Досвід економічних перетворень у країнах, які проводять реформування планово-розподільчої економічної системи в напрямку переходу до ринкової системи економічних відносин за моделлю шокової терапії, свідчить про наявність у цьому процесі певних закономірностей. Як одну з таких закономірностей, що характерна для фінансової сфери у період проведення трансформаційних процесів, можна назвати наявність кількох основних етапів: початкової дестабілізації, первинної стабілізації, вторинної фінансової кризи та остаточної фінансової стабілізації. [7]

Етап початкової дестабілізації характеризується посиленням негативних наслідків цілої низки економічних проблем, успадкованих від попередньої економічної системи. Серед таких проблем можна назвати і наявність монопольного становища держави у виробничій сфері при відсутності приватного підприємництва, і величезні структурні диспропорції, які стали наслідком проведення політики самоізоляції та державного регулювання цін, і наявність величезних соціальних зобов'язань держави, несумісних із колишнім рівнем економічного розвитку країни. [6]

На етапі первинної стабілізації практично у всіх країнах відбувалась ліквідація прихованого фінансування центральним банком держави через механізм використання від'ємної реальної процентної ставки за кредитами для покриття дефіциту держбюджету та для фінансування держпідприємств. які належали до галузей, визнаних пріоритетними для економіки країни. Також відбулося суттєве обмеження чи навіть повна ліквідація бюджетних дотацій підприємствам, серйозне зменшення інвестиційних та оборонних витрат держави, зменшення кількості податкових пільг, підвищення рівня податкових ставок і введення спеціальних додаткових податків. [8]

У результаті цих дій відбувався вихід на бездефіцитний державний бюджет. Так. Польща. Чехія. Словаччина та Угорщина зробили це в 1990 році (профіти бюджету 3.1%.0,1%.0,1% та 0.4% ВВП). Естонія і Литва - у 1992 році (-0.3% та 0.8% ВВП). Румунія і Латвія - у 1993 році (-0.! % та 0.6% ВВПї. Такий стан державних фінансів дав змогу різко обмежити темпи емісії грошей та досягти певної первинної стабілізації грошової одиниці. Так, темпи зростання грошової маси й інфляції становили 65,7% та 76,7% у Польщі.4,4% та 57,7% у Чехії та Словаччині, 20.7% та 29% в Угорщині, 75,2% та 89.8% в Естонії, 68,1% та 108,8% у Латвії, 41,7% та 72,2% у Литві, 107,8% та 136.8% у Румунії в рік, який ішов за роком виходу на бездефіцитний бюджет. [9]

Але більшість країн із перехідною економікою, яка йшла шляхом шокової терапії, незважаючи на успішне подолання етапу первинної стабілізації, незабаром зіткнулася із вторинною (постстабілізаційною) фінансовою кризою. Серед причин, що зумовили появу повторного фінансового дисбалансу, передусім слід назвати різке зниження бюджетних доходів. Таке зниження бюджетних доходів відбулося здебільшого за рахунок зниження надходжень від податку на прибуток підприємств.

Це стало наслідком як швидкого зниження рівня прибутку самих підприємств через зростання їх витрат на виробництво продукції, так і намагання підприємств як державного, так і недержавного секторів приховати свій прибуток із метою уникнення надмірного податкового навантаження. Крім того, появу повторного фінансового дисбалансу значною мірою зумовило посилення кризових процесів у виробничій сфері, що було викликано зникненням традиційних зовнішніх ринків збуту та пожорсткішання конкуренції на внутрішньому ринку з боку іноземних виробників.

Посилення кризових процесів викликало також вибухоподібне збільшення соціальних витрат держави, які зросли через необхідність підтримання матеріального становища безробітних, пенсіонерів та інших малозабезпечених верств населення, котрим держава зобов'язалася надати соціальній захист у перехідний період. А такі витрати під час кризи, як відомо, інтенсивно зростають. Усе це призвело до різкого зростання дефіциту державного бюджету. Так, дефіцит збільшився до 3.3%, 6.6% і 11,9% ВВП у Чехії. Польщі та Словаччині в 1992 році, до 8,2% - в Угорщині у 1994 році, до 2,8% - у Румунії в 1995 році, до 0,7% - в Естонії у 1993 році, до 4.0% та 4.2% ВВП - у Латвії та Литві в 1994 році.

Але в міру того, як відбувалося подолання тенденції спаду виробництва, пожвавлювалася загальна економічна активність та відновлювалось економічне зростання спочатку у приватному секторі, а потім і у всьому суспільному виробництві, досягалася вторинна фінансова стабілізація. Економічне зростання у цьому разі спиралося на здорові основи, пов'язані із задоволенням дедалі більших потреб населення. При цьому відбувалося пропорційне збільшенню виробництва зростання доходів бюджету. Додатково починали давати свої результати довгострокові реформи оподаткування (перехід до податку на додану вартість та податку на індивідуальні доходи і на майно громадян як базові для дохідної частини держбюджету у ринкових умовах).

Але в умовах швидкого економічного підйому якщо й відбувається збільшення бюджетних витрат, то його темпи невисокі, в результаті чого вторинний (постстабілізаційний) дефіцит бюджету самоліквідується й настає остаточна фінансова стабілізація.

При цьому загальна (в тому числі й соціальна) ситуація на стадії остаточної фінансової стабілізації дуже залежить від темпів економічного зростання. Погіршення економічної кон'юнктури і повернення до тенденції спаду виробництва на цій стадії призводять до невідворотного загострення фінансової кризи з можливістю посилення соціального напруження, а потім і повернення до гіперінфляційних процесів, пов'язаних з емісійним покриттям дефіциту бюджету. [6]

Особливість України при розгляді цих загальних закономірностей полягає у тому, що вона, як і більшість країн СНД, не подолавши повністю первинної фінансової кризи, зіткнулася з вторинною фінансовою кризою (передусім у формі зниження доходів бюджету від діяльності підприємств і зростання соціальних витрат). Так, розміри надходжень від податку на прибуток підприємств зменшилися з 13,2% ВВП у 1994 році до 9,5 та 7,0% у 1995 та 1996 роках, а витрати на соціальний захист населення і пенсійне забезпечення змінилися з 14,6% ВВП у 1994 році до 14,0% у 1995 році, 14,2% у 1996 році та 17,6% ВВП у 1997 році. Це призвело до того, що дефіцит консолідованого державного бюджету з 10,5% ВВП у 1994 році зменшився до 7,9 та 4,6% ВВП у 1995 та 1996 роках, а потім знову збільшився до 7,1% у 1997 році. [10]

У цьому контексті вельми цікавим є той тип економічної політики, який нині використовується не лише в Україні, а й у більшості держав СНД. Суть цього типу економічної політики умовно можна визначити як рух у напрямку прихованої інфляції. Характерні риси його такі: помірно жорстка грошово-кредитна політика; спроби, з одного боку, посилити існуючий податковий прес та збирання традиційних податків (при цьому податкова реформа і нині значною мірою ще не завершена, оскільки найбільше податкове навантаження, як і досі, лягає саме на підприємства), а з другого боку, затягти реформу системи бюджетних видатків і, як наслідок цього, різко збільшити офіційний дефіцит державного бюджету. Покриття цього дефіциту до останнього часу відбувалося здебільшого за рахунок розширення офіційного державного боргу, при цьому збільшувався як зовнішній, так і внутрішній державний борг.

Взагалі-то така ситуація цілком уписується в існуючі загальні закономірності ринкової трансформації економіки. А от що не вписується в ці закономірності, так це зміна економічної політики міжнародних фінансових організацій, які виступили на етапі початкової дестабілізації одними з найбільших зовнішніх інвесторів, а нині, в умовах серйозного загострення постстабілізаційної кризи, почали домагатися різкого зменшення дефіциту державного бюджету. Це стало однією з причин того, що Україна й інші держави СНД змушені були в таких умовах піти шляхом створення неофіційного дефіциту державного бюджету через використання механізму затримки виплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери, а також пенсій, стипендій та інших видів соціальної допомоги.

Але таке становите призвело до того, що природне антикризове розширення внутрішнього попиту, пов'язане зі збільшенням дефіциту держбюджету, виявилося суттєво обмеженим. Відносно жорстка грошово-кредитна політика, яка мала на меті обмежити інфляцію попиту, за таких умов стала чинником поглиблення спаду виробництва і подальшого посилення фінансової кризи. При цьому інфляція не зникла, вона лише змінила форми й механізми, перетворившись з інфляції попиту на інфляцію витрат. А це означає, що в такому разі її темпи визначаються не тільки темпами збільшення грошової маси, а й значною мірою темпами падіння виробництва, оскільки тоді зменшення розмірів виробництва веде до зменшення його ефективності, що викликає зростання рівня витрат на виробництво одиниці продукції.

Світовий досвід переконує, що єдиноприйнятний для всього суспільства вихід полягає у відновленні економічного зростання. При цьому шлях до зростання пролягає не лише у виході на зовнішні ринки з продукцією вітчизняного виробництва, а й у стимулюванні збільшення внутрішнього попиту на продукцію національних виробників, створення сприятливішого інвестиційного клімату всередині країни. Саме цей процес дає можливість позбутися сумної перспективи суспільної дестабілізації внаслідок вибухів невдоволення різних прошарків населення через намагання вийти з фінансової кризи шляхом проведення політики прихованої інфляції. А для цього необхідне не тільки певне пом'якшення грошово-кредитної політики, а й заборона на подальше використання практики невиплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери та інших соціальних виплат населенню.

Про те, що подібний напрямок зміни економічної політики сприятиме переходу від тенденції спаду виробництва до економічного пожвавлення, свідчать такі факти нашої практики. [6]

У 1997 році грошова маса зростала помірно високими темпами: готівка в обігу зросла на 52%. грошова база - на 45%. агрегат М2, включаючи строкові депозити в іноземній валюті, збільшився на 47%. І хоч такі темпи зростання грошової маси більші за відповідні показники 1996 року (51%, 38%, 39%). але вони викликали не лише менший рівень інфляції - 10,1% (39,7% у 1996 році). а й процес ремонетизації економіки. Співвідношення грошової маси до ВВП зросло з 5,1% до 7,1% по готівці, з 6.2% до 8,1% - по грошовій базі та з 11.6% до 14.3% - по агрегату М2. У зв'язку зі зниженням інтенсивності інфляційних очікувань знизилась і швидкість обігу грошей із 24.6 оберту в 1996 році до 17.1 у 1997 році по готівці та з 13,1 оберту до 9.6 - по агрегату М2. [11]

Протягом 1997 року на 25.3% зросли номінальні обсяги кредитування, що означає зростання реальних кредитних вкладень на 13,8%. При цьому середньорічна номінальна ставка рефінансування НБУ знизилася з 60% у 1996 році до 24.4% у 1997 році. Але слід зазначити, що протягом року ставка рефінансування вела себе неоднозначне. Так, протягом періоду з січня до жовтня вона була знижена з 40 % до 16 %, а з жовтня до грудня у зв'язку з початком світової фінансової кризи піднялася з 16% до 35%. Водночас реальна середньомісячна ставка за кредитами знижувалася практично протягом усього року. Протягом року вона зменшилася з 4,2% у грудні 1996 року до 2,1% у грудні 1997 року. Це, а також зростання кредитного мультиплікатора (з 1,5 до 1,53) і зменшення банками наднормативних резервів (фактичний коефіцієнт резервування зменшився з 21% до 15%) ' стало свідченням пожвавлення кредитної активності. [12]

Цей процес збігся з іншим дуже важливим процесом - зі зменшенням у 1997 році не лише реальної, а й номінальної заборгованості держави перед працівниками бюджетної сфери з виплати їм заробітної плати. Так, протягом 1997 року номінальна заборгованість із заробітної плати перед працівниками бюджетної сфери зменшилася з 994 млн. грн. наприкінці 1996 року до 717 млн. грн. у кінці 1997 року. Відповідно зменшилась і реальна заборгованість держави перед працівниками бюджетної сфери. [13]

Усе це стало причиною того, що внаслідок поступового зростання внутрішнього попиту темпи падіння реального ВВП були найменшими за весь попередній період економічних реформ ( - 3,2%), а наприкінці 1997 - на початку 1998 року почалося навіть певне його зростання, яке було найбільшим у галузях легкої та харчової промисловості, що орієнтовані здебільшого на задоволення потреб українського споживача. При цьому зменшення виробництва в основній експортоорієнтованій галузі української промисловості - чорній металургії - через падіння попиту на її продукцію на світовому ринку тривало й далі внаслідок посилення кризових процесів у економіці країн Південно-Східної Азії.

Воднораз не можна не зазначити, що більш потужне розширення внутрішнього попиту, яке є основою для відновлення економічного зростання, гальмувалося зростанням загальної суми заборгованої заробітної плати, котра збільшилася з 3739 млн. грн. у 1996 році до 4908 млн. грн. у 1997 році (на 31,3%) та до 6201 млн. грн. на 1 серпня 1998 року (ще на 26.3%). Причому це зростання заборгованості відбулося головним чином через зростання заборгованості із заробітної плати на виробничих підприємствах, а не у бюджетній сфері. [13]

Тенденцію до спаду виробництва зумовила також зміна ситуації протягом 1998 року у сфері кредитування. НБУ протягом першої половини року постійно збільшував ставку рефінансування, яка є базовою ставкою при наданні кредитів. Так, вона зросла з 35% у січні до 82% у липні (за умови, що річний рівень інфляції, розрахований за фактичними місячними даними на той період, був на рівні 10%), НБУ залишив її на цьому ж рівні до кінця року. Окрім того, було збільшено норму обов'язкових резервів для комерційних банків із 15% до 16,5%.

Усе це не могло не привести не лише до зменшення обсягів кредитування, а й до зростання ціни кредиту. Так. реальна місячна процента ставка за кредитами зросла з 2,1% у кінці грудня 1997 року до 5,4% у липні 1998 року. [12] А це означає зростання номінального рівня процентів за кредитами майже до 100% річних (за умови, що рівень рентабельності у більшості галузей промисловості України зменшився до 5-12%). До того ж були фактично припинені кредитні аукціони для комерційних банків. Таке становите порушило ту хитку економічну рівновагу, якої було досягнуто в 1997 році, й спровокувало повернення до тенденції зниження обсягів виробництва.

Крім вищерозглянутих заходів, для швидшого виходу з кризи доцільно було б удатися до ряду інших. Так, для додаткового м'якого стимулювання національної виробничої сфери необхідно зробити трохи жорсткішою імпортну політику: збільшити ставки імпортного мита, ліквідувати надмірні пільги при його сплаті, активніше застосовувати антидемпінгове законодавство щодо іноземних виробників, які досить часто ведуть недобросовісну діяльність при проникненні на український ринок, а також ширше використовувати методи нетарифного обмеження імпорту.

На нинішньому етапі доцільно було б тимчасово зменшити витрати держбюджету при одночасному прискоренні процесу податкової реформи шляхом перенесення податкового навантаження з підприємств на населення шляхом уведення податків на нерухомість та предмети розкоші. Це дало б змогу об'єктивніше оцінити реальну величину індивідуальних доходів населення та підвищити контроль за сплатою прибуткового податку з громадян, оскільки нині значна частина індивідуальних доходів громадян реально приховується від оподаткування.

Для посилення інвестиційної привабливості України та для стимулювання інвестиційної активності передусім українських підприємств на національних теренах слід ширше застосовувати практику прискореної амортизації, що дасть змогу вітчизняним підприємствам значно збільшити власні кошти, які вони можуть використовувати на технічне оновлення виробництва.

Тільки на основі такого системного підходу можна очікувати відновлення тенденції до економічного пожвавлення з подальшим переходом до економічного підйому. [6]

3.7 Подолання кризових явищ та напрями розвитку агропромислового виробництва України