Література

1. Історія економічних систем

У сучасних курсах по економічній теорії звичайно виділяють ринкову, командну й змішану економіку. Найкраще вивчена ринкова економіка, що характеризується як система, заснована на приватній власності, волі вибору й конкуренції, опирається на особисті інтереси, обмежує роль уряду. Командна економіка описується як система, у якій домінують суспільна (державна) власність на засоби виробництва, колективне прийняття економічних рішень, централізоване керівництво економікою за допомогою державного планування. Під змішаною економікою мається на увазі тип суспільства, що синтезує елементи перших двох систем. Він характерний для більшості сучасних держав.

Історична класифікація повинна включати крім сучасні системи минулого й майбутнього. У цьому зв'язку заслуговує на увагу класифікація, запропонована представниками теорії постіндустріального суспільства, які виділяють доіндустріальні, індустріальні й постіндустріальні економічні системи.

Границями, що відокремлюють економічні системи друг від друга, є промислова й науково-технічна революції. Усередині кожної із цих систем можлива більше дробова типологія, що дозволяє намітити шляхи для синтезу формаційного й цивілізаційного підходів.

1.1 Доіндустріальне суспільство

економічна система суспільство капіталізм

У доіндустріальну епоху панувало натуральне сільськогосподарське виробництво. Індивід не міг проіснувати, не будучи, так чи інакше, пов'язаний із землею, із землеробським процесом. Земля являла собою як би неорганічне тіло працюючого індивіда, існувала природна єдність праці з його природними передумовами. Людина була включена в біологічні цикли природи, був змушений підбудовуватися під них, порівнювати свої дії з біологічним ритмом сільськогосподарського виробництва.

Місце безпосереднього виробника і його функція в процесі виробництва, мета й засоби його діяльності, якість і кількість випускає продукції, що, визначалися не тільки рівнем розвитку продуктивних сил, але й конкретними особами: або асоціацією трудящих, до якої даний індивід належав (первісною або селянською громадою, ремісничим цехом і т.п.); або представниками панівного класу, в особистій залежності, від яких безпосередній виробник перебував (будь те збирач ренти-податку азіатської держави, рабовласник або феодал).

1.2 Індустріальне суспільство

Удосконалювання штучною, створеною людиною знарядь праці, безумовно, сприяло подоланню залежності людини від природи, створенню передумов для переходу від природних продуктивних сил до суспільного. Розвиток системи знарядь праці, техніки дозволило людині збільшити міру влади над зовнішньою природою. Техніка виступає як «друга природа», як природа, перетворена людиною.

Промислова революція розкріпачує індивіда: на зміну особистої залежності приходить особиста незалежність. Вона проявляється в тім, що присвоєння засобів виробництва й життєвих засобів не опосередковано в ринковій економіці приналежністю людини до якого-небудь колективу. Кожен товаровиробник, хазяює на свій страх і ризик і сам визначає, що, як і скільки робити, кому, коли й при яких умовах реалізувати свою продукцію. Однак ця формальна особиста незалежність має як своя основа всебічну речову залежність від інших товаровиробників (і, насамперед, залежність по лінії виробництва й споживання, життєвих благ).

Уречевлення відносин між товаровиробниками виступає як зародок відчуження праці, що характеризує різні аспекти сформовані при ринковій економіці панування минулої праці над живим, продукту праці над діяльністю, речі над людиною. Передумови для його подолання складаються в процесі переходу від індустріального суспільства до постіндустріального.

1.3 Постіндустріальне суспільство

У ході науково-технічної революції наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу, загальні продуктивні сили стають провідним елементом системи продуктивних сил.

У середині 80-х років уже понад 70% населення США було зайнято в сфері послуг. Якщо в аграрній економіці провідним елементом була земля, а в індустріальної - капітал, то в сучасної - фактором, що лімітує, стає інформація, накопичені знання.

Нові технології стали результатом праці вже не «талановитих бляхарів», а «високочолих інтелектуалів». Підсумок їхньої діяльності - революція в сфері телекомунікацій. Якщо в Х1Х - першій половині XX в. головною формою комунікації були газети, журнали, книги, до яких потім додалися телефон, телеграф, радіо й телебачення, то в цей час всі вони витісняються засобами комп'ютерного зв'язку. Знання й інформація стають стратегічними ресурсами. Це приводить, насамперед, до істотних змін у територіальному розміщенні продуктивних сил. У доіндустріальну епоху міста виникали на перетинаннях торговельних шляхів, у поблизу джерел сировини й енергії, технополіси постіндустріальної епохи виростають навколо наукових центрів і великих дослідницьких лабораторій (Кремнієва долина в США).

У розвинених країнах відбувається звуження властиво матеріального виробництва при одночасному стрімкому зростанні «індустрії знань». Таким чином, передумови майбутнього суспільства створюються не тільки й навіть не стільки в матеріальному, скільки, за словами К. Маркса, по ту сторону матеріального виробництва.

Науково-технічна революція створює передумови для розвитку відносин вільної індивідуальності. Вони знаменують етап, що заперечує й відносини особистої залежності, і відносини речової залежності, що виступає як заперечення. Відносини особистої залежності існували в умовах панування природних продуктивних сил. Вони характеризували такий етап розвитку людства, коли індивід міг розвиватися лише в рамках обмеженого, локального колективу, від якого він залежав. Відносини особистої незалежності, заснованої на речовій залежності, знаменували такий рівень розвитку, коли під впливом суспільного подолу праці відбувається відокремлення виробників, і вони вже не мають потреби в тій або іншій формі природно сформованої або історично розвиненої колективності, переростають її рамки. Однак разом зі становленням всесвітніх відносин й універсальних потреб розвивається всебічний процес уречевлення виробничих відносин, відбувається відчуження сутнісних сил від працівника, перетворення їх у далеку, пануючу над ним силу. Відносини вільної індивідуальності знаменують етап гармонічного єднання людини й природи, самоконтроль людства і його суспільних сил, інтелектуальний прогрес світової цивілізації.

Особистість виступає як самоціль загальнолюдського розвитку. Одночасно особистість є головним знаряддям прогресу.

Вибір мети, шляхи її досягнення, а також організація безпосереднього трудового процесу в постіндустріальному суспільстві стають не технологічної, а гуманітарним завданням. Це обумовлює високий ступінь самостійності кожної людини, надає праці справді вільний творчий зміст. Зараз очевидно головне: як ринкове господарство виробило відповідний йому тип людини - «homo economicus», так і постіндустріальному суспільству буде відповідати своя форма соціальності - вільна індивідуальність.

2. Економічні системи і їхня сутність

Сукупність всіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі діючих у ньому майнових відносин й організаційних форм, являє собою економічну систему цього суспільства. Зрозумівши суть системи, можна зрозуміти багато закономірностей господарського життя суспільства.

2.1 Типи й моделі економічних систем

Елементи економічної системи. Основними елементами економічної системи є соціально-економічні відносини, що базуються на сформованим у кожній економічній системі формах власності на економічні ресурси й результати господарської діяльності; організаційні форми господарської діяльності; господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні; конкретні економічні зв'язки між господарськими суб'єктами.

В останні півтора-два сторіччя у світі діяли різні типи економічних систем: дві ринкові системи, у яких домінує ринкове господарство, - ринкова економіка вільної конкуренції (чистий капіталізм) і сучасна ринкова економіка (сучасний капіталізм) і дві неринкові системи - традиційна й адміністративно-командна. Врамках тієї або іншої економічної системи існують різноманітні моделі економічного розвитку окремих країн і регіонів.

Розглянемо характерні риси основних типів економічних систем.

Сучасна ринкова економіка (сучасний капіталізм). У порівнянні з усіма попередня ринкова система виявилася найбільш гнучкою: вона здатна перебудовуватися, пристосовуватися до внутрішніх і зовнішніх умов.

У другій половині нинішнього сторіччя, коли широко розгорнулася науково-технічна революція й стала особливо швидко розвиватися виробнича й соціальна інфраструктура, держава стало набагато активніше впливати на розвиток національної економіки. У зв'язку із цим змінився господарський механізм, організаційні форми господарської діяльності й економічні зв'язки між господарюючими суб'єктами (табл. 1).

Таблиця 1. Деякі відмінності сучасного капіталізму від чистого капіталізму.

У розвиненій ринковій економіці істотні зміни перетерплює господарський механізм. Планові методи господарювання одержують подальший розвиток у рамках окремих фірм у вигляді маркетингової системи керування. У той же час на макрорівні розвиток планових методів пов'язане з державним регулюванням економіки.

Планомірність виступає як засіб активного пристосування до вимог ринку. У результаті й ключові завдання економічного розвитку одержують нове рішення. Так, питання про обсяг і структуру виробленої продукції зважується на основі маркетингових досліджень у рамках фірм, а також аналізу пріоритетних напрямків НТП, прогнозу розвитку суспільних потреб на макрорівні. Прогноз ринку дозволяє завчасно скорочувати випуск застаріваючих товарів і переходити до якісно нових моделей і видів продукції. Маркетингова система керування виробництвом створює можливість ще до початку виробництва приводити індивідуальні витрати компаній, що випускають основну масу товарів даного виду, у відповідність із суспільно необхідними витратами.

Державні галузеві й загальнонаціональні програми (плани) також впливають на обсяг і структуру вироблених товарів і послуг, забезпечуючи їхню більшу відповідність суспільним потребам, що змінюються.

Завдання використання ресурсів вирішується в рамках великих компаній на основі стратегічного планування з обліком найбільш перспективних галузей. У той же час перерозподіл ресурсів на розвиток новітніх галузей відбувається за рахунок бюджетних асигнувань, державних загальнонаціональних і міждержавних програм, проведення НИОКР у пріоритетних напрямках НТР. Наприклад, у цей час реалізуються загальноєвропейські програми «Эврика», «Эсприт» й ін.

Нарешті, завдання розподілу створеного валового національного продукту вирішується не тільки на основі традиційно сформованих форм, але й доповнюється виділенням все більших ресурсів як великими компаніями, так і державою для вкладень у розвиток «людського фактора»: фінансування систем утворення, у тому числі перепідготовки працівників різної кваліфікації, удосконалювання медичного обслуговування населення, соціальні потреби.

На соціальне забезпечення, реалізацію численних програм «боротьби з бідністю» у цей час направляється не менш 30-40% всіх державних бюджетних асигнувань у розвинених країнах з ринковою економікою.

У той же час великі фірми піклуються про своїх співробітників, прагнучи активізувати роботу персоналу, підвищити продуктивність праці, скоротити втрати робочого часу й тим самим зміцнити конкурентноздатність фірми.

Традиційна система. В економічно слаборозвинених країнах існує традиційна економічна система. Цей тип економічної системи базується на відсталій технології, широкому поширенні ручної праці, многоукладності економіки.

Многоукладность економіки означає існування при даній економічній системі різних форм господарювання. Зберігаються в ряді країн натурально-общинні форми, засновані на общинному колективному веденні господарства й натуральних форм розподілу створеного продукту. Величезне значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засновано на приватній власності на виробничі ресурси й особисту працю їхнього власника. У країнах із традиційною системою дрібне товарне виробництво представлене численними селянськими й ремісничими господарствами, які домінують в економіці.

В умовах відносно слабко розвиненого національного підприємництва величезну роль в економіці розглянутих країн часто грає іноземний капітал.

У житті суспільства переважають освячені століттями традиції й звичаї, релігійні й культурні цінності, кастове й становий розподіл, стримуючи соціально-економічний прогрес.

Рішення ключових економічних завдань має специфічні особливості в рамках різних укладів. Для традиційної системи характерна така особливість - активна роль держави. Перерозподіляючи через бюджет значну частину національного доходу, держава направляє засобу на розвиток інфраструктури й надання соціальної підтримки найбіднішим верствам населення.

Адміністративно-командна система (централізовано-планова, комуністична). Ця система панувала раніше в СРСР, країнах Східної Європи й ряді азіатських держав. В останні роки багато вітчизняних і закордонних економістів у своїх роботах спробували дати її узагальнену характеристику.

Характерними рисами адміністративно-командної системи є суспільна (а в реальності державна) власність практично на всі економічні ресурси, монополізація й бюрократизація економіки в специфічних формах, централізоване економічне планування як основа господарського механізму.

Господарський механізм адміністративно-командної системи має ряд особливостей. Він припускає, по-перше, безпосереднє керування всіма підприємствами з єдиного центра - вищих ешелонів державної влади, що зводить нанівець самостійність господарських суб'єктів. По-друге, держава повністю контролює виробництво й розподіл продукції, у результаті чого виключаються вільні ринкові взаємозв'язки між окремими господарствами. По-третє, державний апарат керує господарською діяльністю за допомогою переважно адміністративно-розпорядницьких методів, що підриває матеріальну зацікавленість у результатах праці.

При надмірній централізації виконавчої влади розвивається бюрократизація господарського механізму й економічних зв'язків. По своїй природі бюрократичний централізм не здатний забезпечити ріст ефективності господарської діяльності. Справа тут, насамперед у тім, що повне одержавлення господарства викликає небачену по своїх масштабах монополізацію виробництва й збуту продукції. Гігантські монополії, що затвердилися у всіх областях народного господарства й підтримувані міністерствами й відомствами, при відсутності конкуренції не піклуються про впровадження новинок техніки й технології. Для породжуваної монополізмом дефіцитної економіки характерна відсутність нормальних матеріальних і людських резервів на випадок порушення збалансованості народного господарства.

У країнах з адміністративно-командною системою рішення загальекономічних завдань мало свої специфічні особливості. Відповідно до ідеологічних установок, що панували, завдання визначення обсягу й структури продукції вважалося занадто серйозної і відповідальної, щоб передати її рішення самим безпосереднім виробникам - промисловим підприємствам, колгоспам і радгоспам.

Тому структура суспільних потреб визначалася безпосередньо центральними плановими органами. Однак оскільки деталізувати й передбачати зміну суспільних потреб у таких масштабах принципово неможливо, ці органи керувалися переважно завданням задоволення мінімальних потреб.

Централізований розподіл матеріальних благ, трудових і фінансових ресурсів здійснювалося без участі безпосередніх виробників і споживачів, відповідно до заздалегідь обраного як «суспільні» цілями й критеріями, на основі централізованого планування. Значна частина ресурсів відповідно до ідеологічних установок, що панували, направлялася на розвиток військово-промислового комплексу.

Розподіл створеної продукції між учасниками виробництва жорстко регламентувалося центральними органами за допомогою повсюдно застосовуваної тарифної системи, а також централізовано затверджуваних нормативів засобів у фонд заробітної плати. Це вело до переваги зрівняльного підходу до оплати праці.

Відмінною рисою розподілу продукції в адміністративно-командній системі було привілейоване положення партійно-державної еліти.

Нежиттєздатність цієї системи, її несприйнятливість до досягнень НТР і нездатність забезпечити перехід до інтенсивного типу економічного розвитку зробили неминучим корінного соціально-економічного перетворення у всіх колишніх соціалістичних країнах. Стратегія економічних реформ у цих країнах визначається законами розвитку світової цивілізації.

Моделі в рамках систем. У кожній системі існують свої національні моделі організації господарства, тому що країни відрізняються історією, рівнем економічного розвитку, соціальними й національними умовами. Так, в адміністративно-командній системі існували радянська модель, китайська й ін. У сучасній капіталістичній системі також існують різні моделі. Відзначимо найбільш відомі з них.

Американська модель побудована на системі всілякого заохочення підприємницької активності, збагачення найбільш активної частини населення. Малозабезпеченим групам створюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і посібників. Завдання соціальної рівності тут взагалі не ставляться. Ця модель заснована на високому рівні продуктивності праці й масової орієнтації на досягнення особистого успіху.

Японська модель характеризується певним відставанням рівня життя населення (у тому числі рівня заробітної плати) від росту продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості продукції й різке підвищення її конкурентноздатності на світовому ринку. Перешкод майновому розшаруванню не ставиться. Така модель можлива тільки при винятково високому розвитку національної самосвідомості, пріоритеті інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви заради процвітання країни.

Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямованої на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Тут у руках держави перебуває всього 4% основних фондів, зате частка державних витрат була в 80-х рр. на рівні 70% ВВП, причому більше половини із цих витрат направлялося на соціальні цілі. Природно, це можливо тільки в умовах високої норми оподатковування. Така модель одержала назву «функціональна соціалізація», при якій функція виробництва лягає на приватні підприємства, що діють на конкурентній ринковій основі, а функція забезпечення високого рівня життя (включаючи зайнятість, утворення, соціальне страхування) і багатьох елементів інфрастуктури (транспорт, НИОКР) - на державу.

В останні півтора-два сторіччя у світі діяли різні типи економічних систем: дві ринкові системи, у яких домінує ринкове господарство, - ринкова економіка й змішана економіка й дві неринкові системи - традиційна й адміністративно-командна. У рамках тієї або іншої економічної системи існують різноманітні моделі економічного розвитку окремих країн і регіонів.

Розглянемо характерні риси основних типів економічних систем.

2.2 Ринкова економіка

2.2.1 Характеристика ринкової системи

Чистий капіталізм, або капіталізм епохи вільної конкуренції (laissez faire), характеризується приватною власністю на ресурси й використанням системи ринків і цін для координації економічної діяльності й керування нею. Основні питання були розглянуті вище.

Однієї з головних передумов чистого капіталізму виступає особиста воля всіх учасників економічної діяльності, не тільки капіталіста-підприємця, але й найманого робітника.

У такій системі поводження кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами: кожна економічна одиниця прагне максимізувати свій доход на основі індивідуального прийняття рішень. Ринкова система функціонує як механізм, за допомогою якого індивідуальні рішення й переваги віддаються гласності й координуються. Той факт, що товари й послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту й ресурсу. У результаті економічна влада широко розсіяна. Вирішальною умовою економічного прогресу стала воля підприємницької діяльності тих, хто мав капітал. Був досягнутий новий рівень розвитку «людського фактора», головної продуктивної сили суспільства. Найманий робітник і капіталіст-підприємець виступали як юридично рівноправні агенти ринкових відносин. Поняття «вільний найманий робітник» припускає право вільного вибору покупця робочої сили, місця її продажу, тобто волю пересування в межах ринку праці. Подібно всякому товаровласникові, що реалізував свій товар й одержав за нього гроші, найманий робітник мав волю вибору предметів і способів задоволення потреб. Зворотною стороною волі вибору стала особиста відповідальність за підтримку робочої сили в нормальному стані, за правильність ухваленого рішення, за дотримання умов трудової угоди.

Який механізм рішення фундаментальних завдань економічного розвитку в розглянутій економічній системі? Вони вирішуються опосередковано, через ціни й ринок. Коливання цін, їх більше високий або низький рівень служать індикатором суспільних потреб. Орієнтуючись на кон'юнктуру ринку, рівень і динаміку цін, товаровиробник самостійно вирішує проблему розподілу всіх видів ресурсів, роблячи ті товари, які користуються попитом на ринку.

Підприємці прагнуть одержувати все більший доход (прибуток), гранично ощадливо використати природні, трудові й інвестиційні ресурси й максимально широко реалізовувати такий ресурс, як свої творчі й організаційні (так називані підприємницькі) здатності в обраній ними сфері діяльності, що служить потужним стимулом розвитку й удосконалювання виробництва, розкриває творчі можливості приватної власності.

Захисники чистого капіталізму затверджують, що така економічна система сприяє ефективності використання ресурсів, стабільності виробництва й зайнятості, швидкому економічному росту. От чому тут дуже мала або зовсім відсутня необхідність в урядовому плануванні, в урядовому контролі й втручанні в економічний процес. Справді, сам термін laissez faire у приблизному перекладі означає "нехай іде, як іде" ("let it be"), тобто нехай уряд не втручається в економіку. Резон тут у тім, що таке втручання підриває ефективність функціонування ринкової системи. Роль уряду, тому обмежується захистом приватної власності й установленням належної правової структури, що полегшує функціонування вільних ринків.

2.2.2 Оцінка ролі ринкової системи

Чи представляє собою ринкова система найкращий спосіб знаходження відповідей на поставлені вище фундаментальні питання? Це теж складне питання: будь-яка повна відповідь на нього неминуче виходить за межі фактів і вступає в царство ціннісних суджень. Але звідси треба, що наукової відповіді на таке питання не існує. Сам по собі факт, що є багато альтернативних способів розподілу рідких ресурсів, тобто багато різних економічних систем, служить яскравим свідченням розбіжності в оцінках ефективності ринкової системи.

2.3 Змішана економіка

У випадку з'єднання й переплетення різних форм господарства, різних формаційних утворень, різних цивілізаційних систем, а також більше складних сполучень різних елементів системи можна говорити про змішані економічні системи (змішаній економіці). Їхня відмінна риса - гетерогенність (різнорідність) вхідних у них елементів.

Змішані системи існували в різних історичних умовах. Наприклад, у свій час такою системою був колонат, що виник на основі з'єднання рабовласницьких і феодальних відносин у Древньому Римі. Стосовно до сучасних умов змішана економіка з'являється в наступних укрупнених формах:

- змішана економіка що розвиваються (особливо слаборозвинених) країн, у яких "змішання" викликається низьким рівнем розвитку й наявністю відсталих економічних форм;

- змішана економіка розвинених країн (розвинена змішана економіка).

Ідеї змішаної економіки, що з'явилися на рубежі двох останніх століть і отримали потім широке поширення, відбивали реальні зміни в соціально-економічному житті, що особливо підсилилися в післявоєнний період. Ці зміни виявилися в ускладненні форм взаємодії ринку й державного регулювання економіки, частки підприємництва й процесу соціалізації, а також в усі більше помітному проникненні в структуру суспільних систем постіндустріальних почав.

Сам термін "змішана економіка" не має однозначного тлумачення. Його первісна й найпоширеніше трактування наголошує на сполученні різних секторів економіки (приватного й державного), на розмаїтості форм власності. Друга позиція, що одержала імпульс від кейнсианства, висуває на перший план проблему сполучення ринку, ринкового механізму й державного регулювання. Третя позиція, ініційована різноманітними соціал-реформістськими плинами, ґрунтується на сполученні капіталу приватного підприємництва й соціальності, суспільних соціальних гарантій. Нарешті, ще одна позиція, що випливає із цивілізаційного підходу, націлює на проблему співвідношення економічних і неекономічних початків у структурі сучасного суспільства.

Зазначені трактування змішаної економіки в сучасних умовах не суперечать один одному: вони лише відбивають наявність декількох ліній формоутворення сучасного типу розвитий економіки і їхня єдність. Змішана економіка являє собою одночасне сполучення зазначених параметрів, а саме: сполучення приватного й державного секторів економіки, ринку й державного регулювання, капіталістичних тенденцій і соціалізації життя, економічних і неекономічних початків.

Параметри змішаної економіки мають відносну самостійність. Однак, можливе превалювання того або іншого параметра або однієї із груп параметрів в умовах різних країн.

Змішаність економіки характеризує не тільки наявність різноманітних структурних елементів у її складі, але й утворення конкретних форм їхнього сполучення в реальній економіці. Прикладом цього можуть служити частно - державні акціонерні підприємства, контрактні угоди державних органів із приватними фірмами, соціальне партнерство й т.д.

Сьогодні змішана економіка є цілісною системою, що виступає адекватною формою сучасного розвиненого суспільства. Утворюючі її елементи опираються на такий рівень продуктивних сил і на такі тенденції соціально-економічного розвитку, які об'єктивно вимагають доповнення ринку державним регулюванням, приватногосподарської ініціативи - соціальними гарантіями, а також включення в економічну структуру суспільства постіндустріальних початків. Змішана економіка не є конгломератом, хоча й уступає "чистим" системам у ступені однорідності складових її елементів.

2.3.1 Моделі змішаної економіки

Загальна лінія на розвиток змішаної системи не означає одноманітності й стандартизації.

Реально в різних країнах і регіонах складаються різні моделі змішаної економіки. Вони відрізняються друг від друга своїми "національними коефіцієнтами змішання" різних форм власності, ринку й державного регулювання, капіталу й соціальності, економічної й постэкономической сторін. Ця особливість залежить від багатьох факторів: рівня й характеру матеріально-технічної бази, історичних і геополітичних умов формування суспільного устрою, національних і социокультурных особливостей країни, впливу тих або інших соціально-політичних сил і т.п. Більше того, у змішаній економіці, як правило, може домінувати та або інша сторона параметрів.

Американська модель -- це ліберальна ринково-капіталістична модель, що припускає пріоритетну роль приватної власності, ринково-конкурентного механізму, капіталістичних мотивацій, високий рівень соціальної диференціації.

Німецька модель -- це модель соціального ринкового господарства, що розширення конкурентних початків погоджує зі створенням особливої соціальної інфраструктури, що зм'якшує недоліки ринку й капіталу, з формуванням багатошарової інституціональної структури суб'єктів соціальної політики. У німецькій економічній моделі держава не встановлює економічні цілі - це лежить у площині індивідуальних ринкових рішень, - а створить надійні правові й соціальні рамкові умови для реалізації економічної ініціативи. Такі рамкові умови втілюються в цивільному суспільстві й соціальній рівності індивідів (рівності прав, стартових можливостей і правовому захисту). Вони фактично складаються із двох основних частин: цивільного й господарського права, з одного боку, і системи мер по підтримці конкурентного середовища, з іншої. Найважливіше завдання держави - забезпечувати баланс між ринковою ефективністю й соціальною справедливістю. Трактування держави як джерела й захисника правових норм, що регулюють господарську діяльність, і конкурентних умов не виходить за межі західної економічної традиції. Але розуміння держави в німецькій моделі й, у цілому, у концепції соціальної ринкової економіки відрізняється від розуміння держави в інших ринкових моделях поданням про більше активне втручання держави в економіку.

Німецька модель, що сполучає ринок з високим ступенем державного інтервенціонізма, характеризується наступними рисами:

- індивідуальна воля як умова функціонування ринкових механізмів і децентралізованого прийняття рішень. У свою чергу, ця умова забезпечується активною державною політикою підтримки конкуренції;

- соціальна рівність - ринковий розподіл доходів обумовлений обсягом вкладеного капіталу або кількістю індивідуальних зусиль, у той час як досягнення відносної рівності вимагає енергійної соціальної політики. Соціальна політика опирається на пошук компромісів між групами, що мають протилежні інтереси, а також на пряму участь держави в наданні соціальних благ, наприклад, у житловому будівництві;

- антициклічне регулювання;

- стимулювання технологічних й організаційних інновацій;

- проведення структурної політики;

- захист і заохочення конкуренції. Перераховані особливості німецької моделі є похідні від основних принципів соціальної ринкової економіки, першим з яких є органічна єдність ринку й держави.

Японська модель -- це модель регульованого корпоративного капіталізму, у якій сприятливі можливості нагромадження капіталу сполучаються з активною роллю державного регулювання в сферах програмування економічного розвитку, структурної, інвестиційної й зовнішньоекономічної політики й з особливим соціальним значенням корпоративного початку.

Шведська модель - це соціал-демократична модель, що відводить державі місце верховної соціально-економічної сили. Демократично обраної державної влади делегуються величезні повноваження по регулюванню соціально-економічного життя. Однак не можна не визнати, що концептуальні розходження між соціальною ринковою економікою й "скандинавським соціалізмом" на практиці стираються.

Таким чином, сучасні країни взяли курс на побудову соціально-регулюємої ринкової економіки, що лежить в основі поняття "змішана система господарства".

2.3.2 Характеристика змішаної системи господарства

Політико-економічна концепція соціально-ринкового господарства спрямована на синтез гарантованої правовою державою волі, економічної волі (яка через неподільність волі розглядається як необхідна складова вільного порядку взагалі) і ідеалами соціальної держави, пов'язаними із соціальною захищеністю й соціальною справедливістю. Це сполучення цілей - волі й справедливості - відбивається в понятті "соціальне ринкове господарство". Ринкове господарство персоніфікує господарську волю. Воно полягає у волі споживачів купувати за своїм вибором виробу (воля споживання), у волі виробництва й торгівлі, волі змагання.

Розширення функцій держави в сучасному суспільстві при збереженні ринкових воль, інститутів і механізмів у вирішальному ступені обумовлено зрослою складністю соціально-економічного процесу. Багато фундаментальних проблем сьогоднішнього суспільства не можуть бути ефективно вирішені за допомогою тільки ринкових механізмів. Це, насамперед зміцнення соціальної сфери, що стала одним з найважливіших джерел економічного росту. Так, рівень утворення, кваліфікація робочої сили й стан наукових досліджень безпосередньо впливають на темпи і якість економічного росту, що підтверджено економетричними розрахунками. Величезний вплив на якість робочої сили, на економічний розвиток у цілому роблять охорона здоров'я, соціальне забезпечення й стан навколишнього середовища. Ринок сам по собі не може створити потужної соціальної сфери, хоча ринковим механізмам, особливо конкуренції, може бути властива сильна соціальна спрямованість.

Термін "соціальний" означає:

1). "що ринкове господарство в силу своєї економічної ефективності, тобто завдяки тому, що воно створює економічні передумови "добробуту для всіх", і представляє економічні волі, що обмежують рамками недоторканності прав третіх осіб, носить соціальний характер;

2). що ринкове господарство повинне обмежуватися там, де воно привело б до соціально небажаних результатів або ж результати вільного економічного процесу повинні коректуватися, якщо вони, відповідно до ціннісних подань суспільства, не є досить соціальними".

Тому соціально - орієнтована ринкова економіка націлена на виконання як економічних, так і неекономічних цілей, використовуючи широкий діапазон інструментів економічної й соціальної політики.

Загалом, виді ці мети можна сформулювати в такий спосіб:

забезпечення економічного росту й економічної стабільності;

соціальна забезпеченість і соціальна справедливість;

сприяння конкуренції;

забезпечення політичної стабільності.

У змішаній економіці істотні зміни перетерплює господарський механізм. Планові методи господарювання одержують подальший розвиток у рамках окремих фірм у вигляді маркетингової системи керування. У той же час на макрорівні розвиток планових методів пов'язане з державним регулюванням економіки.

Планомірність виступає як засіб активного пристосування до вимог ринку. У результаті й ключові завдання економічного розвитку одержують нове рішення. Так, питання про обсяг і структуру виробленої продукції зважується на основі маркетингових досліджень у рамках фірм, а також аналізу пріоритетних напрямків НТП, прогнозу розвитку суспільних потреб на макрорівні. Прогноз ринку дозволяє завчасно скорочувати випуск застаріваючих товарів і переходити до якісно нових моделей і видів продукції. Маркетингова система керування виробництвом створює можливість ще до початку виробництва приводити індивідуальні витрати компаній, що випускають основну масу товарів даного виду, у відповідність із суспільно необхідними витратами.

Державні галузеві й загальнонаціональні програми (плани) також впливають на обсяг і структуру вироблених товарів і послуг, забезпечуючи їхню більшу відповідність суспільним потребам, що змінюються.

Завдання використання ресурсів вирішується в рамках великих компаній на основі стратегічного планування з обліком найбільш перспективних галузей. У той же час перерозподіл ресурсів на розвиток новітніх галузей відбувається за рахунок бюджетних асигнувань, державних загальнонаціональних і міждержавних програм, проведення НИОКР у пріоритетних напрямках НТР. Наприклад, у цей час реалізуються загальноєвропейські програми «Эврика», «Эсприт» й ін.

Нарешті, завдання розподілу створеного валового національного продукту вирішується не тільки на основі традиційно сформованих форм, але й доповнюється виділенням все більших ресурсів як великими компаніями, так і державою для вкладень у розвиток «людського фактора»: фінансування систем утворення, у тому числі перепідготовки працівників різної кваліфікації, удосконалювання медичного обслуговування населення, соціальні потреби.

На соціальне забезпечення, реалізацію численних програм «боротьби з бідністю» у цей час направляється не менш 30-40% всіх державних бюджетних асигнувань у розвинених країнах з ринковою економікою.

2.4 Адміністративно-командна система

Неринкова система господарства, створена в нашій країні й по нашій моделі в ряді закордонних країн, має багато різних назв: «економіка дефіциту», «адміністративно-командна економіка», «нетоварний соціалізм» і т.д.

Представляється, що найбільше повно системі неринкового господарства відповідає назву «командно-адміністративна система». Економічною основою аналізованої системи є директивне (централізоване) планування. Геть усе визначальний центр матеріалізує свою політичну волю у вигляді економічних планів. В економіці панує державна власність. Абсолютно централізований економічний план має розбивку директив по регіонах, галузях, окремих виробниках, включаючи й сільське господарство. Неодмінним елементом системи є адміністративна колективізація сільського господарства, що має наслідком експропріацію трудової приватної власності, насильницьке об'єднання приватних товаровиробників у колгоспи й радгоспи, жорстко контрольовані централізованою державою, що повністю монополізувало економіку й владу. Убране у форму обов'язкової директиви планове завдання доводить до кожного суб'єкта планування

2.4.1 Механізм прийняття економічних планів

Окремо потрібно сказати про механізм прийняття економічних планів у командно-адміністративній системі. План приймається на вищому форумі правлячої політичної партії й у вищому законодавчому органі країни, що освячує зрощування політичних, виконавчих і законодавчих структур суспільства і є одним з головних ознак тоталітаризму. Після цього контроль за виконанням плану, що прийняв форму закону, може здійснюватися на основі адміністративно-карної й партійної відповідальності.

Директивне завдання плану супроводжується виділенням безкоштовних для виробничої одиниці ресурсів і фондів заробітної плати, обумовлених адміністративним центром країни. Загальний центр визначає не тільки обсяг виділюваних ресурсів і фондів заробітної плати, але й номенклатуру товарів. Елементарний аналіз показує, що зробити це навіть приблизно, хоча б по невеликій групі виробників, неможливо. А якщо країна має у своєму розпорядженні більший виробничий потенціал, те сама думка про директивне планування змушує задуматися про абсурдності таких планів.

Керівний центр є безроздільним, тобто абсолютно монопольним власником будь-якої продукції, виготовленої на підприємствах. Подібна економічна практика у відсутності конкуренції приводить тільки до одного результату - виробники можуть працювати, не дивлячись на якість продукції.

Виробники й оптові споживачі промислової продукції зв'язані економічно й адміністративно один з одним. Споживачі позбавлені права вибору, вони одержують, але не купують (хоча й платять гроші), лише те, що їм виділене виробником з волі центра. Принцип відповідності попиту та пропозиції замінений волею центра, що матеріалізує прийняті політичні й ідеологічні рішення.

2.4.2 Факторні доходи

У ринковій економіці факторні доходи (заробітна плата, відсоток, прибуток, земельна рента) виконують роль стимулом, що сприяють найбільш ефективному розподілу ресурсів.

У командній системі заробітна плата не є важелем ефективного розподілу праці в силу твердого декретування її державою поза залежністю від якості й кількості виробленої продукції. Результат - відсутність стимулу до продуктивної праці (механізм установлення заробітної плати буде розглянутий далі у зв'язку з мотивацією праці й примусом).

Процентна ставка не може служити в командній економіці засобом ефективного розподілу інвестицій. В умовах пільгового кредитування, хронічного списування боргів нерентабельним підприємствам ні про яку ефективність говорити не доводиться. Інвестиції здійснюються виходячи з ідеологічних і політичних пріоритетів правлячого центра.

Ресурси дістаються виробникам або безкоштовно (земля), або за низькою ціною, а, отже, неминуче марнотратне їхнє використання.

В умовах державної монополії на трудові ресурси, інвестиції й землю заробітна плата, відсоток і рента не можуть бути рівноважними цінами, оскільки взагалі не існує ринків праці, капіталу й землі.

У директивній економіці в принципі неможливе існування такої категорії, як альтернативні витрати, а, отже, немає й розмежування на економічний і бухгалтерський прибуток. І директор промислового підприємства, і директор магазина, і керівник банку - всі вони позбавлені альтернативи використання вільних коштів, тому що всі ці підприємства перебувають у власності держави.

У практиці неконкурентної системи економіки відсутнє стан граничної фірми, а також немає підприємства, що одержує квазиренту або фірми-банкрута. У результаті збиткові підприємства - на дотації, прибуткові - переводять засобу в бюджет і не існує об'єктивного механізму визначення ефективно працюючих підприємств. Відсутність стимулюючої ролі прибутку й погрози банкрутства через збитки позбавляє підприємства необхідності ефективної роботи. Основна мета - виконання планової директиви.

В умовах командної системи так званий госпрозрахунок носить формальний характер. Виробники вносять всі свої фінансові засоби в обов'язковому порядку в бюджет, а потім засобу йому виділяються з бюджету. Суми, внесені в бюджет, і виплати з нього не взаємозалежні й тим самим демонструється визначальна роль влади в економіці. Суб'єктивна воля центра визначає й зрівняльні виплати без видимого зв'язку з бюджетними платежами, і привілейовані дарунки й пільги, також призначувані центром. Економічні потреби підприємства формуються й задовольняються центром. Перерахування грошей підприємствами відбувається через банківську систему, є винятковою монополією держави, і ця система невпинно стежить за фінансовим забезпеченням влади центра. Якщо до цього додати приналежність голови правління Держбанку до вищої партійно-адміністративної управлінської еліти, то картина соціалістичної економіки виглядає цілком зримо. Кредитні важелі, можливість одержання кредитів під невисокий відсоток, перспектива одержати надалі списання заборгованості приводять як до паразитизму виробників, так і до фінансового зміцнення центральної влади.

2.4.3 Бюджетне обмеження

Підприємства в будь-якій господарській системі прагнуть зм'якшити тверде бюджетне обмеження. Почасти це вдається зробити й в умовах ринкової економіки; монопольна влада на ринку дозволяє фірмі в тім або іншому ступені диктувати ціни; звертання до кредиту дозволяє зм'якшити умови пункту 4 і т.д., але помітимо, що й у цих обставинах бюджетне обмеження ринкової фірми залишається майже твердим: кредит завжди надається на жорстких умовах і тільки в тому випадку, якщо є гарантії його повернення, та й в області ціноутворення монополії завжди обмежені платоспроможним попитом покупців.

Важливо відзначити, що підприємства, прагнучи виконати планову директиву, зіштовхуються з бюджетним обмеженням. Зміст поняття бюджетного обмеження полягає в тому, що сума грошових доходів підприємства і його грошових фондів потенційно повинна бути дорівнює сумі витрат підприємства за певний період. Існує кілька факторів, що надають бюджетному обмеженню в ринковому господарстві твердий характер:

1. Тверда система оподатковування. Це означає не просто високі податки, а те, що підприємство не може вплинути на нормативи оподатковування, не одержує пільг при сплаті податків, що вилучають в обов'язковому порядку.

2. Відсутність безоплатної державної допомоги. Це значить, що держава не дотує поточне виробництво й не покриває безоплатно витрати на капіталовкладення.

3. Відсутність можливості одержання кредиту. Всі закупівлі ресурсів оплачуються наявними. Межфірмовий кредит не допускається.

4. Неможливість зовнішніх фінансових вкладень. Тут мається на увазі, що власники можуть вилучати прибуток, але при цьому вони не мають права вкладати її знову в розвиток підприємства.

У командній економіці підприємство діє в умовах м'якого бюджетного обмеження. Досить звернутися до зазначеного п'яти пунктам і побачити, що, по-перше, соціалістичне підприємство може перекласти частина своїх ресурсів на споживачів - адже в такій системі панують фірми-монополії, або, як говорять, постачальник диктує ціни. По-друге, підприємства систематично одержують податкові пільги й відстрочки в сплаті податків. По-третє, широко практикується безоплатна державна допомога (дотація, субсидії, списання боргів і т.п.) По-четверте, кредити видаються й тоді, коли немає ніяких гарантій їхнього повернення. По-п'яте, зовнішні фінансові вкладення нерідко здійснюються не для розвитку виробництва, a для покриття виникаючих фінансових труднощів, і все це - за рахунок державної скарбниці. Використати позикові засоби за допомогою ринку цінних паперів неможливо внаслідок відсутності такого при соціалізмі.

3. Проблема координації в різних економічних системах

Аналіз проблеми розміщення благ виводить нас на проблему взаємодії економічних суб'єктів. Після того, як кожен економічний суб'єкт оцінив свої вигоди й витрати й зробив вибір, суспільство зіштовхується з необхідністю координації економічної діяльності окремих суб'єктів, що містить у собі необхідність:

- погодити між собою рішення виробників;

- погодити рішення споживачів;

- погодити рішення про виробництво й споживання в цілому.

Ця необхідність породжується багатьма причинами, у тому числі спеціалізацією економічних суб'єктів на певних видах економічної діяльності.

Залежно від того, як вирішується проблема розміщення благ, а отже, і координації економічної діяльності, розрізняють певні економічні системи. Очевидно, що особливості, що характеризують, даної економічної системи розходження в способах розміщення благ і координації економічної діяльності визначаються розходженнями в регулююче економічне поводження інститутах й інституціональних структурах, про які говорилося вище.

В адміністративній системі відсталість патріархального суспільства почасти переборюється розривом однозначного зв'язку економічного суб'єкта й норм його поводження, хоча роль тиску ідеології ще досить велика. Правила й параметри економічного поводження, і відповідне розміщення благ визначаються впливом керуючої підсистеми, який є, насамперед, держава, які б різні форми воно не приймало. Відповідність поводження економічного суб'єкта керуючим впливам забезпечується в першу чергу позаекономічними засобами, крім ідеології вмикаючої апарат примуса. Така координація економічної діяльності забезпечує можливості значного розвитку за рахунок відповідної зміни норм економічного поводження, а також концентрації ресурсів під контролем керуючої підсистеми. Її слабким місцем є відсутність внутрішніх стимулів економічної активності зовнішнім командам й обмеженим ними у своїх діях економічних суб'єктів. Тому періоди бурхливого, але недовгого розвитку чергуються в таких системах зі станами застою й занепаду.

У ринковій системі норми економічного поводження формуються на основі взаємодії продавців і покупців. Це з'єднує в собі, з одного боку, можливості економічного розвитку шляхом зміни параметрів і правил економічної діяльності в ході співробітництва й конкуренції, а з іншого боку, можливості забезпечити індивідуальну зацікавленість економічних суб'єктів у такому розвитку при використанні інституту приватної власності. При цьому всі економічні суб'єкти підкоряються єдиним загальним правилам, що обмежують свободу дій кожного обов'язковими для всіх нормами права й границями його володіння, але забезпечуючи значне підвищення самостійності й економічної активності. При цьому з розширенням індивідуальної свободи дій загальна впорядкованість і регламентованість економічної діяльності істотно зростає. Тому наслідку невдалих економічних рішень можуть виявитися досить суворими. Роль координації дій економічних суб'єктів і розміщення благ в економіці виконує ринковий механізм, і насамперед система цін.

У кожен даний момент часу всі системи координації економічної діяльності співіснують у конкретних економічних системах, з'єднуючись у різних співвідношеннях. Як було показано, кожна система має свої вигоди й слабкі сторони. В умовах ринкової системи витрати економічної діяльності, зв'язані в цьому випадку зі здійсненням ринкових угод (transactions), здобувають форму транзакціоних витрат (transaction cost). У їхній склад входять витрати збору й обробки інформації, пов'язані з визначенням предмета угоди, одержанням цінової й іншої інформації, визначенням своєї позиції, пошуку партнера, поширенням інформації про бажання вступити в угоду; витрати проведення переговорів й ухвалення рішення, у тому числі вироблення умов ринкової угоди і його оформлення у відповідним юридичним нормам виді; витрати контролю і юридичного захисту виконання контракту, такі як контролю за якістю й іншими характеристиками предмета угоди, визначення і захисту прав власності (у тому числі в судовому порядку), перевірки й забезпечення дотримання умов угоди.

Витрати економічної діяльності, пов'язані з функціонуванням адміністративної системи, приймають вид адміністративних витрат. До них ставляться витрати інформаційного забезпечення (одержання інформації про стан керованих об'єктів й її переробки); витрати підготовки адміністративних рішень (вироблення проектів рішень, їхнього узгодження в різних підрозділах адміністративного апарата, твердження имеющими право ухвалення рішення); витрати виконання (доведення ухвалених рішень до безпосередніх виконавців, забезпечення правових умов виконання, включаючи розподіл повноважень, контролю вищестоящих організацій, функціонування системи стимулів і санкцій).