в ідеалі можливість для реалізації сукупного суспільного продукту існує. В той же час кризи, починаючи з 1825р., періодично трясуть світову економіку. Що є причиною цього? Чи можна запобігти економічних криз, а якщо ні, то як нейтралізувати їх негативні наслідки? Розв'язанню цих двох питань уже понад 150 років присвячують свої наукові праці економісти світу. На сьогодні відомо близько 200 теорій, в яких їх автори по-різному трактують ці питання.
Так, англійський економіст У. Джевонс (друга половина 19 ст.) виникнення економічних криз та їх періодичність пов'язував з появою темних плям на сонці. Американський економіст Г. Мур у праці "Економічні цикли, закони й причини їх виникнення" (1914 р.) пояснював кризи змінами ритму руху планети Венери. Француз А. Афталіон причиною економічних криз вважав нерівномірність технічного прогресу, а його співвітчизник Симон де Оисмонді - недостатнє споживання населення. Український економіст М. Туган-Барановський (1865-1919 рр.) причину економічних криз вбачав в диспропорційному розвитку окремих галузей економіки. Американці Й. Шумпетер та Х. Елвін пояснювали кризи використанням у виробництві важливих нововведень (залізниці). Англійські економісти Артур Пігу та Д. Кейнс трактували кризи як наслідок песимістичних або оптимістичних настроїв населення.
Класифікуючи різноманітні теорії економічних криз, американський економіст Пол Самуельсон зводить їх у дві великі групи: екстернальні (зовнішні) теорії і теорії інтернальні (внутрішні).
Згодом певна частина науковців стала визнавати, що кризи - явище, органічно властиве ринковій економіці за умов, коли вона стає великомасштабною й складною. І взагалі кризи - це не кризи, а цілком закономірні спади виробництва, зумовлені циклічним характером економічних процесів. А тому слід дбати не про те, як їх уникнути (бо це неможливо), а про те, як не допустити глибоких спадів і великих піднесень економічної кон'юктури.
На інших позиціях стояв К. Маркс. З його теорії відтворення суспільного капіталу органічно випливає, що економічні кризи - явище не випадкове й не галузеве, а загальноекономічне, але не обов'язкове для ринкової економіки. Справжня причина цих криз лежить в специфічній суті виробничих відносин і суперечностей тієї ринкової системи, яка остаточно склалася до 19 ст., тобто ринкової системи, основаної на приватній власності на засоби виробництва (капіталізм). Тому в рамках цієї системи кризи неминучі. В той же час, змінивши економічну основу існуючого суспільного ладу - приватну власність на засоби виробництва, можна позбутися такого економічного лиха, як кризи.
Мета курсової роботи - виявити причини та фактори поглиблення економічної кризи в Україні, її особливості; показати потреби відновлення економічного зростання та основні шляхи виходу економіки України з кризи.
1. Суперечності відтворення й економічні кризи
1.1 Суперечності ринкової економіки
У ринковій економіці, основаній на приватній власності на засоби виробництва, притаманний ряд нездоланних (антагоністичних) суперечностей, які постійно порушують пропорції, які необхідні для існування макроекономічної рівноваги в суспільстві, без чого нормальна реалізація суспільного продукту стає неможливою. Що це за суперечності?
У першу чергу - це основна суперечність капіталістичного виробництва, а саме: суперечність між суспільним характером виробництва й приватнокапіталістичним привласненням результатів виробництва. Суть її в тому, що в міру розвитку суспільного поділу праці, поглиблення її спеціалізації й кооперування, виробництво набуває все більш суспільного характеру, тобто, кінцевий продукт стає результатом діяльності не одного робітника, а тисяч, десятків тисяч людей, зайнятих у найрізноманітніших сферах суспільного виробництва. У той же час в умовах приватної власності на засоби виробництва цей продукт суспільної праці привласнюється не суспільством у цілому, а окремими приватними власниками, тобто належить не тим, хто його виробив, а тим, хто є власником умов виробництва. Ця основна суперечність проявляється в реальному житті в ряді конкретних суперечностей, перерахованих на рис.1.
Наявність цих суперечностей, уникнути яких в умовах приватної власності на засоби виробництва неможливо, веде до постійного порушення необхідних пропорцій відтворення, що в умовах великого й складного виробництва робить економічні кризи неминучими. Що й підтвердила історія. Виникнувши вперше в 1825р., економічні кризи стали постійним супутником ринкової економіки саме тоді, коли її основою стала велика машинна індустрія.
Рис.1 Суперечності ринкового відтворення
|
Суперечність між працею й капіталом |
Суперечність між планомірною організацією виробництва на окремих підприємствах і відсутністю її в суспільстві |
||
|
Основна суперечність |
|||
|
Суперечність між виробництвом і споживанням |
Суперечність між виробництвом і сферою обігу |
Досить поширеними на Заході трактуванням природи економічних криз, особливо після другої світової війни, були кейнсіанська й монетаристська теорії криз. У чому їх суть? [2]
1.2 Кейнсіанська теорія криз
У першій половині 19 ст. західні економісти (прагматики), зокрема Ж.Б. Сей, дотримувалися точки зору, що капіталістичне виробництво завжди знаходиться в рівновазі зі споживанням, пропозиція балансується з попитом. Тому реалізація суспільного продукту не зустрічає перепон. У 20 ст. ситуація дещо змінилась. Кризи, починаючи з 1825р., періодично повторюються, завдаючи величезної шкоди поступальному розвитку економіки. Необхідно було шукати шляхи забезпечення макроекономічної рівноваги в межах існуючого суспільного ладу (марксисти вбачали можливість досягнення макроекономічної рівноваги, а отже, уникнення економічних криз у заміні капіталістичного ладу соціалістичним).
Найбільше визнання на той час отримала теорія відтворення й криз англійського економіста Дж.М. Кейнса. Кейнс, на відміну від Ж.Б. Сея, виходив з того, що капіталістична система не має механізму, який би забезпечував її повне збалансування. Тому останнє може бути досягнуто лише в результаті зовнішнього (державного) регулювання. Виходячи з цього, Кейнс і його послідовники (С. Харріс, Е. Хансен та ін.) причиною криз вважали недостатність попиту на товари, порівнюючи його з їх пропозицією, яка не збалансовувалася ринковим механізмом регулювання. Недостатність же попиту вони пояснювали психологією людей, які за своєю природою є дуже ощадливими й тому не використовують усі свої доходи на споживання, залишаючи частину на "чорний день" (заощаджуючи). Звідси виникає недостатність попиту на предмети споживання. Недостатність попиту на засоби виробництва пояснюється відсутністю схильності у підприємців робити нові капіталовкладення через низькі доходи.
Отже, якщо психологічний стан суспільства сприяє збільшенню попиту, то інвестиційна активність зростає; збільшення доходів і видатків населення знаходяться в необхідній гармонії, і процес виробництва проходить нормально. Якщо ж попит стає недостатнім, викликаючи зниження рівня інвестицій, то виникає можливість криз. Проте запобігти кризам можна шляхом державного регулювання економіки.
Для стимулювання приватних капіталовкладень і попиту на засоби виробництва держава повинна гарантувати підприємцям стійкі високі прибутки шляхом надання субсидій (субсидія - разова грошова допомога [1]) корпораціям, отримання зростання заробітної плати й помірної інфляції. Велике значення надається регулюванню процента, зниженню його норми, що посилює, на думку Кейнса, стимулювання підприємців до інвестицій, активізує попит на засоби виробництва. У 50-б0-ті рр. кейнсіанська теорія стала базою для розробки антициклічної політики, покликаної впливати на економічну кон'юнктуру шляхом регулювання ефективного попиту. Основними інструментами регулювання були визнані бюджетна політика, яка передбачала збільшення або зменшення бюджетних видатків держави; зміни в оподаткуванні залежно від фаз циклу або темпів зростання економіки, а також грошово-кредитна політика, яка полегшувала умови кредитування в період спаду й кризи і робила їх більш жорсткими в період надмірного зростання кон'юнктури.
Зміцненню позицій кейнсіанства сприяла та обставина, що з другої половини 40-х рр. до середини 60-х рр.20 ст. у тих країнах Західної Європи, де застосовувалось державне регулювання, економічні кризи не спостерігались, а темпи інфляції були невисокими. Економічне піднесення 60-х рр. у США, яке продовжувалося майже 8 років, було проголошено прибічниками кейнсіанства тріумфом кейнсіанської економічної політики.
Проте життя довело зовсім протилежне. Кризи 1974-1975 рр. і 1980-1982 рр., інфляція, яка набула хронічного незворотного характеру, привели до краху економічної політики, побудованої на кейнсіанській теорії.
В умовах цих криз перестали діяти стандартні кейнсіанські схеми антициклічної політики. Зокрема, інфляція, яка, як правило, збігалася з фазою піднесення, коли її намагалися стримати, обмежуючи попит, розгорталася ще більше, а криза, яку намагалися стримати розгортанням попиту, ще більше поглиблювалась. Це привело до компрометації кейнсіанської доктрини державного регулювання економіки. [2]
1.3 Монетаристська школа
Криза кейнсіанства як офіційної доктрини державного регулювання економіки ознаменувалась посиленням критики цієї теорії як з боку її традиційних противників, так і з боку самих кейнсіанців.
Головна проблема, з якої зароджуються принципові розходження між кейнсіанцями та їх традиційними опонентами-неокласиками, - це роль і масштаби державного втручання в економіку. Неокласики, як відомо, завжди були проти державного втручання, оскільки починаючи від А. Сміта, покладались на внутрішні автоматичні механізми пристосування ринкової економіки. У 60-ті рр. з неокласичної школи виділився новий напрям - монетаризм, претендуючи на роль альтернативи кейнсіанству в поясненні основних макроекономічних процесів.
Монетаристська школа джерело економічної нестабільності вбачає в коливаннях грошової маси. Тому економічна політика повинна, на думку монетаристів, переорієнтуватись з кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання на жорстке регулювання грошей в обігу незалежно від характеру кон'юнктури. Економічна політика повинна перейти від недосяжного принципу "точного налагодження" до реалістичного принципу "правила", згідно з яким грошова маса повинна щорічно зростати на 3-5%.
Відправним пунктом кейнсіанської концепції, а отже, й усіх економічних програм, розроблених на її основі, є теза про початкову нестабільність капіталістичної економіки, її обмежену здатність самостійно долати кризові ситуації. Звідси висновок про необхідність постійного використання державних регуляторів. Монетаристи, навпаки, стверджують, що капіталістичне господарство в принципі є стійким і має великі потенціальні можливості до ефективного саморегулювання. Несприятливі ж аспекти функціонування капіталістичної економіки, такі, як інфляція, кризи, безробіття, криза платіжного балансу, пояснюються неефективною грошовою політикою, що є функцією держави. Отже, якщо держава буде компетентно проводити цю політику, названих негараздів в економіці не буде. Звідси одна з найважливіших вимог монетаристів: істотно обмежити втручання держави в економіку, усунути ті форми цього втручання, які розцінюються як загроза вільному підприємництву. [2]
2. Економічний цикл та його фази
2.1 Поняття економічного циклу
Неминучість економічних криз в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробництва, проявляється в їх періодичності. Отже, можна сказати, що сучасна світова економіка розвивається циклічно, тобто від однієї економічної кризи до іншої. Цей період розвитку від кризи до кризи отримав назву економічного або промислового циклу.
Сучасна західна економічна наука, розглядаючи кризу як тимчасове порушення ринкової рівноваги, економічний розвиток подає дещо інакше, а саме: як циклічний рух від рівноваги до її порушення й далі до формування на більш високому рівні нової рівноваги, де криз не існує, а є тимчасові спади виробництва (рецесії), які з часом змінюються періодами піднесення виробництва.
Проте визнаються кризи як етапи розвитку сучасної економіки чи ні, - циклічний характер її не викликає ні в кого сумніву. Більш того, циклічність розглядається як об'єктивна закономірність економічного розвитку. Причому особливу увагу економісти Заходу приділяють не з'ясуванню причин циклічного розвитку економіки, а класифікації циклів. Так, поклавши в основу класифікації критерій тривалості циклу, виділяють: а) малі цикли - короткочасні коливання ділової активності, що продовжуються 3-4 роки; б) середні цикли терміном 7-11 років; в) великі цикли, періодичність яких становить 40-60 років; г) вікові циклічні коливання.
Найбільш рельєфно в структурі циклічного економічного розвитку проявляються середні промислові цикли. Вони найближче взаємодіють з малими й великими циклами й найдієвіше впливають на розвиток економічних процесів. Це дає підстави розглядати середні цикли як базові й на основі аналізу їх проходження виводити певні закономірності щодо характеру економічного розвитку національних економік в умовах циклічності. [3]
2.2 Фази економічного циклу
Усі кризи різняться між собою, бо кожна з них історично неповторна й індивідуальна.
Проте майже для всіх середніх циклів характерним є проходження через чотири фази. Див. схему 2.
Схема 2
Економічний цикл та його фази
Визначальною фазою економічного (промислового) циклу є криза. Кризою завершується один цикл і починається новий. Основними напрямами прояву економічної кризи є:
1. Перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них. Під час кризи значна частина товарів виявляється надлишковою й не може бути реалізованою. Проте перевиробництво не є абсолютним, а відносним, тобто надлишок товарів існує не щодо потреб суспільства, а щодо його платоспроможного попиту.
2. Різке падіння цін внаслідок перевищення пропозиції товарів над попитом на них.
3. Різке скорочення обсягів виробництва. Рушійним мотивом підприємництва є прибуток. Але під час кризи, коли ціни на товари падають, відбувається значне зниження норми прибутку. Звичайно, за таких умов підприємці не розширюють, а скорочують виробництво.
економічна криза україна цикл
4. Масові банкрутства підприємств. Під час кризи товари не реалізуються або реалізуються за низькими цінами; тому певна частина підприємців (особливо дрібних) виявляється неспроможною сплачувати свої боргові зобов'язання й банкрутує.
5. Значне зростання безробіття й зниження заробітної плати.
6. Потрясіння кредитної системи. Промислова криза породжує грошово-кредитну кризу, що проявляється в різкому скороченні комерційного й банківського кредиту, масовому вилученні вкладів і банкрутстві банків, падінні курсу акцій та облігацій, підвищенні норми процента і т.д.
Криза змінюється депресією (тупцювання на місці), характерними рисами якої є:
1. Поступове зменшення товарного надлишку в результаті відновлення й реалізації товарів.
2. Призупинення різкого падіння цін. Під час депресії, особливо на початку, ціни ще продовжують знижуватися, але вже не так різко, як під час кризи, а в подальшому їх падіння припиняється.
3. Припинення спаду виробництва. Під час депресії обсяги виробництва дещо збільшуються, але ще не досягають до кризового рівня.
4. Падіння позичкового процента. Маса грошових капіталів, що не знаходить застосування в промисловості й торгівлі, стікається до банків, в результаті чого пропозиція капіталів зростає, що веде до зниження норми процента.
Наступними фазами промислового циклу є пожвавлення й піднесення. Як пожвавлення, так і піднесення характеризуються зростанням виробництва. Різниця лише в тому, що під час пожвавлення відновлюється тільки той обсяг виробництва, який був досягнутий перед кризою, а під час піднесення обсяги виробництва перевершують докризовий рівень. Найбільш важливою з цих двох фаз є фаза піднесення, основними рисами якої є:
1. Швидке зростання виробництва.
2. Значне підвищення товарних цін.
3. Скорочення розмірів безробіття.
4. Підвищення заробітної плати.
5. Кредитна експансія, тобто розширення розмірів кредиту, що надається банками. Під час промислового піднесення попит на позичковий капітал починає обганяти пропозицію, що викликає зростання норми процента. [4]
2.3 Деформація економічного циклу
Умови сучасного економічного розвитку характеризуються глибокими змінами в структурі економічного циклу, в змісті його окремих фаз. Це пов'язано:
По-перше, з впливом на процеси відтворення науково-технічної революції: оновлення основного капіталу внаслідок стрімкого морального старіння відбувається не тільки у фазах пожвавлення та піднесення, а й у фазах кризи та депресії.
По-друге, з державним антициклічним регулюванням та частковим монополістичним плануванням макроекономічних пропорцій
По-третє, з інтернаціоналізацією структури відтворення під впливом міжнародних інтеграційних процесів.
По-четверте, із збільшенням питомої ваги галузей, що виробляють товари народного споживання, а також сфери послуг (їм менше притаманні циклічні коливання).
По-п'яте, з впровадженням ресурсозберігаючих технологій, що значно вплинуло на рівень витрат виробництва й цін.
По-шосте, з диверсифікацією виробництва.
Внаслідок дії цих факторів у сучасному економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбулася деформація класичного циклу, що проявляється у поступовому злитті фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення - з фазою піднесення. Практично цикл функціонує тепер як двофазний. Для першої фази властивим є сповзання вниз (спад виробництва, зниження цін і т. ін.) для другої - піднесення (експансія), де пожвавлення розтягується на тривалий час і не завжди переростає в бурхливе піднесення. Схематично сучасний економічний цикл може бути поданий так: [4]
Схема 3
Сучасний економічний цикл
3. Економічна криза в Україні, її особливості, наслідки та фактори стабілізації
3.1 Причина та фактори поглиблення кризи
Аналіз причин виникнення економічних криз, які наводяться економістами різних напрямків, дає підставу виділити як найбільш теоретично обґрунтовану концепцію К. Маркса, згідно з якою головною причиною циклічного розвитку економіки вважаються порушення найважливіших макроекономічних пропорцій внаслідок існування антагоністичних суперечностей, властивих суспільному виробництву, основаному на приватній власності на засоби виробництва.
Підтвердженням цього висновку є виникнення економічної кризи в Україні, а також у всіх країнах, що утворились на теренах колишнього Радянського Союзу. Сімдесят років економіка України поступово зростала, не знаючи кризових потрясінь, пов'язаних із циклічним розвитком. І це відбувалося завдяки тому, що необхідні макроекономічні пропорції відтворення формувалися свідомо через систему загальнодержавного планування. Вихід України з СРСР супроводжувався не лише проголошенням самостійності, але й проголошенням курсу на реставрацію капіталізму. Першим кроком в реалізації цього курсу стало роздержавлення й приватизація власності, а першим соціально-економічним наслідком - відродження циклічного характеру розвитку економіки.
Непродумані, суперечливі, а іноді завідомо шкідливі дії по реформуванню економіки, і в першу чергу по реставрації приватної власності на засоби виробництва, не могли не відбитись на її ефективності. Уповільнення темпів розвитку, яке намітилось ще за часів командно-адміністративної системи, в умовах прискореної розбудови капіталізму під гаслами "створення соціально-орієнтованої економіки" трансформувалося з 1991р. у глибоку економічну кризу, яка продовжується й до цього часу.
До факторів, які спричинили виникнення кризи й впливають на її глибину й тривалість, слід віднести:
1. Ліквідацію централізованої системи управління економікою за умов, коли за своїм змістом вона ще залишалася державною.
2. Розрив економічних зв'язків з країнами СНД в той час, коли Україна не мала замкненого економічного циклу в системі міжнародної економічної інтеграції країн, що входили до Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), її економіка на 60-80% була пов'язана з економікою країн РЕВ і колишніх радянських республік. Україна забезпечувала себе лише на 40% власним вугіллям, на 20% газом, на 10% нафтою й зовсім не мала бавовнику - головної сировини легкої промисловості.
3. Валютну кризу, яка привела до порушення рівноваги між платоспроможним попитом і товарною масою внаслідок надмірної емісії грошей. Якщо в 1991р. маса заробітної плати, в доларовому еквіваленті, складала 75млрд. дол., то в 1995р. - лише 15млрд. дол.
3.2 Особливості кризи
Характеризуючи сучасну економічну кризу в Україні, в ній слід виділити такі важливі моменти (особливості).
Момент 1. Стрімке скорочення виробництва. За період 1991-1996рр. спад промислового виробництва склав 65%, майже на 50% скоротилося виробництво в сільському господарстві, обсяг капіталовкладень зменшився в 5 разів. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 1996р. складав лише 40% від рівня 1990р. У 1997р. спад виробництва зупинити не вдалося.
Момент 2. Катастрофічна глибина й тривалість кризової фази. Скорочення виробництва національного доходу лише на 20% за світовими мірками вважається критичним для економіки. В Україні ж виробництво національного доходу за час кризи скоротилося майже на 70%. Перевершені всі рекорди й щодо тривалості кризи. І хоча представники урядових кіл говорять про наступаючу стабільність - це лише спроба видати бажане за дійсність. Уповільнення темпів спаду дійсно спостерігається, й це цілком закономірно, бо падати вже немає звідки. Але про стабілізацію економіки мови поки що бути не може, бо для цього немає об'єктивних умов.
Світовий досвід показує, що вихід з економічної кризи розпочинається з оновлення основного капіталу, тобто з інвестицій у виробництво. А вони, як зазначено вище, майже припинилися. Чому? По-перше, тому, що в умовах інфляції й економічної нестабільності капіталовкладення в комерційну діяльність більш прибуткові, ніж у виробництво. По-друге, величезна зовнішня й внутрішня заборгованість стали перешкодою для залучення кредитних ресурсів, без яких припинити падіння виробництва стає практично неможливим.
Можна також достовірно спрогнозувати довгу тривалість і фази депресії, яка настане після кризи. Адже основний капітал (фонди) країни фізично зношений більш як на 60%, не говорячи про знос моральний. Отже, навіть при наявності коштів (хоча поки невідомо, звідки в такій кількості при нинішньому курсі економічної політики вони можуть узятись) потрібна буде багато часу, щоб оновити практично весь основний капітал, здійснити реконструкцію виробництва.
Момент 3. Глибина й тривалість економічної кризи в Україні зумовлена ще й тим, що вона, по-перше, є складовою частиною кризи соціально-економічної системи, по-друге, розгорталася на фоні монополізму в усіх сферах, по-третє, переплітається з кризами: фінансовою, структурною, енергетичною та екологічною. Все це породжує непослідовність, суперечливість і недієвість більшості заходів, що вживають владні структури по стабілізації економіки.
Момент 4. Заходи по реформуванню економіки продиктовані не внутрішніми умовами, що впродовж багатьох років формувалися в Україні, й не інтересами переважної більшості населення країни, а інтересами міжнародних організацій і в першу чергу міжнародного валютного фонду. Тому вони не мають достатньої підтримки населення, що поглиблює економічну кризу й ускладнює процес виходу з неї.
3.3 Тип економічного розвитку України
Розробка засобів і методів боротьби з економічною кризою в Україні та інфляційними процесами, що її супроводжують, повинна спиратися на попередній діагноз причин їх виникнення й поглиблення. Досить поширеною є думка, що основною причиною економічної кризи й розвитку інфляційних процесів у вітчизняній економіці є незбалансованість фінансів, фінансової системи, товарно-грошового обігу, яка виникла, з одного боку, в результаті розриву економічних зв'язків з колишніми республіками СРСР, а з іншого, - через некомпетентність нових керівників, що прийшли у владні структури на хвилі їх демократизації.
Все назване, звичайно, мало місце й відіграло певну роль у виникненні критичної ситуації. Проте це далеко не головна причина обвального розвитку кризових процесів. Аналіз даної проблеми приводить до висновку, що головні причини розвитку й поглиблення кризи знаходяться не у сфері обігу, точніше, не лише у сфері обігу (як це вважають прибічники монетарної концепції регулювання економіки), а у сфері виробництва, в його характері й типі економічного розвитку. Тому вирішувати проблеми виходу з економічної кризи треба не на основі західних моделей монетарних концепцій, а в першу чергу на основі сучасної теорії економічного зростання й розвитку.
Економічна теорія, як це було з'ясовано раніше, виділяє два основних типи економічного зростання - екстенсивний й інтенсивний. Найбільш характерною особливістю екстенсивного типу є те, що в його умовах коефіцієнт еластичності результатів виробництва від затрат виробництва приблизно дорівнює одиниці, тобто, для додаткового виробництва одиниці певного результату потрібно збільшити всі затрати всіх ресурсів виробництва теж на одиницю. В умовах інтенсивного типу економічного зростання коефіцієнт еластичності більший одиниці. А це означає, що в інтенсивній економіці для виробництва додаткової одиниці певного результату потрібно збільшити затрати ресурсів менше, як на одиницю. Також виділяємо й третій тип, який назвали детенсивним, в умовах якого для виробництва додаткової одиниці продукції необхідно обсяги ресурсів додатково збільшити більше, як на одиницю. Тобто, коефіцієнт еластичності результатів виробництва від затрат виробництва тут вже менший одиниці.
Починаючи з 1991р., вітчизняна економіка почала посилено розвиватися по детенсивному шляху, що породило ряд негативних наслідків, ліквідація яких є першочерговою умовою виходу з кризи й забезпечення в майбутньому змін типу економічного розвитку. Що це за наслідки?
Наслідок 1. Процес детенсифікації суспільного виробництва найбільше впливає на систему методів виробництва, під якими, як правило, розуміється та чи інша спрямованість зміни обсягів ресурсів виробництва. Детенсивна економіка, як зазначалося вище, має гіперзатратний характер, тобто, в її умовах матеріальні блага виробляються шляхом неухильного нарощування затрат усіх ресурсів виробництва, причому в прогресуючій пропорції. В такій економіці переважають так звані прямі (затратні) методи виробництва, при яких результати виробництва створюються шляхом нарощування ресурсів.
Гіперзатратний характер виробництва є однією з найважливіших причин поглиблення кризових та інфляційних процесів, бо внаслідок зниження ефективності виробництва товари стають дорожчими, отже, ціни зростають. Споживачі за новими (високими) цінами не мають можливості купувати товари. Відбувається затоварення. Виробники, не отримавши виторгу за виготовлену продукцію не можуть розрахуватися за сировину, виплатити заробітну плату, розрахуватися з кредитними установами і т.д. Виникає криза неплатежів. Ситуація погіршується інфляцією, яка постійно підігрівається знеціненням грошей під тиском зростаючих цін. Якби уряду вдалося повністю збалансувати фінанси й грошовий обіг (що в даних умовах майже неможливо), кризовий спад навряд чи припиниться, а рівень інфляції навряд чи знизиться. У детенсивній (гіперзатратній) економіці ніякі монетарні й фінансові методи суттєво кризову ситуацію змінити не можуть.
Наслідок 2. У детенсивній економіці ринкові ціни мають зовсім іншу економічну природу, ніж в екстенсивній або и інтенсивній економіці. Вони є переважно затратними й тому дають можливість у кращому випадку лише повернути видатки на виробництво матеріальних благ. Це, звичайно, стримує можливості для інвестування й розвитку виробництва, а в умовах кризи - виходу з кризового стану.
Лише в екстенсивному, й особливо в інтенсивному виробництві, ринкова ціна набуває частково або навіть повністю ефективної природи. Затратний характер цін - також одна з причин подорожчання товарів й одночасного здешевлення грошей, що є сприятливим середовищем для розгортання кризових процесів.
Наслідок 3. Детенсивний тип розвитку об'єктивно формує дефіцитну за характером економіку, тому що для створення додаткової пропозиції товарів необхідно збільшувати в прогресії затрати всіх ресурсів виробництва, більшість з яких об'єктивно обмежені. Лише екстенсивна економіка дає певні можливості для врівноваження співвідношення попиту й пропозиції на товари. Таку економіку вже можна кваліфікувати як бездефіцитну або афіцитну. В інтенсивній же економіці створюються передумови для перевищення пропозиції над попитом, тому вона за своїм характером стає інфіцитною.
Тим часом деякі вітчизняні ідеологи ринкового реформування національної економіки вважають, що збалансування попиту й пропозиції - це проблема суто сфери обігу. Звичайно, тимчасово збалансувати попит і пропозицію можна й грошово-фінансовими методами. Проте лише тимчасово й, по суті, штучно. Кардинальне вирішення цієї проблеми, а на цій основі й закладення підвалин для стабілізації економіки, передбачає усунення детенсивного характеру економічного розвитку.
Наслідок 4. Вищенаведена сукупність наслідків розвитку детенсивного виробництва з об'єктивною необхідністю викликає інфляційне зростання ринкових цін, у результаті чого формуються так звані інфлятивні ціни, головною особливістю яких є те, що вони остаточно "відриваються" від вартості (і цінності) товарів, значно перевищуючи її величину. Гроші ж у такій ситуації, остаточно знецінюючись, перестають виконувати свої функції.
Гіперінфлятивний характер ринкових цін є опосередкованим свідченням всебічного поглиблення детенсифікації суспільного виробництва. У свою чергу остання й є первинним фактором розвитку кризових і гіперінфляційних процесів. Зворотною стороною розвитку цих процесів є обвальне знецінення національних грошей, яке відбувалося у 1991-1995 рр. Причому мова йде не лише про зниження реальної вартості грошей як грошей, тобто в якості купівельного або платіжного засобу. Одночасно відбувається також зниження реальної вартості грошей як кредитних, і особливо грошей як капіталу. Яскраво про це свідчить зниження валютного (а отже, й товарного) масштабу цін. За роки "ринкового реформування" економіки 1991-1996 рр. Валютний зміст купоно-карбованця понизився не менше, як у 100 разів.
Наслідок 5. Всебічна детенсифікація суспільного виробництва в результаті має також обвальне падіння рівня ефективності виробництва. Детенсивна економіка є не тільки низькоефективною, вона є у прямому розумінні "дефективною", бо в ній сукупні результати не перевищують, а навпаки, менші сукупних затрат ресурсів. У такій економіці підприємницька активність придушується, а тому економічний спад поглиблюється. Економіка в такій ситуації виходить з кризової зони свого розвитку і входить у зону економічного апокаліпсису. Призупинити цей процес "дефективного" розвитку економіки можна лише шляхом термінової активізації всієї системи методів державного регулювання. Екстенсивна економіка за цих умов може бути кваліфікована як малоефективна, або квазіефективна, бо вона дає деяку можливість витрати покривати доходами. І лише всебічна інтенсифікація виробництва дає можливість досягти гіперефективності й значного розходження між валовими рівнями видатків і доходів на користь останніх.
Детенсивна економіка породжує й такий антиефект, як звуження її суспільно-економічного змісту, що особливо характерно для сучасного стану національної економіки. Спостерігається явний її суспільний регрес. З низькоефективної у роки так званого застою вона впевнено й високими темпами перетворюється в "дефективну". Тому першочерговим економічним (і політичним) завданням на сучасному етапі реформування економіки України є призупинення її суспільної деградації, навіть якщо для цього треба буде уповільнити темпи "переходу до ринку". В протилежному випадку замість "побудови" ринкової економіки ми отримаємо "базарну" економіку з переважанням "чорного" ринку й кримінально-спекулятивного капіталу.
3.4 Фактори економічного розвитку
Щоб призупинити деградацію національної економіки й забезпечити в кінцевому результаті її розвиток необхідно активізувати певні суспільні фактори економічного розвитку.
Фактор 1. В умовах сучасного індустріального, а частково постіндустріального виробництва основним напрямком подальшого розвитку суспільної трудової діяльності повинна бути не стільки диференціація й спеціалізація праці й виробництва (хоча це невід'ємні елементи зростання ефективності виробництва), скільки їх інтеграція й диверсифікація. Лише в достатній мірі інтегроване й диверсифіковане виробництво може найбільш гнучко реагувати на швидкі зміни ринкової кон'юнктури. Найбільш прийнятною організаційною формою для вказаного напрямку розвитку виробництва є корпорації у формі концернів або консорціумів. Найбільш гнучко реагують на швидкі зміни ринкової кон'юнктури і за рахунок цього досягають високого рівня ефективності гнучкі виробничі системи й підприємства малого й середнього бізнесу, які повинні стати складовими ланками процесу інтеграції й диверсифікації виробництва.
Фактор 2. Активізація таких суспільних процесів, як деконцентрація, децентралізація й демонополізація виробництва. Це сьогодні усвідомлюють і практики, і теоретики. Очевидно, що ці процеси повинні піти шляхом утворення акціонерних товариств корпоративного типу й поступового, розтягнутого на тривалий час (можливо, десятиріччя) демонтажу системи галузевих міністерств як основних органів управління адміністративною економікою. На жаль, сучасний досвід деконцентрації, децентралізації й демонополізації виробництва свідчить про те, що в цій справі переважає революційний підхід. Тим часом демонополізацію (як і деконцентрацію й децентралізацію, які лежать в основі демонополізації) слід здійснювати еволюційним шляхом, поступово, в міру визрівання об'єктивних економічних та інших умов. "Кавалерійським" наскоком можна лише зруйнувати економіку, що успішно й робиться під гаслами "розбудови".
Фактор 3. Розвиток західних економік відбувається в напрямку від приватизації до одержавлення, точніше, зміщується акцент у бік посилення процесів одержавлення на основі поглиблення процесів приватизації (персоніфікації власності). Такий напрям їх розвитку зумовлений усім ходом історії. Розвиток же вітчизняної економіки, всупереч об'єктивним світовим тенденціям, екстремістами в галузі ринкових реформ скеровується у зворотному напрямку. Це проявляється в настирливих спробах процеси приватизації й роздержавлення здійснювати у тотальному масштабі й у максимально стислі строки. При цьому випускається з поля зору одна дуже важлива обставина, а саме: ні приватна, ні державна власність на засоби виробництва самі по собі не можуть розглядатись як більш або менш ефективні. Наприклад, відомі десятки країн з пануванням класичної приватної власності, економіка яких характеризується надзвичайно низьким рівнем ефективності. Та чи інша форма власності на засоби виробництва повинна розглядатися лише як економічне середовище соціально-економічного розвитку тієї чи іншої країни. Це, по-перше. По-друге, більш або менш ефективною є не та чи інша форма власності, а їх певний синтез, який в різних конкретних умовах може бути різним. І, по-третє, ефективною є лише така економіка, в якій створені всі необхідні економічні, політичні й юридичні умови для переходу від однієї форми власності до іншої (і не обов'язково від державної до приватної, а й навпаки). Цих трьох фундаментальних моментів, доведених теорією й перевірених багатовіковою практикою розвитку світової економіки, ніяк не хочуть визнати деякі вітчизняні ультраідеологи приватної власності, які наполягають на тотальній приватизації економіки (тотальному роздержавленні), стверджуючи, що саме так, одним махом, усі економічні проблеми можна вирішити.
Реформування власності слід проводити не за вимогами й вказівками з Заходу, навіть якщо вони виходять з таких авторитетних установ, як міжнародний валютний фонд, а керуючись тими конкретними умовами, в яких розвивається економіка, враховуючи при цьому об'єктивні світові тенденції в цій галузі. Саме такий підхід дає право стверджувати, що сучасному рівню розвитку вітчизняної економіки відповідають, по-перше, така приватизація власності, яка привела б до формування не індивідуально-приватної, а корпоративно-приватної власності (звичайно, при створенні відповідних секторів та інших форм приватної власності, але не в якості пануючих). По-друге, приватизація, яка б здійснювалась еволюційними (природними), а не революційними (примусовими) методами. По-третє, приватизація, яка б у кінцевому результаті привела до утворення приватного сектора економіки в якості доповнюючого й альтернативного державному (а не на зміну останнього або за його рахунок). По-четверте, сформований таким чином приватний сектор повинен бути інтегрованим у систему державного сектора, питома вага й значення якого у вітчизняній економіці в силу відомих історичних умов повинна бути значно більшою, ніж навіть у найбільш розвинутих в економічному відношенні країнах.
Фактор 4. Значною мірою задовільне функціонування національної економіки залежить від ступеня розвитку таких специфічних суспільних процесів, як капіталізація й соціалізація. Під першим прийнято розуміти створення умов для всебічного розвитку виробництва, а під другим - умов для всебічного розвитку людини (у професіональному, соціальному, інтелектуальному, духовному та інших аспектах). Аналіз світового досвіду розвитку вказаних процесів і характеру їх поєднання свідчить, що в найбільш розвинутих в економічному відношенні країнах економіка розвивається у напрямку від капіталізації до соціалізації, тобто має місце посилення соціалізації виробництва й економіки в цілому (в цьому розумінні, й лише тільки в цьому, ми маємо справу з формуванням елементів так званої соціалістичної економіки). Умови формування й функціонування вітчизняної економіки склалися так, що в ній вектор розвитку вказаних процесів має зворотну спрямованість: зараз робляться спроби посилити капіталізацію економіки, тобто, здійснити перехід від соціалізації до капіталізації. В цьому розумінні можна говорити, що в Україні стали на шлях капіталістичного розвитку й створення основ капіталістичного виробництва. Сучасні найбільш розвинуті країни вже пройшли цей етап і вступили у так звану посткапіталістичну епоху. Отже, й тут Україна пішла всупереч світовим економічним тенденціям, створюючи для своєї економіки додаткові труднощі на перспективу.
3.5 Основні шляхи виходу економіки з кризи
На жаль, немає необхідних і достатніх підстав для висновку про формування в Україні нової економічної ситуації та передумов для виходу з кризи. Це перебільшення. Спроба видати бажане за дійсне. Надійні і міцні основи для виходу з кризи ще не закладені, їх створення пов'язане із стимулюванням виробництва, то фактично відсутнє, із пожвавленням трудової та підприємницької активності. Мотиви до праці, до дідової активності надто слабкі.
Приватизація здійснюється кволо і в'яло, багато в чому спотворено. Потенціал науково-технічного прогресу не використовується. Так звана фінансова стабілізація є химерною. Вона ні на що не спирається, висить у повітрі.
Якщо не вдасться зупинити спад виробництва і пожвавити ділову активність, то її химерні результати будуть втрачені. Немає достатніх підстав для висновку про входження економіки у фазу санації. Про яку санацію може йти мова, коли кількість збиткових підприємств постійно зростає (збитковим в Україні, є кожне четверте підприємство).
Зараз нас міцно тримають три проблеми: спад виробництва, криза неплатежів і зовнішній борг. Всі ці проблеми створені багато в чому штучно.
Президент ставить питання про формування основних засад після кризового розвитку економіки. Звичайно, потрібно дивитись вперед, дивитись у майбутнє, але не явне забігання вперед. Нам ще довго доведеться виходити з кризи.
Для виходу з кризи потрібні зміни в ідеології та технології реформування, в теорії та практиці. В ідеологічному відношенні наш шлях зараз пролягає від утопії комунізму до утопії ринку, утопії ринкової саморегуляції. Вільної ринкової економіки з часів великої депресії в США в світі ніде немає. Всюди в світі існують модифікації організованого ринкового господарства. І, до речі, Президент останнім часом про це говорить.
Спроби побудувати в Україні вільну ринкову економіку просувають нас не вперед, а відкидають далеко назад. Ті пропозиції, що реалізуються в реформуванні економіки нашої держави, розраховані на слаборозвинуті країни, які не мають індустріального потенціалу. Україна - індустріальна держава, що потребує реіндустріалізації, а. отже, відповідної промислової політики. Тому більш коректною є постановка питання не про первісне нагромадження капіталу в Україні, а про нагромадження капіталу, а навіть точніше - про капіталотворення.
Потрібно відрізняти модель економіки, до якої ми прагнемо, яку ми будуємо, і модель переходу до неї. Що стосується моделі, до якої ми прагнемо (хоча ми будуємо дещо інше, ніж те, до чого прагнемо), ми зупинимося на моделі соціального ринкового господарства. Треба сказати, що це питання багато країн вже вирішили і потім перейшли до інвестиційного ринкового господарства, а тепер вже перейшли до екологічного ринкового господарства. Я думаю, що нам також треба це враховувати.
В економічній політиці України було зроблено багато помилок.
Основна і загальна помилка полягає в спробі використати ринкові методи не в ринковій економіці замість конструювання ринкової економіки.
Ось фундаментальна, основна помилка економічного реформування України. Суть справи в тому, що необхідно здійснити перехід до ринкової економіки, і потрібно вирішувати завдання перехідного періоду. Треба здійснювати трансформаційний процес. Тому потрібно ставити питання не тільки про модель економіки, до якої ми переходимо, але й про модель переходу до цієї моделі.
Використання ринкових методів у класі ринкової економіки веде до протилежних результатів. Підприємства-монополісти при застосуванні традиційних для розвинутої ринкової економіки монетарних, податкових та кредитних механізмів реагують зменшенням виробництва і підвищенням цін.
Авантюристичні спроби здійснити перехід до ринку суперринковими методами згубні для економіки. І Україна це довела. До речі, одна з помилок в тому, що у нас переважає інфляція витрат, а лікували її як інфляцію попиту. І це дало поштовх до спаду виробництва.
Головне завдання поточного моменту полягає у вдосконаленні моделі переходу до ринку. Йдеться про здійснення великого стратегічного маневру в економічній політиці, суть якого полягає в переході від "лібералізму" і монетаризму до інституціоналізму. Ситуація в економіці України зобов'язує до поєднання монетаристських і немонетаристських методів з акцентом на останніх. І Президент останнім часом робить акцент саме на цьому.
Питання зараз треба ставити не тільки про корекцію курсу економічних реформ. Я думаю, що Президент правильно робить. Йдеться про поворот в економічній політиці до інституціоналізму. Інституції в економіці - це ринок, дрібне і середнє підприємництво, корпорації, держава, соціальний контроль за господарською і фінансовою діяльністю. Необхідно використати всю сукупність інституцій.
Поворот до інституціоналізму в економічній політиці України пов'язаний із проведенням комплексних інституційних змін, а саме: реформування відносин власності на державне майно і землю, формування конкурентного ринкового середовища, створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, проведення структурної інноваційної та інвестиційної політики, реформування грошової, фінансової і банківської систем, розбудова інфраструктури ринку. Ось комплекс інституційних змін. І тільки проведення цих змін може дати серйозні підстави для виходу з кризи. Здійснення інституційних перетворень пов'язане з індикативним плануванням і програмуванням, розробкою та реалізацією інвестиційних та соціальних програм, введенням соціальних індикаторів.
Гасло економіки перехідного періоду можна сформулювати так: від планової економіки до економічного планування. Особливе значення має правильне визначення пріоритетів економічної політики та інструментарію реалізації цієї політики. Виходячи із наявної ситуації, основним пріоритетом має стати не фінансова стабілізація на основі монетаристських методів, а створення сприятливого інвестиційного клімату. Якщо інвестиції не підуть, то не буде й виходу з кризи. І створення сприятливих умов для пожвавлення трудової, ділової й підприємницької активності та цілого комплексу заходів, у тому числі податкової, кредитної, страхової політики, стимулювання виробництва і підвищення конкурентноздатності наших товарів. У нас є всі можливості.
Зростання продуктивності праці на основі науково-технічного прогресу і нових стимулів до праці, пов'язаних з приватизацією і реформою заробітної плати та доходів в цілому: доки в нас не зростатиме валовий внутрішній продукт, доти не зростатиме життєвий рівень населення. Це основа вирішення всіх економічних і соціальних проблем.
Отже, зростання ВВП має стати основним пріоритетом економічної політики в Україні.
Найпекучіша проблема України - це нестача капіталу. У зв'язку з цим життєво важливе значення для неї має створення і розвиток фондового ринку. Тією ланкою, вхопившись за яку можна витягти весь ланцюг реформування економіки України, є створення сприятливих умов для процесу капіталотворення. Зовнішня допомога нас не врятує. Нас може врятувати тільки провокування стимулювання, ініціювання процесу капіталотворення. Це внутрішнє життєдіяльне джерело, яке може вивести економіку України із кризи. Якщо в Україні не відбуватиметься внутрішній процес капіталотворення, то я не бачу перспектив виходу з кризи.
Подобные документы
Сутність та стадії економічних криз, їх класифікація. Причини виникнення економічних криз з позиції різних економічних шкіл. Світова економічна криза 2008 року. Трагедія кризи в Україні та шляхи її подолання. Прогнози розвитку української економіки.
курсовая работа [1,2 M], добавлен 15.04.2011Кон'юнктурні коливання економіки та ділові цикли. Поняття циклічних коливань в економіці. Криза як один з факторів циклічного розвитку. Аналіз та проблеми вирішення економічної кризи в Україні. Шляхи подолання економічної кризи в Україні.
курсовая работа [51,7 K], добавлен 13.09.2003Сутність економічних криз, їх стадії, класифікація та характеристика з позиції різних теорій. Економічна криза в Україні: причини виникнення та наслідки. Роль держави у регулюванні економічного росту. Шляхи вирішення і механізми профілактики криз.
курсовая работа [128,3 K], добавлен 18.06.2009Причини і механізм циклічних коливань. Науковий підхід до з'ясування причин циклічності та криз. Антициклічні заходи економічної політики держави. Причини економічної кризи в Україні. Структурні кризи в економіці. Теорія довгих хвиль М. Кондратьєва.
реферат [219,0 K], добавлен 24.02.2008Наприкінці 1992 р. економіка зі стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. Причини економічної кризи, що постали з часу проголошення незалежності і зумовлені процесом трансформації існуючої економічної системи. Шляхи виходу України з неї.
творческая работа [26,9 K], добавлен 02.04.2012Історія економічних криз. Природа та тривалість економічних циклів. Точки зору різних економічних шкіл на причини економічних криз. Ознаки та фактори економічної кризи в Україні 90-х років. Приклад м. Славутич: теорія "дойної корови" та формула успіху.
реферат [711,3 K], добавлен 27.12.2009Основні показники економічної кризи (зменшення обсягів виробництва, спад фондових індексів, зростання безробіття і масові звільнення, падіння обсягу споживання). Фактори, що сприяють розвитку фінансової кризи, її прояв та шляхи подолання в Україні.
статья [20,2 K], добавлен 26.10.2013Поняття фінансових криз, причини їх виникнення, основні індикатори та циклічність. Значення та наслідки фінансово-економічної кризи 2008–2010 рр. для країн світу. Посилення ролі реального сектору економіки, повернення довіри до банків в Україні.
реферат [43,4 K], добавлен 30.05.2013Циклічність економічного розвитку як прояв макроекономічної нестабільності. Класифікація економічних циклів за тривалістю. Фази циклу за Мітчелом. Наслідки та фактори стабілізації кризи. Підйом або спад реального ВВП. Нестача національних інвестицій.
курсовая работа [181,9 K], добавлен 22.12.2010Криза як один з факторів циклічного розвитку. Регулювання циклічного розвитку або антикризова політика держави. Аналіз, наслідки та проблеми вирішення економічної кризи в України. План заходів з виконання Державної програми активізації розвитку економіки.
курсовая работа [1,9 M], добавлен 11.05.2015
