Державне регулювання сільськогосподарського виробництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

39

Зміст

Вступ

1. Необхідність і принципи державного регулювання сільськогосподарського виробництва

2. Форми державного регулювання сільськогосподарського виробництва

2.1 Регулювання ринку сільськогосподарської продукції

2.2 Фінансово-кредитна підтримка (стимулювання) доходів сільськогосподарського виробництва

2.3 Забезпечення галузевих і соціально-економічних змін в структурі агробізнесу

2.4 Соціальна спрямованість державного регулювання сільськогосподарського виробництва

3. Становлення і розвиток державного регулювання сільськогосподарського виробництва в Україні

Висновок

Список літератури

Вступ

Регулювання являє собою поняття, притаманне природній, суспільній, організаційній, технологічній, технічній та іншим сферам суспільного життя і природного розвитку середовища й зумовлює стабільність, підтримує постійність та певний рівень функціонування будь-якої зовнішньої або внутрішньої системи. Найбільш складною сферою регулювання є розвиток суспільних виробничих відносин, на які впливають численні фактори як зовнішнього, так і внутрішнього середовища. Причому дія регулюючих державою економічних механізмів країн з ринковою економікою залежить від стану їх економічного розвитку, функціонуючих форм власності, ідеології та побудованих на її основі взаємовідносин між різними сферами діяльності.

Проблема участі держави в справах економіки відноситься до числа тих, які постійно займають розуми громадян, починаючи від державних діячів вищого рівня і закінчуючи рядовими трудівниками. Але особливу гостроту вона набуває в кризові періоди історії народу, коли порушується звичний ритм у всіх сферах громадського життя чи намічаються несприятливі тенденції в пріоритетних галузях народного господарства, таких, наприклад, як аграрна економіка.

Сільськогосподарське виробництво - одна із найважливіших галузей народного господарства. Вона виробляє 96-98% продовольчої продукції, яка споживається населенням, 50-55% сировини для промисловості, а його частка у національному доході становить близько 30%.

Сільскогосподарське виробництво при всіх своїх позитивних властивостях, неспроможний вирішувати суттєві проблеми, що виникають у процесі розвитку суспільства. Перш за все це стосується макроекономічних і соціальних проблем. В сучасних умовах регулювання цих проблем повинна брати на себе держава. Окрім цього, держава сама виступає як власник деяких галузей господарства або окремих підприємств, тобто безпосередньо здійснює економічну діяльність. Тому питання, якою мірою необхідна участь держави в сільськогосподарському виробництві, досить актуальне й належить до числа невирішених проблем економічної теорії.

В даній курсовій роботі розглянуті найважливіші питання, пов'язані з державним регулюванням сільськогосподарського виробництва. А саме: обгрунтована необхідність регулювання цієї галузі господарства, вивчені основні його принципи та форми, а також становлення та розвиток цього процесу в Україні.

1. Необхідність і принципи державного регулювання сільськогосподарського виробництва

Якби сьогодні в нашій країні знайшлася суспільна чи державна організація, здатна провести опитування суспільної думки щодо того, чи повинна держава брати активну участь у розвитку сільськогосподарського виробництва, то його результат був би зовсім очевидним: без допомоги держави село обійтися не може. Про це говорив Президент України в червневому (1998) Зверненні до українського народу, про це говорили представники практично усіх фракцій в українському парламенті, що виступали як претенденти на посаду Голови Верховної Ради України.

І справа не в тім, щоб завоювати симпатії сільського трудівника, менш спокушеного в політику, чим його міський колега. Не нормалізувавши ситуацію в сфері сільськогосподарського виробництва, неможливо створити високоефективну економіку в країні. А ця ситуація, по одностайному визнанню усіх, хто скільки-небудь ознайомлений з положенням справ в аграрній економіці, з кожним роком стає усе більш критичною.

Необхідність державного регулювання економіки зумовлена її економічними функціями:

Забезпечення правової бази й суспільної атмосфери з метою сприяння ефективному функціонуванню ринкової системи.

Захист конкуренції.

Перерозподіл доходу й багатства.

Корегування розподілу ресурсів з метою змін структури національного продукту.

Стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості і інфляції, а також стимулювання економічного зростання.

Деякі українські економісти ставлять наголос на 9 функціях:

1. Розробка й затвердження правових основ економіки.

2. Визначення мети й пріоритетів макроекономічного розвитку.

3. Реалізація соціальних цінностей.

4. Регулювання економічної діяльності, спрямоване на вирівнювання сукупного попиту й пропозиції.

5. Захист конкуренції.

6. Перерозподіл доходів, спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі.

7. Фінансування суспільних благ і послуг.

8. Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку.

9. Стабілізація економіки, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін.

Хоча економісти називають неоднакову кількість економічних функцій держави в умовах ринку, проте суть їх в принципі зводиться до одного: в сучасному суспільстві є багато соціально-економічних проблем, непідвладних ринку, вирішення яких можливе лише при державному втручанні. Отже, питання про необхідність державного регулювання економіки сумніву не викликає. Сучасна великомасштабна й багатофакторна економічна система просто не може ефективно функціонувати без суттєвого доповнення ринкового механізму механізмом державного регулювання.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалась під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.

Потребу та особливості державного регулювання агропромисловим комплексом визначає низка об'єктивних чинників:

різноманітність природно-клїматичних умов;

страхування їхньої діяльності;

непостійність цін і доходів в агропромисловому виробництві, що залежить від природних факторів і кон'юнктури ринку;

конкурентне середовище в сільському господарстві і високий ступінь монополізації в ресурсозабезпечувальних переробних сферах;

низька привабливість інвестування аграрного виробництва через специфіку відтворювального процесу;

потреба еко-логізації сільського господарства;

особливості формування соціальної інфраструктури села.

Масштаби регулювання, головно, залежать від рівня економічного і соціального розвитку господарства, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках. Державне регулювання агробізнесу на Заході ведуть за такими головними напрямами: регулювання цін і фермерських доходів; бюджетне фінансування; кредитування, оподаткування; стабілізація ринку сільськогосподарської продукції.

В умовах, що склалися сьогодні в Україні, з метою розвитку АПК і країни в цілому, крім перерахованих вище напрямів, держава повинна: 1) підтриму - вати розвиток фермерства; 2) сприяти в реалізації продукції у межах квот і гарантованих цін, які запроваджують органи державної влади; дотувати виробництво окремих видів продукції; 3) підтримувати розвиток аграрного підприємництва; 4) провадити антимонопольну політику; 5) забезпечувати підготовку кадрів, підтримувати розвиток аграрної науки, соціальної інфраструктури.

Майже всі західні країии у взаємовідносинах сільського господарства з іншими галузями, у питаннях експорту та імпорту сільськогосподарської сировини і продуктів дотримуються принципу аграрного протекціонізму.

Планово-економічне регулювання аграрного сектора у період переходу до ринку повинно поєднувати принципи індикатив-ності і директивності.

Державне регулювання розвитку АПК значною мірою можна забезпечити програмним регулюванням.

Залежно від поставлених завдань програми поділяють на такі:

міжгалузеві, які регулюють важливі макроекономічш пропорції, галузеві, орієнтовані на вирішення проблем галузей і сфер АПК;

товарні, які визначають ринкові механізми щодо того чи іншого продукту; функціональні, спрямовані на реалізацію ключових;

функцій державного регулювання АПК (інвестиційні, соціально-економічні- науково-технічні, інноваційні, природоохоронні та ін.);

регіональні, що містять комплекс заходів впливу держави на стан АПК окремих областей і регіонів.

Для суб'єктів АПК програми мають здебільшого рекомендаційний характер, однак можуть бути й обов'язковими. Передусім це стосується державних підприємств і підприємств-моно-полістів, реалізації антикризових заходів, виконання екологічних програм тощо.

У конкретних програмах відображені головні важелі державного регулювання - законодавча діяльність, пряма державна підтримка (субсидії, дотації та ін.), механізм санкцій, митне регулювання, кредитна система, оподаткування і цінове регулювання.

Різноманітність функцій держави передбачає значні витрати не тільки із бюджету; а й через дію цінового механізму. В цілому по ОЕСР (25 найбільш розвинутих країн Заходу) кошти, що надходять у сільське господарство із бюджету, у дев'ять разів перевищують надходження від нього в бюджет, а якщо додати і цінові субсидії, то у 18 разів. Майже половину засобів, наданих сільському господарству, становлять бюджетні кошти, а половину - субсидування цін.

Високим є рівень державної підтримки аграрної сфери в Японії, країнах Європейського Союзу та СІНА Мінімальні суми для підтримки сільського господарства виділяють в Австралії та Новій Зеландії.

На захист вітчизняних ринків і товаровиробників у західних країнах також спрямований механізм зовнішньоторговельних відносин. Головною його складовою частиною є цінове регулювання. Світові ціни формують на підставі витрат у ліпших умовах виробництва, під якими розуміють сукупність природних, техніко-технологічних і соціально-економічних умов. Такі умови для виробництва багатьох сільськогосподарських товарів є у США де на біржах і відбувається початкове формування світових цін.

Однак у більшості країн умови виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції гірші, ніж в головних країнах-експортерах. Якщо б функціонував абсолютно вільний світовий ринок, то внутрішнє виробництво сільськогосподарської продукції в багатьох державах було б витіснене імпортом. Тому погрібні системи захисних механізмів, які стимулюють розвиток власного аграрного сектора. Такі системи створено у країнах Європейського Союзу, Японії та інших, де умови для вирощування багатьох культур є гірші. Розроблені механізми захищають від дешевого імпорту окремих продуктів, і водночас регулюють надходження продуктів, які не виробляють всередині країни.

Як базові інструменти політики захисту вітчизняних виробників використовують митні збори і компенсаційні платежі, що покривають різницю між внутрішніми та імпортними цінами, а також компенсаційні платежі експортерам сільськогосподарської продукції, які дають змогу вивозити продукти з Європи на світовий ринок, де склалися нижчі ціни. Така система перетворила Західну Європу у великого експортера продуктів харчування.

В Україні для реалізації стратегічного курсу зміни всієї системи відносин в АПК доцільно створити спеціальні органи державного регулювання сільського господарства і ринкових перетворень у ньому; У державах Східної Європи, які стали на шлях аграрних реформ значно раніше, ніж Україна, подібні інституції уже діють, зокрема, у Польщі - Агентство сільськогосподарського ринку, в Чехії і Словаччині - фонди ринкового стимулювання, в Угорщині - Координаційний комітет з регулювання аграрного ринку. Незважаючи на деякі відмінності можна виділити такі головні завдання їхньої діяльності:

інтервенційна закупівля аграрної продукції; нтервенційний продаж сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки на внутрішньому й зовнішньому ринках;

субсидування експорту;

обслуговування кредиторської заборгованості;

аналіз сільськогосподарського ринку, збір інформації та розробка оцінок і пропозицій для уряду щодо поточної ситуації.

Державні заходи впливу на економіку АПК мають, як звичайно, суперечливий характер. Ці суперечності зумовлені об'єктивно, розвитку; по-друге, порушенням інтересів окремих груп виробників і споживачів; по-третє, неминучою внутрішньою суперечністю будь-якого рішення внаслідок врахування різних поглядів та інтересів, відмінностей у розумінні реальної дійсності і результатів впровадження державних заходів.

Загалом, досвід державного втручання засвідчує, що масштаби і можливість регулювання пропорційні до сили державної влади. Дієвість інструментів і механізмів регулювання також залежить від здатності органів управління і влади контролювати ситуацію. Перехідний стан допускає і потребує не тільки непрямого, а й прямого впливу на економіку, що зумовлено швидкістю, силою і порівняно меншими бюджетними затратам.

сільскогосподарський виробництво регулювання україна

2. Форми державного регулювання сільськогосподарського виробництва

2.1 Регулювання ринку сільськогосподарського виробництва

В системі ринкових відносин ринку продовольства є чи не найголовнішим. Таке його місце визначається тим, що про ступінь зрілості та ефективність ринкових перетворень населення судить виходячи з наповнення за якістю і цінами товарів продовольчого ринку.

Отже, ринок продовольства слід характеризувати не лише з позиції організації купівлі-продажу, а й на основі тих атрибутів, які йому властиві і розкривають цого соціально-економічну, суть його структуру, суперечності, переваги й переспективи. Ось тільки деякі атрибути ринку продовольства. При організації, а тим більше регулюванні ринку продовольства ні в якому разі не можна керуватись основним принципом командно-адміністративної економіки, за якими вирішальним вважається збільшення виробництва взагалі, а не підпорядкування його платоспроможному попиту. Якщо цього не брати до уваги, то може скластися ситуація, за якою виробники продовольства зіткнуться з проблемою збуту, а держава - з проблемою пошуку можливостей купівлі надлишків продукції. Тут варто зробити таке застереження: в процесі формування ринку продовольства, як і входження в ринкові відносини взагалі, аж ніяк не можна применшувати чи відкидати зовсім роль держави. Навпаки, на макрорівні, принаймі, має сформуватись і діяти добре відпрацьована система регулювання ринку товарів, яка складається з таких елементів:

В становленні ринку продовольства виникає ряд питань принципового характеру, вирішення яких залежить від того, наскільки глибоко й грунтовно вони опрацьовані в аграрній політиці держави.

По-перше, держава має визначитись, що їй вигідніше й доцільніше не лише на даному етапі розвитку, а й у перспективі:

розвивати власне виробництво чи віддавати перевагу імпорту готового продовольства;

стати економічно незалежною чи підпорядковувати економіку тому ж імпорту продовольства.

По-друге, досить важливо на рівні держави встановити і обгрунтувати чітке співвідношення між:

формуванням державних фондів продовольства й сировини; можливостями;

самозабезпечення регіонів у цій продукції.

При вирішенні першого й другого блоку питань необхідно брати до уваги такі положення:

існуючу й перспективну спеціалізацію сільського господарства і ступені освоєння та мобілізації інших джерел одержання продовольства;

рівень організаційної і технологічної розвинутості переробних галузей; традиційні навички сільського населення до ведення виробництва та особливості формування харчових раціонів продовольчого фонду в розрізі окремих регіонів;

ступінь збалансованості попиту й пропозиції продовольчих товарів і об'єктивність та доцільність їх імпорту (завезення);

щільність і концентрація сільського й міського населення; платоспроможність населення і ступінь незадоволеного попиту;

сегментація ринку продовольства за якістю продукції та соціальними групами населення; рівень і динаміка цін, ступінь окупності затрат на виробництві продовольства.

Ці положення мають принципове значення саме тому, що їх детальне вивчення і врахування є серйозним підгрунтям розробки реальної продовольчої політики чи то в регіоні, чи на рівні країни. Наприклад, оцінюючи сьогоднішню ситуацію і спеціалізацію сільського господарства і співвідношення між рослинництвом і тваринництвом, не можна не дійти висновку, що тваринництво, традиційно головна галузь сільського господарства України, набуло зараз значення другорядної. Причина полягає в тому, що за високої розораності сільськогосподарських угідь кормова база зазнала значних утисків, оскільки рілля відводиться здебільшого під виробництво основних товарних культур. Водночас зростання попиту на продукцію тваринництва, зокрема на виробництво яловичини, потребує розвитку спеціалізованої галузі -- м'ясного скотарства, яка має значні переваги щодо формування кормової бази (дешеві трава, солома, полова, природні кормові угіддя), енерго- і трудомісткості, окупності затрат, для розвитку якої в регіонах Карпат, Полісся та еродованої частини Лісостепу є достатні умови, бо саме в цих регіонах створюються всі можливості оптимального поєднання ринкових потреб у м'ясній продукції з необхідністю раціонального використання земельного фонду.

Такий підхід не лише справляє стратегічний вплив на вирішення продовольчого питання, а й практично розв'язує проблему становлення ринку продовольства в окремих регіонах. Аграрна політика в даному випадку має базуватися на принципі «сильні регіони -- сильний центр», а не навпаки. На цій підставі стає можливим досягти розумного співвідношення між централізованими і регіональними фондами продовольства, підвести реальне підґрунтя під державне замовлення (контракт) на сільськогосподарську продукцію і продовольство.

Окрім цього, всебічне врахування суті означених положень дає можливість в аграрній політиці держави передбачити ряд важливіших заходів, які, власне, й можуть гарантувати надійність формування продовольчого ринку. А саме:

1. Сільськогосподарським, промисловим та іншим виробникам продовольства гарантувати самостійність у визначенні напряму виробничої діяльності, право власності на свою продукцію і право добровільного прийняття державного замовлення чи вільної ринкової торгівлі.

2. Державне замовлення (контракт) на продовольство, його обсяг і гарантійність фінансування має цілковито покладатися на відповідальність державних управлінських структур, а не на виробників продовольства.

3. З метою забезпечення необхідних державі продовольчих і сировинних ресурсів доцільно зберегти на ряд стратегічних продуктів систему державного контрактування, а решту продавати через ринки і біржі.

4. Під контракт сільськогосподарської продукції і продовольства гарантувати вигідні ціни й постачання насамперед дефіцитних матеріально-технічних ресурсів.

5. Дозволити сільськогосподарським і промисловим виробникам про довольства й сировини вивозити частину продукції за межі регіону після виконання обсягів виробництва для самозабезпечення й постачання у фонди держави.

6. Всебічно використати механізм зустрічного продажу сільськогоспо-дарським підприємствам та іншим постачальникам сировини, продуктів її промислової переробки.

7. Гарантувати постачальникам сировини попередню оплату контракту (в розмірі не менш як 50 %) для продукції рослинництва і щомісячно для продукції тваринництва.

8. Опрацювати механізм регіональних децентралізованих операцій із закупівлі - продажу агропромислової продукції стосовно особливостей кожного регіону.

При формуванні продовольчого ринку й розмежуванні централізованих і регіональних продовольчих фондів особливо слід враховувати специфіку тих основоположних категорій, які обіймає продовольча політика країни.

Найголовнішими з них є:

1. Державні потреби -- це продовольчі потреби країни в цілому, які необхідні для розв'язання найголовніших соціально-економічних проблем, надійного підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення й належного наповнення державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади.

2. Державне замовлення -- це засіб державного регулювання продовольчої політики шляхом формування на контрактній основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її закупівлю серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності.

3. Державний контракт -- це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника й виконавця.

4. Державні замовники -- це міністерства, державні організації та установи, уповноважені укладати державні контракти.

5. Виконавці державного замовлення -- це суб'єкти господарської ді яльності АПК усіх форм власності, які виробляють і постачають продукцію для державних потреб.

Як видно із суті перелічених категорій, державна політика щодо реформування продовольчих ресурсів на чільне місце ставить централізовані продовольчі фонди. Звідси можна зробити однозначний висновок, що в ринкових умовах самозабезпечення регіонів продовольством стало не лише реальністю, а й основним завданням регіональних господарських та управлінських структур.

2.2 Підтримка (стимулювання) доходів сільсікогосподарських товаровиробників

Характерною особливістю сучасного етапу сільськогосподарського виробництва є його глобальна криза, яка проявляється у погіршенні фінансово-економічного стану господарств і підприємств, зниженні їх дохідності й рентабельності, звуженні можливостей їх простого і розширеного відтворення, зростанні кількості збанкрутілих товаровиробників, скороченні продукції землеробства і тваринництва та загостренні продовольчої проблеми.

Досить сказати, що в 1996 р. господарства суспільного сектора одержали від своєї господарської діяльності 1395590 тис. грн. збитків. Рівень збитковості (збиток у відсотках до собівартості реалізованої продукції) становив 11,2%, у господарствах Луганської області -- 22,8%, Чернігівської -- 20,8%, Запорізької -- 20,7%, Дніпропетровської -- 20,3%, Херсонської -- 18,7%, Кіровоградської -- 17,4%, Волинської -- 13,9%, Житомирської -- 14,6%. На сьогодні у жодній з областей України немає рентабельних господарств суспільного сектора. Отже, всі вони позбавлені можливості вести своє господарство на високоінтенсивній основі й нарощувати виробництво продукції землеробства і тваринництва.

Така кризова фінансово-економічна ситуація потребує розробки і реалізації принципово нової аграрної політики, основною складовою якої повинна бути фінансово-економічна. Вона має являти собою сукупність науково обгрунтованих заходів, спрямованих на підвищення дохідності й рентабельності підприємств і господарств, створення необхідних умов для простого й розширеного відтворення, стабілізацію вітчизняної валюти, боротьбу з інфляцією, удосконалення цінової, податкової, рентної, інвестиційної і митної політики.

Фінансово-економічна політика держави, включаючи умі її скдадові, яка може активно впливати на рівень дохідност сільськогосподарських товаровиробників, повинна перетворитися з гальмівного чинника розвитку продуктивних сил сільського господарства в активного стимулятора поліпшення фінансово-економічної діяльності господарств і підприємств та стабільного нарощування продукції землеробства і тваринництва.

Основним її завданням має бути переведення на найсучасніші засади розвитку фінансово-кредитних, цінових, податкових, рентних та інвестиційних відносин, а також формування ринкого середовища, включати й прискоерний позвиток ринкової інфраструктури.

За період реформування економіки в напрямі до ринкових відносин в Україні мали місце державні субсидії, дотації, податкові пільги для окремих галузей та господарських формувань, що сприяють розвитку і підвищенню ефективності господарювання. Однак дотації та пільги здійснюються за розподільним принципом функціонування колишньої соціалістичної системи - "тобі дам - тобі не дам" і відбувається це за суб'єктивними рішеннями різного рівня керівників державних та галузевих органів, а не на основі економічного аналізу стану виробництва і дії механізмів економічних законів, що зумовлюють закономірності розвитку того або іншого явища та вимагають загальнодержавної підтримки в тій сфері, в якій на даний період склались критичні умови незалежно від форм власності і господарювання.

Вищезазначене підтверджують приклади Рахункової палати Верховної Ради України, наведені її головою В. Симонеиком, який привернув увагу до виконання доходної частини бюджету 1997 р. і за перше півріччя 1998 р. В. Симоненко повідомляє, що податкові пільги, надані окремим суб'єктам господарювання в 1997 р., навіть перевищують цифри прогнозованого доходу держказни. У 1997 р. до бюджету через пільги не надійшло 19,7 млрд. грн. Такої суми вистачило б не тільки на погашення боргів по заробітній платі і пенсіях, а й на збільшення цих виплат. Ситуація з пільгами не змінилася і в 1998 р. Тільки в 1 кварталі їх сума перевищила 6 млрд. грн. Лише пільги на ПДВ досягають близько 5 млрд. грн. Найбільші суми таких пільг надані платникам податку м. Києва - близько 2 млрд. грн., або 34,4% від всієї суми пільг. Дніпропетровської області - Ї, 157 млрд. грн. (18%), Донецької- 811 млн. грн. В деяких регіонах сума податкових пільг перевищує обсяги фактичних надходжень до бюджету: в Дніпропетровській області - в 3,5 раза, Запорізькій - в 4,2, Донецькій - в 1,7, Миколаївській - в 1,5, по м. Києву - у 2,5 раза (Сільські вісті, 19 листопада 1998 р.). Таке пільгове становище значною мірою сприяє розвитку та поглибленню тіньової економіки, наявність якої визнається в Україні її вищими керівниками. В Посланні до Верховної Ради України 2000 року Президент України Л. Кучма відмічає: "Йдеться про високий рівень тінізації української економіки, її ко-румпованості та економічної злочинності, зростання з року в рік обсягів позабанківсько-го грошового обігу, значної частини основного антиподу ринкових відносин -- бартериза-ції господарських зв'язків, а також інших негативних явищ" (Урядовий кур'єр, 28 січня 2000 р., с. 6). Підтвердження цього вислову можуть бути дані, наведені професором М.М. Єрмошенком. Головним фактором, зазначає він, що сприяє розвитку тіньової економіки, є кризовий стан економіки держави, недосконалі правові умови І зовнішнє середовище, яке за певних умов дає змогу отримувати максимальний прибуток при мінімумі витрат. Це робить можливим здійснювати за рахунок безкоштовного або сплаченого за мінімальною ціною привласнення майна і ресурсів, використання засобів виробництва, виробничих приміщень, отримання різного роду пільг та дотацій, ухилення від сплати податків, митних зборів, організації незареєстрованої підприємницької діяльності.

Для призупинення спаду виробництва сільськогосподарської продукції і поліпшення фінансово-економічних показників господарств важливого значення набуває удосконалення податкової політики. На сьогодні нашій державі ще не вдалося запропонувати надійного податкового механізму з урахуванням специфіки й особливостей сільськогосподарського виробництва та фінансово-економічного стану господарств. Фактично в Україні відбувається вилучення доходів за розверсткою. Податки на прибуток і додану вартість, сплачувані господарствами, погіршують їх фінансово-економічну діяльність і гальмують розвиток продуктивних сил.

Податок на додану вартість (ПДВ) лягає важким тягарем не лише на підприємства і господарства, а й на населення. Ще тільки купуючи машини і обладнання, пальне, мастильні та інші матеріали для виробництва готової продукції, кожне підприємство і господарство вже змушене переплачувати за них 20%, які йдуть до бюджету держави. Продаючи свою продукцію, товаровиробник змушений брати понад ціну теж 20%, які знову йдуть у держбюджет. Така форма вилучення ПДВ несправедлива щодо товаровиробників і шкідлива з точки зору господарської практики, оскільки ним оподатковуються не доходи господарств, а їх витрати на виробництво продукції. І хоч товаровиробник у кінцевому підсумку перераховує до бюджету тільки різницю між сплачуваними і отримуваними сумами ПДВ, а решту платять самі покупці продукції, господарства виступають не лише як платники власного податку, а й як його збирачі з населення.

Цілком природно, що ПДВ, підвищуючи ціни, підриває економіку країни і стримує розвиток продуктивних сил, оскільки при цьому скорочується виробництво і споживання, що створює умови, сприятливі для проникнення зарубіжних товаровиробників на внутрішній ринок України. Однак негативна дія ПДВ полягає не тільки у збільшенні затрат на виробництво кінцевої продукції, вона унеможливлює створення необхідних нагромаджень для простого і розширеного відтворення.

Відомо, що всі господарства України повинні мати значно більші оборотні фонди для забезпечення нормального функціонування виробництва, ніж аналогічні підприємства інших країн. А насправді виходить, що господарство змушене витрачати із своїх доходів суму ПДВ ще задовго до того, як одержано дохід за реалізовану продукцію. Держава вилучає ПДВ не з доходів господарств, а додає його до затрат на виробництво. В умовах інфляції і глибокої кризи це призводить до гострої нестачі обігових коштів, скорочення або повного припинення виробництва.

Отже, нинішня податкова політика держави дуже шкідлива і спрямована на розвал аграрного сектора економіки. Тому розробка й реалізація нової податкової системи набуває особливо важливого значення.

На сьогодні сільськогосподарські виробники сплачують 19 видів різних податків і обов'язкових платежів. За 1996 рік по сільському господарству було нараховано до сплати податків і платежів до різних фондів у сумі 2,6 млрд. грн., фактично сплачено лише 1,2 млрд. гри., або 46%, у 1997 році було нараховано 4,9 млрд. грн., фактично сплачено 3095 млн. грн., або 63,2%. Отже, суми нарахування податків є нереальними для сільського господарства. Тому оподаткуванню повинні підлягати тільки доходи від реалізації продукції, а не затрати на її виробництво. Господарства, рівень рентабельності ' яких нижчий за 25%, оподатковуватися не повинні.

Таким чином, удосконалення цінової, рентної, інвестиційної політики має забезпечити прискорення виходу сільського господарства з фінансово-економічної кризи.

2.3 Забезпечення галузевих і соціально-економічних змін в структурі агробізнесу

Особливе місце в реформуванні економічних відносин в АПК належить проблемі структурної перебудови організаційних, управлінських і виробничих зв'язків та форм їх функціонування. Яграрна політика держави має чітко визначити основні напрями структурних змін в АПК та можливі шляхи їх здійснення. Насамперед наголосимо, що структурна перебудова, яка породжується всією системою реформування економічних відносин, стосується як самого процесу агропромислового виробництва, його організаційно-виробничих форм і техніко-технологічних засад, так і способів і методів управління, передусім на регіональному рівні будь-які структурні зміни не повинні викликати раптового зламу усталенних структур, навпаки - сприяти їх поступовому вростанню в нові економічні відносини, нову економічну ситуацію.

В структурній перебудові АПК України можна визначити такі основні сфери:

1. Економіка і організація агропромислового виробництва. Йдеться передусім про визначення і втілення в життя тих пріоритетів, які потребують особливої уваги і особливого підходу за умов реформації відносин власності. Визначальними напрямами тут є:

пріоритетний розвиток профілюючих галузей українського аграрного сектора, тобто зернового господарства, буряківництва, виробництва соняшнику і льону, розвиток тваринницьких галузей;

дальший розвиток міжгосподарської кооперації та агропромислової інтеграції з урахуванням зональних особливостей виробництва і формування продовольчого фонду;

максимальне приближення переробних галузей до місць виробництва сировини;

розробка і здійснення цільових програм та організаційно-технологічних проектів, спрямованих на підвищення продуктивності земельних угідь і сільськогосподарських тварин; використання в агропромисловому виробництві енерго- і ресурсозберігальних технологій, захист навколишнього середовища;

поєднання і узгодження економічних інтересів партнерів агропромис-лового виробництва;

удосконалення галузевої і внутрігалузевої виробничої структури сільського господарства;

забезпечення збалансованості ресурсів на користь пріоритетних і перспективних галузей агропромислового виробництва;

формування в межах АПК ринку матеріально-технічних ресурсів і про-довольства, виходячи з потреб і особливостей сільського господарства;

посилення інтеграційних процесів у горизонтальному напрямі завдяки розвитку внутрігосподарської агропромислової інтеграції за рахунок цехів переробки продукції в сільськогосподарських підприємствах та асоціаціях.

З переліку поданих напрямів перебудови економіки і організації агропромислового виробництва випливає, що для досягнення цих якісних зрушень, крім реформування економічних відносин, досить важливо сформувати й принципово нові організаційно-виробничі структури. Йдеться наса-мперед про необхідність інтеграції виробництва шляхом створення нових агропромислових формувань за участю виробників сільськогосподарської продукції, переробних, агросервісних підприємств, торгівлі та банківських структур.

Структурна перебудова в сфері економіки і організації агропромислову виробництва викликана певними об'єктивними і суб'єктивними причинами, зокрема суперечностями між виробництвом і споживанням, споживанням і нагромадженням, нагромадженням і відшкодуванням. На тлі цих диспропорцій для створення високоефективного ринкового середовища необхідно:

в основу формування зазначених макроекономічних пропорцій покласти ту структурну перебудову, яка базується на довготривалому капітало- і наукомісткому процесі, бо нині успадкована структура економіки АПК зорієнтована на затратні технології виробництва. Отже, необхідно докорінно перебудувати технологію і організацію виробництва і праці;

агропромислове виробництво вимагає реалізації на державному рівні системи заходів, спрямованих на підвищення технологічного рівня в сільському господарстві і переробних галузях, а це потребує налагодження виробництва сучасної техніки і обладнання як на підприємствах вітчизняної промисловості, так і на створених спільних підприємствах;

висока розораність сільськогосподарських угідь, що також успадкована з минулого, гостро ставить проблему збереження екосистеми. Саме тому належить привести до оптимального співвідношення площі орних земель, природних кормових угідь, лісових масивів і внутрішніх водойм з метою дотримання вимог екологічного та економічного балансу, збереження і примноження родючості грунту.

На цій основі стане можливим визначення найбільш сприятливих зон розміщення і виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції.

2. Організація управління агропромисловим виробництвом. Реформування економічних відносин матиме певний успіх і позитивний результат, якщо в ході його будуть створені відповідні управлінські структури, здатні в ринкових умовах сформувати всі необхідні передумови для підприємств.

Перехід до ринкових відносин, порушення господарських зв'язків, загострення проблеми продовольчого постачання населення, нееквівалент-ність обміну у сільському господарстві та обмеженість державних інвестицій ще більше загострили потребу формування інтегрованого виробництва. Як уже зазначалося, провідне місце серед інтегрованих формувань належить агроконцернам, агрофірмам, агропромисловим комбінатам і об'єднанням, у яких усі галузі виробництва, сервісна та торговельно-постачальницька діяльність інтегровані в єдиний господарський комплекс. Досвід їхньої діяльності підтвердив доцільність і необхідність органічного поєднання сільськогосподарських, переробних і сервісних підприємств усіх форм власності для створення єдиного виробничо-економічного організму всього агропромислового комплексу адміністративного району. В багатьох фор-муваннях успішно розвивається власна торгівля, зовнішньоекономічні зв'язки, спільна діяльність з науковими установами. Позитивно зарекомендували себе фінансово-розрахункові центри, на базі яких окремі формування створюють комерційно-банківські структури.

У зв'язку з переходом до ринкової економіки та зміною функції органів управління помітно зростає роль агропромислових формувань, оскільки вони економічно вписуються в ринкову інфраструктуру, як мобільні виробничо-господарські автономні комплекси. Водночас проведення роздержавлення та приватизації майна, створення акціонерних підприємств і товариств, кооперативів, малих і спільних підприємств, інших господарських структур ще більше посилюють процес інтеграції в агропромисловому виробництві та взаємну зацікавленість у створенні агропромислових формувань. Створення на рівні районів агропромислових формувань із залученням до їх складу банківської служби дасть можливість забезпечити разові проплати в будь-який час, гарантувати постадій-ні розрахунки, зменшити ступінь ризику на стадії надання й повернення кредитів. Участь у цьому процесі банків є об'єктивною потребою, бо природа агропромислового виробництва породила не лише сезонність виробництва, а й сезонність фінансову.

На перспективу нові формування такого типу можна вважати найбільш прогресивною формою управління та координації виробництва, оскільки вони більше відповідають умовам ринкової економіки. Проте для подальшого їх нормального функціонування з боку держави необхідно вжити ряд важливих заходів, які б сприяли формуванню нового господарського механізму, цілком підпорядкованого інтересам і потребам ринкової економіки. В загальних рисах ці заходи можна звести до наступного:

1. Оскільки агропромислові формування, як правило, створюються у містах і промислових центрах, тобто там, де є достатній попит на їх продукцію, необхідно в законодавчому порядку покласти на них відповідальність за самозабезпечення регіону, тобто місцевого ринку продовольством. Тому весь обсяг виробленого і реалізованого на місці продовольства слід вважати державним замовленням, яке не підлягає вивозу за межі даної території. В централізовані фонди може надходити та продукція, потреби в якій цілковито задовольняються на місці і виникає певний надлишок.

Такий підхід сприятиме пом'якшенню соціального напруження, насамперед у місцях високої концентрації промисловості і робітничого класу.

2. Дати право агропромисловим формуванням широко залучати до інтеграційного процесу підприємства та організації, підпорядковані іншим структурам і відомствам. В основу цього процесу необхідно покласти відхід від відомчої підпорядкованості, тобто поступовий перехід на створення агропромислових концернів чи агропромислово-фінансових груп, здатних інтегрувати і підпорядковувати єдиному управлінню і керівництву сільськогосподарські, переробні, агросервісні, торгові та інші підприємства і організації, фермерські (селянські) господарства, фінансово-банківські установи.

Створення єдиного господаря в районі сприятиме поглибленню інтеграційного процесу, а значить підвищенню рівня агропромислового виробництва, урізноманітненню асортименту продукції. Така єдина підпорядкованість стане реальною основою виникнення і становлення чітких продуктових вертикалей, тобто цільових продуктових підкомплексів, де будуть синтезовані всі партнери схеми «поле (ферма) -- прилавок (споживання)». За таких умов стане реальністю створення певних агроконсорціумів для реалізації найважливіших проектів, що потребують значних інвестицій.

3. Передати у повне відання і розпорядження регіональних АПК фінансові питання, у тому числі й валютні розрахунки, для чого створити відокремлений банк. Централізація фінансових ресурсів сприятиме забезпеченню підприємств (особливо переробної промисловості) необхідними оборотними коштами, чого зараз не може гарантувати держава, а також формуванню в межах регіону колективного інвестиційного фонду для вирішення соціальних та інших нагальних питань, на що держава сьогодні також не має коштів.

4. З метою створення сучасної матеріально-технічної бази агропромислового виробництва підключити регіональні АПК до системи матеріально-технічного постачання, поклавши на них цілковиту відповідальність за матеріальне і технічне забезпечення підприємств.

5. Для врахування особливостей інтегрованого агропромислового виробництва в процесі роздержавлення і приватизації передати агропромисловим формуванням функції місцевих органів Комітету державного майна в цій сфері матеріального виробництва, поклавши на них всю повноту відповідальності за здійснення цієї важливої роботи. Такий підхід сприятиме створенню в процесі приватизації ефективних структур продуктового напряму, залученню всіх зацікавлених сторін, врахуванню ролі виробників сировини і переробних підприємств, розвитку інтегрованих підприємств у сільському господарстві, здійсненню зустрічної і подвійної приватизації. Регіональні АПК зможуть опрацювати комплексну програму приватизації, надавши цьому процесу цілеспрямованого характеру, підпорядкувавши та узгодивши його з реальними потребами і умовами агропромислового виробництва. Поряд з цим у межах агропромислових формувань стане можливим створення маркетингових відділів, комерційних, інноваційних груп, що забезпечуватимуть розробку пропозицій і конкретних заходів щодо входження в ринкові відносини.

Структурна перебудова в управлінні агропромисловим виробництвом, яка має здійснюватися шляхом передачі агропромисловим формуванням регіонального рівня окремих функцій державного управління сільським господарством і переробною промисловістю, потребує, щоб при плануванні, розробці галузевих програм, проектів формування і ви-користання матеріально-технічних ресурсів, бюджетних асигнувань кредитів, виданні нормативних документів, спеціальної методичної лі тератури для сільського господарства, переробних і агропромисловому підприємств агропромислові формування виокремлювалися як організаційно-виробничі і управлінські структури, що потребують державної підтримки. Досить важливо, щоб державні органи управління АПК, зокрема Міністерство агропромислового комплексу, стало не владно-вказівною структурою, а порадником агропромислового виробництва А це потребує надання більш широких прав регіонам, зокрема перейти до укладання регіональних контрактів на продукцію, безпосередньо в районах провадити апробацію рекомендацій і новацій, при розробці будь-яких заходів щодо реформування економічних відносин виходити з необхідності збільшення виробництва продукції. Не менш важливе значення має перебудова зв'язків науки і виробництва в напрямі наближення досліджень до потреб кожної окремо взятої галузі агропромислового виробництва.

Перебудовчі процеси мають торкатись і безпосередньо сфери виробництва. Зокрема, поглиблення процесів спеціалізації та інтеграції має спрямовуватися на збільшення таких стратегічних видів продукції, як м'ясо, молоко, яйця, вовна, зерно, цукор, олія, льон. А це, в свою чергу, вимагає перегляду співвідношення між вирощуванням сільськогосподарських культур та обсягами виробництва тваринницької продукції. Інтереси екологічної рівноваги потребують також обгрунтування оптимального розміру орних земель, особливо в районах недостатнього трудозабезпечення, збільшення площ під кормовими угіддями для нарощування тваринництва. Не можна забезпечити подальший розвиток агропромислового виробництва, якщо воно не спиратиметься на власне виробництво техніки, добрив, засобів захисту рослин і тварин. В країні мають бути організовані лізингові компанії, які сприяли б забезпеченню села технікою, розрахованою на потреби сільського господарства. Потрібно створити розгалужену систему закупівельно-збутових організацій, які б забезпечили купівлю-продаж у найвіддаленіших районах.

Реструктуризація агропромислового виробництва зумовлена також моя жливостями України виходу на міжнародний ринок, особливо з таких продуктів, як зерно, цукор, худоба, олія.

2.4 Соціальна спрямованість регулювання виробництва

У здійсненні аграрної політики провідна роль належить реалізації на практиці тих організаційно-економічних заходів, які здатні забезпечити соціальне спрямування всіх перетворень. Аграрна політика має перспективу й загальне визнання, коли вона своїм змістом торкається глибинної суті інтересів селян, їх утвердження як частини суспільства, яка уособлює в собі його традиції, звички, культуру, духовність і відданість землі.

Соціальна спрямованість, чи соціальність аграрної політики, визначається конкретними ознаками, які й мають бути закладені в основу здійснення всього комплексу реформувань. Найголовнішими серед них є такі:

1. Пропоновані напрями і складові елементи аграрної політики мають сприяти не лише і не тільки піднесенню аграрного виробництва, а й зміцненню авторитету, статусу й ролі селянина, позиція якого в суспільстві особлива.

2. Держава має всю свою соціально-економічну політику будувати на всебічному і повному врахуванні інтересів селян, спрямовуючи її на радикальну зміну того соціально-психологічного клімату в суспільстві, за яким селянин ще й досі де-факто і де-юре вважається другорядним членом.

3. Виконання соціально-економічних функцій на селі держава має взяти на свій рахунок коштами бюджету, відмовившись від досі існуючої практики, за якою задоволення всіх життєвих потреб селянина від народження до смерті здійснюється за кошт господарств.

Якщо критично оцінити хід реформування економічних відносин в аграрному секторі України, то можна стверджувати, що їх слабкість, а подекуди заформалізованість пояснюється тим, що соціальні питання залишились осторонь. При катастрофічному старінні села не можна за єдиним принципом здійснювати паювання майна і землі. Не можна відкидати і той факт, що в окремих регіонах перевагу беруть корпоративні інтереси, відсутність будь-якого бажання до радикальних змін в економічних відносинах на селі. В інших регіонах люди ще просто не готові працювати в нових Умовах. Нарешті, відсутність у діях держави соціальної спрямованості здійснюваних перетворень також стримує й гальмує загальний процес економічних реформувань.

Гостра потреба надання чітко визначеної соціальної спрямованості аграрній політиці зумовлена не лише спадом сільськогосподарського виробництва, а й зубожінням сучасного українського села. Вся стародавня і новітня історія України засвідчує, що в нашій країні село й селянин були й залишаються єдино надійною і найважливішою підвалиною, на якій тримається держава. Відтак сучасна аграрна політика держави може називатися такою, якщо ідеї і концепції, що формують її, свої кредо мають взаємоузгоджену визнаність і збалансованість інтересів і спо-дівань селянина та держави.

Потреба такої державної консолідації зумовлена не лише вимогам сьогодення, а й детермінантами завтрашнього дня. Якщо держава Україна справді плекає і відстоює українську ідею, то вона має збагнути, що єдиною частиною українського суспільства, яка ніколи не зраджувала цієї ідеї, є ук-раїнське селянство. Його розстрілювали, морили голодом, висилали до Сибіру, забороняли розмовляти мовою батьків, але воно обстоювало, як могло, традиції нації, зберегло розмаїття рідної мови, відданість праці й землі Його ніколи не захоплювали спокусливі ідеї боротьби за власне визнання привілеї, владу. Воно попри всі негаразди і соціальні катаклізми впевнено несло й плекало українську ментальність, працелюбство і добро, гуманність і повагу до інших націй і етносів, шанування батьків і літніх людей, товариськість і співчуття, не зазіхання на чуже, а творення власного, устремління в майбутнє мирною, самовідданою працею, а не руйнуванням всього того, що успадковане суспільством з минулого. Хліборобська історія України -- переконливий доказ відданості й вірності селян землі, без якої їх життя просто немислиме. Саме тому для держави інтерес селянства має бути головним, визначальним. Саме це має стати предметом повсякденної уваги української держави.

Головна функція держави в даному випадку зводиться до того, щоб навколо аграрного сектора, навколо села й селянина створити таку соціально-психологічну обстановку, такий моральний клімат, які б утверджували впевненість у результатах праці, визнання й авторитет аграрія в суспільстві. Слід усвідомити і таку істину: без прискореного відродження сільськогосподарського виробництва Україні не вийти із цієї затяжної і глибокої кризи.

Такий екскурс в долю українського селянства тут не випадковий і зовсім не зайвий. Хоч би як оцінювали сучасний стан у народному господарстві і аграрному секторі особливо, чітко викристалізувалися дві тенденції, що характеризують нинішню роль сільського господарства та АПК в українському суспільстві.

По-перше, на фоні так званих радикальних реформ і статистичної інформації про становлення ринкових відносин абсолютна більшість (98 - 99 %) продукції рослинництва і тваринництва вироблена в колгоспах, КСП і особистих підсобних господарствах. Сільськогосподарська сировина перероблюється в основному на державних (уже певною мірою акціонова-них) підприємствах і в переробних цехах господарств. Продовольство і сільськогосподарська сировина реалізуються в основному на позабір-жовому ринку.

По-друге, сільське господарство і АПК в цілому продовжують тримати чільне місце в макроекономічних показниках України. Тут зосереджено більше половини діючих виробничих фондів; виробляється близько 50 % валової продукції, дві третини товарів народного споживання, формується Близько 70 % бюджету, зайнято майже 40 % працюючого населення країни.

Проте такий соціально-економічний потенціал не задовольняє загальнодержавні потреби, він сам перетворився на серйозну загальнодержавну проблему. Обсяг виробництва валової продукції сільського господарства в 1996 р. знизився до рівня кінця 50-х років, а товарної продукції переробних галузей -- до початку 60-х років. Рівень споживання продуктів харчування власного виробництва на душу населення порівняно з 1990 р. скоротився майже вдвічі. Близько 4 млн га ріллі не обробляється і не використовується. більше половини господарств збиткові. На стадії знищення тваринництво, а садівництво, хмелярство, птахівництво й вівчарство доведені до цілковитого вимирання.