Державне регулювання сільськогосподарського виробництва

Головна причина полягає майже в повному днстанціюванні держави від соціально-економічних проблем села. Порушено еквівалентний обмін між продукцією сільського господарства і промисловості. Зламано систему матеріально-технічного забезпечення села і заготівель та реалізації сільськогосподарської продукції. Натомість дано простір розвитку сумнівних комерційних структур, які наживаються на проблемах сільського господарства. В міру наростання кризових явищ державна підтримка селу скорочується, незважаючи на зростання податкового тиску, високих процентах ставок за кредит, постійних затримок платежів за продану продукцію. Всі ці причини і призвели до зубожіння села й селянина, до занепаду соціальної сфери, до фактичного зупинення сільського будівництва, до неможливості відновлення основних фондів, майже повсюдної відсутності обігових коштів.

Очевидно, варто звернути увагу й на таку досить важливу соціально-психологічну деталь. Селянин, філософія життя якого полягає в дбайливому ставленні до землі, не зможе довго терпіти таку економічну політику держави і відмовиться вступати з нею в будь-які економічні стосунки, зверне на шлях натуралізації виробництва. Як бути тоді? І далі впадати в продовольчу залежність від інших країн, перетворившись із багатого хліборобського краю в справжнього жебрака? Чи все-таки твердо стати на захист селянина?

Абсурдність державної політики стосовно села полягає ще й у тому, що Держава відсторонилася від абсолютної більшості витрат, пов'язаних із формуванням соціальної інфраструктури на селі. При жахливому стані соціального й побутового обслуговування сільського населення, яке властиве Українському селу, задоволення всіх життєвих потреб селянина впродовж його життя досі покладається виключно на колективні сільськогосподарські підприємства, які в цій фінансовій скруті не можуть забезпечити в нормальних обсягах першочергові технологічні виробничі операції. Спроба перекласти цю відповідальність на місцеві бюджети також не має перспективи, бо вони такі ж бідні, як і аграрії. Доки в бюджеті не буде передбачене цільове державне фінансування, не може бути й мови про відродження селянина як справжнього господаря на селі, про створення для нього нор-мального життєвого середовища.

За останніми даними в Україні налічується 30 тисяч сільських поселень, які за умовами життя досить неоднорідні. Зокрема, майже до 5% сіл досі не підведено доріг з твердим покриттям; на половині сільських вулиць. не влаштоване освітлення і хоча б примітивне тверде покриття; тільки кож-не сьоме село має газопровід, а кожне шосте -- водопровід; понад тисяча сільських поселень, особливо на півдні України, користуються привізною водою; сотні поселень не мають власного телевізійного зв'язку; в останні роки значно скоротився, а подекуди й зовсім обірвався автобусний зв'язок з віддаленими селами; держава планово виключає подачу на села електроенергії, села занурюються в пітьму, простоюють механізми на тваринницьких фермах. Заклади соціальної інфраструктури, які ще збереглися на селі, з причин дороговизни сировини й матеріалів, різних інструментів і споряджень, яких сільське господарство не виробляє, ледь зводять кінці з кінцями. Зачахла торгівля продовольчими товарами, на грані зупинення продаж товарів повсякденного вжитку. В катастрофічному стані продаж взуття і одягу. За останні роки продаж найбільш придатного й популярного виду одягу серед селян -- куфайок -- зменшився в 56 разів. Головна причина -- непомірна ціна, яка нині становить суму, що дорівнює двомісячному заробітку селянина, тоді як раніше на неї витрачали лише п'яту частину місячного заробітку. Такий же стрибок цін стався й на гумове взуття, також найбільш придатне для села. Потреби в носильних речах, які є першорядними в селі (брюки звичайні, панчохи, шкарпетки), задовольняються в межах 1 - 4%.

Таке разюче погіршення соціально-побутових умов на селі супроводжується ще й соціальною несправедливістю в оплаті праці сільських трударів. Сьогодні на селі нараховується понад третина всіх пенсіонерів країни, пенсійне забезпечення яких ще гірше, ніж у містах (щодо розміру пенсій і своєчасності її виплат). На досить низькому рівні знаходиться оплата праці. В 1995 р. середньомісячна оплата праці в сільському господарстві становила 3,2 млн крб., тоді як робітники й службовці міста одержували в середньому на місяць 7,3 млн крб., або в 2,3 раза більше. В таких же співвідношеннях зберігся цей розрив і в 1996 р.

Соціально-економічна скрута, в якій опинилось сьогодні українське село, не могла не позначитись на демографічній ситуації, яка стає дедалі складнішою, більш загостреною. В багатьох областях України село перебуває в лещатах демографічної кризи. Якщо в середньому по Україні в 1995 р. смертність у сільській місцевості становила 19,1 чоловіка на 1000 чоловік населення (у місті цей показник становить 13,6 чоловіка), то у Вінницькій, Київській, Кіровоградській, Запорізькій, Дніпропетровській, Житомирській, Полтавській, Сумській, Харківській, Хмельницькій, Черкаській і Чернігівській областях він коливається від 21 до 25,9 чоловіка. В цілому демографічна ситуація на селі.характеризується так:

Наведені дані переконують: село не тільки старіє й зубожіє, а просто вимирає. Якщо в недалекому минулому соціальна сфера на селі міцніла, розширювалась і за обсягом соціальних послуг на одного жителя село наближалося до міста, то за останні роки воно відкотилося до досить далекого минулого: ні світла, ні дров, ні вугілля.

Такий фактичний стан у нашому суспільстві ще раз засвідчує про відсутність державної політики стосовно села. Отже, держава, якщо вона ставить собі за мету вивести з кризового стану аграрний сектор, має взяти на себе Цілковиту відповідальність за поліпшення соціально-психологічного клімату в суспільстві, де-факто і де-юре змінити ставлення до села, піднести й зміцнити авторитет хлібороба. Саме цей постулат має стати підвалиною, підґрунтям усієї аграрної політики країни.

Нагальна потреба в такому радикальному зламі морально-психологічного стану зумовлена не тільки класовим розшаруванням суспільства, а й значною мірою економічною і соціальною політикою держави стосовно села і сільського господарства. І хоч тут ми маємо деякі офіційні закони й нормативні акти, що начебто засвідчують пріоритетність соціального розвитку села, програму відродження села України, всі вони залишаються тільки побажаннями й міркуваннями. Одне, на що свого часу зважилася держава це визначення так званих безперспективних сіл. А таких малих поселень, Україні майже 10 тисяч. Саме вони обділені елементарними соціальними послугами, в них відсутня власна демографічна і соціальна база розвитку не говорячи вже про досить гостру депопуляційну ситуацію, відірваність від осередків елементарної цивілізації. 1, на превеликий жаль, кількість їх не скорочується.

Наголошуючи на значущості соціальної політики держави, варто зауважити, що село -- не просто якась територія, забудована оселями, це живий осередок селян із своїми звичаями, традиціями, власними баченнями суті й сенсу життя, оберегом спадщини предків, продукування розмаїтості мовного багатства, фольклору, культури. І все це разом з людьми визнане безперспективним, а зараз і взагалі забутим державою. Тим часом у кожного міського жителя й досі ятриться особливе почуття: досить побувати в селі, як починаєш себе зовсім поіншому почувати саме в духовному розумінні, відчуваєш якимось морально очищеним, збагаченим, немовби висповідався. і це почуття формується не під впливом співчуття того, що людям набагато важче жити в селі, ніж у місті, а головним чином лід впливом того, що, незважаючи на таку кричущу соціальну несправедливість, люди села не плачуться на свою долю, не влазять в брудну політику, а, як ті бджілки, копошаться в своєму господарстві з ранку до вечора й шанобливо ставляться один до одного, ще й доброзичливо вітають заїжджого гостя. Тільки в селі, якщо когось проводять в останню путь, так усім селом. Якщо хтось народився, то радіють принаймні вулицею.

З наведених прикладів випливає один цілком закономірний і зрозумілий висновок: без створення в країні соціально-економічних умов для відродження села як форми поселення та господарювання і селянина як справжнього господаря на землі, без формування повноцінного життєвого середовища в сільській місцевості не може бути й мови про аграрну політику держави, її соціальну спрямованість, про відродження сільськогосподарського виробництва взагалі.

Визначальними, найбільш важливими і пріоритетними напрямами соціальної політики стосовно сучасного села мають стати:

1. Підвищення відповідальності держави в центрі і на місцях за формування сприятливого соціально-психологічного клімату навколо села й селянина.

2. Розробка і впровадження на всіх рівнях управління економікою системи обгрунтованих економічних, організаційних, соціальних та технологічних заходів, спрямованих на зупинення спаду сільськогосподарського виробництва, його стабілізацію і поступове нарощування.

3. Формування громадської думки щодо першоважливості і престижності сільськогосподарської праці, впровадження дієвої системи її мотивації.

4. Здійснення комплексної програми щодо підвищення доходів сільськогосподарських працівників та вирівнювання їх з оплатою праці в інших галузях народного господарства.

5. Всебічне сприяння матеріальними і фінансованими ресурсами відновленню й розвитку соціальної інфраструктури села, насамперед організації культурно-побутового обслуговування і медичного забезпечення на рівні сучасних вимог, гарантування умов для будівництва впорядкованого та ін-женерно облаштованого житла.

6. Стимулювання створення додаткових робочих місць, забезпечення зайнятості сільської молоді як у виробництві, так і в соціальній сфері.

7. Організація послідовної діяльності управлінських і виконавчих структур щодо зупинення допущених депопуляційних процесів на селі, поліпшення демографічного складу сільського населення і демографічної ситуації взагалі.

Такими конкретними заходами можна визначити соціальну суть аграрної політики, її основне кредо -- створення й гарантування соціальних, економічних і правових умов формування особистості вільного сільського товаровиробника, надійного охоронця генеалогічного дерева родини, справжнього і достойного носія національної культури й духовності українського народу.

3. Становлення і розвиток державного регулювання сільськогоспдарського виробництва в Україні

Аналіз світового досвіду переконує в тому, що практично в усіх розвинених країнах держава бере активну участь у формуванні й розвитку аграрного бізнесу, підтримці найдоцільніших і найефективніших його напрямків. Навіть у таких державах, де склалися вікові традиції приватного підприємництва, аграрний бізнес потребує підтримки й отримує її, виходячи з державних програм.

Держава через різні важелі впливає на процес саморегуляції попиту й пропозиції в інтересах товаровиробників і суспільства в цілому.

Розв'язання проблем економічного й соціального розвитку України на сучасному етапі становлення ринкової економіки потребує посиленої уваги держави до розвитку аграрного бізнесу, формування відповідної державної політики щодо підтримки усіх форм підприємництва в аграрному секторі економіки.

Дежавне регулювання сільськогосподарського виробництва і повэязане з ним економічна підтримка аграрних підприємств мають свою історію і сучасну змістовну форму існівання, знання яких необхідне для правельної оцінки їх важелів із позиції можливості адаптації до умов ринкової економіки, відмовившись при цьому від тих із них, що не витримали перевірки практикою.

Для України своєрідність діючої системи державного керівництва значною мірою визначається перехідним характером від командно-розподільчого розпорядннцтва тоталітарного режиму СРСР, складовою частиною якого вона була. до державного виливу на темпи й пропорції розвитку в умовах переважаючого регулювання ринковими механізмами. Динамізм перехідних процесів не дає можливості чітко означити всі сторони державного керівництва, але аналіз дозволяє виявити основні риси, які необхідно враховувати при обгрунтуванні напряму й параметрів його перебудови.

В умовах планово-централізованої економіки існувала досить розгалужена система регулювання державної підтримки доходів сільських товаровиробників. Основними їх ланками були масштабні централізовані капіталовкладення в розвиток сільського господарства (меліорація, будівництво великих тваринницьких комплексів тощо);

державний план закупок сільськогосподарських продуктів, що дирек-тивно доводився до колгоспів і радгоспів; централізоване забезпечення сільських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами;

директивне встановлення державних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і оптових цін на ресурси, що поставлялись селу підприємствами першої сфери АПК; диференціація закупівельних цін за природними зонами країни і встановлення надбавок до них для підприємств, що мали низький рівень розвитку економіки;

надання аграрним підприємствам пільгових кредитів і систематичне їх списання; гарантія збуту продукції, що забезпечувалась адміністративними методами.

За радянських часів суб'єктом формування аграрної, продовольчої політики був аграрний підрозділ ЦК КПРС, а в Україні (колишній УРСР) провідником і головним контролером дотримання директив аграрної політики партії були відповідні структури ЦК Компартії України як регіонального підрозділу союзного ЦК. Виходячи з реальних дій суб'єктів державного керівництва, головну його мету можна визначити як досягнення всіма можливими методами партійно-державного впливу позитивної динаміки обсягів агропромислового виробництва для мінімізації залежности продовольчого й сировинного забезпечення від імпортних поставок при стабілізації колгоспно-радгосипої системи як найзручнішого об'єкта тоталітарно-партійного керівництва.

З кінця 1991 р. в Україні розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання сільськогосподарського виробництва і водночас почали робитися перші кроки до формування ринкових відносин в народному господарстві, в тому числі й у цій важливій його галузі. Проте ринкові реформи здійснювалися непослідовно, некомплексно, без узгодженості з темпами втрати управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося на економіці підприємств. Стан справ в народному господарстві погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів.

Із проголошенням незалежності України курс державного керівництва, як стрілка компаса, затанцював залежно від переважання прокомуністичних чи проринкових сил у політичному істеблішменті держави в широкому діапазоні і орієнтирів -- від прискорення ринкових перетворень до їх гальмування й дискредитації. Головна місія уряду в регулюванні галузей АПК за таких умов не може бути визначена навіть контурно, а практична діяльність його в аграрній сфері зводиться до вживання «пожежних методів» для досягнення постійно по-рушуваної рівноваги в системі економічних, передусім -- фінансово-кредитних, податкових і цінових взаємин сільського господарства та супутніх галузей АПК із галузями інших народногосподарських комплексів та соціfльною сферою, для підтримання більш-менш стабільного продовольчого самозабепечення за рахунок безоглядної експлуатації величезного природного агробіологічного поетенціяла держави.

Після проголошення державної незалежності України можна говорити про поступову трансформацію державнного керівництва в галузях АПК як за функціональними, так і за організаційно-структурними ознаками. Незважаючи на швидше формальний зміст як незалежності, так і ринкової орієнтації економіки, все ж невідворотні реалії примушують, хай і з надмірною обереженістю, з боязкими озираннями та численними відступами, адаптувати систему державного регулювання до вимог об'єктивних законів ринкового господарства. Це добре видно із тексту діючого Положення про Міністерство сільського господарства і продовольства України, в якому наголос зроблено вже більше на забезпечуючій та координуючій, ніж на адміністративно-розподільчій діяльності цього органу.

Сучасний стан розвитку аграрного бізнесу в Україні погіршується через відсутність дійового механізму реалізації державної політики підтримки підприємництва. Аграрне підприємництво перебуває під тягарем оподаткування. Будь-яка діяльність, пов'язана з обслуговуванням аграрного сектора, підпадає під дію законів про оподаткування, що неминуче ускладнює його розвиток.

Основою підтримки аграрного бізнесу може бути програма реформ, що базується на реформуванні відносин власності. Сучасні процеси приватизації поки Що не дають суттєвих змін у ринковому середовищі й не сприяють економічному зростанню передусім тому, що головною фігурою не став ефективний власник. Говорити про кардинальні зміни у системі комерційного підприємництва як складової аграрного бізнесу не доводиться.

Ще в гіршому стані перебуває виробниче підприємництво. Розвиток асоційованих форм виробничого підприємництва в аграрному секторі України практично припинився. Поява нових форм власності не привела до змін у формах їх реалізації, а отже, до появи справжнього власника.

Фінансове підприємництво в аграрному секторі взагалі відсутнє. У цій галузі потрібні не просто приватизаційні заходи (приватизувати на ринку фінансів у сільських районах практично нічого), а програма кардинальних реформ. При такому стані розвитку аграрного бізнесу можна стверджувати, що дальший розвиток ситуації без активного втручання держави може спричинити згортання окремих видів діяльності підприємств цього сектора економіки з відповідним загостренням економічних проблем і посиленням.

До основних макроекономічних чинників, які в сучасних умовах впливають на стан розвитку аграрного бізнесу, слід віднести обмеженість внутрішнього попиту й наявність кризи збуту на внутрішньому ринку у зв'язку з браком вільних коштів підприємств і низьким рівнем реальних доходів населення, вкрай незначну інвестиційну активність, відсутність переливу коштів із фінансового в реальний сектор економіки, обмеженість (або відсутність) кредитів.

Аграрний бізнес в Україні суттєво відрізняється від аграрного бізнесу більшості зарубіжних країн. Причини -- в низькому рівні технічної І озброєності при значному інноваційному потенціалі; низькому управлінському рівні -- бракує знань, досвіду й культури ринкових відносин; надмірному прагненні до максимальної самостійності; поєднанні у межах одного підприємства кількох видів діяльності; відсутності системи самоорганізації та недостатній інфраструктурі підтримки аграрного підприємництва; відсутності повної й вірогідної інформації про стан і кон'юнктуру агропродовольчого ринку, низькому рівні консультаційних послуг і відсутності спеціальних освітніх програм; практичній відсутності державної цільової фінансово-кредитної підтримки; у недовірі західних партнерів і негативному психологічному ставленні населення до підприємців тощо.

На макрорівні важливою ланкою державного регулювання розвитку народного господарства України є розробка Державної програми економічного і соціального розвитку на 1996 р.; в якій визначаються основні макроекономічні показники, макроекономічні баланси та план дій Уряду України щодо забезпечення їх реалізації, Розробка Державної програми здійснюється на підставі затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України на відповідний плановий рік.

Міністерства та відомства України розробляють у межах зазначених у Державній програмі обсягів фінансових та матеріальних ресурсів індикативні плани розвитку відповідних галузей народного господарства, які затверджує Кабінет міністрів України.

Розв'язання наявних проблем розвитку аграрного бізнесу в Україні, створення відповідного середовища потребують докорінної перебудови державної політики в цій галузі. Завдання полягає у суттєвому розширенні ролі й місця аграрного бізнесу в економічному процесі.

З огляду на світовий досвід ефективна фінансова політика, спрямована на стимулювання розвитку аграрного бізнесу, є вирішальним чинником у побудові ринкової економіки. Аналіз процесу ринкових перетворень в Україні свідчить, що недосконала, руйнівна система оподаткування та відсутність цілеспрямованої, послідовної фінансової підтримки підприємництва є основними перепонами на шляху розвитку аграрного бізнесу. Це викликає необхідність розробки й реалізації програм державної фінансово-кредитної підтримки аграрного підприємництва, які враховували б економічні проблеми України й визначили шляхи їх подальшого розв'язання.

Висновок

З усіх складових народного господарства найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлене тим, що по-перше, ця галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обгрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвивватися без стабілізуючого впливу держави.

Підводячи підсумок, варто підкреслити, що держрегулювання - це система важелів і стимулів, за допомогою яких держава бере участь у ринкових процесах на правах суб'єкта ринкових відносин, забезпечуючи стійкий розвиток агропромислового виробництва. Це особливо важливо мати на увазі, оскільки криза в сільському господарстві викликана не тільки об'єктивними природними умовами (наприклад, для відновлення загубленої родючості ґрунтів може знадобитися життя цілого покоління), але і поруч економічних прорахунків у проведенні аграрної політики.

Державне регулювання сільськогосподарського виробництва - це складне і багато аспектне явище. Воно включає економічні, правові й адміністративні регулятори, що забезпечюють активне функціонування економіки і соціальний захист населення.

У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка аграрних підприємств з тим, щоб вони при нормальному господарюванні мали необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон'юнктури, а також були матеріально зацікавленими вести сільськогосподарське виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.

Список літератури

“Державне регулювання економіки”. Михасюк

“Голос України” - 2001 (21 лют.)

“Політична економіка”. Башнянин.

“Аграрна політика”. Хорунжий.

“Економіка аграрних підприємств”. Андрійчук.

“Економіка. Фінанси. Право” - 1998. - №11.

“Фінанси України” - 2000. - №11.

“Економіка. Фінанси. Право” - 2000. - №5.

“Бизнес-информ” - 1999 - №4-8.

“Економіка АПК” 2001.- №1.

“Фінанси України” - 1999. - №4.

“Фінанси України” - 1998. - №12.

“Економіка України” - 1994. - №4.

“Фінанси України” - 1999. - №6.

“Економіка України” - 1994. - №6.

“Розбудова держави” - 1996. - №1 (січ.).

“Економіка України” - 1999.- №6.

Размещено на Allbest.ru